Текст книги "З півночі"

Автор книги: Павло Грабовський

Грабовський П. А.
«З ПІВНОЧІ» (1896)

ПЕРЕДМОВА

Переважна частина того, що я зібрав отут докупи, написана в нинішньому, 1895 році, а явилась випливом тих тяжких болів душевних, які переживав останнього часу. Тому-то такі сумні, тужливі гуки посилаю до рідного краю «З півночі», і тому-то так багацько в збірнику особистих мотивів, котрими, по моїй думці, найменше повинен займатись співець-громадянин. Але думка думкою, а почування почуванням. Може, мені соромно буде колись згадати про ту слабість внутрішніх сил, про той упадок духа, що сплодили подавані оце читачеві мої розпучні співи, може... Гірко подумати, та ще гірше було б знищити без жалю ті вистраждані співи, власними руками пошматувати своє намучене серце; знайдуться людці, що й без нас «сю панщину одбудуть», нехай же й відбувають. Коли б серед моїх хорих зойків щира юнацька душа відшукала для себе часом і дещо втішного та відрадного,– з мене було б досить... Поміщені між іншими тут переклади з великоруської мови становлять невеличкий початок ширшої праці, за котру я взявся, щоб познакомити українську громаду (особливо галицьку) з кращими взірцями багатої сусідської поезії. Коли б тільки лиха доля не стала на перешкоді до здійснення мого смиреннійшого заміру, не знівечила його, як чимало других. Та будь-що-будь, рушив у дорогу, то годі спинятись!

Червень 1895

Павло Граб

СУМНІ СПІВИ

(Присвятив Ользі)

ВЕСНЯНКИ

І

 
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.
 
 
Веселе сонечко блистить,
Проміння щедро ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
 
 
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки...
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки.
 

ІІ

 
Знову, ластівочко-серце,
Ти вернулась, знов звила
В нас під хатою кубельце...
Заспівай же, де була?
 
 
Розкажи: чи й там, як тута,
Пекло скрізь – ні верть ні круть;
Люди носять рабські пута,
У чужій кормизі мруть?
 
 
Світлі поклики колишні
До братерства та рідні,
Мов ті дріб'язки залишні,
Затопталися в багні?
 
 
Крук недолі над всім кружить,
А собори ще панів,
Знавіснівши, гірко тужить,
Що, бач, мало кайданів?
 
 
Розкажи: чи й там, як тута,
Замість праці все слова;
Люд бездольний в пітьмі плута,
На наймитів упова?
 

ІІІ

 
Сумно заспівала
Ластівочка люба
На питання ті:
 
 
«Скільки світа знала,
Скрізь панує згуба,
Люд – узаперті.
 
 
Мість любові – злоба;
Брат піднявсь на брата,
Душить за шматок.
 
 
Та ніде пригноба
Не справляє свята,
Як от ваш куток!
 
 
Ніде розбратання
Посеред громади
Не було, як тут.
 
 
Ниці [1]1
  – Ниці – низькі, підлі.


[Закрыть] почування,
Продажність та зради
Не кули більш пут.
 
 
Ні в якій країні
Брак самопошани
Так людей не жер,
 
 
Як у вас донині...
Бийте, рвіть кайдани,
Доки дух не вмер!»
 
 
З отим словом втіхи
Пісенька зніміла,
В небі віддалась.
 
 
У блакить з-під стріхи
Ластівочка мила
Пурхнула-знялась.
 

IV

 
Правду мовила пташина;
Чи на добре ж, чи дарма?
Перед нами – домовина,
Сором вічного ярма.
 
 
Промінь згас над рідним краєм;
А ми, скільки кожен зміг,
У провалля себе пхаєм,
Грунт пускаємо з-під ніг.
 
 
Та не пізно: є поправа,
Певен я – минеться все;
Ще заблисне наша слава,
Праця вгору піднесе.
 
 
Тільки треба сил та труду,
Щоб не згинути цілком,
Не стогнать довіку-суду
Під вельможним канчуком.
 

