Текст книги "Торговиця"
Автор книги: Роман Іваничук
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
Нуся, хоч по матурі, все ж відчувала перед професором Тарновецьким школярський респект: був пан Тарновецький знаним германістом в українській гімназії, до того ж молодий, елегантний і вродливий – дівчина вважала за неабияку для себе честь розмовляти з професором на рівних, а він випитував то її, то Юрка Сербина, як вони збираються повестись у нинішній ситуації, підбадьорював їх, хвалив, утішаючись їхньою визрілою національною свідомістю, а вони обоє радо відкривалися перед професором – досвідченим політиком, який пройшов вишкіл у концтаборі, про що свідчила вже загоєна розсічена скісною рожевою близною брова.
Нуся все ще несміливо й обережно випитувала в Тарновецького, як він поводитиметься на волі і яка то ще буде воля; професор признався, що має намір – яка б то влада не прийшла – загубитися в німецькій колонії Міста – Багінсбергу – йому це легко вдасться, бо досконало розмовляє німецькою мовою з віденським акцентом, прийнятим у колонії, й за будь-яких обставин – при німцях чи москалях – пробереться до Кракова, де на нього чекає дорога йому людина.
Нусю грішно залоскотала чисто жіноча цікавість, бо хто ж на Торговиці не знав про роман найвродливішої в Місті пари, й вона таки не втрималася й запитала, почервонівши до самих вух: «Панна Москалівна?» – «Пані Тарновецька, – поправив її професор, посміхнувшись. – Ми встигли повінчатися ще до нашого арешту». – «А в Березі ви зустрічалися?» – «Один тільки раз… Якось мене проганяли мимо жінок, які виконували безглузду принизливу роботу – чистили зубними щіточками сходи поліцейської контори. Й тоді Оксанка встигла сказати, що після звільнення подасться до Кракова».
«Яка ж вона гарна!» – вигукнула Нуся із захопленням і заздрістю.
«Ти теж гарна, Анничко, – погладив її по плечу професор. – Й колись станеш для свого обранця найвродливішою на світі жінкою».
При цих словах Нуся перехопила погляд Юрка, ті його палкі позирки вона вже не раз відчувала на собі й уникала їх, бо ж верталася до Олеся із заповітною обіцянкою стати його жоною…
Дорога додому, здавалось, не мала кінця, час скорочувався в розмовах. Нуся користала з нагоди, щоб наговоритися з розумною людиною, і самій було дивно, що з кожною хвилиною ставала все сміливіша у спілкуванні з професором, якого гімназисти обожнювали, хоч водночас никли перед його маєстатом, а під час матури тремтіли зі страху.
Леопольд Тарновецький випитував дівчину, яким предметом у школі вона найбільше цікавилася, – звісно, що літературою, бо мріє стати учителькою-мовником; Нуся поділилася своїм захопленням поезією молодої письменниці Олени Теліги, яка жила в Кракові й публікувала свої вірші у «Віснику» Донцова, – взяла в неї, немов заповіт для себе, грановані рядки, такі співзвучні з поезією Лесі Українки: «Хай несуть мене бурхливі води від пориву до самого чину!»; Нуся декламувала вірші Теліги з натхненням і пафосом, і промовив до неї перегодом професор:
«Хай буде вам відомо, ласкава панночко, що мистецтво не повинно перетворюватися в пропаганду, поезія – то естетика, а не політика… «Ich singe, wie ein Vogel singt»[15]15
Я співаю, як співає птах (нім.).
[Закрыть] – висловив колись своє мистецьке кредо Гете».
«Таке кредо нині не на часі, – сміливо заперечила Нуся. – Ким би ми стали, якби не будили нас своїм «кайдани порвіте» Шевченко, «вставай, хто живий» – Леся чи якби Франко не висловив свого величного пророцтва – «покотиш Чорним морем гомін волі»?
