Текст книги "Олив'яний перстень"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

XVIII

Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі, – проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках – батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьорий, спітнілий еврейчик без шапки, щупає курча поміж пір'ям, сіпає молодицю за рукав:

– Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?

Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:

– Шість гривень.

– Му-у! – реве на весь ярмарок зголодніла корова.

– Гей, Вітю, не одставай! – І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гурту. І знову спиняється: що це таке? По ярмарку, мов розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухається: скрізь по ярмарку лунають пристрасно-жагучі пісні – жебранки старців. Ось поблизу виривається натхненний спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й імітує ліру:

А дайте, що я не бачу, як темна ніч наступає, – гм-у…

А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає, – гм-у…

Та коли б же я світ сонця видала, то я б ваших стежок-доріжок не засідала… гм-у…

Раптом за плечима:

– З дороги! З дороги! Розступіться! – 3 повним возом мішків, сам стоячи на возі, спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі помахуючи батогом.

Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум.

– Гу-у! Гу!..

А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:

– Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!

Вітя востаннє почув здаля голос:

– Вітю, де ти? – І вже більше не бачив їх на ярмарку.

Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:

 
Та й не дала тому коза-ко-ві Ні ща-стя, ні долі…
 

І вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорі, гойдається в запашних небесних просторах.

А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонів двоє – і ярмарковий гук затихає, як писк комариного рою. Ще кілька кроків – і вже тільки лопотить в уші степовий вітер та верба край шляху кволо махає вітами, мов бореться з дрімотами… далі, як свічі, куряться живим іще смутком степові могили… із-за могил встають примари татарської орди… Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вітру:

 
Поки тебе я не бачив, я щасливий був…
 

Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому, думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс подарунок – цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Далі над водою, на прикорні сухої вільхи він побачив: сиділа якась пара – парубок і дівчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вітю щось торкнуло: підслухаю. Пройшов під пересохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув – і щось бухнуло Віті в грудях: не може бути! Поруч сиділи Кость і Настя.

У Насті виблискував на руці олив'яний перстень, очевидно, недавно куплений на ярмарку, Кость хватав її за руку, намагався зняти перстень. Настя боронилась тільки для блізиру, і перстень незабаром був на руці в Костя. Далі Кость почав казати, що дід із бабою, що в їх він працює, умовляли його зостатись у них за сина, що вони обіцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селі…

«Еге-ге-ге… Ось яке діло!» – ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті – не встояв на пеньку, плюснув у калюжу, помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.

Брала на Настю лють і жаль: «Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні…»

Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті, спотикався і механічно шепотів:

 
Тепер моє серце плаче… Угу-гу-гу-гу…
 

XIX

Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на «користь». Про це подбала Соня. Помешкання – недобудований «гамазей» за селом, п'єса – твір Василя на одну дію, що ставили в школі: «На баштані». Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця – Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю – засоромилась, почервоніла, замахала руками: «Куди мені, грішній», – і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла – боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі – аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь – спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки – він гримує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями – він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:

– Починайте! Та починайте ж бо!

Настя не встоїть на місці, тупає ногами:

– Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?

Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:

– У-у-спіємо.

Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли – очей не одведуть:

– Як картина!

Василь гордо витирає руки:

– От тепер можна й третій дзвоник давати.

До суфлера:

– Валю, гляди ж, вивозь!

Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з'явилась на сцені – так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування – все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, – цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.

Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені – мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бігає: «Скандал!»

Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость – піт патьоками, за голову хапається.

– І що він робить! Що він робить! Провалив п'єсу! Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.

– Усе пропало! Усе! – До Костя:

– Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?

Соня кидається до одного, до другого, благає:

– Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.

Настя ніякої уваги.

– Ганьба! Страмовище! – репетує вона на все горло, червона од обурення… Раптово прислухавшись, пурх – на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.

Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного піднесення, захоплення.

Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах, що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами, вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п'єски.

