Текст книги "Рими"

Автор книги: Ґуставо-Адольфо Беккер

Ґуставо-Адольфо Беккер
Рими
Поезії

Ангел іспанської поезії

В іспанській літературі XIX ст. романтичний напрям репрезентували три великі поети: Хосе де Еспронседа, Хосе Соррілья-і-Мораль та Ґуставо-Адольфо Беккер. Сталося так, що творчий доробок двох перших (а це були чудові митці!) залишився в межах свого часу і зазначеного напряму, тоді як невелика за обсягом поетична спадщина Беккера вихопилася за часові межі та почала розглядатись як підмур’я іспанської поезії XX ст. Мало того, її порівнюють із творчими здобутками таких уславлених майстрів художнього слова XX ст., як Антоніо Мачадо, Федеріко Ґарсіа Лорка, Хуан-Рамон Хіменес.

Рід Беккерів започаткували в XVI ст. вихідці з Фландрії, які отримали іспанське дворянство. Майбутній поет Ґуставо-Адольфо народився 1836 р. в андалусійськім місті Севільї в родині художника. Доля від початку рокувала йому всілякі лиха. Коли хлопчикові було тільки п’ять років, помер його батько Хосе Домінґес Беккер, невдовзі пішла зі світу й мати Хоакіна Бастіда. Вони покинули аж вісьмох сиріт, яких довелося ростити родичам. Ґуставо-Адольфо здобув початкову освіту у школі Сан-Антоніо, потім навчався в морському училищі в Сан-Тельмо, де його гнітили склепіння величезних заль і незатишні приміщення з колонами, а до того ж ніяк не вабила перспектива морської служби.

З огляду на ці обставини хлопця забрала до себе хрещена мати Мануела Мончай. Беккер дістав змогу тішитися різноманіттям книжок у її бібліотеці, де віддавав перевагу прозі й поезії визначних європейських авторів. Хлопець почав навчатися живопису, захопився італійською оперою. Та королевою його вподобань стала поезія. Відчуваючи в собі великий хист, юний віршотворець намірився полонити ним столицю країни Мадрид і 1854 p., всупереч бажанню хрещеної матері, виїхав туди. У столиці, дізнавшись про те, що мадридці віршів не читають і не купують, а тому їх і не видають, надміру вразливий юнак знищив майже все написане. Довелося заробляти на прожиток журнальними статтями, випадковими перекладами, написанням лібрето. Беккера, схильного до роздумів і споглядання, геть позбавленого практичних навичок життя, це дуже гнітило.

У 1861 р. до Мадрида приїхав старший на два роки брат Валеріано, професійний художник, якого Ґуставо– Адольфо вельми любив. Вони вирушили в подорож Іспанією, де Валеріано робив замальованки, а Ґуставо– Адольфо занотовував народні звичаї та перекази, що згодом лягли в основу його прозаїчного шедевру – збірки «Леґенди».

Незабаром Ґуставо-Адольфо тяжко захворів і довго не міг одужати. Ціною неабияких зусиль друзі влаштували його переписувачем із пристойною платнею до Управління національних прибутків. Якось, натомлений нудною працею, поет за робочим столом заходився ілюструвати «Гамлета» В. Шекспіра. Малюнки були настільки гарними, що викликали захоплення не лише колеґ, а й директора установи, який непомітно увійшов до приміщення. Щоправда, вислід був кепським – Беккера негайно звільнили з роботи.

Я прошу вибачення у поета, який зараз напевне перебуває в небеснім раю, бо мушу навести деякі подробиці з його особистого життя. Це є необхідним для того, щоб читач збагнув мотиви віршів Беккера. Тому дозволю

собі переповісти дещо з листа небоги поета Хулії, дочки його брата Валеріано, до письменниці Кармен Бурґос, оприлюдненого останньою в її творі «Говорячи з нащадками» (Мадрид, 1929 p.).

Фрагменти діалогу:

– Що вам відомо про велику романтичну любов Беккера?

– Його кохану звали Хулією Еспін-і-Кольбро, тому звуся Хулією і я, бо Ґуставо-Адольфо, будучи моїм хрещеним батьком, дав мені ім’я своєї музи.

– Що ви пам’ятаєте про неї?

– Вона була небогою Россіні, бо її мати і дружина італійського музиканта були сестрами. Її батько також був музикантом, і в мене є її портрет, намальований у Росії…

Це Офелія – білява, витончена і світла.

………………………………………………………

– Але, попри свою закоханість, Ґуставо-Адольфо одружився.

