Пролісок
Текст книги "Пролісок"
Автор книги: Павло Грабовський
Жанр:
Поэзия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
Грабовський П. А.
Збірка
ПРОЛІСОК
(1894)
ПОСВЯТА
До моєї покійної
сестроньки Надії
Як побожну данину
Найсвятішої любови,
Оцю збірочку сумну,
Звуки скривдженої мови,
Я присвячую тобі,
Моя сестронько кохана,
Що загибла в боротьбі,
Злою долею спіткана!
Скільки раз пером слабим
Ти, пануючи, водила;
Падав – зором голубим
Знов на правий шлях будила!
Жовтень 1893 ...
ПЕРЕДМОВА
Народ, покинутий на злидні,
Народ, плазуючий у млі,
Повинен стратить риси рідні.
Безслідно стертися з землі!
Убогенький мій «Пролісок», але від щирого серця... Не шукайте в нім солодких пахощів, та й не барвистий він до того, звичайно... як усякий пролісок, що ледве-ледве пробився з-під снігу на мир... Тож вибачте! Заманулось до божого світла – от і склалась збірочка... вже чого варта, так нехай і вітають. Зміщує вона переважну частину моїх самостійних творів; одкинув я поеми, просторі речі епічні та дещо змісту особистого, не рушивши і перекладів, котрі згодом гадаю видати, коли бог дасть, окремою книжечкою. Все, що в «Проліску», написане мною, починаючи з 1890 року, віршів два-три хіба складені раніше, але потім перероблені,– остався один зміст.
Павло Граб
РОБІТНИКОВІ
Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі -
У чарці горенько топи...
Поки останнього хабітку [1]1
– Xабіток – майно.
[Закрыть]
Не розметають глитаї,
Поки на вічнім заробітку
Не стратиш силоньки свої;
Та не задубнеш без прочинку
Посеред улиці, поки
У карбувальному будинку
Не розлетишся на шматки.
ШВАЧКА
Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.
Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя, вередливе, зманіжене,
Вишвирне геть на сміття.
Де воно знатиме, що то за доленька -
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика.
ДАЙТЕ!
Душно конать у знесиллі...
Дайте повітря на мить!
Раз до цілющої хвилі
З ліжка мене підніміть!
Дайте-бо, дайте зітхнути
Вільно, щасливо – хоть раз,
Серцем від мук оддихнути,
Збутись щоденних образ!
Наче навішано гирі,
Вся зайнялась голова...
Думка об іншому мирі
Тільки осталась жива!
КВІТКА (до Н. К. С.)
Прощайся з ясною красою,
Бо вже заходять косарі;
Зайшли – поникла під косою,
Зів’яла ранком на зорі.
Ронивши слізку, посихаєш,-
Беруть на образи святі;
Ти все жива; благоухаєш
На кипарисному хресті!
"Розпука крає..."
Розпука крає
Серце на дні...
Зіронька сяє,
Та не мені.
Чи їй знать треба,
Як біль дійма?
Зіронька неба
На все німа!
ДО СІЯЧІВ
Де ви, правди всенародної
Та братерства сіячі?
Де ви, мислі благородної
Тверді духом діячі?
Вийдіть купою, порайтеся,
Гляньте: трупи та хрести;
Всюди – бранці... не цурайтеся
Їх великої мети.
Розсівайте жменя жменею
Чисто звіяне зерно:
Вороги над Руссю-ненею
Ізнущаються давно!
ДО Н. К. С.
Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,-
Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку нечасто скинеш оком,
Такою тільки що марить...
А раз зустрінеш ненароком -
Навіки долю озарить!
НА МОРІ
Зривається буря від краю до краю,
Бурхочуть навколо вали;
Погнулася щогла... Дарма позираю
Вперед непроглядної мли.
Ні променя навіть, ні гуку людського,
Реве лишень вітер водно,
Скажено запліскує човна гибкого...
Набачив я згубу давно.
