Текст книги "Перед тим, як герой"

Автор книги: Ірина Григоринська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Ірина Григоринська
Перед тим, як ГЕРОЙ

Я думала героїв немає. Думала, їх більше не народжують. Була впевнена, що слово «ГЕРОЙ» стало, так званим архаїзмом, який відійшов у минуле, залишився в століттях, до яких ми не належимо, які нам чужі і яким чужі ми.

Я помилялася. Доля дала шанс це визнати і зрозуміти.

ГЕРОЇ Є!

Вони дихають з нами одним повітрям. Ми зустрічаємо їх на вулицях, в магазинах, живемо з ними в одних містах і містечках.

Ми зустрічаємося поглядом. Можливо, усміхаємося, а можливо не помічаємо їх.

Герої серед нас.

Як добре, що ми не знаємо, що герої серед нас. І ще краще, що герої не знають, що вони герої. Багато – і не дізнаються.

ПЕРЕД ТИМ ЯК ПОЧАТИ

11: 30

23 лютого 2014 рік

Сигнал. Ще раз. Приїхало таксі і це значить, що я знову не встигаю. Спускаюся вниз і по дорозі застібаю куртку. Кажу сестрі, що таксі вже чекає. Відкриваю двері. В машині бачу подругу дитинства з бабусею і таксиста. За хвилину приходить моя сестра. Машина рушає з місця.

Щось говорять, а я вже не в машині. Десь далеко… там, де не чути слів.

Мене огортає дивний спокій. Це той спокій, який не дасть заснути вночі, який змусить мене думати і прокручувати сьогоднішній день по секунді. Ну що ж нехай буде так. Нехай буде спокій.

Ми приїхали. Стільки людей біля Святоуспенської Церкви в Збаражі ще не було. Це я можу сказати точно. Я і моя сестра заходимо в магазин. Хочемо купити квіти. Заходимо, а квітів немає. Люди розкупили. Йдемо в універмаг. Там на другому поверсі ми купуємо гвоздики і забираємо останній букет блакитно-жовтих маргариток. Продавщиці говорять, що закривають магазин. Всі йдуть на похорон.

Ми приходимо. Біля церковних воріт стоять двоє. Дівчина та хлопець одягнені в комуфляж. Це побратими Устима.

Хочемо зайти в церкву, але не можемо зрозуміти, в яку колону ставати. Людей дуже багато. Стоїмо в колоні. Священники говорять якісь слова. Однокласниця Устима читає вірш. Людей стає все більше. Багато хто приходить, стає поруч, інші штовхаються і пробираються на перед. Навіть зараз дехто не може просто постояти і не штовхатися. Всі хочуть зайти в церкву. Колона рухається дуже повільно. Важко зрозуміти, що відбувається навколо. Люди ходять взад і вперед. Чорні шапки, хустини, заплакані очі.

Я уникаю поглядів інших людей і бачу, що люди також уникають мого погляду. Колона рухається повільно. Ми стоїмо посеред подвір'я. Я вже можу бачити вхід у церкву. Раптом усвідомлюю, що не хочу заходити, що не зможу там бути, але вороття назад немає, мене оточують люди. Я не можу вийти. Йду. Ми заходимо всередину. В церкві жарко. Дуже багато людей. Ми йдемо. Я вже бачу труну, в якій лежить Устим, і намагаюся не дивитися на його обличчя. Дивлюся прямо. Бачу його фотографію. Він сміється. Молодий, повний життя. Опускаю очі і бачу труну, він лежить обличчям до вівтаря. Бачу його русявий чуб і руки складені на грудях. Руки, якими він будував барикади і боровся за те, в що вірив. Боровся за свої мрії, за своє майбутнє. Він накритий прапором. В головах лежить калина, а я все рівно не дивлюся на обличчя в труні. Не можу. Поглядом зустрічаюся з його дідом. І не витримую того погляду. Опускаю очі, так ніби відчуваю в чомусь вину, вину в тому, що жива. Навіть не наважуюся подивитися на його маму і тата. Беру образок з його грудей, цілую, кладу квіти біля його ніг і йду. Квіти ніяк не кладуться. Дідусь Устима підказує куди покласти квіти. Я слухаю. Тепер я йду до виходу. Туди, де свіже повітря. Добре, що я зайшла. Добре, що віддала йому честь. Так, як вміла, по – своєму, але я це зробила.

