Текст книги "Вилов бандюг по-науковому"

Автор книги: Валерій Лапікура

Соавторы: Наталя Лапікура
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Валерій Лапікури, Наталя Лапікура
Вилов бандюг по-науковому

Передмова
«Коли були ми молодими…»

В останній рік двадцятого століття пішов на пенсію, дослужившись до полковника, останній із легендарної команди київського кримінального розшуку шестидесятих-семидесятих років. І тепер уже ніхто у старовинному будинку «присутственных мест» на Софійському майдані нічого не знає, і ніколи не чув про мого друга Олексу Сироту, капітана міліції, старшого інспектора розшуку.

Ми зустрілись і потоваришували у середині шестидесятих (Господи, яка сива давнина!) у стінах Київського Університету. Я вчився на російській філології, а Олекса просиджував години і штани поверхом нижче – на філософському факультеті. Точніше, на факультеті марксистсько-ленінської філософії. Бо про інші філософські школи та течії в радянських вузах або не згадували взагалі, або ж поминали побіжно і з виразом неприхованої гидливості на викладацьких мордяках.

Ми з Олексою належали до майже вимерлого нині племені шестидесятників. У нас були спільні кумири: у літературі – Хемінгуей, у живопису – Чурльоніс і Красаускас, у поезії – Євтушенко і молодий Вінграновський, у кіно – геніальний актор Інокентій Смоктуновський і режисер Михайло Ромм із його рафінованими «Дев'ятьма днями одного року» та «Звичайним фашизмом». Ми обожнювали молодих «бітлів» і Булата Окуджаву. До речі, ці два поняття: «покоління шестидесятників» і «люди шестидесятих років» не тотожні. Самі шестидесятники називали себе «дітьми хрущовської відлиги». Отої короткої пори з 1956-го по 1964-й рік, гучної і вражаючої, як постріл, пори – хоч і ерзац, а все ж таки свободи. Все, що було потім – то лише відлуння шестидесятництва. Хрип Володимира Висоцького, фільми Параджанова, Ільєнка та Осики, кінематограф Тарковського і Шукшина – то вже дісталося нашим молодшим братам і сестрам…

Ми увійшли у доросле життя, назавжди отруївшись п'янким повітрям хрущовської «відлиги». І на те не було ради: на щастя для влади, шестидесятників було дуже мало, фізично мало. У покоління наших батьків (рік призову 1920-25-й) були інші проблеми, аніж плодити дітей.

Наше покоління не вірило в Бога і співчувало бідним арабам, котрі в 1967-му році стали «жертвами ізраїльської агресії». І все ж, і все ж, і все ж… Підсвідоме почуття внутрішнього протиріччя вело нас не туди, куди вказували партія та уряд. Замість виховувати майбутніх будівників комунізму у дуже середній радянській школі, я прилаштувався працювати літературним редактором Телерадіокомітету. А Олекса, несподівано для всіх, пішов до Київського карного розшуку, у відділ особливо небезпечних злочинів.

Нещодавно мені до рук трапила книга з ономастики, себто, науки про власні імена. Там стверджується, що над усіма Олексами-Олексіями тяжіє карма бути захисниками знедолених. Повірте, ми зеленого поняття не мали ані про ономастику, ані про карму: нас хвилювали зовсім інші проблеми: де дістати і як зварити справжню каву, в якій пропорції треба розвести сухим вином марочний портвейн для коктейлю «Золота осінь» і, нарешті, чи десь насправді є презервативи з вусиками, чи то брехні тих, кому пощастило побувати «за бугром».

Ми були молодими, і це тішило, хоча створювало певні проблеми. Бо покоління наших батьків сприймало нашу молодість як нахабне зухвальство на адресу їхньої заслуженої старості.

