Текст книги "Голос Неба"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Зрозумівши, що він накоїв, Белойн зразу ж поїхав до Раша і все йому розповів. Раш серйозно занепокоївся долею Проекту. Хоча можливість того, що десь хтось захоче вислухати Лейзеровітца, була дуже мала, а все ж повністю не виключена, і якби уся ця справа з провінційної преси потрапила до центральних газет, вона напевне набула б політичного характеру.

Втаємничені в неї люди добре уявляли собі, який здійметься галас – Сполучені Штати, мовляв, намагалися пограбувати людство, вкрасти те, що має становити спільну власність. Белойн, щоправда, доводив, нібито цьому можна запобігти якимось коротким, принаймні напівофіційним повідомленням, але Раш не мав на це повноважень й не збирався домагатися їх, оскільки, – як він пояснював, – справа ще не була цілком певна і відстоювати своє починання з усією серйозністю на міжнародному форумі уряд, хоч би й хотів, не зміг би доти, доки підготовчі роботи не доведуть вірогідності попередніх здогадів. А що йшлося про речі делікатні, Раш nolens volens мусив звернутися до свого знайомого Баррета, лідера демократичної меншості у Сенаті, а той, у свою чергу, порадившись із своїми людьми, хотів залучити до справи Федеральне бюро розслідувань, але там його скерували до Центрального розвідувального управління, бо якийсь видатний юрист з ФБР дійшов висновку, що космос, оскільки він розташований поза кордонами Сполучених Штатів, не належить до компетенції Федерального бюро, на відміну від ЦРУ, яке, власне, й займається закордонними проблемами.

Нещасливі наслідки цього кроку виявилися не одразу, але таким чином був започаткований уже необоротний процес. Раш, як людина тієї сфери, де перетиналися наука й політика, розумів, звичайно, небажані наслідки передачі Проекту під таку опіку, отож, умовивши сенатора почекати ще двадцять чотири години, послав своїх двох довірених осіб до Лейзеровітца, щоб вони ще раз спробували його переконати. Лейзеровітц не тільки виявився глухим до умовлянь, а й улаштував відвідувачам такий скандал, що дійшло до бійки, в яку втрутилась викликана адміністрацією готелю поліція.

Наступними днями пресу заполонили зовсім уже фантастичні й безглузді повідомлення про різноманітні «двійкові» і «трійкові» паузи, надіслані на Землю з космосу, про світлові феномени, приземлення одягнених у «нейтринний одяг» маленьких зелених чоловічків та інші нісенітниці, причому газети часто-густо посилалися на Лейзеровітца, якого титулували вже професором. Проте невдовзі, – бо не минуло й місяця, – «славетний учений» виявився параноїком і потрапив до лікарні для душевнохворих. На жаль, на цьому історія з ним не скінчилася. Аж до центральної преси, до великих газет дійшов одголос фантасмагоричної боротьби Лейзеровітца (який двічі тікав з лікарні, причому вдруге – у радикальний спосіб, бо вистрибнув з вікна восьмого поверху) за правду про своє відкриття – таке божевільне, згідно з опублікованими потім версіями, і все-таки близьке до істини. Признаюся, що мене й досі обсипає морозом, коли я згадаю цей фрагмент передісторії нашого Проекту.

Як можна легко здогадатися, заповнення газетних шпальт масою раз по раз безглуздіших повідомлень було нічим іншим, як запланованим спритними фахівцями з ЦРУ маневром для відвернення громадської уваги. Адже все заперечити, спростувати усю справу, та ще й на сторінках солідних часописів, означало б, власне, зосередити на ній увагу й зацікавлення у найбільш небажаний з усіх можливих спосіб. Зате довести, що йдеться про дурниці, поховати зернятко правди під лавиною ідіотських вигадок, приписаних «професорові» Лейзеровітцу, – це було чудово придумано, особливо коли усю цю справу увінчало вміщення лаконічної замітки про самогубство божевільця, яка звучала промовисто й остаточно поклала край усіляким пліткам.

