Текст книги "Наступна станція — смерть"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

– Не знаю, як стосовно залізничного вокзалу, але думаю, що якраз на ньому варто влаштувати добрячий «хамішуцер». Нехай вважає, що ми на неї саме там чекаємо. Тепер – де будемо робити засідку? Ресторанчик автовокзалу на Московській відпадає – тісно, брудно, на додачу туди увесь час забігають хлопці з Московського ж райвідділу. А найголовніше – клієнт не той! Автобусами їздять люди небагаті. Отже, в прикупі у нас тільки Річковий вокзал. Для того, аби влітку, не поспішаючи, згуляти пароплавом вниз по Дніпру і назад, потрібні гроші, і то чималі! До того ж, ресторан у Річковому дуже непоганий. З точки зору нашої брюнетки… Там немає горішнього світла, самий інтим…

Моє начальство перезирнулось і миттю знайшло ідеальне рішення:

– Операцію проводить Подільський райвідділ, ми координуємо. Відповідальним буде Сирота.

Якщо по чесному, то не відповідальним, а крайнім. Але з начальством не сперечаються. Тому я пішечки почалапав тихим, зарослим кущами Андріївським узвозом вниз на Поділ.

Колеги з райвідділу спочатку аж затанцювали:

– Ми разом із нашими дамами займемо більшість столиків так, аби муха не вискочила. А кілька місць для нормальних клієнтів залишимо подалі від входу. Давайте почнемо вже сьогодні!

– Хлопці, халяви не буде! По-перше, бухгалтерія не затвердить кошторис на таку широкомасштабну п’янку. Хіба що – за рахунок майбутніх премій до Дня міліції.

Перспектива випити в борг чомусь не зігріла. Не пройшла й ідея скромно посидіти власним коштом. Мені пояснили, що районний карний розшук – то не ДАІ. Потім, у кожного – сім’я, діти…

– Добре, що нагадали стосовно сім’ї. Давно хотів запитати, чого це дружини деяких подільських міліціонерів скаржаться нам в Управу, що їхні чоловіки з’являються додому в чужій помаді? Кажете, в трамваї випадково зачепили, коли до виходу проштовхувався? Цікаво, цікаво! Напевне, це на Подолі лягаві їздять в трамваях, роздягшись до сімейних трусів, бо помада не на одязі, а під ним. У решті районів форма одягу традиційна. Добре, тепер по суті. Вільних місць має бути з точністю до навпаки: два столики наші, решта – клієнтам. Інакше брюнетка, котра нас цікавить, наїде на табличку «Вільних місць немає» і скаже своєму кавалєру: «Коханий, давай через швейцара візьмемо пляшечку і посидимо на лавочці коло Дніпра. Студентську юність згадаємо». Потім коханий випадково втрапляє у воду, а ми з вами – у велику… халепу. Єдина втіха – операцію починаємо сьогодні.

Подільські пінкертони ревонули: «Ура!» і розігнались займати місця негайно. Довелося на ходу зупиняти їх і пояснювати, чому Річковий вокзал – то не Жуляни і не Бориспіль, де цілодобовий кругообіг людей у природі. На Річковому, аби пригробити клієнта, потрібні сутінки, а краще – темрява. Домовилися розпочати чергування з восьмої вечора.

Я відпустив колег, повернувся на Богдана в Управу, зайшов до свого кабінетику, сів верхи на стілець і знову почав розглядати три фотографії на стінці. Знаєш, колись у студентські роки я півдня простояв у Ермітажі перед «Портретом Жанни Самарі», аж доки не заболіли ноги. Так от, портрети п’ятдесятирічних мордатих транзитників, притруєних вже відомою нам жінкою, я роздивлявся з не меншою увагою. Тепер я розумів, що між ними є певна схожість. Однаковий вік, статура, обличчя – високі залисини, консервативна стрижка, добре відгодовані карк і щоки. І ще – вираз власної значимості в погляді. З такою пикою сидять в президії урочистих зборів і фотографуються для районної дошки пошани. Таку фізію не мають – її носять!

Що там казав Старий під час нашого нічного чатування на дезертира? Мотив помсти? Але шляхи цих трьох перетнулися в одній-єдиній географічній точці лише один раз, коли вони юними піонерами відпочивали в «Артеку». Щоправда – в різні зміни і в різних загонах. От якби вбивця була їхньою ровесницею… Та це вже версія з розряду «сон рябої кобили».

