Текст книги "Гімн демократичної молоді"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Сорок вагонів узбецьких наркотиків

«Брати Коени – Ітан і Джоел – навчили мене не боятися крові», – писав мій друг Бондар. У Харкові, п'ятнадцять років тому, нормально стояли брати Лихуї – Гриша і Сава – кришували гуртожитки, так би мовити – із мовчазної згоди адміністрації. Хоча, спробувала б адміністрація що-небудь сказати Саві чи, тим більше, Гриші, думаю, брати б її всю з'їли. Братами брати Лихуї були нерідними, але кров у них текла спільна, я в цьому не сумнівався. Стояли вони справді нормально, вороги їх поважали – вони могли вийти удвох на стінку, їх ламали і змішували з чорним харківським ґрунтом, вражені їхньою мужністю та їбанатством вороги відносили їх на плечах додому й викликали швидку, брати відлежувались, заливали рани спиртом (я зараз говорю про душевні рани), і знову йшли в бій. Це викликало якщо не повагу, то, принаймні, острах – попадеш під такого, мов під екскаватор, лікуйся потім, якщо зможеш. До мене брати ставились із інтересом – ще під час першого, назовімо його так, знайомства, коли нас, салаг, вигнали о другій ночі на коридор для знайомства з командним складом, брати побачили мене – а що в тебе з волоссям? спитали, ти що – панк? Потім ми з ними часто говорили про національне відродження й спасіння душі, тоді, в свої сімнадцять, я переконував їх, що це поняття тотожні, вони, здається, вірили мені, згадати соромно. В кінці дев'яностих, отримавши свою критичну масу шрамів і черепномозкових травм, брати вирішили, що досить їм пиздитись із неграми на футбольному майданчику, тим більше, що он їх скільки – негрів, цілий континент, а їх – братів Лихуїв – лише двоє, та й то нерідні, тож вирішили вони вийти з кримінальної тіні і якось легалізуватись, наскільки це можливо в умовах нашої піднебесної республіки. Спочатку в одному з гуртожитків вони відкрили кафе-гриль. Це мало що змінило в їхньому особистому та громадському житті – захищаючи сумнівну честь двох нещасних співпрацівниць кафе-гриль, Гриша й Сава і далі змушені були через вечір виходити удвох на стінку, бабла це особливого не давало, задоволення тут не рахується, все-таки мова йде про бізнес, тому кафе брати прикрили і взяли в складчину автостоянку. Із автостоянкою в них не склалося суто випадково – через вроджену слов'янську легковажність і, так само вроджені, кримінальні нахили, брати дозволяли друзям ставити на своїй стоянці крадені в Росії машини, які потім розпилювались, на запчастини і перепродувались у мережі фірмових салонів беемве. Оскільки салонів було мало, а машин із Росії приганяли багато, іноді крадена техніка стояла під відкритим небом довгими тижнями. І коли одного разу конкуренти здали салони беемве органам, ті, мається на увазі органи, швидко вийшли на власників автостоянки, де під боязким весняним снігом іржавіли найкращі зразки німецької автомобільної промисловості. Братам удалось відкупитись – вони викотили зі стоянки вишневого кольору беемве без двигуна і покотили його просто на штраф-майданчик райвідділу міліції. Конфлікт було улагоджено, салони, до речі теж відмазались, але крадену техніку дівати було нікуди, тому брати продали автостоянку будівельній компанії під забудову. Проти забудови виступили мешканці району, але брати Лихуї до цього стосунку вже не мали і дивились на все збоку зацікавлено й відсторонено. Одного разу навіть вийшли на мітинг протесту, разом із іншими мешканцями району, стали в перших рядах і дивились на розкопану під фундамент колишню автостоянку, навколо якої бігав прораб і відганяв мешканців району. Сава стояв із прапором комуністичної партії, Гриша стояв із транспарантом, на якому було написано «НАТО – руки геть від української землі». Сава сміявся з брата, що це за мудацький транспарант у тебе? – говорив. Гриша ображався і відповідав, що нічого не мудацький, правильний транспарант, все вірно, казав, це лише дебілам незрозуміло, тоді ображався Сава й голосно кричав протестні гасла. Здавши прапор і транспарант організаторам мітингу, брати пішли додому, думаючи про мінливість долі та непевність економічної ситуації в країні. На згадку про автостоянку у них лишився важкий моток колючого дроту, метрів сто п'ятдесят, якщо не більше, котрий брати вирішили будівельникам не продавати, скрутивши його і принісши додому. Колючий дріт лежав посеред кімнати як тривожне відлуння війни, в якій їхні батьки участі, втім, не брали, оскільки батько Гриші на той час сидів за вбивство інкасатора, – а в Сави батька взагалі не було, і по чиїй лінії він був Лихуєм, ніхто напевне не знав, хоча родичі любили його більше за Гришу.

