Текст книги "Пролісок"

Автор книги: Павло Грабовський

ТАМ І ТУТ

 
Там – квітки, та блиск, та чари,
Залицяння та вино;
Тута ж – праця, сльози, свари,
Пекло голоду одно.
 
 
Там – безкарна власна доля,
Панування без границь;
Тута ж стогін та неволя,
Припадання рабське ниць.
 
 
Там, проте, ненависть люта
Усередині душі;
Тут... джерело світла тута
Пробивається з глуші!
 

ЩАСЛИВА ЛЮДИНА

 
Кругом щаслива ти людина:
Не залякаєшся грози,
Бо ще не бачила країна
Від тебе Щирої сльози.
 
 
Не знавсь ти з мукою гіркою,
Не будеш віку ти конать...
Дай тільки бог того покою
Нікому на світі не знать!
 

ДІТЯМ

 
Перша думка наша, діти,
Краю рідному;
Першу працю присвятити
Люду бідному!
 
 
Усім серцем полюбляти
Вчіться ближнього,.
З тяжких злиднів визволяти
Неспроміжного.
 
 
Не кохайтесь у користі
З її шматтями,
А прямуйте жити вмісті,
Бути браттями!
 
 
Чули заповідь господню:
Всім любитися,
А не рить другим безодню
Та злобитися!
 
 
Отож будьмо, діти, певні
По-господньому:
Завжди милі, завжди кревні
Одне одному!
 

"Щоб настав час жданий людського єднання..."

 
Щоб настав час жданий людського єднання,
Щоб ні пана більше не було, ні хлопа,
Треба перейнятись швидше світлом знання,
Поступом, якого осягла Європа;
 
 
Кращі думки віку щиро уживати,
Як любов до брата, рівна всім свобода,-
Ширити навколо, славить, розвивати,
Аж поки не стануть приводом народа.
 
 
Треба враз порвати з батьківською тьмою,
Кинути ледарство та гидку недбалість;
Нас гнітуть з усюди,– гіршою ж тюрмою
Служить жах нікчемний, свари та відсталість.
 
 
Отже, на півставі спільної освіти
Квітом рушить вгору зерно наше власне,-
І побачать вбогі України діти
Будуче славетне, будуче прекрасне!
 

"О, яка ж ти сумна, Україно моя..."

 
О, яка ж ти сумна, Україно моя,
Навкруги оповита темнотою;
З яким жалем оце тебе згадую я
Як пошарпані груди турботою!
 
 
Не складаю пісень твоїй дивній красі,
Бо не бачу у стані сучасному;
Розпинали тебе всі до одного, всі,
Хто був паном у краї нещасному.
 
 
В царство казки твій рай на журбу одліта,
Мов прибитий негодами зимними;
А чи зможе ж кому смерть-руїна ота
Сповнить серце чудовими гімнами?
 
 
Світло правди нести проти лютого зла
В боротьбі із тяжкою годиною,
Працювать на користь та рятунок села -
Має бути любов’ю єдиною!
 

"Прийде день великої відради..."

 
Прийде день великої відради:
Чоловіцтво, змучене украй,
Ворожду закине братства ради,
На землі побачать люди рай.
 
 
Час настане для взаємин спільних,
Зоря згоди заблищить у тьмі,
Рівний всім, в сім’ї народів вільних
Раб-народ забуде об ярмі.
 
 
Згине слід хижацької гидоти,
Слід змагань деспотських чи тупих...
Треба ж перш широкої роботи
На користь загнічених, сліпих.
 
 
Треба дбати за народну справу,
Швидше всім прокинутись від сну,
Одігнать минувшину криваву,
Наближать годиноньку ясну!
 

СТОГІН

 
Війна та кров... О чоловіцтво хиже,
Не гідне навіть імені людей!
Коли джерело поновлення свіже
Діткнеться наших кам’яних грудей?
 
 
Чи вже ж не можна у братерстві жити,
У злагоді блаженство спочувать?
Ні, треба знищить, для потіхи вбити,
У прокляті кайдани закувать!
 
 
Свята любов для світу буква мертва,
Христос – давно всіма забута річ;
І гине люд, страшної ночі жертва,
1 підпйра оту злочинну ніч!
 
