Текст книги "Кап....кап....кап...."

Автор книги: Роман Романюк

Роман Анатольевич Романюк
Кап….кап….кап…

Кап…кап…кап… Вода із здавалося би зачиненого крана вперто падала у гарячу воду. Гарячу настільки, що дзеркало у ванній вже почало запотівати, затуманюючи відображення стін, рушника, що висить на гачечку(гачечок з якого в мене все чомусь постійно падало додолу), мене… Втім то тривало лише декілька секунд і все сховала липка, тягуча, тепла поволока. Одяг як завжди я скинув на підлогу,і не тому, що я ледачий чи якась там нечупара, просто….просто мені так подобалось, подобалось ….і все тут.

Спробував на дотик воду рукою, ніби нормальна. Гаряча, але якраз така, як я люблю(завжди любив гарячу воду, ну ви знаєте, таку що довго до неї потрібно звикати, зате потім-клас, аж лінь вилазити, тим більше коли в квартирі так само зимно як зараз), втім, пам’ятаючи, що руки чомусь менш чутливі ніж ноги та й інші частини мого тіла – я спочатку вирішив поталяпати рукою у воді,ну типа так вона швидше охолоне. Сусіди як завжди лаялись, чи то може спілкування у них таке, пес їх знає,втім дякуючи цим тонким, якимись звукодобрепровідним стінам, я знаю, що вони все-таки і миряться(в усякому разі звуки мирні лунають). В такі моменти я думаю: блін, невже вони і мене так само чують…

Ну зараз мене ці лайки не парять взагалі,ну так, хіба ще більше підкреслюють мою довбану самотність… самотність ну як тіпа їдеш ввечері по малознайомому районі в маршрутці і дивишся у вікно притиснувшись лобом до шибки на вітрини магазинів, освітлену рекламу, людей що поспішають у своїх справах…або ж коли в вагоні метро, навколо багато народу(так, що не проштовхнутись), ковзаеш поглядом по їхніх обличчях, кожний зайнятий своїми думками, хто читає,хто спить, хто намагається телефоном розмовляти, хто обіймається, а хто просто стоїть втупившись у реклами – і відчуваєш себе якимось відокремленим, запхнутим у якусь капсулу незриму, як іграшка в кіндер-яйці. Ну якщо я вже про таку тему волинку завів, то ще одне порівняння проситься назовні – таке саме довбенить коли ти один в чужому місті,ввечері дивишся на освітлені вікна(вікна – то взагалі окрема тема – за кожним якесь своє життя, радощі чи проблеми, сльози чи сміх…).

Задовбало!!!!!!

Вода вже таки трохи охолола, я себе ловлю на думці,що цей весь час дивився на дзеркало, на своє відображення, втомлено стираючи з обличчя поодинокі краплинки поту та залишки маски веселості та оптимізму, що носив удень, ховаючись за посмішки, жарти та балакучість.

Погляд падає на поличку, що під дзеркалом: гель для гоління, два тюбика зубної пасти(причому чомусь різних марок), дезік…звичний набір холостяка. Коле погляд новий предмет у цьому хаосі-непочата пачка лез…(адже голюсь вже звичним фьюженом жіллетовським)….куплена в переході біля метро по дорозі додому. Купив просто імпульсивно, не задумуючись, просто простягнув гроші і не дочікуючись здачі пішов. А зараз не можу відвести погляд від цієї маленької коробочки. Чому саме вона, а не дах багатоповерхівки, чи мотузка? Не знаю…можливо не так страшно. Хоча …

На кухні з ноута грає Fleur, в голові – Pink Floyd “Comfortably Numb”, а я вже лежу звикаючи до температури води; згадав, як йдучи додому майже від самої зупинки аж до під’їзду за мною біг маленький песик…хоча собак чомусь з дитинства не дуже сприймаю, цей чомусь видався мені кумедним, таке маленьке руде цуценя; він біг за мною, плутаючись у ногах, махав своїм куценьким хвостиком, задирав голову намагаючись зустрітись(як мені здалось) зі мною поглядом. Я ж цього уникав, немов би боячись побачити в його маленьких сумних очках відображення самого себе, такого ж маленького, самотнього, змерзлого та холодного…тому я ніяковіючи сховався за дверима під’їзду.

Закривши очі,хлюпнув трохи води на обличчя, потер скроні(голова, як майже завжди, постійно боліла).

П’ятниця…вихідні…..можна перевести подих, а можна ще більше відчути самотність, та якусь приреченість.

