Текст книги "Кобзар"

Автор книги: Тарас Шевченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти

У копта вовну.

А святий Іосиф взявсь отару пасти,

Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині.

Минає рік. Коло хатини

В повіточці своїй малій

Той бондар праведний, святий,

І гадки, праведний, не має,

Барило й бочку набиває,

Та ще й курникає. А ти?

Не плачеш ти і не співаєш,

Гадаєш, думаєш-гадаєш,

Як його вчити, навести

На путь святий святого сина

І як його од зол спасти?

Од бур житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини

Коза пасеться; а дитина

І невеличке козеня

У сінях граються. А мати

Сидить на призьбі коло хати

Та вовну з кужеля пряде.

Аж ось і сам старий іде

З ціпочком тихо попід тином:

Носив у город шапличок

Продать. Йому медяничок,

А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли

Ременю доброго. Спочинув

Та й каже: «Доню, не журись.

Царя вже Ірода не стало.

Чогось увечері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені сказали.

Ходімо,– каже,– у свій гай,

У свій маленький тихий рай!

Ходім додомоньку, дитино».

«Ходім»,– сказала та й пішла

На Ніл сороченята прати

В дорогу синові. Паслась

Коза з козятком коло хати,

А Йосип сина забавляв,

На призьбі сидя, поки мати

На річці прала ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморіцив добре постоли

Собі в дорогу. Та й знялись

До сходу сонця, по торбині

На плечі взявши, а дитину

Удвох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли додому.

Бодай не довелось нікому

Узріть такеє. Благодать!

Гайочок тихий серед поля,

Одна-єдиная їх доля

Отой гайочок! І не знать,

Де він кохався. І хатина,

Все, все сплюндровано.

В руїні їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці

Швиденько кинулася. Там

Колись-то з нею яснолиций

Зустрівся гость святий. Бур'ян,

Будяк колючий з кропивою

Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою!

Молися, серденько, молись!

Окуй свою святую силу…

Долготерпінієм окуй,

В сльозах кровавих загартуй!..

Небога трохи не втопилась

У тій криниці. Горе нам

Було б, іскупленним рабам!

Дитина б тая виростала

Без матері, і ми б не знали

І досі правди на землі!

Святої волі! Схаменулась

І тяжко, важко усміхнулась

Та й заридала. Полились

На цямрину святиє сльози

Та й висохли. А їй, небозі,

Полегшало. Єлисавета,

Стара вдова, у Назареті

З малим синком своїм жила,

Таки з Івасем. Та й була

Якась рідня їм. Вранці-рано

Свою дитину, безталанна,

Нагодувала, одягла

І за святим своїм пішла

У Назарет той до вдовиці

В сусіду, в наймичку проситись!

Дитяточко собі росло,

З Івасем удовенком гралось.

Уже чимале підросло.

Якось вони собі гуляли

Удвох на улиці, знайшли

Дві палички та й понесли

Додому матерям на дрова.

Звичайні діточки! Ідуть

І веселенькі, і здорові,

Аж любо глянуть, як ідуть!

Отож воно, мале, взяло

Другую паличку у Йвася -

Івась у коники ігрався,

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показати,

Що й він уміє майструвати.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І трупом пала, як узріла

Той хрестик-шибеничку. «Злий!

Недобрий чоловік, лихий

Навчив тебе, моя дитино,

Зробить оце! Покинь! Покинь!»

А він, маленький, неповинний,

Святую шибеничку кинув

І заридав, і пролились

Ще в перший раз младенчі сльози

На лоно матернє. Небозі

Ніби полегшало. Взяла

У холодочок завела,

В бур'ян, в садок, поцілувала

Та коржиком погодувала,

Свіженьким коржиком. Воно ж

Попестилось собі, погралось

Та й спатоньки, мале, лягло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі дитина,

Мов ангеляточко в раю.

І на єдиную свою

Та мати дивиться і плаче

Тихенько-тихо. Ангел спить,

То щоб його то не збудить.

Та й не догледіла. Неначе

Окропу капля, як огонь,

На його впала, і воно

Прокинулось. Швиденько сльози

Марія втерла сміючись,

Щоб він не бачив. І небозі

Не довелося одурить

Малого сина. Подивилось

І заридало. Заробила

Чи то позичила вдова

Півкопи тую на буквар.

