Текст книги "Помститися iмператору"
Автор книги: Тимур Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Ця ідея дуже сподобалась двом іншим московитам, і вони заходилися повторювати:
– Ага, ага… Точно так: пущай везут проказу басурманам! Вот так подарочек окаянным будет…
Як раптом один з них схаменувся:
– А ну пого-о-одь!
– Че-го-о-о?..
– Погодь, говорю! Это ж они скачут аккурат туды, куды мятежник тот удрал – окаянный Мазепа!
– Ну и?..
– Вот те и ну!
– Чего?
– Баранки гну!!! А может статься, они с окаянным гетманом – да вдруг и заодно?! А?!
Вже вкотре за час ідіотичного цього допиту Ракович відчув повну свою безпорадність та огидну безпомічність. Якби ж тільки він не був поранений!.. Або ж якби клятий Мошка хоча б не напував його чаклунським своїм зіллям!..
Утім, все знов-таки вирішилось на їхню користь, бо котрийсь із переслідувачів просто розреготався:
– Ну и что, когда они с Мазепой тем заодно?! А пущай они проказу свою не только султану в подарочек привезут, а и гетману тому, и его дружку-приятелю Карлу Шведскому!..
Така пропозиція вже остаточно розвеселила його товаришів. Нареготавшись досхочу, вони на прощання шмагнули нагайками і самого Мошку, і його коней, тож бричка полетіла немов стріла. Десь із півгодини їхали мовчки, нарешті єврей зупинив екіпаж, зазирнув під рядно і весело гукнув до Степана:
– Ну що? Як почувається молодий панич? Га?..
У відповідь Ракович лише тихенько мугикнув.
– От і добре, от і добре, – посміхнувся Мошка, хоча одразу ж скривився, почухавши спину: – Ой, вейз мір! І що то за люди, що за люди такі?! Тільки щось їм не до вподоби – одразу ж за нагайку хапаються. Гєвулт! [4]4
Караул! (їдиш)
[Закрыть]Либонь, всю спину сполосували бідолашному Моше. Та то пусте – загоїться. Тим паче, Моше навмисно одразу три каптани натягнув – тоді не так боляче, коли по спині лупцюють. Головне, щоб хорти ці молодого панича не побачили, бо тоді не тільки зі спини шкуру спустять, а й…
У Степановій голові одночасно вертілись десятки запитань, тож він пильно й водночас благально дивився на старого єврея. Либонь, Мошка щось відчув у його погляді, бо одразу ж замовк, немовби язика проковтнувши, і теж невідривно дивився в обличчя пораненого пильними сірими очима. Нарешті ж мовив:
– Ну, гаразд, гаразд! Моше все розповість молодому паничеві… тільки потім, потім – як від'їдемо подалі од скажених тих московитів. Бо ще довго, ой-вей – дуже-дуже довго нам гнати коней! Бо кінця-краю цьому степу ще не видно… А тому нехай молодий панич вип'є ще трохи зілля і поспить. Бо молодому паничеві треба щонайбільше спати, щонайменше рухатись. Інакше молодий панич – вейз мір! – не одужає ніколи і помре. Ой-вей!..
Знов перед обличчям Степана з'явився кухлик із трав'яною настоянкою. Протестуючи, він замугикав, закотив очі під лоба.
– Що таке, ну що таке?.. – з м'яким докором, немовби до маленького неслуха, звернувся Мошка до юнака. – Ой-вей, хіба ж Моше бажає отруїти молодого панича?! Хіба молодий панич уже не пив неодноразово з рук Моше, що от зараз не хоче знов випити?!
Ракович уперто закотив очі.
– Вейз мір, вейз мір! Якщо Моше пообіцяв молодому паничеві розповісти все – отже, розповість! Обов'язково! Тільки коли від'їдемо од московитів подалі… Тому нехай молодий панич п'є і спить, п'є і спить… Ну ж бо!
Кухлик прохально брязкнув об зуби Степана, і він нарешті здався, розціпив щелепи і слухняно проковтнув зілля.
