Текст книги "Кармелюк"

Автор книги: Степан Васильченко

IХ

Пан Маркел. Ні, ви вже не кидайте нас в таку годину.

Пан Стась. Ми пана командира пошануємо таким медом, що його тепер не знайти по всіх льохах на Поділлі.

Панна Рома(швидко). У вашому війську, певно, є музики?

Невідомий(сміється). Ну, то й що буде?

Панна Рома. Ми покличемо ваші музики і влаштуємо сьогодні вечірку. Гаразд? Мені чогось здається, що пан командир кохається в танках, у співах, у музиках...

Невідомий(дивуючись). Та ви часом не ворожка, паненко?

Панна Рома. А що, вгадала?

Невідомий. І танки люблю, і музики. Горе тільки, слушного часу на їх немає.

Пан Маркел(стиха, до ксьондза). Симпатичний пан.

Ксьондз. Добряга, видно. Душа!

Невідомий(до пана Стася, сухо). Маю говорити з вами в поважній справі: скажіть, ви давно арештували жінку Кармелюкову?

Пан Стась(насторожившись). Либонь, буде тому тиждень.

Невідомий. Я буду прохати вас передати в’язня моїм людям.

Пан Стась. Зараз?

Невідомий. Гаяти з цим не можна ні одної години.

Пан Стась. Залюбки і з приємністю.

Невідомий. Вона далеко сидить у вас?

Пан Стась. Ось тут, за стіною.

Невідомий. Проведіть мене до неї, я маю її про дещо розпитати.

Пан Стась. Там темно і вогко... не було куди, то ми її посадили в льох. Краще я звелю привести її сюди.

Невідомий. Я хочу говорити з нею наодинці.

Пан Стась. Гаразд. Ми залишимо вас наодинці. (Виходячи.) Зрештою, ми будемо дуже раді позбутися цього клопоту.

Виходить. За ним навшпиньках виходять пан Маркел і ксьондз.

X

Панна Рома(пильно дивиться на Невідомого). Ми з вами ніде не стрівалися, пане командире? Мені здається, ніби я вас десь уже бачила.

Невідомий. А де саме?

Панна Рома. На бенкеті у Закревських не було вас?

Невідомий. Не буваю на бенкетах.

Панна Рома. А в панів Соколовських на полюванні не були ви?

Невідомий. З цими панами я не знакомий.

Панна Рома(думає). Де ж я вас бачила? На думці вертиться...

Невідомий. Може, вам здалося.

Панна Рома(певно). Ні, ні, я вас десь бачила. Ваше обличчя занадто знакоме мені... Недавно я десь стрівалася з вами... Ось я зараз вам пригадаю... (Думає.)

XI

Увіходить Кармелиха, молода, але марна жінка; на ногах вибрязкують кайдани. Тихо стає коло дверей. Панна Рома, побачивши її, здригнула. Кидає на неї зляканий і зацікавлений погляд і швидко виходить. Невідомий, побачивши Кармелиху, мовчки придивляється, ніби впізнає, далі сідає коло столу і схиляє голову. Пауза.

Невідомий. Ти жінка розбійника Кармелюка?

Кармелиха. Я, пане.

Невідомий. За що взяли тебе?

Кармелиха мовчить.

Ти мене не бійся, молодице, а людина не лиха і поганого тобі нічого не заподію. Опісля ти довідаєшся, хто я, а тепер кажи мені всю правду; я тебе хочу визволити.

Кармелиха(заходиться слізьми). Як перед богом, як перед святим хрестом присягаюся – не буває він у мене, не бачу я його й здалеку,– ні сном, ні духом не відаю, що він у світі й робить. Я не знаю, за що тільки так знущаються з мене.

Невідомий. Чого вони хотіли од тебе?

Кармелиха.Кажуть, ніби я знаю, де він крадене ховає. Бодай уже вони стільки про свої діти знали, як я про це що-небудь знаю. Три роки минуло, як я його й у вічі бачила. Коли б уже він і зовсім був не вертався з того Сибіру – легше було б мені отут жити з дітьми.

Невідомий. Не кляни його, Кармелихо, бо він у світі теж не має долі.

Кармелиха. Отож і його таке життя у світі; цілий вік свій кайданами дзвонить... (Гірко.) Правди, кажуть, шукає... Яка тепер правда? (Брязкає кайданами.) Ось де правда... (Витерши сльози.) А ви, паночку, не в гнів вам, хто ж такий будете?

Невідомий(мовчить, далі виглянув за двері і щільно причинив їх. Підходить до Кармелихи, нерішуче). Ти ж не злякаєшся, коли я скажу тобі?

