Текст книги "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

Автор книги: Сергій Жадан

Метаморфози
10 українських поетів останніх 10 років

Андрій Бондар
Псалом братерству

Андрій Бондар – поет, перекладач, есеїст. Народився 1974 року у Кам’янці-Подільському. Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997). Закінчив Києво-Могилянську академію. Був головним редактором газети Асоціації українських письменників (АУП) «Література плюс», редактором літературних сторінок у газетах «Дзеркало тижня» і «Газета по-українськи». Дописувач багатьох українських паперових ЗМІ. Колумніст «Газети по-українськи» і Zaxid.net. Автор збірок віршів «Весіння єресь» (1998), «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004).

Одружений, виховує доньку. Мешкає в с. Пороскотень в околицях Києва.

Блоґ у Livejournal: bndr-ndrj.livejournal.com

Ви також безсилі

 
нас розлучать у день народження леніна
а розписали на наступний день після дня незалежності сполучених штатів
ми зустрілися за два дні до свята великої жовтневої революції
а розійшлися за день до католицького Різдва
 
 
другого січня по моє серце вперше викликали швидку
димедрол колола дівчина з якою я разом був у піонертаборі
і вона мені тоді подобалась
(але я навіть не зауважив її обличчя – якісь червоні плями)
вперше батьки відчули себе старими
 
 
я зустрів її на православне Різдво
і якось навіть майже не помітив
 
 
у день народження мого приятеля-театрала
мені вирізали апендицит і промивали нутрощі
а перед тим везли голого з виголеним пахом
лікарняними коридорами
а пристаркувата санітарка вислуховувала мої дурні теревені
я був голий під кайфом мені було кайфово
анестезіолог запитав чи були в мене венеричні хвороби
я сказав що де юре не було а де факто були
він перепитав я пояснив що від мене пішла дружина
а він зацитував пісню якогось пиздуватого російського барда
про те що якщо мовляв к другому уходіт нєвєста
єщо неізвестно і так далі
я посміхнувся
він сказав щоб я не боявся
я сказав що я не боюсь
але хулі там я сцяв я сцяв за своє життя
 
 
потім відпустив наркоз і стало по-справжньому боляче
медсестер на поверсі не було
прийшла о сьомій рано штрикнула кетанов
о дев’ятій прийшов хірург і сказав: «Встань і йди»
і я встав і пішов
сцяти
 
 
а за три дні до весни я знову зустрів її
і це вже було зовсім не те зовсім не те
що було на православне Різдво
 
 
зараз ніч з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте березня
2:31 у києві каїрі тель-авіві ларнаці
літаки не літають в них не бояться пасажири
пасажири лягають спати з нею за кілька кілометрів від мене
а я сиджу безсилий змінити цей світ на краще
 
 
але тішуся з того що й
ви
поль бреґ
герберт шелдон
анатолій кашпіровський
алан чумак
ґ.п. малахов
мірзакарім норбєков
порфирій іванов
джуна давіташвілі
ванґа з петрича
і просто марія-стефанія
 
 
ви також безсилі
ви також безсилі
ви також безсилі
ви також безсилі
ви також безсилі
ви також безсилі
ви також безсилі
 

Дівчинка. Дніпропетровськ 7.04.2006

 
мама сказала своїй маленькій донечці з морозивом
трирічній здається
«ты гость в этом мире…»
 
 
прості та жорстокі це були слова
мудрі як євангеліє
 
 
а може вона просто сказала російською
бо якою ще мовою можуть сказати у дніпропетровську:
«сегодня мы пойдем в гости к бабушке» або
«сегодня к нам в гости придет бабушка»
або щось схоже на це
а мені як завжди щось не те причулось
 
 
мені причулось як завжди щось найгірше
хоча чому правда – це найгірше
 
 
а може просто мама належить до секти свідків єгови
і в них це нормально – так розмовляти з дітьми
не приховуючи найгіршого
не приховуючи простий факт смерті
 
 
а може щось просто залишилось поза кадром
і ми не побачили мертву пташку або збитого вантажівкою пса
яких побачили вони
і щоб якось пояснити мінливість світу
мама вдалася до афоризму
який у її секті хтось придумав бо це дуже гарно звучить
«ты гость в этом мире…»
 
 
російська мова несамовито афористична
українською так не скажеш
українською багато чого сказати просто неможливо
це якась дерев’яна мова
з якої тільки труну можна зробити
для дівчинки маленької дівчинки яка
йде тримаючись за мамину руку
йде поїдаючи морозиво пломбір
йде в гості до бабусі
 
 
чи просто додому
 

Креспо

 
за сто років коли ретельно вивчатимуть
все написане мною
ніхто не зможе зрозуміти що це за назва
вірша така дивна
що б це мало символізувати?
чому автор намагається ввести читача в оману?
 
