Текст книги "Мальви"
Автор книги: Роман Іваничук
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Тут колись учився Іслам-Гірей. У цій школі почалась його наука.
Вай-вай, коли то було... Над брамою медресе, пам'ятає, висів дугою ланцюг-зинджир: хто заходив у браму, мусив згинатися, щоб не вдаритися головою об нього, – згинатися перед маєстатом науки і релігії. І нагадував отой ланцюг весь час, що ти малий і мізерний перед мудрістю твоїх предків.
У Зинджирли-медресе Іслама вчили ненавидіти невірних, і він палав бажанням спробувати крицю своєї карабели на гяурських головах, покуштувати, зрештою, волі...
Під Бурштином, на Покутському шляху, вперше віч-на-віч стрівся з козацтвом, скресалась шабля ханича з шаблею гетьмана Грицька Чорного 54. Ув'яла рука, схопили чубаті бузувіри юного Іслам-Гірея.
Тож у інших школах продовжувалась Ісламова наука. Козаки передали його полякам, щоб він цілих сім років, чекаючи викупу, навчався при варшавському дворі європейської витонченості й дипломатії.
Чи ж то треба жаліти за тими роками? Шугали, правда, війни над Європою, а зміцнілі руки просили меча, по ночах снилися окульбачені коні і степ, що хвилювався тирсою, і брязкіт бою будив його посеред ночі. Не було коней, не було зброї – залишалися самі думки і злоба.
Довкола ненависні гяури. Хай то козак, хай лях а чи француз. Усі вони запеклі вороги мусульман – турків, татар, арабів. Якби воля і сила, рубав би їх усіх підряд і залишав би після себе гори голів, як це робив Тімур.
Але якось загомоніли у Варшаві, що на ринку четвертуватимуть козацького ватажка Сулиму, ватажка тих самих козаків, які врятували Польщу від турків під Хотином, які стояли на сторожі південних кордонів Речі Посполитої. Четвертуватимуть ляхи козацького вождя? За що?
Іслам-Гірей бачив ту страту. П'ятеро козаків і самого гетьмана, так схожого на Грицька Чорного, вивели на майдан, і кат рубав їм голови. За Кодак, за фортецю на Дніпрі, яку вони зруйнували. А потім ляхи глумилися над тілами, четвертували і розвішували на палях. І ще бачив ханич у козацьких очах страшну ненависть, – о, це не та, що бризкала з очей разом з іскрами, викресаними з шабель, в бою під Бурштином! Це був гнів, зроджений непрощеною кривдою. І ні одного зойку, і ні одного стогону...
Довго думав після цього Іслам. Видно, не єдиний світ Ляхистану, видно, в'ївся отой Кодак чиряком у козацьке тіло... Чи не так, як ото турецький гарнізон у Кафі? Хіба не карає турецький султан кримських ханів так само за непослух, незважаючи на те, що Крим є захисним муром мусульманських земель?
Зинджирли-медресе... О, тоді Іслам був ще вільний від честолюбних пристрастей, ще не мучила душу жадоба влади, і не було думок про те, хто є він сам, що є його батьківщиною і яка вона. Тоді рука тягнулася до шаблі, а голова згиналась перед величністю науки і релігії. Нині ж руки тягнуться до бунчуків і трону. І висить над головою, немов петля, інший зинджир канчук Османів, який нагадує майбутньому вождеві, щоб не розпрямлявся занадто. Як зірвати його з цупкої залізної петлі? Хто зважиться тепер? Бегадир слинявий віршомаз і боягуз? Ні, не він!
Рвонув коня, бризнуло каміння з-під копит і посипалося на дахи циганських хаток, що приліпилися під прямовисною скелею.
Передвечірня прохолода виманила з печер циган. Вони порозсідалися за дастарханом 55, заставленим глечиками і фільджанами. Стара циганка розливала вино, два музиканти в баранячих шапках витинали дрібну мелодію на цитрах, малий напівголий циганчук галяндрасив, і посміхалися задоволене дві молоді циганки – з розпущеним волоссям з довгими люльками в руках.