Доля цього фанатика справді жахлива, і я не одразу зміг повірити в його божевілля і в те, що отой його останній крок у порожнечу з вікна восьмого поверху був добровільний, але люди, яким я мушу довіряти, переконали мене в цьому. Однак signum temporis, знамення часу, було вже закарбоване на скрижалях започаткованої нами грандіозної справи; знамення часу, коли, як у жоден інший, мерзенне переплелося з піднесеним; зигзаг випадкових подій, перш ніж дати нам до рук отой великий шанс, роздушив як комаху людину, котра, хоч і в засліпленні, а все ж перша підступила до порогу відкриття.

Якщо я не помиляюсь, Рашеві посланці визнали Лейзеровітца божевільним уже тоді, коли він не згодився за значну суму грошей відмовитись від своїх претензій. Але в такому випадку ми з ним були однієї віри, з тою лише різницею, що сповідували її у різних релігіях. Коли б не та велика хвиля, яка його змила, Лейзеровітц міг би, напевне, процвітати, повністю присвятивши себе справі літаючих тарілок і тому подібного, – нешкідливий маніяк, яких багато; але усвідомлення, що в нього забрано те, що він вважав своєю священною власністю, саме – відкриття, яке поділяє історію людства на дві частини, – як вибухівкою підірвало його стійкість і штовхнуло його до загибелі. Не думаю, що про нього можна згадувати лише зневажливо. У кожній великій справі є смішні або жалюгідно банальні деталі, з чого зовсім не випливає, що вони не становлять її невід’ємної частини. Зрештою, смішне – поняття відносне. З мене теж сміялися, коли я говорив про Лейзеровітца у подібному дусі.

З-поміж дійових осіб цього прологу найкраще виплутався з ситуації, мабуть, Свенсон, бо задовольнився грішми. І штраф за нього було сплачено (не знаю, хто це зробив, – ЦРУ чи адміністрація Проекту), і від подання апеляції він відмовився, одержавши щедре відшкодування за моральну кривду, якої йому завдали, без вини звинувативши у шахрайстві. Усе це задля того, щоб можна було спокійно розпочати роботу в Проекті в остаточно визначених для нього умовах цілковитої ізоляції.

IV

Як у вищезгаданих подіях (загалом, хоч і не в усьому, моя розповідь збігається з офіційною версією), так і в роботі у Проекті першого року його існування я участі не брав. Про те, чому до мене звернулися аж тоді, коли в Науковій Раді утвердилася думка, що неодмінно треба дістати підкріплення з числа вчених, мені розповідали стільки разів і стільки всякої всячини, наводили такі серйозні аргументи, що, мабуть, нічого з того не відповідало істині. Зрештою, за те, що мене обминали, я не ображався на колег, на чолі яких був Айвор Белойн. Хоча вони досить довго не усвідомлювали цього, їхня організаційна робота не була цілковито вільна. Звичайно, до явного втручання і відвертого тиску тоді не дійшло. Врешті, режисерами усієї справи були фахівці. В тому, що мене обминули, відчувається рука якоїсь високопоставленої персони. Адже Проект був майже одразу визнаний HSR,[14]14
  High Security Risk.Тут: цілком таємним(англ.).


[Закрыть]тобто операцією, секретність якої є істотною умовою політики в інтересах держави. Слід наголосити, що самі наукові керівники Проекту довідувалися про цей факт поступово, і то, як правило, поодинці, на відповідних нарадах, під час яких делікатно апелювалося до їхньої політичної розсудливості й патріотичних почуттів.

Як там було насправді, до яких методів переконання, компліментів, обіцянок і аргументів вдавалися, не знаю: офіційні документи обминають цей бік справи абсолютною мовчанкою, а члени Наукової Ради і пізніше, вже як мої колеги по роботі, не квапилися з розповідями про ту підготовчу фазу досліджень MAVO. Коли той або інший з них чинив певний опір, коли нагадування про патріотизм і державні інтереси не впливали, доходило до розмов «на найвищому щаблі». Причому, і з погляду психологічної адаптації це було, мабуть, найважливішим, герметизація Проекту, його відірваність від світу пояснювалися як тимчасовий, перехідний стан, який повинен змінитися. Я кажу, що це було психологічно вдалим, бо, попри всі застереження, які мав той чи інший вчений до представників адміністрації, увага, виявлена до Проекту то державним секретарем, а то й самим президентом, слова дружньої підтримки, надії, що їх покладали на такі «світлі голови», – усе це створювало ситуацію, коли чітко поставлені питання про терміни, про дату ліквідації секретності робіт прозвучали б дисонансом, здалися б нечемними, навіть брутальними.