– Так, він одружився в одному із селищ Сорії з дочкою хірурга, який вилікував його від тяжкої хвороби.

– Чи пам’ятаєте ви його дружину?

– Каста була вродливою, але антипатичною; в її обличчі проступало щось трагічне й неприємне. Належала до багатої, але скупої сім’ї. Мій батько, мій брат і я перебували там із моїм дядьком, але шлюб виявився нещасливим; вони розлучились, і він забрав із собою двох їхніх синів.

Іншою великою любов’ю Беккера була Еліса Ґільєн. За спогадами сучасників, це кохання мало для нього фатальні наслідки. На цьому я припиняю своє вторгнення в особисте життя поета. Сподіваюся на те, що читач цієї книжки визнає його цілковито вмотивованим хоча б з огляду на наявність віршів «До Касти» і «До Еліси».

У кожного знаменитого митця є принаймні декілька років найпліднішої творчої праці. Для Беккера такими роками були 1860–1868. Саме тоді він написав більшість своїх віршів і леґенд; чимало з них надрукувала газета «Сучасник», із якою Ґуставо-Адольфо успішно співпрацював і як журналіст. Але фатум, який випустив був улюблену жертву з поля зору, невдовзі схаменувся, і 1865 р. газету закрили. Щоправда, допоміг міністр королівського уряду Ґонсалес Браво, який кохався в поезії Беккера і влаштував мрійливого, неуважного поета… цензором – борцем проти інакодумства!

Міністр запропонував свою допомогу у виданні поетичної збірки Беккера, і той передав йому зошит із віршами. Але 1868 р. в Іспанії спалахнула революція, Ґонсалес Браво втік із країни, а рукопис із його дому зник невідомо куди. Вкрай непрактичний Ґуставо-Адольфо чернеток не залишив, тож йому довелося відновлювати збірку з пам’яті. Цей зошит, що нині зберігається в Національній бібліотеці Мадрида, і став посмертною книжкою поета під назвою «Рими». Саме її згодом видавали й перевидавали в Іспанії та іспаномовних країнах, і саме її переклад подано в нашій книжці.

На посаді цензора, звісна річ, Беккер теж протримався недовго, і йому знову довелося здобувати засоби до існування літературним заробітчанством. Читачі виявили неабиякий інтерес до його «Леґенд», а от віршів, як це часто траплялося з великими поетами за життя, не помічали.

У 1868 p., після семирічного подружнього життя, Ґуставо-Адольфо остаточно розірвав стосунки з дружиною, забрав обох синів і разом із братом Валеріано переїхав до Толедо.

Восени 1870 р. поет зазнав тяжкої втрати – раптово помер улюблений брат Валеріано. Цього душевного зламу Беккер не витримав. 20 грудня він спалив листи, що були в нього, а 22 грудня помер. Того ж дня у Мадриді спостерігалося сонячне затемнення.

Життя поета було коротким. Деякі його вірші нагадують мені виверження вулкана чи горіння смолоскипа, що теж триває недовго. Захоплення оперою позначилося на віршованих рядках, які то зберігають точний розмір, то раптово скорочуються чи видовжуються. Майстерність живописця стає помітною в розміщенні предметів, грі барв і тіней. Любовні почуття зображено напрочуд тонко.

Передчуття ранньої смерті викликало в Беккера бажання розгадати таємницю потойбічного світу. Звідси – вірш про душу, яка покидає людське тіло під час сну, щоби злетіти до небесних сфер, хай і ненадовго; поезії про померлих красунь, чий спокій охороняють зображення прекрасних ангелів. Хтось назвав цього поета «акордеоном, на якому грає ангел». Я дещо змінив би цей вислів. Для мене Ґуставо-Адольфо Беккер – не ангельський акордеон, а радше ангел, який грає на акордеоні. Ангел небесної – іспанської – поезії.

Григорій ЛАТНИК

Рими

I

 
Я знаю гімн, що, дивний і потужний,
Морок душі осяє, як проміння,
А ці рядки – його слабке відлуння,
Що прагне пересилити затіння.
 
 
Хотів би я ту велич записати,
Долаючи хисткої мови муки,
Словами, що передали б у часі
Зітхання й усміх, кольори і звуки.
 
 
Та не знайду я способу, красуне,
Намарно захопившись боротьбою;
Я зміг би, певне, гімн цей проспівати
На самоті зоставшись із тобою.
 