Виходжу. Тут. на повітрі, дихається легше. Стою, дивлюся на людей. Я ще ніколи не бачила стільки людей в церкві. Люди всюди. Починається похорон. Чути схлипування. Священники читають молитви, Євангеліє і проповіді. Лунають запитання чи є бажаючі висловитися.

Я не пам'ятаю, про що вони говорили. Були слова про те, що Устим прощається з мамою, татом, сестричкою і дівчиною. Були слова про те, що він просить пробачення в рідних, друзів викладачів. Я чую ці слова і думаю «Чому вони не говорять про ЛЮБОВ?». В церкві, в труні лежить дев'ятнадцятирічний юнак, який по суті ще не встиг дізнатися яке ж воно на смак, життя. Молодий чоловік, який помер за любов до Батьківщини. Чому лунають слова пробачення і прощання, а не лунають слова любові.

Він любив свою маму. Дуже любив, так люблять діти своїх матерів, на жаль, йому вже ніколи не доведеться говорити своїй мамі і рідним про те, як сильно він їх любить. Там, в церкві, стоїть його дівчина. Вона його кохає і завжди буде пам'ятати. І я знаю, що і він кохає її і завжди буде. Вона стала коханням його життя.

Юнак, який лежить в труні, вже не зможе сказати про те, як сильно він їх любить, як сильно любить життя. Про це я сказала в своїй голові. В моїх думках він чітко вимовляв слова любові.

Священник ще раз запитує про те, чи є бажаючі ще щось сказати про Устима чи для нього. Настає тиша.

Голос повідомляє, що труну з тілом Устима будуть переносити на кладовище. Каже людям, що потрібно звільнити прохід, щоб юнакам – побратимам Устима винести його з церкви, каже формувати колону, закликає людей нести квіти і дзвонити в дзвони.

Я стою біля дзвіниці, мені на очі падає блакитно-жовте полотно прапора. Я відкидаю його, а воно наполегливо лягає на очі. Дзвони лунають. Проходом рухається колона. Спочатку йдуть молоді дівчата і хлопці з оберемками квітів, з вінками, потім хлопці несуть прапор, потім виносять труну. Натовп душать сльози. Жінки і чоловіки плачуть. В людей червоні від сліз очі. Слідом за труною йдуть священники. Вони теж плачуть.

Натовп рушає. Десь серед цієї незліченної кількості людей є батьки Назара Войтовича. Вони приїхала підтримати батьків Устима Голоднюка. Вони крокують за труною, юнака так само, як вчора йшли за труною сина. Ще недавно зовсім чужі люди приїхали підтримати людей, які переживають те саме горе, що і вони.

Люди йдуть. Ми з сестрою тримаємося за руки. Я бачу на дорозі квіти. Останній шлях Устима всіяний квітами. Мені на очі находять сльози, але я стримуюся. Не буду плакати. Не зараз. Вдома. Сама. Коли ніхто не побачить.

Дивлюся на ці квіти. Дивлюся на людей. Кожен проходить цей шлях по – своєму. Хтось розмовляє і намагається відволіктися, хтось плаче, хтось просто мовчить.

Я озираюся, позаду мене море людей і переді мною теж люди. Я не бачу ні початку, ні кінця цій колоні. Чую хтось каже, що приїхав з Вишнівця, а хтось з Тернополя.

Ми приходимо на цвинтар. При вході на цвинтар когось ховають. Всі думають, що це Устим, але ні, це хтось сьогодні невідомий. Біля його могили стоять найближчі родичі. В них своя біда і своє горе.

Зараз серед цього натовпу дуже важко щось почути, щось зрозуміти. Потім тишу і загальну розгубленість розривають постріли. Один, два, три. Натовп кричить СЛАВА УКРАНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА! СЛАВА! СЛАВА! Знов постріли і знов вигуки, і втретє. Його ховають з усіма почестями.

