Текст книги "Торговиця"

Автор книги: Роман Іваничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Розділ восьмий

Олесь Шамрай стояв перед повіткою й пильно вдивлявся у потворні лики коряжних фігур, наче вперше їх побачив, і сам дивувався, скільки ж то ненависті вклав він у них, щоб зобразити зло, яке невідступно супроводило його в поневіряннях у воркутинському таборі; доглядався, які риси і яких нелюдів намагався втілити у дерев'яні ідоли, прообразів котрих уже давно немає на світі, й сила їхня пропала, а були ж вони всеможними й патологічно жорстокими вбивцями, для яких ремесло смерті таке ж звичне, як для рубачів праця на лісоповалах.

Он крайній – вусатий, з люлькою в зубах і більмами замість очей – за три десятки років свого владарювання вимордував стільки люду, що ними можна б заселити сотні таких міст, як наше, а кари не зазнав і після смерті, та й важко уявити навіть, якої кари завдав би йому справедливий суд, коли за вбивство однієї людини належиться страта – скільки разів мали б страчувати його?!

А поруч з ним – професійний кат, який заслонив свою садистичну хіть холодноблимними окулярами, він приховує свій погляд, мов та Медуза Горгона, що затаює в очах смерть; лише за наказ розстріляти всіх в'язнів у галицьких тюрмах 1941 року він повинен був сконати на палі, а зазнав легкої смерті від револьверної кулі…

І дивиться на Олеся добродушний на вигляд дідок з цапиною борідкою, до якого зверталися тисячі людей з благанням помилування чи бодай зменшення кари, а він холоднокровно підписував сотні листів з прізвищами засуджених до страти.

А цей балухатий єврей з масним обличчям різника чи то базарного маклера, який набиває кишені на торгівлі телятами, виморив голодом мільйони українців.

А цей… А цей…

«Але ж для чого я увічнював цих злочинців у образах потвор, надаючи їм правдивої подоби, – для помсти чи для постраху нині живим? А теж собі самому, бо ж зло ще тліє й сьогодні в чорних душах їхніх нащадків. А може, я відтворюю не вбитий ще свій власний страх перед ними?» – подумав Олесь, і згадалася йому порада пана Геродота – віддавати свій хист красі.

Й немов для порятунку від тяжких розмислів сплив перед Олесем образ чарівної панни з медовим волоссям, який ніколи з його пам'яті не зникав, а поруч з нею із глибокої давнини протіснилося миловидне личко її суперниці, яка, ні крихти не зневажуючи заповітної мрії хлопця про найвродливішу у світі панну, увійшла в його життя світлою реальністю.

Була то кругловида кучерява дівчина з цяточками веснянок на носику; з'явилася вона тепер перед Олесем такою, якою побачив її тоді – нахиленою над ним рятівницею, коли він, побитий, прокинувся з непам'яті.

…Влітку 1939 року Олесь склав матуру. Коли йшли матуральні іспити, у Місті пронеслася чутка, що новий міністр внутрішніх справ Генріх Козловський з нагоди успішних виборів і відкриття першої сесії сейму звільнив засуджених до п'яти років в'язнів Берези Картузької, звинувачених у причетності до вбивства П'єрацького.

Після іспиту з історії Олесь просто-таки побіг до фотосалону Кіблєра, й майстер, упізнавши юнака, здогадався, чому він навідався.

Хлопець слухав, що говорив Кіблєр, й никнув від жалю: так, панна Москалівна приходила попрощатися з майстром, забрала Олесеву знимку і виїхала з Міста. До Праги чи до Кракова…

«І професор Тарновецький з нею?» – спитав упалим голосом Олесь.

«Того не знаю», – відказав Кіблєр.

І згасла в Олеся солодка мрія – запросити на випускний вечір, який має відбутися в музичній школі, панну Оксану. Такого вже не станеться, й він ніколи більше її не побачить…

У новому костюмі, при краватці, прийшов Олесь на котильйонову забаву – нестерпно самотній.

Під стінами залу у кріслах сиділи професори й батьки; запрошені з приватної гімназії дівчата стояли під хорами, а хлопці у протилежному боці зали, й коли на хорах заграв оркестр професора музики Рубінгера, зала враз завихорила – закружляли пари в першому вальсі.

Олесь стояв у кутку, немов чужий, пропустив і перший, і другий танець, а коли оголосили даментанго, до нього підійшла кучерява дівчина, тримаючи у руці пришпилені до розетки у формі сердечка дві кольорові стрічки, й приколола йому той котильйон до лацкана піджака.

