355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Софія Парфанович » У Києві в 1940 році » Текст книги (страница 2)
У Києві в 1940 році
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 01:39

Текст книги "У Києві в 1940 році"


Автор книги: Софія Парфанович



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

III
На Київській вулиці вечером

Недовгий шлях з Рейтарської на Хрещатик дозволив мені помітити слабе освітлення вулиць, старі масивні будинки з широкими брамами-«параднями» та, що мене найбільше зацікавило, багато, навіть надто великих, лікарських таблиць. Приймаючи мене до праці, обіцяв мені Григорій 'Степанович «відчистити від буржуазної квартири і частної практики». Між тим тут що дім – звісно в центрі – то таблиця… На моє здивування пояснено мені, що це залишки буржуазного ладу, якого ще не вспіли викорінити та що на ділі у них на приватну практику дивляться дуже зле. Ще найрадше дозволяють її професорам, загалом великим вченим, що мають добру державну посаду, та не вважають практику за джерело визиску трудящих. Та бути без посади тільки на приватній практиці не дозволяється, чи радше таких людей швидко вчать чесно працювати —

Як багато дечого, і це було новиною для мене.

На Хрещатику кидався в вічі великий рух. Маси народу йшли широкими хідниками, звичайно йшли вони доволі швидко та за ділами. Згодом, щойно я збагнула, що всі ці люди працюють до вечора і це час, коли вони виходять з праці та поладнують усі справи, купують, їдять, протирають очі після цілоденної праці. В таку пору в крамницях, очевидячки харчових, великий натовп народу, а то й черги. До трамваїв, велетенський ніколи мною нігде не бачений натовп. Цю справжню боротьбу за східці і в трамваї небаром довелось мені вести двічі денно, з жахом помічаючи, що це справжня боротьба на життя і смерть, боротьба мовчки й з цілою ненавистю, з цілим революційним досвідом. В ній не було нікому пощади: кого здавили, подерли на ньому одяг, хто впав під трамвай, окалічів або згинув – його справа. Найменшою втратою було обірвання всіх ґудзиків, які я зараз наступного дня заступила торочками до зав’язування.

Але вертаюсь до публіки. Вона ринула широкою хвилею обабіч Хрещатика. Була сіра й надто серйозна. Жінки позавивані хустками, позамотувані шалями у висірілих бавовняних пальтах, у безформних черевиках, на які натягнено калоші різного вигляду, найчастіше плиткі. Ніяка мода тут не існувала. Кожен мав на собі що мав. Вигляд жінок пригноблював: всі вони були занедбані, робили враження бідних робітниць. Тільки в декого губи яскраво намальовані й кривавий лак, накладений на брудні, чорні нігті, робили ще більше пригноблююче враження. В службі вони старались мати т. зв. перманентку, але ніколи я не бачила добре й елеґантно упорядкованої цієї перманентки, тільки безладно накучерявлене волосся, навіть коли його кучерявив стрижій-обов'язковий «парикмахер». Але не здається мені, начеб ці напрацьовані жінки мали час висиджувати у парикмахерів. Вигляд жінок був для мене чимось неймовірно пригноблюючим, він, між іншим, надавав місту й життю цього тяжкого, безвиглядного характеру, а дневі безнадійної жертви Молохові праці. Він пожирав, усіх без винятку жінок: вранці вони покидали дім і дітей, а приходили ввечорі. Врешті до цієї справи ще вернемось, розглядаючи мед. школу.

Мужчини теж рівнялись одягом і виглядом жінкам. Вони були сірі, переважно в кашкетах, чи в якихсь кожужкових шапках, очевидно, коли це не були вояки.

Уся ця маса говорила виключно по-російськи, не виявляла жодної веселости, ані оживлення, не відрізняючись один від одного. Дивлячись на них, можна було зрозуміти оцей масовізм більшовицький, та заник індивідуальности, двадцять два роки комуністичного устрою з усіма його переходами, отже революцією, громадянськими війнами, голодом, пригніченням й постійним страхом (про що тоді я ще не мала майже ніякого розуміння) – та недостачами, – зробили їх власне таким «совєтським народом».

Ми вечеряли знову в Континенталі. Між моїми товаришами помітна була якась натягнутість й незручність у взаїмовідносинах, а боязкі й вдумливі очі Михайла Михайловича не раз з тривожним запитом вдивлялись в малі хитрі та тоді тверді очі Григорія Степановича.