Сама б учила, так не знала ж

Вона письма того. Взяла

Та в школу хлопця одвела,

У ієсейську. Доглядала ж

Сама його, сама й навчала

Добру і розуму. Івась,

Таки вдовенко, в його вдавсь,.

То вдвох собі й ходили в школу,

І вчились вкупочці. Ніколи

Ані пограється з дітьми,

Ані побігає; самий,

Один-однісінький, бувало,

Сидить собі у бур'яні

Та клепку теше. Помагало

Святому батькові в трудах.

Якось по сьомому годочку,

Малий вже добре майстрував,

Одпочиваючи в куточку,

Старий на сина дивувавсь,

Який то з його майстер буде!

Які то люди з його будуть!

Та, взявши відер, кандійок,

І батько, й мати, і воно

Пішли на ярмарок у самий

Самісінький Єрусалим.

Хоч і далеко, так спродати

Дорогше можна. От прийшли,

Розташувались. Батько й мати

Сидять собі та продають

Добро своє. А де ж дитина?

Побігло десь. Шукає сина

Та плаче мати. І не чуть,

Де ділося. У синагогу

Зайшла благать благого бога,

Щоб син її найшовсь. Аж глядь,

Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить

І научає, неповинне,

Як в світі жить, людей любить,

За правду стать! за правду згинуть!

Без правди горе! «Горе вам,

Учителі архієреї!» І дивувались фарисеї

І книжники його речам.

А радость матері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого бога на землі

Вона вже зріла.

Спродались,

Во храмі помолились богу

І веселенькі у дорогу

Додому рушили вночі

По холодочку.

Виростали І вкупі вчились, ростучи,

Святиє діточки. Пишались

Святиє тії матері

Своїми дітками. Із школи

Путем терновим розійшлись

Обидва. Божії глаголи,

Святую правду на землі

І прорекли, і розп'ялись

За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню,

А твій меж люди. А за ним,

За сином праведним своїм,

І ти пішла. В старій хатині

В чужій покинула його,

Святого Йосипа свого!

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Бо за сином

Святая мати всюди йшла,

Його слова, його діла -

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На сина дивлячись. А він

Сидить, було, на Єлеоні,

Одпочива. Єрусалим

Розкинувсь гордо перед ним,

Сіяє в золотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський золотий плебей!

І час, і два мине, не встане,

На матір навіть не погляне

Та аж заплаче, дивлячись

На іудейськую столицю.

Й вона заплаче, ідучи

У яр по воду до криниці,

Тихесенько. І принесе

Води погожої, і вмиє

Утомлені стопи святиє,

І пити дасть, і отрясе,

Одує прах з його хітона,

Зашиє дірочку та знову

Під смокву піде. І сидить,

І дивиться, о всесвятая!

Як син той скорбний спочиває.

Аж ось і дітвора біжить

Із города. Його любили

Святиє діточки. Слідком

За ним по улицях ходили,

А іноді й на Єлеон

До його бігали малії.

Отож прибігли. «О, святії!

Пренепорочниє!» – сказав,

Як узрів діток. Привітав

І цілував благословляя,

Погрався з ними, мов маленький,

Надів бурнус. І веселенький

З своїми дітками пішов

В Єрусалим на слово нове,

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп'яли!

Як розпинать його вели,

Ти на розпутії стояла

З малими дітьми. Мужики,

Його брати, ученики,

Перелякались, повтікали.

«Нехай іде! Нехай іде!

Отак і вас він поведе!» -

Сказала дітям. І упала

На землю трупом.

Розп'ялась

Твоя єдиная дитина!

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет отой пішла!

Вдову давно вже поховали

В чужій, позиченій труні

Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька! Такий

Талан твій латаний, небого!

Брати його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І ти їх мусила збирати…

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг тебе сумовати.

І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє,

По всьому світу розійшлись.

І іменем твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур'яні

Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли

Тебе в порфіру. І вінчали,

Як ту царицю… Розп'яли

Й тебе, як сина. Наплювали

На тебе, чистую, кати;

Розтлили кроткую! а ти…

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящей і убогій.