 
Під час і жить нема тоді охоти;
Бо тільки пильно позирнеш на мир:
Який базар бездушної глупоти,
Який дрібний пануючий кумир!
 

В ТЮРМІ

 
Я оце так гірко на душі почувся,
Так важким занадто ізробився гніт,-
Від надій гарячих мовби одхитнувся,
Від надій на вільний, на широкий світ.
 
 
День – не день, а тяжкий прокид серед ночі.
Жизнь – труна за віку, темна та німа;
І здається часом, ніби смертю в очі
Зазирає хмура, заклята тюрма!
 

НАРОДОВІ УКРАЇНСЬКОМУ

 
Я бачу: ти до краю достраждався,
Народе мій! О, чи на те ж хіба
З нещасним прошлим ти єдино здався,
Щоб буть рабом, потурачем раба?
 
 
Стогнав ти вік у муках лихоліття,
Не маючи податися куди;
Зідравши шкуру з тебе, верховіття
До ворога пролазило в ряди.
 
 
Ти сам оставсь... Страшенна завірюха
Гула, усе метавши навкруги...
Не згинув ти; зберіг високість духа,
Не витратив багатої снаги.
 
 
З-під шин тугих німого бідуванню
Життям лине отой могучий дух;
Позбудуться нащадки горювання,
Наздоженуть загальнолюдський рух;
 

ДО СЕСТРОНЬКИ

 
Друже коханий, сестронько-раю!
Життя здається сумом без краю.
На світ, на люди чи подивлюся,
Ніби підтятий чолом хилюся,
Серденько мовкне, серденько в'яне...
Але твій образ ангелом встане,
Ясно засяє із домовини,
Викличе з глибу святі спомини;
Хочеться знову весь мир любити,
Усім на добре мислить-робити,
До законання [14]14
  – До законання. – до скону, до смерті.


[Закрыть] не скласти руки,
За правду згинуть, піти на муки,
Щоб певним братом, сестронько-раю,
З тобою стрітись в іншому краю!
 

"Коли бучний бенкет на всю губу товсту..."

 
Коли бучний бенкет на всю губу товсту
Ти справляєш,– про тих спогадай,
Хто квилить у церков, на дорозі, мосту
І дрижить – простяга свою руку пусту:
«Христа ради, на голод подай!»
 
 
Коли скрутно в житті доведеться тобі,
Зрадить віра,– поглянь лиш на тих,
Хто до краю поклав свої сили слабі
За насущний шматок у лихій боротьбі,
А не витратив думок святих!
 
 
Коли люду до уст розуміння своє
Ти збажаєш як слід подавать,-
Знай: забута верства богом на світі є,
Що їй променя сонця під час не стає,-
То на неї зверни працювать!
 

КОЗАКОВІ

 
Не хились додолу, зраджений козаче,
Про лиху пригоду навіки забудь,
Найлютішу муку серце переплаче...
Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь!
 
 
Хай росте здорова, хай цвіте дівчина;
Маєш собі щастя іншого знайти:
Ти не одинокий, ти не сиротина,-
Єсть у тебе вірні соколи-брати...
 
 
Єсть у тебе думки, людові прихильні;
То кохай їх щиро, поміж гурт неси...
Всюди роздаються стони надмогильні:
Власною нудьгою пекла додаси.
 
 
Причинись до праці, де, служивши ближнім,
За своє кохання чоловік не дба;
Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним...
Там твоя турбота, там твоя журба!
 

НА БРАТНІЙ МОГИЛІ

 
Скорбота, сум... зарані склав ти руки;
Жива душа в могилу полягла;
Не стало сил боротись проти муки,
Нелюдських, кривд, невимовного зла.
 
 
За рідну волю бився ти зі тьмою,
Святої правди мирові бажав;
Життя твоє повік було тюрмою,
Та ти його на інше не зважав.
 
 
Загинув ти,– взяла своє недоля,-
Мов одірвалась вітка від гіллі;
Насіння ж те зберуть онуки з поля,
Що сіяв ти з любов’ю по ріллі.
 