Аби мені не заважали, я повісив з того боку дверей табличку, поцуплену з трансформаторної будки. Череп і відповідне текстуальне попередження мали натякати колегам, що мені краще дати спокій. В Управі знали, що я не жартую. Особливо після того, як довелося відкачувати позбавленого почуття гумору колегу з відділу по боротьбі з розкраданням соцвласності. Коли він якось втретє підряд проігнорував табличку і мої усні попередження, я вистрілив в нього зі стартового пістолета, спорядженого капсулями від мисливської зброї. Одержав догану і святий спокій.

Мотив помсти… Кому – зрозуміло. Ось вони, переді мною на стінці. Але як це пов’язати з сімома старими самотніми жінками, котрих брюнетка притруїла на просторах Російського Нечорнозем’я? Немає логіки. Добре, дамо спокій бабусям, будемо вважати, що вона на них технологію відпрацьовувала. Зосередимося поки на наших небіжчиках. Можливо, їй не подобаються немолоді лисуваті мужчини з фізіономією для дошки пошани? Тоді чому не руді або з ластовинням? Гітлеру, наприклад, не подобались євреї і цигани… Все, приїхав! Для повного щастя нашому Генералу не вистачає тільки версії щодо расистського мотиву. Куди він мене з нею пошле, важко навіть уявити. Але нову роботу після цього мені доведеться шукати дуже довго.

Мої філософські міркування перервав дзвінок від Старого.

– Привіт довбанутому інспектору від старого лягавого. Зайди, щось покажу. Знадобиться на старості років.

Виявляється, Підполковник скликав громадську експертну раду зі швейцарів ресторанів, у яких з’являлася або могла з’явитися наша дама. Надзвичайно цікавий народ! По-перше, майже всі – колишні менти у відставці або на пенсії. Єдиний виняток – Дядько Чорномор із Борисполя. Він, виявляється, у кадебе працював, нажив там виразку і лікувався на свіжому повітрі аеропорту. По-друге, професійні рефлекси у швейцарів залишилися на рівні. Після уважного вивчення фотографії підозрюваної майже всі опізнали її. Виявляється, в останні дні вона крутилась і на залізничному вокзалі, і в Жулянах. Щоправда, в аеропорту вона лише зазирнула у двері ресторану, побачила того сержанта, котрий забув її прізвище, і вирулила десь на висхідну позицію. Придурок з личками глипнув на неї, як баран на нові ворота, і не впізнав, а от швейцар запам’ятав, наче сфотографував. До ресторану аерофлотівського готелю, що через дорогу, вона не потикалася. Чому – незрозуміло. У Бориспільський ресторан, природно, жінка теж не рипнулася. Я думаю – після такого галасу, як вона зняла, на це б не наважилась навіть божевільна. А от до Річкового – не просто зайшла. На таксі підкотила посеред дня, коли людей було мало, попросила пачку сигарет, – як сказала, «справжніх». І без здачі.

Сховала сигарети в сумку – і до метрдотеля:

– Як у вас затишно…

– Стараємося. Що зволите?

– У вас завжди так мало людей?

– Та ні, через годинку набіжать…

Дама подумала…

– Знаєте – у мене завтра особливий день. Я хотіла у вас повечеряти, та от подумала – якщо в цей час тут багато народу…

– Та не так уже й багато. Ви не сумнівайтесь, вас обслужать, як у кращих ресторанах Парижу!

– Ну добре, залиште за мною он той столик. Поставте легку закуску… скажімо, м’ясне і рибне асорті… салатик, шампанського пляшечку. Решту я потім замовлю. Ви завтра теж працюєте?

– Ні, але ви не хвилюйтесь. Все зробимо! Ви будете не сама?

– А як ви вважаєте?…

Залишила заклад і пішла, сказала тільки: до завтра!

Старий сяяв:

– Сирота, запам’ятай – старого псяру інтуїція ще не підводить! Розмах розмахом, техніка технікою, скоро оцих ваших роботів скрізь понаставляєте, але і я чогось вартий!