За якийсь час чути голос священника, який закликає людей по одному підходити і кидати жменьку землі в могилу. Я не хочу, а моя сестра пішла.

Охочих кинути згорточку землі виявилося багато.

Ми з мамою стоїмо на холоді, а колона до могили Устима не зменшується. Я озираюся. Бачу багато знайомих людей. Ось учні зі школи тримають величезний прапор України з Майдану. Багато хто з тих дівчат та хлопців мені знайомі, тому що ще влітку вони були в таборі, а я була їхньою вожатою. Зустрілися сьогодні на похороні і мовчимо.

Дивлюся прямо, а там мама обіймає сина в солдатській уніформі. Обоє ридають. Сцена, яку я не зможу передати словами, тому що було там занадто багато емоцій. Мені стає незручно. Я відвертаюся, це така мить, в яку не можна втручатися своїм поглядом.

Бачу плакат, на плакаті вірш:

 
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
 

Як багато сказав автор в цих рядках. А хто автор? Сьогодні не знаю, кому належить ця правда написана на плакаті.

Поховали.

Бачу виходить моя сестра. Ми троє йдемо на могилу до мого діда. Молимось.

Йдемо додому. Приходимо. Вечеря. Інтернет. Музика. Домашнє завдання. Ніч. Спокій, який огортав мене ще зранку, не полишає і тепер. Попереду безсонна ніч. Думки, які не дадуть заснути.

Безсумнівно, сьогодні Устим Голоднюк герой, а ким він був до того? Що за людина ховалася за цим гучним словом ГЕРОЙ?

Поки що не знаю…

ТАТО

22 травня 2014 рік, 23:04–23:06

Володимир Голоднюк, 45 років

Володимир Голоднюк наголошував, що Устим ріс звичайним збаразьким хлопчиком. Він мало чим відрізнявся від однолітків, любив жарти, друзів. У його житті були ті ж ситуації, що могли трапитися, і неодмінно траплялися з кожним із нас.

Ось, що мені розповів батько.

На уроці історії учні разом з вчителькою проходили урок про Устима Кармелюка, його життя і досягнення. Вчителька пожартувала, що Устиму потрібно гордитися своїм іменем, адже воно співзвучне з ім'ям народного героя. Тоді хлопчик відповів, що він також колись стане героєм, і всі будуть ним пишатися. Батько згадує, що це був десь клас п'ятий, тобто ніхто не міг навіть подумати, що Устим обрав собі долю.

Як мало уваги ми приділяємо словам, а вони мають здатність справджуватись. Хлопчик сказав фразу, яка вплинула на його життя…

Зараз Володимир Голоднюк веде розслідування, збирає докази, шукає свідків. Він хоче, щоб ті, хто винні в смерті його сина, були покарані.

Якоюсь мірою ми можемо допомогти. Ми можемо натиснути «Поділитись», коли бачимо відповідний запис. Ті з нас, хто володіє певною інформацією, може розповісти, а ті, хто немає що сказати, краще мовчіть. Іноді не плутатися під ногами – теж велика допомога.

Ось по суті все, що ми можемо зробити для нього.

СЕСТРА

1 червня 2014 рік, 8:48 – 18:46

Ірина Левандовська, 28 років

…Устимчик був…і є – моїм братом! Двоюрідним, але ми були, як рідні…

Коли Устим народився, мені було дев'ять років. Пам'ятаю, ми всі були в бабусі. Тьотя Іра була в пологовому будинку. Дядя Володя прийшов додому до бабці щасливий і повідомив, що в нього син, а потім запитав, чи зможемо ми вгадати, як він його назве. Всі довго думали і вгадували, а він лише усміхався і мовчав. Потім сказав: «Устим! Мій син буде зватися Устим Голоднюк!» Це був німий шок. Він сказав, що Кармелюк і Голоднюк співзвучно і, що його син буде називатися, як герой.

Я взагалі не знала про кого йдеться і хто такий Кармелюк, мені було лише дев'ять, але звучало це дуже велично, і я зрозуміла, що йдеться про справжнього козака.