Певно, Іслам-Гірей проїхав би мимо, не звернувши уваги на такий звичний циганський відпочинок, та серед гурту помітив плечистого парубка з русим волоссям, що стояв біля входу в печеру, спершись спиною до стіни. Це не був чінгяне 56Одягнутий у червоний кафтан, підперезаний голубим кушаком 57він скидався на козака. Звідки міг узятися тут?
Це зацікавило Іслам-Гірея Невже посли від козаків прибули до посольського стану в Біюк Яшлав, що недалеко Бахчисарая, і оце один з них пішов розважатися до циган?
Він зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклоні. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дітей, вони обступили калгу-султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посміхнувся і сипнув дітям жменю мідних монет Знявся галас і стих, до ханича підступила молода циганка.
– Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змірявся Іслам з чорним поглядом красуні.
– Ще рано мені вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тоді, коли сам почну вирішувати свою долю, та не для того аби вгадувала її, а хіба – щоб побажала щастя. Такі уста не віщують лиха... Але ти скажи мені, що то за джигіт он там стоїть? Звідки він тут узявся?
Зніяковіла дівчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з відьомським обличчям.
– Ти про нього питаєш, ефенді, хай благословить аллах твоє ім'я? – Глянула спідлоба і показала рукою на хлопця, що незрушно стояв біля печери.
– Про нього питаю.
– Це... це мій син, – відказала циганка, заникуючись.
– Брешеш, стара відьмо! – крикнув Іслам. – Ану, підійди сюди, молодче, і -поклонися, – звернувся до парубка. – Ти не зігнув своєї спини переді мною.
Парубок повільно підійшов до Іслам-Гірея і сказав:
– Мені ніхто ніколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камінь біля Мангуша.
– Хто ти є?
– Не знаю, хто я. Моє ім'я Селім, і я інший, ніж вони, – кивнув головою на циган. – Але виріс я у цій печері, тут їм, і мене не б'ють.
– Ця циганка твоя мама?
– Я не знаю, що таке мама.
– Слухай, стара, – Іслам-Прей повернув голову до циганки. – Звідки він у тебе? Не син це твій. Для кого годуєш? Продай мені його, я дам за нього не менші гроші, ніж ти могла б узяти на базарі.
– Не для базару я ховала його, ефенді. Там платять за людей так, як і за худобу – яка ситість, яка сила. Його ж віддам за ціну, втричі вищу, тому, хто вміє оцінювати ще й лицарський дух.
– А того лицарського духу він набирався на бодрацьких каменоломнях?
– Якщо він є в людини, то не пропаде і в темниці. А ти збагни своїм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вільної циганки, мусить бути лицарем Він із України, ефенді.
Добре вмієш захвалювати товар, сово, і знаєш перед ким, – посміхнувся Іслам-Гірей. – Але як я не куплю, то ніхто не дасть тобі потрібної ціни. Що робитимеш із ним? Цигани рабів не тримають, жебрати юнака не навчила і сином не назвала.
– Ханові колись продам.
– Ханові? Але ж хан є.
– Такому, який потребує не скопців, а лицарів.
– Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого серця. Віддай мені його, я потребую лицарів.
– Ти не хан, вельможо...
– То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джигіта даром, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!
Схилилась до землі стара, та не видно було переляку на її обличчі.
– Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабує своїх підлеглих, – поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись піде народ. Це кажу я – стара Еміне, якій уже за вісімдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
Іслам-Гірей вийняв з-за пояса мішечок, побрязкав ним і шпурнув циганці. Вона спритно підхопила його, очі її засвітились.
– Це за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояс і кинув їй в обличчя жменею золотих дукатів.
– Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. – А тоді звернувся до юнака: – Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?
– О, так! – спалахнули захватом очі Селіма.
