Текст книги "Невеличка драма"

Автор книги: Валер'ян Підмогильний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)

Біохімік прийшов вчасно, про думки Мартині справді не здогадуючись, але маючи свої власні думки, що забарвлювали в чорний тон його настрій. Сьогодні він одержав нарешті відповідь від Ірен, дуже коротку: «Заходьте, я рада буду вас бачити. Ірен». Якщо зміст відповіді цілком задовольнив його, дуже порадував і зняв з нього турботу про майбутнє, то сама форма її листа його геть здивувала: лист був написаний по-українськи! Яким способом з Ірен могла зробитись українка? Цього він не міг збагнути. «Всі побожеволіли з цією мовою», – вирішив він кінець-кінцем. А, проте, цей факт не був йому неприємний, десь там якесь чуття в нього потішилось і ворухнулось. Він був навіть трохи заінтригований, отже, тим більш йому хотілось завітати до Ірен якнайшвидше.

До того ж, з учорашнього дня, в зв'язку з дослідженням нунклеопротеїдів людського тіла, молодий професор з двома своїми асистентами перейшли на сувору наукову дієту. Вже сам із себе цей режим у живленні суперечив витратам енергії на кохання, а найголовніше – вимагав цілковитого спокою і душевної рівноваги, бо всяке хвилювання, видима річ, збочує нормальний процес розпаду клітин, отже, й позначається на сечі, яку біохімік мав аналізувати. Всі ці обставини до уваги взявши, Славенко вирішив, що момент припинити будь-які зносини з дівчиною оце настав. Підготовну до цього працю – зменшити години побачення й звільнити по черзі день – він уже щасливо докінчив, тож лишалось зробити тільки останній крок, і всій справі кінець. Та хоч логічно ця схема виглядала дуже струнко, в практичному застосуванні її він побоювався несподіваних ускладнень. І це його нервувало. Парадне вбрання на дівчині зразу впало йому в очі, бо в процесі зближення Марта для себе й для нього непомітно зменшила дбання за зовнішні прикраси: під усяким поглядом, духовним і тілесним, любов знецінювала її одежу.

– Де це ми зібралися? – спитав, цілуючи її.

– Зібралась піти з тобою погуляти. Ми ще ніколи не гуляли вдвох… ходімо, любий?

– Ох, Марто, – мовив біохімік, сідаючи, – коли б ти знала, як стомлює мене праця…

– Знаю, Юрчику! Але сьогодні підемо… Зроби цей раз для мене! Згода?

Вона палко його умовляла, підкреслюючи слова «сьогодні», «цей раз», і він нарешті згодився. «Може, під час прогулянки матиму кращу нагоду поговорити з нею», – вирішив він.

Тихий і теплий вечір зустрів їх надворі. Густа весняна імла запинала ліхтарі кошлатими колами.

– Де ж ми підемо? – спитав біохімік.

– Я поведу тебе… Ось так, нагору.

Вони пішли Тарасівською.

– Ти почуваєш весну, Юрчику? – спитала дівчина, пригортаючись. І щоб не сперечатись, Славенко погодився, що весну він почуває.

– Це дивний час, час чудес, – казала дівчина. – Ну, хіба не диво, що на деревах з'являється листя, потім цвіт?… Трава виростає з землі… Була гола холодна земля, а от трава виростає, проліски, суниці. Це так незрозуміло!

– Навпаки, – сказав професор, – було б незрозуміло, якби трава й квіти не росли, коли змінюється нахил сонячної орбіти.

– А чому змінюється нахил орбіти? – спитала дівчина. – Чому буває гарний і поганий нахил у сонця?

– Ти міркуєш, як дитина, Марто, – сказав біохімік роздратовано. – Чому, чому! Наука дитячими питаннями не клопочеться.

В темряві коло муру Ботанічного саду дівчина раптом обійняла його й почала цілувати.

– Любий, єдиний… Юрчику, – шепотіла вона.

– На вулиці, Марто! – сказав він ображено. – Нас можуть побачити!

– Хай бачать… але тут нікого немає.

«Вона шаленіє від весни, як це недоречно», – подумав біохімік.

