Текст книги "Наступна станція — смерть"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

І тут мені як хто на вухо шепнув: це ж вона мене вбити хоче потихеньку, щоб мамині гроші собі забрати. Страшно стало, і я втекла з її дому. Добігла до станції, там платформи стояли з брикетами сіна. Я межи ними вмостилась і заснула. Не чула навіть, як состав рушив. Зняли мене аж за Волгою. Я тільки своє ім’я назвала та вік, а про решту повторювала, мов папуга: не знаю, не пам’ятаю. Ну, синці від бабиних побоїв кращими за паспорт виявились. У дитячому розподільнику довго не присікувались, підгодували, помили, постригли, воші вивели, в казенне переодягли – і в дитбудинок. Я знаю, що ці установи в Україні давно вже в школи-інтернати переробили, а в Росії вони і досі є. Що це таке, ви, напевне, не знаєте. Але не те, про що Макаренко в книжках писав. Хоча, як з чим порівнювати. В «зоні» – гірше. У нас хоч директор совістливий був, тому годували нормально, з одягом теж проблем не було. А вихователі різні траплялись. Були такі, що дівчаток розтлівали, і такі, що хлопчиків…

– Подальші спогади можна опустити, – обірвав я її, – Десь я це вже чув. Чи читав. «Тяжке дитинство без материнської ласки, іграшок і ласощів». Щоправда, я теж виріс без батька, але вдома. Проте, серед моїх однокласників сиріт із дитбудинку було чимало. Тож, як там жили, і хто що виробляв, знаю добре. І що зараз там діється – теж. У нас влітку розподільник аж тріщить від втікачів з російських дитбудинків. Але уся ця частина вашої біографії – не для мене. Розкажете адвокату і психіатрам.

Жінка смиконулась:

– Я ж вам казала, що не буду «дурку косити»!

Тут і я не стримався:

– Будете, не будете – вас не питають. Ви не курва, я не клієнт. Вас звинувачують не в порушенні правил радянської торгівлі, а в десяти вбивствах! І то не через необережність. Плюс – одна доведена спроба замаху на життя. Ви що, тому фраєру в коньяк французькі парфуми збирались накапати? При такому розкладі статей, як у вас, психіатрична експертиза обов’язкова. І взагалі – ближче до теми. Одразу до самотніх бабусь. Це ви їх за те, що вони на мамину тітку схожі?

Знову смиконулась, але мовчить. Ну, думаю, передав ти, Сирота, куті меду. Зараз вона мою ідею про психекспертизу розвине і почне «косить». Причому – професійно, бо у неї медична освіта. Про це я, дурень, забув. Як і про те, що вона в «зоні» у медчастині працювала. А там стільки «артисток» – на всі столичні театри вистачить і ще на цирк залишиться. Для початку вона на собі одяг порве, потім почне об стінку головою битися. Черговий на мої інструкції начхає і побіжить по допомогу…

На щастя, сирота з маленької літери наді мною зглянулася:

– Щодо бабусь, ви вгадали. Та про це не зараз. Я відчуваю, що вас більше бугаї цікавлять. Це вже не дитячі спогади і не дитбудинок. Це коли я в медичному технікумі вчилась… Ви маєте знати, як держава про своїх сиріт дбає. Після сьомого класу – проси, не проси – за шкірки і до ПТУ. Рознарядка прийшла, директор виконує. Чемоданчик фібровий в зуби, а в ньому – придане: дві постільні зміни, труси літні х/б, панталони зимові, два ліфчики, дві пари панчіх… Путівка в життя! Привіт від Антона Семеновича! Комусь цього, може, і достатньо було. Але не мені! Я зубами в науку вчепилася. Дівчата через вікно, паркан, і на танці, а я – за підручники. Світло у спальні згасять, так, повірите, у туалеті читаю. І таки прорвалася – не у якийсь там «телячий» технікум, а в медучилище. Звичайно, сирітство допомогло, бо такі, як я – поза конкурсом. Ну, вчилася добре, вистачало часу і на спорт, і на самодіяльність, друзів завела нормальних. Що, ще ближче до суті? Гаразд.

Я зрозумів, про що йтиметься. Проте вирішив більше не переривати, дати виговоритись. Нехай! «Автозак» із Лук’янівки ще не скоро прийде, а на самоті у камері різні думки у голову лізуть. Особливо, якщо тобі з гарантією розстріл світить. Краще хай вже говорить.