Іслам-Гірей пришпорив коня і поскакав, минаючи Ашлама-сарай і медресе, до головного ханського палацу.
Зупинився на мосту біля воріт. Два мідні дракони над брамою, що вже сто літ перегризали один одному горло, блищали в останніх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить у ханський двір, що саме є гербом Гіреїв, і хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.
Залишивши коня біля воріт, калга-султан статечно подався до спальних кімнат хана. Пішов сходами вгору, минаючи сторожів-євнухів, що стояли навшпиньках біля кожних дверей; двері ханської спальні відчинилися самі – за ними стояли, заховані в біляодвірні ніші, німі раби.
Бегадир-хан сидів на подушці посеред кімнати в чалмі з зеленим дном, у голубому кафтані. Він приготувався до прийому калги, однак його обличчя було бліде, аж жовте, і чимось стривожене, Іслам-Гірей відзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемічний меланхолік. Зняв із голови тюрбан, кинув на долівку, нагнувся до брата, і поцілував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Ісламові, дозволивши сісти напроти.
– Ор-капу укріплено, хане, – доповів Іслам-Гірей. – Десять веж перебудовано наново, ворота оббиті залізом – жодна жива душа не пройде крізь них. З півночі Крим безпечний...
Бегадир-Гірей сидів, звісивши голову Здавалось, він не слухав рапорту Іслама.
– Чауш 58сьогодні прибув із Стамбула, – промовив згодом. – Амурат помер.
Нестриманий і гарячий Іслам -схопився на ноги.
– Він же бездітний! – вирвалось із його уст. Бегадир сполошився, глянув на німих рабів, прошепотів:
– Не вір сьогодні навіть мертвим, Ісламе. А султан буде. Рід Османів не закінчився. Завтра оперізують мечем Ібрагіма...
Бегадир вдивлявся в глибокі очі молодшого брата. Чекав від нього здивування, обурення або ж навіть сміху.
Та стало враз непроникливим костисте обличчя калги-султана. Тільки хижі, злорадні вогники на мить блиснули в чорних очах і тут же погасли.
Розділ п'ятий
Сказав Пророк, хай над ним буде мир
«О ви, які хочете влади, запитайте себе,
кого і що ви любите?» З хадісіа
Стамбул напружено очікував коронування нового султана і був напружено тихим. Мліли проти сонця кипариси, спиналися разом із ними до неба мінарети Айя-Софії, по той бік затоки мовчала завжди гамірна Галата, а султанський палац Біюк-сарай причаївся, мов до стрибка, на горбатому клину між Босфором і Золотим Рогом.
Третього дня після смерті Амурата з самого ранку почав збиратися народ уздовж Ат-мейдану 59. Люди вдивлялися в бік султанського палацу, що таїв тепер у собі таємницю влади.
Перед полуднем Ібрагім, одягнений у султанську одежу, в'їжджав у супроводі анатолійського і румелійського кадіаскерів до Біюк-сарая. Попереду на буланому огирі гордо скакав ага яничарів Hyp Алі.
Три дні у Малому палаці на Петроні 60, де навчаються військової справи молоді яничари, готували нового султана до вступу на престол. Займався з Ібрагімом шейх-ульіслам, навчав його ритуалу коронування, радив, як він має поводитись у перші дні султанування.
Ібрагім, наче новонароджений, не знав нічого – ні життя султанів, ні звичайних людей. Ще шестирічним хлопчиком його відлучили від матері і завезли в бурсу, де він, заледве ставши підлітком, пізнав розкіш розпусти і пияцтва. Султанич блазнював по кафеджіях, на вулицях і в циганських притонах, поки Амурат замкнув його у в'язницю, щоб не плюгавив султанського роду.
Дивна доля престолонаслідників. Вона не має середини, а тільки небо або пекло – золотий трон або ж смердюча тюрма.
Регель знав, навіщо готується цей спектакль з Ібрагімом – треба рятувати династію. В душі ж він противився: як можна оперізувати півідіота мечем Османа? Адже всі, навіть валіде, називали його юродивим.