[27 жовтня – 11 листопада 1859, С.-Петербург]

ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ

Посаджу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку, і грушеньку,

На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть.

Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими.

А я буду груші рвати,

Діткам подавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти:

«Тойді, серце, як бралися,

Сі древа садив я…

Щасливий я!» – «І я, друже,

З тобою щаслива!»

19 ноября [1859], С.-Петербург

ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ (

ГЛАВА 19)

Восплач, пророче, сине божий!

І о князях, і о вельможах,

І о царях отих. І рци:

«Пащо та сука, ваша мати,

Зо львами кліщилась, щенята?

І добувала вас, лихих?

І множила ваш род проклятий?

А потім з вас, щенят зубатих,

Зробились львичища! Людей!

Незлобних, праведних дітей,

Жрете, скажені!.. Мов шуліка

Хватає в бур'яні курча,

Клює і рве його. А люде…

Хоч бачать люде, та мовчать.

Отож львеня те дике! люте!

Підстерегли його, взяли

Та, закувавши добре в пута,

В Єгипет люде одвели -

На каторгу. А люта мати!

Спустила друге бісновате

Своє скаженеє звіря.

Та вже такого сподаря,

Що гради й весі пожирало.

Земля тряслася, трепетала

Од реву львичища твого.

Окули люде і цього.

Заперли в щелепи удила

І в Вавілоні посадили

В тюрму глибоку. Щоб не чуть

Було на світі того рику

Самодержавного владики,

Царя неситого…

Минуть,

Уже потроху і минають

Дні беззаконія і зла.

А львичища того не знають,

Ростуть собі, як та лоза

У темнім лузі. Уповають

На корінь свій, уже гнилий,

Уже червивий, і малий,

І худосильний.

Вітер з поля

Дихне – погне і полама.

І ваша злая своєволя

Сама скупається, сама

В своїй крові. Плач великий

Вомєсто львичищого рика

Почують люде. І той плач,

Нікчемний, довгий і поганий,

Межи людьми во притчу стане,

Самодержавний отой плач!»

Декабря 6 [1859, С.-Петербург]

ОСІЇ.

ГЛАВА XIV.

ПОДРАЖАНІЄ

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

За що тебе господь кара,

Карає тяжко? За Богдана,

Та за скаженого Петра,

Та за панів отих поганих

До краю нищить… Покара,

Уб'є незримо і правдиво;

Бо довго довготерпеливий

Дивився мовчки на твою,

Гріховную твою утробу

І рек во гніві: «Потреблю

Твою красу, твою оздобу,

Сама розіпнешся. Во злобі

Сини твої тебе уб'ють

Оперені, а злозачаті

Во чреві згинуть, пропадуть,

Мов недолежані курчата!..

І плача, матернього плача

Ісполню гради і поля,

Да зрить розтленная земля,

Що я держитель і все бачу».

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорий своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем,

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п'яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять… І додай,

Такеє слово їм додай

Без притчі; вискажи: «Зробили,

Руками скверними створили

Свою надію; й речете,

Що цар наш бог, і цар надія,

І нагодує, і огріє

Вдову і сирот». Ні, не те,

Скажи їм ось що: «Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…»

25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]

* * *

Дівча любе, чорнобриве

Несло з льоху пиво.

А я глянув, подивився -

Та аж похилився…

Кому воно пиво носить?

Чому босе ходить?..

Боже сильний! Твоя сила

Та тобі ж і шкодить.

[15 січня 1860, С.-Петербург]

Ой діброво – темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік… Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом,

Аж сам собі дивується

На свою діброву…

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою,

Та й спать ляже, втомившися

Турбою такою.

15 стичня 1860, СПб

ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ

Наїхали старости

Й молодик за ними;

Вони собі пішли в хату

З батьком розмовляти;

А я в його, молодого,

В того чорнобривця,

Беру коня, та й нічого -

Веду до криниці.

Кінь утомлений, копита

Розкуті, розбиті,

Сіделечко мережане

Зопсуте, невкрите.

«Скажи, коню, до кого це

Ви так нагло гнались?»

«До якоїсь чорнобривки

Всю ніч майнували».

«Чи ти ж, коню, будеш пити

3 нашої криниці?

Чи буде та чорнобривка

Сей рік молодиця?»