 
я не знаю яким буде за сто років футбол
і чи взагалі він буде
і за якими системами вони гратимуть
чотири-два-чотири? чотири-чотири-два? три-п’ять-два?
може відмінять аути скасують офсайди замінують футбольне поле?
мені все одно тоді буде футбол так само сильно
як він сильно небайдужий мені сьогодні
 
 
але навіть на тому світі
де не буде футбольних репортажів де буде лише спокій
брезентова тиша тіні вологий морок
я повторюватиму як мантру як заклинання
ШЕВЧЕНКО ЗАБИВАЄ ЗА МІЛАН
ШЕВЧЕНКО ЗАБИВАЄ ЗА МІЛАН
ШЕВЧЕНКО ЗАБИВАЄ ЗА МІЛАН
 
 
ось вам і ключ до розгадки
дорогі літературознавці майбутнього
 
 
цей вірш так само
можна було назвати КАКА ЗЕЕДОРФ ДІДА ПІРЛО
або взагалі ніяк не називати
а просто вважати одним із кризових явищ
однієї маленької творчості
 
 
насправді я боюсь собі уявити футбол через сто років
деколи боїшся зізнатися собі у найсокровенніших речах
так от знайте
 
 
найбільше що мене зараз хвилює
це те яким буде футбол через сто років
 
 
і коли на тому світі мене спитають
чим согрішив я?
я скажу що найбільше на світі я любив футбол
більше ніж літературу культуру і життя я любив футбол
 
 
залишається
сподіватися
що суддя там буде справедливий
 
 
ну якщо не п’єрлуїджі коліна
то нехай вже маркус мерк
 

Псалом братерству

 
брати Коени – Ітан і Джоел – навчили мене
не боятися крові
брати Тютюнники – Григір та Григорій —
так нічому мене й не навчили
брати Маркс вплинули на весь голлівудський кінематограф
брати Лєтови більше схожі на батька з сином
у братів Кличків життя складається якнайкраще
братів Бранко звинуватили у зв’язках із мафією
брати Шумахери й далі представляють «Ferrari»
до речі брати Старостіни ще живі?
брати Баджо зовсім на братів не виглядають
брати Інзаґі мабуть ненавидять один одного
як і брати Чорноволи
братів Суркісів краще не знати
брати Савлохови здається сидять
брати Медведчуки сподіваюся сядуть
братів Хачилаєвих і братів Бараєвих скоро всіх постріляють
з братами Прохаськами давно не бачився
братів Лучуків ніколи не бачив разом
братів Покальчуків навіть не хочу бачити
братів Капранових хронічно не розрізняю
Василь і Вадим Скуратівські – не брати
Іван і Євген Марчуки – не брати
«Брати Гадюкіни» – теж не брати
«білі брати» знову співають гімни в переходах метро
брати Ворнери зняли другого «Гаррі Поттера»
брати Вайнери здається еміґрували або повмирали
брати Стругацькі вплинули на кілька поколінь
але мене чомусь обійшли бо
мене більше цікавили брати Гонкури
брати Еліоти – Томас Стернз і Джордж
брати Голмси – Шерлок і Майкрофт
«Брати Карамазови» та «Йосиф і його брати»
а дитинство моє – це взагалі суцільні брати Ґрімм
 
 
з братів Джексонів у люди вийшов лише Майкл
з братів Нобелів – лише Альфред
з братів Ульянових – лише Володимир
з братів Бушів – лише Джордж
з братів Зерових – лише Микола
але Михайлові пощастило більше
братам Люм’є пощастило обом
 