Шейхульіслам довго придивлявся до мізерного Ібрагіма – він нагадував пагінець проса, що виріс у підвалі. Бліда, аж прозора шкіра на обличчі, боязко стиснуті губи, але очі – ні, очі не божевільні – якісь наївні, хлоп'ячі, і слухає він порад верховного душ-пастиря, як слухняний учень у медресе. Йому все цікаво, дивно, певне, незвично слухати навіть людський голос, якого стільки років не чув. Він добре запам'ятовує, що має сказати, коли його опережуть мечем, доволі швидко вивчив напам'ять промову до яничар.
– Ти мусиш бути обережний з яничарами і поки що повинен слухатись великого візира Аззем-пашу, який знає всі подробиці й таємниці державного життя...
– Так, ефенді...
«Його можна зарівно вивчити і на ремісника, і на імама, – подумав Регель, коли підготовка спектаклю коронування нового султана була закінчена. – Він ще дитина. Але дозріватиме в тронному залі. Що з нього виросте?»
...Ібрагім цупко держався за поводи, сидячи на буйному перському коні, нагнувся вперед, щоб не схитнутися і не впасти, рідка білява борідка стирчала, ніби приклеєна, султанська чалма, втроє більша від маленької голови, згинала тонку шию. Злякано никали Ібрагімові очі по людях – хтось у натовпі пирснув сміхом, згадавши, певно, величного Амурата, і пролилася перша кров у жертву новому падишахові.
Знічений незавидним виглядом султана, народ мовчав. Та пролунав нараз чийсь гучний голос: «Слава султану султанів сонцеликому Ібрагімові!», а тоді – спочатку недружно, а згодом дивно злагодженим хором – повторила цей клич юрба, раз, другий; клич, видно, мав гіпнотизуючу силу, бо люди повторювали його все частіше, голосніше, до нестями викрикували хвалу тому, з кого готові були хором зареготати.
Відчинилась головна брама палацу, Ібрагім із почтом увійшли на подвір'я, серед якого стояла християнська каплиця, винесена ще Мухаммедом Завойовником із церкви святої Софії. Тут усі, крім султана, злізли з коней, яничар-ага провів султанського коня до другої брами, куди Ібрагім зайшов сам-один. За цією брамою, на подвір'ї, стояли спагії, вишикувані в два ряди. Між них повинен був пройти султан до дверей селямлика 61. Він ступив уперед кілька кроків, та вчув, як починають тремтіти коліна, оглянувся – ескорту сановників не було, з обох боків дивилися на нього кам'яні обличчя озброєних воїнів, і серед них Ібрагім був сам. Страх зцупив м'язи, спазми здавили горло. Адже його знову віддали стражникам, і ці двері, до яких він має пройти крізь лаву спагіїв, не в султанські хороми ведуть, а... а в тюрму! Боязко зиркав то на один, то на другий ряд воїнів, а вони поштиво згинали голови – трохи вщух переляк у душі Ібрагіма. Квапмо пройшов між рядами, побіг східцями, двері розчинилися і зразу зачинилися за ним. Ібрагім наткнувся на жахливо бридкого чоловіка, що стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях.
Усе... Кінець!..
Величезна голова кретина якимсь чудом трималася на тонкій довгій шиї, обличчя без заросту сховалося в складках чорної шкіри, обвисла спідня губа відкривала провалля рота, закладене ґратами жовтих рідких зубів.
Кат...
Ще мить, і пронизливий зойк сполохав би тишу хоромів, але гадючий погляд засльозених очей став улесливим, потвора зігнулась у три погибелі.
– Вітаю, сонце сонць! Я слуга твій, ниций раб кизляр-ага Замбул.
Ібрагім зітхнув, витер холодний піт із чола і, гидливо обійшовши того, хто назвав себе головним євнухом, ступив у зал.