 
Твоя труна незнана буде миру;
Життя ж нове збудують труни ті...
Молюся я, хай прийме душу щиру
Замучений катами на хресті!
 

МРІЯ

 
Не знав я щастя серед світа,
А от бажається, проте:
Назад вернути давні літа,
Побачить дітство золоте.
 
 
Бажав би часом полинути
До тиші рідного села,
На шлях народний повернути,
Якого доля не дала.
 
 
Бажав би з людом сірим злитись,
З’єднатись жеребом одним,
Ураз радіть, ураз журитись,
Докупи навіть вмерти з ним!
 

ОМАНА

 
Тхне благодаттю круг мене,
Квітом усе розцвіло...
Як чарівничо зелене
Наше убоге село!
 
 
Легко,– ні суму, ні болю;
Ніби душа ожива,
Простір, пануючу волю
Збуджена грудь почува.
 
 
Кожне, здається, радіє;
Любо щебечуть пташки...
Знов ти мигнула, надіє,
Сил надала здалеки!
 
 
Пестять обійми кохані
Серце любов’ю мені...
Все ж те верзлося в омані,
Все те я бачив у сні.
 

РОЗВАГА

 
Пада сніг, степи вкриває;
Хуга б’є в моє вікно;
Серце в грудях заниває,
Що однісіньке-одно.
 
 
Справді ж так? А мрії ясні;
Шлях до світлої мети;
А чаруючі, прекрасні,
Дорогі мої брати?
 
 
Хай же виє хуга люта,
Жахом серце зворуша:
Сил здобуде думка скута,
Загартується душа!
 

ХИМЕРА

 
На хвилю б тільки 'збутись туги,
З неволі виглянуть на світ,
Спинить тяжке чуття недуги,
Украйні кинути привіт!
 
 
Як гірко трупом почуватись,
Безслідним полум’ям згоріть,
До жизні-праці марно рватись,
Душі коханої не здріть!
 

"Доки сонця, доки світу..."

 
Доки сонця, доки світу,
Доки рясту, доки цвіту,
В радощах-журбі,-
 
 
Серця кращі почування,
Найщиріші поривання,
Душу – все тобі!
 

ТРУДІВНИЦЯ

 
Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.
 
 
Мертва трудівниця-пані
Біла, як віск, на столі
Там почивала, заранні
Збувшися скорбів землі.
 
 
Рук і на час не складала,
Щиро кохала діток,
Листу якогось-то ждала,-
Тільки і знав наш куток.
 
 
За день одсунула книжку,
За день не стала робить,
Як опинилась на ліжку,-
Нічим було пособить.
 
 
В непогідь, стужу злиденну
(Певно, сама сирота!)
Зайде в хатину нужденну,
Словом усіх повіта.
 
 
Дасть, коли треба, поради,
Викладе все до пуття...
Боже! З якої б то ради
Їй відбирати життя?
 
 
Журно посходились дітки
Обік німої труни:
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони.
 
 
Вдарив і дзвін похоронний...
Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній
Шану останню віддать.
 
 
Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила,-
Просто не чути попів.
 
 
А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі,-
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі.
 
 
Мовчки вернули на помин,
Що громадяни знесли,
Якось не складувавсь гомін,
Навіть дяки не пили.
 
 
Та й розійшлися по хатах,
Школа осталась пуста...
Хуга свистить по загатах,
Жалібно труп заміта.
 

ПАНСЬКИМ ДІТКАМ

 
Весело вам, дітки,
В горницях просторих;
Їстоньки чи питки -
Всього є в коморах.
 
 
Піднялися ранком -
Наймичка вас тіше;
Ляже ніч серпанком -
Спати заколише.
 
 
Зростете без труду,
Пройдете ви школу,-
Вам привіт від люду
По всьому околу.
 
 
Легкий заробіток
Вам на всіх дорогах...
Не забутьте ж діток
Ви тоді убогих:
 
 
Шо одно працюють
Змалку до могили,
А проте старцюють,
Завжди недоїли...
 
 
Що не сходять з поля,
А не мають хліба.
Що вік душить доля,
Справжня непотріба...
 
 
Що для вас, панята,
Віддали всі соки,
Та, мов цуценята.
Мулять свої боки...
 
