Текст книги "Голос Неба"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Мушу тільки наголосити: від проникнення в сенс «листа» чи, простіше кажучи, в те, про що в ньому йшлося, я був так само далекий, як і перед початком роботи. З безлічі рис «листа» я довідався, і то лише опосередковано, про одну, що стосувалася певної, генеральної особливості його цілісної структури. Оскільки мені легко вдалося це зробити, далі я спробував розв’язати оте «друге завдання» – однозначно визначити структуру в її «замкнутому» вигляді, але протягом усієї роботи в Проекті я не досяг жодних результатів. Через три роки я відновив свої зусилля вже поза Проектом, бо ця проблема переслідувала мене наче якась нав’язлива ідея, і зумів лишень довести, що з допомогою топологічної і трансформаційної алгебри розв’язати її неможливо. Беручись до роботи, я, природно, не міг ще цього знати. Принаймні я здобув поважний аргумент на користь твердження, що ми справді отримали з Космосу щось таке, чому, з огляду на ступінь його злютованості, єдності, концентрації, які утворили «замкненість», можна приписати риси «об’єкту» (тобто опису об’єкту; тут я вдаюся до спрощення).

Не без хвилювання виклав я результати роботи. Виявилося, однак, що я зробив таке, про що ніхто не подумав, бо вже під час попередніх дискусій перемогла концепція, що лист має бути алгоритмом (у математичному розумінні), тобто певною загальнорекурентною функцією, і всі обчислювальні машини аж перегрівалися від посилених пошуків значення цієї функції. Це було досить розумним, – коли б таке завдання вдалося виконати, ми одержали б інформацію, що як дороговказ скеровувала б до наступних етапів роботи по перекладу. Але ступінь складності листа як алгоритма був такий, що завдання залишилося невиконане. «Циклічний характер» листа, щоправда, було помічено, але вирішено, що це не дуже істотний фактор, бо він не обіцяв – у ту початкову епоху великих сподівань – швидких і водночас значних успіхів. А потім усі так уже заглибились у алгоритмічну концепцію, що не могли її позбутися.

Могло б здатися, що я з самого початку здобув неабияку перемогу. Адже я довів, що лист є описом циклічного явища, а оскільки всі емпіричні дослідження йшли саме в цьому напрямку, то я неначе обдарував їх математичним благословенням – моє доведення гарантувало правильність їхнього шляху. Цим я поєднав ворожі табори, бо між практиками і інформаціоністами-математиками панував розбрат, який дедалі посилювався і врешті сягнув кульмінації, змусивши противників звернутися до мене. Втім, майбутнє засвідчило, як небагато я досяг, вийшовши переможцем із зіткнення тільки з одним, земним, суперником.

VII

Якщо ви запитаєте у природознавця, з чим асоціюється в нього поняття циклічного процесу, він, найпевніше, відповість – з життям. Здогад, що нам прислали опис чогось живого, яке ми могли б відтворити, водночас і шокував, і приваблював. Протягом двох місяців після згадуваних подій я перебував у Проекті в ролі учня, вивчаючи по черзі те, чого за рік досягли усі дослідницькі, так звані ударні, групи. Їх у нас було чимало – біохімії, біофізики, фізики твердого тіла, об’єднаних згодом у лабораторії синтезу (організаційна структура Проекту протягом його існування дедалі більше ускладнювалася; дехто навіть говорив, що вона вже стала складнішою від самого «листа»).

Теоретична частина Проекту – інформаціоністи, лінгвісти, математики, фізики-теоретики – діяла незалежно від практичної. Результати всіх досліджень розглядалися й обговорювалися на найвищому рівні – на Науковій Раді, де засідали координатори груп і «велика четвірка», яка після мого прибуття стала «п’ятіркою».

На час моєї появи у Проекті він мав два конкретні матеріальні здобутки, які, власне, були одним і тим самим; їх одержали групи біофізиків і біохіміків незалежно одна від одної. В обох групах було створено – спочатку на папері чи, точніше, в машинній пам’яті, – певну субстанцію, «вичитану» з листа і названу – через повну відокремленість груп – двома іменами: «Жаб’ячою Ікрою» і «Паном Мух» (Пан Мух – одне з імен Сатани).