Того вечора мене зацікавила розмова Григорія Степановича з одним його знайомим лікарем з Харкова. Розмова провадилась, чи не для мене, по-українськи з людиною чорнявою, кучерявоволосою, і мала приблизно такий зміст:

– Так от я тобі, Ісак Аронович, пропоную у мене місце директора лікарні. Лікарня велика, хороша, модерна, знаєш. Ну, і Западна Україна…

– Що ти мені за те даси?

– Що ж, будеш директором, це ж неабияка фігура. Та й візьмеш собі ставку, як хірург в тій же лікарні. Разом декілька сотень карбованців, а то й тисячка яка небудь натягнеться.

Ісак Аронович надумувався, перебираючи швидко пальцями по столу.

– Ну я згоден, та під одною умовою: ти забезпечиш мені в Харкові кватиру й мою посаду в лікарні.

– Цього я зробити не можу, я ж не завідующий харківського житлового відділу і не твоє начальство в лікарні. Ти договорюйсь собі сам. Я тобі пропоную те, що можу – тон Григорія Степановича ставав холодний і менше підлесливий.

Вони торгувались далі, та решта розмови вже не зробила на мене ніякого помітнішого враження. Тільки ж потім, коли ми про те розговорились, я висловила здивування, що радянські люди ставлять справу так твердо, трактуючи, як купецький інтерес. Я думала, що вони будуть себе почувати до обов’язку чим небудь рискнути для добра батьківщини, коли вона їх потребує на якому пості. І сказала: знаєте, враження від того чоловіка в мене не добре. Я б його й не вговорювала була і мені дивно, що ви з ним стільки напанькались після того, що вам сказав.

Психіка радянської людини була тоді ще для мене зовсім незнайома, найцікавіша з усього новина. Як ця людина думає і чує? Як живе й почуває себе? В наступні девять днів я старалась знайти відповідь на ці питання, та пізнати цю людину, де тільки мені вдалося. Не багато того було, все таки воно було мені більше пригноблююче, ніж цікаве.

Вже після вечері ми пішли на пошту, щоб надати депеші до наших родин. Знову щось для мене нове. Навіщо це? Виїздила ж я не раз, ну і кожен з нас, але наші родини спокійно ждали першої писаної вістки від нас. Мої товариші пояснили мені це словом «полагається» і потребою заспокоїти родину, що щасливо приїхали. Потім вже я зрозуміла, що можна з різних причин не доїхати…

На почті, та ще й в таку пізню вечірню пору, був такий рух, як у нас в найрухливішу пору дня. До віконечок, а головно телеграфного, – черги. Цікаве, що якраз найбільше людей надавало подібні депеші, як ми (при виповнюванні «бланків» можна було глипнути оком: приїхав щасливо, від’їжджаю, приїду…). Будучи в Европі, я не ставила собі ніколи питання, про що люди телеграфують. Коли до нас приходила телеграма, кожному дрижали руки, та билось серце передчуванням нещастя. Але, як потім я навчилася, в СССР це звичайний рід кореспонденції. Напр. Наркомат писав до школи тільки обіжники, чи загалом друковані розпорядження. Натомість свої окремі побажання завжди висловлював телеграмами. Також у шефа я бачила службову кореспонденцію у найбільшій мірі телеграфовну. Одною з причин мала бути дешевість та швидкість і певність доручення.

До віконечка приступав все хтось новий і казав не відмінне: «пожалуста бланочок», – або «два бланочка». Ці бланки виповнював опісля на пульті. Згадую про це тому, що я виповнила свій під диктовкою Григорія Степановича, не знаючи, що власне маю телеграфувати, як він казав «як порядочна жінка чоловікові» – він вчив мене політеси, якої знову потім не міг мені вибачити син питаючи: «Що то мало за сенс писати такі дурниці?» Полагалося ж!

