Текст книги "Рими"

Автор книги: Ґуставо-Адольфо Беккер

XXVII

 
Пробудженої боюся,
Тебе споглядаю сплячу;
Тому-то, моя любове,
Коли ти спиш, я це бачу.
 
 
Прокинешся ти, і усміх
Тривожних уст заіскриться —
Так грають у сніжнім небі
Кармінові блискавиці.
 
 
Твій усміх легенькі зморшки
Близ губ утворює скраю,
Що схожі на слід сяйливий
Світила, яке вмирає…
– Спи!
 
 
Опісля сну твої очі
Лисніють вологим блиском,
Немов на гребені хвилі
Викрешує сонце іскри.
 
 
Сумирно сяють повіки,
Якщо ти спиш у спокої,
Подібно ллється проміння
Довкруги лампи нічної…
– Спи!
 
 
Прокинувшись, ти говориш,
І мова твоя тремтлива
Неначе в кубок злотавий
Із перлів ринула злива.
 
 
У сні твій подих тихенько
Й розмірено щось мурмоче;
Моя душа закохалась —
Їй чується щось пророче…
– Спи!
 
 
Аби притлумити серце,
На нього поклав я руку —
Нехай урочиста тиша
Не відає його стуку.
 
 
Фіранки твого балкона
Я щільно прикрив зарані,
Аби не збудило блиском
Тебе дразливе світання…
– Спи!
 

XXVIII

 
Коли під габою ночі
Жаданий голос шепоче,
Сумну тривожачи тишу,
В душі моїй він колише
Солодкі спогади знов;
Скажи: чи вітру стогнання,
Чи, може, твої зітхання
Нагадують про любов?
 
 
Коли, здіймаючись, сонце
Багрянить моє віконце,
Й моя любов тебе кличе,
Я подих губ таємничих
Ніби вчуваю, снаго;
Скажи: чи то маячіння,
Чи то поцілунок нині —
Віддарок серця твого?
 
 
Якщо серед дня, що сяє,
Чи в темряві небокраю,
Повсюди кружляти мушу
І кличу кохану душу
Я в сонмі бажань і мрій,
Скажи: чи ти є марою,
Чи стрінуся я з тобою,
Щоб випити подих твій?
 

XXIX

 
Ждав я, що на колінах
        Книжку розгорне;
Моєї щоки торкнулись
        Кучері чорні;
Ми літер не помічали,
        Мабуть, обоє;
І я, і вона сиділи
        У супокої;
Скільки те все тривало?
        Напевне, довго.
Я пам’ятаю: чувся
        Хіба що подих,
Коли зривався хутко
        З губи сухої.
 
 
Згадую: ми повернулись
        Раптом водночас,
Стрілися наші губи
        І наші очі.
 
 
То було твором Данте,
        «Пекло» було то.
Глянули ми на книжку,
        І я промовив:
– Чи може бути поема
        В єдинім слові?
Вона відказала палко:
        – Знаю, що може!
 

XXX

 
Показалася в оці у неї сльозина,
Я пробачення хтів попросити – овва,
Їй гординя гірке осушила ридання,
І мого каяття не звучали слова.
 
 
У житті ми відмінні обрали дороги,
Та любов наша й досі над нами сія;
Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?»
А вона: «І чому не заплакала я?»
 

XXXI

 
Наша любов – ніби трагічна п’єска
З сюжетом нісенітним,
Де все серйозне і смішне змішалось,
        Крізь сльози усміх квітне.
 
 
Але в кінці історії цієї
        Найгірша є загроза,
Що випали їй сльози та розваги,
        Мені ж – хіба що сльози!
 

XXXII

 
Проходила, огорнута красою,
        Ваблива та ясна;
Не дивлячись, я озирнувся; прецінь,
Мені почувся шепіт: «Це вона».
 
 
Хто поєднав смеркання зі світанком?
        Не відаю: імла
Змішалася в короткій ночі літа,
І знаю я, що жінка та… «була».
 