– Кажи мені про свої спроби, – сказала Марта.

Ця тема могла наблизити його до суті справи, і він охоче почав:

– Я зараз працюю, як ти знаєш, над дослідженням нунклеопротеїдів людського тіла. Ці півбілкові речовини, що входять до складу наших клітинних ядер, належать до найскладніших частин живої матерії. Як об'єктом спроб тут доведеться користуватись самим собою, бо нунклеопротеїди людини й тварини не тотожні, як не тотожня й діяльність органу, вирішального в цих дослідах, а саме печінки. Бо безпосереднього приступу до них ми не маємо, тож мусимо вивчати їх у результатах їх розкладу, які знаходимо в нашій власній сечі, якщо тебе це не ображає.

– О ні, кажи далі! Це ж спроби мого імені, Юрчику, пам'ятаєш, ти казав?

Він потвердив, але заразом подумав, що казав їй чимало дурниць. Проте розповідав далі дуже докладно, які втомні ці спроби, на яку сувору дієту він тепер засуджений, якого абсолютного спокою йому треба, щоб довести їх до кінця. Дівчина стискувала йому руки, вона шепотіла: «Як гарно! Яка я щаслива!» – бо в ту мить, слухаючи про його роботу, почувала його невимовно близько.

Так пройшли вони коло похмурого будинку колишнього Університету й далі Володимпрською до Хмельницького. Нарешті він спитав:

– Де ж ти ведеш мене?

– До Андріївської церкви. Ти там був коли?

– Ні, я не ходжу до церкви. Навіть не знаю… ах, це та, що має незабаром завалитись?

– Кажуть… Я в ній теж не була, як і в ніякій церкві, але коло неї – іноді. Там гарно.

Широчезними залізними сходами вони зійшли на тахльовану паперть церкви, що стояла щільно над урвищем горба. Потім досить вузьким проходом між церковним муром та балюстрадою вийшли на північний бік її, що стримів над прірвою. Простора площадка позад церкви була теж тахльована, і їхні кроки дзвінко пролунали в порожнечі цього відлюдного закутку.

– Подивись, як тут гарно! – прошепотіла дівчина в захваті.

– Так… звідси все якось чудно виглядає, – пробурмотів біохімік.

Просто внизу, не досягаючи рівня їх ніг, були дерева, – якийсь сад чи занедбаний серед міста гайок. Навпроти, вдалечині, широка, налита повінню смуга Дніпра ледве видніла в імлистому мороку. Ліворуч – рівний і плаский Поділ, праворуч – круте згромадження Печорську світились безліччю дрібних вогнів. Вітер подув на них з ріки, але повільний і теплий.

– Як я люблю такі місця! – мовила дівчина пристрасно. – Здається, знаходиш у них себе всю… Отак ходиш скрізь, і ніби полишаєш там трохи, там трохи себе, а тут, у такому місці, все полишене наче вертається до тебе, і ти знову вся ціла…

Вона казала, притиснувшись до нього міцно, віддано, навіть злякано, казала зовсім тихо, хоч він розбирав усі її слова, які дівчина шепотіла йому майже на вухо. Він почував її вагу на своїй руці, і ця вечірня прогулянка, і весь її шепіт здавався йому до кінця безглуздим. Церковна озія, що в мороку виглядала похмуро й таємниче, так само справляла на нього негативне враження. «Якесь середньовіччя!» – думав він.

– Та й саме це місце давнє, – казала вона. – Колись тут були тільки ліси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звірі дикі тут бігали… І от на цій горі, Юрчику, поставив тоді хреста Андрій Первозванний… Знаєш, що він сказав?

– Не знаю… чи, певніше, забув, – відповів Славенко зовсім негостинно.

Але Марта неначе слухала тільки себе.

– Він сказав, що тут буде місто велике і славне… Як давно це було! І потім справді тут заклалося місто, поволі зростало, і от ми живемо в ньому… Хіба це не чудно?

– Ти віриш у пророцтва?

– Ні… може, вже після того, як місто збудовано, склали цього переказа… Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неї хочеться вірити!

Вона замовкла. І він теж мовчав, насуплено думаючи: «Сказати їй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прірву!»