 
Що свитки простацькі
Не до ваших красних...
Пригорніть по-братськи
Ви отих нещасних!
 

ПРОРОК

 
По городах ходив пророк
Віщати людям слово боже,
Карав він сміливо порок,
Життя осуджував негоже.
 
 
Та не послухали тих слів,
Зняли сліпуче грішні руки;
І полилась невинна крів;
Летіли градом каменюки.
 
 
Не залякався муж святий,
Підставив розбишакам груди,-
Він бачив морок їх густий,
Взивав: «Прочніться, браття-люди!»
 
 
Роздався разом щирий плач:
«Прости нас, отче, коли мога!
У тьмі блукаємо,– пробач
Та покажи нам шлях до бога!»
 
 
І от громада повела
По всьому городу пророка;
Ридав святий,– і потекла
Братерства проповідь широка.
 

ЩОГЛИК

 
«Щоглик! Щоглик!» Дітки раді.
«Щоглик!» – тільки і слівця.
А він тріпавсь на принаді,
Марно рвався із сильця.
 
 
Визволяють – скільки сміху!
«Глянь, дідусю, глянь, чи ба?»
«Бачу, дітки, вашу втіху;
Зате щоглику журба!
 
 
Зна, що буде нудить світом;
Не про нього ваш куток...
Щебетав би собі літом
Та згодовував діток.
 
 
Не привикне він до клітки,
Бо неволя всім гірка...
Не то пташки, милі дітки,-
Шкода навіть черв’яка.
 
 
Кожна твар – наймення боже -
Жити хоче, як і ви...
Хай же більш чуття вороже
Вам не кружить голови.
 
 
Тож послухайте старого:
Не держіть узаперті
Цього щоглика малого,
Бо загине в самоті!»
 
 
Позирнули дітки вгору,-
Пурхнув щоглик з рукава:
Знов витає по простору,
В небі ясному співа!
 
 
«Щоглик! Щоглик» – дітки раді.
«Щоглик!» – тільки і слівця...
З того часу на принаді
Вже не ставили сильця.
 

СИРОТИ

 
Занедужала сирітка -
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.
 
 
Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
«З сіромахою остатнім
Одружуся я хіба!»
 
 
Відказала і справдила
Сиротина чарівна:
Під вінцем святим ходила
З бідолахою вона.
 
 
І живуть собі щасливо
У коханні та миру,
Ще й нікому (от що диво!)
Не завидують в миру!
 

З ДУМОК СУЧАСНИХ

 
Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі...
Інший час, панове братство,
Інші теми на добі!
 
 
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
 
 
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан-поет, що бачив з ганку
Богоносця-мужика.
 
 
Наш мужик – то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таємний,
Що живився володар.
 
 
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
 
 
Бо часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
 
 
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
 
 
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман...
 
 
Перед нами – брат нужденний,
Яким він і справді є.
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
 
 
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати?..
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
 
 
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби -
Справа гідна сил та труду,
Річ достойна боротьби!
 
 
Хлоп-мужик, панове братство,
То – підстава в наші дні...
А Січ-мати та козацтво -
Хай царствують у труні!
 

ДО ДІТЕЙ

 
Коли б, о дітки, малась мога
Знов повернутися між вас!
Так заросла давно дорога,
Побив надії хмурий час!
 
 
Зазнайте ж втіх, поки не пізно,
Під пильним доглядом сім’ї,
Та не розкидано вас різно
З-під крилець неньчиних її!
 
 
Нехай же вам господь – благаю -
Протягне дітство золоте,
Щоб ви росли на радість краю
Без мук, що потім уздрите!
 

ОТРУТА

 
Шкода, мовляв, про те й балакать,
Чому ніколи більш не буть,
Все, кажуть, можна переплакать,
Все можна на світі забуть.
 
 
Минають літа,– образ милий
З душі притихлої зника,
Уяви поприсок [15]15
  – Поприсок – присок, попіл.


[Закрыть] безсилий
Туманом час заволіка.
 
 
Та сум останеться, не згине,
До суду-віку буде жить...
Хто серце вражене запине,
Отруту зможе затужить?
 