4 мая 1860, СПб

МОЛИТВА

Царям, всесвітнім шинкарям,

І дукачі, і таляри,

І пута кутії пошли.

Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

Мені ж, мій боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!

24 мая [1]860, СПб

Царів, кровавих шинкарів,

У пута кутії окуй,

В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постав ти ангели свої,

Щоб чистоту їх соблюли.

Мені ж, о господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

25 мая [1860, С.-Петербург]

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх сиблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

27 мая [1860, С.-Петербург]

* * *

Колись-то ще, во время оно,

Помпілій Нума, римський цар,

Тихенький, кроткий государ,

Втомившись, пишучи закони,

Пішов любенько погулять

І одпочить. Та, спочивавши,

Додумать, як би то скувать

Кайдани на римлян. І, взявши

Гнучкий одноліток лози,

Каблучку заходивсь плести,

На шию б то. Коли погляне,

У холодочку під платаном

Дівча заквітчанеє спить…

Дріадам нічого робить

Перед такою красотою,

Перед богинею такою!

Сама Егерія в гаю,

Кленучи доленьку свою,

Повісилась. А мудрий Нума

І на дівча, і на цвіти

Дивується собі і дума:

«Який би ретязь ще сплести?»

28 мая [1860], С.-Петербург

* * *

Тим неситим очам,

Земним богам-царям,

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

І хвалебні псалми

Тим дрібненьким богам.

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Добросердим-малим,

Тихолюбцям-святим,

Творче неба й землі!

Долгоденствіє їм

На сім світі; на тім…

Рай небесний пошли.

Все на світі – не нам.

Все богам, тим царям!

І плуги, й кораблі,

І всі добра землі,

Моя любо!.. а нам -

Нам любов меж людьми.

31 мая [1860], СПб

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу,– каже,– зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

«Вітрило-вітре мій єдиний,

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий… Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав».

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-граді Ярославна.

І каже: «Дужий і старий,

Широкий Дніпре, не малий!

Пробив єси високі скали,

Текучи в землю половчана,

Носив єси на байдаках

На половчан, на Кобяка

Дружину тую Святославлю!..

О мій Словутицю преславний!

Моє ти ладо принеси,

Щоб я постіль весела-слала,

У море сліз не посилала,

Сльозами моря не долить».

І плаче, плаче Ярославна

В Путивлі на валу на брамі,

Святеє сонечко зійшло.

І каже: «Сонце пресвятеє

На землю радість принесло

І людям, і землі, моєї

Туги-нудьги не розвело.

Святий, огненний господине!

Спалив єси луги, степи,

Спалив і князя, і дружину,

Спали мене на самоті!

Або не грій і не світи.

Загинув ладо… Я загину!»

4 іюня [1860], СП6

* * *

З передсвіта до вечора,

А з вечора до досвіта

Летить стріла каленая,

Бряжчить шабля о шеломи,

Тріщать списи гартовані

В степу, в незнаємому полі,

Середи землі Половецької.

Земля чорна копитами

Поорана, поритая;

Костьми земля засіяна,

А кровію политая.

І журба-туга на тім полі

Зійшла для Руської землі.

Що гомонить отам, зичить

Удосвіта? То повертає

Той Ігор військо на пригоду

Тому буй туру Всеволоду.

І бились день, І другий билися,

Та коло полудня на третій

Поникли Ігореві стязі.

Отак на березі Каяли

Брати різнились; бо не стало

Крові-вина!.. Допировали

Хоробрі русичі той пир,

Сватів упоїли,

А самі простяглися

За землю Руськую. Хилилась

І слалась, плачучи, трава;

Високі гнулись дерева…

Додолу гнулися, журились!

6 іюля [1860, С.-Петербург]

* * *

Умре муж велій в власяниці.

Не плачте, сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О, юбкоборцеві восплач.

І вся о,

Русская беседа

,

Бо глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи. І плач! і плач!

17 іюня [1860 С.-Петербург]

ГІМН ЧЕРНИЧИЙ

Удар, громе, над тим домом,

Над тим божим, де мремо ми,

Тебе ж, боже, зневажаєм,

Зневажаючи, співаєм:

Алілуя!

Якби не ти, ми б любились,

Кохалися б, та дружились,

Та діточок виростали,

Научали б та співали:

Алілуя!