Ми тоді були в бабусі. В Устима тоді тільки починали прорізатися зубки і він тільки вчився ходити. Він сам вийшов на двір. Ми були в будинку. Тут чуємо собака так жалібно заскавулів. Ми всі вибігли на вулицю. Виявилося, що Устим вкусив собаку за ніс. Якби я зараз розповіла йому цю історію, він би сміявся. Я завжди буду пам'ятати його сміх.

Якийсь час ми жили в одному під'їзді. Вони на другому поверсі, а ми на п'ятому. Я кожного дня пропадала в Голоднюків! Дуже любила гратися з Устимом. Він же мій братик.

Рідних братиків або сестричок в мене не було, так само, як і в Устима. Він похресник моєї мами, а я – його тата. Ми були, як рідні. Завжди разом.

Коли Устим став старший, то батьки переїхали жити в інше місце, але ми все одно часто бачилися. Він приходив до нас додому. Уявіть собі п'ятирічний хлопчик, долає відстань близько двох кілометрів, бо йому подобається проводити з нами час. Він втомлюється, але йде.

Найбільше ми любили переглядати діафільми. На той час в мене не було відеомагнітофону, але був проектор.

На шафі я розтягувала біле простирадло. Ми вимикали світло. Я скеровувала проектор, обіймала Устима і прокручувала діафільми. Сама читала йому казки. Найбільше з усіх йому подобалася історія про Котигорошка.

Ми дуже любили ходити на «пікніки». Ми брали ковбасу з хлібом і разом йшли на річку. Коли стемніло, ми сідали і довго говорили. Я йому розповідала всі свої секрети. Він уважно слухав. Устим вмів тримати таємниці.

Коли він був маленьким, то дуже любив ліпити з пластиліну красиві фігурки. Він виліплював воїнів в обладунках зі зброєю, гармати, фортеці і замки. Коли пластиліну бракувало, він знищував стару фортецю і втілював нові ідеї. Одного разу, на день міліції він зліпив татові міліціонера.

Коли в Збаражі відкрилася піцерія, Устим запросив мене піти з ним на «піцу». Мені тоді було двадцять один, а йому дванадцять. Я, звичайно, погодилася. Ми прийшли, замовили піцу, а потім Устим не дозволив мені платити за себе. Він заплатив за нас двох і дуже цим пишався.

Коли Устиму було років дев'ять, ми всі разом поїхали в Карпати. Ми за три дні об'їздили все. Це було просто якесь божевілля. Таке не забувається. Це такі моменти, які хочеш пронести з собою крізь все життя.

Ми були в Яремче. Устим тримав мене за руку і сказав, що в мене загубився камінчик з персня. Тоді в мене був срібний перстень з великим камінцем. Подарунок бабусі та дідуся. Камінець я загубила.

Нам тоді в Карпатах дуже сподобалося і ми хотіли обов'язково повернутися. Я зняла перстень і кинула в воду. Ми загадали бажання, що коли виростемо, обов'язково повернемося, збудуємо величезний будинок і будемо там жити зі своїми сім'ями.

Коли ми поверталися додому, Устим лежав в мене і моєї мами на колінах. Його боліли вушка, але він не зважав. Тоді він сказав: «Дякую за подорож, ви мені стільки подарували!» Моя мама і досі плаче, коли згадує це…

Я дуже рада, що встигла багато йому сказати.

Перед від'їздом до Канади ми з дітьми жили в Збаражі, в бабусі з дідом. Ми з Устимом мали можливість часто бачитися. Він приїжджав до нас і ми багато і довго розмовляли, згадували дитинство. Устим казав, що всі його яскраві спогади з дитинства пов'язані зі мною.

Ми просто сиділи і пили чай. З ним було класно, навіть мовчати.

Устим був високий хлопець. Коли мені було важко, я тулилася до його грудей, він обіймав мене, як маленьку, і я відчувала захист і підтримку. В такі моменти я почувалася маленькою. Мені здавалося, що не я старша сестра, що він вже турбується про мене.

Минулої весни він багато розповідав про свою дівчину. Я вперше бачила його таким щасливим, таким дорослим і свідомим. Я була щаслива, тому що знала йому добре.