Новий бізнес придумав Сава. Він сидів вечорами на кухні і переглядав рекламні газети.

– Дивись, – сказав він одного разу старшому брату, котрий газет не читав і цілими днями тягався по базару, а тут випадково забіг додому і нервово ходив кімнатами, час від часу натикаючись на колючий дріт? – Дивись – тут рекламують усе, тут рекламують навіть такі штуки, про які я ніколи не чув, на першій сторінці навіть є реклама боїв без правил серед інвалідів, а в розділі «Культура і відпочинок» рекламують щотижневі збори євангелістів під пам'ятником першим комсомольцям у парку Артема.

– І що? – не зрозумів Гриша.

– Ти дебіл, – сказав йому брат, – ти не знаєш, хто такі перші комсомольці чи хто такі євангелісти?

– Мені по хую євангелісти, – відповів йому Гриша.

– Разом з тим, – погодився із ним Сава, – дивись, яка річ – ніхто не рекламує ритуальні послуги.

– Ритуальні послуги? – здивувався Гриша, – це що за послуги такі, щось на зразок інтиму?

– Не зовсім, – сказав Сава, – це коли поминки, розумієш – там, вінки, гроби, в крематорії коли спалити треба – тоді це ритуальні послуги.

– Так ясно, що не рекламують, – зрозумів брата Гриша, – у нас же крематорії державні.

– З чого ти взяв? – не повірив Сава.

– Ясно, що державні, – запевнив його Гриша, – я тут Жоріка бачив, пам'ятаєш Жоріка? Ну, Жорік, йому ще чечени вухо відрізали за борги; самі і в лікарню відвезли, а хірурги вже після зміни були, пришили йому вухо, але не тим боком, довелось ще раз везти, перешивати, пам'ятаєш?

– Ну? – сказав Сава.

– Так він працює в крематорії, істопщиком.

– Ким?

– Істопщиком, і за проїзд ніколи не платить, у нього корочка, він бюджетник, до того ж пільговик, ну, йому з цим вухом інвалідність дали.

– Трусить він – твій Жорік, – не повірив Сава братові, – якщо крематорії справді державні, то до якого міністерства вони входять?

– Не знаю, – відповів Гриша, – може, до вугільної промисловості.

Але Сава вже почав думати. Сфера ритуальних послуг приваблювала своєю незайманістю та можливістю розвернутись відразу широко й з понтами. Сава навів справки, Гриша зустрівся з Жоріком і напоїв його в зюзю. Доки Жорік ще тримався на ногах, він поводився зверхньо, вимагав чистих серветок і пива до водки. Потім попустився і став плакатись, сказав, що давно пішов би з істопщиків, що йому жмури вже ночами сняться, але куди ж він піде, там колектив, його поважають, на день народження грамоту дали, план вони виконують і взагалі.

– Ага, – сказав Гриша, – план. Значить, ви таки бюджетники?

– Да, – розплакався знову Жорік, – ми бюджетники. До того ж пільговики.

– А в чому фішка твоєї роботи? – запитав Гриша.

Жорік помовчав, попросив ще одну чисту серветку, витер сльози і сказав:

– Фішка моєї роботи, Гриша, в моїй безвідмовності, розумієш?

– Поясни, – попросив Гриша.

– Я істопщик? – сказав Жорік і знову витер сльози, – я спалю кого завгодно, хоч маму рідну. На мені зав'язана демографічна ситуація в ленінському районі, січеш? Якщо я завтра здохну, топка стане і вже мене спалити буде нікому, січеш? Тому що це я тримаю топку теплою, а котли прогрітими. Я, можна сказати, взагалі тут центровий. До речі, пиво буде?

– Ну, у вас же не єдиний у місті крематорій, – справедливо здивувався Гриша.