Соловейчики перебудови, всі оті перезрілі хлопчики-демократики обізвали часи нашої молодості застоєм. Бог їм суддя. Поквитаємося на тому світі, в існування якого ми врешті-решт повірили. Бо і в часи так званого застою люди, незважаючи на заклики компартійних ідеологів, підкрадали – і по дрібничці, і «в особливо крупних розмірах», калічили один одного і навіть (о, жах!) убивали ближніх своїх. Сексу в Радянському Союзі, як відомо, не існувало. Існував, виявляється, сексуальний ґрунт, на основі якого процвітав цілий букет злочинів, передбачених кримінальним кодексом. І наркоманія не перестала бути наркоманією від того, що її соромливо перейменували в «залежність від певних ліків та медичних препаратів». Тож у відділі Головного управління МВС міста Києва, де працював дипломований філософ Олекса Сирота, роботи було – тільки встигай підхоплювати. От лише ніхто, крім особливо посвячених та потерпілих, і не здогадувався про справжній розгул злочинності у Радянському Союзі. Бо старе гасло зловісного Лаврентія Берії: «Немає людини – немає проблеми» за часів Андропова і Чебрикова було замінене на: «Немає інформації – немає проблеми». Не так кровожерливо, як у 1937-му, зате не менш ефективно.

Дотепники жартували, що детективний жанр у СРСР виродився в одну-єдину форму: сценарії урочистих концертів до Дня радянської міліції. Щоправда, і там траплялися непередбачувані грандіозні проколи. Не було секретом, що учасникам таких концертів на сцені вручали лише квіти від імені керівництва МВС, зате за кулісами – коштовні подарунки від того ж керівництва. І от – одна, звідусіль облауреачена і винятково народна артистка приперлася невдовзі після концерту на теж традиційний телевізійний «Голубой огонек», зодягши розкішну старовинну брошку філігранної роботи, офіровану їй міліцейськими генералами. Триклятуще телебачення, бодай йому, показало презент крупним планом, і вибухнув гучний скандал. Якась стара, хирлява недорізана інтелігентка впізнала сімейну реліквію, викрадену у неї з квартири за якийсь час до отого концерту. Я вже не знаю, як видряпувалася московська міліція з тієї халепи, але сталінська лауреатка більше ніколи не з'являлася на людях з вищезгаданою прикрасою.

На щастя – чи на нещастя – Олекса Сирота не мав жодного стосунку до подібних махінацій начальства і навіть його безпосередні командири, тодішнє керівництво Київського ГУ МВС, у такі високі сфери не допускалося.

– Наше діло собаче, – часто любив повторювати Олекса, – унюхав слід, догнав, вхопив і притяг до хазяїна. А решта – то лірика.

Була лише єдина, не пов'язана з розшуком, область людської діяльності, про яку Олекса міг натхненно говорити годинами: мистецтво варити каву. Він зажив слави одного з кращих у Києві кавоварів і кавознавців. Бо сучасному поколінню, розбещеному доступністю до широченної палітри кавових сортів, гатунків і відтінків, важко зрозуміти, чому тоді вважалося вищим пілотажем підсмажити куплені у продмазі кавові зерна рівно настільки, аби лишень знищити запах цвілі. Або – як, маючи під рукою лише два сорти натурпродукту: «кава в зернах» і «кава мелена», досягти несхожості смаку продукту висхідного – залежно від способу приготування! Він міг, навіть не куштуючи, лише з самого запаху визначити, що у чашці: «мокко», «арабіка» чи звичайнісінька «робуста». А ви кажете – «Чібо-ексклюзив», «Моккона», «капучіно»… Про існування таких прибамбасів нам знати було «не положено».

Треба сказати, що ця обізнаність допомогла колись Олексі перехопити одну з перших у історії Київського карного розшуку великих партій наркотиків. Я розкажу про це згодом. А зараз – про те, чому епіграф кожної з повістей – то рецепт кави від Олекси Сироти. Це не тільки тому, що за кавою та чаркою доброго коньяку мій друг оповідав найцікавіші історії зі своєї служби. Просто чомусь Олексин підхід до розкриття чорних кримінальних справ якось невловимо перегукувався зі способом приготування улюбленого чорного напою.

І останнє зауваження у нашій передмові. Уважні читачі першого тому «Інспектора і кави» напевне звернуть увагу на те, що у другому томі з деяких Олексиних розповідей зникає один із постійних персонажів – начальник відділу карного розшуку ГУ МВС по м. Києву, він же Полковник, він же Полкан. То не авторська забаганка. Просто у той період знадобилося, як тоді казали, зміцнити керівництво органами внутрішніх справ у одній із областей. Безпосереднього начальника Олекси і Старого і перекинули туди – у тимчасове відрядження. За його відсутності розшуком знов, як і в старі часи, керував Старий.