Можу уявити собі, хоча на цю делікатну тему ніхто зі мною й словом не обмовився, як для співіснування з політиками високоповажний Белойн навчав своїх менш досвідчених колег засад дипломатії і як він із властивою йому тактовністю зволікав з моїм запрошенням і призначенням членом Ради, пояснюючи своїм нетерплячішим колегам, що спершу Проект повинен заслужити більшу довіру й підтримку могутніх опікунів, і тільки тоді можна буде повестися так, як визнають за потрібне усі вчені з керівництва MAVO. Втім, я кажу це без іронії, бо можу в думках поставити себе на місце Белойна: він не хотів непорозумінь ні з того, ні з другого боку, добре знаючи, що у високих сферах я маю репутацію особи непевної. Отож я не брав участі у розгортанні робіт, що, зрештою, – як мене в тому сто разів запевняли, – було мені тільки на користь, бо ж умови життя в особливому, розташованому за сто миль на схід від гір Монте Роса, «мертвому місті» на перших порах виявилися майже такими, як у піонерів освоєння Америки.

Я вирішив викласти події у хронологічному порядку, тому насамперед розповім, що було зі мною якраз перед появою у Нью-Гемпшірі, де я тоді викладав, посланця Проекту. Я вважаю це за потрібне, бо підключився до ходу робіт тоді, коли чимало узагальнюючих концепцій уже встигло сформуватися, а я був зовсім «свіжий» і мав спочатку познайомитися з ними, перш ніж мене, як нового тяглового коня, припрягли до цієї величезної махини, що налічувала дві з половиною тисячі працівників.

Я приїхав до Нью-Гемпшіра незадовго перед тим, на запрошення декана математичного факультету, мого давнього університетського товариша Стюарта Комптона, провести під час канікул семінар для групи аспірантів. Я погодився на цю пропозицію, бо, маючи заледве дев’ять годин занять на тиждень, міг цілісінькими днями гуляти у навколишніх лісах та вересових заростях, і хоч мені належав, власне, повний відпочинок, бо я тільки в червні закінчив півторарічну спільну працю з професором Хайякавою, знаючи себе, я добре знав, що не матиму на канікулах спокою без хоча б побіжного контакту з математикою. Адже відпочинок пробуджує в мені, як першу реакцію, докори сумління за марнування часу. Зрештою, я завжди любив знайомитись із новими адептами моєї вишуканої науки, про яку існує більше помилкових уявлень, ніж про будь-яку іншу.

Я не можу сказати про себе, що я «стерильний», тобто «чистий» математик, бо мене занадто часто турбували чужі проблеми. Власне, через це я працював колись із молодим Торнопом (його доробок у галузі антропології лишився недооціненим, бо він помер молодий: у науці теж необхідна біологічна присутність, оскільки, всупереч усталеній думці, відкриття самі по собі не є такими промовистими, щоб утверджуватись завдяки власній цінності), а потім з Дональдом Протеро (з яким, на мій великий подив, я зустрівсь у Проекті), а також із Джеймсом Феннісоном (пізніше – лауреатом Нобелівської премії) і, нарешті, з Хайякавою. З Хайякавою ми вибудовували математичний кістяк його космогонічної теорії, яка згодом – завдяки одному з його учнів-бунтарів – так несподівано лягла у самісіньку основу Проекту.

Декому з моїх колег не подобалися мої партизанські рейди на терени природознавчих ловів. Але користь звичайно була обопільна: не тільки емпірики одержували від мене допомогу – я теж, пізнаючи їхні проблеми, починав орієнтуватися в тому, які напрямки розвитку нашої Платонівської держави перебувають на шляхах головного стратегічного удару в майбутнє.