– Вляпалась я через друзів. Була у нас одна студентка, у котрої тато в начальниках ходив. Як ви сказали, «номенклатура», чимале цабе, бо з депутатським значком. А донечка його – ну, така вже дурна телиця, що й батькове депутатство не допомогло її навіть в обласний педінститут приткнути. Училище вона ледь тягла, але, найсмішніше, була дуже доброю. Батьки їй щотижня такі торби передавали з харчами, що вся наша кімната об’їдалася. Не жлобилася, ділилася всім. У цій історії мені її найбільше шкода. З торбів, до речі, усе і почалось. Приїхав якось тато з черговою передачею, а доньки немає – розминулися. Він в область, а вона – в район. В гуртожитку в кімнаті одна я, бо куди ж сироті дітися і на свята, і у вихідні. Посидів зі мною татусь, поговорив, і одразу впала я йому у вічі. Було мені вісімнадцять, виглядала на шістнадцять, тож потягло старого бугая на телятинку. А мені що, багато треба? По голові погладили, добре слово сказали, смачненьким пригостили – я і пішла. Ну, а він мені на додачу ще й золоті гори обіцяв, мовляв, нехай тільки його телиця технікум закінчить і на ноги стане, то він зі своєю законною розведеться і на мені одружиться. Обіцянки обіцянками, а я вірила. Відтоді у нас в області мало не щосуботи наради для районного активу розпочалися. То мій бахур таке для жінки вигадував, аби до мене смиконуть. Як вже він примудрявся викручуватись, не знаю, але здурів зовсім. Бо на канікули на Кавказ мене повіз, видаючи за дочку, пару разів до Москви вискочили… Життя було на три літери, «рай» маю на увазі.

Ну, і доскакалися, що зовсім він голову стратив. Дружина його на якісь курси до нас у місто приїхала, стало ризиковано «на наради» їздити. От він і додумався – мене до своєї власної хати у район посеред тижня привезти. А його благовірна, виявляється, була вже в курсі чоловікових пригод. Агентура у неї працювала, що твоєму Кузнєцову! Відслідкувала нас до самого будинку, зачекала, скільки належить, а потім своїми ключами тихенько двері відчинила і разом зі свідками – вперед! У кімнаті – кіно «крім дітей до шістнадцяти років»! Я, гола-голісінька, на килимі акробатичні етюди роблю, а він у кріслі коньячок попиває і дозріває до кондиції. Найсмішніше, що його бабу не це дістало, а те, що мої трусики висіли на стінці, на їхній весільній фотографії.

Яке там одруження, яке там світле майбутнє! Життя знову пішло на три літери, але вже інші. Слава Богу, що з училища не викинули, зглянулися над сиротою. Проте по закінченню за призначенням у таку глухомань запхали, звідки в дощ на тракторі не виїдеш, а про сімнадцятий рік майже ніхто не чув. Остання велика подія – рік сорок сьомий, бо тоді гроші поміняли за десятку рубель, а ціни старі залишили. Уявляєте, як мені було після Москви, Кавказу, моря, ГУМу, ресторанів?… І досі не розумію, як я не спилась за оті три роки, що треба було після диплому відпрацювати.

Перебралася до сусідньої області, влаштувалась у районній лікарні і почала з нуля, тобто з койки в гуртожитку. Коли раптом згадала: стій, а мамині гроші у садюги-тітки?!! Розшукала, приїхала… Баба зовсім здитиніла, бо мене вже не пізнала, усе мені на мене ж скаржилась. Мовляв, яка я свиня невдячна – втекла, кинула стару жінку напризволяще, тепер немає кому і води подати. А сама, між іншим, не забула свого часу через суд оформити мене, як таку, що десь померла, і забрати усі мамині гроші собі. Забрати – забрала, а жадібність задавила, ні копійки не витратила. За іконою ховала. Берегла, для чого? Мені її навіть шкода було.

Я не витримав і обірвав її звіряння:

– Пожалів вовк кобилу, залишив тільки хвіст та гриву! Ще хвилина, і я буду ридати на вашому плечі над сумною долею нещасної бабусі. Дозвольте лишень поцікавитись: ви стареньку коли притруїли? До того, як гроші забрали, чи після?

Отруювачка мало що не підскочила:

– Що, докопались?

– Докопувались, викопували, або, науково висловлюючись, ексгумували вашу родичку мої колеги після того, як співставили дивний збіг раптових смертей самотніх бабусь із короткочасним перебуванням у них темноволосої стрункої молодої жінки, медсестри за фахом. Хто ж відмовиться від такої квартирантки – не п’є, не курить, бахурів не водить, та ще й ліками вгощає на дурняк! Я вас, образно кажучи, сидячи за столом, викопав. Робота у мене така. Хоча, визнаю чесно, від ваших хитрощів у мене і досі голова болить. Бо ви, як кажуть спеціалісти, дотепно почерк змінили. Інша б на вашому місці і далі бабусь притруювала. А ви на мужиків перейшли. До речі, ви щойно, самі того не підозрюючи, зробили щиросердне визнання щодо одинадцятого епізоду. Бо офіційний реєстр міліція вела вже після того, як ви в «зону» сходили. Між іншим, досі не розумію – вкоротили ви життя нехорошій бабусі, забрали гроші. Нормально! Потім ви їх витратили. Теж зрозуміло! Так чого ж вас на аферизм потягло? Що, всі підходящі самотні особи літнього віку в районі без вас перемерли?

– А ви, начальнику, як собі думаєте – мені однаково, що людей, що пацюків труїти? Вибачайте!