Професор залюбувався розпашілим від хвилювання личком дівчини й відказав:
«Маєте рацію, панно Нусю… Мені ж хотілося лише визначити для вас, якою мала б стати література у вільному суспільстві. Однак до цього ще далеко… Нині мистецтву загрожує не так пропагандизм, як тоталітаризм – мертвотна петля, що здавлює дух…»
Мовчазний Юрко враз заговорив запально, стаючи на бік Нусі:
«Олена Теліга має цілковиту рацію: ми мусимо перетворити філософію серця у філософію чину. Поезія повинна нам допомагати вижити. А виживають тільки ті, в кого мистецтво викликає почуття помсти… Ми ж уже встигли почути, які ритми вибивають нині німецькі бюргери й московські пролетарі: ать-два, смірно, habt acht,[16]16
Струнко (нім.).
[Закрыть] проте й далі заспокоюємо себе мревом заспаних хвиль, садком вишневим та шепотом п'яного очерету.
Нуся вдячно глянула на Юрка, а професор аж розсердився:
«Але ж без краси не виживемо! Тоталітаризм намагається відсікти від народу душу: коли розітнеш бджолу, то вона якийсь час ще спиватиме нектар, але вже не злетить. Злетіти може тільки одухотворена красою нація, а бездушний тлум, навіть ситий, плазуватиме по землі…»
За два тижні виснажливої ходи мандрівники допали до Львова. Місто завмерло в тривозі, чекаючи результату бліцкригу в Польщі. Від передмістян дізналися, що німці вже у Яворові, а совєтське військо перейшло Збруч. Та чи зупиняться дві сторони на домовленій межі, чи не зіткнуться у двобою?… На золочівському тракті капезеушники вибудували тріумфальні арки, замаїли їх червоними прапорами й чекали визволителів, а маєтні поляки покидали домівки і в паніці добиралися до Сяну.
Й заговорив отець Чемеринський, звівши до неба руки:
«Вийшов ангел з храму й крикнув до людей: візьміть серпи в руки й пожніть, бо час жнив настав!» – Й, показуючи на червоне маєво, що лопотіло на тріумфальних арках, печалувався: – А де ж ті женці – по тюрмах, в екзилі, в безоднях страху! Та невже нас чекає доля маврів, винищених іспанцями в Гренаді, після яких зосталися лише марні сліди в архітектурі й поезії?»
Професор Тарновецький не мав що йому відповісти й заговорив сам до себе:
«Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники – кожен про свою всесвітню державу… Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров? Чи це Господнє випробування? Але скільки вже можна? Коли, нарешті, ти, святий Боже, втомишся й нам даси жити? – Й додав по хвилі, зблиснувши очима: – Та ми з вами ще діждемося кінця великої Німеччини й комуністичної імперії – так само, як уздріли загибель бездарної й жорстокої польської держави…»
У Куровичах в'язні Берези розпрощалися. Юрко Сербин подався до Львова, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин, а отець Чемеринський, професор Тарновецький і Нуся звернули на Рогатинський тракт, щоб через Галич і Отинію добратися нарешті до Міста, яке недавно здавалось назавше для них втрачене.
Розділ десятий
Вдосвіта у вікно від городу до будинку Антошка Дзівака хтось дрібно затарабанив пальцями, й пані Емілія, немов ошпарена, схопилася з ліжка: може, Нусю випустили, може, то вона? Притулилася чолом до шибки, вглядаючись у сутінок, у якому тінилася висока постать. Тихо скрикнула, і в її голосі відчулася радість, змішана з розчаруванням: не була то Нуся, під вікном стояв Казьо й давав рукою знак матері, щоб впустила до хати. Жінка кинулася до дверей, відчинила, й Антошко схопився з постелі. Після арешту Нусі він утратив сон і довгими ночами прислухався до звуків, що долинали з кварталу: водно вчувався йому тупіт кованих підборів, то гудок автомобіля, то гарчання поліцаїв – ті тривожні звуки залишилися назавше в його слухових закамарках після арешту доньки…
Роздягнутий, лише в кальсонах, він стояв тепер за спиною дружини, тремтів від страху й прохолоди і не впізнавав сина – певне, через те що на його голові кокоїжилася рогатівка з орлом над дашком, був Казьо зодягнутий у гранатовий кітель, – й аж тоді, коли Емілія захлипала: «Казю, Казю, як добре, що ти приїхав!», Антошко втямив нарешті, що перед ним стоїть не поліцай, а рідний син.
