Текст книги "З півночі"

Автор книги: Павло Грабовський

Годі! Несила, немога...

 
Годі! Несила, немога
Так безнадійно страждати,
Годі! Скінчилась дорога;
Жизнь догоріла убога...
Більше не здужаю ждати.
 
 
Годі! Розвіяні вколо
Мрії мої сумовиті...
Годі! Так пусто, так голо...
Журно згинається чоло...
Гірко чужому на світі!
 
 
Годі! Хоча б де єдина
Щира душа відгукнулась!
Годі! Близька домовина.
Що ж? Невеличка людина...
Винна сама, що схитнулась.
 

ДО О-СІ Б-О

 
Бувають дні: кругом неначе
Усе окриє мертва тьма;
Безумно серденько заплаче,
Розваги тугоньці нема.
 
 
Та бог зна, відки промінь стрічі
Цілющим сяєвом майне;
Струмцем поллються дружні річі,
Засвітить сонечко ясне.
 
 
Отак на мить передо мною
Тюрму твій образ озарив,
З гіркою долею земною,
З життям пекельним помирив!
 

ПОДОРОЖНІЙ [7]7
  – Вірш «Подорожній» напів є перекладений, а напів мій. (Приміт. П. Грабовського).


[Закрыть]

 
В хугу-непогідь лиху
Дідусь плівся на роботу,
Підтоптався на шляху,
Сів на хвильку коло плоту.
 
 
«Здоровесенькі були! -
Паніматка йому з двору.-
Ви б до хати краще йшли,
Ніж отута під сю пору.
 
 
Там собі оддихнете...
Правда, в нас непоказненько...
Все ж борщу попоїсте
Та погрієтесь гарненько!»
 
 
«Не остав вас добре все!» -
Одрікає подорожній;
В хату клуночки несе,
Підміцня живіт порожній.
 
 
Безліч дуків він стрівав
Та панів на всіх дорогах,
А ніхто його не звав
Пригостити, крім убогих.
 
 
Дальш поплентався дідусь,-
Журна думка тисла груди:
Чим би стала мати Русь,
Коли б ще не прості люди?
 

ГРИЦЕВІ ГАДКИ

(Переробка)

 
Затихає всюди,
Гірш мороз крепить;
Спати вклались люди,
Та не всяке спить.
 
 
Грицеві цікаво:
Ніч ясна така...
Блідний промінь мляво
По стіні блука...
 
 
Сумно крізь віконце
Молодик зорить...
Ба... Чого ж пак сонце
Ярко так горить?
 
 
Начитав про лиса...
Хитрий – кат бери...
Страшно серед ліса
Темної пори...
 
 
Повно скрізь ведмедів;
Виє вовцюга...
Всього б там угледів...
От хоча б яга...
 
 
Кажуть, ніби в ступі
Їздить без коня...
Мало чого глупі
Плещуть навмання...
 
 
Є місця, чувати,-
Круглий рік весна...
Добре б побувати,
Що за сторона...
 
 
Мабути – далечко...
Може, там пташки
Саме в’ють гніздечко,
Розцвіли квітки...
 
 
Що нам з того? Годі!
Квапся заробить,
Батькові в пригоді
Трохи пособить.
 
 
І за це спасибі:
Є бідніші нас;
Ми собі при хлібі,
А ті й так під час.
 
 
Тих згадати треба,
Так міркую я;
За отих до неба
Вся мольба моя.
 
 
Боже правди милий,
Друже бідарів!
Визволь люд похилий
З вічних тягарів!
 
 
Хай дуки байдужі
До братів своїх -
З голоду та стужі
Вирятують їх.
 
 
Щоб усіх огріли
Ласка та привіт,
Щоб усі зуміли
Полюбити світ!
 
 
Отак догадався
Серед ліжка Гриць;
Як уже не клався -
Набік, горілиць,-
 
 
Сон не йде хлоп’яті,
Нужаться гадки...
Хоч давно по хаті
Вже хропли батьки.
 

ОСІНЬ [8]8
  – Перша половина вірша «Осінь» (16 строчок) є перекладена, а друга – моя власна. (Приміт. П. Грабовського).


[Закрыть]

І

 
Осінню дмухнуло -
Висохли квіточки;
Хмуро, безпритуло
Глянули садочки.
 