– Так-то воно так, – відповів Жорік, – а ти спробуй спалити жмура в сусідньому районі, я подивлюсь. Ми ж бюджетники, у нас все прописано, у нас план, я жмурів зранку закидаю, у мене топка завжди прогріта, січеш? – знову запитав він. – Зі жмурами головне що? Головне – порядок. Зупини я котли, охолоне топка – куди жмура кидати станеш? Жмур, він чекати не буде, він розкладатися почне. Так що від мене тут уся демографічна ситуація й залежить. – Безперечно, під демографічною ситуацією Жорік розумів щось своє.

Гриша задумливо кивав головою.

– То що виходить, – сказав він нарешті, – вся фішка в тому, що ви бюджетники?

– Да, – сказав Жорік не без задоволення, – у цьому вся фішка.

– Значить, виходить, – говорив далі Гриша, – якщо я побудую поруч свій крематорій, на більш людських умовах, то я вам увесь бізнес переб'ю?

– Що ти, – занепокоївся Жорік, – а істопщика де візьмеш? Жмур, він істопщика потребує.

– Ну, істопщик не академік, – задумливо сказав Гриша, – ось ти, наприклад – що закінчував?

– Музичне училище, – сказав Жорік, – по класу баяна.

– Так що ж ти в істопщики пішов?

– Я з коня впав – сказав Жорік.

– З якого коня?

– Мене після одного концерту додому на коні везли, п’яного. І я впав із коня. Зламав середній палець. Пробував грати далі, але не всі ноти беру, січеш?

Тоді брати зібрали нараду і почали радитись. Гриша, ще далі перебуваючи під враженням розповідей про жмурів, пропонував відкрити приватний крематорій, наприклад в котельні, завезти туди імпортний фінський котел і влаштувати з Жоріком стахановські змагання. Загалом, Гриша до ідеї ставився легковажно, складалось враження, що він збирається відкривати сауну. Сава натомість поважно заперечував, акцентуючи на тому, що імпортний фінський котел, по-перше, ще дістань, а по-друге, він, сука, стільки електрики жере, що вони по бабках просто не потягнуть.

– Послухай, – казав він Гриші, – котли-мотли, це все несерйозно. Треба нормальний бізнес ставити. Треба запускати повний комплекс ритуальних послуг, від а до я.

– Від а до я – це як? – питався Гриша, – це що – самим жмурів збирати на вулицях?

– Від а до я – це повний комплекс послуг, – пояснював Сава, – з крематорієм, з бабками-плакальницями, з виготовленням пам'ятників. Столовку можна відкрити, щоб відспівувати було де. Налагодити сервіс потрібно, народ сам до нас потягнеться.

– Ось у цьому я сумніваюсь, – відповів на це Гриша.

За якийсь час брати викупили земельну ділянку в межах міста. Пожежники хотіли бабок, але Сава переконував їх, що проект некомерційний, а отже, бабок за це брати не можна.

– Це ж екологічно важливий архітектурний об'єкт, – пояснював Сава пожежникам, – це ж легені міста, це потрібно нам усім.

– Нам це не потрібно, – заперечували пожежники.

Врешті з пожежниками домовились.

Гриша знову зустрівся з Жоріком, Жорік затягнув було свою сагу про жмурів та істопщиків, але Гриша коротко попросив намалювати йому схему котла.

Сава подивився на малюнок Жоріка, мовчки віддав його Гриші і попросив знайти священика.

– Що, відспівувати будемо? – поцікавився Гриша.

– Потрібно освятити місце, – сказав Сава, – щоб бізнес пішов.

Гриша знову зустрівся із Жоріком.

– Послухай, – сказав, – ви ж там відспівуєте своїх жмурів?

– Ну да, ну да, – завівся Жорік із півоберта, – жмура його відспівати потрібно, аякже, перш ніж у топку, жмур він відспіваний має бути. – Через Жоріка Гриша вийшов на отця Лукіча, Жорік дав йому довгий номер мобільного. Гриша подзвонив.

– Я віддзвоню, – коротко сказав отець Лукіч, – у мене безлімітний. – Домовились про зустріч у кафе. До кафе отець Лукіч під'їхав на вишневого кольору беемве. Брати розповіли йому про свої плани. Отець Лукіч задумався. Попросив собі пива до водки. Випив.