– От і добре, от і добре, – зрадів єврей, – молодий панич може заспокоїтись, бо Моше подбає про нього. Добре подбає заради непорушного слова, даного батькові молодого панича…
Тільки-но Степан встиг подумати: «А з чого б це батькові брати непорушне слово з нечестивого жида?! Навіщо просити дбати про мене саме його?! Тут щось незрозуміле…» – як приємна розслаблююча втома пуховою периною огорнула його змучене зранене тіло і чорна ватяна пітьма знов заволоділа розумом…
Огидні чорти не просто сидять на своїх тронах, а грають в якусь дивакувату огидну гру: беруть по черзі порожню діжку, трусять її щосили, перевертають – і звідти випадають… людські черепи!
* * *
…Як і минулого разу, з чорної пітьми проступила така сама чорна земля, від краю до краю неба вкрита чорною горілою стернею. Посеред цієї похмурої пустелі стоять три трони – два великі, третій зовсім малесенький.
Бачить Степан: на двох великих тронах сидять два здоровезних чорти – бридкі, огидні, кошлаті та настільки брудні, що навіть плюнути на них і те огидно. Третій, малесенький, трон – порожній. І недарма: адже біля його підніжжя лежить мертвий карлик! Очевидно, раніше він сидів на тому трончику, та хтось встромив ніж поміж лопаток – і ось вже карлик на землі, мертво-нерухомий, немов купка лайна.
Огидні чорти не просто сидять на своїх тронах, а грають в якусь дивакувату огидну гру: беруть по черзі порожню діжку, трусять її щосили, перевертають – і звідти випадають… людські черепи! Щоразу кожен з чортів викидає з діжки різну кількість черепів, і зовсім незрозуміло, чому їх випадає один чи два, півдюжини або півсотні. Зрозуміло одне: пекельні створіння змагаються, хто з них назбирає більшу купу «мертвих голів». Кожен нагріб уже порядно, проте, судячи з азартного запалу гравців, змагання тільки-но розпочалося.
Степан прямує до дивних гравців і чим ближче підходить, тим ясніше бачить, наскільки він мізерний у порівнянні з пекельними мешканцями. Але чортів це анітрішки не бентежить: тільки-но юнак наближається до їхніх тронів, як обидва вони починають громоподібно ревти:
– Го-го-го-о-о-о!!! Гу-гу-гу-у-у-у!!! Ось він – той, хто не втримався! Ось він – найбільший бовдур в усьому піднебессі! Нумо йди сюди! Приєднуйся до нас!
– Навіщо я вам?! – кричить переляканий Степан.
– Будеш ставкою у нашій грі, нашим призом!!! – гукають чорти та радісно рохкають, немовби справжнісінькі свині.
– Яким іще призом?! – обурюється Ракович. – Не хочу й не буду!!! Хоч лусніть, кляті…
– Це ти в нас зараз луснеш, байстрюче! – кричать чорти і починають ловити його.
– Ні-і-і!.. Ні-і-і!.. – кричить переляканий Степан, намагаючись утекти від неминучої чортячої розправи.
– Та що нам твоє «ні»?! – регочуть чорти й намагаються накрити його важелезними долонями, а потім і черепами, вихопленими з тієї купи, що ближча до кожного. А черепи ті, треба сказати, такі здоровезні, що не тільки людину – цілу коняку накриють… Та чого там – вершника разом із конем теж вмістити можуть!..
Бігає отак Степан, бігає, аж нарешті один з чортів як гепне черепом!.. Аж чорна горіла земля здригнулась від удару. Впав юнак, лежить і чекає мовчки, що ж далі буде? А дідько відкидає череп назад на купу, хапає Раковича за комір свитки двома товстими когтистими цурпалками, що в нього на руках замість пальців, та й до самого обличчя підносить. Перелякався Степан: в чорта замість носа – огидне свиняче рило, а вже смердить від нього!.. А дідько кривиться в усмішці, рота роззявляє – от-от з'їсть, проковтне разом з одягом, волоссям, шкірою та кісточками!!! Навіть виплюнути буде нічого…
Але все минулося… поки що, принаймні: дідько тільки зарохкав самовдоволено та й вкинув Степана до величезної полив'яної миски, що стояла позаду порожнього трону:
– Сиди тут, потім з тобою розберемось.
Чорти далі собі грають, а Ракович по дну миски бігає, шукаючи способу, як звідти вибратись. Шукав він, шукав – та й помітив на дні миски тріщину. Підбіг до неї та як стрибне униз!.. Раптом із цього щось таки вийде?!