Я вибачив. Курощапова заспокоїлась:

– Мамині гроші швидко закінчилися. Купила дещо, у відпустку на Кавказ з’їздила, а там сонце, море, вино-шашлики… Збиралася на кооператив відкласти, дивлюсь – скоро і за квартиру нічим буде платити, бо з гуртожитку я виїхала. Ну і вигадала оцей трюк щодо вступу до медінституту. Розпустила чутку, що у мене там блат: людина маленька, не все може, але чесна. Як не вдасться йому прилаштувати клієнта, гроші назад віддає. Вибрала з-поміж претендентів кількох тямущих дітей, взяла у батьків гроші, склала руки і чекаю результатів екзаменів. Більшість не пройшли, то я хабара повернула до копійки – мені ще дякували за порядність! А пару таки проскочило, тож я і перезимувала. Грішми вже не розкидалась, думаю – наступного року повторю номер.

Фраєрам щастить, але тільки раз. Отій відьмі, котра наді мною знущалася, записали навіть без розтину «гостру серцеву недостатність», та й край. Бо мене, напевне, в містечку ніхто не бачив – надвечір приїхала, над ранок – на поїзд, і гайда! Гратися з отрутою, скажу чесно, більше не збиралась. Лотерея з блатом в інституті мене більше влаштовувала. Жадібність згубила! Вийшли на мене голова колгоспу з головихою і дочкою на додачу – дитина тупа, аж дзвенить, і по очах видно, що їй не вища освіта потрібна, а колгоспний бугай-симентал. Вранці, вдень і ввечері. Так ні, вони її до інституту пруть, та ще й на «сан-гіг». Сказилися, то ж факультет виключно для майбутніх дружин завідуючих базами і директорів ресторанів. Не з її щастям і не з її задницею! Та батьки за неї такі гроші дали, що я не витримала, подумала – а раптом якось викручусь. Ні, щоб узяти худеньких, страшненьких і в окулярах, зате розумних. Або, на крайній випадок, повернути хабара. Однак, примудрилась я ті гроші ще до екзаменів розтринькати. Отямилася в камері. А на суді мені пояснили, що відтепер шлях у медицину для мене закритий – хіба що санітаркою в морг у лікарні, що за сто ке-ме від обласного центру.

На додачу, ані слідчий, ані суддя не повірили, що я звичайнісінька аферистка. Вважалось, що я – лише посередник і прикриваю когось великого в інституті. Тому і вліпили мені строк по максимуму. Відсиділа, вийшла на волю з довідочкою в руках і з анульованим дипломом. Роби, що хочеш. Туди поткнулась, сюди поткнулась, згадала жарт судді – пішла в морг найматись. Е, ні, кажуть, нащо нам цей клопіт? Краще вже алкоголіка, але без судимості. Пригадала свій перший досвід зі старою родичкою… Знаєте, скільки на світі старих, самотніх і жадібних людей?

Я не став продовжувати дискусію. Набридло!

– Не знаю і знати не хочу. Закінчу замість вас: десь після сьомої притруєної вами бабці виразно запахло смаленим. Ви ж в радіусі ста кілометрів від обласного центру крутились, думали, що всі лягаві – ідіоти! Трохи правди в цьому є, бо вас запідозрили не міліціонери, а медики. Середньостатистична цифра раптових смертей людей літнього віку по області чомусь підскочила. От вони, всупереч вашим надіям, по останній жертві за всіма правилами експертизу провели, а потім і всіх попередніх викопали. Навіть пару зайвих, як виявилося. Міліція ваше фото під кожним райвідділом наклеїла, так ви зачіску змінили, підтемнили волосся, – і на історичну батьківщину. Думали, де та Самара-городок, а де Київ – «мать городов русских». Однак труїти тутешніх бабусь уже не наважились. Здибали по дорозі транзитника, схожого на вашого кривдника з депутатським значком – і що, легка здобич?

– Ще б пак! Місцевий – він як? Або прибіжить за п’ять хвилин до відправлення, або вискочить одразу по прибутті – і додому, повз вокзал. А у транзитника квиток у кишені і купа часу, котрий він не знає, куди подіти. Місто ж чуже. От і шукає пригоди на свою… і одержує від мене по повній програмі.

– З транзитниками теж розібралися. Те ж почуття помсти, тільки прибутку більше.

– Прибутку… прибуток, звичайно, річ корисна. Жити ж за щось потрібно. Але я таких, як цей, даром би труїла.

– Та за що ж так жорстоко?

– А от за те. За очі масні, за руки нахабні, за натуру хтиву. Та коли такий за коліно мацав – я його на місці вдавити ладна була. Чоловіки… сволота! Лиш у начальство пролізе – і вважає, що йому все дозволене!

– А до речі – якщо не секрет – чого ви раптом з начальників на бідних голів колгоспів перейшли? Масть змінили? Чи переконання?

– Це ви про того?… А от якраз він на того мого «таточка» надто вже був схожий. Спершу здалося навіть, що це він, тільки постарілий. Хоча – різниці ніякої. Такий же кнуряка, як і всі. Ненавиджу!

– І за це ви його… пригостили?

– Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.

– До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?

– Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!

– Кому шкода, а кому – хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви – інших.

Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.

От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.

Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…