Одурив ти нас, убогих.

Ми ж, окрадені небоги,

Самі тебе одурили

І, скиглячи, возопили:

Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,

А ми собі молодиці…

Та танцюєм, та співаєм,

Співаючи, примовляєм:

Алілуя!

20 іюня [1860, С.-Петербург]

* * *

Над Дніпровою сагою

Стоїть явор меж лозою,

Меж лозою з ялиною,

З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!

Явор каже: «Похилюся

Та в Дніпрові скупаюся».

Козак каже: «Погуляю

Та любую пошукаю».

А калина з ялиною

Та гнучкою лозиною,

Мов дівчаточка, із гаю

Виходжаючи, співають;

Повбирані, заквітчані

Та з таланом заручені,

Думки-гадоньки не мають,

В'ються-гнуться та співають.

24 іюня [1860, С.-Петербург]

* * *

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали.

Неначе й справді розійшлись!..

Зійшлись незабаром. Побрались;

І тихо, весело прийшли,

Душею-серцем неповинні,

Аж до самої домовини.

А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба

Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий принести.

25 іюня [1860, С.-Петербург]

* * *

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп'ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

27 іюня [1860, С.-Петербург]

ЛИКЕРІ

На пам'ять 5 августа 1860 г.

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде!

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

5 августа [1860], Стрельна

* * *

Н. Я. МАКАРОВУ

На пам'ять 14 сентября

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

14 сентября [1860, С.-Петербург]

* * *

І Архімед, і Галілей

Вина й не бачили. Єлей

Потік у черево чернече!

А ви, святиє предотечі,

По всьому світу розійшлись

І крихту хліба понесли

Царям убогим. Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще не зачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

24 сентября [1860, С.-Петербург]

Л.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

27 сентября [1864 С.-Петербург]

* * *

Не нарікаю я на бога,

Не нарікаю ні на кого.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг – убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниво-десятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люде жито жати…

Веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж,

Убогая ниво!!!

Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Бо лучче одурить

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на бога!

5 октября [1860, С.-Петербург]

САУЛ

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан було в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, і доїть, і стриже

Свою худобу та співає…

Аж ось лихий царя несе

З законами, з мечем, з катами,

З князями, темними рабами.

Вночі підкрались, зайняли

Отари з поля; а пасущих,

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І все розтлили, осквернили,

І осквернених, худосилих,

Убогих серцем, завдали

В роботу-каторгу. Минали

За днями дні. Раби мовчали,

Царі лупилися, росли

І Вавілони муровали.

А маги, бонзи і жерці

(Неначе наші панотці)

В храмах, в пагодах годувались,

Мов кабани царям на сало

Та на ковбаси. І царі

Самі собі побудували

Храми, кумирні, олтарі.

Раби німії поклонялись.

Жидам сердешним заздро стало,

Що й невеличкого царя

І з кизяка хоч олтаря

У їх немає. Попросили

Таки старого Самуїла,

Щоб він де хоче, там і взяв,

А дав би їм, старий, царя.

Отож премудрий прозорливець,

Поміркувавши, взяв єлей

Та взяв од козлищ і свиней

Того Саула здоровила

І їм помазав во царя.

Саул, не будучи дурак,

Набрав гарем собі чималий

Та й заходився царювать.

Дивилися та дивувались

На новобранця чабани

Та промовляли, що й вони

Таки не дурні. «Ач якого

Собі ми виблагали в бога

Самодержавця». А Саул

Бере і город, і аул,

Бере дівча, бере ягницю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує,

Благоволеньє оддає

Своїм всеподданнійшим голим.

І в багряниці довгополій

Ходив по храмині, ходив,

Аж поки, лобом неширокий,

В своїм гаремі одинокий,

Саул сердега одурів.

Незабаром зібралась рада.

«Панове чесная громадо!

Що нам робить? Наш мудрий цар,

Самодержавець-господар,

Сердешний одурів. Панове!

Чи нам його тепер лічить?

Чи заходиться та зробить

Царя здоровшого?» По мові,

По мудрій раді розійшлись

Смутнії пастирі.

В кедровій

В новій палаті цар не спить,

Не їсть, не п'є, не гомонить.