* * *
І… справді вийшло! Бо провалився Степан аж попід землю – а там коридор земляний, довгий-предовгий, тільки світло наприкінці коридору виграває, жовтогарячі відблиски по стінках тунелю немов навіжені скачуть. Побіг Ракович на те світло – а що іще робити?!
Тільки-но вискочив юнак з підземного ходу… як одразу пошкодував, що вискочив! Бо вилетів у неглибоку, але довгу яругу, а там стоять два інших пекельних створіння, удесятеро більші від тих чортів, котрі упіймали його черепом, і такі вже бридкі, що й описати неможливо. В кожного створіння – по чотири ноги та по вісім рук, у кожного на голові – цілий ліс рогів, немовби в лосів!!!
І займаються ті створіння тим, що двома парами рук швидко-швиденько смикають за тонюсінькі ниточки-мотузочки, на кінці яких прив'язані… перші два чорти! А двома іншими парами рук по черзі підгрібають-підсипають чортам до діжок, якими ті бавляться, цілі пригорщі тих самих черепів, одним з яких було упіймано Степана!!! По черзі то одному, то другому чорту менше чи більше черепів підсиплють диво-створіння – але так, щоб ні один з чортів не брав гору в змаганні, а щоб весь час між ними трималася нічия. І цим диво-створіння дуже веселяться, бавляться – аж регочуть!
Але Раковичу зовсім не до сміху: тільки-но спробував втекти від цих – більших пекельних істот, як вони його знов-таки схопили (маючи по чотири пари рук, зробити це було не так уже й важко!) та вкинули до величезного глека, що стояв позаду них, ревонувши при цьому:
– Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Хо-о-о-хо-о-о-хо-о-о-о!!! Буде нам з тебе забавка, як управляти цими йолопами набридне!!!
* * *
Влетів Степан до глека, почав падати. Падав, падав – аж раптом гепнувся… на купу прілої соломи! Нічого собі впав: міг би загалом розкваситися, немов перестигла слива, що зірвалась із самої верхівки дерева! Але відчуває – тіло ціле, ціла й голова, тільки болить дуже. Перевернувся зі спини на живіт, сяк-так підвівся й поплентався у повній темряві, похитуючись. Нарешті намацав якусь стіну – а вона слизька, брудна і смердить так огидно!..
Але ж вибрався нарешті на рівне місце, де все виблискує тьмяно-червоним. І тут побачив таке, чого краще б ніколи у житті й не бачити зовсім: бо на цім місці стояв не хто інший, як сам пекельний князь!!!
Стоїть він, весь у червоне полум'я вдягнений, чорним димом підперезаний, дивиться на те, як пекельні створіння бавляться тим, що примушують двох чортів гратися горами людських черепів, – і відчайдушно регоче!!! А побачивши Степана, що закляк біля його величезних ніг (кожна з яких була товстіша від п'яти найтовстіших дубів, зв'язаних докупи), підхопив небораку на гігантську долоню, більшу за найбільший майдан, коли-небудь бачений Раковичем, і як розрегочеться просто йому в обличчя:
– Гей, комашко нікчемна! І ти, гордій, вважав себе розумною людиною?! Та ти ж не бачиш далі свого носа! Ти ж занапастив і своє життя, і життя своїх близьких… і навіть не второпав, чия воля керувала й продовжує керувати тобою!!! Комашка ти, комашка безмозка!!! От зараз я-а-ак вб'ю тебе!..
І я-а-ак лясне іншою долонею по тій, на якій завмер безпорадний чоловічок!..
* * *
На цім місці прокинувся Степан, і якби не перебував під впливом зілля, що їм регулярно напував його Мошка, то, мабуть, зірвався би з місця та дременув просто у степ, біг би світ за очі, доки не впав би зовсім знесилений. А так тільки ледь-ледь здригнувся й тихесенько застогнав.
Єврей одразу ж зреагував на той стогін, відкинув розцвічену відблисками полум'я ряднину – і Ракович побачив, що довкола темна-темна літня ніч, що з-за пологу на нього дивляться лише розсипи величезних яскравих зірок… та ще Мошка, який миттю підбіг до хворого, покинувши розкладене поруч багаття.