Майже перед моїм від'їздом в Україні був Великдень. Ми всією родиною ходили святити Паску. Я тоді взулася в босоніжки на високих підборах. Мені було важко йти. Устим взяв мене під руку і ми йшли разом. Я знала, він пишається мною, і я теж пишалася ним.

Всього рік назад все було інакше… ВСЕ БУЛО ІНАКШЕ!!!

Він НІКОЛИ мені не відмовляв. Завжди допомагав. Мої діти страшенно його любили. Як тільки він заходив, мої хлопці бігли до нього «дядько Устим, дядько Устим!» а йому смішно було від того слова «дядьку»!

Потім я поїхала. Ми навіть не попрощалися. Ми ніколи не прощалися, коли я їхала. Це було якось не потрібно, адже ми обов'язково мали зустрітися знову, хіба могло нас щось розлучити?

Ми часто списувалися. Соціальні мережі скорочують всі відстані. Устимові повідомлення завжди починалися так: «Привіт сестричко, як справи? Як маленькі?» Оте його «маленькі» завжди мене так розчулювало…

Ми часто списувалися про Майдан, іноді навіть здзвонювалися. Я його просила, щоб він був обережний, що він повинен жити, в нього мають бути діти і прекрасне життя, бо якщо він загине, світ втратить порядну людину, теплу посмішку і доброту в очах. Ми всі його благали, щоб він повертався. А він мені сказав: «Не переживай сестричко, он яких ти двох козаків маєш! Виховай їх патріотами!» Це було, як ножем по серцю. Я почала справді за нього хвилюватися. А він лише писав: «Не переживай так, ми переможемо! Все буде файно!»

Останнє, що він мені написав, що їде на Майдан, але вдома ніхто не знає!!! Я зрозуміла, що спроби його зупинити марні. Я не хотіла його дратувати своїми проханнями і доводами про те, що йому потрібно залишитися, тому просто написала, щоб запасався в'язаними шкарпетками, бо там дуже холодно. Це його дуже розвеселило і він написав: «Дякую, сестричко, в'язані шкарпетки заради тебе спеціально знайду!»

* * *

Я часто думаю про те, що б я йому сказала, якби могла ще хоча б раз його побачити. Я би сказала, що люблю його і що повернуся на Україну. Я б сказала, що пишаюся ним і, що за все йому дуже вдячна! А ще я б міцно-міцно обняла його.

ХРЕСНА МАМА

10 червня 2014 рік, 19:55–20:05

Світлана Гайдаш

Ну спробую щось трішки згадати. Народження Устимчика ми чекали всі з нетерпінням! Продовжувач роду Голоднюків! Він з'явився о 2:20 з 11 на 12 серпня. І буквально через пару хвилин акушерка Ірина принесла в повиточку показати синочка татусеві. Щастю не було меж. І уже вранці ми з братом пішли провідати маму з синочком. На превелику радість і мені вдалося побачити нашого синьоокого русявого хлопчика. Він морщив маленького носика і насуплював устоньки бантиком. А коли нам дозволили забрати їх додому – це було маленьке сімейне свято! І дідусі, і бабусі з цікавістю розглядали нашого хлопчика. А брат гордо так запитав: «А знаєте яке ім’я я йому дам? УСТИМ Голоднюк! Це так само гордо звучить як Устим Кармелюк!» Ми переглянулися і спитали, а як же нам його кликати лагідно? «Устимчик», – відповів брат. Ось так з'явився перший на Тернопільщині, а, можливо, і на Україні в той час, хлопчик з цікавим і героїчним ім’ям – УСТИМ! А через деякий час у Збаражі Оксана Смітюх дала таке ж ім’я своєму синочкові. І їх стало двійко. Правда, другий Устим живе тепер із мамою в Італії. Цікаво, чи знає він про долю свого попередника?

P.S. Коли Устим підріс, ми продовжували кликати його Устимчик, а він хитав заперечливо головою і казав; «Я не Устимчик, я Устим!» А бабуся Марія інколи, забувши, знову кликала його: «Устимчику», на що він відповідав: «Що, бабчику?» – і всі голосно сміялися.

* * *

В цій історії стільки тепла і любові, що я вирішила не втручатися і залишила її такою, якою мені її надіслала пані Світлана.