 
Жовкне і травиця,
Така її доля,
Хіба зелениться
Хлібець серед поля.
 
 
Хмара небо криє,
Сонечко не блисне,
Вітер вовком виє,
Дощ потоком висне.
 
 
Швидко погнав води
Струмок бистрохвилий;
Пташка від негоди
Подалася в ірій.
 

ІІ

 
Тільки ж то сіромі
Нема куди дітись;
Гибіти у стомі,
Без кінця нудитись...
 
 
Ще й не знати – за що,
За чию провину,
Всяк кричить «ледащо»
На дрібну людину.
 
 
Восени чи влітку,
Взимку чи весною
Борба без просвітку
З долею сумною.
 
 
Весна – краса року,
Осінь – то відрада,-
Гукає (нівроку)
Співацька громада.
 
 
Осінь всім багата,
Досить є надворі,
Не пустує хата,
Надбано в коморі.
 
 
Аж тріщить по клунях...
Не життя, а солод!
Так бринчать на струнах;
Справді ж – лютий голод.
 
 
Всюди – пекло. Зайдеш
Часом до хатини -
Хоч котись, не знайдеш
Ані стебелини.
 
 
Осінь – це потрібна
Праці нагорода...
Що ж така безхлібна,
Скрутна для народа?
 

На гірке життя уродився я...

 
На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду;
Знудьгувалася вся душа моя
Серед вічної стужі-холоду.
 
 
На шляху моїм скрізь хрести самі
Якась іродська сила ставила,
Святу молодість підтяла в ярмі,
Мети людської нагло збавила.
 
 
Слівця щирого не сказала ще,
Не дала мені втіхи жадної...
Люди, де ви є? Гострий біль пече;
Не знести журби безпорадної.
 
 
Все кругом мовчить; все кругом чуже...
Хоча б капелька долі власної,
Так нема її та й не буде вже...
Сниться мла труни передчасної.
 
 
Над проваллям я тяжко сльози ллю,
Вкрай розпукою серце змучене...
О, дмухни, розвій всю нудьгу мою,
Почуття нове, з ділом злучене!
 
 
Не дмухне воно, не розвіє сліз;
Знову ділові не віддатися:
Неминуче щось мене тягне вниз,
Більш не здужаю з ним змагатися.
 
 
На гірке життя уродився я,
Не зазнав і раз щастя змолоду...
Люди, де ви є? Мре душа моя...
О, не кидайте серед холоду!
 

Душею я вчора віджив...

 
Душею я вчора віджив,
Прокинувсь від мук, а сьогодні?
Як швидко я все пережив,
Як швидко я знов затужив;
Розпучно стою край безодні.
 
 
Я мріями вчора літав
Далеко відціль, а сьогодні?
Як швидко нудитись я став,
Як швидко я крильми пристав,
Спинилися змаги безплодні.
 
 
До праці я вчора зривавсь,
Пив солод надій, а сьогодні?
Куди він, мій порив, дівавсь?
А чуюсь, як перш відчувавсь,
Розпучно стою край безодні!
 

Моє серце знов тяжко щемить...

 
Моє серце знов тяжко щемить,
Бо нема чого вбогому ждати.
Не прийду я до тебе в цю мить,
Не примушу докупи страждати.
 
 
Я замкнусь собі сам у тиші,
Засумую від рана до рана,
Доки мука не зникне з душі,
Не загоїться нищечком рана.
 
 
А до тебе в цю мить не прийду.
Заховаю подальш свої болі...
На твоєму, голубко, виду
Сліз пекучих без того доволі.
 

Розійдіться, журні мислі...

 
Розійдіться, журні мислі;
Не туманьте мого чола!
Нащо душу мені стисли,
Нащо густо так ви звисли,
Все охмарили довкола?
 
 
Сором гнити, сором мерти,
Сором терпіть рабські смуги;
Проти долі буду перти,
Хочу битись, хочу стерти
Слід ворожої наруги.
 
 
Розійдіться ж, мислі-муки,
Не гасіть у грудях жару,
Дайте зняти слабі руки,
З тихих струн добути звуки
Всім гнобителям на кару!
 

Сяду за діло – нічого не робиться...