А мовчки долі, всемогучий,

Дере порфіру на онучі

І ніби морщить постоли,

Плете волоки, озуває

І у кедрових стін нових

Про батькове осля питає.

То возьме скіпетр і заграє,

Мов на сопілці.

Чабани,

Веніамінові внучата,

Тельця отрокам принесли,

Щоб їм дозволено співати

У сінях царських. Заревла

Сивоборода, волохата

Рідня Саулова пузата,

Та ще й гусляра привела,

Якогось чабана Давида.

«І вийде цар Саул, і вийде,

Чабан співає,– на войну…»

Саул прочумався та й ну,

Як той москаль, у батька, в матір

Свою рідоньку волохату

І вздовж, і впоперек хрестить.

А гусляра того Давида

Трохи не вбив. Якби він знав,

Яке то лихо з його вийде,

З того лукавого Давида,

То, мов гадюку б, розтоптав

І ядовитую б розтер

Гадючу слину. А тепер

Плугами, ралом не розорем

Прокляту ниву: проросла

Колючим терном. Горе! Горе!

Дрібніють люде на землі,

Ростуть і висяться царі!

13 октября [1860, С. Петербург]

* * *

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди!..

18 октября [1860, С.-Петербург]

ТИТАРІВНА

Давно се діялось колись,

Ще як борці у нас ходили

По селах та дівчат дурили,

З громади кпили, хлопців били

Та верховодили в селі,

Як ті гусари на

п

остої

.

Ще за гетьманщини святої,

Давно се діялось колись.

……………………………………

У неділю на селі

У оранді на столі

Сиділи лірники та грали

По шелягу за танець.

Кругом аж курява вставала.

Дівчата танцювали

І парубки… «Уже й кінець!

А нуте іншу!» – «Та й це добра!»

І знову ліри заревли,

І знов дівчата, мов сороки,

А парубки, узявшись в боки,

Навприсідки пішли. ….

Найкращий парубок Микита

Стоїть на лаві в сірій свиті.

Найкращий хлопець, та байстрюк;

Байстрюк собі, та ще й убогий,

Так і нікому не до його,

Стоїть собі, як той….

Плечима стелю підпирає,

Та дивиться, і замирає,

На титарівну… А та в квітах,

Мов намальована, стоїть

Сама собі, і на Микиту

Неначе глянула!.. Горить!

Горить Микита в сірій свиті!

Шеляга виймає,

І за того остатнього

Музику наймає,

І нерівню титарівну

У танець вітає!!

«Одчепися, пройдисвіте! -

І зареготалась Титарівна.

– Хіба тобі

Наймичок не стало!»

Насміялась титарівна

З бідного Микити.

Насміялася при людях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, титарівно!

Заплачеш, небого,

За ті сміхи!..

Де ж Микита?

В далеку дорогу

Пішов собі… З того часу

Не чуть його стало…

З того часу титарівні

Щось такеє сталось!

Додому плачучи прийшла,

І спати плачучи лягла,

І не вечеряла!.. не спала,

Яка лягла, така і встала,

Мов одуріла! Що робить?

Сама не знає! А Микита,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очима все стоїть!

Мара, та й годі! Титарівно!

В недобрий час з того нерівні

Ти насміялась… Стало жаль

Тобі його… Нудьга, печаль

І сором душу оступила,

І ти заплакала! Чого?

Того, що тяжко полюбила

Микиту бідного того!

Диво дивнеє на світі

З тим серцем буває!

Увечері цурається,

Вранці забажає!

Та так тяжко забажає,

Що хоч на край світа

Шукать піде… Отак тепер

Не знає, де дітись,

Титарівна… Хоч у воду,

Аби до Микити… …

Стережітесь, дівчаточка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не було і вам того,

Що тій титарівні!

Як та билина засихала,

А батько, мати турбувались,

На прощу в Київ повезли.

Святими травами поїли,

І все-таки не помогли!

Втоптала стежку на могилу,

Все виглядать його ходила,

І стежка стала заростать,

Бо вже не здужає і встать.

Так от що сміхи наробили!

А він канув, провалився;

Його вже й забули,

Чи й був коли? Год за годом

Три годи минули.