Була то Ну ся Дзіваківна – випускниця приватної жіночої гімназії.

У білій блузочці й плісированій спідничці, сама, як первоцвіт, вона танцювала легко, плавно і відкинутою назад голівкою мовчки й відважно, мов наречена, дивилася Олесеві у вічі. Він аж тепер запримітив, яка вона гарна й мила, й цієї миті відступилася з його пам'яті панна з голубими очима й медовим волоссям; очі дівчини виливали на нього зливу прихильності, ласки й тепла, й згадалися юнакові колись нав'язливі, а тепер приємні слова пані Емілії про те, що хотіла б мати його за зятя. Таке майбутнє здалося йому нині заманливим, проте незмірно далеким, а що відчувала дівчина – лише здогадувався.

Не соромлячись, вона тулилася до нього яблучками грудей, він ніжно пригортав її до себе, а вона шепотіла: «Чому до нас не приходиш?» – «Хіба можна мені після того?» – «Казьо вчиться у Львівській політехніці, хату немов святі перелетіли, і звідки взялася в нього та польська затятість, адже в нашому домі переважає український дух», – говорила Нуся. «Зате в польській гімназії – дух Сєнкевича», – терпко відказав Олесь. «А ти не зважай, приходь». У мові дівчини вчувалося настирливе прохання, нібито від неї втікав час й вона боялася, що хлопець не встигне переступити поріг її домівки. «Я прийду, Нусю, прийду… А ти…» – «Та що я…» – затнулася дівчина, а далі говорила мовчки, та він чув кожне її слово…

…Я знаю, про кого думаєш, про неї всі чоловіки у Місті мріють, і я їй не пара… Мені далеко й до тих красунь, які танцюють у цій залі; кожна хотіла б запросити тебе, найкращого кавалера, на вальс, та ми танцюємо тільки двоє, бо нам добре, ти це відчуваєш, правда?… А ти приглянься, яка у мене досконала фігура; ти лише тісніше притулися до моїх грудей, які так спокусливо напинають блузочку й намагаються протиснутись крізь прошивку, щоб засліпити тебе алебастровою білизною; а який мій стан – на ньому моїй плісированій спідничці ніяк не вдається прилягти до стегон, і вона розкльошується, нібито знизу піддуває вітер, а мої стрункі ноги призначені для фігурної ковзанки на льоду… Й хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаючи творити найдосконаліший рисунок танцю, чи ти мав коли-небудь таку вмілу дансерку, як я?… Ти будеш весь вечір танцювати тільки зі мною, а після забави візьмеш мене за руку й вестимеш найтемнішими провулками, ми пробіжимо вулицею Скупневича й сховаємося у надпрутських лугах, ти зупинишся, повернеш мене до себе, будеш м'яти мої перса, гарячими долонями заповзатимеш під мою розкльошену спідничку; хилитимеш мене на зволожену росою траву й, не жаліючи, будеш шукати своєю твердю мого м'якого лона, і я ще не знаю, як поведуся, бо в цю хвилину, коли ми пливемо в танго, ти став моїм лицарем, а я твоєю бранкою. Правда?…

Олесь чув кожне її слово, вони танцювали весь вечір, начебто нікого, крім них, у залі не було; деколи німа мова переривалася звичайною, прозаїчною, адже вони так мало знали одне одного, та як багато відчули…

«Що робитимеш, коли матура вже за тобою?»

«Я записався на медицину у Львові. Днями поїду… А ти?»

«Буду поступати в Міський учительський інститут… Якщо не лупиться чогось лихого, то стану колись учителькою. Та час покаже… Я ж заангажувалася в «Юнацтво» ОУН».

«А не боїшся?»

«Відтоді, як сталося з тобою те, не боюся нічого».

«Тільки мовчи…»

«Я лише тобі… І ти – теж?»

«Я вийшов з «Юнацтва» в Організацію».

«Тож і ти будь обережний…»

Східний прут неба почав уже рожевіти, й Олесь з Нусею, взявшись за руки, бігцем перейшли центральною вулицею, спустилися сутіношними провулками попри ратушу вниз, вийшли на Скупневича, що стрілою летіла до Пруту, продерлися крізь густі верболози й вільшинові зарослі, а коли опинилися в луговій гущавині, він впився у її ворухкі губи, вони втискалися тілами одне в одного і, як уже не вистачило в них ні подиху, ні тями, попадали на холодну траву.