Висока сувора жінка в чорному платті йшла йому назустріч. Упізнав – це була його мати. Валіде підійшла до сина і простягнула руки до його грудей на знак кровного єднання, та Ібрагім різко відштовхнув їх.
Де ти була, коли я гнив у темниці? скрикнув, аж тепер усвідомлюючи кривду, яку йому заподіяли.
Затремтіла Кьозем, опустила руки. Ібрагім знає, видно, що вона теж винна в його ув'язненні. І придумав уже для неї кару А кара для султанської матері одна в Ескі-сарай. І тоді закінчиться могутність валіде назавжди. Їй доведеться до самої смерті жити в Старому палаці на форумі Тавра серед вигнаних султанських жінок, постарілих одалісок, султанських мамок – у бабських дріб'язкових інтригах, сварках, ненависті, приниженні. Молодші там ще живуть надією, що їх візьмуть заміж баші, їй же звідти ніколи не вийти. Помітивши злючий погляд свого суперника кизляр-аги, валіде поквапилася заридати і впасти на коліна перед сином.
– О мій сину! Відомо тільки богові, що я перестраждала. Жорстокий Амурат не знав меж у своїй заздрості Він запроторив тебе в тюрму, боячись твого світлого розуму, твоєї сили Не допомогли мої благання, материнські сльози.
Зм'як Ібрагім, звелів, матері встати. Люто блимнув очима Замбул, бо перед султаном уже стояла не злякана жалюгідна жінка, а владна валіде – володарка двору.
Кланяючись і задкуючи, провів кизляр-ага султана в потаємні двері, колір яких зливався з кольором стіни, вивів його по сходах у темну галерею, заґратовану мушарабіями.
Ібрагім глянув униз, упізнав шейхульіслама і Hyp Алі. Яничар-ага пильно спідлоба дивився на бородатого старого чоловіка в білому одязі. Позаду нього стояв німий слуга, тримаючи над головою великого візира бунчук із п'ятьма кінськими хвостами.
– Тут відбувається рада дивану, повелителю, – прошепотів Замбул. – Ти добре слухай, що говоритиме отой сивобородий, великий візир Амурата – паша. Ти добре прислухайся...
– Аззем-паша? – Ібрагім прилип до решіток. «Це та людина, якої я повинен слухатись, поки навчуся правити державою».
– А потім зійдеш униз, я проведу тебе в тронний зал.
На гаптованих золотом подушках у залі дивану засідали чотири стовпи імперії: великий візир, дефтердар 62, анатолійський кадіаскер і шейхульіслам. Бо на чотири частини ділиться Алькоран, чотири халіфи були в пророка, вітри дують із чотирьох сторін світу, і чотири стовпи підтримують балдахін над султанським троном. Та в залі дивану був присутній ще й п'ятий достойник – яничар-ага. Не передбачений ні традиціями, ні кораном. Наглядач священного порядку Блискучої Порти.
Аззем-паша підвівся з подушки і мовив, уникаючи впертого погляду Hyp Алі.
– Волею аллаха відійшов у царство вічного блаженства султан Амурат IV, переможець персів. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол, а наш обов'язок – допомогти йому правити великою імперією. – Підвів голову і додав, дивлячись на Hyp Алі: – Допомогти імперії.
Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.
Ібрагім чекав радників у тронному залі. Він стояв біля трону, не маючи сили відвести від нього жадібного погляду. Це золоте крісло, яке було колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить – і замість вогкої тюремної долівки – трон, устелений коштовними килимами, з леопардовою шкурою в підніжжі, з золотою короною над спинкою. І на ньому можна буде сидіти день, два, рік, вік! Ще хвилина... Ібрагім знає, що скаже диван, проте тремтить у нетерплячому і солодкому очікуванні.