Часто можна почути твердження, що в математиці досить самих здібностей, бо приховати їхню відсутність неможливо, тимчасом як в інших наукових дисциплінах зв’язки, мода, протекція, нарешті, брак отієї безапеляційності доказів, яка властива математиці, приводить до того, що кар’єра становить у них рівнодійну здібностей і позанаукових чинників. Марно доводив я таким заздрісникам, що в математичному раю, на жаль, зовсім не так добре. Найпрекрасніші галузі математики – хоча б класична теорія множин Кантора – роками ігнорувалися із зовсім нематематичних причин.

Оскільки кожна людина повинна хоч комусь заздрити, то і я шкодував, що не дуже розуміюся на інформатиці, бо саме в цій сфері, а також у царстві алгоритмів, повністю керованих загальноконкурентними функціями, можна було сподіватися на феноменальні відкриття. Класична логіка і алгебра Буля, що стояли біля колиски теорії інформації, були з самого початку скуті комбінаторною нееластичністю. Тож позичені з цих галузей математичні знаряддя завжди підводили – мені вони видаються незручними, незграбними, відразливими, і, хоча й дають деякі результати, але досягти їх дуже важко. Я вирішив, що найкраще зможу поміркувати на цю тему, якщо пристану на пропозицію Комптона. Адже у Нью-Гемпшірі я мав говорити про перспективи саме на цій ділянці математичного фронту. Можливо, те, що я сам хотів учитися, викладаючи, звучить дивно, але зі мною таке вже не раз траплялося: мені завжди найкраще думається в контакті, що виникає між мною і досить активною аудиторією. Крім того, можна читати праці, які знаєш погано, але до лекцій неодмінно треба підготуватися, що я й робив, отже, не знаю, хто мав від них більше користі, – я чи мої слухачі.

Погода того літа була чудова, але спекотна, навіть вересовища повсихали. Я прихильно ставлюся до трави, бо ми існуємо завдяки їй; тільки після рослинної революцій яка вкрила зеленню континенти, життя змогло утвердитись на них різновидами тваринного світу. Втім, я не наполягаю, що ота моя прихильність зводиться тільки до роздумів про еволюцію.

Серпень був у розповні, коли одного дня з’явився вісник змін в особі доктора Майкла Гротіуса, який привіз мені листа від Айвора Белойна разом із секретним усним посланням.

Там, на третьому поверсі старого псевдоготичного, із шпичастим дахом, темного цегляного будинку, обплетеного вже ледь почервонілим виноградом, у моїй трохи задушливій кімнаті (старі стіни були без кондиціонерів) я й довідався від невеличкого, лагідного, тендітного як китайська порцеляна молодика з чорною клинцюватою борідкою про те, що на Землю прилетіла новина – хто зна, чи добра, бо, незважаючи на всі зусилля упродовж дванадцяти з гаком місяців, розшифрувати її не пощастило.

Хоча Гротіус не говорив мені цього і в листі мого приятеля про це не згадувалось, я зрозумів, що йдеться про дослідження під дуже високою опікою або, коли хочете, наглядом. Інакше чутки про роботи такої ваги неодмінно просочилися б у пресу та на радіо й телебачення. Ясно було, що герметизацією можливих каналів витоку інформації займаються найкращі фахівці.

Гротіус, незважаючи на свою молодість, виявився досвідченим гравцем. Оскільки впевненості щодо моєї згоди працювати в Проекті не було, він не міг розповісти мені про нього нічого конкретного. Йому треба було, апелюючи до мене, потішити моє самолюбство, наголошуючи на тому факті, що дві з половиною тисячі чоловік серед усієї чотиримільярдної решти обрали саме мене як потенційного рятівника, але Гротіус і тут знав міру, бо не вдався до шитих білими нитками компліментів.

Більшість людей вважає, що немає таких лестощів, яких улещуваний залюбки не проковтнув би. Коли це є правилом, то я становлю виняток, бо похвали для мене ніколи нічого не важили. Хвалити можна, сказати б, тільки згори донизу, а не знизу догори; я й сам добре знаю, чого я вартий. Або Гротіуса попередив Белойн, або просто він мав добрий нюх. Він багато говорив, нібито вичерпно відповідав на мої запитання, але під кінець розмови все, про що я довідався, можна було б умістити на двох сторінках.