І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається бурхливий, радісний, переможний кінець… На губах у неї тремтить уже невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків…

Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені патли, звуків не було чути – потонули в загальному громі, що ним загула відразу мовчазна аудиторія.

– 0-ох! – знеможена, радісна, не сіла – впала Соня на маленький ослінчик, що стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.

І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать, під нею правдивий був би напис: «Повне щастя».

Далі пішли співи, декламація – одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і навіть сльози викликав вірш: «Якби ви знали, паничі», якого продекламувала Настя з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і Вітя – мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки записочки, вона – слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.

Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка – як у воду впала. Ні її, ні Соні.

Тим часом звечоріло.

XX

Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, – придивіться. Що сад – то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що розійшлися по межах, мов що загубивши… на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що «під тином у старій ряднині», блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.

Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. «Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!» – «Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає». Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї – Соня. Сидять, записочки до місяця читають.

– Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив – проходу не дає, все…

Аж ось щось зашелестіло на городі… Проти місяця тінь… таємничий схвильований голос:

– Насте, на хвилинку!

Настя придивилась:

– Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!

Голосніше, спокійно:

– Це ти, Вітю?

Вітя виразним шепотінням:

– Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! – голос різкий, нетерплячий.

Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі – в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:

– Вітя, та що ти мелеш!

І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.

Вітя їй услід гаряче:

– Насте, це не жарти! Насте!..

Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.

– Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? – жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.

– Та нічого, дурниці.

– Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, – допитувалась Соня, – бач, яка ти… Соня надулась… Настя затулила лице руками:

– Хай, колись розкажу.

– А чому ж не зараз? Чому не зараз?

Настя почала прохати:

– Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай…

– Ну добре, ну добре, – згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, – а коли ж ти скажеш – завтра?

– Завтра або позавтрьому.

– Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки… Про кохання? Правда?

Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.

Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.

– Я так і знала!

Зітхнула.

Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:

– Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.

– Що? – Очі в Соні стали великі, як сливи.

Далі:

– А скільки ж йому років?

– Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять… – засміялася Настя.

– Усього? – І далі подумавши: – Хоч, правда, бувають випадки…

– Тю, що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..

Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.

– Та який же дурень запише нас?

– Ні, ти стій! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок…

І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в загсі записали на шлюб неповнолітніх.

– Соню, та це ти справді?.. Чи воно ж мені в голові? Оце було б добре! Оце так! – реготали, дуріли. Перегодя Соня зітхнула:

– Щаслива ти, Насте, що в тебе… – І Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі поняглися тоскою, пригасли. Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.

– Соню, ти вже додому?

– Бувай здорова! Мені треба йти! – і зникла в межі поміж пшеничинням.

Настя підклала руки під голову, лягла горілиць в межі, на холодній гичці. Дивилась у небо на зорі, що цікаво зазирали на город. В очах сяяло дівоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спів:

 
Зеленая рута, жовтий цвіт – не піду я заміж – піду в світ.
Та й розпущу косу по плечу…
 

Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.

…Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько прочинила в городчик маленьке віконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з якоїсь ляди; на ньому – книжки, зшитки, а над ними гасло: «Ми світ новий збудуємо». Нижче – невеличкий портрет Леніна, школярські роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стіл. Далі сіла на маленький ослінчик, підперла руками голову і звела заплакані очі на суворого вождя.

…Видно од місяця, аж моріжок, як удень, зеленіє. Клуня відчинена, постіль постелена, хлопці всі в зборі, не сплять. Після такого дня не заснеш одразу.

Василь сидить на порозі в клуні, пригадує моменти з недавньої вистави, переживає все наново і сміється, і жестикулює, вигукує, а того й не помічає, що його не слухає аж ні одна душа: так, ніби гомонить він із місяцем. У хлопців досить було в кожного свого. Валині думки вернулись до денного диспуту; вимощуючи собі постіль, він ламав голову: «І що ж воно за „клєточка“, – чорти його голову знають», Кость лежить нероздягнений, коліно – вгору, крадькома позирає на перстень, виспівує кілька слів з однієї пісні, впивається ними, як п'яниця чаркою:

 
…бідняка поцілувала.
 