XXXIII

 
Питання – у словах, де полягає
        Розлучення причина;
Обом нам не дізнатися ніколи,
        Чия була провина.
 
 
Зігнорував, на жаль, словник любові
        Нагальну необхідність
Дізнатися, де гордість – просто примха,
        А де – висока гідність!
 

XXXIV

 
Крокує мовчки, й порухи жіночі —
        Гармонія у тиші;
Лунають її кроки, наче крила
Мелодії, що ритміку колише.
 
 
Нагадують напіврозкриті очі
        Яскраве світло днини;
Охоплюють вони і землю, й небо,
Запалюючи у своїх глибинах.
 
 
Сміється, і звучать у сміху сплески
        Біжучого потоку;
Коли заплаче, то в усіх сльозинках
        Є лагідність глибока.
 
 
Вона і світло має, і парфуми,
        І лінію, і колір;
Є форма, що породжує бажання,
І вираз – для поезії доволі.
 
 
Є нерозумною?.. То що ж, допоки
        Мовчить – є таємниця,
Для мене це мовчання важить більше,
Ніж те, що плеще інша молодиця.
 

XXXV

 
Ти забула мене – дивини в цім немає,
Дивиною були скорше ніжності дні;
Маю дещо того, що є гідним шаноби,
Та цього… не змогла ти відчути в мені!
 

XXXVI

 
Якби ми в книзі сповна записали
        Наших образ химери,
А потім стерли б їх у наших душах,
        Як стерли б на папері,
 
 
То, позаяк твоя любов лишила
        В мені глибокі рани,
Якби лише одну із них ти стерла,
        Я стер би всі, кохана!
 

XXXVII

 
Першим із нас я помру; таємнича
        Криця нутро непокоїть,
Ти заподіяла рану смертельну
        Власною, люба, рукою.
 
 
Першим із нас я помру; і настирний
        Дух невідступно і вперто
Буде чекати тебе коло брами
        Непогамовної смерті.
 
 
Линуть години, з годинами – днини,
        Дні проминуть із роками;
Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш:
        Хто це стоїть коло брами?
 
 
Коли земля твої рештки з виною
        Прийме задля зберігання,
Хвилі смертельні тебе ополощуть,
        Наче вода у Йордані;
 
 
Там, де життя, що оскаржує долю,
        Врешті, тріпочучи, гине,
Схоже на хвилю, що на узбережжі
        Тихо сконає без плину;
 
 
Там, де могила зімкне неминуче
        Вічності темні лещата…
Ми всі слова, що таїлися мовчки,
        Зможемо, врешті, сказати!
 

XXXVIII

 
Зітхання – це подув, вітер, і вітер його відносить,
А сльози течуть у море – вода до води.
Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає,
        Чи відомо тобі, куди?
 

XXXIX

 
Я знаю, що зверхня вона й непостійна,
Тож нащо казати слова невеселі?
У неї в душі – почуття? О ні, скорше
Заб'є джерело із неплідної скелі.
 
 
Я знаю, що серце у неї – зміїне,
Чекати від нього любові намарно;
Вона – непорушна, бездушна статуя…
        Але ж яка гарна!
 

XL

 
Сплітаючи наші руки,
Дивились ми очі в очі,
Вона мені на рамено
Голівку клала охоче,
І скільки разів – Бог знає —
Ходили ми тихим кроком
Із нею отам, де в’язи
Здіймали крони високо,
Й від них до її оселі
Тяглися тіні у змроку!
А вчора… лиш рік єдиний
Пролинув, неначе подув:
Навдивовижу ґраційно,
Напрочуд холоднокровно
Вона мені відказала,
Коли нас друг познайомив:
– Здається мені, що десь я
Вже бачила вас. – Ай, подив!
Про це не дізнались дурні —
Відвідувачі салонів,
Що виплітають інтриґи
Із вигадок та обмови,
І через це загубили
Одну з цікавих історій!
Якої смачної страви
Не з’їли вони у колі
За віялом золотистим,
Де всяких пір’їн доволі!
Спокійний і чистий місяць,
Високих в'язів листов'я
І стіни її оселі,
І ґанку знайомі сходи!
Мовчіть, про цю таємницю
Ніхто не почує й слова!
Мовчіть, і я присягаюсь
Забути про всі розмови.
Її ж лице… Жодна маска
Не гідна такого схову!
 

