Текст книги "Цар соловей"

Автор книги: Степан Руданський

ЧАСТЬ ТРЕТЯ

I

 
Що ж царівна злотокрила
На степу гадає?
Чи по неньці-голубоньці
Сльози проливає?
 
 
Чи літає в степу, грає?
Чи хазяйством рядить?
Чи затялась із сусідом
І війну провадить?
 
 
Чи й її «ламане штуки»
Німці приставляють?
Чи і в неї десятини
Люди вимагають?
 
 
Проливала вона сльози
По неньці-цариці,
Та що ж мертвому поможуть
Наші жалібниці?
 
 
Проливала вона сльози
У мертвого тіла,
Поховала, й перестала,
І повеселіла.
 
 
І жиє собі на полі
Молода царівна,
Куди гляне не погляне -
Земля рівна-рівна!..
 
 
Її шати – пишні крила,
Ліжко – пух-травиця,
Дах палацу – синє небо,
А стіни – границя.
 
 
В її крилах, злотих крилах,
Слуги й оборона,
Її сила, її слава,
Доля і корона.
 
 
І не знає вона смутку;
Не відає горя,
Встане рано, пролетиться
До синього моря.
 
 
Умиється, як лебідка,-
І в стару столицю!
І молиться там за себе,
Царя і царицю.
 
 
І лроскури лиш дождеться -
На степ відлітає
І о світі, і о людях
Думоньку гадає.
 
 
І щасливо упливали
Дні її за днями,
Доки й туди не забралось
Лихо з пазурами.
 
 
То не німці гнули штуки,
Добро розкрадали,
Не попи то десятину
В неї вимагали.
 
 
То все війни тяжкі були,
Де крівля все лилась,
Де й царівна злотокрила
Ледве не залилась.
 

II

 
Раз десятий чи двадцятий
Пташка злотокрила
В синє море купатися
Через небо плила.
 
 
І тоненькеє повітря
Крила розсікали,
І на крилах лучі сонця;
Як діамант, грали.
 
 
І прибула аж до моря,
Звилась над скалою
І на скалу опустилась
Легкою ногою.
 
 
І дивилась довго в море,
Довго виглядалась,
Знать, собою, як у люстрі,
Пишна, любувалась.
 
 
І махнула криленьками,
І на воду сіла,
І облилась вода чиста
Кругом її тіла.
 
 
І облилась кругом тіла,
І що ї чарує,
Коло того вона в'ється,
То вона цілує.
 
 
Аж тут, мабуть, від причепи
На ту саму пору
Прибув кримчук молоденький
В невидимці к морю.
 
 
І поглянув – що за диво!
Дівчина і птиця!
Крила злотом відбивають,
Сама – як зірниця.
 
 
І поглянув – серце мліє!
Так би й розтопилось!
Так здається, що б водою
Навкруги обвилось!
 
 
Але дівчина на морі,
Як її достати?
Хіба, заким з моря вийде,
Треба почекати.
 
 
І обмилася царівна,
І з води виходять,
І на ній вода росою
Сходить і не сходить.
 
 
Ніби трудно, ніби нудно
З нею розлучатись,
Ніби б хтілось ще минутку
З нею позостатись.
 
 
А царевич чуть не гине!..
Лиш з води ногою -
У царівни стан тоненький
Обвинув рукою.
 
 
Вона чує, та не видить,
Мов дух святий з нами,
І злякалась, обмахнулась
Обома крилами.
 
 
І, на щастя, невидимка
З голови злетіла.
Той – до кримки-невидимки,
Вона й полетіла.
 

III

 
Оглянувся невидимець,
Поминай як звали!
Тілько крила на повітрі
Махами махали.
 
 
Полинула голубонька
Десь до полуночі,
І дивилися-дивились
Кримчукові очі.
 
 
І дивились, поки любка
В крапку не зменшилась,
Поки й крапка не іщезла,
В небі не розплилась.
 
 
«Нехай море висихає,
Камінь розпукає -
Таки знайду тебе, пташко!
Кримчук промовляє.-
 
 
Полети ти на край світу,
В ледянеє море,
Заховайся межи пущі,
Високії гори.
 
 
Не кримчук я – невидимець,
Коли за тобою
Я не стопчу кругом світу
Босою ногою.
 
 
О, найду я тую пташку,
Впаду на ї груди,
І чи миром, чи війною
Моя вона буде».
 
 
І насунув невидимку,
Зміряв слід очами
І пішов у степ шукати
Дівчини з крилами.
 
 
І блукав він по степові
Від самого рання,
І шукав він голубоньки
Зрання до смеркання.
 
 
І вже сонце погасає,
Вечір вечоріє,
Кримчук видить: на степові
Насип зеленіє.
 
 
Кругом насипу крутого
Утоптане поле,
Кругом поля все чорнобиль,
Перекотиполе.
 
 
І іде він через поле
Да і розважає:
«Коли поле так убито,
Хтось тут жити має.
 
 
Може, якраз попаду я
Пташку злотокрилу?»
І проходить через поле,
Лізе на могилу.
 
 
Вилізає. Нема пташки.
Нічого діяти!
Може, пташки нема й дома,
Треба почекати.
 