Хоча дублювання зусиль могло видатися марнотратством, воно мало свої переваги, – адже коли двоє людей, не змовляючись, однаково витлумачать загадковий текст, можна вважати, що вони й справді сягнули його початкових елементів, а прочитане ними – дійсно об’єктивно закладене в тексті, а не результат їхніх упереджень. Щоправда, й таку констатацію можна вважати дискусійною. Для двох мусульман певні невеликі уривки з Євангелія є «правдивими» на відміну від усієї решти. Якщо люди попередньо однаково запрограмовані, результати їхніх пошуків можуть збігатися навіть у тому випадку, коли вони не спілкувалися між собою. Певними рамками обмежує наукові досягнення і загальний рівень знань даної історичної епохи. Саме тому, наприклад, такими схожими, хоч і створеними незалежно, були атомістичні теорії фізиків Заходу і Сходу; одні не могли відкрити засад, з яких випливає дія лазера, щоб того ж не зробили інші. Отже, не слід переоцінювати збіжності в її пізнавальному розумінні.

Жаб’яча Ікра, як назвали її біохіміки, являла собою в одних умовах напіврідку, в інших – драглисту речовину; при кімнатній температурі, за нормального атмосферного тиску і в невеликій кількості вона мала вигляд лискучого, липкого слизу, що й справді нагадував покриту слизовою оболонкою жаб’ячу ікру; звідси й пішла назва. А біофізики синтезували відразу близько гектолітра цієї псевдоплазми й охрестили її більш демонічним ім’ям, бо, перебуваючи у вакуумі, вона поводилася дещо інакше, ніж Жаб’яча Ікра, і виявляла певний, досить дивний ефект.

У структурі цієї речовини значну роль відігравав вуглець, а також кремній та важкі елементи, практично відсутні у земних організмах. Вона реагувала на певні збудники, витворювала енергію, бо випромінювала її у вигляді тепла, але позбавлена була обміну речовин у біологічному розумінні. Спочатку здавалося, що це – хоч і неможливе, а все ж здійсненне – perpetuum mobile, щоправда, у вигляді колоїдної речовини, а не «машини». Вбачаючи в ній замах на священні закони термодинаміки, речовину дуже старанно дослідили. Зрештою, фізики дійшли висновку, що енергію, яка підтримує її стан, речовина черпає (справжній «цирковий трюк», акробатичні «штучки» нетривких поза своїми зв’язками гігантських молекул!) з ядерних реакцій «холодного типу». Реакція розпочиналася, коли субстанція досягала певної критичної маси, причому мала значення не тільки кількість речовини, а й її конфігурація.

Цю реакцію важко було виявити, бо всю енергію, що вивільнялася, – як променеву, так і кінетичну енергію ядерних осколків, – речовина повністю поглинала й використовувала «на власні потреби». Це відкриття просто приголомшило фахівців. По суті, атомні ядра всередині кожного земного організму є «чужорідними» чи принаймні нейтральними щодо нього. Життєві процеси ніколи не досягають прихованих у них енергетичних можливостей, не можуть використати величезних накопичених у них сил; у живій тканині атоми – це, власне, тільки електронні оболонки, бо лише вони й беруть участь у біологічних (хімічних) реакціях. Тому, наприклад, радіоактивні елементи, що потрапляють до організму з водою; їжею чи повітрям, виконують у ньому роль «зайд», замаскованих тільки зовнішньою (тобто, електронних оболонок) подібністю, завдяки якій «вдають» перед живою тканиною, нездатною відрізнити їх від інших атомів, звичайні, нормальні, нерадіоактивні частинки. Будь-який їхній «вибух», будь-який різновид атомного розпаду такого непроханого гостя стає для живої клітини мікроскопічною катастрофою – завжди шкідливою для неї, хай навіть і незначною мірою.