Пам’ятаєте, я розповідав про сусідів, так ось, на вихідних у них ремонт (плюс їх звичну манеру спілкування ніхто не відміняв), причому завжди, останніх роки півтора-два це точно! І що там можна постійно гупати, грюкати, дрелити… фіг його знає, але дістало… ДІСТАЛО!!!

З ноута якраз в тему лунає:

 
Как же ты мне надоел,
Мучительный орган.
Слабый, вечно больной,
Кровоточащий.
Я не могу уснуть
Ни днем ни ночью,
Ты изнутри долбишь
Тонкую оболочку.
Припев:
Сжатия и разрывы,
Новые спазмы и муки,
Взгляд, безупречно ленивый,
Предают дрожащие руки.
Возле погашенной лампы
Мечутся странные блики.
Голос разума слабый-слабый,
Тихий-тихий.
Я могу прекратить
Твою жизнь
В запястье
Руки.
Ведь кровь это
Всего лишь жидкость,
Тонкие венки
Хрупки.
Если бы ты
Прорвалось наружу
Разрушив ребра
И кожу,
Это был бы хороший
Конец всему,
Это был бы…
Хороший…
 

Прикольно, дахонафігзривально, шкода, що я не вмію так викладати свої думки, а може й це добре – а то сходили би люди з розуму від моєї поезії, божеволіли зразу(або ж на сьомий день – як у фільмі Дзвінок). Втім мені здається, що я сам потроху божеволію, причому вже давно. Хоча я впевнений, що у кожному з нас є частка божевілля, якась така собі наша темна сторона, просто в одних це помітно, а у когось виходить назовні під впливом якихось різних чинників, чи стресових ситуацій. Божеволію від усього: від черствості та байдужості суспільства, від тупості цього світу, від нерозуміння оточуючих…учора захотілось мені дивитись кіно, то я намутив такий собі дебільний флеш-моб: ввімкнув на компі фільм, посадив біля себе маленького плюшевого ведмедика (він мій ровесник – його мені подарувала бабця коли я був ще зовсім маленьким, я з ним спав у дитинстві), він уже якогось такого полиняло-жовтого відтінку та добряче потарганий життям; і я пригощав його поп-корном. Потім плакав, та ще й намагався йому пояснити зміст фільму (“Море всередині”), потім знову плакав… В кінці-кінців я зробив висновок, що йому подобаються інші жанри… якісь мелодраматичні комедії наприклад. Або ж іще помічав, що приходячи додому після праці я починаю розмовляти зі своїми рибками, при цьому намагаючись розгледіти за акваріумним склом їх очі (добре, що вони мені відповідати не почали, а то, мабуть, це було би занадто різко та швидко), а так цей стан, як мені здається поступово та плавно мене огортає. Буває, що ніби чую, якісь сторонні звуки, чи то мені їх уява малює, чи то тонкі стіни виною. Хоча на вулиці (особливо коли навкруги нікого немає та година пізня), теж ловлю якийсь шурхіт, чи ледве чутний звук кроків. Не знаю, як на це усе реагувати, тому намагаюсь не паритись.

На ноуті,у вінампі, Флерів змінила Магнітная Аномалія, блін, як це нам наш різний емоційний стан підсовує,ще і музику відповідну, там у плейлисті є ще і Lumen, і Сплин, і Бумбокс, і навіть трохи раннього Дельфіна, музика різна, хоча втім підібрана за однією ознакою-якісь депресивні моменти, причому це робиться несвідомо, нам настрій сам підказує, що слухати, що дивитись, що робити…

Лежачи у воді, відчуваю страшенну втому, якесь емоційне виснаження, взагалі якийсь напівмедитативний стан…усе так ЗАДОВБАЛО…телефон вимкнув, хоча кому би це прийшло у голову мені телефонувати, чи есемесити?! Вхідні двері замкнув, а навіщо?! Хто міг би завітати до мене?! Рукою намацую на поличці поруч з ванною уже відчинену пачку лез, одне навіть лежало зверху на пачці, тьмяно поблискуючи своїм нержавіючим боком. Ліниво думаю, що навіть тут брехня – рано чи пізно воно заіржавіє, то до чого ці всі понти?? Розпечатав пачку, ще перед тим як залазити у ванну, бо знав, що буде лінь лежачи у воді, розпечатувати ці маленькі пластиночки “нержавіючої сталі”, а лінь навіть очі розплющити…лежу, не зовсім уважно ловлячи тиху музику (добре, що двері до ванної не зачинив, інакше взагалі нічого би не чув), ну і звісно, це кап-кап-кап…

Тому не відразу зрозумів, що до цього напівтихого міксу з музики та кап-капу додається якийсь сторонній звук (здається із коридору), ліниво нагадую, що двері замкнені, та й гостей я не чекаю, від цієї думки хотілось навіть розсміятись – але ж лінь…так усе дістало, що здається, емоціям проявлятися теж лінь.