Однак не припав до нього, не пригорнув до грудей, нібито Казьо нікуди з дому й не дівався; стояв перед сином у винуватій позі, немов щось негідного вчинив, й проказав хрипло два слова – лише вони залишилися на нині в його пам'яті:
«Нусю забрали…»
Казьо скинув рогатівку, повісив на кілок, вбитий в одвірок, розщепив комір на кітелі й, важко опустившись у фотель, промовив байдужим, з відтінком нехоті голосом:
«То її клопіт… У воєнний час кожен іде туди, куди його кличе патріотичний обов'язок. Нусині обов'язки мене не обходять…»
«Але ж її в тюрмі замучать, вона така делікатна», – прошепотіла Емілія, й у передсвітанковому сутінку її голос прошелестів, ніби десь за вікном, у потойбіччі.
Казьо рвучко підвівся з фотеля, ніби цим рухом затуляв рота матері, й заговорив по-польськи, хоч дотепер завше звертався до мами її мовою:
«Най мамця мені приготує дві пари білизни і якусь там перекуску, я ще нині всяду до варшавського поїзда… Мамця чує, що я кажу?»
«Але ж чому ти мусиш їхати до Варшави? – здобувся на мову Антошко. – Прецінь вчишся на Львівській політехніці…»
«Нині розпочинається наука іншого роду, татку, – таким самим чужим голосом відказав Казьо. – Але досить того, я не маю часу… Наш уряд відмовився прокласти німцям коридор до Гданська, й абвер уже підійшов до Познаня. А я маю особливе доручення від партії ендеків «Wolność і niezawisłość».[17]17
Воля і незалежність (польськ.).
[Закрыть] Ta це моя справа. Віднині я ні вам, ані собі більше не належу. Ойчизна в небезпеці».
Казьо покинув батьківський дім ще до сходу сонця. А вранці Торговиця дізналася від панни Гані, яка по ночах не скидала з голови слухавки детекторного приймача, що німці напали на Польщу…
Антошко Дзівак у цілковитій прострації непорушно просидів у фотелі до обіду, а тоді схопився, ніби до нього раптово прийшла думка – як ще можна врятувати Польщу. Іншого виходу він не бачив, як повідомити про лихо – може, він ще не знав – пана Станіслава Вінценза, який може якщо не допомогти, то бодай порадити. Антошко одягнувся у новий костюм, як до церкви, й подався до Рунгур.
А війна вже шаленіла десь там, у глибині краю, Варшава ще оборонялася. У Місті оголосили мобілізацію, забирали на війну людей і коней, та воєнного гулу над Прутом не було чутно – і люди, і коні верталися додому. Однак до Каштанового провулка з Чернівецького тракту долунював приглушений гуркіт: вдень і вночі дужі коні тягнули гармати, по шосе котилися вози й брички і тупотіли піші військові колони на Заболотів і Снятин – до румунського кордону.
Антошко вернувся з Рунгур пізно вночі – підупалий і знищений: пан Вінценз покинув свої промисли; служниця, яка впізнала старого машиніста, повідомила, що пан Станіслав виїхав із сім'єю на свою дачу в Бистрець, щоб там перечекати лиху годину.
Бляхар не спав і стогнав по ночах:
«Пропала Польща. Тільки двадцять літ, тільки двадцять… І діти мої пропали».
…Біженці з Берези Картузької минули вже Лісну Слобідку, Раківчик і вийшли на Шепарівську дорогу, з якої крізь бліде осіннє марево проглядалися контури першої карпатської гряди. Тоді втома в них кудись пропала й крок пришвидшився – так відчувають наближення до рідної домівки добрі господарські коні, вертаючись із далекої фірманки.