І раптом спохмурнів:

– Одразу треба було про швейцарів здогадатись! Е, не той вже нюх, і вік не той…

Назавтра на бойове чергування я, як і належить начальникові, прибув першим і заздалегідь. Оркестр на Річковому починав грати якраз із 20-ї години. Раніше грошовита публіка не приходила, а якщо й приходила, то не впивалася до стану гострої потреби послухати улюблені мелодії і ритми радянської та зарубіжної естради. Спецгрупа з райвідділу з’явилася зі швидкістю гарно змащеної блискавки. Всі сяяли відполірованими штиблетами і виголеними фізіономіями. І всі, не змовляючись, одягли модні сорочки: теракотового кольору, з планкою і довгими гострими кінцями коміра. Я засумував: навіть сліпий, забачивши цих інкубаторських, збагне, з чиєї вони птахоферми.

– Ви що, змовились? – прошипів я на вухо старшому.

– Так це ж самий писк: у такій сорочці майор Томін в останніх «Знатоках» ходив!

В ресторані метрдотель показав нам, який столик замовила дама і на який час. Має бути вже десь за годинку. Тож ви сідайте…

Двоє оперативників розсілися за столом, зображаючи компанію шукачів легких пригод. Я нагадав їм, що нічого на всі боки головою крутити, але дивитися слід так, щоб тримати під контролем весь зал. Офіціантка за сигналом метрдотеля поставила перед ними каву. Я відправив решту “інкубаторських” прикидатися пасажирами, а сам зайшов до комірчини адміністратора, де вже сидів і сумував мій безпосередній начальник. В залі він не світився, бо міг перелякати декого з відвідувачів, котрі його добре знали. Через відхилені двері Старий озирав зал і хмурився.

– Щось тут, Олексо, не те…

– Точно! Кава – гидота, горілку не інакше як розвели до міцності пива, а ми, між іншим, не по перерахунку, а готівкою платимо.

– Я не про те… не тулиться щось одне до одного. Вона раніше ніколи столик заздалегідь не замовляла.

– Почерк змінила? Ви ж самі казали: діє за обставинами.

– Так то воно так, та трішечки не так… добре, йди, пильнуй!

Я, здається, обіцяв колись розповісти про омріяний мною антураж для ідеального злочину: бузковий туман над мокрою набережною, ліхтарі, під якими, згідно класичного жарту, найтемніше, тихе сопіння пароплавів, які лаштуються за місяць-другий закрити навігацію і залягти в затонах до весни. Це по той бік вікон, а по цей – характерний гамір ресторану, соло саксофона в оркестрі (комусь припекло «Вишневий сад» послухати), спітніла пляшка шампанського спочиває у відерці з льодом… Останній ковток коньяку в склянці мужчини: «За любов треба пити тільки міцне!» Необережний жест дами, косметичка летить під стіл, слідом лізе змилений кавалєр. Там йому дають помилуватися видовищем голих жіночих колін, які пікантно розхилилися… Фривольний ракурс! Варто затриматися на кілька зайвих секунд. А тим часом випадкова подруга додає в його келишок до неповторного аромату вірменських гір непередбачений Держстандартом інгредієнт. Без кольору, запаху і смаку – ідеальна штука для аналогічних ситуацій. Партнер вилазить з-під столу, вдовольнивши естетичні запити і роздрочивши сексуальні. «За любов – до дна і навстоячки!» Бідолаха! Доки ти видивлявся в напівмороці фасон її трусиків, вона вже витерла ножа і виделку і подала знак офіціанту прибрати посуд. За кілька хвилин гусара знову тягне під стіл, але вже не з естетичних міркувань. Турботливий жіночий голос: «Тобі погано, милий? Тут задуха, вийдемо на повітря. Ні, давай я розрахуюсь, бо ти посієш гроші по всьому ресторану». А ще за якийсь час – плюскіт води в затоці, і цокання жіночих каблучків поступово затихає десь у пасмі туману, котрий дуже доречно вкриває місце вимушеного приводнення кавалєра.

Втопіться у своїй Сені, товаришу Сіменон! А ви, громадянко Агато, пошліть йому вінок! Авіапоштою! Бо навіть у державі планової економіки і стихійного дефіциту є місце для витончено рафінованих злочинів!

Голос офіціанта стяг мене зі світу солодких мрій до реальності радянського ресторану:

– Вас до телефону! От сюди, за буфетом. Кажуть, дуже терміново! Мовляв, покличте старшого тої засідки, у вас у залі сидить.

