Текст книги "Олив'яний перстень"

Автор книги: Степан Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

VII

– А ось і наша хата!

В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.

– Василю, візьми рядно та розстели під грушею – вечеряти будемо надворі.

Кость схопивсь вперед Василя – і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:

– Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? – тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:

– Ні, я дуже рада. – І далі, подумавши: – Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…

– А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, – не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.

– Як же це? – зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.

– Кость! – гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:

– Хай розкажу після! – Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:

– А потім ти мені приснилася… Далі повернувся:

– Іду! – І вистрибом через колодку.

– Го-го-го!

Замість скатерті – на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.

– Вітя, де ти там? Вечеряти!

Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:

– Що то у вас під хатою?

– Де?

– Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники… Василь зареготав.

– Та то ж наша пасіка!.. То вулики стоять.

…Вечеряють.

…Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх – на все село…

Гості у Бондарихи з Києва.

По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала – «в хаті буде краще», – так ні! в клуню. Кость перед сном:

– Ну, хлопці, завтра ж у поле!

– Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.

– Добре.

Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.

– Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:

– Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.

То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують.

VIII

Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. – сонце ген-ген піднялося. Почав будити:

– Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях – записка. Пише Василь: «Хліб, сало, огірки – в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ – у ступі. Одпочивайте».

– Ну, що ж. Так і буде.

– Ходімо тим часом викупаємось добре.

Пішли до ставка.

Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах – терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи – все дерев'яне, ветхе… Не село – музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.

– Оце так село! Куди воно годиться? – бубонів Вітя. – Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей – замкнуті.

– Ага! Де він казав ключ?

Кость виймає записку, читає: «У ступі».

– А що ж воно за ступа?

– А морока його знає.

– І ти, Валю, не знаєш?

– Ні.

– От так штука! Що ж його робити?

Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно – на защіпці.

– Давайте шибку виймемо, – радив Вітя.

– Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.

Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж…

– Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.

– От так оказія!

Сидять, нудяться, ковтають слину.

На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики – цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.

– А що, хлопці, скажете?

Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.

– Як вас, хлопці, зовуть?

Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.

Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:

– А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: – ага! ану!

– Ги! – засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: «Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа».

Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:

– Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!

Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись – брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:

– А ти ж ото на чому сидів – хіба не на ступі? Кость зирк – під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.

– Та це ж, мабуть, вона й є!

Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.

– А це, мабуть, і ключ.

Знову до хлопчика:

– А правда ж, що це ключ?

Хлопець засміявся дужче:

– А то ж хіба що?

Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.

– Що ж із ним робити?

Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.

– Ось ходімте, я вам покажу.

Привів до хати, до дверей. Указує:

– Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! – І обоє маленьких зареготали: «Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!»

– Дайте, я вам одчиню.

Взяло ключ, не достане до дірки. Командує – підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.

– Уже!

Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.

– Ну й справа!

Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.

IX

Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі – рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами – колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.

…Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги – самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер – на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:

– А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:

– Та, мо, й буде.

– Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! – невблаганно гукає Настя.

– Ану, женці-молодці! Ану, робітники! – в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.

Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:

– Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? – Або: – А хто ж то на ту руку перевесло крутить!

Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув – перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:

– Це так по-київському?

– Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи – навчаться! – оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.

– Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! – Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.

Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:

– Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:

– Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.

– А одначе? Чи не отого кучерявого? – накивує Кирило оком на Вітю.

Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.

Кирило сміється.

– То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.

– Кость, ось про тебе говорять! – гукає Вітя. Кость – мов і річ не до нього.

– Та буде вже! Отак засоромили козака, – сміється Оксана.

– Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? – неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: – Насте, не гори так, а то жито запалиш!

Настя сердито вертить головою:

– Оці ще! Як почнуть…

Бондариха:

– О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого – нікого не минає, щоб не зачепити.

– Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.

…Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка – ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов'яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:

– А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?

Або:

– Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?

Бондариха одкашлялась:

– Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.

Та довгий здався хлопцям той «зараз». Спина не розгинається, руки як дерев'яні – не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.

– Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.

Бондариха кинулась, мов проснулась:

– Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.

– Ху! – витирають піт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.

– Потомились, хлопці? – співчуває їм Бондариха. – Це добре гостювання – тільки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.

Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав розкладати обід.

Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і незчувалися, де вони дівалися з рук: танули, як віск.

– А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Києві?

Хлопці тільки загули з повними ротами.

Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про «бариню», про «дзонтик», про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити.

Регочуть, аж давляться.

По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити.

Ліщина гомонів безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до хмари, коли б позводити всі на Україні копи до одного місця.