 
І сидить він і дрімає,
Аж ніч наступає,
Засвітили ясні зорі,
Місяць випливає.
 

IV

 
А царівна злотокрила
На всеношні була
І о пізнії вечері
На степи прибула.
 
 
І прибула на могилу,
Проскуру спожила,
Хоче спати... Що за диво!
Засвербіли крила.
 
 
«Стійте, крила, не свербіте,-
Любка обізвалась,-
Нема сили, щоб зо мною
Билась-воювалась.
 
 
Єсть над морем невидимець,
Але й його кості
Не занесе ворон чорний
До царівни в гості».
 
 
«А може, той невидимець
І сюда забрався?» -
І зняв кримку-невидимку,
Любі показався.
 
 
«Що ж, царевичу могучий?
Чи будемо битись?
Чи, як добрії сусіди,
Будемо миритись?»
 
 
«Не прийшов-єм я, царівно,
Із тобою битись,
А прийшов-єм помиритись,
З тобой оженитись».
 
 
«Дякую за добре слово
І мирюсь з тобою,
Но я нігди нічиєю
Не буду жоною.
 
 
Не можу я вийти замуж,
Поки силу маю,
І тогді не вийду замуж,
Як силу втеряю.
 
 
Бо хоть би сама я хтіла,
Не допустить сила,
Щоб жоною кому була
Пані злотокрила.
 
 
А відбийте в мене силу -
Що із мене буде?
Ні я людей не захочу,
Ані мене люде!..»
 
 
«Клянусь пеклом! – кримчук каже.-
Клянусь головою,
Як не миром, то війною,
А женюсь з тобою!
 
 
Лиш як крилам страшна кримка,
Кримці страшні крила,
Так самим нам не годиться
Битись, злотокрила.
 
 
А поставим в поле військо,
Військо буде битись,
А ми здалеку від себе
Будем лиш дивитись.
 
 
А з сим словом, злотокрила,
Будь же ти здорова!
Моє військо буде завтра,
Будь і ти готова».
 

V

 
У неділю злотокрила
Рано пробудилась,
Полетіла у столицю,
Богу помолилась.
 
 
Відслухала службу божу,
Проскуру узяла
І на степи повернулась,
На могилі стала.
 
 
Тілько стала на могилі,
Проскурку спожила,
Коли гляне – через степи
Іде вража сила.
 
 
І стріпнулася царівна
Обома крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
 
 
І зайняли ціле поле,
І на полі грають,
Довгі піки виміряють,
Палашами мають.
 
 
Вогню крешуть, люльки курять,
Луки натягають,
Кричать, свистять, галасують,
Пісеньки співають.
 
 
І побавилась царівна,
Волос вириває
І гетьмана з булавою
До них посилає.
 
 
Як гетьмана увидали -
Не то щоб злякались,
А так, звісно, для порядку
В сотні позбирались.
 
 
Прийшов гетьман, обдивився:
«А що, милі братця?
Кримчук іде на царівну -
Треба воюваться».
 
 
«Та як треба, то і треба!» -
Козаки озвались
І всі разом з отаманом
У степи погнались.
 
 
І війна ж то закипіла!
Боже, твоя воле!..
Людські трупи, як солома,
Укривали поле.
 
 
А живії по коліна
У крівлі бродили
І різались, і рубались,
З місця не сходили.
 
 
І тогді лиш на степові
Різня перестала,
Як вся сила кримчукова
Покотом лежала.
 
 
Після того вражі трупи
Три дні хоронили
І над ними насипали
Високі могили.
 
 
А царевич невидимець
Із такого горя
Відцурався і царівни
І пішов до моря.
 

VI

 
Ще травою не покрились
Чорнії могили,
Іще крові на степові
Дощі не відмили,
 
 
Ще царівна й після сего
Балу не проспалась,
А для неї уже друга
Учта готувалась.
 
 
Біда нігди к чоловіку
Їдна не приходить,
А все кілька на підмогу
З собою приводить.
 
 
Лиш заким-то на степові
Учта тая буде,
За царевича мисливця
Спогадайте, люди.
 
 
На опівніч від заходу
Єсть ліси дрімучі,
Їх границя – гори й море,
Болота і кручі.
 
 
І ті гори на полудні,
Болота – з восходу,
Бурштин-море – з опівночі.,
Кручі – від заходу,
 
 
Не садила ліси тії
Рука чоловіка:
Тії пущі, знать, стояли
Від початку віка.
 
 
І в тих пущах ісплелися
Берест і кленина,
Граб, і ограб, і крушина,
Вільха, і ліщина.
 
 
Ісплелися і обнялись
Браття молодії,
А під ними догнивають
їх батьки старії.
 
 
Догнивають, ніби трупи,
Кора порохніє,
І, як кості, недогниле
Дерево жовтіє.
 
 
І, як тіло умерлого,
Кора відпадає,
І по нії гробак лазить,
Покорму шукає.
 
 
І їдні вже ізогнили,
Другі догнивають,
А.їднолітки живії
Віка доживають.
 
 
І то ще дуби, старії липи
На ногах держаться;
Но і тії незабаром
Трунами зваляться.
 
 
І в тих пущах від потопу
Люди не ходили,
Там літали тілько птахи
Та звірі бродили.
 