– О-о-о, молодий панич довго-довго спав, але нарешті все ж прокинувся! Це добре, дуже добре, – радісно забубонів єврей, заглядаючи Степанові в обличчя. – Бачу по очах молодого панича, що йому вже краще, що він починає одужувати від отриманих у битві поранень. Ще тиждень, хоча б один тиждень молодому паничеві попити настоянку, і вона йому більш не знадобиться, бо молодий панич одужає остаточно. А що молодий панич опритомнів саме зараз – то це теж добре, бо Моше зможе обробити та перев'язати рани молодого панича, не ризикуючи його розбудити. Еге ж, добре?..
Мошка кивнув, поправив чорну ярмулку і потягнувся до ганчір'я, під яким зберігався жбан із лікарською настоянкою. Проте Ракович застогнав, замугикав, щосили намагаючись вимовити бодай слово.
– Молодого панича щось непокоїть? – єврей одразу ж повернувся до Степана. В руках у нього був не жбан, а скринька з півдюжиною горщичків, від яких тягнуло різкими трав'яними ароматами, та невеличкі сувої лляної тканини. – Невже рани знов відкрилися? Не може того бути…
Мошка спритно задер Степанові сорочку і почав оглядати його тіло, проте юнак знов замугикав. Єврей підняв голову, перевів погляд пильних очей на обличчя Раковича, але не сказав жодного слова. Степан дивився на нього, благаючи німим поглядом: ну давай, розповідай, скажи нарешті всю правду!..
– Молодий панич бажає дізнатися, що сталося на полі битви потому, як він знепритомнів? А також чому ним опікується Моше, а не хтось із служників його шляхетного батька? А також, мабуть, бажає знати, куди це ми скачемо і вдень, і вночі?..
Степан не відводив напруженого погляду від обличчя єврея.
– Моше обіцяв молодому паничеві розповісти все.
Степан застогнав: мовляв, так, так, розповідай хутчіш!..
– І Моше виконає обіцянку. Невдовзі. Тільки ось обробить рани молодого панича – і розповість. Нехай молодий панич повірить: Моше чудово розуміє його занепокоєння. Але ж Моше бачить ситуацію так, як не бачить молодий панич… Тож молодому паничеві краще відшукати у своєму зраненому серці бодай краплиночку смиренності й терпцю – спочатку лікування, потім розповідь. Так буде краще.
І скільки Ракович не стогнав, скільки не мугикав, клятий Мошка лишався незламним:
– Спочатку лікування, розповідь потім.
Довелось-таки терпляче вичікувати, доки єврей огляне всі до останньої рани, змастить їх пахучими мазями з невеличких горщечків, перев'яже лляною тканиною та сховає скриньку. Лише тоді єврей заговорив знов, присівши у бричці поруч із Степаном:
– Нехай молодий панич збере докупи всю свою мужність, бо вона йому зараз дуже-дуже знадобиться… Отже, як молодий панич, мабуть, вже здогадався, битву виграли московити: рештки шведської армії відступили з поля бою, а під їхнім прикриттям відійшли король Карл та гетьман Мазепа.
Ракович заплющив очі та застогнав. Так, так, він сам чув сигнали ріжків – це й був відступ. Катастрофа, катастрофа!..
– Але оскільки незадовго перед відходом молодий панич покинув гетьмана, якому заприсягався віддано служити, то серед інших сердюків він відтепер справедливо вважається зрадником. Тільки нехай панич не гнівається на Моше – адже гніватись на правдиві слова не можна, ніяк не можна! Тому хоч гетьману Яну Мазепі вдалося врятуватись від переслідувань московитів, Моше не повіз молодого панича слідом за гетьманом. Такого ніяк не можна робити – адже розлючений поразкою гетьман накаже вбити молодого панича як зрадника, що у тяжку хвилину поразки відцурався свого господаря. Тоді Моше не виконає клятви, якою заприсягнувся батькові молодого панича, панові сотнику Раковичу, – бо Моше заприсягнувся найстрашнішою, найсуворішою клятвою витягнути єдиного його сина – молодого панича навіть із самісінького пекла! А також поклявся нізащо не дозволити будь-кому зробити молодому паничеві зле.