II

 
Стріла, з тятиви зірвавшись,
Летить, тремтлива й пружна,
Не відаючи в польоті,
У що ввіткнеться вона.
 
 
Листок зів’ялий, опалий,
Ніколи не знає, де,
Підхоплений вітровищем,
На землю знов упаде.
 
 
Морська величезна хвиля,
Яку жене буревій,
Не відає узбережжя,
Де слід зупинитись їй;
 
 
А мерехтливе проміння,
Привабливе та ясне,
Не знає тієї миті,
Коли востаннє сяйне.
 
 
Отак і я: йду світами,
Свою долаючи путь,
І не уявляю зовсім,
Куди стежки приведуть.
 

III

 
Стрясання чудернацьке,
Що збуджує ідеї,
Наче безладні хвилі
Штовхає гураґан;
 
 
Щось у душі шепоче,
Здіймаючись угору, —
Так виверженням лави
Загрожує вулкан;
 
 
Безформні силуети
Істот невірогідних,
Неначе крізь завісу
Пейзажів каламуть;
 
 
Барвисті переливи,
Які в повітрі схожі
На часточки веселки,
Що в сяєві пливуть;
 
 
Думки, що слів не мають,
Слова, які без сенсу;
Каденції без ритму,
Сумбурні, в метушні;
 
 
Спомини, забаганки
Речей, що не існують;
Веселощі раптові,
Передчуття журні;
 
 
Знервована дієвість,
Що без застосування;
У леті без гнуздечки
Коня палкий нестрим;
 
 
Безумний пломінь духу,
Що пристрасно палає,
Божественне сп'яніння
Творця, що править ним…
 
 
        Натхнення є таким!
 
 
У мозку сильний голос
Уговтує безладдя,
А з-поміж темних тіней
Вже світло вирина;
 
 
Гнуздечка злотосяйна
Приборкує потужно
В оскаженілім леті
Прудкого скакуна;
 
 
Вузький промінчик світла
Думки у сніп'я в'яже;
Роздерши хмари, сонце
Здіймається увись;
 
 
Рука розумна, мовби
Перлини у намисто,
Збирає слів пучечки,
Щоб сенсові дались;
 
 
Гармонія знаходить
Потрібні темп і розмір,
Аби примхливі ноти
Зібрати у вінець;
 
 
З пластичною красою,
Близьку до ідеалу,
Вирізьблює статую
Із каменю різець;
 
 
Довкілля, де ширяють
Думки у круговерті, —
Їх вабить і гуртує
Принадливий полон;
 
 
Потік, де буйні хвилі
Гамують спрагу жару,
Оаза, що для духу —
Потужний бастіон…
 
 
        Таким є наш резон!
 
 
Завдаючи поразки
У битві їм обом,
Спроможний тільки Геній
З’єднати їх ярмом.
 

IV

 
Ні, не кажіть, що вже немає скарбу,
        Без тем замовкла ліра старовинна.
Поети, може, зникнуть; та ніколи
        Поезія не згине!
 
 
Допоки хвилі світла в поцілунку
        Тремтять, палкі, неспинно;
Допоки сонце поміж хмар роздертих
        Відсвічує карміном;
 
 
Доки повітря з пахощами квітів
        Над нами тихо лине;
Доки весна буятиме довкола,
        Поезія не згине!
 
 
Доки наука віднайти не зможе
        Життя джерела дивні,
Допоки море й небо – це безодня,
        Не знана для людини;
 
 
Допоки Людству в русі невідомо,
        Куди ведуть стежини,
Допоки буде таїна для нього,
        Поезія не згине!
 
 
Допоки душу радість огортає,
        Хоч і нема причини;
Допоки гірко й журно, але з ока
        Не котиться сльозина;
 
 
Допоки серце з розумом воюють
        Нещадно, без упину,
Допоки є надії й спогадання,
        Поезія не згине!
 
 
Допоки будуть очі, що сприймають
        Інших очей проміння;
Допоки поміж різними устами
        Триває шепотіння;
 
 
Допоки дві душі єднають шалом
        Свого єства глибини,
Доки на світі є краса жіноча,
        Поезія не згине!
 

V

 
Якийсь-то дух без назви,
Непоясненна сутність,
Не визначена сенсом
Моя в житті присутність.
 
 
Пливу я в порожнечі,
Де сонячні пожари,
Тремчу помежи тіней
І лину там, де хмари.
 
 
Віддаленої зірки
Габою золотою
Я є; високий місяць
Байдуже сяє мною.
 
