Текст книги "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

Автор книги: Сергій Жадан

Олег Коцарев
Жовтий тхір

Олег Коцарев народився 1981 року в Харкові. Поет, прозаїк, критик, журналіст. Мешкає в Києві та Харкові. Автор поетичних книжок «Коротке і довге» («Смолоскип», 2003), «ЦІЛОДОБОВО!» («Факт», 2007, у співавторстві з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком), «Мій перший ніж» («Факт», 2009), «Збіг обставин під Яготином» («АРГО-Риск», 2009, з перекладами на російську) та книги оповідань «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» («Смолоскип», 2009).

Лауреат літературних премій «Смолоскип», «Молоде вино», імені Валер’яна Підмогильного та премії часопису «Кур’єр Кривбасу». Стипендіат програми Homines Urbani на Віллі Деціуша в Кракові.

Жовтий тхір

 
Які ж недоречні бувають назви!
Наприклад, станція метро «Майдан Незалежності»
Нагадує противний старий міліцейський відділок,
Площа Вагнера —
Проста, ніби монета, і констатуюча,
Однойменне метро трохи краще, але надто світле,
На проспекті Тичини – сам лише пізній Тичина,
На провулку Аптекарському
Не лишилось аптеки жодної,
А на Королеви Ядвіги
Ніч розсипає червоні коралі дворів
І знекольорені довгих дерев смарагди…
 
 
Хвилі нічні
Блукають серцями й пустими кімнатами.
«Тільки б не самотність», —
Задихається стеля,
«Самотність, труд, мовчання», —
Говорить шибка,
Й лише жовтий тхір іграшковий
Сміється нестримно
І плеще в долоні від радості,
Вмостившись
Біля вікна,
Ніби біля вікна автобуса,
Дивлячись,
Як надихається свіжість ночі
І розганяється
Вулиця під назвою
Вулиця Кохання,
Ех, яке ж фантастичне
Кохання
Й фантастичний
Жовтий тхір.
 

Нефи теплих долонь

 
Автомобілів заповнена вулиця
Рухалася повільно,
Як ланцюг старого годинника,
Амброзія на узбіччі
Гойдалася тихо,
Із-за гори, з-за грудастих хмар
Виривалися сліпучі промені,
Й у повітрі починали метушитися комахи ноосфери —
Спалені книги, одцвілі розмови,
Мелодії приспані,
А назустріч затору
Порожньою смугою виклично
Нісся фіолетовий кабріолет
(кабріолетовий фіолет)
Зовсім без водія,
Й лише на сидінні задньому
Жінка
Силою свого погляду
Крутила кермо,
Натискала педалі
І все таке,
А під теплими нефами її долонь,
Поверх візерунків шкіри
Було нанесено й мої відбитки пальців,
Ніби
Палімпсести.
 

Гробки

 
Ти не повіриш, як біжить,
Із русла вирвавшись, вода,
Вкриває острови, мости
І випиває день до дна.
 
 
І риби згризли вати сон,
Вже, як птахи, в дерев гілках.
В гілках, заритих по коліно
В воду, радість, ріст і жах.
 
 
Примружить сонце кольори
Й завмерлий цвинтаря кашкет,
Де твої букви на хрестах,
Незграбних і чужих іще.
 
 
Архітектура цих гробків —
Бездонний річковий експрес,
Оглушливо шепоче так:
«Щоб ти втонув, згорів, воскрес!»
 
 
Горять луки, пухкі гілки
Стискають м’яко горла пульс.
Це рід. У паводок очей
Його я злякано дивлюсь:
 
 
Йому потрібен я – не я,
А нова гілка, й хруст, не рух.
Я втік. Я встиг. І здивувався
В небі чорногуз чи крук.
 

Порт Поділ

 
Так спокійно сідають на плечі
Кольори припортових небес.
Дощ потреться об руку, і вечір
Позіхне, в світла плямах увесь.
 
 
У кварталах, квадратах, трамваях
Кожна вивіска – ніби браслет.
Я по сходах з гори поспішаю,
Ти ідеш між вогнів по шосе.
 
 
Так осінньо скрутилось бароко
В зелень бань і наличники хмар,
Замість слів – лиш калюжі, і збоку
В мокре небо відходить базар.
 
 
Значить, мовчки слова відчувайте,
Як летять повз майдани думки,
Пам’ятайте, любіть, пробачайте.
В річці плавають згаслі роки.
 