Матюкаючи вголос ту невідому падлу, котра мене засвітила, я озирнувся по залу. Дехто з відвідувачів відверто намірявся пірнути під стіл. Але нашої дами, здається, ще не було. Швейцар від дверей заперечливо похитав головою. Цього разу він був проінструктований не тільки на реальну Курощапову, а й на прикмети її гіпотетичного супутника. У телефонній трубці тріщало і квакало, так що я не одразу збагнув, хто і звідки говорить. Виявилось – колишній чекіст, швейцар ресторану аеропорту «Бориспіль»:

– Якщо вас усе ще цікавить ота дама, чию фотографію ми сьогодні розглядали, так вона щойно зайшла до нашого ресторану. З нею солідний, як для Кривого Рогу чи Білої Церкви клієнт. Немолодий, з животиком, більше лисий, ніж з волоссям. Вас чекати?

Отак, Сирота, вмийтеся вашою філософією! Ви для вбивці «зону видимої оперативної тиші» на Подолі приготували, а вона вас вирахувала. І не просто вирахувала, а зготувала свою «оперативну видимість». Засвітилася для міліції на Річковому, а сама пасе наступного кандидата в небіжчики за тридцять чотири кілометри від міської зони. Так хто кого перехитрував? Або, як любить говорити наш Старий, хто кого тримав за фраєра?

Я заскочив до комірчини адміністратора і загорлав дурним голосом:

– Шеф, вона в Борисполі!!!

Водій «газика», побачивши, що ми вилітаємо з дверей ресторану, як корки з шампанського, миттю повернув ключ запалювання. В машину ми стрибали практично на ходу.

– Вперед, у Бориспіль, швидше! – заволав я, на що водій з інтонаціями радянської стюардеси скомандував:

– Товариші пасажири, пристебніть ремені, злітаємо. Наш лайнер приземлиться в аеропорту «Бориспіль».

Господи, як ми мчали того вечора через туман по мокрому асфальту – спочатку Набережною, потім через міст Патона, Ленінградську площу, Червоний хутір і, від КПП – по трасі! Сто разів ризикували накритися колесами, останніми словами лаяли власну самовпевненість і благали долю, щоб витримали покришки наших машин і вистачило коньяку у карафці на ресторанному столику. Ми навіть не подзвонили хлопцям з авіапідрозділу, тільки наказали по рації ДАІшникам:

– Повну блокаду аеропорту «Бориспіль» з усіх боків до особливого розпорядження! І викликайте підмогу для нас!..

Коли ми, стікаючи гарячим потом, дісталися мети, то почувалися так, наче оці півсотні кілометрів пробігли власними ніженьками на рекорд. Однак це не завадило нам з першого погляду оцінити професіоналізм колишнього конкурента з Контори. Швейцар уже встиг переодягнутися в офіціантський смокінг і гукнути на допомогу ментів з крильцями. Сам він стояв у залі, біля колони, і незворушно перетирав рушником фужери зі службового столика. Кремезні колеги із роти супроводження рейсів блокували головний вхід, вдало удаючи нафтовиків у відпустці. Службовий хід через кухню, зрозуміло, теж був перекритий наглухо.

А за метр від «нашої людини» зручно вмостилася на стільці та, котру ми палко бажали побачити на власні очі. Її клієнт відповідав опису – пика, хоч пацюки бий або чіпляй на дошку пошани. Щоправда, він виявився не депутатом Верховної Ради, а модним московським стоматологом. Але з іншого боку, у нього точно половина пацієнтів – депутати. І не тільки…

Стоматолог якраз витрушував до своєї скляночки останні краплі коньяку, а дама непомітно підштовхувала свою косметичку до краю столу. Я так зрозумів, що швейцару нашому і під час служби в КДБ не раз доводилось удавати офіціанта. Жоден з його рухів не викликав найменшої підозри і, водночас, жоден жест тих, хто сидів за столом, не поминав його пильної уваги.

Ми полегшено натягли на наші стурбовані фізіономії маски безтурботних гуляк і, начебто видивляючись вільні столики, посунули по проходу на бойову позицію.

І в цей момент сталося те, про що довго говорили у високих інстанціях, що мало серйозні наслідки, а головне – потягло за собою дуже принципові висновки. Щоправда, до нашої операції цей інцидент мав дуже посереднє відношення. Ні, до залу не увійшов Магомаєв з дружиною чи Алла Пугачова зі своїм Орбакасом. Все було набагато гірше!