Нуся не оборонялася, вона сама добувалася до Олеся, холодна трава вже не остуджувала їхніх оголених стегон, й коли його твердь діткнулася до її вологої й пухнастої м'якоті, він побачив її карі очі, вони були смертельно сполохані у передчутті того, що мало зараз статися. Олесь побачив у них німе благання пожаліти її дівоцтво; ще рано, ще рано, мій коханий, – шепотіла вона, а ноги самі розсувалися, та враз Нуся розпачливо заблагала:

«Не тут, не сьогодні, я тебе прошу… Як приїдеш зі Львова, станеться між нами так, як ти захочеш, дай мені звикнути до того, що я твоя, будь моїм лицарем, Олесику…»

Дівчина вмить остуденіла, й хіть у хлопця згасла, він підвівся, подав їй руку, допомагаючи встати, вона поправила на собі спідничку, рвійно обняла Олеся, обпекла його щоку вдячним поцілунком, вибігла з кущів на дорогу, й, коли сонце викотилося із-за обрію й осяяло світ, Олесь з тугою дивився, як маліла її постать і врешті зникла.

На довгі роки…

За два дні після випускної забави Олесь вранішнім поїздом поїхав до Львова, й лихо його наразі обминуло: саме тоді, коли потяг переїжджав мостом Дністер, у Місті відбувалися повальні арешти членів «Юнацтва» ОУН», про що розповіла йому Нуся через багато років пізніше…

Раннім ранком до помешкання Антошка Дзівака увірвався загін поліції. Жандарми оточили дім, сподіваючись, певне, накрити молодіжну боївку: господаря й господиню, які ще не встигли добре продрухатися зі сну загнали до кухні, а Нусю підняли з ліжка її, коли вона одягнулася, наділи їй на руки «бранзолети» й вивели на вулицю, де стояла двокінна бричка.

Потім поліцаї робили в хаті обшук – напевне, шукали зброю, та вилучили лише з Нусиної бібліотечки книги Дмитра Донцова, Юрія Липи, Михайла Грушевського та «Декалог ОУН»; перетрусили й Казьові книжки, та жодної не забрали – залишили купою на підлозі.

Пані Емілія плакала, а розгублений пан Антошко ловив за поли шинелей то одного, то іншого поліцая й благальним голосом переконував їх, що він поляк і нічого спільного з українським підпіллям мати не може: на нього жандарми не звертали уваги, лише один зволив йому пояснити:

«Pan, moze, і niema, zato panska lotrzyca ma».[7]7
  Ви, може, й не маєте, ваша негідниця має (польськ.).


[Закрыть]

Нарешті поліцаї вскочили до брички, посідали з обох боків від Нусі, візник стрельнув батогом, й бричка рушила, залишивши в будинку на Скупневича осиротілих батьків Нусі й Казя.

Приймальна кімната в приміщенні міської поліції була набита дівчатами й хлопцями, – деяких Ну ся впізнавала, та розмовляти було заборонено, й вона на мигах допитувалася то в однієї, то в іншої, хто їх зрадив, та ніхто про це знати не міг.

Серед хлопців Нуся побачила Юрка Сербина, він протиснувся до неї й пошепки запитав: «Олесь поїхав?» Нуся ствердно кивнула головою, бо ж сама проводжала його на станцію, і Юрко відступив назад, ставши поруч з молодим учителем релігії в українській гімназії – отцем-катехитом Чемеринським.

Комендант поліції зробив переклик, а тоді в'язнів одного за одним почали виводити з приймальної кімнати до автобуса із заґратованими віконцями, і коли салон машини був уже вщерть набитий, отець Чемеринський підвів руку з розп'яттям і заговорив:

«Дорогі діти, нас повезуть до Берези Картузької на місце звільнених і страчених, бо ж там має бути так само тісно, як у цій автівці. Й не знати, що з нами буде, тож творім зараз німу сповідь, збудімо в собі жаль за гріхи, а я усім даю розгрішення…»

…Тяжкий Олесів спогад враз обірвався: за хвірткою стояв, покашлюючи, зібраний, мов до церкви, поголений і без сліду похмілля на обличчі сусід Гаврилко. Він сперся ліктями на дашок паркана й помахував до Олеся рукою, прохаючи, щоб підійшов до нього.

Олесь неохоче подався до хвіртки й мовив: «Заходьте, Гаврилку», але той замахав руками, мовляв – не маю часу, йду на базар.