Все таки одно «не харашо получилося» та ще й для моїх товаришів: мій по-українськи виповнений бланк повернула сувора й неввічлива жінка з викликом «ето не панятно»…

На пошті я побачила чоловіка, що зацікавив мене своїм полярним виглядом: мав короткий чорний довговолосий кожух, таку ж шапку й високі міцні чоботи. Нагадував трапера з повістей Кервуда. Мені було цікаво знати, що ж це за кожух і мою цікавість заспокоїв Михайло Михайлович, приступивши до власника та довідавшись, що це сибірські пси. Оці «гускі», що біжать в запрягу. Але власник, як і інші, не бажав собі говорити далі, тож це і залишилась єдина моя відомість про полярників. Вранці мої товариші від’їхали до Харкова, відкіля мали вернутись до 9 січня. 10-го ми умовились піти до театру, 12-го кінчилася моя перепустка. До тої пори я залишалась зовсім сама, так би мовити на київській вулиці. В той час я втягала в себе все, що вдалося. В той час я відучувалась відтвертости, щирости й усміху, та цікавости для незнайомих. Натомість, вступав в мене страх і чорна гризота… Що далі вони ставали більшими і грізнішими. З велетенських просторів, скованих страшними морозами стало винурюватись понуре обличчя двадцяти двох років, тяжких років в першу чергу для України. України, якої я шукала протягом отих десяти днів – даремне. Врешті, – може це тільки мені так погано повелося. Іншим, що поїхали в Київ, повелось куди ліпше, та враження в них кращі. Напр. музейники, мистці, літератори. Вони мабуть знаходили дещо більше України як я, що шукала її в ділянці медичного шкільництва і в шпиталях. Оце шукання стало якоюсь хворобою, стало таке настирливе й неминуче, що я так часто злостилась на себе: приїхала ж я сюди студіювати фахову школу та наладнати справи моєї школи. Між тим мене опанувала неждана пасія: шукати тут на чужині батьківщини. Пасія безпощадна, що прикрила собою зацікавлення всім, що не було зв’язане з нею. Здавалося, що людину замкнули в велику темну кімнату. Шукає в ній, намацуючи дверей, знає, що вони десь мусять бути. Робить розучливі зусилля, термосить всіми стрічними предметами – двері ж не промацуються і ні промінчик світла не впадає в темряву чужої кімнати. Зате в усіх кутах чаїться грізна таємниця: як замуровано в оцій кімнаті вікна й двері й відібрано світло та обмежено доступ повітря тим, що живуть. в ній. З темряви цієї кімнати виринала біологічна відповідь: хто не достосувався до таких умовин – згинув.

Так це ж Кияни, що залишились після страшних дій революції, після змін режимів, голоду, Скрипниківщини, СВУ постійних арештів й вивозів – аж згодом я це зрозуміла, почасти вже тут, у Києві, дорешти ж вдома.

Як би не було національне питання виринуло й стануло переді мною на цілий зріст, воно, яким досі я на ділі не цікавилась. Моє чи моєї родини українство було завжди таке природне й самозрозуміле, як щоденні атрибути живої матерії. Так би мовити, воно входило в програму щоденного обміну речовин нашого єства і так як дихання, відживаючи вдруге воно не вимагало ніколи ніякої дискусії, ні глибшого обумовлення. Воно було пишне, ясне й не підлягало дискусії. Інша справа – політичний чи партійний світогляд: тут вже можна було «добагати собі» як хто хотів, а в нас, у Галичині, було в чому вибрати.

Тож далі мої спостереження були присвячені двом питанням: національному і соціяльному. Хотілося розуміти це життя. Треба було зрозуміти його. Доведеться ж нам жити тепер таким життям. Що чекає нас в майбутньому? І як жити нам?

IV
В хаті й на вулиці

Почну від найближчого людині: житла. Григорій Степанович залишив мене у К… Там з того приводу не виявляли ані захоплення, ані окремого незадоволення. Проте, кермуючись якимось притаєним відчуванням, я була впевнена, що дім цей не ставиться до мене з прихильністю, і вже зразу я просилася в готель. Та мій опікун вилаяв мене, мовляв, в готель не так то легко в них попасти, треба було замовити і т. д… Коротко, казав сидіти на місці. Все таки дав мені стежечку для виходу: якщо до чого – зможу перейти жити в гуртожиток школи. Перспектива не всміхалась, а ще мені: ввижалась така бурса, спання з кільканадцятьма ученицями чи вчительками, гамір. Тоді я ще не розуміла причин ворожости й тяжкого настрою, який згодом огорнув мене у К., а дещо аж через два роки я довідалась. Тож на разі залишилася.