XLI

 
Ти – гураґан, а я – висока вежа,
Яка тобі утворює заслін.
Мусиш розбитись чи мене звалити!..
        Вихід – один!
 
 
Ти – океан, а я – урвиста скеля,
Що хитавицю стереже глибин.
Мусиш розпастись чи мене зітнути!..
        Вихід – один!
 
 
Вродлива ти, я – гордий; ти змагаєш,
А я готую ворогам загин.
Вузька стежина, зудар – неминучий…
        Вихід-один!
 

XLII

 
Коли мені розповіли, відчув я
Холод ножа, що тіло розрива;
Зіпершись на стіну, я втратив тяму,
Й запаморочилася голова.
 
 
На дух мій впала темрява; від люті
Душа зробилась наче нежива…
Тоді я зрозумів того, хто плаче,
І зрозумів того, хто убива!
 
 
Промчала хмара болю… і в зажурі
Я ледь пробелькотів якісь слова…
Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…
За милість я подякував!.. Овва.
 

XLIII

 
На край свого неприбраного ліжка
Я сів, свічу відсунувши сяйну;
Німий, хмурний, і погляд непорушний
        Втопив я у стіну.
 
 
Скільки минуло часу? Я не знаю:
Коли мене пустив п’янливий біль,
На світ благословилося, і сонце
        Сміялося зусіль.
 
 
Не відаю, про що в жахні години
Я міркував і що тоді було;
Пригадую лише прокльони, сльози
І як нараз постаріло чоло.
 

XLIV

 
Неначе відкриту книжку
В зіницях бачу жіночих.
Навіщо твій сміх оманний,
Якщо кажуть правду очі?
 
 
Заплач! Почуття малого
Свого не цурайсь, одначе.
Заплач! Нас ніхто не видить.
Глянь: я чоловік… – і плачу!
 

XLV

 
Всередині непевного склепіння,
Де час позначив камінь багрецем,
Ґотичний герб зобразив будівничий
        Упевненим різцем.
 
 
До гребеня гранітного шолома
Тягнувся плющ, і вився навманці,
І кидав тінь на щит, де було серце,
        Затиснуте в руці.
 
 
Уздрівши це, на тихому майдані
        Спинились ми нараз.
«Ось вірний знак, – промовила до мене, —
        Що шал мій не загас».
 
 
Ай! Правду щиру мовила напевне,
        Зізналася сама,
Що серце в неї у руці… десь-інде…
        У грудях – ні, нема.
 

XLVI

 
У сутінках поранила таємно
Мене цілунком – зради був то знак.
Мою руками шию охопила,
А ззаду в серце увійшов тесак.
 
 
Чому ж вона – усміхнена, щаслива —
Продовжує прогулянку свою?
Тому що не струмує кров із рани…
Бо я, вже мертвий, на ногах стою!
 

XLVII

 
У прірвах неба і землі бездонних
        Був я, і ті глибини
Побачив до кінця на власні очі
        Та розумом неспинним.
 
 
Коли ж дістався до безодні серця
        І зазирнув видюще,
Злякалися мої душа та очі:
        Така була глибока і чорнюща!
 

XLVIII

 
Так, наче крицю з рани витягають,
Я вирвав із мого єства любов,
Хоча мені здалося: в такий спосіб
        Я і життя зборов.
 
 
У капищі – кутку душі моєї
Свого божка я скинув з олтаря,
І світло віри, що у ній палало,
Загасло в порожнечі, мов зоря.
 
 
Але, щоби мою здолати звагу,
Навідує те видиво мене…
Коли ж я зможу сном таким заснути,
        Який всі інші прожене?!
 

XLIX

 
Подеколи стрічаюся я з нею —
Випадком, не для втіх;
Вона, йдучи, сміється, я питаю:
        – Звідкіль у тебе сміх?
 