«Знаєте, Олесю, що я собі помінив, – заговорив Гаврилко, запобігливо посміхаючись. – Став я бідний, мов церковна миша, не маю навіть дрібної копійки ні на келішок, ні на шматок сала для закуски, бо все, що наскладав собі на похорон, забрав з моєї ощадної книжки наш превелебний президент, бо, видите, як стара влада пропала, то й гроші стали ніц не варті, але нових не квапиться стільки напечатати, щоб і мені перепало… То я помислив: віддали бисьте мені ті ваші дерев'яні фігури, навіщо вони вам здалися, а то такі кумедні лялі, що хтось на них міг би й злакомитися. То я забрав би їх у вас і продав на базарі. Що ви на це?»

Олесь засміявся, згадавши, що сам уже подумував, як їх позбутися, й відказав:

«Та забирайте всіх хоч би й до дідька, але ж не при неділі… Торгуйте ними скільки влізе, тільки хто їх у вас купить?»

«А не кажіть: кожна потвора знайде свого аматора! То файно вам дякую, завтра прийду з тачкою».

Й пішов, галайкаючи, як уранці:

«Добро, добро, а де його взяти?»

Тоді Олесь, немовби щось пригадав собі, підійшов до дровітні, що за повіткою, й почав виймати із штабеля нарізаних для опалу дров поліно за поліном, приглядався до кожного й нарешті відклав набік гладкий липовий поруб і чорний вишневий цурпалок, сподіваючись, що, може, вдасться йому вирізьбити з них світлу й чорну голівки двох жінок, яких любив і досі забути не може…

У цей самий час пан Корнель Геродот сидів на порозі веранди й пильно вдивлявся в бік вулички, на яку вже не виходили пані Ганя й Аделя, оскільки вони постарали собі телефони й могли пліткувати, не встаючи з ліжок… Однак цієї хвилини пан радник бачив їх, колишніх, посередині дороги і в думці спостерігав за ними – уважно, немов у театрі за цікавою виставою…

Панна Ганя взяла в долоні голову пані Аделі й, похитуючи нею то в один, то в другий бік, солодко промовляла, ніби все те, що сподіялося з подругою, їй уже відомо:

«Така ви нині слічна, пані Аделю, як по весіллі… Але щось подібне таки мусило у вас відбуватися, бо світилися вікна аж поза північ. Досі я не помічала, щоб ви так допізна засиджувалися…»

«Від вас, панно Ганю, ніщо на світі не може втаїтися, проте я вас розчарую: то було не весілля, а тільки заручини», – відказала пані Аделя, сором'язливо опустивши очі.

«Хто ж то такий ваш нинішній наречений, хотіла би-м дізнатися».

«Не лукавте, сусідко, вам усе вже відомо – як би то могло так статися, щоб ви чогось не знали… Але я вам, і лише вам, відкриюся, як на сповіді… То вернувся до мене мій перший коханець, з яким я колись давно, ще за царя Гороха, цноту втратила на Воскресінецькій горі. Той гала-бурда, Юлько з Шепаровець, після того надовго мене покинув, та ось повдовів і вернувся, бо де кращу пасію знайде?» – пані Аделя кокетливо запишнилась.

«Ну і як? – очі Гані загорілися гріховною цікавістю, й Аделі дивно стало, що цю перестарілу панну ще й таке обходить.

«Питаєте – як? О, я тільки вам у цьому признаюся, він любить мене більше, ніж колись, ну що там колись – то був божевільний шал, а нині – повага! Та він мене так шанує, що за всю ніч і пальцем до мене не діткнувся, до півночі гладив по коліні, але не вище… Так і заснув – мій чемний, милий, коханий…»

Панна Ганя сахнулася назад, затулила долонею рота й тряслася від стримуваного сміху:

«Чемний, ой який чемний! – булькала крізь пальці її глузлива мова. – Таж він, пані Аделю, вже не може! Хі-хі…»

«А ви на тому теж трохи розумієтеся?» – видивилася на сусідку Аделя.

«Таж я не є аж така зацофана, – мовила Ганя з образою в голосі. – Хочу вам признатися, але тільки вам: як би то сказати – я майже панна…»

Від сміху Аделі задзвеніли шибки в будинку пана Геродота; пан радник відійшов від вікна, а на його місці з'явилося відьомське видмо з перекинутою на груди каштановою косою. Аделя відвернулася, щоб не зустрітися поглядом з жидівською приблудою, про вроду якої гомоніли у всьому кварталі, й запитала, нахилившись до вуха сусідки:

«А як то – майже?»