* * *

 
Мов ангела, тебе я стрінув
В тюрмі, так доля розлуча:
Мене в один край жереб кинув,
Тебе до другого труча.
 
 
Поглянуть раз, послухать мови,
Очей подовше не звести -
І тихо полум’я любови
Самому довіку нести!
 

ДО ШКОЛИ

 
Ну, прокидайтеся, діти:
Ранок – до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!
 
 
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні,-
Пізно вертати,– ніколи
Їх не завернете, ні!
 
 
Змалку кохайтесь в освіті,
Змалку розширюйте ум,
Бо доведеться у світі
Всяких назнатися дум.
 
 
Треба самим розвертати:
Як і до чого все йде,
Шлях безпомилишно взяти,-
Той, що до правди веде.
 
 
Щоб не зросли ви на сором
(Бійтесь найпаче того)
Та не зробились позором
Рідного краю свого!
 

ДО В. ЧАЙЧЕНКА

 
З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!
 
 
Благаю спокою,
Здоров’я та сили -
Міцною тропою
Іти до могили.
 
 
З’являть, як донині,
Художницьку вроду
На радість країні,
На благо народу.
 
 
Щоб дальш розцвітала
Та врода кращ квіту,
Щоб сміливо стала
Пред зорами світу!
 

ДУМКА ТЮРЕМНА

 
Коли вже кинуть мурувати
В’язниці мирові кати?
Не нам кайдани розірвати,
Неволю зо світу знести.
 
 
Болить душа, і слабнуть руки,
Безсило думка замира;
В устах німіють журні звуки...
Де ж ти, сподівана пора?
 
 
Вона не прийде, не загляне
За часу нашого між люд;
Мов квіт підтятий, серце зв’яне;
Снаги не вистаче на труд.
 
 
Перейдуть дні – і трупи наші
Попихач, лаючись, складе;
Не все ж умре: гіркої чаші
Удруге пити не впаде.
 
 
Потроху прийметься насіння,
Що розсівали– навкруги,
Зросте міцніше покоління,
Що не подужають враги.
 
 
За в’язнем в’язень одстраждає,
Але настане легший час,-
І добрим словом спогадає
Потомок вільний мертвих нас!
 
 
Так заточенець думав думу,
Один конаючи в тюрмі;
І тільки стіни зором глуму
Зі тьми дивилися самі.
 

ДО УКРАЇНЦІВ

І

 
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш цупкими кайданами скований,
Гине без світла на дні.
 
 
Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано
Його надії синам,
Що й розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам?
 
 
Що ж, українці! Не вішаймо голови!
Треба рятунок знайти:
Бо ще вживають і нашого олива
По цесарщині [16]16
  – Цесарщина – Австро-Угорщина.


[Закрыть] брати.
 
 
Як не здаються там стиски жорстокими,
А наперед все руша
Русь-Україна повільними кроками,
Б’ється народна душа.
 
 
Гей, українці! Не бійтесь притичини,-
Рушимо сміло туди;
Здіймемо зори свої до Галичини,
Збільшимо спільні плоди!
 
 
Жваво ж до праці тією дорогою,
Сили докупи знесім!
Сонце свободи над Руссю-небогою
Ярко засвітить усім!
 
 
Та й посеред України південної
Марно не складуймо рук,
Поки не зборемо долі злиденної,
Поки не звертиться крук,
 
 
ІІІо наші ребра довбе з ненажерністю,
Нам не даючи дихнуть...
Годі вважати ті думки химерністю,
Шиї покірливо гнуть.
 
 
Тож, українці, кажу, прокидаймося,
Швидше до гурту, за труд!
Годі, ми плутали в пітьмі...
Не даймося більше в лабети облуд!
 
 
Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш, цупкими кайданами скований,
Гине без світла на дні.
 

II

 
Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!
До труду закликую вас!
Зганяли потроху батьки наші мряку,
То й нам поробитися час!
 
 
Гуртом же, вкраїнці, до лану освіти,
Шоб вихід пошвидше знайти;
Прокиньмось від рабства, зневолені діти,-
Стяг рідний пора піднести!
 
