Текст книги "Цар соловей"

Автор книги: Степан Руданський

Був собі журавель куций,

Хвіст закарлючив,

Наносив сінця

Повні ясельця.

Червона шапочка,

Красная казочка.

Чи казати, чи ні?

Приказка

Руданський С. В.
ЦАР  СОЛОВЕЙ
(Казка)
ЧАСТЬ ПЕРША

I

   За горами, за морями

 
Єсть велике царство:
Могучого Соловея
Сильне государство.
 
 
І в тім царстві круту гору
Річка підмиває;
Над горою Соловея
Пишний палац сяє.
 
 
Стіль – шкляная, в діамантах,
Стіни – криштальові,
Скрізь підлога золотая,
Двері – брильянтові.
 
 
У палаці на високім
Золотім помості
Стоїть престол Соловея
З слонової кості.
 
 
І на нім лежить держава,
Скіпетр і корона,
І шайки правдиві висять
На вагах закона.
 
 
І брилює царський палац,
Грає, як зірниця,
А навколо розвинулась
Пишная столиця.
 
 
І столиця вся обмита
Крепкими мурами,
І ті мури замикають
Дві залізних брами.
 
 
І від мідної дороги
З брами, як віднога,
Йде до самого палацу
Срібная дорога.
 
 
І землі ж мав Соловей-цар -
Боже, твоя воле!
На полудень степ тягнувся,
На опівніч – поле.
 
 
І як степ той, так і поле
Упирали в море;
На заході цілу землю
Розділяли гори.
 
 
І на північ від тих горів
Землю пущі вкрили,
На полудень росла травка
І джерела били.
 
 
І щасливо царював він:
Ворогів не було;
На заході було тихо,
Ніби сном заснуло;
 
 
З опівночі і з полудня
Брилювало море,
Да й з восходу йому було
Не велике горе.
 
 
Хоч Канчук, царевич сильний,
По степу шатався,
Но і той із Соловейком
Воювать боявся.
 

II

 
Була в царя Соловея
Красная столиця,
Но ще краща в него була
Молода цариця.
 
 
І любились цар-цариця,
Нігде правди діти;
І на радість і потіху
Дав їм господь діти.
 
 
Мали вони за три роки
Три хороших сина.
І першая із них була
Добрая дитина.
 
 
Така тиха, така мила!
Лиш на попі стала.
Вже від рання до смеркання
Поля не кидала.
 
 
Все на полі, все на паші
З чередою ходить
І всі думи свого серця
Співами виводить.
 
 
І найбільше з него втіхи
Цар з царицей мали
І царевича малого
Пастушком назвали.
 
 
Середущий не так добрий,
Як проворний вдався
І ніколи, як і перший,
Дому не тримався,
 
 
Вигнув дужку з обичайки,
Зав'язав струною,
Зробив стрілку з очерету,
Засмолив смолою.
 
 
І бувало тілько встане,
З рання до смеркання
Скрізь ганяє і стріляє,
Робить полювання.
 
 
І із него цар-цариця
Свою втіху мали
І царевича малого
Всі мисливим звали,
 
 
Третій син їх був причепа,
Так і називався.
Чи від того, що він льоху
Нігди не кидався,
 
 
Чи від того, що до бочки
Коли прип'ялиться,
То бувало тягне-тягне,
Поки не звалиться;
 
 
Чи від того, що бувало
П'яним хилитався
І, щоб тілько не упасти,
Він за все чіплявся.
 
 
Так і жили й виростали
Царськії синочки;
Іден в полі, другий в лісі,
Третій коло бочки.
 

III

 
Ще цариця чує силу,
Ще й надію має,
Но Соловей занедужав,
Смерті виглядає.
 
 
Виглядає свої смерті
На гладкій підлозі,
Збілів волос його чорний,
Ніби на морозі.
 
 
І ослабли сухі руки,
Холодіють ноги,
І не може він підняти
Голови з підлоги.
 
 
Гаснуть очі, як ті зорі,
І життя згасає;
І жахнувся Соловей-цар
І дітей скликає.
 
 
І царевичі зійшлися,
Коло него стали,
Коло него разом стали,
Гірко заридали.
 
 
«Діти мої! – батько каже.
Нічого ридати!
І цареві, хоть і цар він,
Треба ж умирати.
 