Вітя широченними ступнями ганяє по двору. Вигляд у нього рішучий, ніздрі роздуті, брови насуплені, гуде крізь зуби:

– Ні, треба питання ставити руба! Р-руба!..

XXI

Другого дня було Маковія. Бондариха пекла паляниці й пироги з яблуками. Настя серед двору вимішувала свині дерть у цебрі. Була аж червона од пари, розбилась од роботи коса. Виріс Вітя в бойовому наряді: поверх блузки – грізно одвисав наган (замість куль у нього, правда, було навтикано жолуддя). Рішуче підійшов до Насті і мовчки подав згорнутий папірець. Настя одкинула ліктем пасмо коси, що падало на спітніле обличчя, кінчиком пучок взяла лист і, не читаючи, сховала його за пазуху. Вітя, не озираючись, пішов на город. Там він пригнувся за бузиною і в дірочку крізь лісу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скінчила роботу, витерла об фартух руки, вийняла лист… Далі сполохано озирнулася по двору. Звірившись, що там нікого немає, розгорнула папірець і почала читати. Лице спалахнуло, зачервоніло, як огонь. Швидко сховавши папірець, подалась до хати.

«Ага!» – задоволене подумав Вітя.

А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Соні.

Соня сиділа коло свого столика, низько схилившись над паперами, підводила рахунки вистави. Настя влетіла у хату, як вітер, – зразу до Соні:

– Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що мені всього осталось жити дві години?

– Як? – теж схвилювалась Соня.

Настя вийняла папірець. Обидві схилили до нього голови, читають:

«Прошу відповіді на вчорашнє. Ще раз повторюю, що я не жартую. Дожидаю за городом коло груші… Даю дві години строку, а тоді…»

Далі замість слів – рішучий малюночок олівцем: два трупи в полі, до яких злітається зграя вороння.

Малюнок справив на дівчат особливо сильне враження.

– А самопал є в нього? – злякано спитала Соня.

– Наган! – смутно одказала Настя.

– Що ж тепер робити!

– Я вже й сама не знаю, що мені робити… І всього ж тільки дві години, дві годиночки дав строку…

Соню хвилювали різні почуття. Одразу одно з них спалахнуло, погасивши інші. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:

– Та яке як він має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Рабство?.. – Почала схвильовано ходити по хаті.

Швидко-швидко. Сіла поруч.

– Настуню, доручи мені поговорити з ним – гаразд?.. Настя погодилась.

– Тільки швидше ходімо, бо мені боязко, щоб він, чого не заподіяв собі.

– Дурниці!

– Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який він сьогодні: очі, як у п'яного, а сам червоний, як огонь.

Незабаром дівчата шуміли городами, аж спотикались.

XXII

Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір – тоді на обличчі його з'являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.

У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. «Це щось цікаве», – торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: «Не піду». Почав знову ходити. І сидів, і лежав – ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:

– Вітю, гов! Вітю, де ти?

Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.

– Вітю, іди ме-еду їсти! – гукав Василь.

Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.

У хаті й коло хати – весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, – навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.

– Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! – весело казали хлопці.

Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд – ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках – свіжі паляниці, пухкі, бїлі.

– Ану, діти, до меду! – Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.

– А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, – звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз «тепер мені не до меду», проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге… і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:

– Аж ось коли я до тебе добрався!

Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.

Кость злякано:

– Вітя, луснеш!

– Всю миску виїм! – захоплено й рішуче промовив Вітя.

– Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, – почав забирать Валя.

– А я кажу: виїм!

– Що ставиш?

Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя – лижви.

Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:

– Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся…

Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.

– От, я ж казала, що так буде! – затурбувалась Оксана.

Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:

– Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!

– Ага, тепер «умру»? – сердито докоряв Кость.

– Ведіть його, хай ляже!

І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.