А от Жаб’яча Ікра не могла обійтися без цих процесів, вони були її поживою і повітрям, бо інших джерел енергії вона не потребувала і навіть не змогла б із них скористатися. Жаб’яча Ікра стала підвалиною величезної споруди з різних гіпотез, – справжньої, на жаль, Вавілонської вежі, бо ті гіпотези ніяк не узгоджувалися між собою.

Згідно з найпростішими з них, Жаб’яча Ікра являла собою протоплазму, з якої побудовані організми Відправників зоряного коду. Щоб синтезувати її, було використано, як я зазначав, лише невелику частину – не більшу за 3–4 % – усієї закодованої інформації, частину, яку вдалося «перекласти» для операції синтезу. Прихильники цих поглядів вважали, що весь код є описом організму одного Відправника, і, якби пощастило цей опис реалізувати в цілому, перед нами постав би живий, обдарований розумом представник галактичної цивілізації, що його було «передано» земним адресатам, немов телеграфом, струменем нейтринного випромінювання.

Згідно з іншими, близькими до цих, припущеннями, нам було прислано не «атомний портрет» зрілого «зоряного» організму, а щось подібне до зародка, здатної до розвитку яйцеклітини або ж плоду. Це міг бути й плід, відповідним чином запрограмований генетично, і якби на Землі його зуміли матеріалізувати, він міг би виявитися для людей таким самим компетентним партнером, як і зрілий індивід у першому випадку.

Не бракувало й радикально відмінних поглядів. Згідно з іншою їх групою чи сімейством (бо гіпотези кожної групи єднав своєрідний «кровний зв’язок»), код описував не якогось індивіда, а «інформаційну машину», отже, різновид технічного пристрою, а не посланця космічної раси. Одні під такою машиною розуміли щось на зразок утвореної з Жаб’ячої Ікри бібліотеки чи «плазматичного резервуара пам’яті», можливо, здатного повідомляти закладену в ньому інформацію і навіть «вести дискусію» в її межах. Інші вбачали в ній «плазматичний мозок» – аналоговий, цифровий або змішаного типу, який не зміг би дати відповідь на запитання, що стосувалися Відправників, але був би чимось на кшталт «технологічного подарунку»; тобто код – це акт вручення через космічний простір однією цивілізацією іншій її найдосконалішого інструменту для перетворення інформації.

Усі ці гіпотези мали ще й свої так звані «чорні» або «демонічні» варіанти, породжені, як дехто говорив, надмірним захопленням науково-фантастичною літературою. На думку тих, хто зачитувався такими книжками, прислане нам – байдуже, чи був то «індивід», чи «плід», чи «машина», – після матеріалізації мало намагатися заволодіти Землею. І тут, всередині групи, яка обстоювала цей варіант, також був поділ – одні прихильники теорії «оволодіння Землею» вважали, що йдеться про заплановане десь у Галактиці «вторгнення», а інші говорили про «акт космічної зичливості», бо, мовляв, саме таким чином високорозвинені цивілізації застосовують щодо менш розвинених «акушерське втручання», полегшуючи народження досконалішого суспільного устрою – саме в інтересах цих інших цивілізацій.

Такі гіпотези (а їх було значно більше) я вважав не тільки помилковими, а й безглуздими. Я гадав, що зоряний код не описує ані «плазматичного мозку», ані «інформаційної машини», ані «організму» чи «зародка», оскільки визначений ним об’єкт взагалі не фігурує в категоріях наших уявлень, що це наче план церкви, надісланий австралопітекам, або бібліотека, двері якої відчинено перед неандертальцями. Я був переконаний, що код не призначався цивілізації, що стоїть на такому низькому щаблі розвитку, як наша, і тому нічого в нас з його розшифруванням не вийде.

За це мене охрестили нігілістом, а Вільгельм Іні доповів своїм зверхникам, нібито я саботую Проект, про що я довідався, хоч і не мав своєї підслуховувальної мережі.