 
Як умру я... Діти-діти...
Станьте, не ридайте!..
Як умру я, моє тіло
В степу поховайте.
 
 
І по колії три ночі
Ходіть вартувати:
Там я буду свою землю
Дітям роздавати».
 
 
І насилу Соловей-цар
Руку підіймає;
Сини плачуть і ридають,
Він благословляє.
 
 
І царевичі склонились,
На коліна стали
І останній раз живого
Батька цілували.
 
 
Незабаром по умершім
Діти голосили;
Незабаром мертве тіло
В степу хоронили.
 
 
Хоронили й поховали,
Богу помолились,
Повернулись до палацу,
Сіли, зажурились.
 
 
Стали вагу розважати,
Думоньку гадати,
Як-то каждому прийдеться
Нічку вартувати.
 

IV

 
Нічка тиха. Зорі світять,
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
 
 
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
 
 
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.
 
 
І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває.
Над могилою царевич
Варту відбуває.
 
 
Відбуває самий старший,
Батька виглядає
І сумнії свої думи,
І співи співає.
 
 
Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила,
І царевич ізжахнувся:
Північ наступила.
 
 
І дух царя Соловея
Став наверх могили.
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
 
 
І на вінку на смертельнім
Квітки виростали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
 
 
І говорить він до сина:
«Сину ти мій милий!»
Іди, сину, ти на захід,
Вліво від могили.
 
 
Там ти будеш між горами
Свою землю мати.
Там ти будеш сам по собі
Царем царювати.
 
 
А за теє, що вартуєш
Ти могилу сюю,
Я сопілку золотую
Тобі подарую.
 
 
І як сумно в ню заграєш,
Усе засумує;
А як весело заграєш,
Усе затанцює».
 
 
Дух іздимів, і на землю
Ще роса не слала,
Як сопілка на могилі
Золота лежала.
 
 
І узяв її царевич,
З браттями простився
Та й на рідну сторононьку
Жити віддалився.
 

V

 
В другу нічку середущий
Варту відбуває
І стрілою на могилу
Землю підгортає.
 
 
І опівніч наступила,
Степ заколисався,
І дух царя Соловея
Сину показався.
 
 
І говорить він до сина:
«Сину ти мій милий,
Іди, сипу, ти на захід,
Вправо від могили.
 
 
Там з лісами і звірами
Будеш землю мати,
Там ти будеш царювати,
Звірів полювати.
 
 
А за теє, що вартуєш,
Ти могилу сюю,
На потіху тобі, сину,
Коня подарую.
 
 
І як схочеш полювати
В добрую годину,
Через вуха лиш коневі
Перелізеш, сину».
 
 
Дух іздимів. Іще в небо
Зорі не уплили,
А вже коник вороненький
Стояв край могили.
 
 
І повів коня царевич,
З братом розпростився
І на рідну сторононьку
Жити віддалився.
 
 
В третю нічку наймолодший
Варту відбуває
І десятую бутельку
З горя випиває.
 
 
І опівніч наступила,
Степ заколисався,
І дух царя Соловея
Сину показався.
 
 
І говорить: «І ти,сину,
Хоть не вартий того,
А повинен долю взяти
В царя, батька свого.
 
 
Будеш, сину, мою землю
І мій палац мати,
Там з царицею ти будеш
Разом царювати.
 
 
А за теє, що вартуєш,
Я і сам не знаю,
Чим я тебе, п'яний сину,
Дарувати маю».
 
 
«Чим же, тату, дарувати?
Таку бочку дати,
Щоб із неї пити-пити
І не випивати».
 
 
Дух іздимів, зорі згасли,
І роса упала.
Аж тоді наверх могили
З вином бочка стала.
 
 
І пішов царевич з нею
І, ідучи, впився.
І в палаці на порозі
П'яний повалився.
 

VI

 
Ще причепа не проспався,
Лежить на порозі,
А вже Канчук з його військом
Б'ється па дорозі.
 
 
Да воно пак і не страшно:
В него війська много,
Та усе народ добірний,
Іден у їдного.
 
 
Да й Канчука з його військом
Лихо не узяло!
Бо вже справного такого
В світі не бувало.
 
 
І два війська ізійшлося,
Як дві сильних тучі;
Як блискавка, замигтіли
Палаші блискучі.
 
 
І без жалю січе палаш,
Списа серце коле,
І валяться трупом люди
На криваве поле.
 