Хвилина – і стану я жертвою моря,
Без духу поляжу на дні...
Немає рятунку... не буде... хоч зоря
Заблимала вже вдалині!
ДО ДИТИНИ
Тішся вволю; смійся, доки
Озаряє сміх уста,
Та безхмарні літа-роки
Не накладують хреста;
Доки сумом та журбою
Ще не здибало тебе;
Доки небо над тобою
І ясне, і голубе.
Так, дитино моя люба,
Погуляй – твоя пора,
Бо вже, може, лиха згуба
І по тебе десь чухра.
ДО УКРАЇНИ
Під небом дальньої чужини,
Де хуги носяться одні,
До тебе, кращої дружини,
Складаю я мої пісні.
І випливаєш ти над мене
У тій збагніченій красі,
Що не зруйнують, серце-нене,
Твої пекельники усі!
ДОЛЯ
Всі жита грозою збило;
Полягла трава...
Стихла буря: ясно, мило;
Поле ожива.
Так і наша хмура доля...
Прогудуть громи -
І зітхнем ми, збувшись горя,
Повними грудьми!
НАДІЯ
Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай.
Глянь на луг – не вся травиця
Ще потоптана у прах;
Глянь на люди – чесні лиця
Ще не всі обвіяв страх.
Ще великі перепони
Злу поставлено кругом,
Не безкарно рвуться стони
Під ворожим батогом.
Встануть мученики-браття,
Встануть сестри, як живі...
За годиною прокляття.
Мук, кайданів та крові,
Зрадно купленої слави,-
Панство волі йде услід,
І на чолі миросправи
Власно з’явиться нарід!
ПУСТКА
Пусто та голо -
Скільки збагнеш;
Степу навколо
Не осягнеш.
Рве хуртовина;
Хата – сумна,
Мов домовина
Несподівна.
Темрява ночі
Перемага,
Тяжить на очі,
Гнітом ляга.
ДО Н. К. С.
Заранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу...
А в мене пак гадка жила:
Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою запине
Отрутою повне жало!
ДУМКА
Дружили ми, а пройдуть літа,
І, може, стрінемось не ті;
Душа, мов пустка неогріта,
Перехолоне у чутті.
Загасне світле чарування,
Насунуть сірі, темні дні...
Та не забудьмо почування,
Що нас єднало до борні!
ДО УКРАЇНЦІВ
Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?
Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша,-
Рабства чаша вікова?
Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!
НА ЛИСТ
ДОПУСТИ
Що за допусти господні?
Позавчора – кріпаки,
Вчора – вільні, а сьогодні -
Хоч під вікна по шматки!
Кмет [3]3
– Кмет – селянин, хлібороб.
[Закрыть] господарем від пана
На слободу [4]4
– Слобода – свобода.
[Закрыть] одійшов...
Що ж блукає без жупана,
Без онуч і підошов?
Чувся клопіт за освіту,
Гасло щирих громадян...
А чи трапило під свиту
Піклування передян? [5]5
– Передяни (від слова передувати, йти вперед) – проводирі. Тут Грабовський вживає це слово в іронічному значенні, засуджуючи буржуазно-ліберальних діячів.
[Закрыть]
Цур питать... Бажання славне
Поміж нами доки йшло,-
Над народом панство давнє
Відрождатись почало!
В ДАЛЕЧІНЬ
За морем холодним, в далекій чужині,
Де сонця ніколи не видно з тайги [6]6
– Тайга – дрімучий сибірський ліс. (Приміт. П. Грабовського).
[Закрыть]
Де нетрі, болота лихі та пустині,
Та скали кремінні, на вічні сніги...
Де тьма та неволя одвіку й довіку,
Де, стогону опріч, нічого не чуть,
Де гине надія, де муки без ліку,
Де сльози невільницькі тільки течуть...
Де люди на себе кайдани гартують,
Де рідного брата запеклі брати
Що божу годину на пласі катують...
Там, сестронько люба, конаєш і ти.