Степан засичав крізь зціплені зуби, і єврей змінив тон:
– Так, так, зараз Моше усе пояснить, зараз, нехай молодий панич зачекає… То є дуже-дуже давня історія. Швидше за все, молодий панич анічогісінько про те не знає, та рід Моше завдячує продовженням саме роду Раковичів. Адже дід молодого панича, батько його батька, під час повстання Зіновія-Абданка Хмельницького врятував шинкаря Берка бен-Шмуля – а то був батько Моше, котрий зараз має честь прислуговуватись молодому паничеві.
От як це сталося. Повсталі козаки нищили всіх нащадків праотця нашого Абрахама, які тільки траплялись на їхньому шляху. В одному невеличкому містечку, що нічим не виділялося з-поміж інших штетлів [5]5
Єврейське містечко (ідиш).
[Закрыть], козаки зігнали усіх євреїв, які не встигли сховатись від них, на центральний майданчик і почали розважатися. Молодий панич знає, як козаки розважалися?.. Гєвулт, краще б ніколи цього не знати… Але ж Моше пообіцяв розповісти усе – то нехай молодий панич дізнається! Бо то є правда, гірка правда, – але правду треба знати…
Отже, насамперед найстарших чоловіків, разом із ребе [6]6
Мається на увазі рабин – місцевий духовний та громадський лідер єврейської общини.
[Закрыть]і шойхетом [7]7
М'ясник, навчений прийомів приготування кошерного м'яса (такого, що повністю відповідає законам кашрута); нерідко вважався другою після рабина персоною в єврейській общині.
[Закрыть], прибили за руки до стін оточуючих домівок на знак того, що «жиди Христа розіп'яли», та відрубали ноги, щоб вони повільно стікали кров'ю і водночас – ой-вей! – бачили, як гине їхній штетл. Потім відділили від юрби вагітних жінок, розпороли їм черева, ненароджених дітей кинули псам на поталу, а замість того до черев посадили кішок і чимдужче прибинтували рани, щоб тварюки роздирали нутрощі конаючих жінок. Вейз мір! Малих діточок насадили на списи і живцем підсмажили над розжареним вугіллям – не на вогнищах, а так, щоб вони мучились якнайдовше…
Отакі були тоді розваги, та зрештою вони козакам набридли. Тоді мучителі загнали решту бранців до порожньої стайні й спалили усіх живцем. Але молодий шинкар Берко бен-Шмуль якось вивернувся від тих, хто його тримав, кинувся до ніг козацького ватажка й почав благати за себе та за всіх, хто на той час іще вцілів, підкріпивши благання обіцянкою віддати ватажку все золото й срібло, що тільки мав, – а накопичив шинкар злата-срібла чимало, і було воно сховане так, що ніхто-ніхто інший його б не знайшов. Гроші – це не їжа, питво чи крам, які козаки брали скільки хотіли. Гроші на війні – річ дуже-дуже потрібна. То що, хіба ж це поганий обмін – золото й срібло за голови декількох нещасних бранців?!
Ватажок подумав, подумав і мовив до Берка: «Гаразд – веди до скарбу, викупайся сам і викупай, кого тільки схочеш». Шинкар відвів ватажка до схованки, відкопав і віддав йому усе, що в ній було. Та козаки між тим не стали чекати, бо прагнули покінчити з містечком, – тому, повернувшись назад, Берко бен-Шмуль побачив, що стайня вже палає, немов смолоскип, і жодного зойку з полум'я вже не долинає. Звісно, козацький ватажок – а то був дід молодого панича – міг без жодних вагань наказати підручним вкинути у полум'я також і шинкаря, оскільки вже отримав його срібло-золото, а більше Берко не мав нічого цінного, що зацікавило б ватажка. Але натомість дід молодого панича запитав шинкаря:
«Ти що, і справді сподівався врятувати не тільки власну шкуру, але також інших твоїх нечестивців?»
«Так, пане, – відповів Берко, – бо нема у світі нічого ціннішого навіть за одне-єдине людське життя. А що вже казати за життя багатьох!..»
А сльози котились по його щоках, почорнілих від кіптяви, що вітер розносив околицями від палаючої стайні…
Раптом Мошка замовк, уважно вдивився у Степанове обличчя і схвильовано запитав:
– Але, можливо, нехай молодий панич краще поспить і дослухає закінчення історії завтра? Бо пораненому дуже важко…
Натомість Степан натужно замугикав: мовляв, розповідай далі!