Головною перешкодою для мене була секретність праць. Белойн розумів, що це буде найдражливіший пункт, тому написав мені в листі про свою особисту зустріч із президентом, який запевнив його, що, за винятком інформації, яка могла б зашкодити державним інтересам Сполучених Штатів, всі складові робіт Проекту будуть опубліковані. Скидалося на те, що, на думку Пентагона, принаймні тієї його ланки, яка взяла Проект під своє крило, послання з зірок являло собою різновид планів супербомби чи іншої ультимативної зброї, – концепція, на перший погляд, скоріше дивна, що свідчила не так про наміри галактичних цивілізацій, як про загальну політичну атмосферу на Землі.

Попросивши Гротіуса почекати три години, я, не поспішаючи, пішов на вересовище і там на осонні ліг на траву, щоб усе обміркувати. Ні Гротіус, ні Белойн у листі навіть не натякнули на те, що я повинен буду дати обіцянку, а може, навіть присягу про дотримання таємниці, проте така «ініціація»[15]15
  Обряд посвячення.


[Закрыть]у Проекті розумілася сама собою.

То була типова для сучасного вченого ситуація – ще й специфічно загострена; її можна було б вважати зразком. Найлегше, аби не бруднити рук, – у страусино-пілатівський спосіб не втручатися ні до чого такого, що, хоча б у віддаленому наслідку, могло спричинитися до посилення могутності засобів винищення. Але те, чого не хочемо робити ми, завжди роблять за нас інші. Ви скажете, що з погляду моральності це не аргумент; я не заперечую. Але можу висловити припущення, що той, хто погоджується брати участь у такій роботі, відчуваючи докори сумління, зможе у критичну хвилину діяти відповідним чином, навіть якщо йому не вдасться нічого змінити; але коли на його місці буде людина, позбавлена сумнівів, то жодного шансу на це взагалі не зостанеться.

Щодо мене, то я й не думаю таким чином захищатися. Я керувався іншими міркуваннями. Коли мені стає відомо, що відбувається щось надзвичайно важливе і водночас потенційно загрозливе, я Завжди волію бути в тому місці, ніж чекати розвитку подій з чистим сумлінням і нічим не зайнятими руками. Окрім того, я не міг повірити, що цивілізація, незрівнянно вища за нашу, вислала у космічний простір інформацію, яку можна було б обернути на зброю. Якщо люди з Проекту думали інакше, мене це аж ніяк не обходило. Зрештою, шанс, який несподівано відкрився переді мною, не можна було порівняти ні з чим, що іще могло випасти мені на долю в житті.

Наступного дня ми з Гротіусом вилетіли до Невади, де на нас уже чекав військовий вертоліт. Я відчув себе серед гвинтів і трибків точного й надійного механізму. Цей другий рейс тривав близько двох годин, і майже весь час ми летіли над південною пустелею. Гротіус докладав усіх зусиль, щоб я не почував себе як щойно завербований член банди гангстерів, і тому не нав’язувався, не намагався одразу ж утаємничити мене в похмурі секрети, які чекали на мене у місці призначення.

Зверху селище нагадувало потонулу в пісках пустелі неправильної форми зірку. Жовті бульдозери, наче жуки, повзали по краях дюн. Ми приземлилися на пласкому даху найвищого будинку селища; його архітектура не справляла приємного враження. То був комплекс масивних бетонних брил, збудований ще в п’ятдесяті роки як технічний і житловий центр нового атомного полігону, оскільки із зростанням потужності зарядів старі полігони ставали непридатними до використання. Навіть у віддаленому від них Лас-Вегасі після кожного потужного вибуху вилітали шибки. Новий полігон мав розміститись у серці пустелі, десь миль за тридцять від селища, убезпеченого від можливої радіоактивної хмари та опадів з неї.