Я вже працював майже місяць над «Голосом Неба», коли завдяки роботі групи біологів проблема постала перед нами у зовсім новому світлі. У Проекті ми мали так звану Книгу Малого Пса, куди кожен міг записувати свої висновки, критику чужих гіпотез, власні ідеї, цінні думки чи результати досліджень. Результат, одержаний біологами, посів у ній почесне, хто зна, чи не головне місце. Провести досліди зовсім відмінного характеру від тих, що захопили його колег, спало на думку Ромні. Він був (окрім Рейнгорна) одним з небагатьох у Проекті вчених старшого покоління. Хто не читав його «Походження людини», той нічого не знає про еволюцію. Він шукав причини виникнення розуму – і знаходив їх в отих випадковостях, які, нейтральні самі по собі, згодом, у світлі звернених у минуле роздумів, набувають глузливо-знущального значення, бо ж канібалізм, виявляється, сприяв розвиткові мозку, загроза обледеніння дала поштовх виникненню пракультури, обгризання кісток надихало на створення знарядь праці, а успадковане ще від риб і плазунів поєднання статевих органів з видільними стало біологічною основою не лише еротики, але й дуалістичних метафізичних вчень про диявольський бруд і ангельську чистоту. Ромні видобув із зигзагів еволюції усі її розкоші і злидні, продемонструвавши, як випадкові відхилення стають законами природи. Однак його книжка найбільше вражає тим, що вся вона просякнута духом співчуття – ніде expressis verbis[35]35
  У точних виразах(латин.).Тут – відверто, прямо.


[Закрыть]не висловленого.

Я не знаю, що наштовхнуло Ромні на його геніальний здогад. Він тільки хмикав у відповідь на всі запитання. Його група займалася не «листом», записаним на стрічках, а «оригіналом» – тобто самим нейтринним випромінюванням, що безнастанно линуло з неба. Припускаю, що Ромні замислився над тим, чому носієм інформації Відправники обрали саме нейтринний потік. Як я вже казав, існує природне, що виникає в зірках, нейтринне випромінювання. Те, яке завдяки відповідній модуляції несе в собі «лист», становить тільки вузеньку смужку природної емісії. Ромні мав дати відповідь на запитання – чи цю смужку (що відповідає поняттю «довжина хвилі» у радіотехніці) Відправники обрали випадково, чи за їхнім вибором стояли якісь особливі причини. Тому він запланував серію досліджень, під час яких найрізноманітніші субстанції спочатку були піддані дії звичайного нейтринного випромінювання зірок, а потім – дії емісійного струменя «листа». Він міг це зробити, бо передбачливий Белойн, глибоко запустивши руку в державну скарбницю, забезпечив Проект комплексом нейтринних інверторів з високою роздільною здатністю. Крім того, випромінювання, що линуло з неба, підсилювалося у сотні мільйонів разів. Фізики сконструювали необхідні для цього підсилювачі.

Нейтрино – найбільш проникаючі з усіх елементарних частинок. Усі вони, а особливо низькоенергетичні, можуть легко долати як галактичні безодні, так і безліч матеріальних тіл, планети, зірки, бо матерія для них незрівнянно прозоріша, ніж, скажімо, скло для світла. Взагалі дослідження Ромні не повинні були дати гідних уваги результатів. Проте сталося інакше.

У коморах, що містились на глибині сорока метрів (це дуже неглибоко для дослідів з нейтрино), стояли підключені до інверторів велетенських розмірів підсилювачі. Дедалі сильніше сконцентрований нейтринний струмінь, що бив з металевої трубки з олівець завтовшки, спрямовувався на різноманітні рідкі, тверді й газоподібні тіла, розміщені на його шляху. Перша серія експериментів, коли найрізноманітніші субстанції опромінювалися у цей спосіб природною нейтринною емісією зірок, не дала, як і сподівалися, жодних цікавих наслідків.