У глибині широкої просіки, що її проклав шутровий гостинець, розтинаючи навпіл Шепарівський ліс й допадаючи до Печеніжинського тракту, завиднів обступлений чотирма тополями найстаріший в Україні пам'ятник Шевченкові – й аж тепер, побачивши його, Нуся остаточно усвідомила, що вона вже дома; дівчина в думці обнімала батька й матір і, не гаючись, заходила до будинку гімназійного педеля Штефана Шамрая, щоб побачити Олеся…
Погідний осінній день обсипався над світом сонячною порошею, що осідала на буковому листі блідим накрапом й нечутно проникала до лісового дна, спадаючи срібною манкою на скосоїжене в передчутті осінніх холодів моховиння й зжухне бур'яновище, яке ще так недавно встеляло землю м'яким килимом, поцяткованим голівками білого рясту, – тепер воно зчахло й тихо постаріло, втомлене весняним і літнім буянням; такий утихомирений стан неба й землі заспокоював розтерзану тривогами Нусину душу, і їй щемно забажалось залишитися в рідному Місті до кінця життя… Однак доля, яку вона сама собі обрала, вимагала від неї подальшої посвяти, й Нуся добре втямила напуття професора Тарновецького, що він висловив, коли вони удвох зупинилися біля церкви Святого Михаїла, у притворі якої зник отець Чемеринський… Ті професорові слова ні до чого дівчину не зобов'язували, проте давали їй можливість вийти із скрутного становища, в яке вона може потрапити в найближчому часі, – про це застерігало її червоне, із серпом і молотом полотнище, що лопотіло на шпилі ратуші.
«Якщо зумієш зв'язатися з колишнім своїм провідником, – мовив професор, – і отримаєш від нього завдання, яке муситимеш виконувати за межами краю, прийди на Багінсберг й допитайся до Йогана Думенкопфа на Фрідріхгасе – там зможеш побачитися зі мною. Я спробую тобі допомогти».
Професор подався через центр Міста в бік німецької колонії, а Нуся, минувши ратушу, спустилася знайомим захаращеним крутосхилом й коли дійшла до початку вулиці Сєнкевича, з приміщення редакції газети «Жіноча доля», що на Садовій, вийшла повновида жінка з короною кіс на голові; тієї жінки Нуся ніколи не бачила, проте добре знала вродливу пару, яка йшла слідом за жінкою, – були це її сусіди пан Корнель Геродот й красуня Сальомея.
Нуся квапно подалася Садовою й заховалася в тінистому Каштановому провулку: їй, обшарпаній і до краю змученій, аж ніяк не хотілося зустрічатись зі знайомими після пригод, котрих довелося зазнати останнім часом.
…Письменниця Дарина Макогон, яка прибрала собі епатажний літературний псевдонім Ірина Вільде – в перекладі з німецької – Дика, взяла Сальомею під руку й, підвівши голову, бо ж була набагато нижчою, приглядалася до неї, немов хотіла переконатися, чи відтоді, як побачила її вперше на похороні Андрія Чайковського, не зблякла дивовижна семітська врода жінки, й задоволена, що дружина популярного в Місті мецената Корнеля Геродота не втратила своєї зваби, заговорила приязно й безпосередньо, як до близьких сусідів через паркан, повертаючи голову то до Сальомеї, то до пана радника, який ішов за ними кроком позаду:
«Я побачила вас через вікно нашої редакції, яка вже перестала видавати славну «Жіночу долю» й готує до випуску зовсім нову газету «Радянське Покуття», й вийшла, бо не хотіла, щоб ви побачили, як швидко міняється образ влади… Вчорашній коректор Богдан Білоскурський лише завдяки своїм політичним поглядам і аж ніяк не професійності зайняв чільну посаду і так упевнено поводиться, ніби самим Господом призначений для керівної діяльності… І портрети на стінах, і стосунки між людьми помінялися, навіть друкарська фарба інакше пахне… Ну а я пішла на творчі хліби, буду писати про нове життя. Справді! Адже кожен новий етап суспільного розвитку цікавий тим, що його треба пізнавати. Й кольори помінялися… Зрештою, ми не бики, які агресивно реагують на червоний колір, – у нас така барва завше була прийнятною: згадаймо космацькі вишивки або парубоцькі червоні гарасівки…»
Пан Корнель нервово ступив крок уперед, порівнявся з письменницею й, непорозуміло дивлячись на неї, відкрив уста, щоб заговорити, й при тому віяло зморщок на його чолі сердито збіглося. Ірина Вільде це запримітила, їй не хотілося, щоб гостра дискусія спалахнула просто на вулиці, тим більше що висловлювати вголос невдоволення новою владою вважала небезпечним, й вона тактовно перемінила тему розмови.