Задумався ще раз.

– Добре діло робите, хлопці, – сказав нарешті, – добре. Хай господь вас благословить, – перехрестив він братів, а разом із ними й сусідній столик. За сусіднім столиком притихли.

– То що, отче, – почав Сава, – можна на вас розраховувати?

– Можна, – розважливо сказав отець, – можна… Але якщо ви думаєте, що я вам щодня буду ваших жмурів відспівувати, то краще забудьте про це…

– Що ж робити, отче? – запитав Сава.

Отець помовчав.

– Капличку вам треба, хлопці, капличку…

– Капличку?

– Так, – задумливо почісуючи руду бороду, сказав отець, – капличку… Капличку. І водки.

– Водки? – не зрозумів Гриша. – Да, мені водки. І капличку.

– А капличку освятите? – поцікавився Сава, перш ніж замовляти водку.

– А чого ж? – далі розважливо вів отець, – капличку освячу. Приїду до вас, у мене машина своя, освячу місце, організуємо молебень, проти злого ока, проти голоду, проти мору.

– Отче, – сказав йому Сава, – нам проти мору не треба.

Принесли водку. Отець підвівся, підніс склянку і сказав:

– Мудрі діла твої, господи, воістину по ділах твоїх пізнається мудрість твоя. – За сусіднім столиком заціпеніли. Зрештою, весь зал, затамувавши подих і затиснувши в горлах водку, дивився на отця Лукіча. В цей час його мобіла завібрувала. Отець підніс слухавку, – да, – сказав, – да, Валюня, я передзвоню, я тобі пєредзвоню, шо блядь, я ж сказав – я передзвоню! – Отець Лукіч схилився над мобілою і почав шукати потрібний номер, врешті відчувши загальну напругу в залі, підвів очі і побачив заціпенілі погляди, спрямовані на нього. Він роззирнувся навколо, подивився на склянку, перевів погляд на мобілу, потім знову на зал – у мене безлімітний, – пояснив.

За якийсь час отець Лукіч і брати Лихуї приїхали на відведену під цвинтар ділянку. На ділянці бездомні дачники вже почали копати грядки. Гриша почав їх виганяти, дачники відбивались лопатами, врешті з вишневого кольору беемве вийшов отець Лукіч і дістав з-під поли свого твідового піджака важкий срібний хрест зеківської роботи. Дачники відступили.

– Отут, – сказав отець Лукіч, – отут благословенне місце, істинно вам кажу, можете класти фундамент.

Сава дістав із багажника колючий дріт і похмуро почав його розмотувати. Крім того, отець пообіцяв братам дати оголошення про їхню контору в єпархіальній пресі. Лише попросив принести готовий текст, пишіть про головне, сказав він: слоган, прайс-лист, система знижок, про церкву що-небудь. Що би до вас хотілося прийти, розумієте?

Брати подумали і побігли в бюро перекладів. В бюро перекладів побачили братів, теж подумали і погодились написати текст, лише попросили детальніше описати «профіль бізнесу».

– Ну як, – гарячкував Сава, – це некомерційний проект, легені міста, це потрібно нам усім. – Бюро перекладів кивало головами. – Для нас головне – сервіс, – гарячкував далі Сава.

– Да, – додав Гриша – працюємо до останнього клієнта!

– Да, – гарячкував Сава, – послуги від А до Я. Плюс у нас патріархальне благословення.

– Тут написано – єпархіальне, – зазирнуло до їхніх документів бюро перекладів. – і ще капличка, – додав Сава. – І гнучка система скидок.

Зрозуміло, – сказало бюро перекладів, – спробуємо урахувати всі ваші пропозиції. – Брати зітхнули. Наступного дня Гриші передзвонили з бюро перекладів, попросили зайти, сказали: знаєте, у нас тут дещо вийшло, було б добре, якби ви зайшли і подивились. Брати зайшли, почитали текст і влаштували скандал, Гриша кидався бити перекладача з німецької, Сава його стримував. Врешті, бюро перекладів пообіцяло все переробити. Без доплати, – Ви зрозумійте, – кричав їм Сава, утримуючи двері, котрі ззовні виламував його брат, – нам головне сервіс! Від а до я! І про церкву щоб було! Інакше нам без понтів, без церкви, ви зрозумійте!