А кроки (а я вже їх чітко розрізняв) наближались до мене, ну ось, втомлено подумав я, схоже я прогресую у своєму стані. Втім, якщо раніше я ще намагався якось тримати цей стан під контролем, то зараз…будь що буде, я втомився, задовбало…та й втрачати вже і немає що, ось хіба що тих останніх крихт розуму, свідомості.

Навіть трохи цікаво. Як у кіно – в останній момент, приходить Щось чи Хтось та рятує героя від якихось халеп. Але зла іронія життя у тому, що це лише просто життя, а не кіно, та й який до біса з мене герой?! Тому очі не відкриваючи лежу собі, а нафіг мені боротись з божевіллям, НЕ БУДУ.

Лінива думка поповзла по монітору свідомості: а може так і починається КІНЕЦЬ? Що ж, тоді відіграю до кінця свою роль у цій іронічно-драматичній моно-виставі….театр одного актора …блін.

Кроки все ближче, навіть цікаво стає – як це буде виглядати? Ні, в мене точно щось із головою… втім я приймаю правила гри, та й що мені втрачати??!!

– Привіт.

– Привіт, – відповідаю я, про себе помічаючи, що голос мені нібито незнайомий, але не можу сказати, що якийсь неприємний, так собі, нормальний голос, трохи хрипкуватий, та нічого надзвичайного. Підвожу на нього погляд (блін, а все ж трохи цікаво, які персонажі мені малює моя хвора уява), краплини води, що стікають з волосся – на лоба, а далі в очі, не дають сфокусуватись на моєму “відвідувачі”. Протерши обличчя долонею, роздивляюсь його. Сірий, грубої в’язки светр під шию, темні джинси, а його фейс….щось у ньому була таке, нібито до болі знайоме, але впізнати не вдається. Обличчя якесь змарніле, ледь помітна неголеність, темні кола під очима, а очі….його погляд, це мабуть найбільше, що мені кидалось у вічі (якийсь каламбур виходить). Цей погляд був таким…ну якимось пронизливим, наче він проникав в глибини мого розуму, глибини моєї душі; від цього погляду чомусь хотілось винувато відвернутись. У ньому була і якась печаль, і винуватість, і сила, і слабкість. Цей погляд просто був переповнений різними емоціями. І я чомусь був впевнений, що цей погляд, ці очі я вже десь бачив, вони мені дуже знайомі. Якісь незрозумілого кольору, якісь сіро-брудно-зелено-карі, але знайомі, до болю знайомі.

– А ти чекав кістляву бабцю з іржавою косою? Чи може ангелоподібну діву в ельфійському вбрані? – посміхаючись запитав він, мабуть у відповідь на мої роздивляння.

– Та ні, – прошепотів я, відкахикнув, та повторив вже трошки впевненіше, – нікого не чекав.

– Ну що, все-таки наважився?!

– Та я…(намагаюсь не зустрітись поглядом з його очима).

– Можеш не розповідати, я все про тебе знаю.

– Хто ти? Ти ангел?

– Може й ангел (в його глибоких очах бачу хитрі бісики), а може й ні, а може я взагалі – це ти! Твоє друге я, твоя прихована суть, це вже як тобі завгодно…

– Ти прийшов мене зупиняти? Чи навпаки забрати з собою? – іронічно-зухвало перебиваю його я.

– Зупиняти? Та навряд, просто мені здалось, що тобі потрібно з кимось поговорити. І що за маячня про забирання з собою? Ти ще про світло в кінці тунелю почни сплітати…

– …а. як же… – намагаюсь тицьнути свої п’ять копійок. Та схоже що мій співрозмовник читає думки(хоча що в цьому дивного…).

– Та фігня це все, немає нічого такого, і нічого романтичного там, куди ти зібрався, немає. Там взагалі нічого немає, пустота і холод. Ти тікаєш від самотності, але весь прикол (щоправда зовсім не смішний), що там і є суцільна самотність, смертельно-самотня самотність, самотність – від якої ти вже нікуди не втечеш.