V

 
Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе робітників рідна земля...
Віра, впотужнена словом науки,
Хай нас міцніш окриля!
 
 
Більше уваги до власного горя,
Більше любові до люду свого!
Близько – загибель... зника наша зоря.
Чого ж нам ждати, чого?
 

VI

 
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна...
З муки-смерті її відживи!
 
 
Розворуш наші груди холодні,
Запали в них притухлий огонь,
Щоб рятунок знайшли ми з безодні,
Не стояли в борні осторонь!
 
 
Одігнала надовго ти хвижі.
Розбудила надії та сни.
Баглаї [2]2
  – Баглаї – неробство, лінощі.


[Закрыть] – ці воріженьки хижі,
Так послизнуть нехай і вони!
 
 
Розцвітайся та нас із могили
До живого життя підведи,
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!
 

ДО...

 
Ярмо важуче -
То твій вінець,
Життя замуче
Тебе вкінець.
 
 
Всю сум обійме...
З чола ж твого
Сам кат не здійме
Вінця того.
 
 
Він сяти буде
Зі споду тьми,
Любов розбуде
Межи людьми!
 

СИРОТИ

 
Дітки маленькі кликали маму:
«Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана!»
Даремно ждати; побігли в клуню:
«Чом не йде мама? – скажи, татуню!»
 
 
«Пождіть, не плачте, дітоньки милі,
Не видно – прийде ваша матуся,
Зварить кулешик, дасть льолі білі,
А я ще трохи помолочуся».
Не ждеться діткам, побігли в клуню:
«Де ж наша мама? – скажи, татуню!»
 
 
Голову сумно тато понурив,
Обійняв діти, та що казати?
Трьома струмцями піт з його дзюрив;
Лишив роботу, побрів до хати,
Злагодив їсти і знов у клуню.
А діти вголос: «Куди, татуню?»
 
 
Зіб’ються нишком собі в куточок,
Глянуть в віконце, заплачуть гірко;
На столі часом хоча б шматочок,
А їх до того цілих п’ятірко...
Вони б хотіли побігти в клуню,
Так до розправи взяли татуню.
 
 
Зростають дітки і голі й босі,
Вже не питають, бо зрозуміли,
Чом не приходить матуся й досі.
Нелюдські злидні кругом обсіли,
Опорожнили комору й клуню,
По заробітках женуть татуню.
 
 
Надворі люто тріщать морози,
А він працює і дні і ночі;
Краялось серце, змерзали сльози,
Поки не сплющив навіки очі.
Побіжать дітки із хати в клуню:
«На кого кинув ти нас, татуню?»
 

ЖУРБА

 
Засмутилась, похилилась
Молода верба...
Прилучилась, одружилась
З козаком журба.
 
 
Обсипає верба віти,
Станом поника...
Де незгодоньку подіти?
Давить козака.
 
 
Пада листя в бистру воду,
Швидко уплива...
Сиротина ясну вроду
Слізьми облива.
 
 
Прийде весна, прийде друга -
Зацвітуть гілля...
Не раз суму зникне смуга;
Усміх загуля.
 
 
Та середина давненько
Всушена вербі...
Не дасть вражене серденько
Радоньки собі.
 
 
Вмира верба, посихає,
Віджива на мить...
Так серденько: то стихає,
То ще гірш щемить..
 

Не згинайсь, угамуй своє горе...

 
Не згинайсь, угамуй своє горе;
Знай – надії твої чарівні
Згоять разом зневірення хворе,
Розцвітуть, мов квітки запашні.
 
 
Не довіку конатимеш в горі;
Потривай лиш: розтануть сніги,
Запестріються луки просторі,
Закрасують поля навкруги.
 
 
Зникне швидко пануюче горе;
Обновить твою душу весна;
За водою спливе в синє море
Все, чим дійсність гірка та сумна.
 