«А так… сама не знаю – сталося те чи не сталося: брався до мене один ґвалтівник, ви його знаєте – то ж Гаврилко, пияк нещасний. Але був він тоді доста файний і такий завзятий до жінок, що ніяк не могла від нього відкараскатися, хоч ніколи до мужчин замилування не мала-м…»

«О, таких я знала – і не одного! – вигукнула замріяно Аделя. – Але таке ніщо, як Гаврилко – не йму віри. Та, видно, мав доброго диявола в собі, як навіть вас брався спокушати… А мій Юлько був колись, як огир, вибачайте – як лев… Але що ви таке сказали: він уже не здатний? То пощо такий мені здався?»

«Вам донині лише пусте в голові. Та аби поговорити і на люди з кимось вийти…»

Аделя промовчала й згодом промовила з резиґнацією в голосі:

«Якщо по правді, то й мені те все давно вже вишуміло з голови і з тіла – теж, панно, пардон, майже панно Ганю… Маєте рацію: аби поговорити і на люди вийти… Або що? – гнівно вигукнула. – Якби він учора впорскнув у мене рештки свого старечого насіння, то я від того стала б нині щасливішою? Дурниці… Вернувся до мене мій Юлько – то й слава Богу – обоє будемо мати що згадувати… Ой будемо!.. А повінчаємося у самого прелата Русина… Але досить уже про пусте базікати, краще скажіть, що чути нового з політики».

«Та що, – мовила поважно всезнаюча панна Ганя, яка мала ту перевагу над сусідкою, що придбала собі детекторний радіоприймач. – Цього можна було давно сподіватися, а то – nie damy niemcom ani guzika… Гітлєр напав на Польщу!»

Частина друга

Розділ дев'ятий

Арештантський автобус вихопився з Міста і мчав крізь ніч. Через заґратовані віконця досередини втискалася густа, як смола, темрява. Духота ставала нестерпною, млосний сопух спітнілих тіл викликав нудоту, в'язні телесувалися, намагаючись протиснутися крізь липку тісняву ближче до віконець, з яких струменіли прохолодні цівки свіжого повітря.

Нуся задихалася й міцно стискала спітніле зап'ястя Юркової руки, немов чекала від нього підтримки, але й він в'янув, осідав на долівку, й тягнув за собою дівчину; хтось спирався їм на спини й голови – ні ворухнутися, ні перемовитися не було змоги; вряди-годи крізь ґрати блимно проривалися скупі світелка з вікон далеких хат, а коли вони зникали, темрява ще навальніше здавлювала в'язнів. Денеколи за віконцями потягалася суцільна світляна смуга, однак авто не сповільнювало руху, й за мить те світло згасало.

«Здається, ми проїхали Ковель, – сказав Юрко. – До Берези вже недалеко… Ти боїшся, Нусю?»

«Почала боятися», – прошепотіла дівчина.

«Не допускай до себе страху, – в голосі Юрка почулася сувора твердість. – Страх – то смерть, а ми мусимо жити».

Нуся промовчала. Надворі почало розвиднятися, за віконними ґратами простугоніли масиви поліської пущі, яка місцями переривалася болотяними галявинами, й нарешті автобус зупинився в густих хащах, ніби зачаївся.

Тоді знадвору долинула вимоглива команда:

«Wytazic! Prçdzej!»[8]8
  Вилізати! Швидше! (Польськ.)


[Закрыть]

Поліцаї оскаженіли – перемінилися враз із спокійних службістів, якими були вчора у поліцейському відділі, коли в'язнів виводили гусаком з приймальної кімнати до автобуса, у професійних катів. Видно, серед поліської пущі їм дозволялося безкарно знущатися над людьми, яких доставили до концтабору без слідства й суду. Панувала тут над в'язнями не державна, а їхня особиста влада – безконтрольна й свавільна; поліцаї виштовхували людей з автобуса, звалювали їх на землю, били прикладами карабінів у спини, горланили, наказуючи підніматися й лаштуватися в колону; в'язнів вивели з хащів на простору галявину, заставлену довгими бараками, заступленими від світу високою огорожею з протягнутими між залізними штирями трьома нитками колючого дроту. їх зупинили перед створеною залізною брамою, примушуючи для першого постраху спостерігати за представленням вранішньої в'язничної руханки, ніби заздалегідь підготованої для новачків.

Після темряви в автобусі Нуся мружилася, поволі звикаючи до світла палючого сонця, що викотилося з глибин пущі й зачепилося за верховіття сосон, спинившись для того, щоб і собі побачити тюремну фіззарядку.