– Так у коханні, Юрчику, нічого нового немає? – спитала вона раптом.

– Не тільки в коханні, Марто, – почав він, збадьорівши, – але й у жодному людському почутті. Доводиться просто дивуватись…

– А ти глянь, – урвала його дівчина, – скільки вогників перед нами! І скрізь, де горить вогник, там є кохання. Які різноманітні люди, є такі суворі, поважні, а всі вони бувають закохані… Навігь важко повірити, глянувши на нього, а він закоханий… І ти піди вулицями, піди в кіно, в театр, піди на доповідь, і ти побачиш – скрізь, скрізь кохання!

– Ти кепсько бачиш. Певніш, бачиш тільки одну сторону речей. Праці, яка справді є скрізь, ти не помічаєш.

– Я бачу, я все добре бачу… Але ти не розумієш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому – не ображаєшся на мене, ні? Може, ти маєш рацію… Але так хочеться бути наївним і гарним, трохи навіть сліпим… Бачити все кращим, ніж воно є, вірити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранці й співати… Лягати спати і мріяти… Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати… От усі отам кохають, не думаючи, і їм хороше… А ти сказав мені, я почала думати…

– Я зовсім не хотів…

– Ні, ні, ти правду казав! Я думала, я читала, – нема нічого нового.

Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя.

– Схились коло мене й обійми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе… таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне… Щоб потім, коли згадати, було тепло, як сьогодні, щоб у спогаді була весна…

Марта замовкла і він почув, що вона тремтить.

– Ти плачеш? – спитав він.

Вона ще хвилину промовчала, потім відповіла зовсім спокійно:

– Ні. Мені трохи холодно.

– Так, тут занадто свіжо. Ходімо додому.

Дівчина не перечила, і вони пішли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнічено мовчала, і її настрій мимоволі заражав його. Та й власні він мав на те причини. Що дурнішого могло бути, як ця прогулянка під церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столітті, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. І потім оці солодкі наївності про весну – вуха в'януть, їх слухаючи! «Гімназистка, справжня гімназистка», – думав він обурено. Але найбільше обурювався на себе, що за ввесь час не спромігся оповістити їй про розлуку. В душі професор люто кляв себе за слабодухість, і всю надію покладав на решту побачення, уже в кімнаті. Йому навіть найраціональнішим почало здаватися закінчити кохання там, до воно й почалося.

– Ти в незвичайному настрої сьогодні, Марто, – мовив він нарешті, коли вони підходили вже додому.

Дівчина здригнулась.

– Все мені незвичайне сьогодні, все, – прошепотіла вона. – Здається, ніби вперше бачу тебе… вперше йду цією вулицею… Аж ось я й дома… Але ти не підеш до мене, Юрчику!

– Чому? – здивувався він. – Ще не пізно.

– Ніколи не підеш, – казала вона вже голосно, – ми ніколи вже не побачимося.

– Ти ідеш десь? – спитав він.

– Ні, я житиму тут… Не розумієш? Ще місяць, ще два, хай рік, два роки, і хтось з нас розлюбить… байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, і буде ганебний старий кінець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кінець буде новий. Прощай, Юрчику!

– Чекай, – сказав він спантеличено. – Ти зовсім не береш мене до уваги!

– Тебе? О, мій любий! Беру, беру… Тебе більше, ніж себе. Ти працюватимеш… для великого нового світу, для майбутніх людей, які житимуть краще за нас. І я буду з тобою, завжди з тобою, але тільки як спогад… бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було… і тобі буде гарно. Я також… Мені ще хотілося поїхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночі човна, поїхати далеко й купатись там…

– Я, правда, не вмію плавати, – пробурмотів Славенко.

– От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.

Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!

– Я розумію, чого ти хочеш, – почав він, – навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.

– Ні. Ніколи, – сказала вона.

Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшій розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.

– Ти жорстока, Марто, – сказав він. – Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.

– Я знала це! – скрикнула дівчина. – Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!

– Хай буде по-твоєму. – провадив він понуро й тужно. – Хай буде… Прощай, Марто.

Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.

– Ні, це було б… як у пісні! Руку можна. Він поцілував її руку довгим поцілунком.