 
Народний добробут – то наша підстава
До щастя у вбогім краю.
Гей, нумо ж до праці. Трудівникам слава,
Повища від слави в бою!
 
 
Закиньмо безглузді, нікчемні посвари
За йори, за дашки та ять...
Хай сором на вас, баламутів, та кари,
Що губите люд свій уп’ять!
 
 
Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!
До труду закликую вас!»
Не нам розігнати згромаджену мряку,-
Ми, однак, наблизимо час!
 

ІІІ

 
Багацько в нас було працівників пера,
Та щось малі, проте, лишилися здобутки.
Передивись хоча «Покажчик» Комара:
Зібгає вірш чи жарт,– ото всього добра,-
Та й шасть з очей – нема про його й чутки.
 
 
Великий сум під час правдиво дотика
За брак загальний свідомості: «Хто ми?»
Де праця наша стійна та тривка,
Любов до краю щира та палка?
Де мислі слід – художньо-творчі томи?
 
 
Тяжкі обставини – то безперечна річ...
Але що ж ми зробили в межах моги?
Як перш, над краєм непрокидна ніч.
Химерний блескіт нам припав до віч,
Без діячів стоять пустими перелоги.
 
 
Де ж ви, освічені – сестриченьки, брати?
Чи вже і дальш іти отак повинно?
Чи вже ніхто із вас не здужа помогти
Тій купочці старих борців, що до мети
Помимо перешкід змагається невпинно?
 

IV

 
Гей, брати! Над рідним краєм
Густо звисла пітьма ночі;
А ми мовчки потураєм,-
Сон важкий склепив нам очі.
 
 
Поки ж гулими [17]17
  – Гулий – безрогий.


[Закрыть] волами
Запрягатись в ярма, поки
На собі носити плями
Сороміцької мертвоти;
 
 
Сліпо йти, куди нас пхнуто,
Куди правлять швидкі струми?
Навіть серце наше скуто,-
Ним керують рабські думи.
 
 
Мов столітній дуб корою,
Заросли ми товсто брудом,
Та тиняємось марою,
Кістяками поміж людом.
 
 
А прокинувшись від сону,
Здіймем зараз страмну бучу
Або кличем охорону,
І без того невсипучу;
 
 
Доки тим звичайним робом
Не загубим вкінець краю,
Як губили, та над гробом
Не затужим: «Де ти, раю?»
 
 
Гей, брати! Поки не пізно,
Прилучаймось враз до праці,
Та не врозтіч, та не різно,-
Збудім хати і палаци!
 
 
Через власні свої дії
Здужа люд наш устояти,
І справдяться ті надії,
Що не згине наша мати!
 

ДО О.Б-ОЇ

 
Перед тобою шлях неволі,
І що зустріне – хто вгада?
Не раз від мук на яснім чолі
Застигне думка молода.
 
 
Потратить міць на дні острога,
Загинуть жертвою хреста...
Болить душа... благаю бога,
Щоб проминула доля та!
 
 
Щоб стиха навіть не торкнулось
Життя пануючого зло,
А знов до серденька вернулось,
Що в йому квіткою цвіло!
 

ДО Б. С-ГО.

 
Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б’ється дуже
Від туги серденько моє.
 
 
Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного шляху,
І от зійшлись в тюрмі з собою,
Найшли недоленьку лиху.
 
 
Мир чарівничої омани
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани -
То нам судилося одно.
 
 
Але ж і ту судьбу шалену
Не довелось ділити нам:
Ти – за Байкал, а я – за Лену,
Розтечемось по чужинам.
 
 
Хто зна: чи вернеться спромога
До праці стать за все святе,
А чи навік тяжка дорога
Колючим терном заросте?
 
 
Отак-то, голубе мій, ляше!
Тобі – рудник, мені – тайга...
Та не належить серце наше
До пут утисника-врага.
 
 
Віддавна руки нам невільні,
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,-
Хто їх хортами зацькує?
 
 
Не кривда п’яного магната,
Не заздрість жирного ксьондза,-
Нас порушає проти ката
Журби вселюдської сльоза.
 
 
В чаду скаженого прокляття
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми – рідні браття,
Ми – нерозлучні бояки.
 