Поліцаї поставали лицем до лиця довгими двома рядами, що протягнулися від брами до середини подвір'я, з палицями в руках. Поміж ними пройшов, вимахуючи нагайкою, старший за рангом поліцай – можливо, комендант табору, він стрельнув пугою перед приведеними до брами новачками й зареготав:

«О, przyszty damy, tutaj my warn damy, gulasz z was zrobimy!»[9]9
  О, прийшли пані, тут ми вам дамо, гуляш з вас зробимо (польськ.).


[Закрыть]

Тоді до проходу між рядами поліцаїв підкотився двоколісний візок з упряженими чоловіками, комендант оперезав їх нагайкою і з криком «Biegiem»[10]10
  Бігом (польськ.).


[Закрыть] погнав крізь лаву. В'язні бігли, тягнучи за собою візок, а поліцаї з обох боків били їх палицями й надривно верещали.

Нуся приглядалася до запряжених чоловіків і враз зойкнула, не повіривши своїм очам: в одному невільникові упізнала професора Тарновецького! Мліючи з жалю і страху, вона тулилася до Юркової спини, який стояв попереду; Юрко теж упізнав професора і вперто у нього вдивлявся. Людська упряжка наближалася, запряжені в'язні заслонялися від ударів руками; кров з розсіченої брови заливала професорові око, він витер кров долонею й тієї миті побачив у брамі свого улюбленого учня Юрка Сербина. Тоді скинув з грудей шлею й подався до нього, його били палицями по голові, й професор перед тим, як упасти, крикнув, заглушуючи поліцейський ґвалт:

«Тримайся, Сербине!»

Два поліцаї потягли Тарновецького по землі до крайнього барака, а інші кинулися до новачків. Вибираючи з-поміж них чоловіків, глузували: «Polska policja kobiet nie bije!»[11]11
  Польська поліція жінок не б'є (польськ.).


[Закрыть]і гнали хлопців по одному крізь шпіцрутени. Нуся бачила, як падають гумові палиці на голову Юрка, як він біжить крізь безкінечний прохід, падає, встає і біжить далі.

Дівчина закам'яніла, та водночас відчула, що, замість страху, який діймав її в автобусі, вливаються в душу мужність професора Тарновецького і Юрка Сербина, а ще власна злість і ненависть до катів – ці почуття уміцнили її, й Нуся вже знала, що відтепер і завше сприйматиме мужньо свою подальшу долю.

Вона дивилася, як лютують поліцаї, чула їхні крики, бачила їхню поквапливість і метушню, і здалося їй цієї миті, що вони, відчуваючи наближення кінця своєї сваволі, намагаються вилити всю жорстокість, бо іншої нагоди можуть уже недочекатися… Тюремники репетували, ніби криком відганяли власний страх перед бідою, якої ще не зріли, однак уже були на неї приречені; передчуття неминучої покари над катами додавали Нусі впевненості й рівноваги…

Прийшла черга й до жінок – їх повели до жіночого барака. Там зустріли дівчат змучені, виснажені голодом і зачумлені барачним смородом невільниці; одна з них підвела Нусю до незайнятого прогнилого матраца на нижніх нарах, й вона, знесилена, впала на нього; інші дівчата теж полягали – хто на лежаки, хто на голі дошки, однак тут же їх усіх підняли тюремні нагладачі й учинили шмон: відбирали коралі, кульчики, пояси, а теж молитовники, знайдені в торбинках.

«Tutaj niema Boga, Bóg za bramą został»,[12]12
  Тут нема Бога, Бог залишився за брамою (польськ.).


[Закрыть] – насміхалися вони з дівчат.

…Тієї ночі тюремні наглядачі не тривожили в'язнів, – невже змилосердилися, і як таке могло статися, – думала Нуся і в думці вимовляла молитви, які тільки знала, аби хоч на годинку заснути, бо наступної ночі напевно спати не дадуть: барачні старожилки радили прибулим дівчатам берегти сили, бо ж будуть опричники оголошувати побудку щонайменше до трьох разів за ніч, робитимуть обшук і виганятимуть з барака на переклик, ніби хтось міг звідси втекти; будуть лупцювати гумовими палицями й наказувати роздягатися догола – на стид і ганьбу; Нуся вмовляла себе, що все те витримає, й нічого більше в ці хвилини не хотіла – тільки заснути.