Зустрілися через два дні. Гриша залишився чекати в коридорі. Перекладача з німецької зачинили на кухні. Сторони сіли за стіл.

– Ми врахували ваші зауваги, – сказало бюро перекладів, – частково вони були справедливі, але ви відбили нам дзвоник біля вхідних дверей, за це доведеться доплатити.

– Текст покажіть, – коротко сказав Сава.

– Гаразд, – нервово погодилось бюро перекладів, – домовились – доплачувати не треба. Може, кави?

– Давайте текст, – повторив Сава.

– Ну, гаразд, – погодилось бюро перекладів і показало Саві текст.

Текст був такий:

Ісус віддав за вас своє життя! Ми віддаємо вам тепло своїх сердець!

ТзОВ Лихуй і сини. Повний комплекс ритуальних послуг!

У мальовничому куточку Харкова, в районі нових житлових масивів, що стрімко зносяться вгору, розкинуло свої угіддя бюро ритуальних послуг «Лихуй і сини». Виплекане дбайливою господарською рукою, бюро щоранку гостинно відчиняє свої двері першому відвідувачу. З ранку до вечора, не покладаючи рук, виконують свої професійні обов'язки працівники бюро. З першого ж дня роботи комплекс ритуальних послуг «Лихуй і сини» полюбився мешканцям житлових масивів і став улюбленим місцем відпочинку харків'ян та гостей міста. Що й не дивно. Адже на відміну від інших закладів відповідного профілю наше бюро гарантує вам повний комплекс ритуальних послуг. Взявши собі за принцип якість виконання та індивідуальний підхід до клієнта, наш колектив надійно тримає високо підняту планку оперативності та професіоналізму.

В нашому бюро вам запропонують дешеві ділянки в одному з наймальовничіших районів Слобожанщини, ритуальні аксесуари за демпінговими цінами, автоперевезення, а також послуги професійних працівниць ритуальних послуг, духовних осіб і тамади. На території комплексу знаходиться також затишна модифікована капличка європейського класу, де ви завжди зможете провести кілька незабутніх годин.

Говорить один із засновників бюро, Лихуй Григорій Владленович:

Мій батько, ветеран війни, часто говорив мені: Гришо, оце твоя земля. Що ти в неї кинеш, те з неї і виросте. Тому, коли ми з братом виросли і настав час обирати свою дорогу в житті, я згадав слова батька. Адже ніщо так не гріє душу, як можливість віддати вам часточку свого натхнення, свого сердечного тепла. Для мене бюро – це не просто місце роботи, для мене воно давно стало місцем спочинку і душевної рівноваги. І якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться, я б хотів, аби мене поховали тут – на території ТзОВ «Лихуй і сини»!

Важко не погодитись із шановним Григорієм Владленовичем, ось уже воістину – живе на землі господар!

Так само наше бюро з радістю сповіщає вам про гнучку систему знижок для постійних клієнтів. Так, уже з третього замовлення йде бонусне нарахування відсотків, яким можна буде скористатися надалі. Приймаються також колективні замовлення.

Потрапивши до нас одного разу, ви обов'язково захочете повернутись!

Якщо ховати – то тільки з Лихуями!

Сава довго думав. Чути було, як на кухні б'ється серце в перекладача з німецької.

– Гм, – сказав Сава, – чогось подібного я від вас і хотів. Лише два моменти. Перший – отут, де віддаємо вам тепло своїх сердець, може, краще тепло замінити на жар?

– Розумієте, – сказало Саві бюро перекладів, – з огляду на специфіку вашої роботи ми б вам цього не радили.

– Ну добре, – незадоволено сказав Сава, – добре. І ще одне, оця фраза – і якщо, не дай бог, зі мною завтра щось трапиться: по-моєму, звучить як погроза, ні?

– Добре, – відказало бюро перекладів – приберемо. Ще якісь зауваги?

– Ні, – відказав Сава, – все нормально, – виклав сто баксів, забрав текст і пішов шукати брата. Треба було відкриватись.