Вилов бандюг по-науковому

Якщо є підозра, що тобі підсунули старі кавові зерна, прогрій їх на сухій пательні з очищеним зубчиком часнику. Кофеїн злякається – і дремене назовні. Отут ми на нього й чекали!

З рецептів Олекси Сироти.

– Як ти вважаєш, хто може бути дурнішим від міліцейського замполіта? – підкинув мені якось питаннячко Олекса.

– Ну, даішник або дільничний…

– Пальцем у небо! Дурніший від замполіта тільки переляканий замполіт.

– Олексо, ти знову перебрав зі своїми філософськими узагальненнями. Переклади на нормальну мову.

– Прошу. Ти знаєш, що динамівці у суботу продули москвичам – і то у себе на полі?

– Хоч я й не болільник, але знаю. Мій сусіда-пролетар із цієї нагоди побив дружину, тещу запхнув до туалету і забив цвяхами двері, а на додачу викинув у вікно весь запас порожніх пляшок. Тепер його жінка плаче, що нема за що хліба купити. А ще – кричав, що він тому партачеві, котрий «пеналя» не забив, ноги повисмикує, як тільки той по зарплату приїде.

– Не врубався щодо зарплати…

– А ще лягавий! І член товариства «Динамо». Чи ти не знаєш, що наші футболісти рахуються у штаті підшефних заводів? Так ото ж…

– У міліцію дзвонили?

– У рейку. Аж на ранок хтось узяв трубку і сказав, що на п'яних болільників вони не виїжджають.

– Правильно сказав. Не виїжджають. Бо одного разу вже наїхали. На власні дурні голови. Мовляв, п'яний лежить посеред двору у калюжі. Добро, що горілиць, а то б уже давно захлинувся. Ну, приїхали. Викликали машину з витверезника, оформили, спроворили. А з'ясувалося, що то синок самого Ве-Ве. Повертався додому на автопілоті, але підвів стабілізатор. От він і пішов на вимушену посадку. Чи приводнення?… А як із тих придурків знімали стружку, то вони виправдовувалися, що клієнт був такий забрьоханий – у такому «маскуванні» не опізнали б не те що сина члена Політбюро, а й самого генсека.

– Генералу «швидку» викликали чи власними силами відкачали?

– Ображаєш, салага! У нашого Генерала здоров'я на взвод «даішників» вистачить. Але уява у нього теж добре розвинена. Бо вигнав із органів не тільки всіх причетних, а й начальника витверезника. Щоправда, розлютився дуже.

– Я думаю!.. Уявити собі генсека п'яним у калюжі – то важке випробування для генеральської психіки. Але ж, як я пригадую, ти мені про переляканого замполіта обіцяв розповісти, а не про розлюченого Генерала.

– Якого ще замполіта?… А!.. Слухай, як тебе жінки терплять? Ти ж своїми питаннячками кого завгодно з пантелику зіб'єш.

– Терплять. І деякі навіть люблять. Хоча – «моя» вже не раз відзначала наявність у мене особливого таланту заводити розмову на манівці.

– Це не та, часом, розмова, в якій про одруження йшлося?

– А тепер, голубчику, вже ти ухиляєшся від теми.

– Так у кого ж учуся…

– Вчися, вчися і вчися. Але у вільний від спілкування зі мною час. А зараз – валяй про замполіта, якщо не хочеш, щоб я з кави на чай перейшов.

Погроза подіяла. Передмова Олекси однак виявилася дещо задовгою і занадто барвистою, як на позанормативну лексику, тому я перекажу її коротко.

Почалося з того, що всесильний Ве-Ве, повертаючись з програного динамівцями матчу, зірвав зло на безневинних ментах, котрі стирчали вздовж траси по осьовій, як «лом у лайні». (Сам Сирота вжив значно колоритніше порівняннячко). Партійний вождь Радянської України ткнув пальцем в постових і буркнув: «Понаїдали мордяки…». Цю фразу негайно передали на вулицю Богомольця, до Республіканського Міністерства внутрішніх справ. Звідти у підрозділи спустили директиву: «Підтягнути гайки! Підвищити рівень!».