Кармелиха(стурбовано). А хіба ж ви хто такий, щоб я вас лякалася? (Приглядається, раптово здригнула – кидається до його.) Ох, моя доле! Устиме?! (Далі злякано кидається од його.) Ні, ні, я помилилася – пробачте мені, паночку...

Кармелюк(дивиться на неї з жалем). Бідна моя Марусе...

Кармелиха(знову кидається до нього). Устиме, соколе мій, навіщо ж ти покинув нас, бідних?

Кармелюк. Тихше, почують.

Кармелиха(знову сполохано одкидається). Устиме, чого ж се ти тут? Вони ж тебе знову закують! Вони ж заб’ють тебе тут!

Кармелюк(спокійно осміхається). Цього не бійся – всі вони в моїх руках. Як же ся маєш, Марусе? Горюєш?

Кармелиха. Боже, як же мені радісно і страшно... Тільки... тільки чого ти такий? Я не впізнаю тебе... Ти мов не той став?.. В тебе й мова одмінилася.

Кармелюк. Так, Марусе, я вже не той.

Кармелиха. Що ж подіялося з тобою? Од тебе, мов огнем, одкинуло мене. Мені аж страшно стає...

Кармелюк(задумано). Тепер моя доля – по світу блудити...

Кармелиха. Чого, милий? Кайданами дзвонити?

Кармелюк. Буду дзвонити, поки є сили.

Кармелиха. Та яке ж тебе лихо, яка недоля жене? Пам’ятаєш, як уперше ти вернувся з Сибіру, казав: «Кину все, буду жити по-людському!» Кидай, милий, та хоч яке-небудь знайдеш собі пристання на світі...

Кармелюк(схиляє голову). Так, так... думав колись, сподівався трохи спочити на світі... Не судилося...

Кармелиха(з надією). Чого ж не судилося? Виберемось кудись на ті далекі степи або за Дністер, будемо жити тихо, і ніхто там не буде знати, хто ти такий... (Гаряче.) Годі вже тобі, Устиме, поневірятися в світі, ти ж і так уже вік свій знівечив. Вертайся до мене... Устиме мій, рідний мій і милий! Вернися, вернися до мене, може ж, іще не зовсім пропав наш вік!.. (Пауза.)

Чути – грає сурма. Кармелюк кидається од задуми, встає.

Кармелюк. Ой, забарився я тут: треба швидше кінчати. Ось же що, Марусе: зараз мої хлопці одвезуть тебе на хутір до Шайдюка. Там буде тобі спокійно. Будеш жити там хоч і до смерті. Прощавай!

Кармелиха(хапає його за руки, з жагою). Устиме, зажди трохи. Дай же хоч я надивлюся на тебе, бо я ж бачу: не вернешся уже ти до мене. Устиме, хоч недовго поживи зо мною, хоч один рік. Може, хоч на часок вернеться те наше коротеньке щастя.

Кармелюк(твердо). Ні, Марусе, того, що було, вже не вернути. Розбили наше щастя – вдруге його не стулиш. Тепер інший шлях лежить передо мною: і не прохай, і не збивай мене, бо, може, ще й гріх за теє буде. Прощавай!

Кармелиха. Устиме, а діти? Вони ж забули вже, який ти!

Кармелюк(стурбовано). Діти? Що таке з ними? Чому ж ти про їх нічого не кажеш?

Кармелиха. Ти не питаєш – я не кажу. Думаю, може, ти й зовсім одрікся од їх. А коли б же ти знав, як вони, сердешні, дожидають тебе, як виглядають! Нема того дня, нема тієї години, щоб не питалися: «Коли вже до нас тато прийдуть?» Дверима рипне хто, під вікном застукотить – вони вже, як ті пташенята, посхоплюються, порадіють. Уночі часом прокидаються, питають: «Чи нема ще тата?» Живемо, як ті сироти, без тебе. А до того недостатки. А злидні! А неслава! (В розпачі сплескує руками.) А хоч порадь же мене, як мені з ними у світі без тебе жити!

Кармелюк(сідає знову, схвильований, погляд темніє, потирає рукою чоло). Люди нічим вам не допомагають?

Кармелиха. Люди? В домовину лягти допоможуть люди! Ніхто й віри не йме, що ти нам нічого не передаєш. Очі вибивають тими казанами золота, що ти грабуєш та нам пересилаєш. Отаку подяку маєш!

Кармелюк(хмурніє). Люди? Люди про це кажуть?