«А пам'ятаєте, шановне панство, чи то пак товариство, най ся преч каже, що я пообіцяла вам, коли ми вперше зустрілися: запросити на льоди до «Romy», правда?»
Мовчазна Сальомея, відчужена й холодна, – чи то невзвичаєна в новому товаристві, чи знесміливлена відвертістю письменниці, яка, здавалось їй, намагалася вивідати в неї і в Корнеля їхнє ставлення до нової політичної ситуації – враз просвітліла, зігнала нахмареність з обличчя й промовила, притиснувши до себе руку співрозмовниці:
«Часи насправді головоломно помінялися, завтра й на кав'ярнях вивісять шильди з іншими назвами. То якщо ми задумали трохи відпочити, зайдім до єврейської ресторації Розенберга на Ягеллонській і проведемо там у вічність стару епоху, як ви, шановна пані, зволили висловитись».
У Розенберга поки що нічого не змінилося: метушливий і надміру ввічливий кельнер у чорному костюмі й з метеликом під шиєю у вичікувальній позі приймав замовлення, привітно посміхаючись до знайомої клієнтки, яка у жидівській ресторації поводилася вільно, як у себе дома; тереблячи пухнастий хвостик товстої коси, вона диктувала, фамільярно звертаючись до офіціанта:
«Для пані подай, Брауне… ви не відмовитесь, пані Дарино, від абрикосових книдлів? Отже, принеси одну порцію… Мені подай ванільну бабку «гегелькупф», а панові… що ти бажаєш?., панові яблучний струдель. Для всіх каву з кожушком, по шматочку торта «захер» і трохи цукатів… Чи ще можна у вас це дістати?»
«Ще можна», – згіркло посміхнувся кельнер, зник за параваном, а за хвилину замовлення було на столику.
«Тут ще животіє старий час, – промовила Вільде, й видно було по ній, що вона має намір продовжити розпочату на вулиці розмову. – А втім, можливо, для євреїв він і не переміниться: у совєтів жиди в пошані…»
Сальомея різко повернула голову до Ірини Вільде, в її зіницях зблисли неприязні світелка, та вмить погасли – вона прийняла виклик і, минаючи допитливі очі письменниці, заговорила:
«У нас немає своєї території, євреї розсіяні й мусять пристосовуватися до господарів землі, щоб вижити… Я, дочка багатія, вчилася в хедері, щоб свого не забути, потім у польській гімназії. Якби тоді, коли я підходила до матури, була відкрита гімназія українська, то здавала б матуру в ній… Нині я в цивільному шлюбі з українським адвокатом і приймаю його спосіб життя… Та якби не те, що порвала з ріднею, то приходила б щоп'ятниці додому, запалювала б шабасні свічки на срібному канделябрі, закривала лице долонями й молилася, а опісля вечеряла б рибою, цукатами і пила б червоне вино… Все це для мене втрачене – тож чи не з туги за родимими ритуалами я запросила вас до єврейської ресторації?… А ласки совєтів, які великодушно забороняють нас називати жидами, мені не потрібно – лише добре ставлення до мене людей, серед яких я виросла. Я – єврейка, але моя батьківщина – українська Галичина…»
«Тим не менше, – впиралася на своєму Вільде, – на мітинги збігаються з усіх закамарків Міста євреї й верещать «хай живе!»
«І українці кричать, хіба ви не чули, не бачили?… А щодо мене, я не серцем сприйняла нову владу, лише розумом. Дивилася на сірі обличчя вояків, які вступали до Міста визвольним маршем, на їхні дикунські гостроверхі шапки, брудні обмотки на ногах, а в очах не бачила ні впевненості, ні гордості за велику державу, а тільки пригноблення і страх. Й мені було їх жаль… Я бачила жінок у фуфайках і синіх беретках, які, вселившись у звільнені помешкання виселених поляків, одягалися в нічні сорочки, думаючи, що то модні сукні, і йшли в них до театру. Й мені соромно за них… Але хто винен? Таж не вони, а та влада, яка поблажливо забороняє нас називати жидами, а вас карає за читання патріотичних книг…»
Товариство неохоче бралося до їжі, чей не задля неї завітало до ресторації; Ірина Вільде краяла ножем абрикосового книдля й скрадливо поглядала на пана радника, очікуючи його реакції на мову Сальомеї, Сальомея помішувала ложечкою каву, теж чекаючи, що повість муж; пан Геродот вийняв із срібного портсигара цигарку й, попросивши дозволу запалити, нервово черкнув запальничкою; заслонивши себе клубком диму від допитливого погляду письменниці, врешті заговорив:
«Є такий віц із судової практики… сидять під церквою двоє жебраків, і один питає свого сусіда: «Ти чого пішов у жебри?» – «Бо програв процес у суді, – відказав сусід. – А ти чого?» – «Бо я виграв». Таке лучилося і в нас з поляками: ми процесувалися, а виграв москаль».