– Це все, – сказала вона. – Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.

Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:

– Прощай, Марто.

Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. «Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!» – думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.

Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. «В мене є ще рештки сентиментальності», – подумав він.

Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко свою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: «Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно»… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.

Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.

Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.

– А, от хто нас зовсім забув! – скрикнув професор, – Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?

– Його можна підігріти, – мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.

– Хочете чаю, Юрію Олександровичу? – спитала Ірен.

– Дуже хочу, але, на жаль, не можу, – відповів Славенко, посміхаючись. – У зв'язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.

– К бісу науку, якщо вона касує чай! – скрикнув терапевт. – Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.

– Я цілком з вами згоден, професоре, – сказав Славенко. – Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація – ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме – в ім'я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.

– Але вони переборюються в процесі життя і розвою, – мовила Ірен.

– Чудово, я згоден, – сказав професор.

Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: «Вона ніби відгадала мої думки», – подумав він.

Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: «Яка ви пара з Ірен, яка пара!» – але сказати це було б незручно.

Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.

– Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.

– Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати, Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.

– Цяцькових, сподіваюсь?

– Не цяцькових, але в усякому разі скляних.

– Слава богу, слава богу, – прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.

– А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути! – сказав професор. – Але в мене ще два візити. Чудово… Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.

За ввесь час знайомства біохімік уперше зайшов до Ірен у кімнату, і витончений, теплий порядок у ній вразив його. Він схвильовано почував пухкий килим під ногами й думав: «Як гарно буде тут спочивати по праці!».

– Ось мої ведмедики, Юрію Олександровичу, – мовила Ірен, подаючи йому два вироби старовинної української гути.

– Я не здогадуюсь про їх призначення, – сказав він нерішуче.

– Ах, сором! Це ж посуд ваших предків. Сюди наливали вино й пили його ось із цих чарок.

І вона показала кілька синьо-фіалкових скляночок одного з ведмедиками віку.

– Вони нагадують лампадки, на них позначився релігійний дух доби, але й самопевність ваших предків – собі й богові вони наливали приблизно в однаковий посуд. А ви якої думки про це скло?

– Я про нього тої думки, – сказав Славенко, – що посуд моїх предків був нераціональний. Всякий посуд повинен передусім бути зручний до життя. Цього не можна сказати про цих покарлючених ведмедиків:… Але ви, Ірено Степанівно, я бачу, цікавитесь старовиною?

– О, старовина тепер у великій пошані. І в мене справді зібралась уже чимала колекція.

Початок її збірки й нахилу до старовинних речей належав до минулого часу її «першого заміжжя», коли вона від свого милого діставала коштовні подарунки. Такого походження була й каблучка з великим діамантом, що блищала в неї на руці, плетена гадючкою обручка старої французької роботи й камея з витонченим римським профілем у неї на грудях.

– Подивіться, – вела вона, показуючи на етажерку. – Тут порцеляна, майоліка, бронза… Ці хінські статуетки надзвичайно давні… А ось знову ваше рідне – старі межигірські вироби, які я недавно придбала… Я трохи грабую татка на це безділля, але справді, воно того варте.

Професор біохімії дивився на рідкощі, і його погляд спинився на хінських та гіндуських божествах, що нагадували людський відбиток у ввігнутих і опуклих дзеркалах.

– В одному я згоден дати давнім перевагу, – сказав він, – це в тому, що вони краще вміли відтворити ницість людських інстинктів. Але в цьому ніяка їхня заслуга, бо вони жили виклично цими інстинктами, навіть поклонялись їм, утіливши їх дуже влучно в постатях оцих божків. Подивіться пильно на ці потворно витягнуті й потворно сплющені фігурки! Хіба не вособлена в них уся бридота й ганьба нашого чуттєвого шаленства?… Так, ці ідоли ще живуть у нас, ще порушують іноді чистоту нашої думки. Ми вже повалили їх зовні, але в собі ще до кінця не викорінили. Тепер, незважаючись уже виступити в своїй голизні, ці ідоли надівають личини мрій, безумних солодких поривів і бунтують нашу кров, що повинна спокійно живити мозок. Таким способом вони досягають заповітної своєї мети – похитнути віру в наш розум… Я повинен одверто сказати вам, Ірено Степанівно, – мовив він схвильовано, – що останній час переживав щось подібне. Це позначилось не тільки на моїй роботі, але й на мисленні. Облудно виправдуючи свою власну кволість, я почав був добачати щось непереможне в людській консервативності, похитнувся в певності щодо науки, як абсолютної перетворниці людської психіки. За цей час я висловив більше дурниць, ніж сказав розумного за все життя.