Не падай до туги, красуйся, мій квіте;
Велике та славне страждання твоє
Шлях терну та крові любов’ю освіте,-
Неволя живої душі не уб’є.
Пом’януть твій образ бездольці закуті,
Стомленим від долі про тебе звістять;
Міць викличуть муки твої незабуті.
Перлинами сльози колись заблистять!
ВИКЛИК
Кругом неволя... гаснуть очі,-
Чого не бачили вони?
Мов той густий серпанок ночі
Повис над миром восени.
Не рушить нас кайдан, ні страта,
На все ми соромно – німі;
Освітній [7]7
– Освітній – освічений.
[Закрыть] брат сліпого брата
Гнітить і досі ще в ярмі.
Святий завіт, одвіку божий,
Занапастили, все в крові...
Коли ж постане месник можий [8]8
– Можий (можний) – сильний, могутній.
[Закрыть]
На ті злочинства світові?
У СНІ
Сон мені снився...
Вечір зрина;
Я опинився
Коло млина.
Любо, привільно
В тишу гулять...
Верби прихильно
Гнуться, шумлять;
Шепчуться лози,
Ріють човни...
Бризнули б сльози,-
Майся вони.
Сивий рибалка
Сіть закида,-
Здійметься скалка,
Плесне вода.
Журно дзюріє
Попід веслом...
Огнище мріє
Геть за селом.
Хлопці на паші
Чи косарі
Сіли до каші
Серед ріллі.
Божа дорога
Опочива...
Пісня розлога
Сум навіва;
Хвилею ллється,
Стогне, зітха,
Плаче, сміється
І затиха.
Сяють зірниці;
Спустилась ніч;
Поверх дзвіниці
Віщує сич...
І я прокинувсь
Тяжко зі сну,
Неначе ринувсь
Знов у труну.
Тьма наді мною,
Стужа дійма,
А за стіною
Виє зима.
ДО ТОВАРИСТВА
Не горюйте, що тьмою окрите
Непривітане ваше життя,
Кров’ю серденько все перелите,
Перебрехано кращі чуття;
Світ обвіяний пахом могили,
І до краю панує тюрма,
Задаремно погублено сили,
В тілі кістки живої нема...
Не сумуйте, що купа на купі
Всі поляжем за діло святе:
На зітлілому нашому трупі
Невмируще братерство зросте!
ТЯЖКИЙ ЗАВІТ
Любить врага, всестраднице свята,
Ти людям грішним завішала.
Конаючи під тяжею хреста
За сонце правди, як повчала...
Твої завіти... бережу я їх...
Ти стежку світиш і з могили...
Але простить мучителів твоїх
Я не відчую в собі сили!
СУЧАСНИКОВІ
Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою -
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!
Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів життя,-
А вже воно на тебе вспіло тхнути
Диханням смертного пиття!
І підеш ти гірким шляхом недуги,
У темряві шукаючи зорі,
Конаючи з невимовної туги,
Довіковічним бранцем прі! [9]9
– Пря – боротьба.
[Закрыть]
Дізнаєшся в кайданах самотини,
У тридцять літ – знесилений дідусь,
Гадавши нишком: кращої години
Я в мирі ледве чи діждусь...
Та вірую, що хрест мій не безплодний,
Що хрест отой – бездольний люд спасе,
Запинить, певно, стогін всенародний,
Вітчині щастя принесе!
ДО ГАЛИЧАН
Міцно, браття, стиснім руки,
Обіймімось гаряче:
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!
Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всіх однако мати вбога
До роботи заклика.
Годі ж спільної розради,
Шо люд путами скула;
Годі з нас тієї стради,
Що країна прийняла!
ДО РУСІ-УКРАЇНИ
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власно сподівавсь.
Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!
ГАДКА
Власне щастя та турботи,
Власні думки... кинь гадать...
До громадської роботи
Слід життя своє віддать.
Згинуть марні піклування
В тихім захистку хрестів,
Розлетяться почування.