Олія

 
Емоції гострішають,
Іржа трохи зникає
З контактів,
Коли
Під вечір транспорт засинає,
Мов якийсь джміль на зиму.
І от стоїш ти на порожній трасі
Бетонній,
Наприклад, коло роздоріжжя на Прилуки,
Й секунди утікають стрімко так,
Що ти вже розрізняєш запах різних трав.
Але знаходиться водій,
Котрий тебе врятує,
Розгониться до ста тридцяти двох,
Кермо відпустить
І, ніби хліб, ввійде в розтале масло вечора.
Веди, святий Миколо, не впускай,
Частуйся сидром своїх придорожніх срібних трав!
З-під хмари сонце спуститься,
Обшпаривши востаннє
Олією оливковою небо,
І хмари гоняться за сонцем – і наздоганяють,
Ви женетесь за хмарою – й наздоганяєте,
За вами ластівки летять – наздоганяють
У естафеті одна одну,
І ти знову засинаєш,
Бо не несуть вони ні добрих, ані злих новин —
Просто у них
Вечірня
Олімпіада
Над кількома лівобережними провінціями.
 

Свобода

 
Свобода – як легкий голод,
Свобода – як добрий апетит!
 
 
Це коли ти виходиш із дому
І в кишені маєш картоплину варену,
Заходиш із нею до парку,
Кидаєш далеко вгору,
Й поки вона летить,
Не чуєш нічого на світі.
 
 
Це йти хвостом пухнастим
Стежки в горах над морем
Удвох
Та співати.
 
 
Це коли просто не можеш
Увімкнути м’язи,
Щоб підвестись
І зробити щось,
Коли гризеш себе за хвіст
Серед рудої глиці.
 
 
Це коли так тяжко
Вслухатися в тишу,
Коли зовсім нестерпно
Витримати
Грім згори.
 
 
Але все одно я якось не хочу
Віддавати її,
Навіть за купу зібраного
Жовтневими двірниками листя,
Навіть за каштани й жолуді,
Навіть за дружбу,
Навіть коли зупинку скляну,
На якій я переховуюсь від зливи,
Скасовано.
 
 
Тільки на одне
Інколи хочеться її обміняти —
На запах ремонту взуття,
Чи не найкращий у світі запах,
Котрий пружно і м’яко тягнеться так,
Немов найсмачніший у світі язик.
 

Птахи

 
Мої друзі сміються
Й фотографують качку,
Щоб відіслати її емемескою
Дочці,
Яка подорожує з класом.
 
 
Я гостюю в них
У дитячій кімнаті
З паперовим стрижем на стелі,
Й через це
Щоночі
Робити волосся моє сивішим
Приліта не хто-небудь,
А добра фея.
 
 
Ось вона:
Бере ще одну волосинку
Й фарбує найтоншим пензликом,
Цілує в лоба,
І від цього я сплю трохи спокійніше,
Ніби це ти мене рукою погладила.
 

На поворотах історії

 
Кам’яні
З-під балконів
Падають голови,
Мостам, розв’язкам
Випаде
Зводитись наново
На поворотах
Історії
Відійди в тиху вуличку набік,
Скажімо,
В Покровську:
 
 
Серед джмелів,
Бордюрів беззвучних і променів
Особливо відчуєш,
Що, як би і що там
Не…
А кожен твій рух,
Кожне слово твоє
Лишається в повітрі
Й триває, триває…
 
 
Чи відчуває
Це той,
Хто з тобою поруч?
 
 
Як усе сказане й зроблене
Стоїть незворушно
Понад дахами,
Понад новими
Розв’язками вже і мостами?
Ніби тяжка й невагома
Зелена вода у кар’єрі.
 

Вікна і двері

 
багато років
станційний ліхтар
з апетитом глядить на самшитовий кущ
 
 
пасажир швидкого поїзда
вперся поглядом
каштановим
у вікно
повз яке проскочила станційка
 
 
«сумно мабуть – думає —
бути на такій станції
повз яку лиш проносяться
швидкі поїзди
лиш зачісують
кущі біля перону
своїм світлом
своїм вітром»
 
 
«сумно мабуть – думає жінка
що торкається тонкою рукою
дверей станції —
сумно мабуть отак
пролітати повз станцію
і знати що ніколи-ніколи тут
не зупинишся і не вийдеш
ніколи не здолаєш
рудий віконний наліт»
 
 
а чорна земляна жаба на сходах
здавалася каменем
 

Не про те

 
Дідусь намагався мене навчити
розбиратись у радіодетальках,
показував і пояснював,
а я лиш дивився і думав, що
ця зелена штука нагадує мені
залізничну цистерну,
а вечірня лампа тим часом м’яко, гуманно різала око.
 