 
крім усіх згаданих є брати
єдинокровні єдиноутробні молочні зведені духовні
молодші середні старші
брати-близнюки брати-двійнята сіамські брати
двоюрідні троюрідні лісові серапіонові гедеонові
«Брати Тютчеви» – продаж упаковочних матеріалів
є побратими братушки братанки братчики братіки братки братухи братани брателли
брати по нещастю і брати по зброї
тріє як рідні брати самому чорту брат
ні сват ні брат на брата брат о де ж ти брате
братовбивці братолюби братопродавці
брати во Христі брати-мусульмани брати-слов’яни брати-пілоти брати-акробати брати Ґавз
бувають брати більше схожі на коханців
бувають брати взагалі між собою не схожі
 
 
якби у мене не було брата
хто б тоді мені розповів у чому відмінність між
жіночими та чоловічими статевими органами?
кому б я довірив таємницю свого першого кохання?
хто б мене навчив як добувати нехитре чоловіче задоволення?
хто б мені пояснив різницю між штрафним і вільним ударом?
 
 
хтось обов’язково мусить бути поряд
якщо у вас немає брата дай вам бог бодай сестру
 
 
із сестрами навіть ще цікавіше
 

Не називайте мене іронічним поетом

 
бо мене теж реально дістала іронія
так наче крім неї вже нічого в цьому світі не зосталось
ні любові ні вічних тем ні малої людини ні піонерів-героїв
 
 
а насправді ситуація серйозна і драматична:
 
 
він чекає його з армії
 
 
і невідомо чи дочекається
 

Сергій Жадан
ВДВ

Сергій Жадан (23.08.1974) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірників «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «the very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані вірші 1992–2000) (2000), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), а також книг прози «Біг Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичноï молоді» (2006) та «Ворошиловград» (2010). В 2006 році вийшла книга вибраних творів «Капітал».

* * *

 
Південно-західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.
 
 
Ходить, ніби матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає – темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.
 
 
Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона —
чорного хіміка з Лозової.
 
 
Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.
 
 
Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.
 
 
Тепер я не сплю, хоч третя година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.
 
 
– Як ти, брат? – питаю. – Проспався?
Може тобі сигарет нарити?
– Ладно, – відказує він, – не парся —
з моїми проблемами тільки курити.
 
 
– Страшно, – питаю, – з того боку?
– Не страшно, – каже, – просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.
 
 
А тут – ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш – і не можеш забути.
 
 
Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.
 
 
Так що вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.
 
 
Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою,
що з головою моєю робити.
 
 
Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені – чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.
 
 
Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити —
це померти подалі від неї.
 
 
Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця —
для неї це просто чесна робота.
 
 
Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.
 
 
Поговори зі мною, братка.
Палений найк, стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.
 

* * *

 
Я брав за живе,
я служив у вдв,
перегонив через Чехію побиті беемве.
В мене віза германська,
віра християнська,
тьолка із Антверпена й партнери із Бердянська.
 
 
Податковий прес,
бізнесóвий інтерес,
поморочені розборки з чуваками з мчс.
Депозити в банках
на підроблених бланках.
Хтось сидить на Біблії, хтось сидить на транках.
 
 
Сніг на гілках,
імена в записниках,
після всього залишається три штуки на руках.
Пробити по базі
номери на камазі
і валити до Берліна з пересадкою у Празі.
 
 
Нічні прогони,
залізничні перегони,
два п’яних капітана з міністерства оборони.
Рвались до бою,
потім бились між собою.
Цікаво, хто їм довіряє їхню табельну зброю?
 
 
Кров на траві,
шита рана по брові,
дві навиліт вогнепальні і чотири ножові.
З прохідних дворів
від місцевих оперів
до гарячих горизонтів і південних морів.
 
 
Поштові пакунки,
можливі порятунки,
мінтовські понти, заморожені рахунки,
рвані берці,
родичі в Америці —
спробуй прожити з чесної комерції.
 

* * *

 
Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.
 
 
Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями,
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.
 
 
І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.
 
 
І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних Євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.
 

* * *

 
Це і є життя —
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.
 
 
Це й була боротьба —
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.
 
 
Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття —
це і є життя,
 
 
коли застуда стара,
коли вона завмира
і говорить: стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.
 
 
В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові —
злагоджені,
хорові.
 