Крім любові до братів.
Вона піде поміж миром,
Яко заповідь людська;
Щастя всіх – святим кумиром
Стане мужа-бояка!
НАД МОГИЛОЮ
І пекло мук, і крові море,
Якого, може, не знайду,
І найлютіше в світі горе
Я бачив – гіршого не жду.
Чи мислив я ж, щоб ізнялася
Рука на неї, всесвяту,
Щоб кров та чиста пролилася,
Щоб помста вбила душу ту!
ДО...
Що ні хвилину,
Скутий журбою,
Серденьком лину
Я за тобою.
Думоньку-мрію
Марно кохаю,
Тяжко болію,
Тихо зітхаю.
Тільки зирнути,
Радо заплакать,
Раз пригорнути,
Раз побалакать...
Біль дужч діймає,
Турботу буде...
Тебе немає,
Тебе не буде!
ЗІВ’ЯЗНИЦІ [10]10
– Зів’язниця – товаришка по ув’язненню, по засланню.
[Закрыть]
За народ свій нещасливий,
Повна щирої журби,
Ти ступила на правдивий
Шлях святої боротьби.
Опинились ми в неволі,
Побратались взаперті,
Ти не знала краще долі,
Як лихі конання ті.
І моливсь я нишком богу
В нерозважному страху,
Щоб тебе, мою небогу,
Зло не стріло на шляху!
ДО ТОВАРИША
Не скаржись на власне довідане горе,
Що в жизні нести довелось;
Поглянь лиш на сльози – цілісіньке море
Їх по світу геть розлилось.
Куди не піткнешся – панують кайдани;
То де вже спокою нам ждать?
Як щирі народу свого громадяни,
За край ми повинні гадать!
НА ПРОЩАННЯ
(М. В. С-му)
На прощання, милий брате,
Що сказать тобі?
Моє серденько розтяте
Ниє все в журбі.
В темну даль без повороту,
Може, зникнеш ти...
А нам треба б на роботу,
Бо люд кличе йти.
До завітів будьмо ж певні;
Доки мисль руша,
Стіймо поруч, як найкревні,
Як одна душа!
Обійнять навік немога,-
Обійму на час...
Доки світ, тяжка дорога
Не розлучить нас.
Що кайдани та напасті?
Годі потурать...
За братів нам доля пасти,
За сестер вмирать!
В гадці віки я з тобою,
Голубе ти мій!
Спогадай же хоть добою
У нудьзі німій!
МАРА
Бурно встали хвилі,
Відусіль течуть...
Боже... Де ви, милі?
Ні душі не чуть.
Сестронька єдина
На світі була.
Проклята година...
От і ту взяла!
НАРОДОВЦЕВІ
"Оце я думаю, брати..."
Оце я думаю, брати,
Про долю рідного народа;
Прийшла година хрест нести,
Бо всюди – злидні, скрізь незгода.
Оце гадаю,– і мені
Таки частесенько здається,
Що мир, запеклий у борні,
Жартує тільки та сміється;
Що пал мережаних речей
За оборонників святині -
Одна омана для очей
Чи марний гук серед пустині;
Що мир, лукавий, як дівча,
Цього на людях уквітча,
А серце схилить до другого,
Пригорне потай дорогого,-
І хто всю душу віддає -
В кайдани зрадно закує,
На трупі бенкет бучний справить,
За домовиною ославить.
Дітей на внуків нацькує;
Що мир... О ні... бо тільки вами
Душа убога замарить,-
Якими радими словами
Бажав би я заговорить.
Я знову вірю, що пригода,
Мов чорна хмара, пропливе,
Що невмируща міць народа
Усе лихе переживе!
СИРОТИ
Сердешні діти... батька взято;
Смерть несподівано прийшла...
Пекельний Ірод справив свято,
Пир людожерності та зла.
Не поборов страшної муки
Борець хоробрий: все хотів
Знять догори ослаблі руки,
Востаннє стати на катів.