Відкриття вийшло пафосним. Під щойно збудованою капличкою товпився народ, прийшли пожежники, на беемве приїхав отець Лукіч, прийшла сестра братів Лихуїв із сином, прийшли зацікавлені мешканці житлових масивів, прийшли представники комуністичної партії зі знайомим братам гаслом «НАТО – руки геть від української землі», прийшов Жорік у жовтій сорочці, привів із собою почесного ветерана, сказав, що так годиться, що завжди треба, аби щось сказала старша людина, брати не суперечили, мовчки потисли Жоріку руку і нервово поводили спітнілими шиями. На обох були білосніжні турецькі сорочки, що обтягували братські торси й просякали потом. Першим слово попросив отець Лукіч, він рішуче відімкнув мобілу і взявся до промови.

– Дорогі миряни, – сказав отець Лукіч, раз по раз позираючи в бік свого беемве, біля якого крутились діти з житлових масивів, – у благословенному місці зібралися ми сьогодні. Благословенне це місце, оскільки постало воно з благодаті божої. Тому, дорогі миряни, як казав господь наш, любіть одне одного, а про все інше він подбає сам, – сказав отець Лукіч і широким жестом повів уздовж обтягнутого колючим дротом цвинтаря. – Миряни боязко захрестились. Жорік витер сльози жовтим рукавом сорочки. Наступним слово взяв почесний ветеран.

– Згадується мені, – сказав він, – один героїчний фронтовий епізод. Стояла люта зима сорок четвертого. Ми тоді якраз зупинилися під Москвою, грудьми лягли, зима була люта, але ми грудьми лягли, не пустили гада.

– Жорік, – підійшов до Жоріка Гриша, – що він трусить, яка зима сорок четвертого, яка Москва?

– Да розслабся, – примирливо сказав Жорік, – він на Ленфільмі працював, вони тоді кіно під Москвою знімати, з Любов'ю Орловою чи ще з якоюсь проблядцю, я їх завжди плутаю.

– І ось одної глупої ночі вийшов я на позицію, а мороз аж дзвенить, танки не витримують, що вже говорити про чоловіка, да… А я не слабкого десятка був, на мене чотирьох таких, як ви, треба було – показав він на братів Лихуїв. – А місяць аж повниться, і такий мороз, що танки не витримують, е-е-е думаю, мене голими руками не візьмеш, я не простого десятка був, да… І викликає мене головнокомандуючий Іван Степанович Конєв і каже мені – рядовой Білялєтдінов… – тут усі зааплодували і задоволеного почесного ветерана стягли зі сцени, чого він, зрештою, не зауважив. Ветеран схопив Жоріка за жовтий рукав і продовжив свій спіч. Брати дивились на старого, як грифи на помираючу в пустелі худобу, в них уже прокинувся професійний інстинкт, і в почесному ветерані вони справедливо бачили потенційного клієнта. Після цього отець Лукіч оперативно провів молебень, і всі потяглися в капличку на фуршет. Виходячи з фуршету, пожежники тисли братам руки, ми з вами зв'яжемось, – казали, – треба виходити на серйозний рівень.

Пожежники задзвонили через тиждень.

– Значить, так, – сказали, – тут зараз у Будапешті, по програмі міст-побратимів проходить конференція. По ойкумені. Поїдете?

– По чому? – перепитав Гриша.

– По ойкумені, – повторили пожежники, – коротше – комунальний сектор, недержавні організації, паранормальні практики. Ви потрапляєте під усі категорії. Поїдете?

– А бабки? – запитав Гриша.

– Вони все башляють, – заспокоїли пожежники, – ми б самі поїхали, але в нас ОБСЄ.

– Що? – знову перепитав Гриша.

– Коротше, – повторили пожежники, – їдете на ойкумену?

– Їдемо, – видихнув Гриша.

– Ок? – сказали пожежники, – тоді ми даємо їм ваш телефон, вони вам скинуть факс.

– У нас немає факсу, – сказав Гриша.

– Купіть, – підказали пожежники і кинули слухавку.

Гриша розповів усе братові. Сава дав йому двадцять баксів, Гриша пішов у найближчий жек і за двадцятку купив у них факс. – Спишемо по квартальному звіту, – коротко пояснив йому начальник жеку, ховаючи двадцятку в кишеню своїх безрозмірних штанів.