 
Що раз гірше Канчукове
Військо налягає.
Що раз слабше його силу
Друге відбиває,
 
 
І сонечко на полудень
Іще не ставало,
А причепи усе військо-
Покотом лежало.
 
 
Крик і галас у столиці:
Канчук у дорозі!
І цариця свого сина
Будить на порозі.
 
 
І причепа пробудився -
Нічого діяти!
Схватнв бочку перед себе,
Давай утікати.
 
 
Тілько бочка будь здорова,
Пропадай, столице!
Пропадайте ви, палаци,
Й ти, стара царице!
 
 
А тим часом під столицю
Канчук підступає
І гарматами залізні
Брами розбиває,
 
 
Розбиває і ламає
Срібную дорогу
Їв палаці добуває
Золоту підлогу.
 
 
І все військо нахапало
Срібла по кишені.
Осавули й отамани -
Злота повні жмені,
 
 
А царевич – діаманти.
І пішли з столиці...
Ще спасибі, що не вбили
Бідної цариці.
 

VII

 
Нічка тиха. Зорі світять.
В небі місяць грає.
Степ туманом обгорнувся
І сном засипає.
 
 
Не шумить сухий чорнобиль,
Коник не стрекоче,
Перепілка не співає,
І вуж не сикоче.
 
 
І дрімає степ широкий,
І кругом біліє,
Тілько свіжая могила
На степу чорніє.
 
 
І в могилі Соловей-цар
Сном опочиває;
Над могилою цариця
Тяженько ридає.
 
 
Вдруг по степу загуділо,
Затряслась могила.
І жахнулася цариця:
Північ наступила.
 
 
І дух царя Соловея
Став наверх могили,
Як діамант, його шати
Пишнії світили.
 
 
І на вінку несмертельнім
Квітки розпукали,
Виростали, розпукали,
Чоло обвивали.
 
 
І говорить: «Жінко люба,
Нічого тужити.
Кинь причепу і палаци,
В них тобі не жити.
 
 
Палац скоро завалиться,
І сліда не буде,
І столицю мою пишну
Занехають люди.
 
 
Бо причепа уже другу
Десь там закладає.
Заким тую, як старую,
Кине-занехає.
 
 
Не вертайся ти до него,
Жий собі на волі:
Не подбає син о тобі
При лихій недолі.
 
 
Жий на волі, на степові,
Дасть тобі бог доньку;
Та пригорне, приголубить
Твою головоньку.
 
 
І у дочки тої будуть
Золотії крила,
У тих крилах її буде
І воля, і сила.
 
 
І як ворог прилучиться -
Най тріпне крилами -
То посиплються, як порох,
Коні з козаками.
 
 
А з волосся буде мати
Отамана свого;
Нехай тілько не виходить
Замуж ні за кого».
 
 
Дух іздимів, і зірниця
Ще не засвітила,
Як цариця злотокрилу
Дочку породила.
 

VIII

 
Жиє собі на степові
Вбогая цариця.
Росте дочка злотокрила,
Як та чарівниця.
 
 
Росте вона щогодини,
Росте не літами.
Що загляне кругом себе,
То й питає мами.
 
 
Чи забринить коло неї
Пчілка або муха,
Чи зав'ється, защебече
Пташка-щебетуха.
 
 
«Скажи, мамо, що говорять,
Що вони щебечуть?
Чи то діти з вітром грають,
З ненькою лепечуть?
 
 
Чи то мати доньку кличе?
Скажи, моя мати.
Може б, і я полетіла
З ними погуляти?»
 
 
Чи комахів де загляне,
То і просить неньки:
«Подивися, моя нене,
На кузьки маленькі.
 
 
Як вони билину носять,
Комашню будують,
І ніч, і день коло неї
Сторожі вартують.
 
 
Подивися, як чужії
Разом ізійдуться,
Як кусаються, їдяться
І до смерті б'ються.
 
 
Мабуть, мамо, і комаха
Людський розум має,
Коли вона між своїми
Ворога пізнає».
 
 
Чи на степ широкий гляне,
Де дзвінок синіє
І під ним, як шовк зелений,
Трава зеленіє;
 
 
І вітрець весінній віє,
Травку нахиляє,
І по травці ніби хвилі
Гонить-наганяє:
 
 
«Мамо-мамо, як весело!
Чи ж ти розважала?
Перед тим суха билина
Поле покривала,
 
 
І валилась, крила поле,
Як суха костриця...
А тепер... ізнов на полі
Молода травиця!
 