Кармелиха.Оце ж ті люди, що ти свій змарнував вік за їх, своїх дітей піднедолив. А моє життя? Скільки вже тягали мене по тих судах та острогах, не знаю, як іще душа осталася в тілі! А скільки тієї наруги, скільки знущання. Ось хоч і тепер – за що? (Плаче.)

Кармелюк(підводить голову, стиха, грізно). Били?

Кармелиха мовчить.

(Нетерпляче.) Чого ж мовчиш? Я питаю,– били тебе?

Кармелиха. Було всього... (Трохи вагається, далі рішуче оголяє руки, розстібає пазуху, показує синяки на руках, на плечах, на грудях.) Дивись: ось! ось! ось! Ізсинили всю, знівечили, як самі знали. Зробили всю, як ожина, синю. Бувають недобрі пани, скрізь на їх люди нарікають, а такого ката, як цей панич, і світ не родив. Каже: «Тобі ще не те буде, коли не скажеш, де крадене переховуєш!» Душу вже, мабуть, буде виймати з мене.

Кармелюк.Звірі! Нелюди! Чого, чого, а цього я не сподівався... Не сподівався. (Ходить, збентежений і гнівний.) Думав, із ними по-людському, бачу – ні!.. Ну, гаразд, будете ж ви знати Кармелюка. Будете знати!

Кармелиха(пильно на його дивиться, стурбовано) Устиме, що ти гадаєш робити з ними?

Кармелюк(криком). На їх звіра треба! Ката! Щоб шкуру спустив із їх! На шматки розтяв!

Кармелиха(злякано). Що з тобою діється? Устиме, мені страшно стає. Не роби цього. Не роби, Устиме! Не бери гріха на душу.

Кармелюк(запам’ятливо). Я їх живих на огні спряжу! Я їх, собак скажених, своїми руками передушу! Я їм горло зубами перегризу!

Кармелиха. Що з тобою сталося? Устиме, опам’ятайся, що ти кажеш? Господи, краще б я не казала тобі нічого... (Плаче.) Устиме!..

Кармелюк. Ні. Одна для їх, недолюдків, правда є на світі: темна ніч та гострий ніж! (Щось пригадавши.) Стій. Підожди трохи. (Гострим поглядом озирає земелля, швидко іде до столу, починає шарити в столі, далі йде до ліжка пані Люби й шукає під подушкою). Коли сам не подумаєш – ніхто не подбає ні за тебе, ні за діти, ні за твою жінку... (Виймає з-під подушок золотом шиту калитку, заглядає в неї, далі оддає жінці.) Бери! Не бійся!

Кармелиха(одступає до порога, з жахом, од махується руками). Ні! Ні! Не візьму. Нізащо в світі не візьму!

Кармелюк. Бери, тобі кажу: в тебе діти!

Кармелиха. Краще вмерти, ніж краденим жити.

Кармелюк(гнівно). Пам’ятай, що ти жінка розбійника!

XII

Увіходить пані Люба, спиняється коло дверей здивована.

Побачивши її, Кармелюк змовкає і швидко ховає калитку під полу.

Пані Люба. Здається, ви робите тут допит? Вибачте, мене не попередили, то я так і йду. Може, мені не можна сюди? Я зараз піду. (Порядкує коло столу.) Вибачте, забарилася трохи з вечерею. Затесався, знаєте, на людську якийсь заволока. Зібрав коло себе всю челядь і почав розповідати про Кармелюка такі дива, що я заслухалась якось та й забула навіть, чого пішла. Туману такого напустив, що всі і досі стоять як заворожені. Мов зачарував усіх, вражий бурлацюга. Пан Маркел намагається розвіяти той туман, так де вам! Тепер там цілий диспут одбувається.

Кармелюк(увічливо). Вибачте, пані, мені треба не гаючись говорити з вашим сином.

Пані Люба(привітно). Зараз, зараз. (Бере зі столу якесь блюдо.) Та вже треба всіх кликати – вечеря готова. (Іде.) Ви прибули, то немов і їсти забажалося, а то нікому і їжа не йшла на душу. Вечеря давно чахне на столі, а до неї ніхто й не доторкнувся. (Пішла.)

XIII

Кармелюк озирається гострим злодійським поглядом. Стає гнучкий, рухливий. Послухав коло дверей, далі, нашвидку заховавши в кишеню калитку, ламає у вікні грати. Дає у вікно посвист. Прислухається.

Кармелюк(до жінки). Іди сюди, чуєш? Іди швидше – там у саду підождете мене, я швидко вправлюся з ним...

Кармелиха(стоїть мов скам'яніла. Далі з жахом.) Не хочу цього! Не піду! Краще в мурах згнию – не піду на цеє!.. (Зомліла.)