 
Сяду за діло – нічого не робиться,
Стану гадати – чомусь не гадається,
Все щось безрадісно, все щось хоробиться,
Все мені образ твій любий ввижається.
 
 
Де ж ти, голубонько? Де? На хвилиночку
Глянь з отим усміхом милим, чаруючим,
Втіхи, надій принеси хоть краплиночку,
Виклич життя нове в серці сумуючім!
 

Не лякаймось, брати мої, моря...

 
Не лякаймось, брати мої, моря,
Будем сміливо вкупі пливти;
Хоча б, опріч розпуки та горя,
Не судилось нічого знайти!
 
 
Годі ждати за труд свій подяки
Чи шукати блискучих вінків.
Жваво, жваво насупроти мряки!
Згуба – жереб справжніх вояків.
 

СПОВІДЬ

 
Я пав духом на час, я заслаб в самоті,
Весь погнувся під горя вагою;
Враз померхли були ідеали святі,
Я не бачив зорі за нудьгою.
 
 
Стежку стратила десь журна думка моя,
Подалась на сумне кладовище,
Зворушилось дрібне, роздратоване «я»,
Від усього зробилось найвище.
 
 
Я ридати почав, проклинати людей,
Я почав на весь світ нарікати,
Перестав одрізнять блескіт світлих ідей,
Забув звагу – братів рятувати.
 
 
Власні болі самі в моїм серці жили,
Я знікчемнів у власних недугах;
А що ближніх моїх муки гірш опрягли,
То яке мені діло до других?
 
 
Тяжко сльози лились, що у мене нема
Та й довіку не буде вже друга;
Остогидла мені до загину тюрма,
З виду темна не сходила смуга.
 
 
І що далі, то більш падав я на шляху,
Був німішим на погуки світа,
Тільки нишком співав про недолю лиху
Та про марно потрачені літа.
 
 
Гей, куди ж подівались так швидко вони,
Палкі пориви, мрії юнацькі,
Найпевніші, либонь, вільних днів звістуни?
Що приборкало крила козацькі?
 
 
О, простіть мене ви, непохитні борці,
Та погляньте знов приязним зором!
Про знемогу мою, про хвилини оці
Мені навіть і згадувать сором.
 
 
В грудях жвавість росте; думка кличе вперед;
Відживають колишні заміри;
Перейшов по душі дошкульний уверед;
Знов я повен надії та віри.
 
 
Обійняв би весь мир, словом всіх повітав,
З побажанням удавсь голубливим...
І здається мені, що надовго б я став
Після того міцним та щасливим.
 
 
Хай ніколи, ніде не збувається все,
Що у снах зачарованих сниться,
Хай у прірву мене життя вихром знесе,
Знаю: сонце на хвильку міниться.
 
 
Хочу жити я знов, працювать без кінця,
Власні жалі порвати з докором.
Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні слівця,
Про вас навіть і згадувать сором!
 

Оце читав я про світи...

 
Оце читав я про світи,
Про всякі землі та країни;
Бажав хоч стрічечку знайти
Про долю нені України.
 
 
Вона знайшлась – перечитав;
Не зрозумів, проте, ні коми...
В умі болючий запит став:
Мій рідний краю, де ми, що ми?
 
 
Чи ти зірнеш коли ясніш,
Чи мовчки в темряві загаснеш?
Чи є над тебе де сумніш,
Чи є над тебе де нещасніш?
 

Мало нас, та се – дарма...

 
Мало нас, та се – дарма,
Більше буде з перегодом:
Не довіку висне тьма
Над замученим народом.
 
 
Мало нас, та се – дарма,
Не в потузі бог, а в правді;
Тричі проклята тюрма
Пануватиме не завжди.
 
 
Мало нас, та се – дарма;
Міцна віра рушить скали...
Тим загибелі нема,
Кому світять ідеали!
 

Хай серце крається, хай збільшується рана...

 
Хай серце крається, хай збільшується рана,
Затроєна розпукою зневіри...
Душа моя, в сумну жалобу вбрана,
Я певен: діжде свого свята – рана, [9]9
  – Рана – ранку, світанку.


[Закрыть]
Зневаживши дрібні людські кумири.
 
 
Вона квилить собі, підтята на хвилину,
Та минув час – встає свідомість владно;
Я певен нині, що всі муки скину,
Що збережу завзяття до загину...
О доле, доле! Де ти ділась зрадно?
 