 
Мамо-мамо, чи ж на світі
Так не все міниться,
Чи ж не там росте новеє,
Де старе звалиться?»
 

IX

 
Встає сонце від восходу,
Іде до заходу,
І нема сліда на небі
Після його ходу.
 
 
І куди воно заходить,
І де спочиває?
Скажи мені, моя нене,
Хто то розгадає?
 
 
І так сходить і заходить,
Може, з-перед віка,
І як глянеш – чи ж не тая
Доля чоловіка?
 
 
Зійде красний, як те сонце;
Світ його побавить,
І вмирає, і по собі
Сліду не оставить.
 
 
А на небі сонце вічно
Сходить і заходить,
Як же, мамо, теє сонце
Попід землю ходить?
 
 
Най земля стоїть на морі -
Де ж оперлось море?
Які ж будуть, моя нене,
Для води опори?
 
 
Як земля стоїть по собі
І опір не має?
Скажи мені, моя непе,
Хто її тримає?
 
 
І як висить на повітрі
Тяжка така брила?
Не згдаю, не зміркую,
Слаба моя сила».
 
 
Стане нічка, сходять зорі,
Місяць випливає..
«Звідки світло в синім небі? -
Дівчина питає. -
 
 
Чи то слуги божі світять
Свічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люди умерлії?
 
 
Чи то зорі, божі мислі,
Божая дорога?
Чи то, може, кажна зірка
Інший світ у бога?
 
 
Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетіла б, полетіла б,
Силоньки не маю».
 
 
І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.
 

X

 
Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.
 
 
Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.
 
 
Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.
 
 
І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.
 
 
І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.
 
 
І говорить: «Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш – все то буде
Суджено для тебе».
 
 
І поглянула царівна,
Видить – синє море.
Подивилася на захід -
Манячіють гори.
 
 
На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.
 
 
І говорить до царівни
Бідная цариця:
«Де спочили твої очі,
Там твоя границя.
 
 
Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.
 
 
Єсть у тебе в крилах сила -
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум -
Звести не давайся.
 
 
Стережися, доню, хмелю:
Хміль – погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.
 
 
Будь царівною довіку,
Замуж – то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.
 
 
Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці».
 
 
І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.
 

ЧАСТЬ ДРУГА

І

 
Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.
 
 
І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.
 
 
Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.
 
 
Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.
 
 
Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:
 
 
«От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
«Погуляй, нагаю!»
 
 
А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.
 
 
І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось».
 
 
І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:
 
 
«Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!
 
 
Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка».
 
 
І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:
 
 
«Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає».
 
 
І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.
 

II

 
«Добре, батьку, що сконав-єсь!
Синок промовляє. -
Чия рука закопала,
Та і відкопає».
 
 
І ще теплого з постелі
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.
 
 
І,розкопує, гадає:
«Все то моє буде,
І не видітимуть браття,
Не знатимуть люди».
 
 
А тим часом його браття
Своє пам'ятають:
Поробили в шатрі діри,
В шатро заглядають.
 
 
І но тілько докопався -
В шатро повбігали
І над батьком своїм діти
Сварку розпочали.
 
 
«Моя кримка!» – каже менший.
«Моя!» – середущий.
«Моя кримка! – каже старший. -
Я старший і дужчий».
 
 
І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають.
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.
 
 
«Мій нагай! – говорить менший.-
«Ні, мій!» – середущий.
«Мій казан! – говорить старший.
Я старший і дужчий.
 
 
І всі троє заціпились,
І нагай тримають,
І ще раптом нахилились -
Казан підіймають.
 
 
«Мій казан!» – молодший каже.
«Ні, мій!» – середущий.
«Мій казан! – говорить старший.
Я старший і дужчий».
 
 
І зчепились за дідизну
І не помиряться.
І водяться по шатрові,
День і ніч сваряться.
 
 
І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:
 
 
«Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться».
 
 
І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.
 

III

 
Прийшли брати у столицю,
Палац відпитали
І приходять до покою,
Край порога стали.
 
 
А в покої сам причепа
На високім тропі,
Кучерявий хміль повився
На його короні.
 
 
Коло него, ступнем нижче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.
 