* * *

 
Колись вона жила в цьому будинку
і поверталася серед ночі додому,
минала школу і трамвайну зупинку,
яку перенесли кілька років потому.
 
 
Коли була зима й вона не мала роботи,
сусіди бачили, як вона сидить і читає,
дивлячись на засніжені дахи напроти,
схожі на рисові поля в Західному Китаї.
 
 
А влітку, коли приходили ранки
і зливи стягувались і виливалися,
у барі внизу юні американки
пронизливо співали і цілувалися.
 
 
Цілування було безкінечно довге,
співали вони жагуче й фальшиво.
Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,
не було порожньо і не було паршиво.
 
 
Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,
хоча би іноді позичали їй сигарети
і присвячували свої жахливі поезії.
 

* * *

 
Схожі на озера країни, в яких ми жили,
стоять за нашими спинами,
в нашому щільному минулому.
Що лишається тобі від озера?
Лишаються крига й туман, сплески води,
голоси та відлуння
в ранковій тиші.
 
 
Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни,
ми бачили, як вони змінювались, і хотіли,
аби вони змінювались на краще.
За нашими голосами можна було дізнатись,
де обривається берег.
 
 
Лишаються тіні дерев і перехожих,
лишаються довгі зелені водорості.
Лишається світло, на яке озираєшся,
навіть коли його зовсім
не видно.
 

* * *

 
Я чекав, коли закíнчиться це тепло,
як закінчується вугілля на кораблях,
спливе туманом, ніби його не було,
відійде сонцем на вересневих полях.
 
 
А ось коли воно закінчилось і попереду лише зима,
і щоби обійти її – потрібні роки,
я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,
що мене зупиняє дотиками руки?
 
 
Мене завжди тримали чужі голоси,
які я щоранку чув за своїм вікном,
продавці в крамничках й безтурботні пси
під небесами, вибіленими вапном.
 
 
Мене хвилювали нетривкі холоди,
які проступають в повітрі з потойбічних меж
і охолоджують втомлене серце води,
аж воно зупиняється врешті-решт.
 
 
Тоді чоловіки і тихі жінки
в темних кімнатах ховаються до пори
і викидають зранку готельні важкі рушники,
мов при капітуляції прапори.
 
 
Тоді сніги збираються, мов птахи,
напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,
і сідають насторожено на холодні дахи,
і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.
 
 
І падають без зупинки та вороття.
Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.
І щоби їх оминути, не вистачає життя.
І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.
 
 
Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.
Випадкових снів золота земля.
Тоді лише твого серця неспокійна хода —
гірка, наче вода,
солодка, наче вода.
 

Маріанна Кіяновська
До ер

Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові.

* * *

 
Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.
В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.
Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,
Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.
 

2002

* * *

 
Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло —
І неназивання речей, що старіли з батьками.
Тут протяг хизується вмінням пробачити зло
Одним лише пострілом в око віконної рами.
Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,
Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій.
І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим
Тебе і твої непташині уривки мелодій,
Півправди історій, розказаних просто з розмов,
Розхристані титри – і врешті шматки божевілля…
…А потім нарешті сміттяр і сусід-птахолов
Твої мимовільні сліди на деревах забілять.
 

2002

* * *

 
Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір.
Вечірньої пори вступивши в срібло броду,
Прикинься солов’єм і тишу перевір,
Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду.
Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,
На світлій голизні – як голос на папері.
Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:
Я теж плачу ціну за привідкриті двері.
 

2002

* * *

 
Ходить посеред вулиці віхола крадькома.
Ким би сніги не були ці, то іще не зима.
Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні.
Раптом запахло рибою місяцю у човні.
Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт.
Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ.
 

2002

* * *

 
Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.
Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.
Ти іще молодий – так, як гори були молодими,
Доки їх не навчили старіти міста і сади.
Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох.
Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:
Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу?
Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?
 

2002

* * *

 
Наші міста – під високими травами.
Мури зруйновано пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими.
Діти з дідами, кістка до кості, —
Перлом живим нанизані.
Вуж з-під ожинника кличе у гості —
Темний над світлоризими.
Згаслим на заполочі – пробачимо.
Справимо їм поправини.
Але не встанемо і не заплачемо —
В наших містах під травами.
 