Натомість нейтринний пучок – носій «листа» – виявив дивовижну властивість. Із двох груп високомолекулярних розчинів хімічно стійкішою виявилася та, яку було піддано опроміненню. Зазначу, що звичайний нейтринний «шум» не мав такої дії. Її мав лише струмінь, модульований інформаційним кодом. Виглядало так, що нейтрино з цього струменя, які пронизували все невидимим дощем, заходили в певні – для нас невідомі і невловні – стосунки з молекулами колоїду, і внаслідок цього він ставав невразливим до дії факторів, що у звичайних умовах спричинюють розпад його великих молекул і розрив усіх швів хімічного зв’язку. Ця нейтринна емісія начебто «з уподобанням ставилася» до великих молекул особливого типу, немовби сприяла утворенню у водному розчині, в міру насиченому специфічними компонентами, таких атомних конфігурацій, які становлять хімічний кістяк живої матерії.

Нейтринний струмінь, з яким прибув до нас лист, був надто розріджений, щоб цей ефект можна було помітити. Лише згущення його у сотні мільйонів разів дало змогу спостерігати цей ефект – у розчинах, опромінюваних протягом багатьох тижнів. Але з цього випливав висновок, що випромінювання й без підсилення має ті самі «прихильні до життя» властивості, тільки виявляються вони протягом періодів тривалістю не в тижні, а в сотні тисяч і в мільйони років. Уже в доісторичному минулому ці всепроникні нейтринні опади збільшували, хай і мізерним чином, шанс утворення життя в океанах, бо ніби в невидимий панцир одягали певні типи макромолекул, захищаючи їх від хаотичного обстрілу інших молекул, що перебували у броунівському русі. Зоряний сигнал сам не створював живого, а лише підтримував його у найбільш ранній, найелементарнішій фазі, утруднюючи розпад того, що вже поєдналося.

Співробітник Ромні фізик Моллер, знайомлячи мене з результатами цих досліджень, вдався до порівняння Відправників із співаком, який може так заспівати у піднесену до рота склянку, що вона трісне від резонансу з голосовими зв’язками. Те, про що співає ця людина, ніяк не пов’язане з наслідками співу; так само форма, колір, щільність паперу, на якому написано лист до нас, жодним чином не пов’язані з його змістом. Але інформація та її матеріальний носій можуть бути й пов’язані між собою, – адже коли ми одержимо невеличкий блакитний, пропахчений витонченими парфумами аркушик – лист від якоїсь жінки, – в нас усе ж не зрине думка, що ми знайдемо в ньому потік проклять чи, скажімо, схему каналізаційної мережі міста. Вирішальну роль в тому, чи існуватиме такий зв’язок між інформацією та її носієм і чи матиме він якесь особливе значення, відіграє, як правило, та чи інша культура як місце, де відбувається налагодження зв’язку. Ефект Ромні-Моллера був одним із найбільших наших досягнень і водночас, як завжди у Проекті, однією з найнезвичайніших таємниць, через яку дослідники не спали ночами. Кількість пов’язаних з нею гіпотез, що ринули бурхливим потоком, анітрохи не поступалася числу тих, які виноградною лозою обплели речовину, «утворену» з інформації, закладеної в зоряному посланні, – тобто Жаб’ячу Ікру. Чи є зв’язок між отим «ядерним слизом» і «біофільністю» нейтринного коду, а якщо є, тоді що він означає? – ото були питання!

VIII

Ініціаторами мого залучення до Проекту були Белойн, Бер і Протеро. Як я протягом перших же тижнів зрозумів, завдання, поставлене переді мною з самого початку, яке я успішно виконав, чого від мене й сподівалися, не було головною причиною моєї кооптації до Наукової Ради. Фахівців, причому найкращих, у Проекті було досить; проблема полягала в тому, що бракувало потрібних фахівців, – бо їх просто не існувало. Я ж стільки разів зраджував свою чисту математику, переходячи від однієї наукової дисципліни до іншої у широких межах від космогонії до етології, що не тільки вхопив звідусіль потроху різноманітних знань, а й, що важливіше, звик у процесі отих постійних переходів до ролі іконоборця.