Увесь район забудови обнесено було системою спрямованих до пустелі, косо нахилених щитів, що мали розбивати ударну хвилю; усі будівлі були без вікон, з подвійними стінами, – порожнину між ними заливали водою. Усі комунікації було проведено під землею, житлові будинки і споруди технічного призначення спроектовано круглими й розташовано так, щоб виключити можливість небезпечної кумуляції ударних сил, що виникають унаслідок багаторазового відбиття й заломлення повітряної хвилі.

Але все це – передісторія селища, бо незадовго до закінчення будівництва було оголошено ядерний мораторій. Тоді сталеві двері будинків наглухо позамикали, вентиляційні отвори позакривали, машини і пристрої, змащені тавотом, спущено було в ящиках до підземелля (під рівнем вулиць знаходився другий рівень – складів та комор, і третій – швидкісної залізниці). Селище гарантувало цілковиту ізоляцію робіт, і через те хтось у Пентагоні призначив його під Проект, може, ще й тому, що це давало змогу використати оті кількасот мільйонів доларів, викладені у бетон і сталь.

Пустеля не змогла пробратися до середини селища, тож вона засипала його піском, через що спочатку було багато клопоту з очищенням; виявилося, що водопровідна система не діяла, оскільки змінився рівень ґрунтових вод, і треба було пробивати нові артезіанські свердловини. Доки пішла вода, її привозили вертольотами. Про все це мені докладно розповідали, щоб я зрозумів, як багато виграв від того, що мене запросили сюди з запізненням.

Белойн чекав мене на тому самому даху, який служив головним аеродромом для вертольотів. У самому будинку розміщено було адміністрацію Проекту. Востаннє ми бачилися з Белойном за два роки до того, у Вашінгтоні. Це чоловік, з чийого тіла можна викроїти двох, а з духу – чотирьох людей. Белойн є і, мабуть, залишиться більшим від своїх здобутків, бо дуже рідко трапляється, щоб у такої обдарованої людини усі, сказати б, психічні коні з однаковою силою тягли в одному напрямку. Трохи схожий на святого Фому Аквінського, котрий, як відомо, не в кожні двері міг протовпитись, трохи – на молодого Ашурбаніпала (тільки без бороди), він завжди прагнув робити більше, ніж міг. І хоча це тільки моє припущення, я маю підозру, що він – на іншій основі і, мабуть, у ширших масштабах – самому собі зробив протягом кількох років ті ж психокосметичні операції, про які – стосовно моєї особи – я говорив у передмові. Потай потерпаючи (повторюю, це лише моя гіпотеза) через свою зовнішність і душевний стан, – адже він був невпевненим у собі, боязким товстуном, – Белойн обрав манеру поведінки, яку можна назвати оберненою іронією. Він геть про все говорив неначе «в лапках», з підкресленою ненатуральністю і перебільшенням, акцентованими ще й самою манерою висловлюватись – так ніби послідовно чи експромтом грав вигадані ad hoc[16]16
  Дослівно: «для цього», тобто спеціально для даного випадку(латин.).


[Закрыть]ролі; кожного, хто не знав його віддавна і досить добре, Белойн шокував тим, що ніколи не можна було зрозуміти, до чого він ставиться як до правди, а до чого як до фальші, коли він говорить серйозно, а коли – розігрує співрозмовника.

Оте іронічне «в лапках» стало, зрештою, його єством; він міг з його допомогою виголошувати horrenda,[17]17
  Жахливі речі(латин.).


[Закрыть]яких нікому іншому не пробачили б. Він міг навіть, перебираючи всяку міру, глузувати з самого себе, бо вироблений ним, власне, примітивний, прийом, завдяки послідовному застосуванню зробив його навдивовижу невразливим.

З жартів, з самоіронії він збудував навколо своєї особи такі невидимі фортечні мури, що навіть ті, хто, як я, знали його багато років, не здатні були передбачати його реакції; я припускаю, що він свідомо дбав про це і все, що іноді здавалося звичайним блазнюванням і цілковитою імпровізацією, робилося з певним наміром.