Мешкання моїх хазяїв складалося з трьох чи мабуть чотирьох просторих кімнат в будинку Наркомів. Значить новий і один з вибагливіших будинків по вул. 25-го жовтня, давній Інститутській. Жила в ній така родина: чоловік, його жінка лікарка, їхніх троє дітей – все дівчатка, бабуня і служниця. Обстановка була така, як у нас в міщанських домах початку нашого століття: вузькі шафи з масиву, мабуть вільха, великі столи на товстих ніжках, по одній-дві великих циратових канап з опертям, на закінченні якого стояло декілька фігурок чи фляконів. Канапи нагадували часи нашого дитинства, коли то були місцем для іграшок дітей, при чому спинка любила валитися, а через скакання дерся матрац.

В моїй кімнаті було ще бюрко (старосвітське) і мала, невпорядкована шафа з книжками. Очевидно, на першому місці твори Леніна вони надавали домові й родині характер правовірности. Далі різні нецікаві, виключно російські книжки. Натрапила я тільки на одну, яка мені подобалась і навіть я її забажала дістати: ілюстровані казки східніх народів. Йдучи за потребою вищеописаної пасії, я питала в хазяйки, чому в них немає українських книжок, та не довідалась нічого конкретного. Зате українська книжка в моїх руках здавалася їй чимось дивним, незвичайним, може навіть поганим. Вона навіть не намагалася взяти її до рук, наче б боялась їх забруднити.

Ще більше непорозуміння між нами вийшло з нагоди моїх відвідин Тичини, та його книжки «Партія веде». Моя хазяйка не знала, хто такий Тичина, що я просто осудила, а до відвідин його віднеслась злегка підозріло. На книжку ж сказала, «ето удівітельноє». Здавалось, що я не була чужинкою в Києві, а вона, і що я оповідаю їй про людей чужого міста. Тоді ще я була говірка й відверта і про все висказувала свою думку. Потім я зрозуміла, що Григорій Степанович дуже практично зробив, залишивши мене у цієї жінки, яка могла після трьох днів мого життя у неї подати йому доволі «правильну» мою характеристику.

День у нас починався дуже рано, як загалом у СРСР. Було ще зовсім темно, і тоді чулося по хаті, гупання товстих і тяжких ніг, обутих у валянки з битого сукна, бабуні і служниці. Потім хазяйка збиралась на клініку, куди відвозив її шофер на знаному нам возі, марки Зіс, далі вертавсь він і підвозив до школи обидвох дівчаток. Щойно тоді робився сірий ранок. Праця починалась о 9 на східній час, тобто на середньоевроп. 7.. Узимі це ніч темна, яку ще й згодом скупали страшні, понад тридцятьступневі морози.

В хаті залишалась бабуня з маленькою дівчинкою, яку всі надмірно любили й пестили, що відрізнялось від їхнього холодного та чисто виховного відношення до двох старших дівчаток (близнючки яких 9-10 літ). Потім сказала мені бабуня, що дівчатка виховались у неї на селі, що її чоловік залізничником там, і що вони мало жили з мамою. Тут вони в школі, але вона хоче їх назад забрати до себе. Це були «бабушчині» дівчатка. Зате ця наймолодша була пестійкою всіх, а мама кидалась на неї просто з малпячою любов’ю, приходячи з праці цілувала-пестила, називаючи своїм сонцем, світлом, і др… Я почувала симпатію до двох оцих «немаминих» дівчаток, ще й тому, що говорили вони до мене по-українськи, навчені тої мови в школі. Часто потім я думала про тих дівчаток, і мені їх було жаль та хотілось зрозуміти причину такого поділу батьківських почувань. Були такі милі, завжди одна до одної пригорнені, тихі й скромні оці «діти на станції», як я думала про них.

Бабуня мала нахил до говірливости – старорежимна, бач.

Оповідала, що молоді жили довго в Сибірі, часом зідхала за старими часами, казала, що й вона потайки молиться в куточку – що донька зустріла дуже обуреним, картаючим поглядом.

Сніданкни, що складалось з м’яса, чаю, хліба і навіть варення, та часом якихось тістечок, що залишились з попереднього дня, готували вдома. Обід брали готовий з кухні для мешканців цього будинку, і він був багатий і добрий, так що залишалось теж дещо і на вечерю. Пишу про це тому, що я потім приглянулась, як харчувались інші люди це раз, а далі ще й тому, що справа прохарчування становила в СРСР завжди важливу проблему. Та й вкінці усе життя в такому новому для нас устрої як комунізм було цікаве. Навіть коли ви прийдете до такогож устрою, як ваша тодішня батьківщина, вас цікавить теж щоденний побут людей.