Отой замполіт, бодай би йому, перелякався, що накриється його рекомендація до академії в Москву і вирішив вислужитися. Забіг до Сироти і попросив, аби той, як людина з вищою філософською освітою, підказав якусь роботу Леніна, що має відношення до міліції. Щоби ґрунтовно проробити на політзаняттях. Олекса й ляпнув: «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Зазначу, що цей суто філософський труд Володимир Ілліч написав у еміграції, одразу після того, як випадково протаранив головою цюріхський трамвайчик. Тому робота виявилася ну дуже складною для сприйняття.

На замполітове горе, в Міністерстві його ініціативу сприйняли, як належить, себто, як неприховане знущання над інтелектуальним рівнем радянського міліціонера. І влиндили за повною програмою. Замполіт наскаржився Генералу, і той прийняв суто соломонове рішення:

– Дайте цьому дотепнику такий «висяк», аби в нього не залишилося часу не те що на політичні жартики, а й на перекури.

Далі – слово самому Олексі.

Олекса Сирота:

Якби я знав, що все так обернеться, то не заводився б із нашим «комісаром паніки». Хоча цей представник «керівної і рушійної сили радянського суспільства» мене таки дістав. Так от, не встиг я зранку дійти до свого кабінетика, а там уже сидить Старий і труїть моїх тарганів своїм «біломором». І замість «добрий день»…

– Олексо, скільки тобі казати, щоб ти не спалював свої нерви на ідіотів! Хіба ти не знаєш, що останнім порядним комісаром був Семен Руднєв, царство йому небесне…

Я думав, що обійдеться уважним вислуховуванням в стонадцятий раз партизанських спогадів Старого. Аж ні!

– Витягай, хлопче, зошита і пиши з чистої сторінки: «Дублянки».

– Шеф, тільки не це…

– Ти що, вирішив, що тебе за політичні анекдоти в «обехаесес» переводять? Ну, наш Генерал, звичайно, звір, але ж не настільки. А потім, цього товару в жодному магазині немає, навіть по блату і за дуже великі гроші. Так що, синку, «розкрадання соціалістичної власності» відпадає. Залишається чистий кримінал – по лінії нашого відділу. Але спочатку кажи, що ти про це знаєш. У нашому ракурсі.

– Дублянка… Хутряний виріб. Ті, що моряки з-за бугра привозять, з телячого хутра. Наші, самопальні, – чи то з баранів, чи то навіть з кози. Відрізняються від класичної шуби з лисиці або цигейки тим, що у дублянках, як у кожухах, хутро – всередину.

– Нам, Сирота, щось схоже після війни видавали. Кожушок офіцерський, білий. Строк служби – десять років! Хрущов, паскуда, відмінив. Він нашого брата на дух не переносив. Навіть міністерство з МВС у якесь МОГП перейменував! (Міністерство охорони громадського порядку – авт.)

– Хрущов багато чого зробив! Але ж нам стару назву повернули.

– Назву повернули, а кожушки – ні. Це вже Леонід Ілліч недогледів. Хоча, у Росії, кажуть, видають. Але виключно у північних районах і тільки старшим офіцерам… Гаразд, мені переводитися запізно, а ти слухай. Почім цей дефіцит у нас в Києві, знаєш?

– Цікавився для загального розвитку: Самопальний – п'ятсот, але можна сторгуватися за чотириста. Канадська дублянка майже на тисячу за штуку тягне.

– От бачиш, тисячу за штуку. Середня зарплата за дев'ять місяців бездоганної чесної праці. Ми з Чапаєвим університетів не кінчали, але що таке співвідношення товару і попиту, я знаю. Тому коли ще тільки вперше побачив оці дублянки на дівчатках із хору Вірьовки – з гастролів привезли – одразу сказав: «Ну, скоро наші баранеси дочекаються, що кримінальний елемент почне їх із шкури витрушувати».

– Вгадали, на мою голову?

– Вгадав, Сирота, вгадав. Тримай кримінальну справу. Аби служба медом не здавалася. Доповідай щодня. Доки ці шминдрики, поки що невідомі правоохоронним органам, більшої біди не наробили.

Коли за старим партизаном зачинилися двері, я підсунув до себе товстелезну папку і голосно гукнув:

– Таргани, виходьте! Дідо вже пішов.

Але вони чомусь мені не повірили. Зате я вже через кілька хвилин переконався, що робити козу партійній номенклатурі небезпечно для здоров'я. Бо першу дублянку вульгарно вкрали. Хоча ні – не вульгарно, а за старою, вже призабутою схемою, розробленою в незапам'ятні часи театральними злодіями. Була така порода, вони спеціалізувалися на крадіжці… ні, не хутряних виробів, а всього лише гардеробних номерків. Потім їх спільниці в антракті забирали чужу шубу і спокійнісінько зникали. Прийом відомий, описаний в радянських детективах. Та на щастя для кримінального розшуку, театральний Київ – то не Москва чи Ленінград. Вогнищ культури – всього нічого: Оперний, російська драма, театр Франка і оперетка. Плюс філармонія. І – знову ж таки, київська особливість – гардеробницями працюють такі ветерани Мельпомени, що всіх відвідувачів не те що в обличчя, на ім'я-по батькові знають. І їхній одяг теж, до останнього ґудзика. Тому перша ж спроба якоїсь недофарбованої лахудри одержати канадську дублянку під номерок, вкрадений у народної артистки республіки, закінчилася для злодюжки дуже кепсько.

Від автора: Сучасному молодому читачеві важко навіть уявити собі класичну ситуацію радянського покупця, коли магазини були заповнені товаром, але що-небудь порядне і потрібне щастило дістати або у спекулянтів, або з-під прилавку (знову ж таки, з переплатою). Бо радянська легка промисловість працювала не для споживача, а для плану. А план можна було виконати за допомогою того ж самого дефіциту, який скромно іменувався «товаром підвищеного попиту». У ті роки в Полтавській області в глухому районі місцева торгівля раптом видала аж тисячу процентів плану. «Стахановцям» вручили прапор, хтось навіть одержав орден, а потім з'ясувалося: через чиюсь описку в центрі до району замість двох машин горілки привезли аж два вагони оковитої. Народ і це подужав!

А щодо виробів зі шкіри та хутра, то вони в Радянському Союзі вважалися супердефіцитом і розподілялися виключно серед найвищої номенклатури та їх родичів. Пригадую, якось втрапив я по рознарядці імітувати згорьовану громадськість на похоронах одного з українських радянських керівників. Була така народна забава – піввідгула за похорони, повний відгул за першотравневу демонстрацію. Так от, покійника виклали у Жовтневому палаці культури, де він за життя не був, здається, жодного разу. Та головне не це, а добрий батальйон близьких і рідних небіжчика. Вони сиділи навколо труни, вбрані, наче близнюки, в однакові французькі шкіряні реглани. І притискали до грудей шапки з пижика. А жіночки були ще й в італійських дефіцитних чоботях на товстій світлій підошві «манна каша». І весь оцей дефіцит лише підкреслював одну-єдину думку, виразно прописану у кожного на лобі: «Що ж ми тепер будемо носити?».

Олекса Сирота:

Назавтра Старий заловив мене на недозволеному. Я стояв посеред свого кабінету і тренувався швидко вихоплювати з-під пахви пістолет і прицілюватися в уявного бандюгу. Загалом, такі вправи у нашій Управі не лише не заборонялися, а й заохочувалися. За однією маленькою різницею. Я підвищував свою професійну майстерність, прицілюючись не у стандартну мішень, а в портрет Леоніда Ілліча Брежнєва, зодягненого у маршальський мундир. Свого часу цю «парсуну» роботи якогось народного художника з вірменським прізвищем приніс і особисто причепив мені на стіну придуркуватий замполіт зі словами: «Хай вам буде соромно перед партією, товаришу Сирота!».

Так от, вихопив я черговий раз пістолет (магазин з патронами, звичайно, лежав у сейфі), стрімко обома руками зафіксував його на лінії «око-ствол-ціль» і вже збирався клацнути бойком всуху, коли за спиною рипнули двері. Я механічно, не опускаючи зброю, як вовк, усім корпусом – обернувся на звук. Двері миттю і з гуркотом зачинилися, потім тихенько прочинилися на кілька сантиметрів і в щілину встромився чийсь потужний кулак. За мить добірний партизанський мат із того боку уточнив, хто він. І хто я.