Увійшли сановники. Всі, крім шейхульіслама, вклякли на коліна і поцілували султанські шаги. Ібрагім дав рукою знак, щоб вийшли, а тоді впав обличчям на трон і цілував алмазне поруччя, як цілує ізгой поріг отчого дому. Він ще не знав, що дасть йому це коштовне крісло. По-дитячому схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерсті, шепотів слова вдячності богові і був, зрештою, в цю мить людиною.
В залі дивану державні діячі запивали пілав щербетом. Великий візир давав обід на честь нового султана. Тільки сам не діткнувся ні до їжі, ні до напоїв.
Тисячі людей стояли під сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана. Нарешті головна брама Біюк-сарая широко відчинилася, і заревів народ. Бостанджі-баша 63з півсотнею субашів розігнали людей з майдану, звільняючи дорогу для процесії.
Попереду довгої імператорської валки їхав на білому коні султан Ібрагім. На його жовтуватому обличчі появилися рум'янці, очі сіли спокійно в орбіти, тримався він прямо, виставивши вперед коротко стрижену рідку бороду. Подеколи змахував для привітання рукою з важкими брильянтами на пальцях, кидав у натовп срібні монети.
Люди викрикували осанну султанові, билися за гроші, ошалілі дервіші витанцьовували перед процесією, деякі в екстазі розтинали собі вени і падали під копита, щоб показати свою готовність пролити кров за падишаха.
Поруч із султаном їхав Аззем-паша, звісивши в задумі голову.
«Кілька днів тому ці самі люди вітали Амурата, – думав великий візир. – Вітали так само захоплено. Нині його ніхто не оплакує, нині мають нову цяцьку. Що це? Знецінення султанського престижу чи байдужість народу до державних справ, які завжди звершуються без його відома? А й справді, що залишається людям, крім видовищ? Від того, що міняються імператори, не міняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому ніхто не обурюється, що цього білого коня, на якому зараз їде Ібрагім, узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на білій чалмі султана – емблема підкореного Багдада? Невже ніхто не помітив такого страшного блюзнірства?.. А я? Я теж їду поруч з Ібрагімом, схвалюючи своєю присутністю це блюзнірство. Але ж я один нічого не можу зробити – позаду мене Hyp Алі з полками яничар... Ба, і за ними теж. Отой бідний ремісник, що он стоїть із згортком паперу в простягнутій руці, певно, хоче подати прохання новому султанові, а бостанджі-баша штовхає його в груди, щоб не затьмарював урочистості всенародного свята. Отой бідний ремісник і я, найвищий державний сановник, обидва однаково розуміємо все, що діється нині, але ні він, ні я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душі сміємося. Всі сміємося, крім одного хіба Ібрагіма, який їде на білому коні. Як же вибратися з цього колеса?»
Дервіші бігли юрмами попереду процесії, несамовито верещали, від їх вереску чманів народ, бився в конвульсіях, дехто вибігав на дорогу, падав і цілував сліди копит султанського коня.
«Чи не єдине, на чому тримається імперія, – з жахом подумав великий візир, – це груба сила і фанатизм, розбурханий такими видовищами?»
Імператорський почет прямував до мечеті Еюба, названої ім'ям Магометового прапороносця, який у 48-му році хижри пішов завойовувати Константинополь і загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю Візантії, спорудив біля гробу Еюба мечеть, в якій зберігалась одна з чотирьох шабель халіфів пророка – шабля Османа. Нею нині мали оперезати нового султана Туреччини.
Процесія зійшла з широкої вулиці Шахзаде в тісні провулки, видовжилася, народ не вміщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустріли дерев'яні й саманні халупи. В далині, над берегом Золотого Рогу, показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч – мармурова усипальниця прапороносця Еюба.
– Це тут криниця з водою безсмертя? – нахилившись до великого візира, наївно спитав Ібрагім. Він чув цю легенду ще в дитинстві, тепер цікаво було дізнатися, скільки в ній правди.
Аззем-паша прокинувся від задуми, глянув на Ібрагіма насмішливо і відповів, забуваючи про титулування:
– Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, і нема надії, щоб бризнуло джерело.