 
Через шість років я каменюкою розбив
вікно скасованого дитячого садку
і, тікаючи, думав лише про неспівмірність
гладкої сторожихи
та дрючка стрункого,
з яким вона за мною гналася.
 
 
Завжди я думаю
не про те.
От і тепер —
за якусь секунду я натисну кнопку,
оксамитові клени напнулися,
розумієте, ще мить – і я натисну кнопку,
але думаю
лише про те, що одночасно
загорілося зелене світло
на всіх світлофорах цієї вулиці,
перетворивши простір
у безкінечну бадьору нічну злітну смугу…
 

П’ять життів

 
Я сиджу в МакДональдсі
За столиком на подвір’ї,
Навпроти мене оса,
І ми
Вдвох
З однієї ложечки
Доїдаємо морозиво —
Біло-червоне колесо.
За три години
Я щезну з цього міста,
Я випрошу
В найближчому офісі чи магазині
Папірець «А чотири»,
Напишу листа,
Заліплю ніжно язичком конверт
І підпишу вигаданою місцевою адресою.
Лампи на виході
З метро
Вмикатимуться, блимаючи, ніби це гроза,
Мозаїки плодових дерев
Швидко тьмянітимуть,
Спеці
Пасуватимуть холодні слова,
Чудові літні тіні вечірні
Розіллються землею,
Як чорна олія,
Біля кіосків люди будуть гратись на телефонах в ігри,
І він їй скаже:
«Оксанко, я добрав тобі ще п’ять життів!»,
А в цей час інший
Непомітно гладитиме Оксанину руку,
Піднімаючись усе вище.
Тіні двох дерев
Таємно сплетуться,
Й на кілька хвилин зірок не стане видно,
В парках принюхаються невидимі
Невідомі куниці,
А я щезну з цього міста
За півгодини.
 

Річкові вогники

 
І коли їхній танець скінчився,
Він мить постояв і
Вийшов невидимо-смугастою підлогою
До канатів біля виходу з корабля,
На якому щоночі
Відбувалася ця дискотека,
Обперся об щось
І дивився, дивився, дивився на берег,
На нього не сходячи.
Вервечкою навколо
Стояли катери,
А з іншого боку річки
Ритмічно пульсували візерунки фаєр-шоу,
Дном червоним
Швидко рухалися
Чорні черепахи,
Вилазили на катери,
Захоплювали їх і сунули на південь.
Катери розминались у річці,
Активно підтримуючи форму,
Місяць за так
Роздавав усім охочим свій колір
І стримувався, не казав «так»,
Не наважуючись казати «ні».
А він – він і далі стояв,
Не чуючи кроків позаду,
Не чуючи дихання знизу,
Стояв і дивився,
Мов ідіотський світлофор,
На якому водночас загорілися
Три вогники.
 

Портрет

 
Де поставити її портрет?
На робочому столі?
Відволікатиме і затреться.
На стіні?
Буду переживати за стан її здоров’я.
Можна ще на кухні,
Біля килимка
Китайського,
На якому хазяї квартири
Написали молитву «Отче наш»,
Та вона подумає,
Що це знущання,
Але ж, маленька, це неправда!
І я пішов у театр,
Тільки там не вистава була,
А концерт, оркестр,
І контрабас виглядав —
Ніби з картини Василя
Єрмілова,
А в перерві я трохи забуксував,
Спізнився на друге відділення,
Піднімався порожніми сходами,
Озираючись,
І поки ніхто не бачив,
Дещо дістав з-під сорочки
Та замінив
Її ч/б фотографією
Портрет
Акторки Недашківської,
Так що театрали,
Спускаючись,
Думатимуть:
«Нічого акторки тоді були!»
А я після концерту
Вийшов з театру,
Й мене обійняв і почав цілувати
Вечір,
Холодний зоряний вечір,
Старий гомосексуаліст.
 