VII

 
Серед пущі тече річка,
А при ній поляна,
І поляна – то столиця
Мисливого пана.
 
 
І нема на ній палацу,
І не видно стайні,
Тілько трава зеленіє
Буйна по поляні.
 
 
І по траві по зеленій
Кінь вороний бродить,
Прищурює віщі вуха,
Головою водить.
 
 
А під липою старою
Пан відпочиває,
Заким встане й полювання
Коню загадає.
 
 
І як тілько загадає,
Віщий кінь приходить,
Ліве вухо нахиляє,
Як трубу розводить.
 
 
І царевич улізає,
Правим вилізає
І, облитий сріблом-злотом,
На коня сідає.
 
 
Після него скачуть люди,
їдні з рогачами,
Другі з ружжами, сітками,
Треті із хортами.
 
 
То на конях, то без коней,
Всякі виступають,
Виступають, кругом него
Поле укривають.
 
 
Укривають ціле поле
І ждуть приказання,
Як прикаже пан мисливий
Мати полювання.
 
 
Скаже птахів полювати -
Летять поверх пущі;
А звірину полювати -
Летять через гущі.
 
 
І вже най стома ногами
Звір який втікає,
Або най стома крилами
Пташка улітає,
 
 
Най зайде в трістя-болота,
В прірви, на дно моря,-
Попадеться лиш на око -
Не втече небора.
 
 
А кінчилось полювання -
Ізнов на поляну!
Кінь стає і вухо праве
Підставляє пану.
 
 
І заграють кругом труби,
І пан улізає.
Улізає, розбереться,
Лівим вилізає.
 
 
Потім челядь улітає
І там зостається,
Потім пан лягає спати,
А віщун пасеться.
 

VIII

 
Так і жив собі царевич
На своїй поляні,
Тілько й думи в него було,
Що о полюванні.
 
 
І в тих думах кілька років
В вічність полинуло,
І літа ті найщасливші
Для мисливця були.
 
 
Після того із шостого
Чи з седьмого року
Залягла йому гадюка
Край лівого боку,
 
 
І згризала йому серце
Зрання до смеркання,
І натхнула тяжкі війни
Замість полювання.
 
 
Отакі-то речі були!
Певними часами
Полював собі мисливий
Межи болотами.
 
 
І вбив сарну, кілька зайців,
Вовка і лисицю,
Наостаток несподівно
Напав на куницю.
 
 
Летять слуги і мисливий,
Хортів поспускали,
А куниця на болото,
Поминай як звали!
 
 
Біжить вона болотами,
Полем, чагарями,
Біжить ззаду і мисливий
З слугами, хортами.
 
 
Убігає кунка в степи,
Ба й ті не вертають
І в густий бур'ян високий
З псами убігають.
 
 
І ганяли, не догнали,
І в степу зблудили,
І насилу приблудились
На ніч до могили.
 
 
І кругом могили стали,
Стали розважати,
Чи додому повертатись,
Чи тут ночувати.
 
 
Розсудили ночувати
Слугам серед поля,
Царевичу – на могилі,
Коли буде воля.
 
 
І подякував царевич
За їх раду милу,
І пришпорив вороного,
Їде на могилу.
 

IX

 
А царівна злотокрила
На могилі спала...
Крила раптом засвербіли,
І царівна встала.
 
 
Перед нею в злоті-сріблі,
Гарний,уродливий,
Стояв конем на могилі
Царевич мисливий.
 
 
І поглянула царівна
Навкруга могили,
А там люди пішо й кінно
Ціле поле вкрили.
 
 
І поглянула, питає:
«Звідки, добрі люде?
Чи війна у вас зо мною,
Чу супокій буде?»
 
 
І царевич відвічає
Панні уродливій:
«Я – царевич із поляни,
То мої мисливі.
 
 
Ми куницю полювали,
Да в степи загнали,
Не догнали,заблудились,
Сюди приблукали.
 
 
Просимо тебе, царівно,
На нас не гнівися,
Що без волі ми твоєї
В степи ввігналися»,
 
 
«Коли так,– царівна каже,
Я жалю не маю,
Кілько схочете – полюйте,
Я вам позволяю.
 
 
Ще годилось би вас, гречних,
Переночувати,
Но я – панна, ти – кавалір,-
Прошу вибачати...»
 
 
«Дякуєм тобі, царівно,
І святому богу,
Тілько звідси па поляну
Покажи дорогу».
 
 
І царівна показала:
«Так тримайтесь, люде:
Перше кий вам попадеться,
Потім жито буде.
 
 
І від жита на полудень
Там пішло ще наше;
А від него на опівніч
Все то буде ваше».
 
 
І подякував царевич,
Шапкою склонився,
З вороного перегнувся,
З панною простився.
 
 
Зібрав слуги і поїхав
На свою поляну
І все думав за царівну
Любу та кохану.
 

X

 
Звела з розуму царівна
Мисливого-пана,
І огидла йому пуща,
Збридла і поляна.
 
 
І чи спить він, чи дрімає,
Чи думу гадає,-
Його думка край могили
На стену літає.
 
 
І літає коло тої,
Которую любить,-
Обіймає і цілує,
Ластить і голубить,
 
 
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серці
Бродять чорні хмари?
 
