Текст книги "Лицар, пес і чорт"

Автор книги: Радослав Петкович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Радослав Петкович

ЛИЦАР, ПЕС І ЧОРТ

(Варіації за Дюрером)

Оповідання

З сербської переклала Ольга Рось

1

Лицар їхав похмурим лісом і думав, що слідом за ним біжить його вірний пес, а тоді побачив, що біжить ще й чорт (упізнав того по рогах, схожих на коров’ячі). Він одразу збагнув, що справи кепські. Став і пильно подивився на чорта. Чорт примружився.

Пес байдуже пробіг мимо.

2

Лицар саме повертався від гробу Господнього, й зараз новий супутник був йому зовсім ні до чого. Коли сонце піднялося над лісом, він уже не сумнівався, що зустріч ця не випадкова й чорт переслідує саме його – пес, проте, на відміну від лицаря, й трохи не хвилювався.

«Чорти побрали б усі ті байки, що вчать нас різних побрехеньок, – подумав лицар. – Зараз пес повинен підібгати хвоста і відчайдушно завити».

Пес побіг у кущі за перепілкою. Лицар подумав, чи не завити самому, але не мав хвоста. Що ж до чорта, то він був повернутий лицем – а чи писком – як краще сказати, коли мова йде про чорта? – тож про існування його хвоста лицар міг лише здогадуватись. Навіть якщо хвіст існував, великої втіхи лицарю це не давало.

3

Перед тим як побачити чорта, лицар із мрійливою усмішкою згадував про останнє пограбування Замку. Нічого особливого не сталося, звичайна собі різанина, і вся причина варта була згадки лише через те, що була останньою. «Може, цей чорт явився саме через неї, – подумав він. -А може, справа й не в останньому пограбуванні; може, в передостанньому чи ще в котромусь? Зосередься, – сказав він сам собі. – Ти завжди говорив, що все, окрім найголовніших питань віри, можна пояснити розумом».

В одному з останніх пограбувань – він не пам’ятав добре їхньої послідовности – сталося щось таке, що все ж запало йому в пам’ять; на даху дзвіниці він наздогнав жінку. Впавши спиною на дах, вона заклинала Богом оглянутися на неї. Коли лицарів член удерся в неї – набряклий ще від тої хвилі, в яку лицар, мов той пес, що чує здобич, перестрибнув через мур, – мабуть, уже повірила, що її молитву почуто. Закінчивши з тріумфом (найкраще злягатися під час розбою, завжди говорив лицар), він усе ж мав відчуття чогось недоробленого. Звичним лінивим порухом ноги він зіпхнув жінку з даху, провівши поглядом її розкинуті в повітрі стегна.

Лицар вирішив зустрітися зі своїм чортом. Зупинившись посеред лісової стежки, він різко повернув коня, ледь не розчавивши пса, й став чекати на чорта.

– Ти йдеш за мною через це, – почав він досить непевно. – Я не прийняв імені Божого, і тому ти приходиш...

Чорт позіхнув.

– Щоразу ті самі дурні розмови дурних лицарів, – сказав він і проминув вершника.

4

Сонце піднялося ще вище над деревами, і лицар зрозумів, що справи його куди гірші, ніж йому це здавалося попервах. Чорт проминув його й зараз повинен був, як підказував здоровий глузд, перебував перед ним, проте лицар чітко бачив його позаду. Лицар ні на хвилю не втрачав уваги й не вірив у те, що чорт міг заховатися край шляху так добре, аби він, проїжджаючи, не помітив його (на пса взагалі не можна було покладатися, коли справа стосувалася чортів; напевно, пес годився лише для полювання на зайців). Чорт його якось обдурив.

«Чортівня якась!» – подумав лицар. Не давали йому спокою ще й інші речі: хоча чорт і проминув його, лицар не тільки не помітив, чи є в того хвіст – казкам, як переконався лицар, вірити не можна, і він почував себе, мов дитя, обдурене бабою, – але й не міг сказати, як пройшов чорт. Верхи? (Верхи на чому їздить чорт?) чи пройшов на своїх двох (чотирьох?) ногах, обминувши його? Яке добре слово – минути – подумав лицар; він завжди говорив, що любить влучний удар (двозначний усміх) і влучне слово.