Тут я відчув що мій «опонент» вже всерйоз заводиться, чомусь мені аж стало ніяково та навіть соромно.

– Та що ти знаєш про самотність?! Задовбало його…а там взагалі тільки біль, самотність та сльози! Вічна самотність, розумієш, НАЗАВЖДИ!

– Та я…

– Мовчи! Я ж знаю, що ти скажеш – Нікому не потрібен, один на всьому світі, бідний, блядь, та нещасний. Що? Не так?!

– Та так, – сам не знаю чому, але очі чомусь почали наливатися слізьми.

– Несправедливо….чомусь – промимрив я, не знайшовши чомусь потрібних слів.

Тепер мовчали ми обоє.

– …але для чого мені жити і головне – для КОГО?

– Ти продовжуй, продовжуй, – киває він, ковзаючи поглядом по полицям з моїм ванним начинням, – можливо тобі потрібно виговоритись.

– Мене ніхто не розуміє… чомусь я у житті зіштовхуюсь лише з байдужістю та черствістю…

– Ага, і весь світ відвернувся від тебе! Так??? А що, скажи, невже тобі так важливо, щоб тебе усі розуміли? А те що цей світ такий, ти що, лише зараз зрозумів? Чи ти хочеш усім подобатись? Жити потрібно в першу чергу для себе, розумієш?

– Але ж я так не вмію, чомусь завжди намагався жити для когось, бути потрібним, присвячувати життя іншим.

…(Він під час моїх слів хитав головою, немовби в такт Кукриніксам, що якраз співали з ноута:

…Мне не грустно – просто я так давно не был один,

И не спрашивал себя, нужных слов не находил.

Я и грусти не хотел, и печаль от себя гнал,

Только что я постаре – я еще не понимал…)

– Так, так… і нікому це не було потрібно? Неприємно, егеж? Розумієш, яка фігня – але так чомусь завжди буває – той хто нам потрібен, від нас відвертається. Сувора правда життя, блін. Та все ж насамперед усього потрібно цінувати себе, і якось так, цінуючи себе, ми станемо потрібними комусь! Потрібно бути сильним, адже лише тоді ти зможеш допомогти іншому, бути корисним, потрібним. Бути тим, ким живуть, тим – ким марять.

А пригадай, невже у житті не було гарних моментів?! Нічого такого, що варте того, щоб думати про те, що цей світ не такий вже лайняний?! Навіть якщо такі миті проходять, то все ж лишаються малесенькі крихти тепла, що потроху заповнюють тебе. Спогади стираються, а ці часточки залишаються, наповнюючи змістом твоє існування. Так, жити потрібно хоча б лише для цього – для добра, яке ми робимо іншим. Для світла, яким ми осяюємо усю бридоту цього життя! …(десь на задньому фоні нашої розмови чую Люменів-

 
…И если ты вдруг начал что-то понимать
И от прозрений, захотелось заорать
Давай кричи, но тебя могут не понять
Никто из них не хочет ничего менять
Ты можешь помолчать, ты можешь петь,
Стоять или бежать, но все равно гореть.
Огромный синий кит порвать не может сеть.
Сдаваться или нет, но все равно гореть.
Мы можем помолчать, Мы можем петь,
Стоять или бежать, но все равно гореть.
Гори но не сжигай, иначе скучно жить
Гори но не сжигай, гори… чтобы… светить!
 

…– блін не інакше як мій гість все-таки “доклав руку” до мого вінампу!!!) А він усе продовжував:

– Світла, яке буде гріти й нас теж. Розумієш?! Добро, яке робимо просто так, без очікування на винагороду, робить нас світлішими…

Його слова, вкупі із музичними “хвильками”, переплітаючись, змішуючись, мене підхоплювали та несли з собою десь далеко-далеко. Очі вже давно стулялись, а голос його стихав…Сашко Положик з Тартака успішно йому допомагав мене віднести цими хвилями кудись туди де світло, де приємне тепло огортає мене усього:

 
– Кволий промінь сонця пробився крізь хмари —
Одразу люди одягли окуляри.
І це сонце не сліпить, просто кожен хоче
Заховати душу, заховати очі.
Відгородитись високим парканом —
Його не перескочиш, не проб’єш тараном.
Кожен має проблеми, кожен має турботи,
Між людьми загорожі з колючого дроту.
Незнайомець не скаже доброго слова,
Знайомий зустріне – порожня розмова.
Посміхнутися важко, співчуття неможливе…
Ось людина нещасна, де ж людина щаслива?
В небі раптом яскраво заграє веселка!
Вхопи краплю щастя – сховай у пуделко.
Не давай цьому щастю на місці сидіти —
Відпускай на волю, хай гуляє по світу!
Коли часом здається, що ти зайва людина
І що власне життя для життя не причина,
Коли думаєш знову, що існуєш даремно,
Ти подумай про тих, кому завжди темно!
Можеш чути радість пташиного співу,
Перекати грому, шелестіння зливи!
Твоя біда – не біда, твоє лихо – не лихо,
Ти подумай про тих, кому завжди тихо!
Ми живемо у колі вузьких інтересів —
Побутових умов, механічних процесів.
Сонце марно дарує нам позитивні фотони —
В нас крутіші мобільні, в нас модніші рінґтони!
Застрибнути на пік матеріального статку,
Від проблем заховатись, наче равлик у хатку.
Не почув, не побачив і сказати не може,
Це для нього чуже, а це на нього не схоже.
Телевізор, диван, пиво, футбол…
Тупий серіал, примітивний прикол…
Книга – просто додаток до шкільної програми,
А все, що потрібно, нам розкаже реклама!
Та кожен, хто вірить, почувається в силі
Так змітити життя, щоб радіти щохвилі!
Щоб ця радість росла в геометричній прогресії,
Щоб звільнити цей світ від журби та депресій!
Коли часом здається, що ти зайва людина
І що власне життя для життя не причина,
Коли думаєш знову, що існуєш даремно,
Ти подумай про тих, кому завжди темно!
Можеш чути радість пташиного співу,
Перекати грому, шелестіння зливи!
Твоя біда – не біда, твоє лихо – не лихо,
Ти подумай про тих, кому завжди тихо!
 

…розплющивши очі, озирнувся навколо – нібито усе як завжди (закралася думка – а чи було щось взагалі, чи це все так, перевтома…). Вода вже ставала прохолоднішою, ще раз хлюпнув собі в обличчя води та рішуче підвівся.

Як-не-будь обтершись – з дитинства не любив насухо витиратись, як був, голий, встав до дзеркала обличчям. Втомлено (але втома ця була не такою як раніше, вона була якоюсь спокійною, наче прозорішою якоюсь, чи що) провожу долонею по обличчю, масуючи лоба, брови…щось змінилось. Час?… Думки?…Або я змінився?!

…Сам не знаю, чи став я новою людиною, скоріш – думки у мене стали новими, більш прозорими.

Потираючи щоки та підборіддя, в’яло мусую думку про гоління, придивляюсь до свого відображення у дзеркалі, зауважую, що моя неголеність не така вже й велика. А…до біса, пізніше. Не хочу зараз брати до рук навіть безпечного свого жілєтта …темні кола під очима…..очі….це ж очі мого гостя!!! Блін…або у нього мої очі. Не дивлячись, що було ще все-таки жарко, мене трохи охолодили своїми крижаними лапками ті мурахи, які побігли мені по спині. Та десь над сідницями ті мурахи перевзули свої ті крижані мешти, змінивши їх на розпечені. Та це тривало недовго.

Врешті-решт на душі вже було легко та спокійно, тому мурахи пішли своєю дорогою, а я не став їм заважати. Замотавшись у свій улюблений, але наразі єдиний великий банний рушник, вийшов з ванної. Захотілось чаю, просто чаю, смачного, з присмаком ягід, ну та ще може покурити. Зайшовши до кухні, ввімкнув чайника. Сипнувши до кружки духмяної заварки (блін, щось дійсно останнім часом сильно присів на цей фруктовий чай), вирішив трохи змінити музичний репертуар.

Привівши ноут до життя порухом пальця по тачпаді, я звернув увагу на жовті прямокутнички аськових повідомлень (…я і забув, що налаштована аська в мене на автоматичне завантаження разом з віндовсом та чомусь її не вимкнув). Як же мене задовбали ці спамові листи-ну типу: прівет, узнал мєня? нажмі ссилку і будєт тєбє счастьє…ну в такому все дусі…Клацнув, щоб відкрити цю, вже очікувану мною херню, здригнувся, і тупо дивився на монітор, ці слова жалили, проникали через очі та впиналися просто у серце:

– ТИ ДЕ? НУ КУДИ ТИ ПРОПАВ???:(

Від кого це, я вже не розібрав – очі затуманились, літери розпливлись, кап, кап, кап…

2010 осінь.