 
Спив і я той прикрий келих
За здоров'я долі,
І з похмілля моє серце
Розривають болі.
 
 
Правда, мило мені було,
Як дівча обняла
І опущене покрівля
З думки підіймала,
 
 
І на розум накидала.
Правда, мило було!..
Моє серце в океані
Розкоші тонуло.
 
 
Я забув про все на світі,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало пам'ятав-єм.
 
 
Спам'ятався... вона щезла!..
Розум холодіє.
Лиш нещасна моя думка
Росте та повніє.
 
 
В якім смутку, в якім жалі
З нею я блукаю,
В яких муках, тяжких болях
На світ породжаю.
 
 
Зв'янув мій вінок рутвяний,
І вона причина,
І хто знає, чи пригорне
Хоть дитя-дівчина!
 
 
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні хмари?
 
 
І роздумав пан мисливий:
«Нічого гадати.
Лучче бути у царівни,
Правду розказати».
 

XI

 
І пішов він до царівни:
«Панно злотокрила,
Ти строїла моє серце,
Розум погубила.
 
 
Верни розум, віддай серце,
Зжалься надо мною,
Прийми моє вірне слово,
Будь моєй жоною!»
 
 
«Царевичу любий, милий!
Вибачай, що скажу: -
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу.
 
 
Доки сила єсть у мене,
Хоть би й я хотіла,
Не допустить мене замуж
Моя власна сила.
 
 
А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Ні я людей не полюблю,
Ані мене люде.
 
 
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу».
 
 
«Чари мої, небо моє!
Зжалься падо мною!
Не жоною – бог з тобою,-
Будь хоча й сестрою!
 
 
Позволь мені на степові
Вічне полювати,
Вічне тебе оглядати,
З тобой розмовляти!»
 
 
«Позволяю-позволяю
І буду сестрою,
Лиш неслави, тебе прошу,
Не роби зо мною».
 
 
І, як рідная сестриця,
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цілувалась.
 
 
І що ж? Легше тепер стало
Мисливому-пану,
Коли він сестрою має
Дівчину кохану?!
 
 
Но чи ж легше: води хтіти,
Питоньки просити,
У воді по шию бути
І води не пити?
 
 
Що йому за доля була
І сестрою мати?
Що за щастя йому було
З нею розмовляти?
 
 
Тілько дума за думою
Розум убивала;
Тілько туга за тугою
Серце розривала.
 

XII

 
І не міг царевич знести
Тяжкої недолі,
І задумав її взяти
Замуж поневолі.
 
 
І впівночі, як царівна
Мала спочивати,
Став мисливий на всі степи
Сіті розкидати.
 
 
І розкинув на всі степи,
Поля і могилу,
Ставить силу серед поля,
Сам іде по милу,
 
 
Тілько вийшов на могилу -
Мила пробудилась
І сердитими очима
Вколо обдивилась.
 
 
Всюди сітка на стенові,
Край могили люди.
«Скажи, брате,– запитала;-
Що то з того буде?»
 
 
«А що ж буде, моя панно?
Прийшов за сестрою,
Щоб по волі чи неволі,
А була жоною».
 
 
«Не буде сестра жоною»,-
Відповіла мила;
І на ступінь відступилась
Істріпнула крила.
 
 
І, як порох, пішо й конно
Козаки спадають
І зганяють вражу силу,
Сіті обривають.
 
 
І урвала їден волос,
Ставить отамана,
І отаман в чисте поле
Запрошае пана.
 
 
І на степу межи житом,
Києм і могилой
Ізійшовся пан мисливий
З отаманськой силой.
 
 
І зійшлися, б'ються, тнуться
І кінця не мають,
Їдні сили полягають,
Другі виступають.
 
 
І в мисливця нова сила
З вуха виступає,
В злотокрилої царівни
Із крил вилітає.
 
 
І зійшлися, б'ються, тнуться,
Тілько й миру мають,
Як землею сировою
Трупи закривають.
 
 
І так бились літо й зиму;
Аж перед святою
Дождалася злотокрила
На часок покою.
 
 
І в столицю полинула
І там сповідалась
І днів кілька із столиці
В степи не верталась.
 

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА

І

 
Безворотно дев'ять років
В вічность улетіло,
Як на степу опочило
Соловея тіло.
 
 
Улетіло дев'ять років,
Ще їден кінчався,
А причепа з того часу
Ще й не сповідався.
 
 
І от саме на Великдень
Слуги підступають,
Будять сонного причепу
Да і промовляють:
 
 
«На добридень, ясний царю,
Святом веселися,
Їдь у старую столицю
Та запричастися».
 
 
Встав причепа, довго думав,
Думав, що робити,
Наостанок сказав слугам
Коні заложити.
 
 
Заложили слуги коні,
Він умився, вбрався,
Взяв барилко й фаріаком
На степи погнався.
 
 
Приїжджає у столицю
І у церкву входить,
А у церкві «херувими»
Старий дяк виводить.
 
 
І врата святі одкриті,
Свята чаша сяє,
І отець крижує руки,
Духа призиває.
 