 
Як безплодно носитися з горем,
В піснях виспівай краще йбго,
Певно, й ми своє серце поборем
І притулим хоч раз до твого.
 
 
Подивись: пронеслось твоє горе,
Як проносяться хмари густі...
Ти заблисла, сподівана зоре;
Знов воскресли ви, сни золоті!
 

Не сумуй, що врода...

 
Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.
 
 
А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.
 
 
Що твоя відвага
Не палає гнівно;
Що світові блага
Не всім служать рівно.
 
 
Хай важка дорога,
Хай похмурі днини,-
Все зроби, що мога,
На користь країни!
 
 
В ланцюгах неволі
Гинучи заранку,
Жваво проти долі
Бийся до останку!
 

ПЛОВЕЦЬ

 
Пам’ятаєш мудру раду -
Не пускатись в згубний мир?
Ти ж подався без огляду
І налучив просто в вир.
 
 
Закрутили в своїй пащі
Тебе піняві вали;
Поривання твої кращі
Тебе в прірву затягли.
 
 
Але й гинучи зарані
В борвах виючих отих,
У добра та зла пізнанні
Ти вишукував утіх.
 

Собаки брешуть; я прочнувся...

 
Собаки брешуть; я прочнувся:
Знадвору шемріт доліта...
Хотів озватись, та й запнувся...
Оце, крий господи, слята! [3]3
  – Слята – напасть.


[Закрыть]
 
 
У хату сунеться добродій,
Синемундирний, [4]4
  – Синемундирний добродій – жандарм.


[Закрыть] як мара,
А ціла низка «благородій»
За ним у двері напира.
 
 
Чи не лиха ж мені година:
Яке недобре їх несе?
Ну, чим завадила людина?
Перепаскудять зараз все...
 

СТОМА

 
Тихо, наче у могилі;
Замира душа...
Мої думоньки безсилі
Стома заглуша.
 
 
Тільки стука дощ у кришу;
Вітер загува,
Зворушає сумну тишу,
Серце надрива.
 

Чи ви живі, чи повмирали...

 
Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?
 
 
Прохав, молив... Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав...
То все б кохав дурну надію,
Все б долі привид не згасав.
 

В ХОРОБІ

 
До свого горя зачини дверці,
Бо, коли сльози поллються в тебе,
Защемлять рани на хворім серці,
Кожен згадає тільки про себе.
 
 
Не шукай в світі ніде розваги,
Бо хто простягне на поміч руку?
Не жди, не думай: дурні забаги...
Усяке втопить тебе в багнюку.
 
 
Життя нелюдське, життя жорстоке
Панує вколо, панує всюди...
Кругом болото – грузьке, широке,
Труйне повітря вдихають груди.
 
 
Великий світ наш... нема ж до кого
Ні пригорнутись, ні забалакать...
Самотнє серце з болю тяжкого
Не перестане довіку плакать.
 
 
Та вже недовго; вже дочуваю -
Надходить сумно кінець довчасний...
Прощай, мій любий, коханий краю,
Як я – забутий, як я – нещасний!
 
 
Броджу, тиняюсь, мов потороча,
Тужу день божий – ввечері, вранці...
Чи ж приголубить душа жіноча
Хоч на хвилинку, хоч наостанці?
 
 
Стою, питаю... нема ні гуку...
Мутиться розум, слабіють сили;
Я тільки чую пекельну муку,
Я тільки прагну швидше могили...
 
 
А колись... боже... Невже минуло?
Бажав покласти за других душу...
Те почування ще не заснуло,
З тим почуванням спочити мушу.
 
 
Зберіг я свято юнацькі мари,
Не відступлюся від них ніколи...
А тільки шлях мій окрили хмари,
Крихітки навіть не знав я долі.
 
 
Та вже недовго; вже дочуваю -
Надходить сумно кінець довчасний..
Прощай, мій любий, коханий краю,
Як я – забутий, як я – нещасний!
 

Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...

 
Тяжко дихати... В голові нема
Ані одної думи ясної...
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!
 