Ібрагім не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси, відчинилися ворота, на порозі мечеті стояв шейхульіслам. Султан зліз із коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духівник сім разів благословив Ібрагіма, потім підійшов до нього, і прив'язуючи до пояса меч, промовив:
– Царю наш, хай вітає тебе аллах і Магомет, пророк його, пануй нам щасливо й довго.
Ібрагім випростався і продекламував у відповідь слова, яких навчив його шейхульіслам:
– Присягаю, що зелений прапор пророка розвіється від Багдада до Відня, від Каїра до Корсіки. Я завоюю німецьку землю, а на вівтарі святого Петра в Римі звелю годувати свого коня.
Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:
– О султане, хай сповняться ці слова великого Баязета.
Ібрагім знітився, збентежено забігали очі, шейхульіслам, звівши до неба очі, шептав слова молитви.
Ювелір Хюсам з дружиною Нафісою сиділи на бруку навпроти яничарських казарм, біля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись із мечеті Еюба. Нафіса ще надіялась побачити свого вихованця Аліма.
Довжелезні казарми стояли тут, у центрі міста, ще з часів Урхана, творця султанської піхотної гвардії «йені-чері». Ні один султан не наважувався поминути ці казарми, повертаючись у Біюк-сарай з мечем Османа при боці. Чи міг передбачати Урхан, що його ідея оновлення турецького війська так жорстоко обернеться проти спадкоємців османського престолу? Чи міг угадати, що воїни, які мали стати слугами трону, самі заволодіють ним і саджатимуть на нього собі вигідних султанів?
Але тоді таке військо було необхідним. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного війська. Урхан зібрав потурчених полоняників – босняків, греків, вірмен, озброїв їх і взяв на своє утримання, щоб були слухняними. Засновник дервішського ордену Хаджі Бекташ благословив нове військо. Опустивши довгий чернечий рукав на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся «йені-чері». Хай буде ваше обличчя грізним, рука переможною, мечі гострими, а хоробрість нехай стане вашим щастям».
Для підтримання престижу нового війська Урхан сам записався в першу орту 64, а всьому корпусові дав герб – ложку, щоб нагадувала воїнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на вирізці високої шапки над чолом. Ложка – символ наживи – сподобалася яничарам. Небавом вони самі почали створювати такі емблеми. Казан, у якому варилась їжа, став священним символом орти і дорівнював прапору. Залишити котел у руках ворога вважалось найбільшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Військові ранги теж запозичили з кухонного лексикона. Полковника орти називали чорбаджієм – майстром великої супниці, лейтенанти називались сакка-башами – водоносами. Апетити яничарів зростали і згодом почали проявлятися не тільки в емблемах і рангах. Яничари вимагали підвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рівною улемам 65; щоб мати запоруку серед духовенства, закріпили дев'яносто дев'яту орту за орденом Хаджі Бекташа. Врешті почали диктувати свою волю султанам.
З казарм почали виходити яничари – сини Греції, Болгарії, Грузії й українські мальви. В коротких шароварах і кунтушах, у високих з білого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрічі султана.
Попереду першої орти, до якої повинен був підійти Ібрагім, стояв молодий чорбаджі-баша.
Нафіса підвелася з бруку.
– Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Аліма.
Сиди, сиди, – смикнув Хюсам дружину за фередже, – це командир орти, Алім же зовсім молодий.
Заметушилися люди на вулиці, загомоніли, закричали – до яничарських казарм наближалася султанська процесія.
Ібрагім зупинив коня біля вишикуваної першої орти. Hyp Алі під'їхав до чорбаджі-баші. Молодий полковник із коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алі вдоволено усміхнувся. Він не жалкуватиме, що під Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першої орти. Тільки такі, рівні силою і завзяттям, можуть бути справжніми супротивниками своїх хоробрих співвітчизників. Нині ж молодому чорбаджієві випало особливе щастя: вітати від яничарів нового султана і записувати його до свого полку.