Передзвонили з Будапешта. В офісі випадково не було нікого, крім Гриші, тому розмовляти довелося саме йому. Спочатку він стрьомався їхньої англійської, але потім звикся, згадав увесь запас англійських слів, котрих навчився свого часу від негрів по гуртожитках, і більш-менш успішно відбив першу атаку. Себе він хвастовито називав «зе презідент», свою фірму – «хауз оф зе дез», а визначаючи «профіль бізнесу»; вживав не до кінця зрозуміле йому самому «готік стайл». Наступного дня прийшов факс із Будапешта. Факс прийняв так само Гриша, котрий навчився користуватись апаратом і до факсу нікого не підпускав. Брати схилились над папером, але крім уже знайомого Гриші «хауз оф зе дез», на чию адресу й було адресовано факс, нічого не зрозуміли. Брати подумали й знову побігли до бюро перекладів. Ті мовчки зачинили на кухні перекладача з німецької і так само мовчки схилились над папером.

– Вас запрошують на конференцію, – пояснили вони братам, – по ойкумені.

– Це ми й без вас знаємо, – вигукнув Гриша.

Але брат його осмикнув.

– Просять зробити презентацію вашої фірми, в мультимедійному режимі, – переклало далі бюро перекладів, – маєте – 30 хвилин часу, робочі мови – угорська й німецька.

– Що таке мультимедійний режим? – запитав Сава.

– Що таке презентація? – запитав Гриша.

– Ну, – сказало бюро перекладів, – треба, щоб ви 30 хвилин говорили про свою фірму, бажано зі слайдами. Бажано угорською мовою.

– Ти зможеш? – запитав Сава Гришу.

– Угорською не зможу, – сказав той.

– А німецькою?

– І німецькою не зможу, – сказав Гриша.

– Ми вам можемо зробити презентацію німецькою, – сказало бюро перекладів, – і спеціально для вас зробимо переклад нормальною, ви зможете показувати слайди, а там уже все буде написано.

– А ви шарите в ойкумені? – недовірливо перепитав Сава.

– Наш перекладач із німецької шарить, – сказало бюро перекладів.

– Добре, – сказав Сава і ще раз осмикнув брата.

Озираючись на Гришу, ввійшов перекладач із німецької.

– Я спробую, – сказав він, прочитавши факс, – але хотілося б отримати більш детальну інформацію щодо профілю вашого бізнесу.

– Малий, – суворо рушив на нього Гриша, – малий, я тобі одне скажу, – Сава устиг схопити його за руку, – у нас сервіс, у нас сервіс від а до я, ти мене зрозумів? – Перекладач із німецької боязко сховався за комп'ютером. Сава поклав на стіл технічну документацію фірми, Гриша дістав із кишені складений вчетверо аркуш у клітинку із малюнком Жоріка. Перекладач визирнув з поза монітора і подивився на малюнок.

– Я можу, – сказав він, – спробувати розписати це як рециклінгову програму гуманітарного профілю.

– А це буде по-ойкуменічному? – запитав його Сава.

– По-ойкуменічному, звісно, що по-ойкуменічному, поспішив запевнити його перекладач із німецької.

– Малий, ой, малий!.. – тільки й прохрипів Гриша.

Перекладач із німецької сам знайшов Саву.

– Ми змінили адресу офісу, – сказав він, – тому не шукайте нас. Ось ваша презентація, – простягнув він Саві компакт-диск, – ось переклад нормальною. Я роздрукував вам ДВА примірники. Доплати не треба. – Коли перекладач із німецької пішов, Сава покликав брата, вони довго крутили в руках диск і вивчали переклад. Переклад складався з кількох основних тез, супроводжуваних наочними схемами й малюнками. На малюнках схематичні постаті стояли біля маленьких будиночків, поруч стояв схематичний котел, схожий на польову армійську кухню, і з нього йшов чорний густий дим.

– Гм, – сказав Гриша, – добре попрацював малий.

– Такі малюнки, – сказав Сава, – в літаках малюють на схемах евакуації в разі авіакатастрофи.

В основу презентації було покладено вже відомий братам текст про мальовничі куточки Слобожанщини та модифіковану капличку, брати ще раз пробігли очима по тексту й почали радитись, кого посилати на конференцію. Гриша їхати боявся, сказав, що в нього з мовами погано, і що він літати боїться, і що не може він кинути офіс, хто ж факси приймати буде, – казав, ні-ні, говорив він братові, – мені не до баловства. Сава їхати теж не хотів, передусім тому, що боявся кинути бізнес на Гришу. Гриша запропонував послати Жоріка, Сава погодився, але не в Будапешт.