– Не картайте себе, – сказала Ірен. – Це просто данина молодості, яку ми всі так чи так сплачуємо.

– Я не хочу сплачувати данину перебуткам нашого варварства, якої б прекрасної назви вони собі не прибирали, – сказав Славенко. – Тому я такий вдячний вам за вашу відповідь. Своїм товариством ви рятуєте мене, – додав він ніжно. – Ваша відповідь додала мені сили… хоч вона й здивувала мене трохи, власне, мова її.

– Але я так само здивувалась, коли довідалась, що ви почали викладати по-українському, – сказала Ірен, сміючись. – І своєю відповіддю не хотіла дисонувати…

– Але на лекціях я виконую тільки обов'язок!

– Тільки обов'язок? – перепитала вона.

– Безперечно, – відповів він твердо. – Я не шовініст передусім, до того ж не забуваю, що російська мова рідніша нам.

– О, я теж ставлюся до українізації без великого захоплення! Але коли вам захочеться помріяти про ваших славних предків, я зможу бути вам за розмовницю.

– Ви жінка великого розуму, Ірен, – сказав Славенко в захваті і, схилившись, поцілував їй руку, якої вона йому не відняла.

15

И ЛЮБОВЬ – ЭТО ТОТ ЖЕ КАМИН, ГДЕ СГОРАЮТ ВСЕ ЛУЧШИЕ ГРЕЗЫ…

Три перші дні дівчина прожила в солодкій і тихій нестямі. Свідомість, що вона вчинила щось надзвичайне й незрівнянне, ввесь час її збуджувала, переймала щасливим трепетом її душу, колисала її думки, як ніжна й монотонна музика. А втім, цими днями вона ще схудла, ще зблідла, шкіра її впрозорилась, очі потемніли й збільшились. Щастя виснажувало її, легка повсякчасна стома була в її сповільнених рухах, у збляклому погляді, у млявих, ніби змушених словах. Урочистість з'явилась у її погляді, натхненна посмішка на устах, що беззвучно відбивали палющий захват її єства. Коли досі вона жила, як у романі, то тепер почала жити в казці. Фантастичні, яскраві сни, де мінилися їй гарячі фарби серед полів із стрункими обелісками, де її підхоплювали й несли хвилі небачених морів, де віяв жагучий вітер пустелі й легка прохолода вечірніх гаїв, тепер сповнювали її ночі, і вранці дівчина прокидалась знесилена, зачудована цими видивами, що проти них весняне сонце надворі здавалось туманним і сірим. Але він не наснився їй ні разу.

Часом Марта брала його цидулку, що він написав колись, чекаючи її, і покинув потім на столі, – єдину матеріальну річ, що від нього залишилась, вдивлялась у напис його літер, його слів і читала сама собі: «Марто, я схиляюсь перед твоєю мудрістю в коханні. Нікого я не любив так, як тебе, та й загалом не любив. Любив – це замало. Жив тобою, мислив тобою. Ти перша й остання, ти єдина, Марто. А тепер я йду назад у ту сірину, в ту похмурість, з якої ти мене викликала. Прощай, Марто, ти велика».