Hyp Алі кивнув головою.
Чорбаджієві подали чашу, наповнену щербетом, і він, карбуючи крок, підійшов до султана.
Великий із великих, султане над султанами! – промовив голосно. – Раби твої, непереможне військо яничар, хочуть зустрітися з тобою в країні золотого яблука – на Дону, Дніпрі і Віслі!
Ібрагім взяв чашу з рук чорбаджія, вихилив до дна, наповнив її вщерть золотими монетами і вигукнув до яничар:
– Воїни! Згадайте славу римлян, колишніх повелителів світу. Продовжуйте їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невірних карою небесною!
Великий візир, шанобливо схиливши голову, мовив:
– Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.
Ібрагім блимнув очима на Аззем-пашу. Він аж тепер зрозумів, що візир глузує з нього.
Яничари вигукнули дружно:
– Кизил ельмада герюшюрюз 66!
А коли затихла луна і над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жіночий лемент:
– Аліме, сину мій!
Стара жінка проривалася через ланцюг субашів, простягала руки, повторюючи:
– Ти живий, Аліме, синочку мій!
Чорбаджі повернув голову на голос жінки. Він упізнав Нафісу, густо побагровів, погляд його зустрівся з Hyp Алієвим. Бачив, як субаші волочать жінку через вулицю, б'ючи й штовхаючи її, і не зморгнув оком.
На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Біюк-сарая, минаючи двір Айя-Софії, де поруч із тюрбе 67султанів виросла нова могила. Старий тюрбедар 68читав уголос фатиху 69за упокій душі Амурата IV. У головах лежала біла чалма, на шовкових шалях, що вкривали гріб, золотів напис: «Тільки бог вічний».
Наступного дня в годину прийому великий візир Аззем-паша зайшов у тронний зал повідомити падишаха про стан державної скарбниці. Ібрагім сидів на троні й насторожено дивився на величного старця, який гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою залу. Знав молодий султан, що ця людина є нині господарем імперії, і довго ще Аззем-паша вирішуватиме державні справи, не радячись, а доповідаючи про них султанові. Так сказав шейхульіслам. Ібрагім вдоволений був із цього, адже він ні з чим не обізнаний, але згадалися єхидні слова візира під час параду, і в душі несвідомо наростав протест проти будь-якої його пропозиції.
– Я повинен, – сказав Аззем-паша, – ознайомити тебе, о султане, з станом державної скарбниці, яка держить цей трон. Довголітня війна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх. Крім цих мішків із грішми, що стоять напоказ біля дверей залу дивану, в особистій султанській скарбниці небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату...
Ібрагім підвів руку, зупиняючи великого візира. Дотепер він був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонія вже почала лягати тягарем відповідальності на плечі. Йому ще хотілося по-хлоп'ячому скрикнути: «Дайте мені спокій, я хочу відпочити», та розумів, що мусить щось робити в цій державі, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми руками, чиїм розумом? Радили слухатись великого візира, але Ібрагім не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валіде, гидкого кизляр-аги Замбула, і зупинилася стрічка пам'яті на постаті Hyp Алі, який, мов ангел Монкір, що веде людину понад пеклом у рай, появився кілька днів тому у дверях двірцевої тюрми.
– Накажи покликати Hyp Алі, – сказав. – Він воював з Амуратом у Багдаді, йому ж і краще знати про воєнні витрати.
– Ліва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алі воював у Багдаді, я ж залишався у столиці. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтер-дар і я – великий візир.
Замбул, що стояв за портьєрою, підслуховуючи, миттю вибіг, і за хвилину перед султаном стояв зігнутий у пояс яничар-ага.
– Я слухаю тебе, султане.
Ібрагім придушив у собі здивування: як швидко все робиться! Тільки-но задумав покликати Hyp Алі, а він уже тут, наче прочув бажання султана.