 
За панами осавули,
Як свічки, стояли,
А за ними прості люди
Мовчки уклякали.
 
 
У царя на відер двоє
Чаша брильянтова,
І на чаші стоїть надпись:
«Тут правда царьова»,
 
 
І цар нею вино тягне,
Відром – сенатори,
Піввідерком – їднорали,
Оком – асесори.
 
 
Пани пили із півока,
З кварти – осавули,
Прості люди то з бляшанки,
То з бичка тягнули.
 
 
Наоколо часовії
Стіни підпирали,
І, як ружжя, довгошиї
Бутельки тримали.
 
 
Підступили, поклонились
Діти Канчукові.
«Розсуди нас! – говорили
П'яному царьові, -
 
 
Розсуди по правді божій,
А не чоловічій:
Нам осталось після батька
Три чудесних річі.
 
 
І першая із тих річів -
Канчукова кримка,
І та кримка не простая -
Кримка-невидимка.
 
 
Друга річ – нагай ремінний,
Тільки-но сказати:
«Погуляй на кім, нагаю!»
То й зачне гуляти.
 
 
А з казана, щоби їли
Всі на світі люди -
Скілько страви ізварити,
Стілько в нім і буде.
 
 
Отаке-то, ясний царю!
Ми й самі не знаєм,
Як ті речі між собою
Поділити маєм.
 
 
Чи три річі взяти разом
Судиш ти їдному?
Чи каждому їдну взяти?
І котру якому?»
 

IV

 
«Не журіться, царські діти,
Діти Канчукові:
Передайте ви ті річі
Нашому царьові.
 
 
Цар розсудить, кому взяти!» -
Слуги враз сказали.
І царевичі причепі
Свої річі здали.
 
 
А причепа тії річі
На столі складає
І встає із свого трону.
Стиха промовляє:
 
 
«Свідок бог, суджу я правду,
І всі добрі люди:
Хто із вас братів поборе,
Усе того буде».
 
 
І в минуті двоє старших
Раптом ізчепились.
Ізчепились і до крові,
Як ті півні, бились.
 
 
А молодший лиш на кримку
Скоса поглядає...
Ніби місце дає браттям,
К столу підступає.
 
 
Вже і тому, і другому
Боки посиніли,
Вже крівлею тому й тому
Губи закипіли.
 
 
А все вони таки б'ються,
Мцром не миряться;
Наостаток враз без сили
Покотом валяться.
 
 
Плещуть свідки у долоні,
Ті цар помагає,
А мізинець помаленьку
Руку протягає.
 
 
Хвать за кримку! Да на себе!
Давай утікати!
Сенаторам через плечі,
Людям через п'яти!
 
 
«Ловіть його, бісурмана!» -
Усі закричали.
А він уже за порогом,
Поминай як звали!
 
 
«Ну, пустили того біса,
Хоть тих не пускайте!
Не пускайте бісурманів,
Зараз порубайте!»
 
 
І царевичів безсильних
На шматки зрубали,
І собі нагай ремінний
І казан узяли.
 
 
А мізинець-невидимець
З страху чи із горя
Десь погнався через степи
До самого моря.
 

V

 
На полудень від заходу
Пишна, як дівчина,
Розвинулась і дрімає
Сонная долина.
 
 
У головах терен в'ється,
Шию обвиває
І квітками й ягідками
Голову вбирає.
 
 
Від восходу, як покрівля,
Відкотилось море,
Від заходу при долині
Стоять сиві гори.
 
 
Стоять гори при долині,
Ніби батько й мати.
І вартують, доки буде
їх дитина спати.
 
 
І вартують з-перед віку
І думу гадають,
Та на сонную дитину
Сльози проливають.
 
 
І на ноги спаде слізка -
І, як невидимка,
Закриває її чари
Встидливая димка.
 
 
І та димка зеленіє,
Вабить і лякає,
Вбитому життя дарує
І сама вбиває.
 
 
І на стан сльоза упаде -
Кругом обіллється,
Опереже стан тоненький,
В вузлик завинеться.
 
 
Завинеться і дівочі
Чари замикає,
І два кінці, як дві бинди,
В море опускає.
 
 
І на груди сльоза впаде,
І до серця ллється,
Доки в серці у гарячім
З вогнем не зійдеться.
 