Коли Старий наважився увійти, пістолет уже спочивав у кобурі, а я сидів за столом і незворушно, з олівцем у руках читав свіжий номер журналу «Радянський міліціонер». Мій безпосередній начальник оглянув інтер'єр кабінету так, наче бачив його вперше в житті, потім відхилив полу мого піджака, тицьнув пальцем у порожній отвір у рукоятці пістолета аби переконатися, що він справді розряджений і зітхнув так гірко, аж зашелестіли сторінки журналу.

– Слухай, ти, жертва важкого повоєнного дитинства. Знову клацав? Макаренка на тебе немає. Як уже руки сверблять, купи у «Дитячому світі» пугача, ящик пістонів і бабахай собі, доки не очманієш. Але вдома. І на кухні, а ще краще – у нужнику. Бо доклацаєшся. Знав я одного такого, на тебе схожого, – після війни. Так він доклацався. Прострелив собі галіфе, а своїй коханці – дупу.

– Це часом не наш замполіт був?

– Ні, наше ляпало тоді ще з бузинової цвиркалки у себе в селі курчат обливало. А то мій одноліток був. Але все одно – дурень.

Я нагострив вуха і попросив:

– Товаришу підполковник, у деталях, будь ласка.

– Іншим разом, салага. Підрости. Бо якщо у деталях, то ти стільки не вип'єш.

Від автора: Старий і справді розповів згодом Олексі цю абсолютно неймовірну і водночас стовідсотково правдиву історію нещасливого флірту повоєнного капітана міліції з генеральською дружиною. Олекса, у свою чергу, довго дражнив мене обіцянкою якось переповісти, але витрусити подробиці мені вдалося лише після привезеної мною з відрядження пляшки «ризького бальзаму». Знаєте – воно того вартувало.

Олекса Сирота:

Старий пройшов до вікна, відчинив кватирку і забрав у мене журнал:

– А до речі, Робін Гуде, як там справи з дублянками?

– Справи? Вивчаю.

– Ну-ну! Поспішай, бо погода підпирає. З понеділка обіцяли заморозки на грунті, а наприкінці тижня і морозець у повітрі. Саме час пофраєритися у хутряному імпорті перед іншими жлобихами. А відтак – і сірі вовчики повиповзають (тьху-тьху-тьху, аби не наврочити!). Працюй.

Перед тим, як вийти, Старий влучним щиглем спровадив недопалок у відчинену кватирку. Я, до речі, кілька разів намагався зробити те ж саме – не вийшло. Двічі пропалив штору, а від третього – рикошетом у куток – зайнялася корзина зі сміттям.

Знав би де впасти – соломки підстелив би. Аби наше «тьху-тьху» допомагало, плювалися б ми всім розшуком з ранку до вечора. Першу модницю пограбували ще до заморозків на грунті. Як завжди, інформацію в Управі одержали із запізненням. Знову підклали свиню пінкертони з райвідділу. Подали у зведенні цю історію як факт «насильницького викрадення сумки господарської з харчовими продуктами та деяких особистих речей у громадянки Н.».

Пояснюю для особливо нетямущих: кожен факт пограбування негайно подавався на саму гору, на Богомольця, у зведення міністру. І відповідно, з гори всім врізали. А «насильницьке викрадення» – це з одного боку наче й те саме, а з іншого боку – не те. Скажімо, заґавилася тьотя – і у неї сумку з рук висмикнули. А щодо особистих речей, то без суттєвого уточнення: «здерли дублянку вартістю тисячу крб.» усе це виглядало зовсім безневинно. Ну подумаєш – може, ті особисті речі у вигляді пари колготок лежали у сумці з трьомастами грамами вареної ковбаси. Такий епізод взагалі уваги не вартий, тому подається лише в міську Управу – і то в загальному зведенні, під грифом «для ознайомлення».

До того ж, діялося це на Оболоні, котра, як відомо, являла собою суцільний Вавілон після падіння горезвісної вежі: ні тобі магазинів, ні тобі світла на вулицях, ні тобі порядку, ні тобі транспорту нормального. Одне щастя – нові квартири, щоправда, без гарячої води, з гнилою столяркою, перекошеними вікнами, дверима, що вилітають від могутнього чхання в коридорі, – але все те дрібниці. Бо головне – квартира, на яку радянська людина чекає в середньому двадцять років.