Як прибульцеві «ззовні», не прив’язаному всією душею до священних, освячених традицією законів терену, на який я вступав, мені легко було піддавати сумніву те, на що в інших, корифеїв даної науки, не піднімалася рука. Отож частіше, ніж будувати, мені доводилося руйнувати встановлений порядок – наслідок багаторічної наполегливої праці. Саме така людина потрібна була керівництву Проекту. Більшість учених у його робочих групах, – особливо природознавців, – ладні були провадити далі розпочату працю, не дуже зважаючи на те, чи виникне з неї єдине ціле, яке відповідало б отому інформаційному молоху, прибульцеві з зірок, що народив безліч цікавих часткових проблем і реальним чином спрямовував – я навів приклади цього – до значних відкриттів.

Однак верхівка Проекту, та сама «велика четвірка», починала розуміти, може, не зовсім іще виразно, що розпочинається вже таке дослідження дерев, за яким стає невловною і зникає загальна картина лісу, що рутинний перебіг виважених систематичних дій, хоча й досить добре налагоджений, може поглинути сам Проект, розчинити його в морі поодиноких фактів і додаткових даних, і тим самим шанс збагнути те, що сталося, буде втрачено. Земля одержала сигнал із зірок, повідомлення такого багатого змісту, що його крихтами могли живитися незліченні групи дослідників протягом багатьох років, а водночас саме це повідомлення розпливалось у туманність, чия загадковість, прихована під безліччю незначних правильних здогадів, приваблювала дедалі менше. Може, просто спрацьовували захисні механізми людської психіки, може, навички людей, привчених дошукуватися існуючих закономірностей, а не причин, які обумовлюють саме такі, а не інші закономірності.

На подібні запитання традиційно мала давати відповідь філософія, релігія, а не вчені-природознавці, які не претендують на розкриття мотивів творення навколишнього світу. А тут було якраз навпаки: дискредитована усім історичним розвитком емпіричних наук позиція відгадувача мотивів ставала єдиною, яка ще обіцяла надію на перемогу. Звичайно, приписування якихось мотивів, подібних до людських, тому, що обумовило властивості атомів, і далі було під методологічною забороною, проте певна – нехай найвіддаленіша – схожість Відправників коду та його одержувачів була чимось більшим, ніж заспокійливою вигадкою, а саме – гіпотезою, на вістрі якої балансувала доля усього Проекту. І з тієї хвилини, коли я ступив ногою на територію селища MAVO, я був переконаний – якщо такої схожості немає, ми не зможемо зрозуміти повідомлення з зірок.

Я ані на мить не згоджувався з жодним із наявних припущень про природу повідомлення. «Переданий телеграфом» індивід, план «великого мозку», плазматичної «інформаційної машини», синтезованого «володаря», який повинен захопити Землю, – усе це було запозичене з убогого арсеналу концепцій існуючого варіанту технологічної цивілізації. Ці концепції, так само, як, скажімо, сюжети фантастичних романів, віддзеркалювали суспільне життя, передусім його американський різновид, що його експорт поза межі Штатів був такий успішний у середині століття. Це були або нові модні віяння, або уявлення на зразок гри «ми їх чи вони нас», і ще ніколи обмеженість фантазії, її прикутість до Землі у вузькому проміжку історичного часу не поставали переді мною виразніше, ніж коли я чув про ці гіпотези, на перший погляд сміливі, а насправді безнадійно наївні

Під час дискусії у головного інформаціоніста Проекту доктора Маккензі, коли мені вдалося – продемонструвавши зворотний бік таких ідей – роздратувати присутніх, один з молодших співробітників Маккензі спитав, чим же, на мою думку, є сигнал; мовляв, я так енергійно заперечую, немовби знаю істину.

– Може, це Одкровення, – відповів я. – Святе письмо не конче має бути надруковане на папері й оправлене у шкіру з золотим тисненням. Воно може бути й подібним до плазми клаптем… ну, скажімо, Жаб’ячої Ікри.