 
І кадильниця святая
В олтарі кадиться,
І, як в небі білі хмарки,
Фіміам клубиться.
 
 
І в тих хмарках, ніби в небі
Душі умерлії,
Бликають перед вратами
Свічі восковії.
 
 
А у церкві на колінах
Стоїть злотокрила
І, як ангел перед богом,
Голову схилила.
 
 
І причепа мимоволі
Серцем сокрушився,
Уклякнув і нахилився,
Господу молився.
 
 
Щиро господу молився,
Щиро сповідався,
А потому враз з царівной
І запричащався.
 
 
І по всьому піп виходить,
Проскури підносить
І царевича й царівну
На свячене просить.
 

II

 
Піп, причепа і царівна
За столом сиділи,
Як звичайне на Великдень,
Спершу яйця їли,
 
 
Потім паску, і ковбаси,
І усе свячене,
Наостаток надпочали
Порося печене.
 
 
І отець святий говорить:
«Варто би полити,
Но, бог свідок, нігде було
Крапельки купити».
 
 
«Та то правда, ясний отче,-
Враз причепа каже,-
Той і легко не поїде,
Хто коліс не маже.
 
 
Десь там я привіз з собою
Барилечко ціле,
Та не знаю, святий отче,
Чи ви п'єте біле».
 
 
«Слава богу,– отець каже,-
Що то розбирати!
Дання всяке за хороше
Бог велів приймати».
 
 
І принесли то барилко,
Пляшку наточили
І поставили на тацю,
Три чарки налили.
 
 
І панотець, як годиться,
Змовив славослов'я,
І всі троє разом кажуть:
«Дай боже здоров'я!»
 
 
І причепа випив повну,
Другу наливає;
Батюшка ще тілько першу
3 смаком допиває.
 
 
А царівна злотокрила
Тілько що надпила;
І надпила половину -
На стіл положила,
 
 
П'ятую причепа випив,
Випив – не упився;
Батюшка якось по третій
Спати положився.
 
 
А царівна злотокрила
Першую кінчала,
І уже хмільная думка
Грати начинала.
 
 
Куди гляне – все так мило,
Що й сусід поганий
Видиться її хороший,
Гарний і рум'яний.
 
 
І не розум нею радить,
Хміль розпоряджає,
А причепа тілько ходить
Та на вус мотає.
 

III

 
Далі став, на нюю глянув,
Крісло присуває
І сідає коло неї,
І їй промовляє:
 
 
«Ой царівно-королівно,
Пишна, злотокрила!
В тебе, мабуть, божа сила
Свої чари влила.
 
 
Кілько гляну я на тебе,
Кілько подивлюся -
Так водою й розіллюся,
Воском розтоплюся.
 
 
Звідки ти, царівно люба?
Де ти проживаєш?
Де ти царство своє пишне,
Пишний палац маєш?
 
 
Скажи, люба, щиру правду,
Чи-сь кого кохала?
Чи дала-єсь кому слово,
Чи ще не давала?
 
 
Як не дала-сь, мила, люба,
Зжалься надо мною,
Подаруй життям і віком,
Будь моєй жоною».
 
 
І обняв її царевич,
К серцю пригортає,
А вона йому на груди
Голову схиляє.
 
 
І, будь розум в неї в лобі,
Того б не бувало,
А то хміль, погане зілля,
Всеньку розібрало.
 
 
Хміль на груди каміннії
Голову схиляє,
Хміль причепу обіймає,
Йому промовляє:
 
 
«Я, царівна-королівна,
В степу проживаю,
Іще мужа не добрала-м,
Тілько добираю.
 
 
Сватався колись до мене
Жвавий невидимець,
А тепер за мене б'ється
Мій сусід мисливець.
 
 
Но, царевичу причепо,
Ти з них наймиліший,
Ти найкращий, найдобріший
І найрозумніший.
 
 
Я хотіла б тобі бути
Вічною жоною!
Тілько крила!.. Ой, не можу...
Стрепени рукою!»
 
 
І підняв царевич крила
І потряс крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
 
 
І ті коні воронії
Тілько що держаться,
А козаки такі п'яні,
Що із ніг валяться.
 

IV

 
Незабаром злотокрила
О світі забула,
Похилилася па крісло
І, хмільна, заснула.
 
 
Для невинної дівчини
То крутий часочок,
І, будь тут на вітрогона,
Вінок не віночок.
 
 
Та причепа добре знає,
Що куди стріляє;
І по хаті походжає
І думу гадає:
 
 
«Отаке-то, добрі люди,
Все моє кохання:
Лиш над бочкою сидіти
Зрання до смеркання.
 
 
А о панстві і о царстві
Де вже мені дбати!
Значить, сильного сусіда
Мені страшно мати.
 
 
Але от моя сусідка -
Та ще й сильна дуже,
І для неї моє військо,
Хоть би й два, байдуже.
 
 
Як потрясе лиш, псяюха,
Обома крилами,
То насипле тих козаків
До стилої мами.
 
 
Біда, батьку! Що робити?
Та що і чинити?
Що ж чинити? Звісне діло,
Тра біду забити.
 
 
Що забити, то забити,
Я і сам то знаю,
Лиш сусіда ще їдного
Я на думці маю.
 