ДО УКРАЇНИ

 
Сиджу я в неволі та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
Коли б мені, мамо, легесенькі крила,
В обійми до тебе душа б полетіла,
Бо тут непривітно, тут – хуга та студінь,
Однаково сумно і в свято, і в будень,
Рік цілий навколо все мре та німує,
Самотнього серця ніщо не вгамує...
Ридай одиноко, кладись в домовину...
Подумати тяжко, що тут і загину;
Розсиплються чари, мов квіти зів’ялі,
Остануться жалі, самісінькі жалі...
Сиджу я в неволі та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
 

СПІВЕЦЬ

І

 
Не згадуй нам про вічну млу труни,
Не згадуй нам про мертвий сон могили;
Даль невідомості мість того розгорни,
Клич до життя, буди дрімучі сили!
 
 
Не додавай знесиленим журби,
Не добивай зневір’ям підупалих,
А розбуди на діло боротьби,
Знайди розвагу в світлих ідеалах!
 
 
Тоді тебе послухаємось ми,
Замовкнуть в серці почування лячні,
А станемо правдивими людьми
І будемо довіку тобі вдячні!
 
 
Поперед інших стяг новий неси,
Карай насильство своїм словом віщим,
Веди нас в мир і горя, і краси,
Стань проти зла, доки його не знищим.
 
 
Не згадуй же про вічну млу труни,
Не згадуй же про мертвий сон могили,
А засівай зерном добра лани,
Щоб найплідніші жнива уродили!
 

II

 
Так казала співцеві громада.
Що ж відмовить співець-бідолага?
Роздавалась не раз ота рада...
Він прямує до людського блага.
 
 
Що ж поробиш, як сили в самого
Відібрала напасниця-доля,
Як на жереб терпіння німого
Засудила без жалю неволя!
 
 
Як він змучивсь під гнітом скорботи,
Трупом пав, не дійшовши дороги...
Чи сказав хто слівце заохоти,
На годину подав допомоги?
 
 
Не судіть же співця так жорстоко,
Що пісні його вкрай сумовиті,
Що сльоза туманить йому око,
Що він скрізь одинокий на світі!
 

Легко сказати: не плач, не журись...

 
Легко сказати: не плач, не журись,
Смерті не клич за години,
Духом не падай, а жваво борись
За визволення людини!
 
 
Легко сказати; та де їх знайти -
Ті загартовані душі.
Щоб спромоглися все лихо знести,
Очі заткати та уші?
 
 
Легко сказати; та як від борця
Будемо ми вимагати,
Щоб він нічого, крім з терну вінця,
В жизні не смів забажати?
 
 
Легко сказати; та замість того
Звернемось краще до себе,
Щоб запитатись у серця свого:
Як рятуватись від тебе?
 

Тяжко, гірко визирати...

 
Тяжко, гірко визирати
З самітньої хати;
Кругом – німе або враже...
Хто ж привітне слово скаже?
Треба потурати!
 
 
Не виходять думи, втрати
З самотньої хати;
Вік гостює лихо чорне...
Хто ж до серця, хто пригорне?
Треба потурати!
 
 
Нема куди утікати
З самотньої хати;
Скрізь пустиня, скрізь безлюдно...
Як не сумно, як не трудно,
Треба потурати!
 

Весь огорнутий журбою...

 
Весь огорнутий журбою,
Безнадійно плакав я
Та нудився за тобою,
Чарівниченько моя!
 
 
Стихло, змовкло все те згодом...
Не приходь же знов на ум,
Не воруш своїм приходом
Зниклих жалів, змерлих дум.
 
 
Бо – як знати? Іскра тліє;
Доторкнешся – спалахне:
Вдруге серце наболіє,
Встане марення сумне.
 

ДО ПАРНАСЦІВ

 
Вас чарує небесна блакить,
Що, цяцькуючи блескотом вірші,
Часом очі вам надто сліпить,
Болячки закриває найгірші.
 
 
Все вам сняться квітки запашні
Та кохання – святі, незрадливі,
Ви знаходите перли в багні,
В пеклі бачите душі щасливі.
 