Бондариха чи спала, чи ні, – встала, пішла на суміжну ниву, де лежали вітром поплутані покоси. Підіймала колос, журно головою хитала. А вернулась, бідкається: пересохло на кострицю Маринине жито – висипається. За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешній, як своє впораємо.

Всі повставали і, потягаючись, пішли до своїх недожатих снопів.

Непомітно надійшов вечір. Радісною пожежею спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні. Шугнуло вгору недожате на могилі жито, як ліс, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці. Суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.

Гаснуть лани й завмирають…

Самітно бринить десь остання коса – косар доходить ручки. На його смаглому обличчі замирення і втома.

Жінка, зв'язавши останній сніп, бере з колиски на томлені руки дитину, стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих сяє проти вечірнього сонця.

Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завіса, ховаючи незрівнянного майстра картину.

А вгорі, у темних мурах, засвічувалися над житом-пшеницею гостинні свічі – зорі.

Вертались у присмерках.

Гнали череду, було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали: засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з серпами, з торбами. У дівчат і жінок під пахвою пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх на виду – смуток і втома.

х

Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де впав би, там і заснув: у рові – в рові, в бур'яні – в бур'яні, хоч на камінні. Коли б це так удома – крик, бунт підняли б, – тепер ідуть. Починати роботу – чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота загоралась.

… По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.

– Здорова, Настуню!

Прибігла, обнялися. Цмок, цмок…

– Скінчила?

– Скінчила!

– А куди далі?..

Заторохтіла.

– Надовго, Соню? – обізвалась до дівчини Бондариха.

Соня повернулась:

– На жнива, тьотю.

І знову до Насті:

– Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня…

Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:

– Роботи-роботи! – А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.

– Товариші, – дипломатично звертається Настя до хлопців, – ось товаришка Соня пропонує…

Слово перехоплює сама піонерка.

Довірливо, сміливо, як до знайомих:

– Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або…

– Слухайте, діти, що я вам пораджу, – встряла в розмову Бондариха, – те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв'яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п'ять – не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв'яжете.

– Зараз?

– Зараз.

– Згода! – весело, радісно.

А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.

Сміялись: «От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане». Гуртом перебігли на сусідню ниву.

Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: «Що, воно – комуна?»

Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:

– Що? Що? Піонери? – загрозливо із запалом кричала Соня.

– О, Соня вже й скипіла – що ж тут такого, кожний має свою думку.

– Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери – такі, піонери – сякі…

– Нападають на піонерів, то й є за що, – одрубала Настя.

– А за що? Ану скажи, за що? Ану?

– Та годі, от люди! – зводить на мир Василь.

Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові – пролетарські діти.

Проте впинити не було вже змоги.

– Що там – годі!..

Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.

… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.

Скінчили роботу – не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.

– Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, – звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.

Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.

XI

Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні – та й виривались іскри ще не погашеної сварки.

Рипнула хвіртка.

Мати:

– А годі, діти, либонь, хтось іде.

Дослухається.

Загавкав собака.

– І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.

Настя пішла.

Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:

– Добривечір, хліб-сіль!

– Хто це? Не вгадаю поночі, – приглядається Оксана. – Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?

– Так цьому таки правда? – зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.

– Удова! Марина! – кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.

– Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.

– Чому не до ладу? – образилась Настя. – В'язали, як і люди в'яжуть.

– Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! – весело додав Вітя.

– Ну, то як же це? – допитувалась молодиця. – Хтось вас послав чи хто звелів?

– Та хто їх посилав – самі пішли, – казала Оксана. – Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.

– Ну, кажіть же ви! – дивується молодиця. – А я почула, то й віри не пойняла. – Одкашлялась: – Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. «Гордію, – кажу, – чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю». – «Ні, каже, завтра іду косити своє». Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: «Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!» – «Так, – кажу, – той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито». – «Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане». – «Хто?» – питаю. «Школярі», – каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.

Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.

– Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?

Замахали ложками, руками:

– О, о, яка там дяка!

– Нічого не треба.

– Воно не стільки того жита, сама б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге – оцей, оцей, оцей… – почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, – оцей мені кателик руки зв'язав! Оце моє горе!

Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв'язана, як прач.

Почала знову:

– Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, – немає мого Уласа. До сусідів – ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: «Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче». Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі – не чути. Побіжу на город – не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю – десь гуде. Я ухом припаду до землі – і далі, послухаю – і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? – В очах молодиці затремтів острах. – Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, – я вже й сама не знаю.

Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.

– Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!

«Золото» поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.

Зітхнула. Кинулась.

– Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип'єте!

В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.

– Чого? – дивувалась молодиця. – Не п'єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.

Іде, приказує:

– Зайдіть же, зайдіть, – глядіть. Не погордуйте.

А наостанку:

– Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.

Пішла повеселівши.

Оксана провела її очима.

– Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.