 
А потім я всміхаюся до неї —
        То біль мій так сія,
Й гадаю: – Чи не так вона радіє,
        Як і радію я?!
 

L

 
Наче дикун – він грубою рукою
Теше боввана, щоби з темноти
Молитися до нього на колінах, —
        Вчинили я і ти.
 
 
Із вигадки смішної наших мізків
Відливши форми для своїх заков
Ми на вівтар поставили боввана,
        І дар йому – наша любов.
 

LI

 
З мого життя – його лишилось мало —
Віддав би залюбки найкращі роки,
        Аби дізнатися, що ти
        Казала про мене юрбі.
 
 
Віддав би й потойбічність на поталу,
Якщо мені там утривалять строки,
        Щоб знати: моя скорбота
        Передалася тобі.
 

LII

 
Гігантські хвилі, що мчите шалено
До берегів у гуркоті прибою!
Огорнутого в саван білопінний,
        Несіть мене з собою!
 
 
Пориви бурі, що з дерев довжезних
Зриваєте зів’яле листя з воєм!
Закрученого у небеснім вирі,
        Несіть мене з собою!
 
 
Борвійні хмари, спалахи вогненні
Лямують ваші обриси; імлою
Підхопленого й мороком туманним,
        Несіть мене з собою!
 
 
Несіть мене туди, де маячіння
Всі спогади зітре моєї долі…
Благаю!.. Залишитися боюся
        Один із власним болем!
 

LIII

 
Прилинуть знову ластівки темнаві
На твій балкон, до схову гнізд старих,
І знов крилом торкатимуться вікон
        У пустощах своїх;
 
 
Але отих, що з висоти зорили
Твою красу і мій щасливий сміх,
Отих, що пам’ятали наші ймення…
        Не дочекатись тих!
 
 
І знову козолист зав’ється густо,
По стінах добираючись до стріх,
А квіти з чарівними пелюстками
        Розкриють щедро їх;
 
 
Але оті росинки, що тремтіли
І падали, мов сльози з вій журних,
А ми на них дивилися обоє…
        Забути слід про них!
 
 
Хтось у тобі жагучими словами
Іще розпалить прагнення до втіх,
І серце, пробудившись, знайде місце
        Для почуттів нових;
 
 
Але німий, схилившись на коліна,
Спокутуючи наче смертний гріх,
Зізнаюся: той шал, що спопеляв нас,
        Безповоротно стих!
 

LIV

 
Коли ми знов згадаємо летючу
        Нашого щастя мить,
То стане видко, як на чорних віях
Твоїх сльоза, що зірветься, тремтить.
 
 
Коли вона покотиться, нарешті,
        Мов крапелька роси,
Згадають і минуле, й нині плинне
Наші з тобою тужні голоси.
 

LV

 
У стоголосім гаморі бенкету
        Зачулося мені
Зітхання, наче музики відлуння,
        Що грає вдалині.
 
 
Зітхання те було мені знайоме,
Адже колись я випив подих цей —
Пахощі квітки, що зростає потай
        У тіні галерей.
 
 
А подруга на день сказала ніжно:
– Замислився чомусь? Печаль мине!
– Та ні про що… – Чого ж тоді ти плачеш?
– Журба – весела, а вино – сумне.
 

LVI

 
Сьогодні – як учора, завтра буде
        Так само теж!
Мишасте небо, незворушний обрій,
        Ти йдеш і йдеш!
 
 
Серце, мов пристрій, рухається тупо
        На всім віку;
Ледачий глузд, причаєний у мозку,
        Спить у кутку.
 
 
Душа забагла раю, хоч не вірить
        Вона йому;
У втомі без мети кружляє хвиля,
        Хтозна-чому.
 
 
Не мовкне голос, що співає нудно
        Той самий звук,
Тече вода, і чути монотонний
        Краплинний стук.
 
 
Волочиться життя, і дні за днями
        Слідом ідуть,
Одноманітні… Насолод і болю
        Не зна ця путь.
 
 
А часом пригадається зі щемом
        Давнішнє зло…
І все ж таки, якщо той біль – гіркотний,
        Життя було!
 

LVII

 
Ця побудова із кісток і м'яса,
Що з хворою проходить головою,
Втомилася, і то – не дивовижа;
Адже, хоч жив я небагато часу,
 
 
Життя частина, що була зі мною,
Нашкодила мені так сильно й хижо,
Що міг би присягнути: я на світі
У кожен день убгав одне століття.
 
 
Отож, мене загибель не бентежить,
Що жив достатньо, відказав би смерті;
На вигляд ніби і нова одежа,
Та знаю, що всередині – потерта.
 
 
Стара вже, так; моя зоря тьмяніє,
Мою жагу потлумлено у герці;
Чоло ще молоде, на нім – надія,
Та слід жахний карбує біль на серці.
 

LVIII

 
Хочеш відчути нектар дивовижний,
        Що має осад гіркий?
Дихай ним, можеш пригубити навіть,
        Але залиш і не пий.
 
 
Хочеш, аби нам любов ця з’являлась,
        Начебто згадка про рай?
Нині кохаймося сильно, а завтра
        Скажемо: «Все, прощавай!»
 

LIX

 
Дівча, мені відомий
Об’єкт твоїх зітхань;
Я розгадав причину
Таємних сподівань.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе – лиш підозра,
        Та знаю я.
 
 
Я знаю твої мрії
Та сни твої в імлі;
Твої думки, мов книжку,
Читаю на чолі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе – лиш підозра,
        Та знаю я.
 
 
Про сміх твій і про сльози
Я знаю – не кажи:
Мені відомі нетрі
Жіночої душі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
Поки ти відчуваєш,
        не знаючи нічого, —
Всіх відчуттів позбувшись,
        про все вже знаю я.
 

LX

 
Життя моє – пустка, мла,
Де з квіту спадають шати;
А доля вже привела
Туди, де зернини зла
Хтось кида – мені збирати.
 

LXI

 
Бачачи лихоманку
Й довге безсоння ночі,
Хто біля мого ліжка
        Сісти захоче?
 
 
Коли рука перед смертю
Тремтить і в повітрі висне,
Шукаючи дружню руку, —
        Хто її стисне?
 
 
Коли заскляніє зір мій
І не ворухнуться вії,
Хто мені мертві очі
        Тихо закриє?
 
 
Коли зачуються дзвони
(Опісля мого загину),
Хто скаже останнє слово
        В журну хвилину?
 
 
Коли померхлі останки
Вкриє земля, тим паче
Хто до сумної ями
        Прийде й заплаче?
 
 
А зранку, як зійде сонце,
Спахнувши на небокраї,
Мене, блукальця по світу,
        Хто пригадає?
 

LXII

 
Спочатку – відблиск, що тремтить непевно,
Тривожний промінь понад морем хвиль;
Затим – іскріння, ширення, зростання
Й гарячий вибух світла звідусіль.
 
 
Блискуче сяйво – переможна радість;
Нічна імла – страхіття, що гнітить;
У сутінках душі моєї світла
        Коли настане мить?
 

LXIII

 
Наче бджоли, зроєні й сердиті,
Спогади, що в пам’яті поснули,
Раптом виринають нагадати
        Про часи минулі.
 
 
Хочу відігнати їх. Даремно!
Милості не має ця навала,
Кожен прагне боляче діткнути,
Кожен ятрить душу гострим жалом.
 

LXIV

 
Неначе скупій для скарбу,
Знайшов я для болю схов;
Гадав: якщо є щось вічне,
Це, мабуть, її любов.
 
 
Даремно я її кличу,
А час гукнув з темноти:
– Нікчемо, знай, що і вічних
Страждань не зазнаєш ти!
 

LXV

 
Настала ніч, і не знайшов я схову;
І спрага!.. Я напився власних сліз;
І голод! Я заплющив мокрі очі,
        Щоб морок смерть приніс!
 