Сердешні діти... вам байдуже;
Ви усміхались, дивлячись,
Як ваша ненька рідна туже,
Слізьми безрадісно ллючись.
Бо ви не знали... Діти, діти!
Так тіштесь, доки ростете...
Чи довго на світ вам глядіти?
Як батько, може, помрете!
НА ПАМ'ЯТЬ
Навік минули вільні годи,
В далекий край припало йти;
І от під тяжкий час пригоди
Мені сестрою стала ти;
Мов ангел, сяла предо мною,
Неначе квітонька цвіла,
Моєю зорею ясною,
Моєю музою була!
Тебе нема, а все з могили
Твій образ світлий устає,-
І знов душа почує сили,
Замарить серденько моє.
ДАЛЕКО
Там, далеко, на Вкраїні,
Сяє сонечко ясне,
Світить людям, та в чужині
Не навідає мене.
Там десь ллються рідні звуки,
Боротьба за люд іде...
Тута ж часом від розпуки
Стигне слово молоде.
Там матуся теплі сльози
З горя щиро вилива...
Тута ж хуга та морози,-
Серце в тузі занива.
Побратими любі, милі,-
Скрізь розкидані вони:
Спочивають у могилі
Чи по тюрмах ждуть труни.
"Україна приснилась мені..."
Україна приснилась мені,
Я прокинувсь ізмучений дуже;
Ранній промінь гуляв по стіні,
Та не легше було мені, друже!
Люду мимо чимало пройшло,
Радий гомін та жарти – байдуже...
А на серці у мене скребло,
І не легше було мені, друже!
Онде гай величаво дріма,
Вільна пташка так весело круже,
Чорнобрива жоржину лама...
Та мені не полегшало, друже!
"Гаряче душа молилась..."
Гаряче душа молилась,
Лихом вражена новим;
Наді мною ти схилилась,
Ніби світлий херувим.
І замовкло люте горе,
Серце марить, ожива...
Чи надовго? Де ти, зоре?
Боже! Хмара виплива.
ПО МОРЮ
Чимало днів по морю,
У тьмі німій,
На певну зустріч горю
Плив човен мій.
Швиряли хвилі бурні
На всі краї...
Вставали думи журні
Нудьги-змії.
Вітчини берег милий
Зникав і зник,
І рвався мій безсилий,
Розлучний крик.
А прірва виє, кличе
До бороття,
Пловцеві згубу зиче
Без вороття.
БОРЦЕВІ
Не трать надій:
Ти згинеш,– слід
Твоїх подій
Розтопить лід
В серцях катів,
Любов натхне
Їм до братів...
Вік промине;
Любов же та
Одним одна,
Що день – свята,
Що день – ясна,
Переживе
І всіх і все,
Життя нове
У мир внесе!
"Красно при долині..."
Красно при долині
Квітонька цвіла,
Та до кіс дівчині
Мати заплела.
Гордо чарівниця
Вродою пиша:
Чиста, як зірниця,
Молода душа.
Хай же сліз не баче,
Сяє-розцвіта,
Доки згине, наче
Квітонька ота!
БЛАГАННЯ
Над усім обладу маєш,-
Вчуй же стогін, прихились,
Правий боже! Чи зламаєш
Ти кайдани ці колись?
Дай нам силу вирвать руки
Із обіймів їх цупких,
Зарятуй від скону-муки,
Тхни огнем надій палких!
Розірви на небі хмари,
Тьму згромаджену розвій,
Щоб загибли людські чвари,
Вчувши голос дужий твій!
КРАЩЕ
Тяжко в неволі нудитись;
Молодість... де вона є?
Краще б у світ не родитись,-
Стільки він мук завдає!
Сестроньки, браття – в могилі,
Вороги ж люті – живі...
Як не затоплять їх хвилі
Вилитих сліз та крові?
Терпіть, а має справдитись
Божий святий заповіт...
Добре у світ не родитись,
Краще – побачити світ!