– Що ж, продовжую, – погодився Мошка. – Отже, шинкар Берко бен-Шмуль стояв біля козацького ватажка й оплакував загиблих родичів та знайомих. Між тим ватажок повів далі:
«А може, ти брешеш, свиняча твоя душа?»
«Заприсягнуся чим хочеш, що це – свята правда. Якби наш високоповажний ребе був іще живий, то неодмінно підтвердив би мої слова», – намагаючись не дивитися на розіп'ятих з відтятими ногами, шинкар лише мотнув головою у бік спаплюжених трупів.
«А не боїшся, що я накажу негайно відправити тебе слідом за іншими?»
«Не боюся».
«Невже?! Ото знайшовся сміливець поміж жидами…»
«Нехай станеться так, як хоче того Всемогутній, бо всі ми перебуваємо під владою Його десниці», – просто мовив шинкар.
«А якої ти думки щодо волі жидівського твого божка?» – недобре всміхнувся ватажок.
«Хіба ж я Адонай [8]8
Слово, що замінює в усній мові Святе Ім'я єврейського Бога, котре заборонено вимовляти.
[Закрыть], щоб знати Його волю?» – щиро здивувався Берко.
«І все ж?..»
«Я лише маленька пересічна людина…»
«Це не відповідь. Кажи правду, пархатий!»
При цьому дід молодого панича так розсердився!.. Вейз мір – так розсердився, що й сказати неможливо! Він схопив Берка за горло і мало не придушив… Але то була б занадто легка смерть як для бідолашного нащадка Абрахама, тому дід молодого панича просто кинув батька Моше, шинкаря Берка, на землю й проревів щодуху:
«Відповідай, клятий юдо!!!»
«А відповідь тобі така, що Адонай – благословенне ім'я Його! – зробить так, що кожному буде заплачено його ж монетою. І зовсім незабаром», – мовив Берко бен-Шмуль якомога спокійніше. І навіть сльози притримав, щоб дід молодого панича не вирішив зненацька, нібито він злякався негайної лютої смерті.
«Тобто?..»
«Милостиві будуть помилувані, тоді як немилосерді загинуть лютою смертю. Ти можеш наказати вбити мене, і я навіть не буду тому опиратися – який сенс?! Але ти обіцяв помилувати мене та інших, кого оберу я, за гроші, які перейшли від мене до тебе. Інших вже нема, мене зараз же може не стати. Тож вийде, пане, що ти мені збрехав і через це убив. І кому збрехав, подумай тільки?! Недостойному єврею і його Богові, Святим Ім'ям Якого я заклинав тебе про милість. Тож пам'ятай, козаче, така сама доля чекає й на тебе, бо Адонай усе бачить і чує. І навіть те, чого не кажуть наші вуста, але промовляє серце».
Рука ватажка потягнулась до шаблі, проте за мить він здолав гнів і спитав:
«А якщо я помилую тебе?»
«Милостиві також будуть помилувані».
«А мої товариші козаки?..»
«Хіба ж їхнім серцям знайоме милосердя?» – запитав у відповідь шинкар.
Тоді козацький ватажок велів зв'язати Берка бен-Шмуля й возити за загоном три дні, а по завершенні цього терміну пообіцяв здерти з живого шинкаря шкуру, щоб зробити з неї набите гречаною половою опудало та повісити його посеред лісу на гілляці дуба. І не просто повісити, а на свинячих кишках, якщо Адонай – нехай благословиться Цар Всесвіту! – за цей час якимось чином не виявить свою волю. І, мабуть, таки зробив би те опудало, якби ранком третього дня козацький загін не втрапив у польську засідку. Всі козаки загинули у сутичці, а хто не загинув, тих поляки посадили на вкопані обабіч дороги палі.
Врятувалися ж у тій сутичці лише двоє – козацький ватажок і молодий шинкар Берко. Щоправда, ватажок втратив і усі відібрані в шинкаря гроші, й свого коня – усе те перейшло до поляків. Але ж вони обидва лишилися живі… Відтоді дід молодого панича ніколи вже не насмілювався розпитувати Берка бен-Шмуля про волю Всемогутнього. Більш того, Берко бен-Шмуль завжди перебував поруч із дідом молодого панича, віддано служив йому, добував йому і золото, і срібло, а також давав дорогоцінні поради, коштовніші за будь-яке золото та срібло.