Кармелюк швидко сходить із стільця, висаджує її у вікно. Одриває вартовий дзвоник. Виймає кинджал, становиться проти дверей і ховає його за спину. За дверима чути якийсь гомін. Гомін стає чутніше. Голос пана Маркела: «Іди, дурню, іди сюди, своїми очима подивишся! Та іди ж, не огинайся!»

XIV

Увіходить пан Маркел і втягує за рукав чабана. Чабан – обідраний, босий, високий чоловік із торбою за плечима. На йому – стара свита. В руках – батіг.

Пан Маркел. Дивися! Дивися, дурню! (Тягне його до архіву.) Скільки оце паперів написано – все це про його злодійщину судопис. Ніякий він чарівник, ніякий він людський доброчинець – він розбійник. Розбійник, та й годі! Злодій! Каторжник! Душепагубник! (Бере один аркуш із архіву.) Ось тобі чорним по білому (вичитує): «Розбійник Августин Кармелюк – давно відомий злодій, вбігалий каторжник, злісний дезертир, походить із підлеглих пана Пигловського і народився в селі Головчинцях на Поділлі року божого тисяча сімсот...»

Чабан. Читай не читай – воно мені не потрібне. Це не про того писано.

Пан Маркел. Як не про того? Отож не плещи казна-чого, бо за довгий язик щоб Сибіру ще не одвідав!

Чабан. А хіба що, як Сибір? Казав Кармелюк, і в Сибіру сонце світить.

Кармелюк відразу починає прислухатися.

Пан Маркел(до чабана). Як, як казав Кармелюк? Ану, ще скажи, сіромо?

Чабан(згорда). А ти ж звідки знаєш, що я сірома? А може, в мене лану не міряно, добра не лічено?

Пан Маркел. П’яний чи пришелепуватий.

Кармелюк. Хто ти, добрий чоловіче?

Чабан. А ти звідки знаєш, що я добрий чоловік? А може, я людину вбив?

Пан Маркел. Еге! Здається, голубчику, ти прикидаєшся тільки дурнем.

Кармелюк(дивиться пильно на чабана. Швидко). Хто ти такий?

Чабан(оглядає). А хто ж я такий – скидаюся на людину.

Пан Маркел. Бунтарник ти. Гайдамака – ось хто ти. Нап’яв драну свиту, взяв батіг, голову морочить – я чабан, мовляв, шукаю волів...

Кармелюк(стурбовано). Чабан?.. Чого тобі тут треба? Де ти тут узявся?

Пан Маркел. На довідки прийшов та людей каламутить.

Кармелюк(ходить, схвильований). Скажи мені, ти знаєш Кармелюка?

Чабан(хитро йому підморгує). А ти б то його й не знаєш?.. Коли не знаєш, то чого ж ти у мене, дурня, питаєшся? Хай он тобі пани по паперах розкажуть: у їх же там усе списано (з презирством): і коли він родився, і де хрестився, і що в кого вкрав, кого коли пограбував.

Кармелюк. Ну, а ти ж як скажеш – хто він такий? Всі ж його розбійником взивають. Кажуть он, що він людей обкрадає та казанами жінці носить золото.

Чабан. Усяке кажуть. Одні так кажуть, другі – іначе.

Кармелюк. Хто ж він, по-твоєму?

Чабан(тряснув головою). Ех, сказав би я тобі про його, та зранку ось ріска не була в роті. (Показує очима на стіл.) А наливай лиш мені одну!

Кармелюк. Ну, то що буде? (Бере з столу пляшку й чарку, наливає.)

Чабан(п'є. Випивши, скривився). Ех, та й гірка ж яка! Гірка та пекуча. Так і вхопила за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник – зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)

 
Що в неділю дуже рано
В усі дзвони дзвонять...
Ох, а мене ж, Кармелюка,
Як звірюку гонять...
Нехай гонять, нехай гонять,
Нехай заганяють,
Нехай того Кармелюку
Люди споминають.
 
 
Зовуть мене розбійником,
Кажуть, що вбиваю...
Не убив же я нікого,
Бо й сам душу маю.
Візьму часом з багатого,
Та й бідному даю,
І сам собі так гадаю,
Що гріха не маю...
 