 
І лиш тілько ізійдеться,
Парою злітає
Гу сонної долини
Груди підіймає.
 
 
Підіймає повні груди,
Груди пробиває
І гарячою водою
На світ випливає.
 
 
Плачуть гори, течуть сльози
Віки, не годину.
Но ті сльози не збуджають
Сонную долину.
 
 
Плачуть гори з-перед віку
І не перестануть,
Тілько й легше горам стане,
Як на море глянуть.
 
 
Море тихе, море ясне,
Як дитя, дрімає,
А за морем свята церква
І хрест святий сяє.
 

VI

 
В сій долині межи морем,
Терном і горами
Жив собі пастух-царевич
З своїми стадами.
 
 
Живе собі, як пташина
На святії волі,
Коло него стада бродять
На шовковім полі.
 
 
А він собі під оріхом
Лежить на травиці,
І в травиці червоніють
Спілі полуниці.
 
 
А навколо на деревах
Фіги і мигдали.
Померанці і цитрини
Гілля повтинали.
 
 
Там спадають спілі сливи,
Жовтії морелі,
А там тілько доспівають
Ріжки і дактелі.
 
 
На відклонах спілі дині
Й кавуни пестріють,
І над ними винограду
Китяхи синіють.
 
 
І в долині над зіллями
То метелик грає,
То жебонить бідна пчілка,
В квітку заглядає.
 
 
А в повітрі над садами
Грають божі птиці,
І над ними, як склепіння,
Небо без границі.
 
 
А по небу плине сонце,
Тає на долину
І, як ненька, огріває
Рідную дитину.
 
 
Опочине ясне сонце -
Місяць випливає.
Безграничнеє склепіння
Зіроньками сяє.
 
 
І весело зорі грають,
Мигтять і міняться
То погаснуть, потемніють,
То знов загоряться.
 
 
Тілько місяць, місяць думний,
Знать, своє гадає:
Мірним ступнем поміж зорі
К заходу ступає.
 
 
Хіба тілько, як проходить
В небі середину,
Стане, думний, і погляне
В сонную долину.
 
 
А в долині туман бродить,
Убрус випрядає
І на сонную долину
Стиха накидає.
 

VII

 
І як в небо сходить сонце
І як з неба сходить -
Стає пастух на долинім
І думу виводить.
 
 
І стихає все навколо -
Від орла до пчілки,
Все живеє й неживее
Слухає сопілки.
 
 
І та дума, його дума,
Ніби з неба ллється,
І широко, і далеко
За межу несеться.
 
 
Раз виходить піп із церкви,
Кондаки співає,
Коли чує, аж за морем
Якась дудка грає.
 
 
«Га! – подумав.– Певно, люди
Зайняли долину.
Піду-но я що випрошу,
Хоть на сорочину»,
 
 
І зібрався піп убогий,
Пішов понад море
І приходить на долину,
Під високі гори.
 
 
Аж навстрічу йде царевич,
З попом привітався.
«Чи здалека ви, панотче?» -
Батюшку спитався.
 
 
«Я з-за моря,– піп говорить,-
Я з-за моря, сину,
І бідую Христа ради,
Мало що не згину.
 
 
Я вдівець, не маю жінки
І дітей не маю
І за церкву лиш їдную
Та за душі дбаю».
 
 
«Будьте ласкаві, панотче,
В мене відпічніте,
Не цурайтесь мого хліба,
Сядьте, закусіте».
 
 
Простелив піп свою рясу,
На траві сідає;
Пастух ходить коло него,
Щиро угощає.
 
 
І наївся піп убогий
І хрест святий творить,
І дякує співакові,
Дякує й говорить:
 
 
«О, спасибі! Добре, сину,
Ти людей приймаєш,
Тілько шкода, що до того
Вина не тримаєш.
 
 
Знаєш, сину, вино добре,
Письмо святе каже,
Веселить смиренне серце,
Маслом душу маже».
 

VIII

 
«Вибачайте мні, панотче,
Я ще не розжився,
Ще і року не уплило,
Заким поселився.
 
 
Розжиюся, і як будуть
Мене знати люди,
То на втіху добрих гостей
І то в мене буде.
 
 
На сей раз, святий панотче,
Прошу, не судіте,
А убоге господарство
Поблагословіте!»
 
 
Спершу вийшли на озера,
Де між купинами
Пливали собі на волі
Гуси з лебедями.
 