 
Я конав, ридав; глух за гуком гук;
Я шукав, молив душі рідної;
Так нема її... Я упав від мук;
Захитався стяг в слабім стиску рук
Серед темряви непрохідної.
 
 
Сумно; радоньки не знайду ніяк...
Доки ж доля та буде мариться?
Проти власних мрій я лихий бояк...
Доки ж вештатись мертвяком і як,
Доки сонечко буде хмариться?
 
 
Вічно терпіти... Та всьому є край;
Бо хоча б яка мета малася...
Не дігнати літ, як пташиних зграй;
Не вернуть надій, хоч кладись – вмирай...
Нитка прядена увірвалася.
 
 
Небагацько ждав від людей собі,
Але й те мале не справдилося...
Легше б згинути враз було в борбі,
Аніж тратити день за днем в журбі...
Де завзяття те, де поділося?
 
 
Не мені цвіли запашні квітки,
Мій садок проріс скрізь бугилою...
Нічий милий зір не запав утямки,
Не простяг ніхто за весь вік руки...
В самоті стою над могилою.
 
 
Не судіть мене, не ганьбіть мене...
Де людина та загартована,
Що поборе вмить все гірке, сумне
Або каменем без жалю шпурне,
Чужим стогоном роздратована?
 
 
Тяжко дихати... В голові нема
Ані одної думки ясної...
Навкруги, куди б не поглянув, тьма...
Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!
 

Весна, весна... Надворі май...

 
Весна, весна... Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги...
Весна, весна... а в нас – гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.
 
 
Весна, весна... Надворі май;
А в серці жаль та сум;
Справляє небо якийсь глум...
Весна, весна, а в нас – гай-гай!
Хоча б малесенький розмай
Для нерозважних дум!
 
 
Весна, весна... Надворі май;
А в нас, замісто чар,
Густий серпанок темних хмар...
Весна, весна, а в нас – гай-гай!
Далеко зором не сягай,
Згаси остаток мар.
 
 
Весна, весна... Надворі май;
А в нас – ні круть ні верть:
Якась німа, нелюдська смерть.
Весна, весна, а в нас – гай-гай!
Все кличе: до труни лягай,
Бо чаша повна вщерть!
 

Він ходив сумний, як нічка...

 
Він ходив сумний, як нічка:
Все вона не йшла з ума;
Нею марив, їй у вічка
Приглядався крадькома.
 
 
Позирав щораз в віконце,
Чи не трапиться вона -
Його щастя, його сонце,
Його зіронька ясна.
 
 
Все б на неї видивлявся
Та балакав без кінця,
А зустрілись – мов затявся,
Не відшукував слівця.
 
 
Потім знов тинявсь маною.
Чи не вбачить крадькома;
Плакав нишком, жив одною,
Не міг викинуть з ума.
 

Куди подінусь я з нудьгою...

 
Куди подінусь я з нудьгою,
Куди подамся від журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нікчемна іграшка судьби?
 
 
Всім світить сонечко ласкаво,
Всіх гріють промені ясні;
Але те перше наше право
Нам тільки мариться у сні.
 
 
І я кляну за катом ката
В моїй невольницькій глуші,
Що. нацькував на брата – брата,
Відкинув душу від душі,
 
 
Люд закував в цупкі кайдани,
Позбавив молодість мети;
Кляну... та як загоїть рани,
Де крихту роздиху знайти?
 

Годі, годі. Злої трути...

 
Годі, годі. Злої трути
Досить випив за життя,
Досить вивчивсь шию гнути,
Сподіватись без пуття.
 
 
Сумні літа – їх не сперти;
Тяжкий досвід – з ним лягти...
Тільки й долі – чесно вмерти,
Хрест без плями донести.
 

Ти погасла, ясна зоре!...

 
Ти погасла, ясна зоре!
Став я мовчки, загадався...
Не гадалось... В темне море
Без весельця сам подався.
 