Якщо йде про моїх господарів: у них я пожила тільки три дні, ненадійно й швидко перебравшися потім в гуртожиток школи. Вийшло воно так:

Був вечір. Нагло прогомонів телефонний дзвінок. Хазяйка підійшла до апарату й скрикнула радісно:

«Коля, Колюша, ето ти?! Здравствуй дорогой!» і багато радісних слів привіту та новин душком проказала до телефону. А потім швиденько до мене, що брат, командир, вертається на відпустку з фронту і побігла з тим до мами. Я ж негайно почула якийсь подув чогось чужого і знову мені ворожого, хоча оцього Колі ще не було. Та коли він з’явився і хату наповнив радістю, як не дивно, знову з пристрастю, рівною сестриній, кидаючись на найменшу донечку й обсипаючи її поцілунками й пестощами, я почула до нього велику нехіть. Був одягнений в новий одяг і реміння з польських матеріялів і як кожен з них тоді мав при собі нові й великі валізи. До мене говорив по українськи, довідавшись відкіля я й хто. Та наші розмови дуже швидко спинились на такому діялозі:

– Як же ж там в Галичині? – запитала я.

– Ви ж знаєте, а втім я стояв на кордоні, то ж тільки дещо чував про ваше ставлення до радянської влади.

– А чи кордон вже устійнений, – спитала я – трохи по дурному. Можна ж було сподіватись, що такої політичної інформації він мені не дасть. Та нежданою була його відповідь.

– А ви, що, хочете йти на другий бік?

– Якби я хотіла була йти, з вами не радилась би – відказала я холодно й з почуттям образи. Розмову звернено в другий бік, я встала й вийшла до моєї кімнати й вирішила негайно: забираюсь! Ні хвилини довше. Середовище чуже, вороже, а цей Коля сповнив мене ще й якимось страхом. Здавалось, він викриє, що до такого патріотичного дому закралась контрреволюція і запроторять мене так, що й ніхто не дізнається. Страх, якого навчилась в цьому місті, підповз до мене і разом з нехіттю казав мені вирватись від К-ченків. Я негайно зібрала свої речі, а вранці їдучи з хазяйкою до клініки я сказала їй, що хочу перейти на мешкання до гуртожитку школи, мотивуючи тим, що в неї може стати тісно, приїхав же брат, швидко й чоловік повернеться. Не потрібно й було виправдувати себе. Мою заяву принято без слова і обіцяно мені машину для перевезення (на моє прохання).

З яким полекшенням я покидала тих людей і їхню, непотрібно їм накинену гостинність! Яка я була рада спокійній окремій кімнаті з біло постеленим ліжком, теплом, малим столиком і вікном, з якого видно було узгір’я, покрите якимось садом, димарі фабрик та на найближчому овиді якесь чисте й просторе фабричне подвір’я. А при тому самота й тиша, незв’язаність нічим і ніким. Коли я залишилась сама в кімнаті я відчула як незносна нудка вага спадає з моїх грудей. Здавалося, що після дуже довгого життя під гнобленням якогось чужого вантажу я вернулася до своєї малої, милої хатки. А навкруги шум і гамір молодих голосів, по коридорах молодь, що частенько й говорила по українськи, що вчилась допізна вночі й вставала поночи біжучи до школи. Я приглядалась їй пильно і думала, що й мені прийдеться виховувати тепер таких молодих людей. Я обіцяла собі зробити це найкраще. Оця життєрадісна молодь була ясною й теплою смугою темних моїх київських днів.

Як же я влаштувалася в ті дні? До Континенталю я покинула ходити. За призначені мені, як командировочне, гроші я змогла б там їсти тільки раз денно неповний обід. Автім мені хотілося бачити життя не через призму Інтуриста, про що ми свого часу читали у всіляких враженнях з подорожі по Росії. Де я їла? Снідання давали мені тих три дні у моїх хазяїв. Часом, коли прийшла у вечері і заставала їх при вечері, запрошували. Можливо, що я так почувала себе з надміру вразливости, все таки приймання харчів від тих людей було для мене дуже прикре. До снідання, скажім, ніхто мене не кликав.