 
Я – хмара, яку сонце
Загравою накрило,
Я – пам'ятник сліпучий
Заблуклого світила.
 
 
Я – сніг урвистих піків,
Вогонь пісків бентежний,
Блакитна хвиля моря
І піна узбережжя.
 
 
Я є звучанням лютні,
Фіалки ароматом,
Я – кладовища вогник
І плющ руїн завзятий.
 
 
Я жайвором співаю,
Дзижчу також охоче
І можу відтворити
Шуми посеред ночі.
 
 
В потоці гуркочу я,
Свистіти в іскрі вмію,
Я – блискавиці спалах,
Ревіння буревію.
 
 
Я – між горбами річка
І шелех трав стоячих,
Зітхання в чистій хвилі,
В сухім листку я плачу.
 
 
Я з часточками диму
Гойдаюся і щезну —
Підносить він до неба
Свій закрут величезний.
 
 
Розвішують комахи
Злотаве павутиння —
Гойдаюсь між дерев я
В сієсті тихоплинній.
 
 
За німфами женуся,
Зближаюся поволі,
У воду кришталеву
Вони стрибають голі.
 
 
В кораловому рифі
Перлини – як відрада,
І ваблять в океані
Мене прудкі наяди.
 
 
В заглиблених печерах —
Їм сонце невідоме —
Багатства споглядаю,
Що їх вартують гноми.
 
 
В минувшині шукаю
Сліди імперій стерті,
Що й назви загубили
Після своєї смерті.
 
 
Світи спостерігаю
В шаленому крутінні,
Моя зіниця бачить
Усесвіту творіння.
 
 
Мені відомі сфери,
Де тиша заніміла,
Духу життя чекають
Там нечіткі світила.
 
 
Десь піді мною – прірва,
А я – місток над нею,
Драбина я незнана
Між небом і землею.
 
 
Я – наче невидиме
Кільце, котре єднає
Світ визначений форми
І думки світ безкраїй.
 
 
Я, врешті, є тим духом
Із таємничим злетом,
Який відомий тільки
Тому, хто є поетом.
 

VI

 
Наче вітрець, що овіває рани
Понад похмурим полем різанини
Та з пахощами й музикою потай
Кудись подалі серед ночі лине,
 
 
Прикметою і ніжності, і болю,
Англійський барде, у страхітній драмі
Офелія, що розуму позбулась,
Зриває квіти, ідучи з піснями.
 

VII

 
У кутку неосвітленім залі,
Вкрита пилом – печальна ця мить, —
Позабута господарем, певне,
Тиха арфа стоїть.
 
 
Дивний звук причаївся у струнах,
Наче птах, що у вітті затих.
Ждуть вони, що рука білосніжна
Доторкнеться до них!
 
 
Ай! – подумав я, – схоже, дрімає
Так натхнення у грудях завжди
І, мов Лазар, чекає на голос,
Що накаже: «Зведись та іди!»
 

VIII

 
Коли бачу, як синявий обрій
        Вдалині перекрила,
Наче тюль, порохнява дорожня,
        Золотава й тремтлива,
 
 
То мені видається, що можна
        Від земної зупинки
Відірватись до того серпанку
        За якусь-то хвилинку,
        Мов легка порошинка.
 
 
Коли поночі я споглядаю
        Темні обрії неба,
Як там зорі тремтять у пожарах,
        Мов зіниці вогненні,
 
 
То мені видається можливим
        Піднестися в польоті,
Опинитися в їхньому світлі,
        Розчинитись у злоті,
        В полум’яній вільготі.
 
 
Я веслую у сумнівів морі
        Без надій – то є скрута;
Але, прецінь, мене запевняє
        Моя тиха осмута:
        Вона Богом почута!
 

IX

 
Цілує вітер, стогнучи від чару,
Легенькі хвилі з брижами достоту;
Західне сонце теж цілує хмару,
Забарвлюючи пурпуром і злотом;
Вогонь, що від гілок набрався жару,
До іншого вогню відчув жаготу;
Навіть верба, схилившись до потоку,
Виказує йому любов глибоку.
 

X

 
Не зримі оком часточки повітря
Тріпочуть доокола і палають;
Стікає небо золотим промінням,
Земля тремтить і радо умліває;
Я чую, як пливуть у хвилях звуків
Гомін цілунків, крилець лопотання;
Стуляються мої зіниці… Що це?
– Іде кохання!
 

XI

 
– Я є палюча, я є смаглява,
Мої цілунки – наче вогні;
Я – насолода, жага, забава.
Мене шукаєш? – Даруй, та ні.
 