Наша дружба народилася з того, що Белойн спершу не сприймав мене поважно, а потім – заздрив мені. І те, і друге мене швидше забавляло. Спочатку він вважав, що йому – філологу й гуманітарієві – ніколи в житті не знадобиться математика, і, духовно піднесений, ставив науку про людину вище від науки про природу. Але згодом він поринув у мовознавство як у небезпечну любовну пригоду, почав боротися з панівною у той час модою на структуралізм і, хоча й не без внутрішнього опору, відчув смак до математики. Отже, ніби несамохіть, він опинився на моєму терені і, розуміючи, що тут він слабший за мене, зумів у такий спосіб признатися в цьому, що саме мене разом із моєю математикою було висміяно. Чи я вже казав, що Белойн являв собою постать доби Ренесансу? Мені водночас і подобався, і виводив з рівноваги його дім, де завжди було стільки люду, що поговорити з господарем сам на сам вдавалося не раніше, ніж опівночі.

Усе вищесказане стосується фортечних мурів, якими Белойн оточив свою особу, але не її самої. Потрібна спеціальна гіпотеза, щоб здогадатися, що ховається intra muros.[18]18
  За мурами(латин.).


[Закрыть]Припускаю, що – страх. Не знаю, чого він боявся, – може, себе. Він мусив багато чого приховувати, бо ж так продумано організовував навколо себе галасливі кампанії, завжди мав стільки різних концепцій, проектів і займався такими непотрібними справами як член безлічі товариств, клубів, мало не професійний заповнювач поширюваних серед науковців анкет; він навмисне перевантажував себе, щоб не залишатися сам на сам із собою, – на це йому завжди бракувало часу. Белойн успішно розв’язував чужі проблеми і так добре знався на людській натурі, що сам собою напрошувався висновок, ніби він і себе чудово знає. Але то був помилковий висновок.

Упродовж багатьох років він стільки разів змушував себе до чогось, що наче аж укрився зовні твердою шкаралупою, яка й стала його натурою – усім відомою натурою універсального розумового діяча. Тобто він був Сізіфом із власної волі; грандіозність його зусиль камуфлювала їхню безплідність, і оскільки він сам встановлював закони й правила своїх дій, ніхто не міг до кінця й напевно знати, чи здійснює він усе, що задумав, чи не спотикається часом. Тим більше, що Белойн залюбки розповідав про свої поразки, наголошував на убогості власного інтелекту, але «в лапках», нарочито. Він був наділений тією особливою проникливістю, що властива щедро обдарованим людям, котрі майже рефлекторно вміють підійти до будь-якої, навіть зовсім не знайомої їм проблеми відразу з правильного боку. Був такий незвичайний, що повсякчас змушував себе – ніби в якійсь грі – до покори, і такий неспокійний, що знову й знову мусив виявляти себе, підтверджувати свою значущість, водночас заперечуючи її. Його робочий кабінет являв собою ніби проекцію його духу: усе там було величезне, як у Гаргантюа, – шафи, письмовий стіл, у посудині для коктейлю можна було теля втопити; від великих вікон до стін простяглося одне суцільне бібліотечне поле бою. Вочевидь, Белойн потребував цього хаосу, що облягав його звідусіль.

Я говорю так про свого друга, наражаючись на його невдоволення, бо попереду так само говорив про себе, – адже я не знаю, що саме в учасниках Проекту вирішило його остаточну долю. Отже, про всяк випадок і з думкою про майбутнє я описую і такі подробиці, яких не годен сам скласти докупи, щоб утворити певну цілісність, – може, колись це пощастить зробити комусь іншому.

Залюблений в історію і заглиблений у неї, Белойн начебто повернувся спиною до нових часів; він вважав, що сучасність нищить людські цінності, а техніка – це інструмент диявола. Якщо я й перебільшую, то не набагато. Він був переконаний у тому, що кульмінаційний пункт свого розвитку людство проминуло вже досить давно, може, в епоху Відродження, а після цього почався тривалий спад, швидкість якого дедалі зростає. І хоча Белойн був ренесансним homo animatus і homo sciens,[19]19
  Людиною одухотвореною і людиною обізнаною(латин.).