2002

* * *

 
Ти все ще здатний чути острови.
Ти все ще знаєш географій межі.
Та на кристалах зжухлої трави
Вже проступають прожилки пожежі.
Лише найменші з островів і трав
Наскрізним володіють володінням.
А решта світу вмерзне в льодостав —
В його тривання перед змерехтінням.
 

2002

* * *

 
Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа.
Мукою пахне у лісі.
Воями.
Кіньми.
Спалення відьом.
Довга, як смерть, пожежа.
Душі підперто звугленими коліньми.
Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.
Стане при згарищі босим.
Дівчина встане.
І заридає кров’ю осліпла варта.
Дим вознесеться в небо – і там розтане.
 

2002

* * *

 
Я ні про що не згадую. Я є.
Знамення протоімені – криниці —
Гулкі, простоволосі, темнолиці —
З джерел і надр отримують своє.
Знання і сни – як дотики. В ковтку
Води – тінистість іншого напою.
Тож не спиняй, не спи мене рукою —
Я все одно впадатиму в ріку.
 

2002

* * *

 
Незримий, як зозулина провина,
Іде годинник – швидше, аніж час.
Минає ніч, як світу половина,
І тінню проминає нас – крізь нас.
А той, що вічно відчиняє двері,
Предивний птах з незапахом землі,
Зненацька проступає на папері
Зі струпами на кожному крилі.
 

2002

* * *

 
Сухі монастирі порожніх гнізд
Були як зорі, скинуті із неба.
Тривав великий журавлиний піст —
І наставала радості потреба.
Ти міг лиш чути – бачити не міг:
Монахи з протрухлявілих шпаківень
Молились, щоби випав перший сніг
У ніч, коли озветься сьомий півень.
 

2002

* * *

 
Клинопис на корі – і прожилки, і жили —
Неначе сіра сіль, облизана на скін.
Живих кленових риб червоне й срібно-біле —
Невловне і летке. І сонце – навздогін.
Я вся на їх губах, неросяна краплина, —
Тоненька мимохіть, прозора крадькома.
Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.
Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.
 

2002

* * *

 
Прозорі речі простору прозрінь,
Де тіні тінь наскрізь проймає воду.
Мов камінь – янь. І наче іній – інь.
Я геть інакше вистраждав свободу,
Ніж решта тих, що у мені, що я.
Хоч кожне «я» запитує про Бога.
Не блискавка, а річки течія.
Не істина, а імені дорога.
 

2002

* * *

 
Діаманти суцвіть у короні князівни броду.
Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.
Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду
У долонях, з яких я спиваю суничні повені.
У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,
Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.
Я між ними – одна із сущих, і я крилата.
І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.
 

2002

* * *

 
Складало крила дерево у сніг —
А я тобі не вірила до ранку.
І поцілунки нас збивали з ніг,
Лишаючись слідами біля ґанку.
Тихесенько заходило у дім
Повітря – й ворушилося під ліжком.
І усміхалась оком золотим
Маленька чорна стронцієва кішка.
Тремтіли тіні, ніби наші – ті —
Залежали від дотику до тіла.
І золотіли інші – золоті —
Яким зима довищенту зотліла.
 

2002

* * *

 
Архангели, що випадають з крил, —
То перша спроба перепрочитання
Простоволосих вершників з могил,
Яким межа відкрилася остання.
В снігах лежать скрижальні письмена,
А на снігах – сліди від ніг і палиць.
І легко забувається війна,
Хоч чорні круки ще недоблукались,
Йдучи за сонцем і супроти зір,
Жируючи за табуном на паші,
Німіє звір, бо розуміє звір,
Що кожна кров впаде у душі наші.
Вогнями в ніч вгризаються міста.
Спустошені прибулими знізвідки.
Їх кінцесвітні спрага й нагота
Є одкровенням про пришестя Свідка.
 

2002

* * *

 
У землю увійди – і так собі заплач,
Як плакав немовлям, коли не стало лона.
Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.
Трава збагне печаль – і зробиться солона,
Заплутає сліди земних твоїх ходінь
Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.
Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.
А ти усім прости – і ухопись руками
За ниточку тонку, за теплий промінець,
Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.
Я знаю майже все про темний твій кінець.
У нас одна ціна за сяйво благодаті.
 

2002

* * *

 
Я спіткаю тебе не при камені – на траві.
Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.
Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,
Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.
Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.
То покутна ціна утеклого з небосхилу.
Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих
Хто дає імена речам – і втрачає силу.
 