«Я зачекаю на нього, – подумав лицар. – Зачекаю мовчки. Мабуть, його дратують базіки, всі поводяться, як бовдури з казок; я ж тільки подивлюся на нього, пильніше. Все одно він нічого мені не відповість, хоч би що я запитував».

Проте, коли чорт наблизився на кілька кроків, лицар загорланив:

– Усе це через той день: навколо стоять слуги, зібрані для остраху, а попереду всіх них – мати дитини, винуватиця. Хлопця виводять з льоху. Я наказую роздягти його, і дитя роздягають догола. Воно тремтить, божевільне від страху, не сміє й писнути... «Тримай його» – кричу я й спускаю зграю хортів.

«Брати Карамазови», книга п’ята, розділ третій, – промовив чорт, зводячи очі до неба. – Чому я повинен слухати це белькотіння дурного лицаря, коли його ще й той росіянин не написав?

І пройшов біля пса, що зацікавлено його обнюхав.

5

Сонце стояло високо, і лицар анітрохи не здивувався, знову побачивши чорта позаду. «Якщо я не можу дізнатися навіть, який у нього хвіст... – подумав він – Мабуть, усе це й справді пов’язане з тим наскоком на Замок».

Одв’язавши лютню сідла (він завжди говорив, що на світі є три добрі речі: добрий меч (двозначний усміх), добра жінка і добра музика), лицар заспівав:

Кого дідько налякав, той пропав, той пропав,

Дідька не боюся я, тра-ля-ляля-ля...

«Жінки люблять гарний голос і добрий удар, я завжди це говорив», – пробурмотів він, торкаючи струни.

Пес занепокоєно подивився на нього.

6

«Не варто співати, – подумав лицар. – це нічого не дасть; той, що ми його живцем дерли, коли я вперше гуляв у Замку, співав на ввесь голос, от ми його всього й обдерли. Мені потрібно запитати що-небудь спокійно, впевнено, переконливо. Щоб хоч на мить збентежити його».

Сонце почало котитися до заходу, а лицар утретє чекав чорта на стежці.

– Нащо ти йдеш за мною? – вереснув він. – Нащо?

– Нащо, – зітхнув чорт, – нащо мені завше слухати дурні запитання дурних лицарів?

І, проходячи, копнув ногою пса, що нервово гавкав.

7

Тіні на дорозі ставали все довшими; не маючи слуху, лицар смикав за струни лютні, надриваючись хрипким голосом:

Кого дідько налякав, той пропав, той пропав!

Дідька не боюся я, тра-ля-ляля-ляля-ля!

Підібгавши хвоста, пес почав вити.

8

– Добре співаєш, – сказав чорт, наздогнавши лицаря. – Та й пісня добра. Давай разом заспіваємо.

– Як приятель скаже, – відповів лицар, плеснувши чорта по плечі так щиро, що той аж заточився. – Я завжди говорив: нема більшого добра, як веселий товариш у довгій дорозі.

І вони заспівали.

Пес дременув у хащу.

9

Вночі до села на узліссі наблизилась дивна примара у подертій лицарській одежі і з новісіньким чоботом на одній нозі; співала примара весь час одне й те саме, вдаряючи по лютні без жодної струни. Кінь був справний, і міг би це бути якийсь лицар після добрячої пиятики, якби лиш на десятки миль навколо було місце, де можна було б упитись. Тому селяни вирішили, що перед ними – божевільний, який пограбував мертвого лицаря, – мабуть, одного з тих, що поверталися від гробу Господнього й від пропасниці, втоми чи дідько його зна від чого ще, як мухи мерли по навколишніх лісах. Меч і залишки лицарського обладунку гарно закопали; коня поставили на саму солому: охлялий, він не впадав у вічі й чудово підходив для хомута.

Лицар жив на смітнику за селом; співав він завжди одну й ту саму пісню; лютню від нього часом ховали, щоб потішатися з його розпачливих пошуків, і нарешті заховали так добре, що вже й самі не знайшли. Жив він із милостини селян, себто з одної лиш води та вітру, а час від часу дітлашня закидувала його лайном. Все це його не дуже зачіпало; і тільки часом мучила його ностальгія.

«Як добре було б погуляти в Замку...»

______________________

«Всесвіт» № 1-2, 2001. Київ. Сучасна література. Молода сербська проза.