Біля естради з оркестром ще на момент нашої появи в дверях відбувалась якась незрозуміла метушня. Коли ж до потрібного столика залишилося пройти усього кілька кроків, чийсь владний голос із виразно командирськими інтонаціями гаркнув:

– Мовчати! Всім встать! Панове офіцери!..

Гамір вщух, народ повернувся до естради і побачив там, у самому центрі оркестру, п’янючого, мов чіп, капітана Радянської Армії в польовій формі. В руках він тримав відібрану в музиканта трубу, а перед естрадою закінчували шикуватись в шеренгу по одному ще п’ять хоробрих захисників Вітчизни зі шклянками коньяку в правицях. Аби не впасти від надміру випитого, лівою рукою кожен міцно вчепився за портупею сусіда.

– Гімн! – загорлав той, з трубою, і підніс інструмент до губ.

Усі, включно з нашою опергрупою, остовпіли. Бо товариш капітан заграв не «Союз нерушимый» і не «Живи, Україно, прекрасна і сильна», і навіть не «Ще не вмерла», хоча останнє уявити дуже важко, – ми ж не в Мюнхені і не в Торонто!.. Офіцер почав, оркестр дружньо підхопив… «Боже, царя храни!» А п’ятірка патріотів, тверезіючи від благородних почуттів, заревла, кожен у власній тональності: «…сильный, державный, царствуй на славу, на славу нам!» Щелепи в усіх повідпадали, всі впірилися в естраду – крім двох людей, яким не зрадила витримка. Першою була наша брюнетка, котрій не треба було вже зіштовхувати косметичку зі столу, бо її партнер і так відвернув голову на 180 градусів. Жіноча рука блискавично простяглася до скляночки, з якої пив чолов’яга. Але в цей час в розвиток подій так же блискавично включилася холоднокровна особа номер два, старий чекіст у смокінгу офіціанта. Рефлекси його не зрадили. Він упустив на підлогу фужер та рушник і, перш ніж вони впали на килимок, його руки міцно, мов лещата, затисли долоню отруйниці разом з флакончиком. Та так міцно, що вона від болю ледь не втратила свідомість. Її дикий вереск повернув до тями нашу групу і ми за лічені секунди в прямому розумінні слова на руках винесли парочку з-за столу у фойє. Мужчина, щоправда, при цьому випадково налетів причинним місцем на ріжок столу, але то навіть краще – не зміг чинити опору. Жартики п’яних офіцерів обійшлися дорого їм, зате дуже допомогли нам, бо майже ніхто не звернув увагу на миттєву акцію Київського карного розшуку.

Уже в вестибюлі я раптом голосно розреготався. Старий здивовано глянув на мене:

– Ти чого?

– Несемо, як ікону Казанської Божої Матері,– на руках і під «Боже, царя храни!» Рєпіна на нас немає!

– Хреста на тобі немає, а не Рєпіна, – відреагував Старий, котрий, хоч і вважав себе атеїстом, однак ніколи не поминав надаремне ані Господа, ані Матір Божу.

Але тут повз нас, грюкаючи чобітьми, як копитами, вже промчав до ресторану підсилений комендантський патруль. З-під землі вони виринули, чи що? Вірнопідданий спів трансформувався в класичну п’яну армійську бійку з биттям посуду.

Солдатики комендантської роти з автоматами в руках вистрибували зі свого автобусика, коли ми виносили обох затриманих через двері головного входу до нашого обдертого «газика».

Я ще встиг проспівати «Броня крепка и танки наши быстры…», але тут же заробив могутній потиличник від Старого – і стулив писок.

Від автора: звичайно, в історію з виконанням царського гімну в радянському ресторані повірити важко. Проте коли я дізнався з вірогідних джерел прізвище отого хвацького капітана, всілякі сумніви мене одразу полишили. Бо Гуртовенко Олександр Олександрович, син, онук, правнук і праправнук офіцерів Радянської та дореволюційної армій, міг і не таке! Ми познайомилися з ним в Золотоноші, де він, вигнаний з повітряно-десантних військ за «образу словом і погрозу дією генералу Н.» дослужував комбатом у бригаді протиповітряної оборони. А я тягнув там строкову після Університету.