Найосвітленіший квартал

 
Мабуть, мені пощастило —
Всі неприємності
Чи майже всі,
Що зі мною і в мені стаються,
Стаються справедливо,
Заслужено,
Як призи в літературному конкурсі.
От і цього вечора
Справедливість тріумфувала.
Вона танцювала
У кількох найосвітленіших
Кварталах,
І в ритмі її рухалося все:
Жінки у пташиному пір’ї,
Із залізними щитками на чобітках,
Чоловіки небриті з кулеметним сміхом
І в мурашиних окулярах,
Хутро вересневе квіткарів київських,
А також саме в ритмі справедливості
У кориді повітряній
Запах сміття – ах, переміг
Запах туалетний,
І я в нових туфлях,
Як об щось перечіплявся,
Здавалось, що теж
Танцюю
Запальне щось із нею,
Зі справедливістю,
Тріумфальною,
Непомильною
Й неподільною,
Мов оці мої десять гривень.
 

Галина Крук
Запасний вихід

Галина Крук – письменниця, літературознавець-медієвіст, перекладач. Народилася 30.11.1974 у Львові.

Авторка поетичних збірок «Мандри в пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997), «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), а також численних публікацій у літературній періодиці. Поетичні та прозові твори ввійшли до багатьох альманахів і антологій, перекладалися англійською, німецькою, шведською, російською, польською, литовською, сербською, хорватською, каталонською, португальською та іншими мовами.

Авторка низки творів для дітей, а також двох дитячих книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Найменший» (2007), перекладених 15-ма мовами (міжнародний проект літератури для дітей «Step by step», Нідерланди).

Перекладає з польської, російської, білоруської мов.

Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003, 2010), Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005) та Балтійського центру письменників та перекладачів на острові Готланд (Швеція, 2007). Член Асоціації українських письменників. Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І. Франка.

Lindenstraße

 
мовчання – це така довга алея між липами,
де слова набухають у горлі, мов алергія,
і здається, що з хмар цих, за літо вицвілих,
ніхто ще не падав —
ні ангел замріяний,
ні снігу розпатране пір’я
людина, що випадково опинилася поруч,
дає мені зрозуміти звичайні речі:
ідучи самісіньким краєм життя,
тримайся за поручні,
вдихаючи – видихай
і нехай не до речі
згадуються деталі іншого часопростору
і на кожному роздоріжжі пам’ять
виймає якісь засмальцьовані карти,
на яких вже немає місця для зустрічі
і місця для ніжності,
але завжди залишається місце для втрати…
бо життя насправді – це те,
що ми втратили,
не розпізнали за даґеро– й стереотипами
 
 
бо пам’ять, як правило, зраджує
бо карти, як правило, краплені
бо всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, —
 
 
липові
 

* * *

 
вулична пташка дощ
видзьобує з наших розмов
раціональне зерно
перелітна пташка душа проситься у тепліші краї
а рідкісна птиця любов
в таких недоступних місцях кладе гніздо,
що ні один орнітолог-лох не знайде ні його, ні її
будемо жити тут на пташиних правах,
на темному боці місяця
вересня, дев’ять з половиною днів
доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг,
запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів.
не даватимем волі словам, бо слово не горобець,
бо невблаганний час стежить за нами в приціл,
бо між журавлем у небі й синицею в жмені
щодня розривається серце
і сонце знову сходить
на манівці
 

* * *

 
Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана,
дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала,
заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала,
і пустить його найдовшою у світі доріжкою.
Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє,
нібито все при тобі: і нозі, і руці є
тільки немає в тобі
для щему ущелини
для сльози сльозоточини
для душі віддушини.
І несе в собі чоловік, скільки може винести,
по самі краї заливається оковитою,
але як би душа у п’ятах його не билася,
а – не передбачено ніякого запасного виходу.
І живе собі чоловік, аж ходова зноситься,
аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить.
І під тиском обставин бухає кров носом.
І лежить чоловік на шляху.
І – ні пари з уст.
 