 
І піп руку підіймає
І благословляє,
А тим часом пастухові
Стиха промовляє:
 
 
«О, хорошії ж лебідки
Й гуси маєш, сину!
А годилось би й на церкву
Дати десятину».
 
 
І дарує він найкращу
Гуску і лебідку,
А піп тільки-но погладив
Куцую борідку.
 
 
Ідуть далі понад річку,
Аж на оболоні
Табуном на волі грають
Розкошнії коні.
 
 
«Благословить тобі господь
І ті коні, сину,
Лиш не жалуй в святу церкву
Дати десятину».
 
 
І вибрав він пару коней
Під масть і під міру
І дарує і ті коні
В церкву на офіру.
 
 
Перейшов піп вздовж і навхрест
Всю його долину
І на церкву ізі всього
Вибрав десятину.
 
 
Наостаток в него видить
Дудку золотую,
І на дудку піп зливає
Благодать святую.
 
 
«Всяка дудка твоя буде
Повна благодати,
Тілько, сину, треба сюю
На святе віддати».
 
 
«Вже за сеє, святий отче,
Прошу вибачати,
Дудка – батьків подарунок,
Не можу віддати».
 
 
«Ну спасибі і за теє!
Думає попина.-
Церкві хвала подобає,
Мені – десятина».
 

IX

 
Тілько-тілько що царевич
Батюшку відправив,
І отець чеснії стопи
За море направив -
 
 
Аж з-за терену густого
Німець показався.
Іде – пастух поклонився,
«Звідки?» – запитався.
 
 
«Я сем, члечку, вбогий немец,
Фон Австрія з родем,
Жиє собі тілько штукем,
З чужим хлебем-водем.
 
 
Як сват сватем, нам Австрія
Хлеба не родзіла,
Тілько з вогнем нас паліла,
З водем нас топіла.
 
 
З такем бідем немец нігди
З хлебем не працовал,
Тілько ходзіл із олейкем,
Штуки показовал».
 
 
«Що ж то в тебе за олейки?»
«Вшельке, мілий члечку:
І от тего, жеби члечка
Покохал дзівечка,
 
 
І од глави, і од очу,
Од боку болення,
От седзення і стоєння,
Піця і єдзення».
 
 
«Як такії ж то олейки,
То сховай для себе.
Ще цікавий би я знати,
Що за штуки в тебе?»
 
 
«О, я славне умім штуки,-
Хитрий німець каже.-
Тілько заплаць, мілий члечку,
Вшельке ці покаже.
 
 
Ото, члечку, і даремне
Маш ламане штуке...»
Перегнувся назад німець,
Падає на руки.
 
 
І руками вперся в землю,
Ноги підіймає
І стоїть ногами вгору,
Ніби чорт тримає.
 
 
І здихнув пастух-царевич,
Просить німця встати.
«Що ти робиш з себе, німче? -
Став йому казати.-
 
 
Не пристало чоловіку
З себе сміх робити.
Чоловіку завше треба
Чоловіком жити.
 
 
Я дам тобі, чоловіче,
Всього для початку,
Та возьми, піди додому,
Збудуй собі хатку.
 
 
Сій, ори, працюй, трудися,
Як всі добрі люди,
То із тебе поміж люди
І сміху не буде».
 

X

 
Після німця якось господь
Того не доводив,
Щоби ще хто на долину
Жебрати приходив.
 
 
І пастух поставив хатку,
Хліб зібрав завчесне
І спокійно жив в долині
До самої весни.
 
 
Стала весна наступати,
Піст святий кінчатись,
Ще лиш тиждень – і Великдень,
Треба сповідатись.
 
 
Із суботи на неділю
Йде пастух із дому
І приходить, поклонився
Богові святому.
 
 
Поклонився і громаді,
Край попа вклякає,
А піп сидить в патрахілі,
Йому промовляє:
 
 
«Доки в церкву не положиш
Дудки золотої,
Поти тобі не прокажу
Сповіді святої».
 
 
І встав з місця, пішов в олтар
І вечерню править,
А пастуха коло серця,
Мов кліщами, давить.
 
 
Вийшов з церкви за дзвіницю,
Ходить і блукає.
Аж приходить попів наймит
Да і розважає:
 
 
«Не журися, пане-брате!
До землі бідою!
Мало чого піп не каже!
Ходи-но зо мною.
 