ДО БАНДУРИ
Не голосна ти, вбога бандуро,
Подруго люба тюрми!
Люди освітні вчують похмуро,-
Їх не привернемо ми.
Прості... чи дійде ж слово любові,
Чи їх прихилять пісні?
Супроти моря поту та крові
Що наші співи сумні?
Де вже бездольцям тим відрізняти
Ворог ти клятий чи друг...
Треба б поперед нам обійняти
Ціну народних послуг!
"Нудьга без краю, серце гасне..."
Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна,-
Її не знав я... літо красне
В тюрмі за нею промина.
Заліза вічні наді мною...
Гнітить мертвота... сум та сум...
Вагуча пітьма пеленою
Щораз ляга на скутий ум.
Та все любов’ю б’ються груди;
Бажав би віки працювать,
До миру кличучи, щоб люди
Людей спішили розкувать!
СПОГАДАННЯ
Згадав я вас – і якось тихо
На серці хорому стає,
Потроху легша давне лихо
Чи тільки злегшання вдає.
Згадав – і наче ангел мира
Душі побитої торкнувсь,
Утішний звук зриває ліра,
Покій загублений вернувсь.
Всі наші стрічі так короткі,
Так несподівані були...
Та ваші риси – милі, кроткі -
Довіку в пам’ять залягли!
ЗАПИТАННЯ
Коли, буває, ненароком
На тебе стомою війне
І ти поглянеш пильним оком
На окружаюче сумне;
Коли роздивишся довкола
На безбережне море зла,
До лжі призвичишся, що згола [12]12
– Згола– цілком, геть-чисто.
[Закрыть]
Людей нікчемних опрягла...
То запитаєш журним криком:
За віщо ж люд носив хрести,
Смертельно вік боровся з віком,
Губили страдників кати?
ДО СЕСТРИ
Сяли зорі, підбивався
Місяць... справді віяв рай...
Одиноким серцем рвався
Я в далекий інший край:
Де на страті, сестро мила,
У терновому вінці,
Ти від ката опочила
З правим знаменем в руці.
Ти мовляла: «Щирий боже!
Захисти та укріпи;
Моє серденько неможе
Все любов’ю окропи!»
І встають передо мною
Перебуті вкупі дні,
Як дорогою сумною
Ми брели по чужині...
Помінялись ми хрестами,
Поклялися хрест нести
І гарячими вустами
Цілували ті хрести.
Попрощались, розійшлися,
Сумували в самоті...
Твої муки відбулися,
Змовкли вустоньки святі.
Мир красує... Сам собою
Я конаю у журбі:
Лину в думці за тобою,
Вік молитимусь тобі!
ВНОЧІ
Ніч панує непроглядна,
Тьма усе заволіка...
О, яка ж ти безвідрадна,
Моя тюрмо, та тяжка!
І в минулому – могили,
І попереду – хрести;
Як-то вельми треба сили
Світлу віру донести.
ЖІНОЧА ДУША
Обезмучено-недужий,
В тузі я поник чолом...
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.
Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина...
Що ж ото за ангел в світі,
Що за зоря весняна?
Гасне зірка найясніша,
Ангел ангела втіша...
То – жіноча найніжніша,
Найчаруюча душа.
ДО МУЧЕНИЦІ
Бувають темні дні розпуки:
Нічого серце не бажа,
А тільки прагне швидше муки,
На краще щастя не зважа;
Чогось турбується, шукає,
Вінця тернового жада,
На себе кари накликає,
За мир боліє та страда.
В той час безсилого жадання
Перед тобою я схилюсь,
Хресту великого страждання
Душі твоєї помолюсь!
В САМОТІ
Хай скажено кайданами
Ворог нас усіх кує!
Світла зоря водить нами,
Промінь мужності дає.
Так чого ж пак серце рветься,
Загартоване давно;
Чого інший раз озветься
Слабим стогоном воно?