Кохання на відстані

 
зачитані до чорних дір листи,
і вже з рядка в рядок не доповзти,
не пронести підбите тіло змісту
повз розділових знаків блокпости
 
 
у цих листів засніжених полях,
де навіть галочка від нігтя твого – птах
реліктовий, у кров стирати лікті —
повзти nach Osten, або просто нах…
 
 
у цій давно не азбучній війні,
де окликів надривні позивні
обламуються в мертвому ефірі,
морзянку серця не вловить мені
 
 
є простір, але часу – на нулі,
щоб всі крапки розставити над «ні»
суцільна терра коґніта розлуки —
їй всі на світі мапи замалі
 
 
а там, де починаються рядки,
там над письмом, від ніжності крихким,
сидиш таким самотнім чоловіком,
що й літери тікають з-під руки
 

* * *

 
тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»
безбарвним голосом каже, напевно, всоте
за кожним разом втомлено трубку вішає,
думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…
я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,
цій її впертій брехні,
цьому її голосу.
вистукую номер, стискаю мобільник, звірію —
коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться
«зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»
скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,
що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,
і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта
для чоловіка, який себе поважає.
дай їй відпочити, відпусти її пораніше
хай піде собі на каву або до спа-салону,
подумай про інших, подумай врешті про інших —
поповни рахунок,
заряди батарею,
повернися в зону…
 

* * *

 
називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі
білому, наче сіль тропічних морів,
що в’їдається в шкіру
і жодною рідиною її не витравиш звідти
казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,
де (на поштівці тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні та кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло
в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд
називала рибою
писала, що дуже хоче торкнутись рукою
я не заперечував я чекав я навчився плавати
я вивчив напам’ять усі прибережні води
я перестав виходити на берег,
щоб її не проґавити,
та вона – не приходила
я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,
врешті-решт я зробився рибою,
мовчазною і сильною
то якого такого милого
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?
 

* * *

 
є така форма людських стосунків – колишні коханці
минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:
болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,
алергічний нежить дистанції,
фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить
тоді помагає дивитись на воду, яка колує
в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння
змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми
із задавненими рубцями дотиків і поцілунків
тоді згорнуті калачиком,
скоцюрблені волосини інтимності
на білій емалі піддону – як тріщини,
як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди
 

До Сильвії Плат

 
о Сильвіє, наставив на мене сильце
на ситцевих полях у дрібненьку кратку
 
 
так, наставив на мене сильце,
на лляних полях з рубчиком
 
 
хоче мене впіймати
окільцювати, о Сильвіє, хоче
на бавовняних полях, м’яких як забуття,
 
 
позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,
як відмираючий вид, Сильвіє
 
 
прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,
щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:
 
 
– мнути ці поля у кратку,
– зрошувати потом ці поля з рубчиком,
– знесилюватись і сивіти
на цих бавовняних полях, м’яких як забуття
 
 
о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу
дорожче, ніж Америка?
 

* * *

 
час від часу я гірша від часу – я псую навіть те,
що йому не під силу:
розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова,
розриваю зв’язки з близькими,
доводжу перше-ліпше
складносурядне чи складнопідрядне речення
до самозречення,
змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю,
чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою,
підрізаю мріям крила,
наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)
словом: розбиваю серце собі та одному дебілу,
який свято вірить, що це – на щастя
 

* * *

 
з кількох розмитих кадрів випускного
касету перемотуєш навспак
на погляд свій, потуплений в підлогу
на серце, міцно стиснуте в кулак
на довгі нігті внутрішнього бунту,
які вростають в тіло і болять
і зріє у тобі, немов фурункул,
нікому не потрібна правда-мать
а як дозріє – різатимеш в вічі
батькам і всім по той бік барикад,
бо на полях поем педагогічних
і досі мертві з косами стоять
– як вижив ти у тих боях без правил,
де кожен сам за себе проти всіх?
– що робить з нами те, що не вбиває? —
питає син, прибившись до своїх
і ти з вершини батьківських нотацій
вичитуєш незгідному йому,
що все не так, що він не має рації,
гадаєш, бунт придушено, одначе
ти виграв бій, але програв війну
 

* * *

 
чуєш,
у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту,
що його вже готові викинути над цитаделлю дерева —
бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні,
не здавшись
у таку пору все, що тобі здається,
слід приймати на віру:
ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки
як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло)
навіть найменший рух ачи подих вітру
видає їх присутність,
бо не все підпорядковане розкладу
далеко не все в цьому світі
часом весна приходить зненацька,
коли її ще ніхто не чекає,
без бою займає сонні околиці,
окопується під цитаделлю
і ось вже перше дерево викидає білий прапор
здається, зацвітає,
чи тільки здається?
 

Дорогою на вокзал

1.