 
Де сіромі прихилитись,
Що казати, що робити,
Як нема кому молитись,
Як нема кого любити?
 

Молода, напрочуд гарна...

 
Молода, напрочуд гарна,
Кароока та струнка,
Швидкометна, наче сарна,
Мов тополенька гнучка.
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Весь малюнок без додатку,
Бо нема чого додать.
 

Одинока, нещаслива...

 
Одинока, нещаслива,
Мов та зіронька одна,
Ти мовчала, соромлива,
У незгоді чарівна.
 
 
Незгірш тебе одинокий,
В сум тяжкий замкнувся я;
Але погляд твій глибокий
Поняла душа моя.
 

Все – і постать, і убрання...

 
Все – і постать, і убрання,
І словечко завжди влад -
Виклика зачарування;
Кожен хвалить, кожен рад.
 
 
Слава сиплеться стоусто,
Скрізь вигукує луна...
Тільки в серці – пусто, пусто,
Хоть би думонька одна.
 

Краю не буде неволі...

І

 
Краю не буде неволі;
Душу знесилили болі;
Годі шукати просвітку...
Слізоньки ллються дрібні:
Крапельку власної долі,
Власного щастя крихітку...
Просять дурні.
 
 
Лихо, як ніченька, чорне
Так тебе часом огорне,
Так тебе всього потисне,
Що не дивився б на світ...
Битись? Воно непоборне...
Гей, обірвись, моя пісне!
Скошено цвіт...
 
 
Та ж, що коханням братернім
Шлях мій, устелений терном,
Легко б могла озарити,-
Більше немає її...
Маренням стались химерним,
Попелом встигли потліти
Думи мої.
 
 
Мовчки броджу по пустині,
Мучусь один в самотині;
Зіронька навіть не мріє;
Згасла – дивись не дивись...
Краще не буде, як нині...
Де ж ти, голубко-надіє?
Де ж ти? Озвись!
 

Не прийде надія, одурить – я знаю ...

ІІ

 
Не прийде надія, одурить – я знаю,
Бо то вже мій жереб такий:
Без долі вродився, без долі сконаю...
Який же ти, шляху, тяжкий!
 
 
Не прийде надія, як перше, одурить
Дурного прихильця свого;
Байдуже про неї: що завжди так журить,
Що змучило душу його?
 
 
В безодню розпуки щодальш поринаю...
Надія – то човник хибкий...
Без долі вродився, без долі сконаю...
Який же ти, шляху, тяжкий!
 

Кричимо ми бучно...

 
Кричимо ми бучно,
Хвалимо старе;
Серденько ж розпучно
В нас знічев’я мре.
 
 
На весь світ гукаєм
Про біду лиху,
Та щось не шукаєм
Іншого шляху.
 
 
Другий за нас зробить,
Думає усяк:
Хто-небудь пособить
Із братів-друзяк;
 
 
Гляне, яка доля
Визволить з ярма;
Або й так, що воля
Прийде і сама.
 
 
Треба вчинків перших....
Тільки де вони?
Велетнів померших
Викличмо з труни!
 
 
Скрізь цю мудру раду
Ухо дочува...
Але хто ж дасть ладу?
Де та голова?
 
 
Вміли батьки наші
Битись, жартувать;
Від гіркої ж чаші
Їм не зрятувать.
 
 
Бо ніхто з могили
Не поможе там,
Де й живучі сили
Не страшні катам.
 
 
Не діждати збоку
Нам поради – ні!
Певність свого кроку,
Сміливість в борні,
 
 
Праця безупинна -
Звалюють врага...
В нас самих – провина,
В нас самих – снага.
 

ДО ТОВАРИШКИ НЕДОЛІ

 
Здибались ми ненароком -
Тратить невольницькі літа;
Жизні бурхливим потоком
Нас занесло на край світа.
 
 
Дні проминали за днями,
Муки змагались все гірше...
Приязнь зростала між нами,
Приязнь братерня – не більше.
 