 
О, то шельма невидимець
Куди моя сила!
Його тілько і звоює,
Що ся злотокрила.
 
 
Ото треба одурити;
Скажу, що женюся,
І таки при панотцеві
З нею заручуся.
 
 
А щоб того дохопити,
Вдамся до горівки;
Без горівки куди п'ятись
До такої дівки!
 
 
Із мисливцем – і то билась!
Відігнала кримця!
А я, правду і сказати,
Що таке за птиця?
 
 
Так от! Треба підпоїти,
З нею заручитись,
А потому туманити,
Тілько не женитись.
 
 
Після того най звоює
Невидимця мила;
А там звісно, що зробити:
Відрубати крила».
 

V

 
Рано, тілько освітив бог,-
Усі троє встали,
Пішли в аеркву на молитву,
Службу відстояли.
 
 
Повернулись знов до чарки,
Випили всі троє,
І царевич, і аарівна
Сіли враз обоє.
 
 
І обоє сіли разом,
Разом обійнялись,
Обійнялись, розмовляли,
Щиро пілувались.
 
 
А піп, сивий, бородатий,
Тілько поглядає.
«О, то б славна була пара! -
До них промовляє.-
 
 
Хіба буде з вас, парівно,
Годі дівувати.
Чи ж не лучче вийти замуж,
Свого мужа мати?»
 
 
А царівна зрум'яніла,
Не одповідала,
Лиш царевича тісніше
Ручкою обняла.
 
 
«Що ж, життя,– царевич каже,-
Хіба заручімся!
І як буде воля божа,
То і оженімся».
 
 
Но царівна знов мовчала,
Не одповідала,
Лиш обняла ще тісніше
І поцілувала.
 
 
«Возьміть, отче, дві обручки,
Поблагословіте,
Освятіть їх, як годиться,
Та нас заручіте».
 
 
І узяв піп дві обручки,
І благословляє,
І коханків обручає,
Обручки міняє.
 
 
І коханки обручились,
Хрест поаілували
І присягу перед богом
На кохання дали.
 
 
Після того стали пити,
Доки хто іздужав,
І царівну хміль веселий
Перше всіх подужав.
 
 
Потім батюшка старенький
Спати положився,
Лиш причепа не упився,
Тілько розпалився.
 
 
І обняв царівну сонну,
Крила відклоняє
І обвився, обгорнувся
І все забуває.
 

VI

 
На великдень у вівторок
Злотокрила встала
І, що смачно спочивала,
Тілько й пам'ятала.
 
 
А тут милий її знову
Хмелем похмеляє
І до себе в своє царство
В гості запрошає.
 
 
І поїхала царівна
В гості до милого,
Погостила, нетямуща,
До Хоми святого.
 
 
Погостила, вина взяла;
В степи полетіла;
І там душу заливала,
Як душа боліла.
 
 
Так заручена царівна
Цілий рік прожила,
Лиш причепу обіймала
Та хмільнеє пила.
 
 
Але раз якось царівні
Вина недостало.
Пробудилося сумління,
Душу розгризало.
 
 
І шептало її, бідній:
«Що ти починила?
Свою славу, честь і волю -
Все ти погубила!»
 
 
І так тяжко її, важко,
І так сумно стало,
Ніби сто пудів заліза
На ї серце впало.
 
 
І не втерпіла царівна,
І кидає степи.
І, щоб душу закропити,
Летить до причепи.
 
 
«Ой царевичу причепо,
Тяжко мені жити,
Дай, коханий, вина чарку
Душу закропити».
 
 
«Пожди трохи, моя мила,-
Він відповідає.-
Чи ти знаєш невидимця,
Де він проживає?
 
 
Достань в него мені кримку,
Тогді будем пити,
Будем пити і гуляти,
Як у раю, жити».
 
 
Ізвинулась, полетіла
В степи злотокрила
І стріпнула раз останній
Свої пишні крила.
 
 
І найкращий чорний волос
З голови урвала,
Свому війську раз останній
Отамана дала.
 
 
І говорить отаману:
«Іди, милий синку,
Та вишукай невидимця,
Достань в него кримку».
 

VII

 
Як розсипались козаки
Всюди по степові,
Застукали невидимця
Десь у байракові.
 
 
Обступили наоколо,
Бідного спійняли
І убили, закопали,
Невидимку взяли.
 
 
А царівна невидимки
І не огляділа,
Тільки взяла й до причепи
Льотом полетіла.
 
 
І узяв причепа кримку,
І напоїв милу,
І поїхав з нею разом
В степи на могилу.
 
 
І зачали на могилі
Балом балувати;
Цілуватись, милуватись,
Пити і гуляти.
 
 
І нещасная царівна
Тяженько упилась
І на мамину могилу
Покотом звалилась.
 
 
Розпустились пишні коси,
Відхилились крила;
Що святого у дівчини,
Все вона відкрила.
 
 
І літає птах над нею,
«Вічну пам'ять» править,
А причепа ще раз бідну
Дівчину неславить.
 
 
І літає птах, співає:
«Горе тобі, мила!»
А причепа вже ламає
Золотії крила.
 
 
І виламав крило праве
Край самого тіла,
1 на рані, на глибокій
Крівля закипіла.
 