Та сон не приходив, відганяли його рої думок – то про родину, то про те, яке доручення мала виконати до арешту, а не виконала, і це її мучило ще дужче, ніж турбота про батьків… Провідниця референтури Спеціальних доручень в ОУН Зеня Левицька довірила їй до початку осені зв'язатися з найнижчими ланками «Юнацтва» у Вербіжі, Іспасі, Микитинцях та Пістині й принести їм наказ бути готовими до оборони, якщо на випадок війни, про яку говорять і пишуть у газетах так густо, ніби вона вже розпочалася, рушать на села пацифікаційні поліцейські загони; Нуся той наказ вивчила напам'ять, та не встигла донести, може, хтось інший зробить це за неї, можливо, сама Зеня, бо ж не було її серед заарештованих – чи то не заклали провокатори, або ж не посміли поліцаї нападати на плебанію залуцького пароха Гояна. який втішався вселюдським пошанівком у запрутських селах…

Із смердючого матраца вилазили голодні воші й жалили тіло дівчини; їй згадувалася чиста домашня постіль на не зайнятому нині ліжку, а біля нього сидять, схопивши голови в руки, і плачуть, а може, вже й не плачуть торговицька прачка Емілія й бляхар Антошко.

А ніч така тиха, аж моторошно – чей у концтаборі такий спокій неможливий: десь брязнула б зброя, перегукнулися хоча б зрідка вартові або розрунтав би тишу крик катованого в'язня в будинку табірної жандармерії, – як же тривожно глухо стало в цьому обгородженому колючим дротом прямокутнику, ніби і земля, і небо перестали існувати – так тихо стає перед грозою або після пострілу в потилицю; й питає Нуся в сусідки, яка теж не спить, повертається з боку на бік й чухається, – чому так тихо стало.

«І я дивуюся, – відказала сусідка, – гейби їх вимело… Та й темінь надворі чоренна, навіть жарівки на вишках не горять». – «А як називається той старший поліцай з нагайкою?» – «О, то бездушний кат, не дай Боже, щоб ти хоч раз потрапила йому до рук». – «Не я, то інша потрапить, яка різниця…» – «То Юзеф Камаль – це він тримає у стані моторошного страху весь табір». – «А чому його не чутно зараз?» – «Не знаю, може, спить – хоч і нелюд, та людські потреби, певне, і в нього є…» – «Як мертво тихо», – прошепотіла сама до себе Нуся.

Мовчали до світанку, а коли надворі засіріло, почувся над пущею, десь там у глибині бездонного космосу, дзвенячий звук, нібито долинали, може, аж з Міста, дрібушечні удари молоточком по штанзі – так умів видзвонювати лише гімназійний педель Штефан Січкарня; й згадалося Нусі, що нині 1 вересня – початок навчального року. Дівчина підвела голову, наслухаючи: дзеленькотіння густішало – добиралося із незвістей до самого концтабору, захованого в пущі, розтинало небо й почало зловісно завивати; Нуся збагнула, що то не Штефанове калатання, а що – не розуміла; завивання в небі звучало так, немов там хтось скручував залізні прути, й нарешті зовсім близько, може, над мостом, що над Прип'яттю, пролунав вибух, й через заґратоване вікно завиднівся високий стовп диму, який на грибовидній шапці виносив у небо дерев'яні колоди й потеруху з дощок.

Й тоді увесь табір, зрозумівши, що сталося, враз ожив, мертва тиша розірвалася разом з вибухом бомби. Біля службового будинку метушилися поліцаї, кидали зброю й зникали в лісових нетрях, лише Юзеф Камаль кричав, показуючи своєю нерозлучною нагайкою в небо, з якого, знизуючись, просвистіли понад табором, мало не торкаючись верхів'я сосон, дві трійки – одна за одною – блискучих літаків:

«Do ukrycia, to niemcy!»[13]13
  В укриття, то німці! (Польськ.)


[Закрыть]

Однак сам не втікав за своїми підлеглими в ліси, ніби він один мав силу оборонитися від нападу німецьких літаків – а таки не міг він зійти зі свого поста, бо іншого місця, ніж концтабір, для нього в цілому світі не існувало, і не вмів він нічого іншого робити, лише катувати. Проте коло його діяльності швидко скорочувалося, стискалося – то наступали на поліцейський будинок з несамовитим галасом сотні в'язнів, які розламали двері бараків й вихопилися на майдан; вони наближалися до ката, хапали його за руки, а він і не оборонявся, наче не міг повірити, що його всесилля раптом скінчилося; його звалили на землю й навіть не вбивали – розтоптали, немов жабу.