 
– Я – злотокоса, я – білолиця;
Майбутнє щастя живе в мені;
Безмежна ніжність – моя скарбниця.
Мене ти кличеш? – Даруй, та ні.
 
 
– Я є марою, я – неможлива,
З туману й світла щось голубе;
Я – безтілесна, уявна діва;
Не для кохання. – Люблю тебе!
 

XII

 
Дівча, за зелень очей
Себе не картай жорстоко:
Зелені очі в наяд,
Мінерва зеленоока,
Зелені очі також
У райських гурій пророка.
 
 
Дивує зеленню ліс
У весняному розмаї.
Веселка – сім кольорів —
Зеленим найбільше грає.
 
 
Смарагди зелені теж,
зелена надія злетів,
Зеленим є океан,
Лавровий вінок поетів.
 
 
На щоках юних твоїх
Троянду вкриває іній,
І видко, як між перлин
Кармін пелюстків ясніє.
 
 
        Тож надаремно
        Скнієш у горі,
        Що твої очі
        Дано потворі.
        Не вір цій зморі!
 
 
Вологі та неспокійні
Твої зеленаві очі,
Мов ранні листки мигдалю,
Які од вітру тріпочуть.
 
 
Рубіни чудових уст
Палають свіжим ґранатом,
Запрошує влітку він
Ним спрагу погамувати.
 
 
        Тож надаремно
        Скнієш у горі,
        Що твої очі
        Дано потворі.
        Не вір цій зморі!
 
 
Коли твої очі люто
Немов розсипають іскри,
Здається, що хвилі моря
У скелі б'ють кантабрійські.
 
 
Твоя коса золотава
Чоло увінчує ніжно,
Отак надвечірній промінь
Освітлює гору сніжну.
 
 
        Тож надаремно
        Скнієш у горі,
        Що твої очі
        Дано потворі.
        Не вір цій зморі!
 
 
А проміж вій золотистих
Смарагдові брошки сяють
Побіля скрон, мовби злото,
На білині горностая.
 
 
Дівча, за зелень очей
Себе не картай жорстоко;
Якби вони почорніли,
Згадала б зеленооку.
 

XIII

 
Твоя зіниця – голуба; смієшся,
Й вона мені яскравістю у зорі
Нагадує ясне тремтіння ранку,
        Що відбивається у морі.
 
 
Твоя зіниця – голуба; ти плачеш,
І вже вона прозорою сльозою
Скидається в уяві на фіалку,
        Що вкрилася росою.
 
 
Твоя зіниця – голуба; заледве
У ній, мов промінь, думка заіскриться,
Мені здається: на вечірнім небі
        Спізнилася зірниця!
 

XIV

 
Ти пропливла за мить перед очима,
І погляд твій закарбував мій зір;
Хоч він мене засліплював, як сонце,
Та я дививсь йому наперекір.
 
 
Хоч би куди, хоч би на що я глянув,
Скрізь видко полумінь твоїх очей,
І не тебе я бачити волію,
А тільки очі, тільки погляд цей.
 
 
З алькова у кутку я помічаю
Ті неймовірні сяючі вогні,
Ба навіть коли сплю, вони незмигно
Свій погляд зупиняють на мені.
 
 
Про вогники чував я мерехтливі,
Вночі на них зважає пілігрим;
Отак твоєму погляду корюся,
Не знаючи, куди іду за ним.
 

XV

 
Туман, що схожий на звив тканини,
Кручена стрічка білої піни,
        Звуків пишнота
        Арфи зі злота,
        Вітрець і світло, що з висоти, —
        Така є ти.
 
 
Ледве торкнуся твойого стану —
Ти, тіне, зникнеш, кинеш в оману,
Неначе пломінь, ніби звучання,
Немов туманність, наче стогнання
        Сині води.
 
 
В ревінні моря хвиль колотнеча;
Комета, зблукла у порожнечі;
        Плачі понурі
        Хрипкої бурі,
Постійні примхи вередія —
        Таким є я.
 
 
На твої очі з мого одчаю
Вночі та вдень я погляд звертаю;
І невтомленно біжу, скажений,
А тінь вогниста – чимдуж од мене,
        Мара моя.
 

XVI

 
Якщо хитнеться голуба повійка
        Біля вікна,
І ти уявиш: вітерець шепоче,
        Що пролина,
То знай: сховавшись між листків зелених,
        Зітхаю я.
 