 
І виламав крило праве -
Лівеє ламає,
А відломлене тим часом
Життям відживає.
 
 
І ожило, і в повітря
З-під руки фурнуло,
І далеко в чужу землю
Жити полинуло.
 
 
А причепа крило друге
З тілом вириває
І нещасную царівну
Кримкою вкриває.
 
 
А крило несе під гори,
Кинув між собаки,
І зачали крило гризти
Дикії собаки.
 

VIII

 
Спокійніший став причепа,
Лучче запиває:
Із сусідів таких сильних
Ніхто не лякає.
 
 
Тілько й страху, що на пущі
Брат його мисливий,
Але і той незабаром
Пропав, нещасливий.
 
 
Чи ти сповідь то вчинила,
Чи війна огидла,
Чи царівна злогокрила
Так із п'янства збридла,-
 
 
А від світлої неділі,
Як запричащався,
Пан мисливий із царівной
Більш не воювався,
 
 
А бувало що день божий
Робить полювання
І полює, і ганяє
Зрання до смеркання.
 
 
Полював він раз медведя,
Та, на своє горе,
Десь загнався на край світу,
Під Льодяне море.
 
 
Істомились бідні слуги,
І кінь спотикався,
Та і сам він на коневі
Ледве що тримався.
 
 
І гадає пан мисливий,
Де би відпочити.
Брат причепа по дорозі -
Чому б не вступити?
 
 
Заїжджає до причепи.
«Здоров, пане-брате!
Чи позволиш відпочити,
Переночувати?»
 
 
«Здоров, братику мисливий!
Прошу до покою...
О, як же я давно, брате,
Видівся з тобою!»
 
 
Привів в хату, просить сісти,
Просить їсти-пити,
А тим часом каже слугам
Коня уходити.
 
 
Слуги взяли вівса мірку
І вином полляли
І вівсом тим аж до звалу
Коня вгодували.
 
 
Вгодували, в льох завели
Під залізні брами.
І всі двадцять брам замкнули
Двадцяттю замками.
 
 
А тим часом і мисливий
У палаці впився
І хитався в своїм кріслі,
Поки не звалився.
 
 
І муляри ізійшлися,
Мисливого взяли,
Назад руки ізв'язали,
В стовп замурували.
 

IX

 
І по царству Соловея
Всюди тихо було.
І на пущі, й на степові
Ніби сном заснуло.
 
 
Сам причепа запиває,
Спить, не просипає,
Аж тут дудка десь здалека
Грати зачинає.
 
 
І ту дудку на
Чує злотокрила,
І з години на годину
Виростають крила.
 
 
І мисливий серед муру
Тую дудку чує
І зв язаш свої руки
Пробує, моцює.
 
 
І кінь його серед льоху
Дудку зачуває,
І – що пісні – копитами
Браму розбиває.
 
 
Чує дудку і причепа
І не раз жахнеться,
І із чаші золотої
П'ється і не п'ється.
 
 
Чи то дудка золотая
Щось лихе віщує?
Чи то так його сумління
Мучить і мордує?
 
 
І так йому тяжко-тяжко!
І так нудно-нудної
Тяжеліють руки й груди,
І дихати трудно.
 
 
А тут дудка грає-грає,
Ніби вимовляє:
«Стережися, злий причепо:
Господь покарає».
 
 
Ляже в постіль спочивати -
Спиться і не спиться:
Йому дудка золотая,
Ніби кара, сниться.
 
 
Сяде їсти – і не їсться,
Пити – і не п'ється:
Якась туга коло серця,
Як гадюка, в'ється.
 
 
І всі двері зачиняє,
Вуха затикає,
І сопілка грає-грає,
Ніби вимовляє:
 
 
«Кайся живо ти, причепо,
Тілом і душою:
Піднялась рука господня
Кара над тобою».
 
 
І ша!.. Тихо всюди стало,
В цілім царстві тихо;
Но страшніше воно було,
Ніж самеє лихо.
 

Х

 
І остатню співак думу
Грати зачинає,
І дрижить земля від неї,
Камінь розпукає.
 
 
І двадцята коло льоху
Брама затріщала,
Враз із крюками, гаками
Хрьопнула, упала,
 
 
І затрясся стовп камінний,
Набік похилився,
І вершок його зламався,
Покотом звалився.
 
 
І далеко на степові
Затряслась могила,
І у сонної царівни
Засвербіли крила.
 
 
І царівна пробудилась,
Все припом'янула
І на вдяку до причепи
Льотом полинула.
 
 
А там уже і мисливий
Конем своїм грає
І сто тисяч своїх слугів
З вуха випускає.
 
 
І царівна свої крила
Раптом потрясає -
Сорок тисяч свого війська
Із крил висипає.
 
 
«Виступай, негідний враже,
В чисте поле битись!
Не будемо ми з тобою
До смерті миритись!»
 
 
І причепа у столиці
Слуг своїх збирає
І, чи радий, чи нерадий -
В поле виступає.
 
 
І обняло його силу
Дві великих сили,
І причепине все військо
До ночі побили.
 
 
А самого неубитим
У полон узяли
І сиділи і гадали,
Кару вимишляли,
 
 
Аж іде пастух-царевич
І став розважати:
«Не годиться нам брат брата
За гріхи карати.
 