«Або, як сказав Шевченко: Польща впала і нас роздавила», – додала Вільде.
«Тішуся, що й ви такої самої думки… Проте готові всім серцем прийняти червоні бандери, бо ж галичани, як ви зболили висловитись, не бики… Але ж самі визнаєте: навіть худоба розрізняє кольори. То варто й людям мати таку властивість…»
«Який ви категоричний, пане меценасе… А може, знаєте, де вихід з нинішньої ситуації?»
«Знаю: нейтралітет… Бо яка пристойна діяльність світить, приміром, мені в тоталітарній державі? Формального статиста на судових засіданнях – достоту, як електора на совєтських виборах: усе визначено наперед, а люди – ляльки у вертепі… За польського режиму я провадив переважно цивільні справи, але якщо мене просили захищати політичних, я, не думаючи, погоджувався – як лікар, вірний клятві Гіппократа».
«І багатьох вдалося вам оборонити, пане адвокате?» – в голосі письменниці вчулася іронія.
«Жодного… Але використовував судову трибуну для протесту. Може, ви щось чули про мою філіппіку на процесі професора Тарновецького?»
«Про неї всі чули – ви тоді стали найпопулярнішим українським правником у нашій окрузі. Вашу блискучу промову на суді опублікувала газета «Діло». Про неї, напевне, знають і наші визволителі. Ви не боїтеся?»
«А що міг би допомогти страх? Зрештою, я покинув адвокатуру й працюю зараз у нотаріаті».
«Заховалися?»
«Від них не заховаєшся. Однак не маю наміру втікати за кордон. Там я нікому не потрібний».
«Ви людина честі, про це всі знають. Але відвага ваша зумовлена ще й тим, що ваша дружина єврейка…»
«Може, й так… І я готовий, якщо виникне потреба, віддячитися їй своїм життям. Всіляке може трапитися, час на часі не стоїть…»
Ірина Вільде промовчала, спостерігаючи за Сальомеєю, яка, зціпивши губи, слухала розмову мужа з письменницею. По хвилині Вільде промовила:
«Я думаю, що чутки про репресії в Совєтському Союзі значно перебільшені…»
«Так сказав колись Марк Твен. І ми, як і він тоді, ще залишаємося живими. Та я знаю те, чого не знаєте ви… На початку тридцятих років до уряду Муссоліні надходили листи від італійського консула в Харкові з повідомленнями про голод в Україні та про масові розстріли. Польські правники про це потроху дізнавалися. Перебільшень не було, були страшні факти… Нині ми полегшено зітхнули після польського панування, та незабаром цим самим схлипом почнемо задихатися… За польської окупації жив дух боротьби, у совєтській системі панує дух покори й страху… Чому Білас і Данилишин могли йти на смерть з вигуком «Слава Україні!», а на більшовицьких судових процесах засуджені повзали, каючись і обзиваючи себе скаженими собаками – від страху перед смертю, на яку так сміливо пішли галицькі хлопці? А тому, що більшовицький тоталітаризм убив дух протесту».
«Дякую за відвертість і довіру до мене», – промовила Ірина Вільде, тепло глянувши на Сальомею.
Сальомея відказала стримано:
«Ви, ласкава пані, майстерно провели дознання. Для такого вміння треба мати неабиякий талант».