Чи невже ж і кращі мари
Тяжко зіллються слізьми,
Не розбивши туги-хмари,
Як і ретязів тюрми?
ВОРОГИ
Від поконвіку нас повчали
І нині раду подають,
Щоб люди злодіїв прощали,-
Хай ближніх дальш собі цькують.
Отак за мир, любов та братство
Лилась велика мова та
І люд кувала за кріпацтво
Во ім’я господа Христа.
Але стають другі години,
Яка от саме настига:
Плямують зрадника країни,
Прощають власного врага!
ТУЖБА
Не в обіймах рідні -
У покійній труні
Ти, голубко моя, опочила;
А від катових рук,
Серед пекла та мук,
Всі пригоди життя покінчила.
Разом промінь загас...
Задаремно в той час
Викликала ти неньку до себе...
Висла пітьма німа...
Ти була не сама,-
Три сестри помирали край тебе;
Мовчки труту пили,
Попрощались, лягли -
Із тобою загинуть докупи.
Наостанку кати
Підійшли, щоб знайти
Всі чотири замучені трупи!
НА СПОГАД
Що божий день, коханий друже,
Мені спогадуєшся ти...
Заблимав ранок, хуга струже,
Але «між гори» треба йти.
І от рушаєш ти в дорогу:
Напівобтята голова,
Твою, вважай що дітську, ногу
Кайдан залізний повива.
Схопивши молот чи сокиру,
Ти в підземеллі хутко зник,-
І відгукнувсь в догоду миру
Нелюдським стогоном рудник.
Стомлений працею тяжкою,
Знов повернувся до тюрми,
Та не знайшов і там покою
Середи скреготу та тьми!
ДО СОЛОВЕЙКА
Розтьохкався соловейко
На калиноньці;
Щось не спиться серед ночі
Сиротиноньці.
«Розваж, розвій, соловейку,
Мою тугоньку;
Чи забуду прикру людську
Я наругоньку?
Чи судилось мені мати
Свою квітоньку,
Чи тинятись вік по наймах,
Серед світоньку?
Чи знайду я коли-небудь
Власну доленьку,
Чи все тягти чуже ярмо
Та неволеньку?»
Тьохка, плаче соловейко
На калиноньці,
Та не знає дати ради
Сиротиноньці.
ОРЛИ
Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.
Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,
На пожитки густі
Позіхаючи
Та кишені товсті
Напихаючи.
Дяка богу – всього
Враз набралися:
Від народу свого
Одцуралися...
А поки що чуже
Розшолопають,-
Чого вміли, то вже
Не второпають...
Ще й вирлають на мир
Гірш Московщини:
«Що за хлопський кумир
Народовщини!»
Чн таких ти орлів
Сподівалася,
Як за них лила крів,
Турбувалася?
Не так збавлять снаги
Силоміцники,
Як оті вороги,
Підпомічники!
ЛЮДИНА ЄСЬМ
Людина єсьм... Мене гнітуть слаботи;
Я чую їх, несила ж утекти;
Нікчемні мрії, суєтні турботи
Скули кругом, мов ретязем кати.
Все враз порвать... Нема у грудях влади:
Страшне життя, страшніша вічна тьма;
Не жду я більш ні щастя, ні відради...
Та хто зважа на доводи ума?
Жага взаємин та кохання в серці;
Наново манять блага світові...
Простіть мене, о мученики-мерці,
Простіть мене, о страдники живі!
Стомився я... без сил, на півдороги,
Украй побитий думами, стою;
Молю в людей і ласки, і підмоги...
Як сором стис головоньку мою!
Коли ж і де просвіток я поб,ачу?
Чого ж мені в невольницькій глуші
Ти не послав, о боже, на придачу
Усіх незгід хоть рідної душі?
Людина єсьм... Жага любові в серці;
Як одігнать замани [13]13
– 3амана – принада, спокуса.
[Закрыть] світові?
Простіть мене, о мученики-мерці,
Простіть мене, о страдники живі!