І ще одна, суто міліцейська особливість таких от районів. Вони забезпечують для всього міста основну статистику по квартирним крадіжкам. І це природно. Доки сусіди один з одним познайомляться, доки замки і двері поміняють, злодюги пошарудять. Але начальство наше всієї цієї об'єктивності не сприймало і довбало з однаковою енергією що печерських ментів, що оболонських. Тому філологічні тонкощі наших колег ми розшифрували лише після третього епізоду. Та й то – через те, що третя потерпіла прорвалася до нашого Генерала і влаштувала йому бучу. Чергового на вході перевели постовим на ту ж таки Оболонь, але громадянку довелося прийняти, вислухати, а потім вхопитися за голову. Бо насправді, виявляється, не якісь там «ближче не встановлені одинаки чоловічої статі без особливих прикмет» вихоплювали у роззяв господарські сумки. Жінок стовідсотково грабувала організована злочинна група і то в спосіб, досі Київському кримінальному розшуку не відомий.

Надвечір, коли вже хороший присмерк і горять ліхтарі, жінці у дублянці перепиняли дорогу двоє молодиків. Жертва ще не встигала зорієнтуватися, Як хтось ззаду затискував їй рота і носа шматком матерії, просякнутої ефіром. Бідолаха вирубалася не стільки від наркозу, скільки з переляку, і її без усякого опору звільняли від хутродефіциту і принагідно (але не обов'язково) прихоплювали сумку з документами, грішми, продуктами. Як ви розумієте, у дублянках шпацирували не змащувальниці буксів зі станції «Київ-Товарна», а значить – гаманці були пухкенькі. Грабіжники з чималим уловом зникали так само несподівано, як і з'являлися.

Наш Генерал уважно вислухав потерпілу, вибачився перед нею і навіть, на загальне здивування, відправив її додому своєю службовою «Волгою». Потім викликав оболонських задрипанців і відвів душу. Кажуть, роздовбон був такий, що генеральський кобель-вівчар, надресирований не боятись ані ножа, ані ствола, перелякано заповз за шафу і довго відмовлявся звідти вилазити. Охоче вірю. Бо після того, як винуватців реанімували, вмили і відпустили перепісяти, їх спровадили до мене.

Тоді я ще не бив лежачих. А тому був, можна сказати, навіть лагідним. Я посадив усіх трьох попід єдиною незайнятою стінкою, яку прикрашав уже згадуваний портрет Л. І. Брежнєва, і навіть трошки розрадив:

– Я розумію, колеги, що в усіх вас було нелегке дитинство, нестача вітамінів, складні житлові умови, неповні сім'ї…

Колеги дружно засопіли у шість дірок.

– …Крім того, ви не хотіли пити риб'ячий жир, а це згубно вплинуло на ваші «ай-кью». По-нашому – коефіцієнт інтелекту. Що, не зрозуміли? На ваші дурні довбешки вплинуло, цапидла ви кастровані.

– Ну, ви, товаришу старший інспектор, нас розумними словами не діставайте. Ви самі спробуйте, як воно – з одного боку зменшити рівень злочинності, а з другого – збільшити її розкриття. Це ж ні на яку голову не налізе, навіть на цю, котра, як ви сказали, цапову. Якщо її зменшувати, то як же вона збільшиться?!

– Нещастячка ж ви мої районні. Вам у шкільні роки ніколи не загадували таку загадку: «Чим більше з неї береш, тим більшою вона стає»?

Нещастячка навіть сопіти перестали – ступор був повний.

– Так, з вами все ясно. Це, щоб ви знали, яма. Колеги щиро здивувалися, а найсміливіший навіть визнав:

– Ти диви! А воно ж таки так… хто б міг подумати!

– А думати треба. Було б чим. Гар'азд, забезпечте мені краще явку всіх потерпілих.

– А як їхати не захочуть?

– Ну, тоді вам один вихід – паняй до ями.

Всі троє рушили до дверей, а останній на ходу щось шепотів і крутив туди-сюди пальцями. Видно, до нього загадка про яму так і не дійшла.

Скажу чесно – я люблю порпатися у слідчих справах, сидячи за столом. Кидатися, як хлопчик, на місце злочину, не дослухавши, що, де і коли – то не для мене. То для дуже красивих фільмів про радянську міліцію. Що там робити – на місці злочину, коли після самого злочину пройшло кілька днів і всі ймовірні сліди давно вже затоптані, заїжджені, засмічені… і взагалі, все, виявляється не так, не тоді і не на цьому місці.