«Я письменниця, – посміхнулася Вільде. – А письменник, якщо це йому потрібно для творчості, мусить перевтілюватися то в юриста, то в лікаря – в кого завгодно, навіть у негідника… А ви спостережлива й розумна, пані Сальомеє… Це властиво євреям. І українцям – теж, адже наші історичні долі вельми схожі… Ви сказали, що євреї, для того щоб вижити, мусили пристосовуватися. І ми так будемо діяти. Я готова до такої методики: вижити, зберігаючи при тому свою духовну сутність».
Вільде підвелася й заговорила несподівано фривольним тоном:
«Дякую за консоляцію. Мала намір зробити це я, але ви мене випередили, – й додала, звернувшись до Геродота: – Вас, пане меценасе, вважають у Місті еталоном порядності. Тож тримайтеся так і далі. И не зважайте на заздрісників, – повела очима на Сальомею. – Заздрісники – нещасні люди й до того нікчемні…»
Вільде кивнула на прощання головою й вийшла з ресторації.
…Нусю зовсім покинули сили, коли вона звернула з Каштанового провулка на вулицю Скупневича й на тлі дерев Студентського парку зачервонів дах рідного дому.
Пані Емілія навіть не скрикнула, побачивши, як Нуся відкриває хвіртку й заходить на подвір'я, – мати день і ніч простоювала біля вікна, виглядаючи доню, й була впевнена, що з хвилини на хвилину Нуся ступить на поріг, ніби вернулася зі школи після занять… Емілія схопила дочку за руки і, схудлу, легку, вимучену, вклала до ліжка; Антошко стояв посеред кімнати із зів'яло опущеними руками й плакав; Емілія з докором, нібито він один винен у всіх бідах, пробурчала: «Та вже перестань флинькати за тією зафайданою Польщею, якби вона не розпалася, то й Нусеньки ти б ніколи більше не побачив…»
Нуся заснула й спала цілу добу, а прокинувшись, спитала в матері про те, що її найбільше цікавило:
«Олесь приїхав?»
«Я ходила до них, – відказала Емілія. – Й дізналася від пані Фросини, що Олесь вирішив дочекатися у Львові якогось порядку, а тоді поступатиме до медінституту».
«Може, так і краще, – зітхнула Нуся. – І най мамця нічого в мене не випитує, колись про все розповім…»
Нуся почала збиратися. Пан Антошко забідкався: та куди ж ти, ще трохи відпочинь; вона поцілувала батька в щоку й зацитькала: я ж просила не випитувати, є такі речі, про які маю право знати тільки я; Антошко розвів руками й сказав, коли Нуся вийшла з дому:
«Най ся діє Божа воля…»
У Кориничі дівчина перебрела Прут, чайка не возила, й подалася у Залуче до плебанїї отця Гаяна, сподіваючись побачити референтку із спеціальних доручень ОУН – дочку священика Зеню Левицьку Застала й уважно слухала її розпоряджень.
«Залишатися в Місті тобі не можна, – говорила Зеня. – Комуністи викажуть усіх оунівців, які вернулися з польських тюрем… Негайно допитайся у Багінсбергу до Думенкопфа, в нього явочна квартира… а-а, ти вже знаєш про нього… Колоністи готуються до репатріації в Німеччину, голова Спілки галицьких німців Макс Рафайзен виробить тобі документ фольксдойчерки… Таких, як ти, там буде чимало… Я ж залишуся у підпіллі, й ти будеш підтримувати зі мною зв'язок із закордону. Прощавай… Вірю, що недовгою буде наша розлука…»
Професор Тарновецький готував групу фольксдойчів, виробляв у Рафайзена фальшиві документи й розміщав прибулих по квартирах. Перша партія німецьких колоністів мала виїхати до Німеччини в січні.
Перед від'їздом Нуся попрощалася з батьками, й промовив до неї Антошко:
«Десь там Казьо перебуває. Як зустрінешся з ним…»
«Казьо мене мало обходить», – різко відказала Нуся.
Після її відходу в домі запала така тяжка мовчанка, ніби щойно мерця винесли. Антошко сидів у фотелі, закривши долонями обличчя, й шепотів сам до себе:
«Де б не проклався кордон між Польщею і Україною – по Дніпру, Збручі, Сяну чи навіть по лінії Керзона, – завше він проходитиме через мій дім, розпанахуючи його навпіл…»