[Закрыть]він полюбляв спілкуватися з людьми, яких я вважаю найменш цікавими, хоч і найнебезпечнішими для нас – учених, а саме з політиками. Про політичну кар’єру він не мріяв, принаймні приховував це навіть від мене. Але в нього можна було надзвичайно часто зустріти всіляких кандидатів на губернаторські посади, їхніх дружин, претендентів на місця у Конгресі або вже «дійсних» конгресменів разом із сивоголовими, склеротичними сенаторами й отих гібридів, що є політиками лише наполовину чи на чверть і займають посади, оповиті туманним серпанком (але серпанком найвищого гатунку!).

Мої намагання підтримати з такими людьми розмову (а робив я це заради Белойна) нагадували спроби оживити покійника й зазнавали поразки вже за п’ять хвилин, а він міг теревенити з ними цілими годинами, – один бог святий знає, навіщо! Чомусь ніколи я не питав у нього про це, а згодом виявилося, що ті контакти дали корисні наслідки, бо коли підбирали кандидата на посаду наукового керівника Проекту, геть-чисто всі радники, експерти, члени разом із головами й генерали з чотирма зірочками на погонах хотіли тільки одного Белойна і тільки йому довіряли. А він, як мені відомо, аж ніяк не горів бажанням обійняти цю посаду. Був досить розумний, щоб усвідомлювати, що рано чи пізно виникне конфлікт, причому диявольськи прикрий, між тими двома середовищами, які він повинен був об’єднувати.

Досить було a propos[20]20
  До речі(фр.).


[Закрыть]пригадати історію Манхеттенського проекту й долі людей, які керували ним, – учених, а не генералів. Тимчасом як оті другі робили кар’єру й мали можливість спокійно братися до написання мемуарів, перших з дивовижною послідовністю витісняли з обох світів – і політики, й науки. Белойн змінив свою думку тільки після розмови з президентом. Не думаю, що він дав обдурити себе якимись фальшивими доказами. Просто ситуація, коли президент просив його, а він міг це прохання виконати, мала для нього досить високу ціну, аби ризикнути й поставити на кін усе своє майбутнє.

Втім, я вже починаю впадати в тон памфлету, бо, крім усього іншого, для Белойна важливим чинником була цікавість. Певну роль відігравало й те, що відмова скидалася б на боягузтво, а злякатись, цілком усвідомлюючи свій стан, може тільки людина, яка у щоденному своєму житті не знає жодного страху. Лякливий, невпевнений не знайде в собі сміливості, щоб так відверто розкритися, підтверджуючи перед самим собою визначальну рису своєї вдачі. Однак якщо подібний розпачливий стан і вплинув якось на рішення Белойна, він усе ж виявився найвідповіднішою людиною на отому, мабуть, найневигіднішому місці в усьому Проекті.

Мені розповідали, що генерал Істерленд, перший адміністративний шеф MAVO, ніяк не міг дати собі ради з Белойном й добровільно відмовився від своєї посади; зате Белойн змусив усіх повірити, начебто його найбільше бажання – втекти з Проекту, і так голосно мріяв про те, щоб Вашінгтон прийняв його відставку, що наступники Істерленда, прагнучи уникнути неприємних розмов «нагорі», поступалися йому в усьому. Коли Белойн став упевненіше почуватися «в сідлі», він виступив з пропозицією ввести мене до Наукової Ради; вдаватися до погроз подати у відставку вже не було потреби.

Наша зустріч відбулася без репортерів і спалахів фотокамер; зрозуміло, що ні про яку рекламу не могло бути й мови. Спускаючись з вертольоту на дах, я бачив, що Белойн справді був зворушений. Намагався навіть обійняти мене (чого я терпіти не можу). Його почет тримався на певній відстані; Белойн приймав мене немов місцевий князьок, і мені здалося, що ми обидва однаково відчуваємо комізм ситуації. На даху не було жодної людини в мундирі; в мене майнула думка, що то Белойн старанно їх приховав, щоб не шокувати мене, але я помилився, – щоправда, лише щодо його можливостей як керівника: згодом з’ясувалося, що він усунув їх з усієї підвладної йому території.