 
Всі ми винні перед батьком,
Зле усі ми жили,
А ходім на суд і правду
В степи до могили.
 
 
Нехай батько знов явиться,
Очі нам розв'яже
І розсудить, і научить,
І всю правду скаже».
 

XI

 
Нічка тиха, зорі світять,
В небі місяць грає;
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
 
 
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
 
 
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє;
Тільки давняя могила
В степу зеленіє.
 
 
І в могилі цар, цариця
Сном опочивають.
Над могилою їх діти
Варту відбувають.
 
 
Вдруг по степу загуділо.
Затряслась могила,
Стало сумно, стало страшно,
Північ наступила.
 
 
І дух царя Соловея
Став наверх могили;
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
 
 
І на вінку несмертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
 
 
«Діти мої, любі діти! -
Став їм говорити.-
Не вміли ви шануватись,
Не вміли ви жити!
 
 
Єсть три сили в чоловіка:
І першая – знання,
Другая – добротворіння,
Третяя – кохання.
 
 
І в коханні три гілляки:
І першая – грати,
Друга – чари малювати,
Третя – їх писати.
 
 
І по силі із вас каждий
Відібрав від бога,
І каждому із вас була
Простая дорога.
 
 
Мисливому – розмишляти,
Тайни пізнавати,
Причепі – за все чіплятись,
Добро вибирати.
 
 
Пастухові – дивно грати,
Дочці – помагати:
Чари в краски малювати,
Піснями писати.
 
 
А усім вам – разом жити
І в'язати сили...
Діти мої, любі діти!
А чи ж так ви жили?
 

XII

 
Сину старший, сину перший,
Стань передо мною,
Най розсуджу суд і правду
Перше над тобою.
 
 
Тобі, сину, добре серце
Дала твоя мати,
І ти міг би від кохання
Гілля всі обняти.
 
 
Лиш життя твоє пастуше
Того не давало:
Воно тебе в твоє серце
Власне замикало.
 
 
І з дитинства ти всі чари
В серці лиш находив,
І ті чари на світ божий
Голосом виводив.
 
 
Все то, сину, милий сину,
Все то розважав я
І по мислі тобі царство
І дарунок дав я.
 
 
І спасибі тобі, сину,
Нічого казати:
Ти умів на своїм місці
Хороше стояти.
 
 
Тим лиш тілько не хвалю я,
Що-сь в собі замкнувся,
Що й умерших відцурався,
За живих забувся.
 
 
Стань і ти передо мною,
Донько злотокрила,
Наіі розсуджу, чи так, донько,
Як повинна-сь, жила.
 
 
Тобі, доню моя мила,
Опісля цариці
Оставались на дідизну
Степи без границі.
 
 
Степи пишні і розкішні,
Степи, чарів повні.
Да і ти на серці мала
Склони полюбовні.
 
 
Ото й дав я тобі крила.
Щоб ти скрізь літала,
Що чарує – малювала,
Піснями співала.
 
 
А на що ж ти обернула
Свої сильні крила?
Тілько з розуму зводила,
Кров людськую лила.
 
 
І хоть близька з родом була,
Ти ума не вчилась,
Нахилилась до худібства
І все погубила-сь.
 
 
Доню моя злотокрила!
Ти дитя миленьке!
Не втішила-сь мене, доню,
Ані свої неньки.
 

XIII

 
Стань і ти, мисливий сину,
З своїм даром з неба!
Чи той дар святий із неба
Ти ужив, як треба?
 
 
Тобі дав бог добрий розум
До розпізнавання,
І ти, сину, ще з дитинства
Любив полювання.
 
 
І, полюючи по лісу,
Зілля виучав-єсь,
І, полюючи за звіром,
Звірів пізнавав-єсь.
 
 
І як бігав через гори,
Скали і обвали -
Тобі думки і за землю
В голови впадали...
 
 
І як здобич попадалась,
Треба ж було бити,
Треба ж було в ціль ціляти,
Луком не схибити.
 
 
Все то розуму бажало,
Щоб розміркувати,
Все то мало тобі, сину,
Розум розкривати.
 
 
І по мислі дав я землю
Для зізнання твого
І на поміч, на підмогу
Коня вороного.
 
 
Но й ти, сину, мало, мало
Розуму учився!
Замість тихої науки,
Ти з ріднею бився!..
 
 
Стань і ти сюди, причепо!
Стань передо мною,
Най розсуджу свою правду
І суд над тобою.
 
 
Сину мій! Любив ти, сину,
Все покуштувати,
Лиш не хтів ти з-поміж злого
Доброго пізнати.
 
 
Ти допився до худібства,
Душу затопив-єсь
І від батька замість всього
Лиш вина просив-єсь.
 
 
Правда, діти, що і того
Треба в вашім віку,
Тілько здержпим в тому бути
Треба чоловіку.
 
 
Діти мої, любі діти!
От вам правда щира:
Не впивайтесь і не бийтесь,
Не соромте мира!
 
 
Жийте кожне свою силой,
Тілько-но кохайтесь
І всі четверо збирайтесь -
Правди научайтесь».
 

1857 года

10-18 декабря