 
Якщо почує невиразний гомін
        Душа твоя,
Наче далекий голос вимовляє
        Твоє ім’я,
То знай: тебе із затінків найближчих
        Гукаю я.
 
 
Якщо заб’ється серце серед ночі,
        Й твої уста
Відчують раптом подих чийсь вогненний,
        Що проліта,
То знай: близ тебе, хоч і невидимий,
        Дихаю я.
 

XVII

 
Земля й небеса сьогодні свій усміх мені дарують;
На денці душі моєї вже сонце, а не тривога;
Сьогодні я її бачив… Вона також подивилась…
Сьогодні я вірю в Бога!
 

XVIII

 
Натомлена від танцю,
Захекана і трохи розшаріла,
        На мою руку спершись,
Вона в кутку свій поступ зупинила.
 
 
І поміж брижів газу,
Що їх здіймали тріпотливі перса,
        Погойдувалась квітка
У порухах розмірних і чудесних.
 
 
Наче перлина в мушлі,
Яку штовхає море й пестить вітер,
        Отам вона дрімала
У подихові уст напіврозкритих.
 
 
Якби, – спало на думку, —
Лише такі були життєві миті!
        Якби квітки дрімали —
        Найліпший сон на світі!
 

XIX

 
Коли ти на груди схиляєш
Чоло, печальне і гоже,
Тоді стаєш на лілею
        Зламану схожа.
 
 
Дістала ти чистоту,
Як символ небесний, ніжний,
Створив і тебе Господь
        Золотосніжну.
 

XX

 
Ти знай: якщо до уст твоїх рожевих
Торкнеться жаром подув невидимий,
Душа зуміє говорити зором
І навіть цілуватися очима.
 

XXI

 
Що це – поезія? – мене питаєш,
        Твоя зіниця – синь чистоти.
Що це – поезія? Чи невідомо?
        Поезія… – це ти.
 

XXII

 
Як жити ружі – адже приколола
        Ти біля серця її?
Я ще ніколи не бачив вулкана,
        Де виростали б гаї.
 

XXIII

 
Весь світ – за погляд єдиний;
За усміх – небо в дарунок;
А за цілунок… Не знаю,
Що дав би тобі за цілунок!
 

XXIV

 
Обвивши стовбур той самий,
Два сплески вогню червоні
Зближаються і цілунком
Утворюють спільний пломінь;
 
 
Дві ноти, що їх із лютні
Рука висмикує рвійно,
Стрічаються на просторі
У гармонійних обіймах;
 
 
Дві хвилі, що разом плинуть
Померти на узбережжі,
Розбившись, срібним плюмажем
Уяву нашу бентежать;
 
 
Два випари над водою,
Що з озера відлетіли,
З'єднавшися ген, у небі,
Утворюють хмару білу;
 
 
Два одночасні цілунки,
Поєднані дві ідеї
Та дві луни, що змішались, —
Це душі твоя з моєю.
 

XXV

 
Коли тебе серед ночі
Крилами сон накриє
І на ебенові дуги
Схожими стануть вії,
Щоб серця твого почути
Биття я дістав надію
І голову твою сплячу
Схилити мені до шиї,
 
 
        Душе, віддав би,
        Чим володію:
        Повітря, світло
        І думку-мрію!
 
 
Коли твій погляд упнеться
У щось не видиме зором
І губи твої освітить
Відбитий усміх прозоро,
За те, щоби прочитати
Задуму чола твойого,
Яка пливе понад люстром,
Неначе хмара над морем,
 
 
        Душе, віддав би
        Бажань сувої:
        Золото, славу,
        Дух у розвої!
 
 
Коли слова твої змовкнуть,
І подих стане вчащати,
І щічки почервоніють,
І змружиш очей агати,
Щоби поміж вій уздріти
Вологого зблиск багаття,
Ту іскру палку, що рветься
З вулкана бажань завзятих,
 
 
        Душе, віддав би
        Всі сподівання,
        Дух, віру, землю,
        Небесні хлані!
 

XXVI

 
Хай проти волі, та зізнатись мушу
        Тобі, моя любове,
Що лірика є вартісною тільки
Тоді, як асигнація – основа.
Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись,
        Гнівливе кине слово:
«Збігає дев’ятнадцяте століття,
А жінка запродатися готова…»
Дурня! Поетів не зігріє ліра,
Коли огорне холод їх зимовий!
Отак собаки гавкають на місяць!
Відомо нам обом, про що йде мова:
Талановитий пише дуже рідко,
Бо золото – поезії умова.