Цей лист не мав підпису – він не встиг тоді підписатись, бо вона якраз надійшла. Але й так вона почувала його в кожній літері, почувала силу його кохання, втілену в цих рядках, і свою силу над ним, свою велику любов. Цей лист, залишений тоді з геть іншої нагоди, здавався їй тепер одержаним допіру, був ніби віщим листом, де відгадано й стверджено її майбутній вчинок. Але не в сірину, не в похмурість вернувся він! Та любов, що ще невичерпана лишилась у його серці, огріє і прояснить його путь, надихне його думки до потужної творчості. Їй здавалось тепер, що його наука тотожня з її поривами, що він тільки здійснює те, що вона в своєму серці накреслила. Він досліджує білок, це таємниче твориво життя. Білок! Щось біле, чисте, легке, як її мрії, як прийдешність людськості, що для неї він невсипуще працює! Думаючи про це, вона так яскраво ту прийдешність почувала, немов жила вже в майбутніх століттях тим життям, яке він створив і якому здійснитись вона своєю любов'ю допомагала. В цю мить вона глибоко й несхибно чула той поклик, що він думкою до неї зараз посилає, чула ласкаві й пристрасні слова, що він їй шепоче десь, сумуючи за нею. І вона йому відповідала. Між їх душами, яких взаємне прагнення було їй найвищою правдою, нав'язувався отакий дивний, таємний зв'язок, і дівчина почувала тепер, що справді створила незламне й вічне, відмовившись тимчасового, купивши ціною дійсних ласк, що мусили погаснути колись, цю витончену невмирущу ласку, що завжди над нею пробувала.

І все здавалося Марті страшенно давнім. Три дні, як вони розлучились? Ні, три вічності відтоді минуло!

Сусіди нарешті дали їй спокій. Тетяна Ничипорівна, довідавшись, що дівчину виселено, вважала свою помсту за довершену й у кухонних розмовах із фрау Гольц згадувала Марту вже в минулому часі: була, мовляв, така крутихвістка. А сам Давид Семенович увесь час був у службових відрядженнях, і останніми днями вона бачила його мельки раз чи двічі. Та коли й здибалася мовчки з своїми співмешканцями, то тільки легке здивування її брало, немов тіні якісь повз неї проходили, тіні нешкідливі, але чудернацькі. І всі люди їй такими тінями здавалися, ввесь світ якимсь трохи примарним, відсунутим і маленьким. Тільки себе почувала вона дійсною, тільки нескінченний порив до нього, його відповідь і його далеке існування.

А втім, своїх життєвих інтересів Марта не занедбала. Вона зразу ж пішла по знайомих, дивуючи їх своїм хворобливим виглядом, і в одної колишньої подруги, тепер дружини молодого адвоката, здобула дуже корисні вказівки щодо помешкання – виявилось, що знайома тієї подруги бажає найняти комусь вільну кімнату. Але даючи дівчині до знайомої листа, подруга сказала:

– Ти страшенно бліда, Марто. А втім, до лікарів не звертайся, вони нічогісінько не тямлять у наших справах. Найголовніше, гуляй надворі якнайбільше, і при першій же нагоді закохайся сторч головою.

Ця порада видалась дівчині найбільшим глумом, який вона колись чула; вона твердо заявила, що почуває себе чудово, й пішла з листом, що мав розв'язати її житлову кризу. На Садовій вулиці в окремому будинкові, одноповерховому, але чималому, її привітно зустріла поважна дама. Так, кімната вільна є, тільки чи придасться вона?

Цей будинок належав колись комусь значному, якомусь великому промисловцю, що займав сам із родиною всі дванадцять кімнат, крім кухні й помешкання про прислугу, що було в півпідвалі. Тепер цю житлову площу розподілено між п'ятьма родинами, а що дванадцятеро кімнат були розташовані зовсім у іншому плані, то їх довелося геть перепланувати, поробити перетинки, виділити довгий і темний коридор, щоб кожен пожилець міг мати безпосередній приступ до свого житла. Внаслідок такого переопрацювання в північній стороні будинка виник чудернацький закуток, сажень завширшки й чотири завдовжки, з одним вікном, де верхня рама була забита диктом. Тому рідке північне світло не сягало в другий край цієї довгої клітини, де завжди стояв холодний присмерк. Електрична лампка звисала з стелі на грубих дротах, а замість груби при стіні влаштовано незграбну лежанку з бляшаними дверцями. Кольору шпалерів у такому освітленні годі було достоту визначити.

І дівчина зразу погодилась. Їй байдуже було, де жити. Цей морок її навіть потішив. «Тут я буду сама, сюди ніхто до мене не прийде», – думала дівчина. І давши п'ять карбованців завдатку, вона заявила дамі, що з першого травня перебереться.