На четвертий год в неділю

У оранді на селі

На широкому столі

Сліпі лірники сиділи;

По шелягу брали

І ту саму грали,

Що й позаторік. Дівчата

Так само дрібно танцювали,

Як і позаторік.

Завзятий,

У синій шапці, у жупані,

В червоних, як калина, штанях,

Навприсідки вліта козак,

Та ще й приспівує отак:

«Та спасибі батькові,

Та спасибі матері,

Що нас добули!

Як нас добували,

Жито розсипали

Вночі на печі…»

«Горілки! Меду! Де отаман?

Громада? Соцький? Препогане,

Мерзенне, мерзле парубоцтво,

Ходіте биться! Чи бороться,

Бо я борець!..»

Не неділю,

Не дві, не три і не чотири!

Як тій болячці, як тій хирі,

Громадою годили

Тому борцеві… Вередує,

Як той панич… І де взялось

Таке хиренне? Все село

Проклятого не нагодує.

А він собі гуляє, п'є

Та хлопцям жалю завдає

Тими дівчатами. Дівчата

Аж понедужали за ним.

Такий хороший та багатий!

Уже й не бореться ні з ким,

А так собі гуляє,

Та вечорами у садочок

До титаря вчащає.

А титарівна зустрічає,

Приспівує, примовляє:

«Чи не той це Микита,

Що з вильотами свита?»

Той це, той, що на селі

Ти насміялася колись.

А тепер сама до його

У садочок ходиш,

Сама йому, байстрюкові,

Як панові, годиш!

Не день, не два титарівна

В садочок ходила,

Не день, не два, як панові,

Микиті годила!

Догодилась титарівна

До самого краю

І незчулась!

Дні минули,

Місяці минають,

Мина літо, мина осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев'ятий настає.

Настане горенько твоє! ….

У титаря у садочку,

У яру, криниця

Під вербою… До криниці -

Не води напиться -

Ледве ходить титарівна -

Трохи пожуриться,

Поплакати, погадати,

Як їй дівувати?

Де їй дітись од сорома,

Де їй заховатись? ….

Раз увечері зимою,

У одній свитині,

Іде боса титарівна

І несе дитину.

То підійде до криниці,

То знов одступає,

А з калини, мов гадина,

Байстрюк виглядає!

Положила на цямрину

Титарівна сина

Та й побігла… А Микита

Виліз із калини

Та й укинув у криницю,

Неначе щеня те!

А сам пішов, співаючи,

Соцькому сказати,

Та щоб ішов з громадою

Дитину шукати!!

У неділеньку раненько

Збиралася громадонька,

Та криницю виливали,

Та дитя теє шукали.

Найшли, найшли твого сина,

Титарівно, в баговинні.

Ой узяли безталанну,

Закували у кайдани,

Сповідали, причащали,

Батька, матір нарікали,

Громадою осудили

І живую положили

В домовину!.. й сина з нею!

Та й засипали землею!

Стовп високий муровали,

Щоб про неї люде знали,

Дітей своїх научали,

Щоб навчалися дівчата,

Коли не вчить батько, мати.

Борця того в селі не стало;

А люде в Польщі зустрічали

Якогось панича. Питав:

«Чи жива,– каже,– титарівна?

Чи насміхається з нерівні?»

Ото він самий! Покарав

Його господь за гріх великий

Не смертію! – він буде жить,

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить

І вас, дівчаточка, дурить

Вовіки.

[Друга половина 1848, Косарал]

* * *

Хоча лежачого й не б'ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о, Cуко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!

Не прокленуть, а тілько плюнуть

На тих оддоєних щенят,

Що ти щепила. Муко! Муко!

О скорб моя, моя печаль!

Чи ти минеш коли? Чи псами

Царі з міністрами-рабами

Тебе, о люту, зацькують!

Не зацькують. А люде тихо,

Без всякого лихого лиха

Царя до ката поведуть.

20 октября [1860, С.-Петербург]

* * *

І тут, і всюди – скрізь погано.

Душа убога встала рано,

Напряла мало та й лягла

Одпочивать собі, небога.

А воля душу стерегла.

«Прокинься,– каже.

– Плач, убога!

Не зійде сонце. Тьма і тьма!

І правди на землі нема!»

Ледача воля одурила

Маленьку душу. Сонце йде

І за собою день веде.