 
Два-три слівця ненароком,
Дві-три сльозинки на очах...
Я був таким одиноким,
Ласк так хотілось жіночих...
 
 
Жеврілась іскра, звичайно,
Наші святі почування,
В серці прокинувшись тайно,
Джерелом стались кохання.
 
 
Здіялось те ненароком;
Зрушено все, що дрімало...
Я був таким одиноким,
Так знав прихильності мало.
 
 
Став я тинятись без цілі,
Плакати став я, та пізно;
Люди зробились немилі...
Підуть шляхи наші різно.
 
 
Бачу весь мир ненароком,
Мовби з-під наглої луди...
Куди б не скинув я оком,
Образ твій мріється всюди.
 
 
Вік буду нишком страждати,
Ради не давши з собою,
Нишком про тебе гадати,
Нишком тужить за тобою.
 
 
Здибались ми ненароком
Терпіть далеку неволю...
Я був таким одиноким,
Ти ж відшукала вже долю.
 
 
Глухо скрізь, холодно, темно;
Смерть повіває могильна...
Щастя я прагнув даремно:
Ти його дати невільна.
 
 
Два-три слівця ненароком,
Дві-три усмішки коханих...
Вражений болем глибоким,
Знову б віджив я в кайданах.
 
 
Та непідхоже бурлаці
Збуджувать маріння красні...
Ми народились для праці,-
Геть же всі пориви власні!
 

Христос воскрес, прийнявши муки...

 
Христос воскрес, прийнявши муки
Від іудейських книгарів;
Та мир підняв би знову руки,
Коли б де страдника уздрів.
 
 
В немручім слові правди всюди
Воскрес прибитий до хреста;
А люди (як звичайно люди)
Все дожидаються Христа.
 

ДО ТОВАРИСТВА [5]5
  – Я був тяжко хворий; тоді-то й написав цей вірш. (Приміт. П. Грабовського).


[Закрыть]

 
Як складу на грудях руки.
Щоб спочить навік в землі
Та не знати більш розпуки...
Як складу на грудях руки:
За тюрмою, на шпилі,
Під хрестом (ознака муки)
Поховайте у гіллі.
 
 
Як скінчу життя стражденне,
Спогадайте інший раз -
Чи там nihil, чи там bene...
Як скінчу життя стражденне,
Щоб не чути більш образ,-
Киньте часом і про мене
Пару щирих, теплих фраз!
 
 
Живий дума об живому,
Бо й живим він є на те;
Піде кожен з вас додому!..
Живий дума об живому;
Так і ви заживете,
Все почнеться по-старому,
Спокій мертвому дасте!
 
 
Вам засвітить нова зоря,
Я ж зложу в німу труну
Нестерпучу вагу горя...
Вам засвітить нова зоря,
Та я віченьки зімкну;
Наче човен серед моря,
В чорних хвилях потону.
 
 
Закрасує мир весною,
Хоч краса та не яка...
Чарівничою маною
Закрасує мир весною,
До любові загука...
Хто заплаче наді мною,
Припаде до мертвяка?!
 
 
Хай щастить вам, мої милі!
Ждіть цілющої води...
Я ж вкінець заслаб на силі...
Хай щастить вам, мої милі!
Прилетить гонець сюди...
На моїй сумній могилі
Віддихніть вряди-годи!
 
 
Як складу на грудях руки,
Залишу на світі все -
Пізні жалі, ранні муки...
Як складу на грудях руки,
Хто мені чи те, чи се
Після вічної розлуки
Про вас, любі, донесе?
 

НІЧ

І

 
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса -
Заховається злякана ніч.
 
 
Прийде час: дума-хмара окриє мене,
Ні надії, ні ради, ні стріч...
Не заблима мені ранку світло сяйне.
Запанує в душі моїй ніч.
 

II

 
Так гадав я колись, і справдилась вона,
Моя гадка самотницька, нині:
Облягла душу ніч – непрозора, страшна,
Нема шляху з німої пустині.
 