 
Був у пустелі я! Вчувався гомін
Юрби, що мала скрізь якісь діла,
Але для мене, сироти й невдахи…
        Пустеля то була!
 

LXVI

 
Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги —
        Жахливі та невдячні:
Кривавлю ступні на жорстких стежинах
        Об гостре каменяччя;
На шпичаках душі моєї клоччя,
        Йдучи назад, побачиш,
        І дійдеш до колиски,
        Шукаючи терпляче.
 
 
Куди я йду? Перетинаю темну
        Зажурену пустелю;
Зима в долині з вічними снігами
        Їх із нудьгою стеле.
Там, де стоїть без напису якогось
        Валун, немовби скеля,
        Де забуття постійне,
        Там гріб – моя оселя.
 

LXVII

 
Як гарно здріти світання
У сонця вогненній силі
Та полум'яний цілунок
Його на біжучій хвилі!
 
 
Як гарно в осінній дощик
У синьому надвечір'ї
Вдихати пахощі квітів,
Що прикрашають подвір'я!
 
 
Як гарно спостерігати
За білого сніговію
Ті спалахи червінькові,
Що в комині пломеніють!
 
 
Як гарно, мов реґент хору,
Спокійно спати… з хропінням…
І їсти, й товстіти!.. Шкода,
Цього вже замало нині!
 

LXVIII

 
Не відаю, що наснилось
Мені минулої ночі;
Щось, мабуть, дуже печальне,
Бо зранку зажура точить.
 
 
Намокла моя подушка
У тім нічнім неспокої,
Й відчув я: душа п’яніє
Від насолоди гіркої.
 
 
Сумна річ – той сон, що тягне
Ридання; скажу, одначе,
Що маю в осмуті радість…
Бо знаю, що я ще плачу!
 

LXIX

 
З народженням громовиця
Й зі смертю сяє над нами:
        Таке коротке життя!
 
 
Любов чи слава нам сниться,
Ми женемося за снами,
        Пробудження – забуття!
 

LXX

 
Скільки разів побіля стін церковних,
        Од моху посивілих,
Я слухав, як посеред ночі раптом
        До утрені дзвонили!
 
 
Скільки разів у місячному сяйві
        Тут моя тінь журлива
Була із кипарисом, що над муром
        Підносився, мов диво!
 
 
А коли церква поринала в морок,
        За склом її вікнини
Я часто бачив потаємне світло —
        Гасниці мерехтіння!
 
 
І хоч пориви вітру в темній вежі
        По закутках свистіли,
У хорі вирізняв один я голос —
        Ясний, тремтячий, милий.
 
 
В зимові ночі, коли йшов блукалець
        Майданом опустілим,
Побачивши мене, лякався дуже
        І поспішав щосили.
 
 
І зранку не одна казала бабця
        Упевнено і сміло,
Що бачила: душа паламарева
        Непрощена ходила.
 
 
Закутки темні паперті й порталу
        Вивчав я без упину,
Відбитки ніг моїх між кропивою
        Та берегла місцина.
 
 
Мене сичі лякливо споглядали
        Вогненними очима,
А потім звикли, і неначе другом
        Ходив я поміж ними.
 
 
Я чув довкола себе всяких гадів
        Спокійне шарудіння,
І статуї святих мене вітали,
        Німотні та камінні!
 

LXXI

 
Не спав я; наче був у тому лімбі,
Де всі предмети обриси міняли,
Не сон – і не буття; містичний простір,
        А в нім – я, заблукалий.
 
 
Якісь думки свідомості моєї
Кружляли ніби в мовчазному колі,
Своє вертіння втишували в танці,
        Зникаючи поволі.
 
 
Те світло, що крізь очі в душу входить,
Приховували вії, мовби крила;
Та інше світло – неземної сфери
        Всередині ясніло.
 
 
Аж ось мені зачулося зітхання,
Схоже на те, з якими звично в церкві
Під час заупокійної молитви
        Відспівували мертвих.
 