 
дорóгою на вокзал, дорогóю ціною
заплативши за все, бо все продається,
навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!)
вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої,
то потім знову трамвай привезе її на те саме місце
і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах,
ковзаючи думками по обставинах місця і дії,
все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться,
як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії,
і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям,
не знаючи, як повернутись туди, де вони пробýли
кілька років польоту, кілька місяців щастя,
кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому.
так вона думає, доки він повертається,
збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки,
коробки з-під її взуття в гардеробній,
слонів на щастя, свиней для грошей,
смердючі індійські палички:
бо кілька років висіння в повітрі,
кілька місяців – як у хворобі,
кілька кризових днів
і нарешті, нарешті – свобода.
так він думає, доки вона, проїхавши кільцеву
(нерви оголені, сльози ось-ось бризнуть із-під повік),
засинає, і скрипучий трамвай їй співає до сну,
і зупинка, на якій він її не чекає, пропливає за вікнами.
і ніколи їй не дізнатися (бог її береже),
коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни,
що насправді між крайніми точками Ч і Ж
не буває маршрутів прямих,
жодних тобі прямих
 

2.

 
дорогою на вокзал, проводжаючи жінку, яку вже не любиш
– по всьому – після всього – за все, що між вами було
що їй подаруєш на прощання —
пасувало б квітку – кактус, до того ж кулястої форми,
щоб не сприйняла як фалічний символ
як натяк на продовження
після ночі, вдаваної як неживе пиво
що ти скажеш їй на прощання
витріпуючи з подушки запах її волосся:
сніданок готовий? життя повертається до норми,
як людина врешті-решт повертається в землю?
чи повернеться язик запитати її: – а ти нічого не забула?
розгублена, як речі по кімнаті, не скаже нічого,
всі слова мертвонароджені у цій країні із забороною абортів
дорогою на вокзал життя як відкрита можливість
у яку сторону йти, чого сторонитися
опівнічний автобус прорізує ніч
світла обабіч дороги – як їжаки врозтіч
відітни все, що тягнеться довше,
ніж пісня випадкової радіостанції,
натрапляєш на неї несподівано,
коли все інше, здається, вже закінчилося
хтось співає про те, як дівчина випадає з вікна і летить
наголошує на «летить», забуваючи, що «з вікна»…
 
 
завжди щось доводиться забувати, щоб літати
 

* * *

 
Якоїсь ранньої осені, коли нав’язливі мухи думок
не зуміють добудитися тебе на світанку,
на тому останньому плацдармі сну,
із якого вже нема куди відступати
ти озирнешся на все це, мовби побачивши вперше:
будиночок на згір’ї,
весь у зарослях дикого винограду і розхристаних хризантем,
аскетичне ліжко, яке пам’ятає всі проказані тут молитви,
складний чоловік за стіною, з яким не склалося…
 
 
Визнай свою поразку, врешті – визнай свою поразку!
 
 
Цієї зраненої осені, що, як відсталий від своїх комбатант,
знесилено тягне за собою кривавий слід —
подалі від людей,
подалі від їхнього захриплого радіоприймача,
який щогодини передає новини з лінії фронту,
подалі від лінії фронту, яка ніколи не буває прямою, як горизонт
а вже краще сказати – ламаною,
як мова на окупованій території,
як кардіограма твого серця,
яке все ще б’ється саме зі собою
за право не битися
 

Запасний вихід

 
усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна,
п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри,
 
 
усі ті жінки, яких обійшла вона
на останньому віражі,
розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри,
 
 
усі ті діти, що намагалися розвести її на любов,
навіть те єдине, якого вона не змогла народити,
 
 
усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго
не витримували в її присутності жити, —
 
 
вони не дозволять їй зіскочити на ходу
вийти сухою з води, змінити якесь із правил
 
 
бо той, хто веде її на мушці, немов межу
між голим і голубим, між праведним і невправним,
 
 
хто змішує на полях чорноземи і сніги,
хто схрещує навмання лінії на руці,
 
 
хто мочить тебе щодня, як булку у молоці,
виносить тебе на поверхню, як потопельця вода
 
 
хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш,
хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), —
 
 
та все ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх,
із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук
хоч знає, що не довести – немає шляхів простих
і доки ще стих не стих над нею й копають яму
 
 
із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких,
виводить її таки,
виводить її, як пляму