Розмова з першими двома потерпілими виявилася короткою і стандартною, як під копірку:

– Що у вас відібрали?

– Дублянку і сумку.

– Що було в сумці?

– Документи і гаманець з грішми.

– Скільки грошей?

– Не пам'ятаю. Я, знаєте, дуже злякалася.

– Де ви придбали дублянку?

– У комісійному.

– Чек зберегли?

– Ні, бо не думала, що таке вийде.

– У скільки ви оцінюєте завдану вам шкоду?

– Не знаю. Я злякалася. Я й досі ще не заспокоїлася. Це, напевне, через той наркоз.

– Скільки було нападників?

– Не пам'ятаю. Здається, двоє.

– А той, що ззаду підійшов?

– Ой, тоді троє. Не пам'ятаю… може, вже досить? Я себе погано почуваю… після отого наркозу.

– Розпишіться отут, отут і отут.

Ні в яких комісійних, звичайно, вони нічого не купували. Але кому охота засвітитися співучасником спекулятивної оборудки? А раптом, замість повернути вкрадене, саму під статтю підведуть? У нашій могутній великій державі все можливо.

Скажу по совісті, я покладав надії лише на третю потерпілу. По-перше, її дублянка була пошита з вітчизняної буковинської кози, котра, напевне, так забуцала своїх хазяїв, що вони здерли з неї шкіру і пустили на дефіцит. По-друге, потерпіла була художницею, тому я сподівався, що вона професійно запам'ятала обличчя нападників. Може, ще й намалює по пам'яті – таке бувало. Нарешті, саме ця жінка вчинила ґвалт в кабінеті у Генерала.

Художниця міцно і всерйоз зупинилася десь на межі тридцяти п'яти років і намірялася дожити саме в цій віковій категорії до старості. Треба сказати, це у неї непогано виходило. І лише інша спостережлива жінка чи такий зануда в штанах, як я, зуміли б додивитися, що надмір фарби під очима дами – то не мода така, а старанне маскування зрадливих зморщок.

– Сподіваюсь, шановна, ви все добре пам'ятаєте.

– Нічого я не пам'ятаю.

– Як?!

– По-перше, мене перестріли в прохідняку, де була дуже яскрава лампочка. Вони вийшли так, що добре бачили мене, а я розрізнила самі лише силуети. А по-друге, ота гидота – ну, котрою вони змочили ганчірку – вона мені не по памороках, а по очах вдарила одразу. Сльози полилися, як від нарізаної цибулі. І потім, все це було блискавично. Не встигла прийти до тями – їх уже нема. І дублянки, і сумки… стою, сльози течуть, колготки мокрі, в туфлях хлюпає. Суцільний тобі Рєпін, картина «Не ждали».

– Ви що, ненароком в калюжу вступили?

На моє щастя, в кабінеті на цей момент не було трьох оболонських нещастячок. Вони б мали повну моральну сатисфакцію від того, що одержав я.

– Калюжу? Вступила? Ні, я її зробила, як тільки збагнула, що мене грабують. А чого це ви почервоніли? Можна подумати, що з вами в дитинстві такого не траплялося.

Вона навіть зірвалася на рівні:

– Ви ж не уявляєте, у що мені ця дублянка обійшлась! Я через неї з половиною нашої секції горщики побила.

– Якої секції? Ви ж художниця, а не спортсменка.

– Так ото ж, художниця. Член Спілки художників УРСР. Там у заяві написано! А наша Спілка ділиться на секції: графіки, скульптури, живопису…

– А щодо горщиків – так чого це ви?

– Як чого? Ви хіба не знаєте? Ми ж не міліція, нам двічі на місяць зарплату ніхто не платить. Що заробив, те маєш. Не заробив – нічого не маєш.

А замовлення на базарі не купиш. Його через правління Спілки розподіляють, а потім через керівництво секції.

До мене почала доходити вся ота мистецька арифметика. Потерпіла, напевне, одержала непогане замовлення, бо її дублянка, хоч і вітчизняна, але мінімум на півтисячі карбованців тягла.