2002

* * *

 
Мені з передсвіту дано і наречено див.
Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.
Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,
Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.
……………………………………………………
І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:
У чистому полі мати коня і вітер.
……………………………………………………
І скресла дорога – і перемінилась в ріку.
……………………………………………………
А смерть – це коли вилити душу з відер.
 

2002

* * *

 
Очі воском печуть свічі:
Ми у хату прийшли з морозу.
Колядою тремтить вночі
Довга вервечка верболозу.
І стоїть на столі кутя —
Знаком радості цього дому.
І рождається в світ Дитя,
Щоби нас іскупити в ньому.
 

2002

* * *

 
Умащена туманами, твоя,
Вже за межею, ще перед порогом,
Із теплих рук випорскую – змія,
Без одягу, без страху, без нічого.
Напийся мною. В цих заплавах птиць
Роками сподіваються на зливу.
Лежу – можливо, надто горілиць —
Приборкано, смиренно і щасливо.
І котить жовте сонце скарабей,
В зеніті зупиняючись неначе.
І ти цілуєш із моїх грудей
Живу солону сокровенність значень.
 

2002

* * *

 
Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,
Спосіб сукати нитку з твердої вовни.
(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,
Ними високе небо у горах повне.)
Рівно і просто: притча доточить притчу.
(Праперевізник сушить веселі весла.)
Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу
Радість, якою знову стаю воскресла.
 

2002

* * *

 
Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде
І утвердиться в праві на клаптик живої тверді.
Простір стиглого світла. Метафора саду, де
Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.
Повертання в початок, в начало усіх начал —
Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.
Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,
З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.
 

2002

* * *

 
Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,
Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.
Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.
Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?
Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.
Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.
Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:
Боронився від сну за пітьмою захований птах.
Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.
В Божий день називання імен і приблуд, і царів,
Будуть явлені нам імена – золоті і останні,
Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…
 

2002

* * *

 
Мовчу – заради тебе. Ти апостол
Мого минання в сутіні крихкій.
Велика віра потребує посту
Заради воскресіння. Голос твій
Приходить в мене з іменем Господнім,
Що над зникомим вічне вознесе.
Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,
Що лиш мовчання означає все.
 

2002

* * *

 
Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє
Надто теплого дня загусає в дими.
Догорає припізнене листя черешні,
І припізненим сяйвом палаємо ми.
Та полює на нас укоріненість в тверді.
Павутина лежить, як на серце сильце.
На твоєму лиці – колір запаху смерті.
І бракує душі не повірити в це.
 

2002

* * *

 
Осмислюю тебе на приступці трамваю,
Бо коні наших зір розсипались в пітьму.
На все, чому ти є, я тихо зачекаю.
А потім – назавжди, навіки – всеприйму.
Є ритм серцебиття і ритм каменування,
Недавність одкровень, несталість заборон.
Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,
Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.
 

2002

* * *

 
Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім
Нічийної мудрості брості хмільного тепла.
Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,
Відбита, як місячний промінь від битого скла.
Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,
Тривання далекого крику чи зойку в імлі.
Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,
Як кожен месія, який опинився в землі.
 

2002

* * *

 
Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,
Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.
Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.
Я пригадую нас голубами – і це не мине.
Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.
Наставали сонця – і минали, як наші сліди.
Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,
Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.
 

2002

* * *

 
Мандрівки мої далекі.
Пороги мої високі.
Поради мої порожні.
Обличчя мої сумні.
Дощенту цвітуть лелеки.
У стеблах вирують соки.
Зачумлені подорожні
Заплакані по мені.
Мовчатиму надто довго.
Світитиму надто чисто.
Молитви – як гуси сірі,
Від обрію до ножа.
На лезі – дещиця Бога,
І навіть дещиця міста,
І навіть дещиця віри,
Неначе суха іржа.
 

2002

* * *

 
Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.
У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,
Чорніє стежина, хитається холодом хата,
В якій я тебе нагодую і постіль постелю.
Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,
Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.
Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,
Коли ти ідеш іменами від зла до початку.
 

2002

* * *

 
Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.
Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?
Ми мовчки і кожен по-своєму віримо з Богом
В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.
Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.
З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.
Між нами – подоба смерті, подоба брами.
Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.
 

2002