– А що отець Лукіч? – запитав Сава.

– Нє, – відповів задумливо Гриша, – нє, не вийде – на Лукічу три судимості висять. І підписка про невиїзд. Нє…

– Почекай, – раптом сказав Сава, – давай Івана пошлемо.

– Ну, справді, – зраділи брати, – що ж це ми відразу не подумали, ясно, що треба посилати Івана. – І вони зателефонували своїй сестрі.

Сестра, Тамара Лихуй, рідною сестрою доводилась Гриші, проте Саву теж вважала за брата, що, втім, не зашкодило їм переспати свого часу. В юному віці Тамара вийшла заміж за лейтенанта авіації, осетина за походженням. Від осетина в неї і народився син Іван. З початком першої чеченської чоловік-авіатор несподівано занервував, сказав, що нарешті настав його час і що він їде до Грозного створювати незалежну ічкерську авіацію – Прокидається Кавказ! – загрозливо кричав він з балкона, помахуючи кулаком у напрямку обласної телевізійної вежі. Доїхав він, утім, лише до Ростова, де влаштувався таксистом і успішно грачував у районі аеропорту. Тамара виховувала сина сама, працювала в готелі «Харків», в старому корпусі, завідуючи поверхом і відповідаючи в основному за готельних проституток. У самі проститутки її не брали, передусім – через її прізвище. Братів своїх Тамара любила, син Іван третій рік вивчав соціологію. Брати зателефонували Тамарі, – сестрьонка, – сказали, – ти просила малого прилаштувати, є хороша робота. Міжнародний рівень, Комунальний сектор, – Добре, – сказала Тамара, – я його пришлю до вас. Тільки ж ви дивіться, щоб цього разу без наркотиків.

Іван дядю Саву, а особливо дядю Гришу боявся, але материнського слова послухав і прийшов до братів у офіс, лякливо обходячи згромаджені в коридорі свіжотесані домовини.

– Іван, – діловито почав Сава, – хочеш у Будапешт? – Від слова Будапешт в Івана встав.

– Хочу, – сказав він, – а що треба робити?

– Малий, – загарчав із місця Гриша, – ти послухай, малий.

– Почекай, почекай, – перебив його Сава, – потрібно виступити на конференції по ойкумені.

– Ти хоч знаєш, що таке ойкумена?!! – знову загарчав Гриша.

– Знаю – боязко відповів Іван, – у нас семінар був по паблік рілейшинз, от, і там ойкумена тоже…

– Ой, малий, ой, малий, – закивав на це головою Гриша.

– Тоді так, – тримаючи брата за руку, закінчив Сава, – ось тут на диску наша презентація, ось тобі примірник перекладу, ДРУГИЙ примірник я лишаю собі, ось тобі сто баксів, біжи в ОВІР, скажеш, що ти з комунального управління, там тебе чекають, зробиш паспорт, купиш квиток, післязавтра твій виступ. – Дядя Гриша лише розпачливо клацнув зубами.

І ось далі відбуваються такі події.

В новому костюмі, в нових черевиках і новому плащі, в батьківському авіаторському шкіряному шоломі, з дипломатом штучного покриття в руках, молодий ойкуменіст Іван Лихуй ступив на борт літака і, розмістившись, замовив собі скотч. Погано стримуючи професійну неприязнь, стюардеса запропонувала йому лимонад. Іван відразу ж розкис.

– Зємеля, – раптом звернувся до нього сусід, – зємєля – дьорнеш? – Сусід дружньо посміхався, був так само в костюмі і в ядучо-салатовій сорочці. Іван подумав, що ось, мабуть, про таких людей в книгах пишуть «повновидий молодик», і ствердно кивнув. Молодик дістав із кишені брюк 0,75 абсолюту і повновидо підморгнув.

– Сєва, – простягнув він Іванові опухлу правицю, агресивно зірвав кришку і, надпивши, передав абсолют Івану.

Іван приклався до шийки, закашлявся і запив лимонадом.

– За знайомство, – дружньо сказав повновидий молодик і знову надпив.

– А що, брат, – почав подорожню розмову молодик, коли літак зірвався в небо і лимонад підступив Івану під горло, – по бізнесу чи так?