ДРУГ

12 червня 2014 рік, 10:05–12:00

Юра Телещук, 20 років

…ніколи, друже, ніколи, не забуду…

Важко згадати щось світле після того всього, що сталося, але я спробую. Я багато думав і все ж підібрав декілька історій, якими хочу поділитися.

Я вступив до Львівського військового ліцею імені Героїв Крут у 2009 році. Устим там вже навчався. Так сталося, що я попав у роту до ліцеїстів, які вже вчилися один рік. Мене розподілили в один взвод з Устимом.

Всі ліцеїсти жили в кубриках. Знаєш, там була дідівщина. Звичайно, не всі це підтримували, але це було. Мені не дуже пощастило, що я потрапив одразу на другий курс, оскільки з ровесниками було б легше порозумітись.

Мене поселили в один кубрик з Устимом. Він підійшов до мене і ми познайомилися. Можна сказати, що ми з перших днів з ним подружилися і це значно спростило життя зі старшим курсом.

Устим був позитивний, усміхнений завжди мене підтримував. Він дуже схожий на маму.

Знаєш, за час, що я там вчився по-різному складалося. Іноді мені хотілося це все покинути, повернутися в школу.

Часом я сиджу. Все мене дістало. Підходить Устим і запитує, що сталося. Я розповідаю. Кажу, що не можу тут навчатися і хочу забрати документи, а він мені відповідає: «Забий, якось впораємось».

Була така ситуація. Біжимо крос, а я перед тим якісь сухарики їв чи що, і мені стало погано. Так вийшло, що я біжу і не можу добігти. Устим підійшов до мене і ми вже разом добігли крос. Він сам би значно швидше добіг і мав би кращий результат, але він не покинув мене.

Знаєш, він всім так допомагав, не тільки мені. Він ставив чужі інтереси вище своїх…

Знаєш, були зальоти, але то таке, то у всіх бувало.

Устим ніколи не був вискочкою. В нього не було цього «Я перший».

Одного разу я проштрафився, а мені дуже потрібно було в звільнення. Я знав, що за це, мене точно не відпустять, одним словом. Сидимо ми з Устимом в казармі, і заходить офіцер. Питає: «Хто зробив?» І тут Устим встає і каже: «Я.» Він мою провину взяв на себе, щоб я зміг піти в звільнення.

Устим не часто їздив в звільнення. До Збаража зі Львова трохи далеко. (Звільнення триває з суботи вечора до 21:00 неділі)…

Ти просила згадати щось смішне, і мені на думку спала така історія.

Нас вивели на полігон копати окопи. Була спека. Ми були одягненні в повне спорядження. Було дуже жарко, і ми попросили полковника зняти ХБ. Він нам відмовив. Сказав так: «Копайте!» Ми на нього розізлилися, але продовжували копати. І от він проходить повз нас, а Устим його назвав Глобусом. Той почув, і мій друг отримав наряд.

Потім в нас було щось на кшталт випуску, і я здзвонився з Устимом. Казав: «Приїжджай». Але йому не вийшло, бо він тоді був десь на роботі.

Потім ми не бачилися.

Потім був Майдан.

Я був на Майдані чотири рази. Якось так було, що я був у Львові, а потім одразу поїхав на Київ. Я не знав, що Устим теж є там. Якось не додумався дзвонити, часом так буває. Коли двадцятого лютого вбивали людей, я був на передовій…Ми несли молодого чоловіка в голубій касці. Я не знав, хто це. Аж в готелі «Україна», коли ми його принесли, витягли паспорт. Я не побачив імені, просто прочитав Тернопільська область і…вийшов на двір. Закурив. Витягую телефон. Знаходжу номер Устима і починаю йому дзвонити. Не можу повірити, що той юнак в готелі «Україна», мій друг.

Після того мене пройняла лють. Знаєш, до того, як я приніс Устима, я все по-іншому сприймав. Весь цей жах був іншим, а коли я приніс Устима, той жах став моїм.

ВАЖКО ОПИСАТИ СЛОВАМИ, ЯКОЮ ЛЮДИНОЮ ВІН БУВ!!!