 
Життя святом здається для вас,
Гармонійним втіленням розвитку...
Киньте, братики, панський Парнас,
Уберіться в простісіньку свитку!
 
 
Соловейко співа на гіллях,-
Не діліть його красного труду,
А до волі показуйте шлях
Простим словом убогого люду!
 

Сміло гляньмо долі в вічі...

 
Сміло гляньмо долі в вічі;
Що дурити себе дальш?
Не буває життя двічі,
Не загоїть серця фальш.
 
 
Тут потрібні справжні ліки,
Їх свідомість нам дає:
Власні втіхи не навіки,
Рух ідей немручим є!
 

УПЕРЕД [10]10
  – У збірці – «Наперед».


[Закрыть]

 
Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!
 
 
Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа юрба.
Не гадаймо прожити безсумно,
Бо життя – неминуча борба.
 
 
Уперед, хто не хоче конати,
Статись трупом гнилим живучи!
Сміле слово – то наші гармати,
Світлі вчинки – то наші мечі.
 
 
Уперед до завзятого бою
За громадські та власні права,
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!
 
 
Уперед до звершення замірів,
Що поклав дев'ятнадцятий вік;
Скиньмо владу катів-бузувірів,
Щоб людиною став чоловік!
 
 
Уперед! Годі скніти рабами,
Час кормигу гидливу знести!
Наші кубла нам стануть гробами,
Швидко знівечать ясність мети.
 
 
Уперед! Не жде поступ всесвітній:
На шляху пристаючих лиша,
Інший лад, інший мир заповітній
Виробляє із себе душа.
 
 
Уперед проти хижих порядків!
Гине войник чи здобич бере,
Він стежки протира для нащадків,-
Його діло ніколи не мре!
 

НАПРОВЕСНІ

 
Подмуха цілющий легіт.
Забринів за звуком звук;
Та не вмер зубовий скрегіт,
Не замовкло пекло мук.
 
 
Тяжко стогнуть хлібороби:
Брак насущного шматка,
Люта смертність та хвороби
Підтинають мужика.
 
 
Я вдихаю грудьми весну,
Та полегкості нема:
Чи прокинусь, чи воскресну
Від сучасності ярма?
 
 
Душу стис загальний холод,
Поморозивши чуття...
Відусюди суне голод,
Встає образ нежиття...
 
 
Що робити, куди датись?
Марно гинь собі один...
Годі праці дожидатись
Чи кінця лихих годин...
 
 
Подмуха цілющий легіт,
П’ю живі його струм ці;
А в ушах – зубовий скрегіт,
Ремство скрізь на язиці...
 

ЗГАДКА

 
Де ти, доле невмолима?
Тяжко мерти в чужині...
Рідний край перед очима
Все манячиться мені.
 
 
Сниться хатка невеличка,
Повні закутки книжок;
Два дівочих милих личка
Привітали наш кружок.
 
 
До поранку йшли розмови...
Скільки віри та надій!
Як палав огонь любови,
Як ми рвалися до дій!
 
 
Нас натхнуло благо спільне;
Геть змести поклали ми
Бідування підневільне
Та нерівність між людьми.
 
 
Що нам ті слова мудречі,
Що тверезі голоси!
Почування молодечі
Нам казали: «Все неси...
 
 
Все віддай на вжиток люду,
Що, ллючи кривавий піт,
Не жалів для тебе труду,
Згодував тебе на світ...»
 
 
І несли ми сили наші,
Щоб звалити гніт віків.
Радо пивши гіркі чаші
За переступи батьків.
 
 
Світлий час... коли б спромога
Завернути... марна хіть...
Жизні хмурої дорога
Роз’єднала нас умить.
 
 
Хто спочинув у могилі,
Хто блукає скрізь, куди б
Не швирнули бурні хвилі,
Спокутує «тяжу хиб».
 
 
Кращі ж думи та змагання,
Що в’язали всіх колись,
Від кайданів та загнання
Нерухомо збереглись.
 
 
В них – і мужність, і відрада
В самоті, серед снігів;
Їх не витроїть громада
Найлютіших ворогів.
 
 
Тугу іншої години
Враз розважать мрійні сни:
Образ милої людини
Встане нищечком з труни.
 
 
Обігріє душу промінь
Її ясного вінця,-
І поллється дружній гомін,
Тхнуть надії без кінця.