В'язні добралися до складу з пальним, викотили бочки з бензином, облили жандармський будинок, він спалахнув, мов смолоскип, потім пообливали спорожнілі бараки, а коли все те взялося полум'ям, завалили залізну браму й вийшли на волю.

…З Ковельського тракту долинали до річки Ясельди, що обмивала спалений концтабір, гул машин, торохтіння возових коліс і тупіт тисяч ніг вояків Ридза Сміглого; полишаючи у придорожніх фосах гармати й кулемети, вони безладно втікали від німців, які займали східні креси поваленої за два дні Речі Посполитої. Покинувши збомбардовану Варшаву, провідці польської дефензиви, котрі нахвалялися не віддати ворогові «nawet guzika», мчали тепер трактами в автах, бричках й пішо – в бік Румунії.

Вчорашні в'язні перечікували в лісових хащах, поки стихне гуркіт на Ковельському тракті. Із надприп'ятських сіл донеслася чутка, що до Збруча марширує озброєна до зубів совєтська армія: два володарі Європи квапилися поділити між собою загиблу польську державу, її четвертий розбір уже розпочався, й отець Чемеринський злобно пожартував гіркою приповідкою, що народилася ще в часи Тадеуша Костюшка:

«Poćwiartowali naszą Polskę па trzy nierуwne połowy».[14]14
  Розчвертували нашу Польщу на три нерівні половини (польськ.).


[Закрыть]

Звільнені з концтабору в'язні врешті зважилися вийти на битий шлях, від якого розбігалися в обидва боки стежки й доріжки, що провадили до віддалених від тракту сіл, й на тих широких і вузьких перехрестях розходився увсебіч чорний натовп, швидко розтавав, наче боявся погоні з не існуючої вже Берези Картузької; не згаслий досі страх виганяв утішених свободою, та ще в душі невільних людей з видноти, й вони квапилися, йдучи навмання перелісками, ярами, байраками і багнами, щоб мати можливість заховатися від напасті, й заспокоєні, що її немає, допадали до сіл – голі й голодні – в надії на милосердя поліського люду: може, хтось зглянеться над ними – нагодує і зодягне…

Професор Тарновецький, отець Чемеринський, Юрко Сербин і Нуся, тримаючись разом, мов єдина родина, вирішили добиратися до Львова головним трактом, щоб не блукати, чей сил у них зосталося небагато, а ще сподівалися, що трапиться їм хоча б якийсь драбинястий віз, і вони бодай на один-два кілометри скоротять безмежно довгу дорогу… На волинських просторах війни не було чутно, а вона й насправді вже закінчилася – тепер її продовжували дві супротивні сили хіба що за мапами, маркуючи новітні кордони, – може, то й правда, що Гітлер і Сталін давно вже поділили між собою Польщу; люди працювали на полях, ніби нічого страшного на світі й не відбулося, – мало хто встиг одразу збагнути, що розпочалася Друга світова війна, яка триватиме довгі роки й перетрусить, переділить, перемінить спустошений світ – таке міг передбачати хіба лише професор Тарновецький, який знав більше, ніж інші…

Селяни поралися на нивах: копали картоплю, виламували кукурудзу, звозили фірами отавні сіна; вони вже нагодували й одягли не одну групу колишніх в'язнів й були вдоволені, що Польща розпалася, адже зовсім недалеко від них перемелювала людські життя страшна катівня – таке пекло могли утворити на землі лише нелюди, й подібного ніде на світі, напевне, ще не було; волинські селяни і в гадці не мали, що німецькі й совєтські визволителі несуть незмірно жахливіше ярмо; вони приймали біженців, відгодовували, хтось подарував професорові кабата, щоб прикрив ним смугасту арештантську робу; а в'язні йдуть і йдуть, а скільки йтимуть – тиждень, два чи три, – ніхто з них не знає, кінний транспорт трапляється рідко, хіба що якийсь там господар наздожене їх повним сіна возом і підвезе з поля до села, та й за це спасибі; новачки тримаються краще, бо не встигли зазнати тортур і голоду, проте й професор, виснажений довголітнім ув'язненням, все-таки трохи оклигав на перепочинках – у хатах, на гумнах, оборогах, а то й під відкритим небом, бо ще тепло; панував над Волинню золотий вересень, як називатимуть ці дні червоні визволителі, а народ, спершу спонадіяний на крихту свободи після польської окупації, згодом назве совєтське визволення чорним вереснем; однак ще ніхто із мандрівників не знає своєї майбутньої долі, й здружені та споріднені перезнайомлюються й розмовляють, мов ті паломники, які вертаються з далекої прощі…