Справді, Сан-Санич міг і не таке. Якось комендант гарнізону прокинувся після могутньої чорної випивки і побачив у себе на грудях власні хромові чоботи. Він швиргонув їх куди подалі і за мить дикий комендантський зойк зірвав на ноги офіцерський гуртожиток і прилеглу до нього територію. Бо чоботи хтось прив’язав на шворці до предмету чоловічої гордості нещасного офіцера. Подейкували на капітана Гуртовенка, однак він спокійно пояснив, що справді, о третій ночі, коли всі вже лежали під столом, особисто дотяг колегу до його кімнати і поклав на койку. А хто вже потім, що саме і за що коменданту прив’язував, то не його, Гуртовенка, клопіт. Пити треба було менше!

А ви кажете – гімн!

Олекса Сирота:

Музичні імпровізації ансамблю під управлінням О.О.Гуртовенка знайшли гідну оцінку у спеціальній постанові Головного управління культури Київського міськвиконкому «Про неприпустимі порушення репертуарної політики окремими колективами Київського об’єднання музичних ансамблів (КОМА)». Найуживанішими словами в постанові, як водиться, були: вказати, попередити, увільнити, оголосити… і, наприкінці: «створити міжвідомчу комісію для поглибленого вивчення з метою подальшого недопущення…» Наскільки я знаю, справу доручили комсомолу, і він, як водится, її блискуче завалив. Але то вже не наш, ментівський, клопіт. Ми своє зробили. Особу злочинниці встановлено, її саму виявлено і затримано. На додачу – упереджено ще одне вбивство. Решта – то вже для прокуратури, яка починає бити копитами, коли всю брудну роботу виконали інші. Хлопцям і дівчаткам з Різницької дістануться всі лаври – і на голову, і в суп. А з нас, можливо, познімають накладені раніше стягнення. І дадуть догуляти три тижні минулорічної відпустки.

Догуляти мені не дали. Хоча і прокурорські візники цього разу не гнали коней. Ще б пак! – десять епізодів убивств і одна спроба. Все це в особливо підступний спосіб, із заздалегідь обдуманими корисливими намірами. До того ж, злочинець – дама. Тільки не пікова, як у Пушкіна, а трефова. За такий пасьянс летять великі зірки з погонів або прокурорських петличок і перевиконується ліміт по смертним вирокам. Боюсь, що в нашій країні планової економіки існує і такий норматив.

Від автора: перепрошую, що знову перебиваю розповідь Олекси. Аналогічна кримінальна історія з великою кількістю жертв трапилась у Києві років через десять. І знову злочинцем виявилась жінка, а знаряддям вбивства – отрута, в даному випадку талій… Щоправда, ця отруйниця не належала до кримінального світу. Вона працювала у звичайній їдальні пересічної середньої школи на Куренівці. Мотиви – спочатку корисливість, потім помста (не так хтось подивився) і, нарешті, патологічна заздрість (чому «вони» живуть краще, ніж я?)

Олекса Сирота:

Одразу після повернення до Управи Генерал наказав мені підготувати всі необхідні папери якомога старанніше і без поспіху. Слова «без поспіху» начальник підкреслив інтонацією. Я зрозумів – і на Різницькій, і на Богомольця зараз гарячково накручують міжміські телефонні коди. Бо одна справа – зіпхнути братній республіці кілька «висяків», а інша – встигнути в чергу за нагородою, котру не ти здобував. Останнє, що я почув, коли зачиняв двері генеральського кабінету: «Москві ми першими доповіли!»

Я спустився у підвал до КПУ, себто «камер попереднього ув’язнення». Не плутати з абревіатурою Компартії України! Біля дверей, за якими сиділа наша Курощапова, сопіли, штовхались і матюкались за право зиркнути у вічко кілька старшин та сержантів нічної зміни. Я тихо підкрався і дав крайньому сержантові потужного ляща з відтяжкою нижче спини. Він з диким вереском підскочив, налякавши решту братії.

– Ану, киш звідси! – гукнув я. – Це вам що – жіночий душ на пляжі? Збоченці недороблені! Щоб вашого духу тут!..