Кармелюк слухає пісню з жадобою, далі, вражений, сідає коло столу, кидає од себе кинджал і схиляється на стіл. Увіходить незабаром пані Люба, заклопотано порядкує коло столу, потім сідає, як зачарована. Далі увіходять пан Стась і ксьондз із пляшками в руках, дивляться, здивовані, на співака, вслухуються, німіють... Пан Маркел, зітхаючи, сідає, слухає, замислений. Легко й весело влітає в двері панна Рома, переодягнена в шовки, але відразу тихішає, стає коло стіни, склала на грудях руки, слухає пісню пильно, не зводячи очей з чабана. Коло дверей, що їх не зачинила панна, з’являються люди в празниковому селянському вбранні, мальовниче поставали коло порога. Останні слова пісні чабан співає, затихаючи. Скінчивши пісню, він озирає слухачів; всі на своїх місцях, нерухомі, замислені: ніхто й не порухнеться. Чабан тихо ховається між люди і разом із ними зникає.

XV

Німа тиша; всі сидять як зачаровані. Несподівано щось брязкає об мур металеве. Од того згуку всі кидаються і змовкають.

Пані Люба. А це що таке?

Всі озираються на Кармелюка.

Пан Стась(до Кармелюка). Пане командире, у вас щось із кишені випало.

Кармелюк сидить нерухомий, схиливши голову до столу.

Пані Люба. Пане командире!

Кармелюк не озивається.

Та він плаче!..

Пан Стась(голосно). Пане командире! (Пауза.) Еге!.. Та він... (показує на горло, стиха) п’яний... спить...

Панна Рома(починає хвилюватися). Ой, чогось мені недобре... Чогось мені тисне отут... (Береться за груди.) Чогось мені страшно стає!.. Розбудіть його! Розбудіть, бога ради!..

Пані Люба. Бог з тобою, дитино моя, заспокойся. (До пана Стася). Розбуди його...

Пан Стась. Пане командире! (Рішуче підходить до Кармелюка, але коло його несподівано спиняється, нагинаючись додолу, здивований.) Гляньте, червінці!.. (Далі швидко піднімає з долівки шитий капшук, стиха, стурбовано.) Еге! Мамо, глянь! Це не твоя калитка? (Показує матері.)

Пані Люба глянула на калитку, далі швидко метнулася до ліжка, дивиться під подушками.

Пані Люба(злякано). Так, це наші гроші!.. Що ж це таке...

Всі перезираються, злякані.

Ксьондз(жахливо, не може вимовити слова, показує на виламане вікно). О... о... о... А... а... а...

Пані Люба(подивилась на вікно, далі до Кармелюка). Мати божа, борони нас і милуй, Кармелюк!!

Здіймається переполох і метушня. Пан Маркел і ксьондз пориваються тікати. Пані Люба і панна Рома ховаються по кутках. Пан Стась бігає по підземеллю, шукаючи зброї.

Пан Стась(хрипко, стиха). Стійте! Не тікайте! Не бійтеся! Стійте!

Пай Маркел і ксьондз спиняються.

Гукніть людей!.. Або ні... Заждіть! (Хижо кидається до столу, хапає пістоль і наводить на Кармелюка.)

Панна Рома(кидається до Стася). Не чини цього! Не треба. Благаю тебе, не руш його.

Пан Стась(вагаючись, опускає руку; далі озирається, рішуче). Вигадки! (Піднімає знову руку з пістолем, наводить на Кармелюка.)

Гримить постріл. Разом б’є грім. Раптово стає темно. Крик, метушня. Далі все стихає...

XVI

Встає тихе казкове світло. Виявляється картина: Кармелюк держить пана Стася за горло, другою держить над ним піднятий кинджал. Пан Стась сидить на стільці, борсається, намагається вирватися, зрештою занімів. Всі останні закам’яніли од жаху.

Кармелюк(пильно дивиться на пана Стася). Ну, що ж тепер буде?

Пані Люба(з жахом). Рятуйте, рятуйте!

Кармелюк. Горіло і горить моє серце на тебе, звірюко, і не було б жалю, коли б ти більше не бачив ясного сонця. Але запам’ятай собі навіки: правду кажуть люди, що розбійник Кармелюк (стиха на ухо) має душу... (Швидко зникає.)

Всі остаються нерухомі. Співають півні. Сильний порив бурі, розлітаються папери по підмур’ю. Силуети людей і речей стають невиразні, переходять у пеньки і уламки муру. Все руйнується й осипається. Замість стін виростають дерева, бур’яни. Виявляє себе давня, забута руїна панських мурів у лісі. Чути музику, що помалу стихає і переходить у тихий, одноманітний, сонливий шум старого лісу над забутими руїнами. Де горіли свічки, блимають ті самі мандрівні огники.

Завіса

Року 1922. 5. VIII, с. Світличне, Лохвицького повіту