Не забула так само Марта й на перекваліфікацію піти – щоб віддаватись своїм переживанням, вона мусила жити, тобто служити й заробляти гроші, отже, її практичними діями керувала не так життєва, як трансцендентна логіка. Показавши перед комісією свої вмілості, що й саму її дуже здивували, – так-бо здавалося їй, що вона нічого не вміє, – Марта Висоцька була залічена під літеру А, тобто посаду мала дістати в першу чергу. Це було четвертого дня, чи краще – четвертої вічності від створення її нового світу.

Заощаджуючи пильно свою готівку, дівчина брала тепер на обід день першу, день другу страву в своїй їдальні. А по обіді читала, звичайно, читала! Якби бібліотека видавала абонентові необмежену кількість книжок щодня, дівчина могла б спожити за вечір три й чотири романи. Але мала щодня тільки один, а ще до одної бібліотеки записатись не дозволяли їй кошти. Тож читала вона навмисне повільно, щоб заповнити вечір, іноді перечитувала ще раз усе спочатку або окремі, найбільш вподобані місця. Тепер, розгортаючи книжку, Марта ніби кидала виклик усій історії літератури й людського кохання! Після кожного прочитаного роману вона ще глибше, ще сп'яніліше свою вищість почувала, бо ж ніде нічого подібного на свою любов, на її незрівняний кінець не знаходила. Ніхто ще не любив так, як вона! Про що пишуть романи? Про дівчат обдурених, зраджених, про дівчат одружених наприкінці й щасливих від цієї нісенітниці, словом, про відомі їй буденні кінці, яких вона боялась і яких уникнула. Прочитавши половину книжки, вона думкою прикидала, хто кого зрадить, хто з ким побереться, і рідко коли помилялась! До нудоти одноманітне було людське кохання, але кожна історія його ще і ще раз доводила їй, яких високих і нових щаблів вона в своїй любові осягнула. З почуттям гордощів та перемоги над всесвітнім шаблоном лягала дівчина спати й бачила ті променисті сни.

Добираючи собі лектуру, вона орієнтувалась найбільше за назвою, відповідною до своєї теми. Отак їй до рук трапила того дня п'єса Ібсена «Комедія кохання», яку дівчина своїм звичаєм почала читати повільно. Але від дії до дії зростала її тривога й заразом швидшав темп її читання. В п'ятій дії її очі вже стрілою мчали по рядках, а душа сповнювалась жахом і нудьгою, як від раптового падіння в незглибну прірву. Дедалі голосніше билася їй кров у скроні, дедалі міцніше стискувались її уста, та вона трохи не скрикнула, трохи не застогнала, наприкінці читаючи натхненні слова дівчини Свангільд до Фалька, з яким розлучалася в ім'я чистоти свого кохання:

Весни розкішної

ми діти, Фальку, й осінь навісна,

туману і сльоти пора нудна,

коли замовкне соловей співучий

в твоєму серці – ця пора причинна

весни розквітлої змінити не повинна.

Й зима смертельна свій мороз давучий

не мусить кинути на наших мрій буяння -

ми не дамо цвіт нашого кохання

прибити, збридити це весняне тепло, -

хай чарівне помре, яке жило!

Це ж свої власні слова, свої власні думки й почуття вона бачила тепер перед собою, і ввесь її порив та марення ту мить ніби відходили в написане, лишаючи її порожню, покалічену, принижену. Всю складноту своїх таємничих почувань, своїх надій і намірів вона зразу впізнала в цих жорстоких рядках, що відбирали їй право на її багатство. З кожним прочитаним словом вона руйнувалась, убожіла, оберталась у жебрачку, і щире золото її мрій перемінялось на нікчемне череп'я. Її немов викрито зараз, на злочині спіймано, пишноту з неї здерто, і в лахи, в ганчір'я одягнуто на глум та посміховисько! Її невимовне вже хтось інший почував, усі її надзвичайні слова були вже сказані перед нею, все нове, що вона гадала створити, давно вже викладено у віршах.