 
Щодня гину один і загину вкінець,
Ніхто в світі, ніхто не поможе:
Дотліває життя, як сумний каганець;
Жити ж хочеться, хочеться, боже!
 
 
Чи хто скаже ж мені тепле слово коли,
Чи діждусь я хоч трошечки згляду,
Чи бездольцем, як жив, і поляжу до мли,
Безталанням геть випхнутий з ряду?
 
 
Мене сором бере, мені важче стає;
На коліна б бажав я упасти,
Слізьми виплакать горе пекуче своє,
До ніг милої серденько скласти.
 
 
На хвилину, на мить утекти від життя,
На мить щирих взаємин зазнати,
Завітати на мить в світлий мир почуття,
Потім... потім... хоть знову конати!
 
 
Годі, мріє, спинись! Годі рватись туди,
Де нам місця немає з тобою,
О, куди ж нам, небого, подітись, куди
З одиноцтвом гірким та журбою!
 

ІІІ

 
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса -
Заховається злякана ніч.
 
 
Та у мене в душі не прокинеться день,
Не заблимає ранок до віч;
Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень,
Згоїть муки незгоєні ніч.
 

Не кажи, що без кохання...

 
Не кажи, що без кохання
Твої літа проминуть,
Що дівчачі почування
Марно в серденьку заснуть...
 
 
Що пригоди, смутки, втрати
Тобі випали самі,
Що твій жереб – помирати
В душній каторжній тюрмі.
 
 
Все минеться, пташко мила!
Слізьми горя не залить...
Чарівницька якась сила
У душі твоїй горить.
 
 
Всього маєш ти багато...
А труйні голки вінця?
Покохають тебе свято,
Покохають без кінця!
 

Ти чого так забилося важко...

 
Ти чого так забилося важко, [6]6
  – Вірш цей вилився в годину тяжкого хворобливого настрою; тільки в таку годину я міг висказувати подібні думки та почування, від котрих перший відкидаюсь, бо ніколи й не поділяв їх. (Приміт. П. Грабовського).


[Закрыть]
Нерозсудливе серце моє?
Нам з тобою невимовно тяжко,
Та нас кожен за те осміє.
 
 
Не звіряй своїх болів нікому,-
Світ не любить чужої сльози.
Не давай волі жалю гіркому,
Не викликуй людської грози.
 
 
Кращий друг одіпхне тебе в горі,
Затче уші на зойки твої;
Не турбуй йому ясності в зорі,
Не захмарюй на хвильку її!
 
 
Не воруш, не впинайся осою,
Відчепись – чи не бачиш хіба:
Мир пред ним розцвітає красою;
Що для нього якась там журба?
 
 
Бо коли він щасливий, найпаче
Ти спокою йому не тривож:
Чи він винен, що в світі хтось плаче,
Неможливо без того... так що ж?
 
 
От коли б затужило хто рідне,
Побиватися стало близьке,-
Наше личенько зразу поблідне,
Зрозуміємо лихо таке.
 
 
О, тоді ми не знаєм, де дітись,
Ми на ноги поставимо всіх;
Будем руки ламати, молитись,
Поки знову не знайдем утіх...
 
 
Годі ж, серце! А здиблються люди,
Що не знають відради, як ми,-
Припади до зболілої груди,
Вилий муки дрібними слізьми!
 
 
Хай святкують обранці щасливі!
Не нудись, дурне серце, замовч:
Наші співи сумні та тужливі
В них прокинуть самісіньку жовч.
 
 
Треба ввічливим всякому бути,
В шкаралущі убратись товсті
Або згинуть від лютої скрути,
Одуріти навік в самоті!
 

Не раз ми ходили в дорогу...

 
Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу -
Правдивої цілі шукати.
 
 
З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут народний та воля -
То наша найперша засада.
 
 
Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров’ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!
 
 
Аби не тікали ми труду,
Не падали легко з ударів,
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!
 
 
Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани...
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!