Я вешталась вже готова по хаті, вже й одягла на себе хутро – щойно тоді бабуня запитувала: може б ви поснідали? Мені випадало подякувати, вранці ж не кажуть, що не голодні, чи що вже їли. Друга ж причина: я не знала, де і що можна дістати. Місто ж, з того часу коли покинули мене мої товариші, стало для мене страшенно чуже, ба й вороже. Я просто боялася зайти кудинебудь – моя мова й одяг будили загальну неприхильність. Можливо, що люди там такі й загалом, все таки мені здавалося, що трактують мене як буржуя – клясового ворога і з боку національного, як ворога. Найчастіше ж на мої запити зустрічні відповідали «не панімаю», або «не знаю». Не знав кондуктор в трамваї, де висісти, не знали прохожі, де вулиця, не потрапив двірник зказати, який це номер дому, до речі важна інформація, бо числа в Києві старі, ржаві й нечиткі, вночі не освітлені, так що чужинцеві, чи необізнанному знайти число і вдень дуже тяжко. Усе, як і люди законспіроване, глухе й мовчазне. Ні з ким не вдавалося нав’язати розмови, коли його зачіпав на вулиці. Кожен намагався якнайшвидше відв’язатись від чужинця. Як потім я довідалась, за чужинцем ходив «сторож», тільки ж не знаю, чи за кожним, і дбайливо стежив, з ким він по дорозі розмовляє. Можливо отже, що ці люди боялися мене. Вкінці стала боятись їх і я. Що довше я жила в тому місті, то воно ставало мені чуже й страшне. Все ж в цьому місті треба було упорядкувати свої справи.

Першою з тих справ була: навчитися ходити по чужому місті. На цілому світі це робиться за допомогою пляну міста. Тож і я вирішила купити його. І почалось: входила до всіх можливих книгарень, складів канцприладдя і ніде жодного пляну не було. «Нєту» – одиноке слово, як відповідь. В Наркоматі я просила всіх хоч накинути мені оріентаційний шкіц міста. Ніхто не орієнтувався і не вмів. Вкінці один росіянин вирішив нарисувати мені необхідне: дорогу з шкільного гуртожитку на Хрещатик і відтіля в Наркомат на Рейтарську…

Тож я ходила по місті як сліпа й дурна. Не могла теж зорієнтуватись в трамваях і вкінці знала, як мужик, тільки ті номери, що їдуть до школи. «На Мельника» і в Наркомат. Прийшлось одже з містом знайомитись найпримітивнішим способом, певно як нашому сваткові з Нью-Йорком, чп яким Буенос, пізнаючи вулицю за вулицею та блудячи часто. До того ж скляні вікна в трамваях були замерзлі, і крізь них нічого не було видно. А дні були з ранку до вечора темні, спочатку мрячні, потім стяті страшним морозом. В тих умовах не багато побачила я в Києві. Ще гірше повелось мені з провідниками. В будні не було мови, щоб хтонебудь провів по місту. Всі працювали. Та зближалася неділя, чи вихідний.

В Наркоматі був у фінвідділі якийсь один Енко, що при низькій чорнявій постаті і вже типово слав’янському вигляді мав і сорочку з вишивкою (машинова була дозволена, ручна, як потім виявилось, була проявом націоналізму) на що галичанин не раз давав себе зловити. Та й говорив він не тільки до мене по-українськи. Ото ж я попросила, щоб, користаючи з вихідного, провів мене завтра по Києву, та він відмовився, мовляв, йому ніколи, бо не зважаючи на вихідний, має роботу. Почування образи у мене помішалось з невиразним передчуванням обставин життя, серед яких доводилось жити тим людям, та небезпек, якими воно для них було наїжене. Чи ж можна подумати, що в західній Европі знайшовся б молодий чоловік, що відмовивби чужинці годинку-дві провести її по місті? Що ж могло такий з роду гостинний і ввічливий нарід, як українці, зробити такими дикунами?

Так «наладнавши» спосіб ходження по місті, я наладнувала решту моїх справ з успіхом – знову – посереднім. Отже Наркомат. Чого мені треба було там? В основному двох речей: з плянфінвідділом устійнити «профіль» школи, при чому вони мене до цього зовсім не потребували, та осягнути затвердження бюджету, що теж відбувалось без мене. В відділі Кадрів: піти з інспектором К. до книгарні та дістати програми дисциплін, що їх малося читати в школі… До поладнання за один день?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю