Текст книги "Гімн демократичної молоді"

Автор книги: Сергій Жадан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Почались трудові будні. Головна проблема трудових буднів полягала в тому, що клуб виявився цілком неприбутковим. Цільова аудиторія вперто оминала «Бутерброди». Гога лаявся, Славік намагався на очі йому не потрапляти, а коли потрапляти доводилось, голосно кричав про нішу, про укрконцерт і в'єтнамську діаспору, навіть запропонував перепрофілювати «Бутерброди» на суші-бар і працювати виключно на в'єтнамську діаспору, після чого отримав від Гоги по голові і якийсь час на роботі не з'являвся. Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані в «Бухгалтерському обліку». Сан Санич розшукав Віку і запросив її на вечерю. Віка сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.

З'явився Славік. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славік сидів, печально киваючи головою, і мовчав. – Довго мовчати будеш? – запитав Гога, радісно посміхаючись. – Георгій Давидович, – почав Славік, ретельно добираючи слова, – я розумію, да – ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. – Я? – далі посміхався Гога. – Зрештою, ми професіонали, – сказав Славік і поправив окуляри. – Я розумію – бізнес є бізнес, і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якись претензії – говоріть, я не ображусь. Але, – продовжив Славік, – я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не співпадали, ну, але так сталось, я розумію – ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. – Славік, – сказав йому Гога, – це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. – Так, – сказав Славік, – так. Я розумію – ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд… – Славік, – знову звернувся до нього бос, – я тебе прошу – давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? – Славік ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. На завтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! – Що? – перепитав його Гога. – «Рушнички», – терпеливо повторив Славік, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався. – «Вишивані рушнички»! Да почекай ти! – крикнув він по той бік розмови і, знову припавши до слухавки, продовжив: – Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде – вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доїбеться. – А ти впевнений, що нам це підходить? – про всяк випадок перепитав його Гога. – Ясно, що підходить, – закричав Славік, – це саме те, що нам треба – малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, блядь – розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все – цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шоу маст го он, Георгій Давидович, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, блядь! – закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали, Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворда. По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. – Ви хто? – запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. – Ми «Суперксерокси», – відповів перший, у синьому спортивному костюмі. – Хто? – перепитав Сан Санич. – Ти що, глухий? – сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі, – «Суперксерокси». Весь будинок напроти – наш. Паркінг за рогом – теж. – І ще офіс на Південному, – знову вступив у розмову перший, у синьому. – Загалом – ми лідери на ринку, зрозуміло? – це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з під поли його спортивної куртки випав обріз. Зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. – Ми тримаємо мережу оптових центрів, – продовжував перший, – у нас прямі поставки із Швеції. – Ви що, – спробував підтримати розмову Гога, – хочете продати нам ксерокс? Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. – Ми хочемо, – нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, – аби все було почесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія. Потрібно платити. – Ми платимо, – спробував пожартувати Гога, – податковій. Третій знову невдало повернувся, і обріз загуркотів по підлозі. Четвертий відвалив йому ляща, нахилився, підняв зброю і сховав її до кишені своїх малинових спортивних штанів. –  Брат, та не зрозумів, – знову почав другий, вкладаючи в слово братвсю свою ненависть. – Ми «Суперксерокси», ми покриваємо весь регіон. – Що ви маєте на увазі? – спитався Сан Санич. – Ти не перебивай, да? – різко сказав перший і повернувся до другого, – говори, Льоня. – Да, – сказав на це Льоня, – у нас виходи на адміністрацію. Це наша територія. Так що треба платити. – Ну, ми тут теж не чужі, – спробував щось сказати Гога, – Нас тут, у принципі, знають. – Хто тебе знає, брат! – вигукнув другий, стискаючи кулаки, але четвертий взяв його за лікоть, мовляв, спокійно, Льоня, спокійно, вони самі не знають, що творять. – Ну хто тебе знає? – Ну, як хто? – спробував потягнути час Гога. – Я по гіпсокартону взагалі працюю, у мене знайомі на Балашовці, плюс зачепки в податковій. Брати Лихуї знову ж таки… – Що? – заревів другий, і Гога відразу зрозумів, що про Лихуїв можна було не згадувати. – Лихуї?! Ці лохотронщики?!! Да вони у нас, в «Суперксероксах», взяли партію старих принтерів і перепродали їх якимось мудакам із Тракторного! Сказали, що це копіювальні машини нового покоління! А ті спихнули їх в мінтовську академію, оптом, із нашою гарантією. Ми ледве відмазались!!! Лихуї!!! Лихуї!!! – Другий рвав на собі синю спортивну куртку і вигукував на весь клуб прокляте прізвище. – Не тільки, – додав Сан Санич, аби щось додати, – ми ще у виконкомі… – Що?! – не дав йому закінчити другий, схоже, він справді образився. – В якому виконкомі?!! Ти хочеш сказати, що вас теж кришує виконком?!!! Ти відповідаєш за свої слова?!!!! – Четвертий рішуче поліз у кишеню за зброєю. Ну все, подумав Гога, краще б мене убив красноярський ОМОН, не так противно було б. Усі четверо посунули на стіл, заступивши собою півкімнати. І виглядало все таким чином, що ні Гозі Ломая, ні, тим більше, Сан Саничу в цій ситуації нічого, крім важких тілесних пошкоджень, чекати не доводилось.

І тут відчиняються двері і до кабінету входить Славік, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славіка. – Привіт, привіт, – загукав Славік, не помічаючи загального напруження, – всім привіт! – Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. – Партнери? – радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. – Ось! – переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. – Що це? – видушив із себе Гога. – Дозвіл! – переможно ви гукнув Славік. – «Вишивані рушнички»! – «Вишивані рушнички»? – недовірливо перепитав Гога. – «Вишивані рушнички»? – підійшов Санич і зазирнув у документи. – «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», – нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. – «Вишивані рушнички»! – переможно повторив Славік і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив. – Значить так, Георгій Давидович, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг. Він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: – Ви щось хотіли, товариші? – Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. – Брат, – заговорив нарешті другий, застібаючи на грудях блискавку синьої куртки, – так вас що, в натурі губернатор кришує? – Да-да, – нетерпеливо відповів йому Славік і знову зашепотів до Гоги: – Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. – Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. – Що, вже йдете? – повернувся Славік до четвірки. – Георгій Давидович, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? – «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», – застогнали четверо і почали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув. – Дай папіросу, – звернувся він до Славіка. Славік витяг свої голімі і протягнув Гозі. Гога ухопив цигарку дрижачими губами, Славік запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут таки закашлявся. – А що сталося? – не зрозумів Славік. – Славік, – звернувся до нього Гога, – ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… – Грєбєнщікова, – підказав Славік. – Ти організовував харківський концерт юту, ти працював із піонерами. Скажи мені – бог є? – Є, – сказав Славік. – Безперечно, є. Але це не має жодного значення.

До «Бутербродів» забігла Віка, – привіт, підари! – крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, – о'кей, – сказав напарнику, – я додому. – Я все зачиню, – пообіцяв Санич. – Ну, ясно, – засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. – Де пропадала? – запитав Санич. – Тобі яке діло, – відповіла Віка. – Де пірсинг? – поцікавився Санич. – Продала, – відповіла Віка. Далі вони пили водку. Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. – А ти чому лишилась? – запитав Санич. – А ти? – запитала його в свою чергу Віка. – Ну, в мене бізнес, – сказав він. – До того ж я мов не знаю. – Вона теж не знає, – сказала Віка, – вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? – Не зовсім, – чесно відповів Санич. – Слухай, – запитала його Віка, – ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? – Не знаю, – сказав Санич, – я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. – Знайди собі якого-небудь гея. – порадила Віка. – Думаєш, допоможе? – засумнівався Санич. – Навряд чи, – сказала Віка. – Хочеш, поїхали до тебе, – запропонував він. – Це що, трахатись? – Ну, можна не трахатись, – сказав Санич, – можна просто. – Просто – не можна, – авторитетно заявила Віка. І додала: – Все-таки шкода, що ти не гей.

Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, – рахувала вона, – друга, третя. Це все? – запитала дещо розчаровано. – Все, – виправдовуючись, сказав Санич. – Це майже як пірсинг, – сказала вона, – тільки не загоюється. – Все загоюється, – відповів він. – Ну-да, – не погодилась Віка, – моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. – Це теж досвід, – розважливо сказав Санич. – Ага, – зі злістю відповіла Віка, – знаєш, кожен подібний досвід – це як ці штуки в тебе на тілі – завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.

З клубом справи складались зовсім погано. І навіть успішно проведені «Вишивані рушнички», під час яких Славіка ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де переодягались старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Суперксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».

Одного ранку прийшов Славік і сказав, що є гарні новини. – Будемо робити шоу-програму, – сказав він, – Стриптизу ви не хочете, – звернувся він до Гоги. – Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгій Давидович, да. Але в мене є чим вас здивувати. – Гога напружився, – Я, – сказав Славік недбало, – домовився таки з Раісою Соломоновною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, – і Славік кинув стурбований погляд на Санича. – Із ким ти домовився? – перепитав його Гога, – Санич засміявся. – З Раісою Соломоновною, – дещо виклично повторив Славік. – Це хто така? – обережно перепитав Гога. – Хто це така? – посміхнувся зверхньо Славік. – Хто така Раіса Соломоновна? Георгій Давидович, ви що? – Ну добре, добре, не грузи, давай розповідай, – перебив його Гога. – Що ж, – сказав Славік, – навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раісу Соломоновну. Хм… Ну добре. Ну ви даєте… Раіса Соломоновна – це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Да ви чули про неї, – впевнено викрикнув Славік і поліз за папіросами. – Ну, а тут вона що забула? – незадоволено запитав Гога. – Я ж кажу, – затягнувся Славік, – будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може – у неї графік. Я домовився. Її знають усі, заповнимо нішу. – Ти впевнений? – без ентузіазму перепитав Гога. – Ясно, – сказав Славік і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. – А що вона робить, ця твоя артистка? – про всяк випадок запитав Гога. – У неї репертуар, – діловито повідомив Славік. – Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. – А як вона співає? – поцікавився Санич. – По-білоруськи? – Чому по-білоруськи? – образився Славік. – Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. – Вона сама буде, – перепитав Гога, – чи з ведмедями?

Раіса Соломоновна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п'ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, що щойно з концерту виступала в дитячому будинку, сказала також, що про всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано; «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раіса Соломоновна. Світанкові перегуки». Внизу стояло незаповнене «Час» та «Ціна». – Ну що, – бадьоро сказала Раіса Соломоновна, – показуйте клуб! – Усі пішли в зал. – Що у нас тут, – запитала артистка, – фастфуд чи паб? – У нас тут клуб для геїв, – невпевнено відповів Гога. – Заїбісь, – сказала Раіса Соломоновна і пішла на сцену. Славік, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.

Почала Раіса Соломоновна з кримінальної тематики. Вона співала голосно, зверталась до уявної публіки і заклично махала руками. Гозі несподівано це сподобалось, він засміявся і почав підспівувати, видно було, що слова знає. Славік напружено стояв за пультом і боковим зором пас шефа. Санич розгублено дивився на все це. Після п'ятої пісні Гога заплескав і попросив зробити перепочинок підійшов до сцени і, подавши співачці руку, повів до себе в кабінет. Санич невпевнено зайшов за ними. – Здорово, – сказав Гога Раісі Соломоновні, – просто здорово. Раіса, як вас… – Соломоновна – підказала вона. – Так, – погодився Гога. – А давайте з вами вип'ємо. – А що – співати більше не будемо? – перепитала співачка. – Не сьогодні, – сказав Гога. – Сьогодні давайте вип'ємо за знайомство. – Ну добре, – погодилась Раіса Соломоновна, – тільки я, з вашого дозволу, переодягнусь, а то у вас тут така спека. – Все що завгодно, – весело сказав Гога і, зателефонувавши в бар, замовив дві пляшки холодної водки. Раіса Соломоновна скинула ботфорти і дістала з торбинки домашні капці у вигляді пухнастих котиків. Гога подивився на котиків і відкрив першу пляшку. Санич зрозумів, до чого все йде, і печально відімкнув телефон. Славіка до кабінету не запрошували. Він прийшов сам.

Спочатку вони пили за знайомство. Потім почали співати, Гога запропонував повернутись на сцену. Раіса Соломоновна погодилась і, як була, в домашніх капцях полізла на естраду. За нею поліз Гога в її шкіряних ботфортах. У ботфортах і шовковій сорочці від армані він нагадував різночинця. Славік запустив мінусівку. Раіса Соломоновна повернулась до кримінальної тематики. Гога підспівував. Ботфорти виблискували в світлі софітів.

Зайшовши до туалету, Санич знайшов Славіка. Тому було погано, він поливав себе водою з рукомийника і важко ковтав гаряче повітря. – Хуйово? – запитав його Санич. – Нормально, – прохрипів Славік, – нормально. – Славік, – сказав Сан Санич, – я давно хотів тебе запитати, може це не найкраще місце для такої розмови, але все-таки, не знаю, чи буде ще нагода, – як ти взагалі до геїв ставишся? Славік підставив голову під холодний струмінь, видихнув і присів біля стіночки. Якусь мить помовчав. – Я вам, Сан Санич, так скажу, – довірливо заговорив він, спльовуючи воду. – Мене взагалі від геїв не пре. Але, – він підняв угору вказівний палець, – на те є свої причини. – Ну, і що за причини? – запитав Санич; повертатись до залу не хотілось, тому він вирішив перечекати тут. – Причини особистогохарактеру, – повідомив Славік. – Я – алергік. Ми, алергіки, як правило, сидимо на колесах. Ось я, наприклад, – сказав Славік і дістав папіросу, – сиджу вже десятий рік. Раніше мені лікар прописував. Але потім мене перестало вставляти, розумієте? А моя сестра працює в фармацевтичній компанії. У них під Києвом фабрика відкрилась. Їм німці на півмільйона апаратури завезли, цілий цех побудували в рамках реабілітаційної програми. Там якийсь дерибан був, фабрику відкривали з понтами. Йошка Фішер приїжджав на відкриття, президент німецький. – Славік нервово випустив дим. – Колишній, – додав він, – Запустили, значить, цех, зробили пробну партію, і тут держстандарт сказав: хуя – продукція не відповідає стандартам, надто високий вміст морфіну. – Кого? – не зрозумів Санич. – Морфіну, – повторив Славік. – Там фішка в тому, що обладнання було їхнє, а сировина наша. А оскільки в них техніка орієнтована на безвідходне виробництво, себто відходів у них просто не буває, то вийшло так, що вони почали масово штампувати наркотики середньої тяжкості. Програму згорнули, ясна річ. Фабрика збанкрутувала. Профспілки підняли шум, їх підтримали наші зелені. Писали листа Йошці Фішеру. Але він не відповів. Ну, одним словом, усіх звільнили, мою сестру теж. А щоб якось залагодити конфлікт із профспілками, зарплату колективу видали продукцією. Вони тепер стоять на житомирській трасі і продають ці таблетки туристам, разом із м'якими іграшками. А мені сестра кілька упаковок привезла. Так що я алергік, щоб ви знали… – А до чого тут геї? – запитав Санич після довгої паузи. – А хуй його знає, – признався Славік, – Ось, візьміть, – сказав він і простягнув Саничу дві таблетки. – Хороша штука. Рубає на раз. Санич взяв таблетки і ковтнув їх одна за одною. Гірше не стане, подумав він. Гірше не стало.

Раіса Соломоновна зовсім напилася. Вона вирвала мікрофон із рук Гоги і почала співати пісні з кінофільмів. Свою руду перуку вона одягла на заклопотаного Славіка. Гога спробував забрати в неї мікрофон, але вона вчепилась йому у волосся і почала кричати. Славік спробував її відтягти від боса, але марно – Раіса Соломоновна міцно трималась за Гогу однією рукою, іншою намагаючись видряпати йому очі. Гога спочатку намагався її відштовхнути, але потім теж завівся і почав наосліп махати кулаками. Першим ударом він звалив із ніг Славіка. Славік схопився за щелепу і знову кинувся відтягувати Раісу Соломоновну. Раіса, зустрівши спротив, озвіріла і кинулась на Гогу з новою силою. Після кількох спроб вона проїхалась таки по його лівій щоці, лишаючи криваві борозни і відламуючи накладні нігті. Гога зойкнув, відступив і ввалив Раісі Соломоновні з носака просто в живіт. Раіса відлетіла назад і разом зі Славіком, котрий за неї тримався, завалилась у зал. Гога, лаючись, витирав кров. – Санич, – крикнув він, – будь другом, винеси звідси цю відьму. І музику її вимкни, – крикнув він. Санич підійшов до співачки, взяв її за шкірки і потягнув на вихід. Слідом із плачем біг Славік у перуці. Гога дивився на все це зі сцени і лаявся. – Відьма, – кричав він, стоячи посеред сцени, – відьма чортова! Санич викликав таксі, сунув Славіку бабки і повернувся до клубу. Гога сидів скраєчку сцени, витираючи кров шовковим рукавом, і пив водку з горла. – Відьма! – заплакав він і ткнувся носом Саничу в груди. – За що вона мене? От відьма! – Нормально, брат, – відповів йому Санич. – Давай я тебе додому відвезу. Вони вийшли надвір. Горбань стояв біля своєї машини, подивився на Гогу в ботфортах, перевів задумливий погляд на Санича і мовчки сів за кермо. По дорозі всі мовчали, тільки Гога час від часу схлипував. – У мене теж сусід підар, – спробував зав'язати розмову горбань. – Да? – похмуро озвався Санич, – а в мене цілий під'їзд.

Вранці Гога прокинувся вдома, в ліжку, в одязі й ботфортах. Задумливо подивившись на ботфорти, спробував усе згадати. І не зміг. Чорт, подумав Гога, чим я займаюсь. Мені скоро тридцять, я нормальний здоровий бізнесмен, на мене тьолки вішаються. Ну, добре, знову подумав він, тьолки не вішаються, але все одно – для чого мені цей клуб, для чого мені ці геї, що я сам собі життя псую. Він потягнувся за телефоном, набрав номер знайомого оптовика і з льоту купив у нього партію гіпсокартону.

Санич приїхав до «Бутербродів» десь по обіді. На вході стояв зляканий охоронець. – Сан Санич, – сказав він, – там Георгій Давидович… – Розберемось, – коротко відповів Санич і зайшов до клубу. Зал був завалений якимись коробками. Вони стояли всюди. Столи було складено в кутку. Бар не працював. Санич зайшов до Гоги. Гога сидів, закинувши ноги на стіл, і весело розмовляв із кимось по телефону. На столі перед ним стояли ботфорти. – Що це? – запитав його Санич, показуючи пальцем у бік залу. – Що? – безжурно перепитав його Гога. – А, в залі? Гіпсокартон. Взяв партію дешево. – А як же «Бутерброди»? – запитав його Санич. – А ніяк, – відповів Гога. – Без понтів ці «Бутеброди». Я в мінусах, Санич, які «Бутерброди»? Зараз скину гіпсокартон і на Кіпр. – А як же екзотичний відпочинок? – запитав його Санич. – Да який екзотичний відпочинок? – нервово засміявся Гога. – У нас ментальність не така, розумієш? – Ну, а яка в нас ментальність? – Чорт його знає яка, – відповів йому Гога. – Нашій ментальності шо нада – водку і тьолку для екзотичного відпочинку, правильно? А з вашими геями яка водка може бути? Не говорячи вже про тьолку, – печально додав він.

В залі почувся пронизливий крик. Двері розчахнулись, і до кабінету влетів Славік. – Що? – закричав він. – Що це? – Він відчайдушно показував у бік залу. – Георгій Давидович, Санич – що це таке? – Це гіпсокартон, – сказав йому Санич. – Гіпсокартон? – Гіпсокартон, – підтвердив Санич. – Навіщо гіпсокартон? – не зрозумів Славік. – Гіпсокартон, Славік? – пояснив йому Гога, – для будівництва архітектурних об'єктів. – Георгій Давидович згортає бізнес, – пояснив Славіку Санич, – він тепер буде торгувати гіпсокартоном на Кіпрі. – На якому Кіпрі? – ображено заперечив Гога, але Славік його вже не слухав. – Що? – перепитав він. – Згортає бізнес? Ось так просто – згортає бізнес? А я? А наші плани? – Які плани? – нервово, перебив Гога. – Так, я розумію, – затягнув Славік, – я це відразу бачив. Для вас це так– сьогодні відкрили, завтра закрили, для вас же це так. Я вас розумію, я б на вашому місці теж такзробив би. Да. Це коли до діла, коли «Вишивані рушнички» треба пробити, тоді Славік давай. Або коли Раісу Соломоновну запросити, так це Славік, будь ласка. – Відьма твоя Раіса Соломоновна! – закричав на це Гога. – Відьма чортова! – Да? – в свою чергу закричав Славік. – Раіса Соломоновна – артистка! У неї репертуар! А ви її ногою по печінці! – Як – ногою по печінці? – розгубився Гога. – Так! Ногою! По печінці! А в неї репертуар! – Славік не витримав, упав на крісло і, обхопивши голову руками, заридав. Запала гнітюча мовчанка. – Санич, – заговорив нарешті Гога, – Санич, я що? Справді? Ногою по печінці? – Ну, ти захищався, – сказав Санич, відводячи погляд. – Не може бути, – прошепотів Гога і теж обхопив голову руками. Сан Санич вийшов надвір. На протилежному боці вулиці стояли два «Суперксерокси» в зелених спортивних костюмах і майже зливались із липневою зеленню.

Мабуть, Гога зреагував на цю історію про печінку, в сенсі про Раісу Соломоновну. Щось його перемкнуло після цього, соромно перед колективом стало чи що, але наступного ранку він сплавив гіпсокартон директору парку розваг і запросив Санича і Славіка на розмову. Санича заїдала депресія, але він взяв себе в руки і поїхав. Останнім з'явився Славік, був зібраний і виглядав строго. Гога намагався в очі йому не дивитись. Ботфорти так і стояли на столі, схоже, Гога просто не знав, що з ними робити. Всі сіли. Помовчали. – Можна? – строго, по-школярськи підняв руку Славік. – Прошу, – дещо запобігливо дозволив Гога. – Давайте я почну, Георгій Давидович, – почав Славік. – Я усе це діло заварив, мені й рятувати проект. – Сан Санич подивився на нього з відчаєм. – Я розумію, – сказав Славік, – ми всі наробили багато помилок. Ви в цьому бізнесі люди нові, я десь не догледів. Ну, так. Не будемо перекладати вину на когось, – сказав Славік і подивився на Санича. – Але ще не все втрачено. У мене завжди є запасний козир у рукаві. Ага, – сказав він, – зараз вони прийдуть. – Хто? – нажахано запитав Гога. – Бички!

І Славік розповів про Бичків. Він знайшов їх через стриптизерок із палацу піонерів. Дует Бичків – батько і син – були цирковими клоунами, але кілька місяців тому, у зв'язку з фінансовими проблемами, котрі переживав міський цирк, потрапили під скорочення і зайнялись сольною кар'єрою, як про це сказав Славік. За його словами, у них була кльовашоу-програма, на півтори години, з музикою, акробатичними номерами і карточними фокусами. Славік поставив на Бичків усе, збою бути не могло.

І ось прийшли клоуни. – Бичко, Іван Петрович, – представився старший Бичко і потис руки Гозі й Сан Саничу. – Бичко Петя, – привітався молодший, але руки потиснути не наважився. Гога запросив усіх сідати. – Ну, що ж, – почав Бичко старший, знявши окуляри і протерши їх носовою хустинкою. – Мені розповіли про вашу ситуацію. Я думаю, ми з Петьою зможемо вам допомогти. – А яка у вас програма? – поцікавився Гога. – У нас дистанція, – сказав Іван Петрович. – Династія, – поправив його Петя. – Да, – погодився Іван Петрович. – У нас циркова династія, з одна тисяча дев'ятсот сорок сьомого року. Саме тоді моя старша сестра поступала в  циркове училище. – Поступила? – запитав Гога. – Ні, – відповів Іван Петрович, – так що цирк – це у нас родинне. Я, молодий чоловіче, щоб ви знали, ще в одна тисяча дев'ятсот сімдесят третьому отримав другу премію на республіканському конкурсі молодих артистів естради в Кременчуцькі. Я зі своїм номером «Африка – континент свободи» вчинив справжній фурор під час міжрегіонального зльоту агітаторів в Артеці в одна тисяча дев'ятсот сімдесят восьмому. Ні, – раптом заперечив сам собі Іван Петрович, – таки в сімдесят дев'ятому. Да – в одна тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятому, в Артеці! – А нам, – спробував долучитись до розмови Гога, – а нам ви теж будете показувати «Африку – континент свободи»? – Ні, – спокійно заперечив Іван Петрович, – ні, молодий чоловіче. Ми намагаємось іти в ногу з часом. У нас із Петьою програма, працюємо півтори години, додатково – погодинна доплата, дебет-кредит, все офіційно, все легально. Оплату можна по безналу, але тоді плюс десять відсотків банківських. – Ну, добре, – сказав Гога, – це зрозуміло. Але ви знаєте нашу специфіку? – А що у вас зі специфікою? – запитав Іван Петрович і кинув на Славіка незадоволений погляд. – У нас гей-клуб, – сказав йому Гога. – Себто клуб для геїв, розумієте? – Так, що у нас по геях, – Іван Петрович дістав із кишені піджака зашмульганий зошит у лінійку. – Вісімдесят доларів за годину. Плюс погодинна доплата. Плюс десять відсотків банківських, – додав він як заповіт. – А ви взагалі працювали з такою публікою? – продовжував сумніватись Гога. – Кхм, кхм, – важко прокашлявся Іван Петрович. – Працювали ми тут нещодавно корпоратив у консалтингу. Ну так публіка, я вам скажу, солідна зібралась, акуратна. І ось уявіть собі, підходить до нас із Петьою виконавчий директор і каже… – Ладно, ладно, – перебив його Гога, – знаю я цей консалтинг. – Так що? – подав голос Славік – Берем Бичків? – Берем то берем, – відповів Гога, – тільки як ти собі це все уявляєш? – Значить, так, – перехопив ініціативу Славік, – Георгій Давидович, я все продумав. Що у нас за календарем? – Ну? – запитав його Гога. – Купала! Зробимо гейського Купалу! – сказав Славік і весело засміявся. Бички теж засміялись – Іван Петрович хрипко й застуджено, Петя – дзвінко і не в тему. І Гога теж засміявся, його сміх був особливо нервовий і невпевнений. Вже коли прощались, Іван Петрович повернувся від дверей. – Ваші? – запитав він Гогу і показав на ботфорти. – Да, – сказав Гога, – Друзі прислали. 3 Кіпру. А розмір не мій. Бичко-старший підійшов і помацав халяву ботфорта. – Хороший матеріал, – сказав він зі знанням справи.

До гейського Купали готувались особливо ретельно. Гога більше не довіряв Славіку і публікою займався сам. Знову було запрошено партнерів по бізнесу, оптовиків, друзів дитинства та братів Лихуїв, з яких, утім, прийшов лише Гриша, бо Саву було побито в бійці на Тракторному і він лежав у четвертій лікарні з поламаними ребрами. Славіку дозволено було запросити працівниць палацу піонерів, усіх чотирьох. Крім того, набилось багато невідомої публіки, котра купилась незрозуміло на що, але точно не на гейського Купалу. Головною ударною силою були, звісно, Іван Петрович і Петя Бички. Спеціально, як вони сказали, до свята ними було підготовлено номер «Вогні Каїра», що, за безапеляційним твердженням Славіка, котрий був на прогоні, мав усіх порвати. На сцену Бички вийшли в костюмах фараонів, узятих напрокат у парку розваг. Залунала музика. Спалахнули софіти. Петя Бичко легко прогнувся і зробив мостик. Іван Петрович напружився, крякнув, але теж зробив мостик. Публіка зааплодувала. Гриша Лихуй, котрий прийшов уже п'яний, скочив на ноги, але не втримався і завалив офіціанта. Охорона кинулась його підіймати і виводити, але Гриша опирався. Він звалив із ніг одного охоронця і успішно відбивався від другого. Санич побачив бійку і взявся розводити. Оптовики, котрі вже сиділи без краваток, побачивши, що б'ють Гришу Лихуя, і, забувши минуле, кинулись йому на виручку. Гриша в цей час запустив другого охоронця на сцену, той врізався в стійку, на якій висіли ліхтарі. Стійка не витримала і завалилась на Івана Петровича, котрий стояв мостиком. Молодший Бичко цього всього не бачив, оскільки сам стояв мостиком, публіка кинулась витягати Івана Петровича з під арматури, але їм заважав Гриша, котрий зчепився відразу з охоронцями і оптовиками, не бажаючи нікому з них поступатись. Тут молодший Бичко повернув таки голову і побачив тата під горою металобрухту. Він сіпнувся було в його бік, але батько загрозливо викинув уперед руку, мовляв, назад, на сцену, ти артист, тож давай – даруй людям радість! І Петя зрозумів його, зрозумів без слів цей останній батьківський наказ. І знову зробив мостик. І публіка теж усе зрозуміла і скрутила Гришу Лихуя і потягла його в туалет, відливати холодного водою. – Давай, Петя, давай, синок, – прошепотів Іван Петрович з під арматури, і тут пролунав вибух – Гриша Лихуй, образившись на всіх і не маючи більше сил опиратись, дістав із кишені піджака ручну гранату і кинув її в крайню кабінку. Унітаз тріснув, як волоський горіх, з кабінки повалив дим, публіка кинулась на вихід. Санич намагався зібрати побитих охоронців, Гога стояв біля сцени і нічого не розумів за цим гамором і за цим димом. – Георгій Давидович! Георгій Давидович! – підбіг до нього задиханий Славік. – Біда, Георгій Давидович. – Що сталось? – розгублено запитав Гога. – Касир! – прокричав йому Славік. – Касир, сука, утік! Із виручкою! – Куди утік? – не зрозумів Гога. – Да тут недалеко! – продовжував кричати Славік – Я знаю. Зараз буде спускати бабки на ігрових автоматах! Давайте, ми ще встигнемо! І Славік побіг на вихід. Гога, сам того не бажаючи, пішов слідом. Санич облишив контужених охоронців і рушив за ними. На вулиці їх уже чекав горбань: – Сідайте, – крикнув, – скоріше! – В машину, крім Славіка, Гоги й Сан Санича, запхались ще дві працівниці палацу піонерів, Петя Бичко і, що прикметно, задимлений і оглушений Гриша Лихуй, котрий кричав більше за всіх, так ніби це його виручку щойно украли. Горбань рвонув уперед, Славік показував дорогу, але йому заважав Гриша, на котрому ще й досі димів піджак із одним відірваним рукавом. Горбань злився, але продовжував розганяти машину, працівниці палацу піонерів пищали на поворотах, аж зрештою горбань не втримав керма, і таксівка, вискочивши на зустрічну смугу, вилетіла з дороги і в'їхала в кіоск із газетами. Газети розлетілись навкруги, ніби налякані гуси. Була четверта ранку, було тихо й спокійно, Вулицею проїхала поливальна машина. Двері розбитої таксівки важко відчинились, і звідти почали вилазити пасажири. Першим виліз Гриша Лихуй, у піджаку з одним рукавом, побачив пачки газет, підняв одну і пішов униз по вулиці. За ним зі зміїною пластичністю виповз Петя Бичко в костюмі фараона. За Петею вивалився Сан Санич і витягнув двох працівниць палацу піонерів. Зсередини працівниць виштовхував Славік. Потім витягли Гогу. Гога втратив свідомість, але скоріше від горя. Горбань вийшов сам він, здавалось, згорбився ще більше. В принципі, найбільше постраждала одна із працівниць палацу піонерів, Анжела, – по дорозі Гриша Лихуй вибив їй зуб. Сан Санич відійшов убік і дістав із кишені відімкнений ще вчора телефон. Спробував його ввімкнути. Подивився на час. Четверта п'ятнадцять. Перевірив автовідповідач, чи не було нових повідомлень. Нових повідомлень не було.