 
Далекий голос, ніжний і журливий,
Назвав мене у зверненні до Бога,
І запах я відчув свічок погаслих,
        І ладану, й вологи.
 
 
……………………………………………………………
 
 
Настала ніч, і в забутті, мов камінь,
Упав я на глибоке узголів’я;
Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось
        Із тих, кого любив я!»
 

LXXII

 
ПЕРШИЙ ГОЛОС
Хвилі – злагода в нуртовинні;
Пах фіалок сп’яняє кров;
Ніч – тумани сріблясто-сині,
        День – золотаве проміння;
        Я дещо краще знайшов:
        Маю Любов!
 

 
ДРУГИЙ ГОЛОС
Гарна аура, хмарка сяйлива,
Хвиля, що коло ніг виграє,
Острів мрій, де, прагнучи дива,
        Спочиває душа чутлива,
        А захоплення моє
        Славою є!
 

 
ТРЕТІЙ ГОЛОС
Жаром розпеченим є скарбниця,
Погорда – це тінь, що біжить;
Золото, слава – омани ниці.
        Мені лише знадобиться
        Істина всіх століть:
        Вільності мить!
 
 
…………………………………………………
 
 
Отак рибалки пливли і співали
        Одвічні пісні свої;
З ударом весла здіймалася піна,
        І ранило сонце її.
 
 
– Чи сядеш до нас? – загукали; всміхнувшись,
        Я відповідь дав їм таку:
– Часи ті минули; а зараз одежа
        Вже сохне моя на піску.
 

LXXIII

 
Розплющені доти,
Закрили їй вічі;
І саваном білим
Запнули обличчя;
Хтось мовчки журився,
Хтось мусив ридати;
Всі вийшли, нарешті,
З сумної кімнати.
 
 
Хитався пломінчик
Свічі на підлозі
Та кидав на стінку
Тінь ліжка в тривозі;
А в затінку тому
Нечітко видніла
Окреслена форма
Закляклого тіла.
 
 
Зоря зайнялася,
І з першим промінням
У селищі гамір
Почувся неспинний.
І в тому контрасті
Світання і змроку,
Життя й таємниці
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
 
 
Із дому на плечах
Гріб рушив до храму,
В каплиці для нього
Відімкнено браму.
І зблідлих останків
Ніхто не бентежив:
Довкіл – жовті свічі
Та чорна одежа.
 
 
Замовкнули дзвони
У тихім смерканні,
Стара прочитала
Молитву востаннє;
І простір до брами
Вона перетнула,
І церква лишилась
Порожня й нечула.
 
 
Гойдалось вагадло
В годиннику мірно,
І свічі іскрились
У пітьмі вечірній.
Так боязко й сумно,
Незрушно й жорстоко,
Що миті якоїсь
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
 
 
Журливе прощання
На вишній дзвіниці
Послало, гойднувшись,
Те серце, що з криці.
А друзі та рідні
У чорній жалобі
Проходили німо
В останній шанобі.
 
 
Темноту і вузькість
Останнього схову
Відкрила оскарда
В кінці для алькова.
Поставили гріб
І замазали нішу,
Затим розійшлися
У зболеній тиші.
 
 
Поклавши оскарду
На рам'я, могильник
Співав щось крізь зуби,
Віддалений, вільний.
Спускалася ніч —
Повна тиша і спокій;
А в темряві раптом
Діткнуло глибоко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»
 
 
І в ночі зимові,
Як холод настане,
Коли буревій
Нахиляє паркани
Та б'ється в шибки
Невгамована злива,
Я юнку нещасну
Згадаю журливо.
 
 
Там дощ випадає
Зі сном нескінченним,
Там схов її б'ється
Із вітром студеним.
Простерта вона
Під сирою стіною,
Кістки її, певне,
Окриті зимою!
 
 
……………………………
 
 
Чи злету до неба
Душа – запорука?
Чи все є матерія,
Гниль і грязюка?
Не знаю: та є щось
Таємне, без строку,
Що кидає нас
У тяжку замороку,
Оскільки мерці —
І сумні, й одинокі!