 
За що ж? За те, щоб духом згоди
Все пойнялося між людьми.
Щоб наші змучені народи
Так побраталися, як ми!
 

ДО ВЕЛИКОРУСЬКОГО ПОЕТА РАМШЕВА

 
«Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!» -
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!
 
 
Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от з душі спливе чуття -
В сльозах припасти до могили.
 
 
Бо на гробах людей святих,
Що твердо гинули від ката,
Шукає кожен з нас утіх,
Любові учиться до брата.
 
 
Що наша дійсність? Ревіт гріз,
Невтихомирне пекло смаги...
Багацько ллється в світі сліз.
Та дуже мало щось розваги!
 
 
Одну відраду нам дають
Гіркі конання рабських станів:
Зародком ліпшого стають
Ті скорби горя та кайданів.
 
 
Насунуть дні: все згине, все
Приглухне в лоні, крім розпуки...
Що ж наші сили піднесе,
Запинить нам дошкульні муки?
 
 
То – світла думка про мерців,
Про те, як гибли певні браття...
Вона знов викличе борців,
До бою знов натхне завзяття!
 
 
Шануймо ж пам’ятки оті;
Хай про минуле грають струни!
Немає величі в житті,
Так є зате величні труни!
 

З ЕЛЕГІЙ

І

 
Процвітала рожа
Супроти вікна,
Запашна та гожа,
Пишна та рясна!
 
 
Але ось ударив
Лютий студенець,
Листячко ошпарив,
Погубив вкінець.
 
 
Так тьма непроглядна
Забива стежки,
Північ безвідрадна
Мотлошить думки!
 

II

 
Я не промовлю, збувшись волі:
Коли б знаття!..
Бо добре знав, якої долі
Ждать від життя.
 
 
Давно вбачав, що муки люті -
То жереб мій;
Що вік мине в пекучій скруті,
В нудьзі німій.
 
 
Та не візьму я благ покою
За муки ті,
Спітканий долею тяжкою
Узаперті.
 
 
Бувають дні, як саме нині,
Що кращ страждать,
Аніж розкош живій трунині
Себе віддать!
 

ІІІ

 
Я стояв край вікна та дивився надвір:
Насувала кругом завірюха;
Зворушилась тайга і завила, мов звір,
Дикий завід доносився уха.
 
 
І почувся мені в завиванні тому
Звук кайданів, проклять та погрози,
Страшний свист батогів, окривавший тюрму,
І зітхання, і стогін, і сльози.
 
 
А із пекла того один образ сумний,
Милий образ святої людини,
У крові, подавав: «Час минеться страмний!
Жди нехибно ясної години!»
 

IV

 
Прокидалось усе та цвіло навкруги;
Синій пролісок вився з-під снігу;
Розлилася вода, пойняла береги,
З гуком шумним проносило кригу.
 
 
Із далеких країн повернулись пташки,
Задзвеніли в пахучому гаю;
Скоро в зелень рясну уберуться садки,-
Не пізнати розкішного краю.
 
 
Тільки серце моє крила туга німа,
Не втішала квітуча природа;
Тільки в серці, як перш, панувала зима,
Не проходила хмура негода.
 
 
Нерозважна журба по утраті весни
Ясно глянуть мені не давала...
А з північних снігів, з гуртової труни
Закатована тінь уставала.
 

V

 
Життя стає щодалі гірше
В тяжких кайданах чужини;
Мені не бачити вас більше,
Украйни милої лани!
 
 
Не подихнуть повітрям рідним,
Докупи з людом не брести,
Не поділити з краєм бідним
Змагань до певної мети.
 
 
Не працювать під спільним стягом
Там на братерньому шляху...
Моїх вражінь справжнім обсягом
Тайгу призначено глуху!
 

VI

 
Скрізь повіяло весною,
Все новим життям цвіте...
Що ж я долею земною
Не вдоволений, проте?
 
 
Бо вбачаю я докупи
Слід мертвоти навкруги:
Між живучим людом – трупи,
Між друзями – вороги.
 
 
Цвіту моренько пахуче
Відусюди обійма;
Але горе невсипуче,
Як і перш, не йде з ума.