Цікавих здуло, мов папери зі столу на сильному протязі. Залишився зніяковілий черговий, до якого я і звернувся вже без крику:

– Те, що я зараз увійду до камери, нічого не означає. Є там хтось, крім затриманої, чи немає – не твоє собаче діло! Стояти лобом в двері і не моргати! Не зводити очей, доки не здамо в Лук’янівку. Буде плювати у вічко – терпи! Прикрутить по малій потребі – напудиш у штани, але з місця не зрушиш. На бабі десять вбивств, а ви тут кімнату сміху влаштували. Відчиняй двері!

Жінка сиділа спиною до входу. На мою появу зиркнула через плече, але не встала.

– Вибачайте, що в ресторані я не привітався і себе не назвав. Я Сирота, прізвище таке, старший інспектор Київського карного розшуку. Дозвольте сісти, бо сьогодні добряче набігався через вашу милість.

Вона зміряла мене поглядом, але промовчала.

– Оскільки в «зону» ви вже ходили, не буду співати колисанку про щиросердне визнання, котре пом’якшує покарання.

Жінка іронічно всміхнулась, але я зрозумів, що іронія стосується не мене особисто, а самої інституції «щиросердного визнання».

– Я вже не кажу про явку з повинною. Хоча за певної долі фантазії можна уявити, що опергрупа винесла громадянку Курощапову з ресторану на руках виключно з почуття великої радості від факту готовності вищеназваної громадянки добровільно припинити свою злочинну діяльність і співпрацювати з Органами в інтересах слідства.

І тут жінка вперше від моменту затримання заговорила. У неї був трохи хриплуватий низький голос, який добре звучить по телефону і дуже збуджує деяких мужчин:

– Із «Боже, царя храни» ви здорово придумали. І заникались, як треба. Бо в ресторані на Річковому я вашу лягавську мишоловку одразу просікла.

– Цікаво, як?

– Нормальний мужик красиву бабу з ніг роздивляється. Потім груди оцінює і, вже наостанок, обличчя. А мент на «шість на дев’ять» негайно витріщається, співставляє – та чи не та. В залізничному ресторані теж вами смерділо, навіть креозот не перебивав. А в Жуляни теж нічого було потикатися, бо хоч сержант отой і тупий, як сибірський валянок, зате в офіціантки погляд відьомський. Точно, що запам’ятала! Ось у Борисполі було чисто, інша зміна, тому й ризикнула, взяла клієнта. А ви мене – теж взяли, та ще й під оркестр! А я спочатку зраділа, що не треба косметичку на підлогу кидать і фраєру під столом проміжність показувати. Думаю, доки він либиться, я йому в чарку накапаю. От і накапала! На свою голову!

Я подумав і вирішив не ділитися славою з армійським капітаном. Бо якщо, висловлюючись мовою злочинців, «інспектору горбатого не зліпиш», то хай так воно буде. Тому я лише мовчав і співчутливо хитав головою. Жінка жалібно зітхнула:

– Допитувати прийшли чи просто роздивитись?

– Спасибі, надивився. Мені ваше, як ви там кажете, «шість на дев’ять» щоночі сниться – в парі з Дзержинським.

– А він тут до чого?

– Його портрет у мене в кабінеті перед очима висить. А під ним – ваше фото на кнопці. Допитувати вас я теж не збираюсь – ось вони, мої рученята! Ані блокноту, ані ручки. От посидите до ранку тут, потім у Лук’янівці парашу понюхаєте, скучите за мною, тоді, може, і поспілкуємося через протокол. А зараз я прийшов виключно, аби поглибити вашу ерудицію. Ви чули, що за останні роки практично всім жінкам-убивцям вищу міру замінили на п’ятнадцять років?

– Казали. Хоча, теж не мед, особливо, якщо перші п’ять років у в’язниці. Там або з глузду з’їдеш, або сухоти нараз підхопиш. Та ж сама «вишка», тільки в розстрочку.

– Бачу, ви поінформовані, хоча після відсидки вас на жодній «малині» не засікли. Втім, як каже мій старий Підполковник, хіба зараз «малини»? Дешевий бардак! Проте, як учили вас у школі, майже з кожного правила є свій виняток. Коли я згадував, що жінок практично не розстрілюють, це не означало – жодної жінки не стратили! Про Анку-Кулеметницю вам розповідали?

– Це що – кликуха, чи та, котра в кіно про Чапаєва?