Я не говорив цього поважно, але вони, прагнучи навзамін свого незнання дістати будь-що, аби хоча б трохи певне, і справді замислились над моїми словами. І в них одразу ж усе гарненько узгодилося: оце ж і є Слово, яке стає Тілом (йшлося про ефект Ромні – Моллера – «сприяння біогенезису»), а спонукальні причини, що схиляють когось до підтримки розвитку життя в галактичних масштабах, не можуть бути «прагматичні», корисливі, технічні… бо ж, щоб чинити таке, слід спершу визнати: біогенезис – бажане й позитивне явище у Всесвіті. І то був акт своєрідної «космічної зичливості», який, коли розглядати його в цьому світлі, виявився проголошенням (але дієвим, вдалим, з реальними наслідками) «Доброї Звістки», особливої тим, що вона здатна до самореалізації – навіть без звернених до неї вдячних слухачів.

Я залишив їх, таких розпалених, що вони й не зауважили моєї відсутності, і повернувся до себе. Єдиним, у чому я був упевнений, залишався ефект Ромні – Моллера; зоряний сигнал збільшував імовірність виникнення життя. Біогенезис був, певна річ, можливий і без нього – але протягом тривалішого часу і в меншому відсотку випадків. Констатація цього факту якось заспокоювала мене: я дуже добре розумів тих, хто діяв у подібний спосіб.

Чи можна було вважати, що цей суто матеріальний «животворний» аспект сигналу є цілковито незалежним, повністю віддаленим від його змісту? Бути не могло, що він взагалі не ніс ніякої змістовної інформації поза своїм «прихильним» стосунком до живого, – доказом цього була хоча б Жаб’яча Ікра. Отже, чи не міг отой зміст якось пов’язуватися з тим, що утворював його носій? Я усвідомлював, що ступаю на хисткий грунт; концепція коду як послання, що і своїм змістом також мало «ощасливлювати», «чинити добро», напрошувалася вже сама собою. Проте (як чудово сказано у Вольтера) коли падишахові везуть збіжжя, хіба обходить капітана те, як ведеться мишам на кораблі?

Гостей із зовнішнього світу у нас називали не «віпами» («Very Important Persons»[36]36
  Дуже важливі персони(англ.).


[Закрыть]), а «фемами», від «Feeble Minded».[37]37
  Недоумкуваті(англ.).


[Закрыть]Це прізвисько утворене навіть не так через загальну думку про розумову упослідженість усіх важливих персон, а просто тому, що ми завжди відчували труднощі, коли типові для Проекту проблеми треба було пояснювати людям, які не знали фахової мови науковців. Щоб зробити доступнішою для них проблему співвідношення «животворної форми» зоряного послання та його «змісту», з якого поки що ми видобули тільки Пана Мух, я вигадав таке порівняння.

Скажімо, складач з металевих літер набере на лінотипі строфу вірша. Ця строфа щось означає мовою, якою її набрано. Може статися так, що хтось проведе по металевому шрифту еластичною вібруючою пластинкою і виникнуть звуки, які випадково утворять гармонійний акорд. Але неймовірно, щоб ці звуки, знов-таки чисто випадково, склалися в перші такти П’ятої симфонії Бетховена. Якби так сталося, ми швидше подумали б, що ця гармонія не виникла випадково, а хтось, умисне добираючи потрібні розміри літер та проміжки між ними, поскладав їх саме в такий спосіб. Причому те, що є дуже мало правдоподібним для відлитого друкарського набору (як ота «побічна гармонія звуків»), для повідомлення з зірок було б просто неможливим.

Інакше кажучи, «животворність» цього повідомлення не могла бути випадковістю. Відправник мав умисне надати таку модуляцію нейтринному випромінюванню, щоб воно виявило властивість «підтримки біогенезису». Тож оце поєднання «форми» і «змісту» настійливо вимагало спеціальних пояснень, а найпростіше припущення підказувало – оскільки «форма» сприяє життю, то й зміст має бути теж «позитивний». Якщо ж гіпотезу такої «усезагальної зичливості», що підключала до «прямої животворної дії» і зміст листа як «сприятливий для адресатів», відкидали, то дослідники були приречені на діаметрально протилежну концепцію. Згідно з нею Відправник «зичливого», з огляду на свою «животворність», послання з диявольською підступністю передавав згубний для одержувачів зміст.