 
Ти думаєш, що він справді
Так за церкву дбає?
О, бодай так! Все то, брате,
Собі забирає.
 
 
А як мучить на соломі
Бідну худобину!
Ходи хіба, та оглянеш
Свою десятину».
 
 
І пішов пастух, оглянув,
Аж жаль йому стало!
У голодної худоби
И стебла не лежало.
 
 
«Та де йому,– наймит каже,-
За худобу дбати!..
Він за теє тільки дбає,
З ким би йому спати.
 
 
Та ще в хаті із ким-иебудь
То й спати не буде.
Не пристало, каже, в хаті -
Будуть знати люди.
 
 
А нагорі іще здавна
Солом'яник має,
От туди він своїх гостей
На нічліг приймає»,
 

XI

 
«О, спасибі тобі, брате,-
Пастух обізвався,-
Що ти правду розказати
Не полінувався.
 
 
А не знаєш, чи сьогодня
Буде молодиця?»
«Як не буде? Та без Гриця
Й вода не святиться».
 
 
«Добре ж, брате. Я тут буду
О пізній вечері.
Не забудь лиш відімкнути
Затильнії двері».
 
 
Пішов пастух по сопілку,
Назад повернувся;
Увійшов в затильні двері,
В кутку пригорнувся.
 
 
І поглянув кругом себе.
Всюди темно й тихо;
На горі лиш по минутах
Шелепає лихо:
 
 
Далі чує тихий голос:
«Годі, серце, спати:
Збирається сильний турок
Москву воювати»,
 
 
«Не боїться Москва турка,-
Хтось говорить знова,-
Коли турок хоче битись,
То Москва готова».
 
 
А пастух пождав минуту
Та як стане грати!
Давай усе неживеє,
Як живе, скакати.
 
 
Скачуть відра із водою,
Кадка з буряками,
Скачуть лавки і полиці,
Мисник із ложками.
 
 
Скаче в сінях стара ступа,
Як жива неначе.
І нагорі підійнявся
Солом'яник, скаче.
 
 
Верещить піп, репетує,
Кричить молодиця,
Солом'яник скаче-скаче
І згори валиться.
 
 
І довго піп джмелів слухав,
Не міг з місця встати.
«Ото було вам, панотче,
Дудки не бажати».
 
 
А пастух пішов в обору,
Вигнав десятину
І погнав її на пашу
На свою долину.
 
 
Гусака лиш забув взяти
У отця святого;
Його рано серед хати
Спік отець живого.
 

XII

 
Чи подужав піп за морем,
Пастух не питався;
Найшов церкву за горами
І до тої вдався.
 
 
Там і сповідь проказали,
І запричастили,
І без плати на Великдень
Паски освятили.
 
 
Забув пастух їдно горе,
Друге наступає:
Що день божий з його стада
Все щось пропадає.
 
 
А то качка десь пропаде,
А то і овечка,
А то гуски не долічить,
А то і бичечка.
 
 
Різно бідний пастух думав.
Звісно, в кого згуба,
Ще й у того до причинку
Гріха повна губа.
 
 
Напослідок – що робити!
Пастух засідає.
Коли гляне, поміж терен
Німець пролізає.
 
 
Пролізає... Ще нічого:
Може, і не красти,
Може, в гості йшов, сердешний,
Та не міг попасти.
 
 
От пастух і виглядає,
Що то буде з того.
Німець виліз, кругом глянув...
Ні, нема нікого.
 
 
А тут саме коло терну
Череда стояла.
Він живенько за ягнятко -
Та у терен драла!..
 
 
«Почекай же, бісів німче!» -
Пастух розважає.
Взяв сопілку, засів знову,
Німця виглядає.
 
 
Тілько німець заліз в терен -
Дудка як заграє!
Німець скаче, німець плаче -
Не рад, та гуляє!
 
 
І обдерлась сурдутина,
Стало тіло голе;
Німець плаче, німець скаче,
А тернина коле.
 
 
І пограла ще сопілка,
И перестала грати,
Ледве живий вийшов німець
І став промовляти:
 
 
«Нех же ему маць мордує
З такем дудкем его!
Троха-троха не змордовал
Немца убогего!»
 
 
Аж відтоді на долині
Жив пастух щасливо;
його щастя, його долі
Ніщо не мутило.