– Вибачте, я забув, що ця історія розкрутилася, коли ви свій строк мотали. До того ж проходила ця кулеметниця не через міліцію, а через КДБ. Ви вгадали, то зовсім інша Анка. Була така, ніжна, дивовижна, відмінниця і, здається, навіть комсомолка. Перед самою війною. Коли німці прийшли, пішла до них служити – у каральний загін, і то не секретаркою. Ну, карателі, вони і є карателі – повне зібрання усілякої наволочі, по якій зашморг плаче. А наша баришня туди з ідейних міркувань пішла, можна сказати – з любові до мистецтва. Бо дуже їй подобалося людей розстрілювати. З кулемета, звідси й кликуха. Вбивала наших полонених, партизанів, євреїв, просто заручників. Для неї – що дитина, що каліка на костурах, що вагітна жінка – різниці не було. Усіх косила!

– Сучка! – сказала Курощапова і вилаялася. Хто б казав…

– Не заперечую. Війну вона пережила, вийшла заміж за інваліда Радянської Армії, до речі, єврея. Народила дітей, дочекалась онуків. Отут її і прихопили. Чекісти хвалились у пресі, що вони, мовляв, шукали її довго і наполегливо. Та я думаю, взяли випадково, коли зовсім іншу справу розкручували. Це вже ролі не грає. Головне, хоч була вже наша «кулеметниця» на заслуженому відпочинку, все одно її розстріляли. Інакше народ би не зрозумів нашу найгуманнішу в світі Радянську владу.

– Правильно зробили, – погодилась вона, – але до чого тут я? Батьківщини не зраджувала, євреїв и партизанів не розстрілювала. Ну, притруїла пару кобелів, так просто не розрахувала дози. Вбивство з необережності – до чого тут «вишка»?

– До того, що ви маєте шанс стати наступним винятком із правил – після «Анки-Кулеметниці». Бо і цього разу народ не зрозуміє гуманізму. Перед трьома «кобелями», між іншим, було сім беззахисних бабусь. І серед них жодної єврейки, до речі.

Вона нічого не сказала, тільки взяла у мене цигарку з пачки, котру я ношу на допити. Посиділи, помовчали, послухали, як черговий під дверима сопе. Нарешті вона заговорила по-людському, без «фені»:

– Колись та це мало закінчитися – чудес не буває. Щастить не до смерті. Що мені залишається, інспекторе Сирота, симулювати божевілля? Можна, задля різноманітності. Що акторський талант у мене є – це ще в школі казали. Але який сенс? Прописатися довічно у спецпсихушці? Щоб збожеволіти там поступово і по-справжньому? Ні, краще вже одразу до ями з кілочком замість надгробка та бляшаним номерком замість прізвища.

Але я так розумію, що прийшли ви не задля цікавості. Вважайте, що сьогодні я добра і без протоколу скажу про все. А далі – то вже моя справа.

– Спасибі за хороші наміри, бо цікавістю тут і не пахне. Я теж сьогодні добрий: ви, нарешті, сидите не в ресторані, а я за вами більше не бігаю. Тому, щоб знали, не відчуваю ніякого задоволення від вашого арешту. Мене взагалі нудить від жінок-злочинниць. А ви – вбивця. Однак, для професійного зросту все ж таки хотів би знати: чому ви спроваджували на той світ лише самотніх старих жінок та підстаркуватих бугаїв із середньої номенклатурної ланки?

Вона сіла зручніше, вирівняла спину і глянула на мене так, як дивиться кандидатка у золоті медалістки в очі екзаменатору:

– У вас прізвище – Сирота, і я теж сирота. Батька не пам’ятаю, матір померла, коли мені було десять років. Далі жила у баби, маминої тітки. Забрала вона мене не з великої любові, а з великого інтересу. Після мами на книжці п’ятнадцять тисяч залишилося – на старі гроші. Але два «Москвичі» на них тоді можна було купити, першого випуску, звичайно, і з брезентовим верхом. Баба виявилася садисткою. Била мене з ранку до ночі за будь-яку провину і просто так. Як стомлювалася, то ставила голими колінами на гречку, а сама перед іконою гріхи замолювала. Через півроку такого життя мене вже вітром хилитало. Коли раптом, одного дня, чую, як сусідки пліткують: Марківна щось розходилася останнім часом. Дивись – затовче дівку. А може і не затовче… дівка живуча, видряпається. Отак торочать: «затовче-не затовче», наче не про живу людину, а про кошеня яке говорять.