Коли я говорю, що «ми були приречені на диявольську версію», то не тому, що я сам був її прихильником; я просто констатую те, що й справді відбувалось у Проекті. Зрештою, у всіх опублікованих документах про історію MAVO помітна наполегливість у відстоюванні певних гіпотез. Ця наполегливість завжди мала два полюси: або «лист» мав бути виявом «турботливої зичливості», спробою поділитися прикладним знанням, яке наша цивілізація вважає найвищим благом, або – актом майстерно закамуфльованої агресії, ніби те, що мало утворитися шляхом матеріалізації «листа», прагнуло заволодіти Землею, людством або навіть знищити його. Я завжди заперечував таку інертність припущень. Відправники могли бути, наприклад, істотами практичними, які скористалися з першої ж, що трапилася їм, «енергетичної оказії»; колись вони розпочали «біофільну емісію», а згодом, прагнучи встановити зв’язок із розумними мешканцями планет, просто з ощадливості, замість конструювати спеціальні передавачі, використали вже діюче джерело енергії і наклали на потік нейтрино певний текст, який не мав нічого спільного з «животворним» характером потоку. Подібним чином зміст надісланої нами телеграми ніяк не пов’язаний з властивостями електромагнітних хвиль бездротового телеграфу.

І хоч усе це було цілком зрозуміле, в нашому середовищі переважали інші думки. З’явилися навіть надзвичайно вигадливі гіпотези, – приміром, про те, що «лист» діє «на двох рівнях». Творить життя, немов сіяч, що кидає в землю зерно, а потім приходить удруге, щоб перевірити, чи сходи такі, як треба. Лист і мав, власне, на своєму другому, змістовому, рівні бути чимось на зразок садового секатора – інструментом ліквідації «звироднілих психозоїків». Це означало, що Відправники безпардонно й безжально хочуть знищувати ті утворені еволюційним шляхом цивілізації, які розвиваються не так, «як належить», наприклад, «саморуйнівного», «деструктивного» типу і т. ін. Отже, вони немовби пильнували за початком і кінцем біогенезису, за корінням і кроною дерева еволюції. Зміст листа для певних адресатів мав бути подарунком на зразок бритви, якою вони перерізали б собі горлянку.

Такі фантазії я відкидав. Образ цивілізації, яка у такий незвичайний спосіб знищує інші – «звироднілі» чи «недорозвинені», я вважав нічим іншим, як іще однією проекцією на таємницю листа – «асоціативного тесту» – страхів, властивих нашій добі. Ефект Ромні-Моллера свідчив, нібито Відправник позитивним чином оцінює життя як форму існування. Але я не наважувався зробити наступний крок – приписати свідому доброту також і інформаційній «підкладці» коду чи, навпаки, надати їй негативного значення. «Чорні» думки виникли в деяких головах автоматично, коли передане нам у листі було визнано дарами данайців, що викликають лише підозру: інструмент, але такий, що поневолить Землю, істота, але така, що заволодіє нами.

Усі ці концепції билися між дияволом і ангелом, як мухи між шибками. Я пробував поставити себе на місце Відправника. Я не послав би нічого, що могло б бути використане всупереч моїм намірам. Дати будь-які знаряддя хтозна-кому в руки – це ж те саме, що пороздавати гранати дітлахам. Що ж тоді все-таки нам прислали? План ідеального суспільства, оснащений описом енергетичних джерел для нього (у вигляді Пана Мух)? Але такий план – це система, обумовлена властивостями її складових елементів, тобто істот певного виду. Не існує якоїсь однієї системи, оптимальної для всіх часів і місць у Всесвіті. План цей мав би враховувати також і біологічні властивості, – а я не вірив, що людський організм є в цьому відношенні якимось космічним еталоном.