Потім так само віддано служив його старшому синові. А згодом заповів своєму синові – себто мені, Моше – служити нащадкам великодушного козака, який врятував наш рід від повного й остаточного винищення. Знаючи, що я пов'язаний батьковим заповітом, пан сотник не тільки довірив мені усі свої гроші, але й перед самісіньким арештом…
Занадто пізно Мошка зрозумів, що бовкнув зайве: почувши про батьків арешт, Степан застогнав настільки тужливо, що єврей розгублено зойкнув: «Ой-вей! Ой-вей!..» – сплеснув руками та благально мовив:
– Нехай молодий панич вибачить старого дурня Моше, але ж Всемогутній тому свідок: Моше не хотів казати цього паничеві! Не слід було дізнаватися про таке, не зцілившись повністю від тяжких ран. Але ж старий Моше прохопився – вейз мір! Як погано, як погано!..
Ракович дихав важко, тихесенько стогнав, тому єврей продовжив:
– Так, так, в усьому винен той-таки Іван Богданович, котрий занапастив молоду панянку Гелену Каплю. Це він вигадав таку дурницю, буцімто сотник Ракович є таємним помічником молодого панича і його посередником на службі в ясновельможного гетьмана Яна Мазепи. А оскільки московити ніяк не могли вполювати молодого панича, то заарештували його батька: либонь, подумали, що на допиті сотник вкаже, де й коли можна підстерегти молодого панича.
Від безсилої люті Степан заскреготав зубами, та єврей одразу ж заперечив, немовби й насправді знав, що він хоче, але не може сказати:
– Ні-ні, нехай молодий панич не вважає, буцімто Моше забув про клятву віддано служити роду Раковичів. Моше не забув ту клятву, ні! Моше знав, що так і буде, тому щиро й наполегливо радив пану сотнику десь сховатися. Та пан сотник відповів Моше: «Якщо я не віддамся на поталу шулікам-московитам, вони можуть заарештувати інших Раковичів – моїх братів з їхніми сім'ями! І так триватиме, доки не винищать весь наш рід під корінь. Тому буде ліпше, якщо заарештують тільки мене одного». Пан сотник так хотів: це була його воля, якій Моше мусив скоритися, – бо воля пана сотника є для Моше святою! Натомість пан сотник примусив Моше заприсягатися усім, що є святим для Моше і на цьому світі, й на тому, що Моше будь-що відшукає єдиного сотникова сина – молодого панича і будь-що врятує від довгої руки імператора Петра та від його всюдисущих нишпорок. Тому коли шведські вояки програли битву…
Втім, Степан не слухав розповіді Мошки про те, як він примудрився довідатись від інших сердюків про ганебну поведінку молодшого Раковича на полі бою, як після того всю ніч гнав коня, як змією пробирався поруч з п'яними як чіп московитами, що святкували перемогу, як уже на світанку знайшов напівмертвого юнака й під прикриттям вранішнього туману встиг віднести його за хирлявий лісок, де чекав стриножений кінь. Якби не багатоденна дія зілля, Степан вже почав би буянити, зриваючи дбайливо накладені пов'язки, а потім, мабуть, просто придушив би Мошку. Але від почутого юнак тільки стогнав, сичав крізь зуби й закочував очі під лоба. Пити лікувальне зілля знов відмовився, проте Мошка повторив трюк із затисканням рота й носа пораненого.
Проковтнувши добру порцію трав'яної настоянки, Ракович за деякий час притих. Тут і місяць виповз з-за небокраю, осяявши рівний мов стіл степ загадковим сріблястим світлом. Пересвідчившись, що поранений дихає рівно, Мошка виніс із брички старі пов'язки, вкинув їх у багаття, ретельно спалив ганчір'я, декілька разів перемішавши розпашілий жар. Потім дістав з брички великий білий талес [9]9
Молитовна накидка в юдеїв (ідиш).
[Закрыть], накрився ним, деякий час читав молитви, а далі затоптав вогнище й заходився запрягати коней.
Їхати було все ще далеченько, тож і цю ніч ліпше не спати на твердій землі, а дрімати на передку брички…
