Текст книги "Неділі в серпні"

Автор книги: Патрик Модиано

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...

І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сильвії!

Я почув за спиною кроки, і на понтоні з'явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.

– Мамо, це – Рене Журдан.

Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.

– Хто? – перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.

– Рене Журдан, мамо...

Гість простяг їй руку.

– Добридень, пані...

Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.

Тоді Рене Журдан простяг руку Сильвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.

– Рене Журдан,– сказав до мене Вількур,– мій товариш. – І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.

Той сів.

– Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.

– Чудовий,– прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку – таку саму порожню, як і його погляд.

Вількур нахилився до матері.

– Той чоловік, що хоче продати діамант,– Журданів товариш.

Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.

– Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.

– Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це – історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається «Південний хрест».

– Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!

– Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?

У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.

– Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.

– Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.

– Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. – Покажете мені той ваш «Південний хрест».

– Завтра, мамо?

– Завтра. – Вона задумливо похитала головою.

– Ходімо, Рене,– сказав Вількур. – Треба поглянути, як там посувається робота. -Він підвівся і став переді мною. -Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сильвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...

Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сильвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.

Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.

Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сильвії:

– Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.

– Зараз...

Сильвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.

– Може, нам краще сісти на сонечку? – озвалася до мене пані Вількур.

Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?

– І які ж будуть ваші фотографії? – запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості.

– Чорно-білі,– відповів я.

– Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.

Ця категорична думка мене здивувала.

– А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню. – Якусь хвилю вона мовчала. – Береги Марни – це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя... Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.

Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.

– Може, ви перебільшуєте? – спитав я.

– Зовсім ні... Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.

– Спробую,– пообіцяв я.

– На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне... Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти... Це – місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу... – Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось. – Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни... Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв'єрі... Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа...

Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос...

– Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з'являвся... Він тих людей знав... І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях...

Сильвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.

– Рада була з вами познайомитись.

Тоді поцілувала в чоло Сильвію.

– Піду спочину, дитино моя.

Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.

– Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.

– Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими... – Слово «похмурими» вона вимовила підкреслено на паризький лад.

– Дивна жінка,– сказав я до Сильвії.

Ми сиділи на краю понтона, і Сильвія притулилася щокою до мого плеча.

– А мене ти теж назвеш дивною жінкою?

Вона вперше звернулася до мене на «ти».

Ми сиділи вдвох на понтоні й дивилися на човен, що пропливав серединою річки – так само, як того дня... Вода вже не здавалася застиглою, по ній пробігали легенькі брижі.

Течія несла човен і надавала ще більшого розмаху веслам, що рухалися повільно й ритмічно. І ми чули, як під сонячним промінням хлюпає вода...

Мою кімнату помалу огорнула темрява, а ми цього й не помітили. Сильвія поглянула на свій годинник-браслет.

– Спізнююсь на вечерю. Свекруха з чоловіком, мабуть, уже чекають. – Вона встала. Тоді підняла подушку, відкинула ковдру. – Я загубила сережку.

Перед шафою з дзеркалом одяглася. Зелена куртка та червона спідниця щільно облягали її талію. Сівши на край ліжка, взула босоніжки.

– Якщо вони гратимуть у карти, я, може, одразу й повернусь. Або прийду завтра вранці.

Вона обережно причинила за собою двері. Я вийшов на балкон і провів поглядом її тендітну постать, червону спідницю, що віддалялася в сутінках уздовж набережної.

Я чекав її, простягшись на ліжку, цілий день. Потім сонце, пробиваючись крізь жалюзі, світлими плямами падало на стіни та її тіло... Внизу перед готелем, під трьома платанами, ті самі гравці в кулі до пізньої ночі грали свою партію. Ми чули, як лунали їхні голоси. Гравці почепили під деревом електричні лампочки, і їхнє світло теж пробивалося крізь жалюзі, кидаючи на стіни смужки, ще світліші, ніж від сонячного проміння. Блакитні очі... Червона сукня... Каштанове волосся... Пізніше, багато пізніше яскраві барви згасли, і я почав бачити все тільки «в чорно-білому кольорі», як казала пані Вількур.

Кілька разів вона лишалась у мене до ранку, її чоловік від'їздив у справах – разом із тим, що в замшевих черевиках, з баранячим лобом та порожніми очима, а також із другим, який хотів продати діамант. Того другого вона не знала, але ім'я його часто згадували в своїх розмовах Журдан та її чоловік. То був якийсь Поль.

Вночі я зненацька прокинувсь і підхопився в ліжку. Хтось повертав дверну ручку. Я ніколи не замикався – на той випадок, якщо Сильвії пощастить прийти до мене. Вона ввійшла. Я помацав рукою по стіні, шукаючи вимикача.

– Ні... Не вмикай...

Спершу я подумав, що Сильвія просто затулила очі від світла нічника. Але вона ховала обличчя. Волосся в неї було розкуйовджене, через усю щоку тягся свіжий рубець, з якого текла кров.

– Це мій чоловік...

Вона безсило опустилася на край ліжка, а я навіть не мав носовика, щоб витерти їй кров із щоки.

– Я посварилася з чоловіком.

Вона лягла поруч. Я уявив собі товсті Вількурові пальці, його коротку товсту руку, що б'є Сильвію в обличчя, і мене занудило.

– Я посварилася з ним востаннє... Тепер ми поїдемо звідси.

– Поїдемо?

– Так. Удвох. У мене внизу машина.

– Але куди?

– Ось поглянь... Я взяла діамант. – Вона піднесла до грудей руку й показала мені діамант. Він висів у неї на шиї на тонкому ланцюжку.

– З ним ми можемо не думати про гроші. – Потім зняла із шиї ланцюжок і поклала камінь у мою долоню. – Тримай у себе.

Я поклав його на нічний столик. Той діамант налякав мене не менше, ніж кривавий рубець на її щоці.

– Тепер він наш,– сказала Сильвія.

– Ти справді гадаєш, що його слід узяти з собою?

Вона наче не чула мене.

– Журдан і той другий захочуть поквитатися з моїм чоловіком. Вони не вгамуються, доки він не поверне їм діаманта. – Вона говорила пошепки, так ніби за дверима нас хтось підслуховував. – А він не зможе повернути його вже ніколи. Він їм дорого заплатить. Тепер знатиме, як заводити сумнівні знайомства...

Вона нахилилася до мене ближче. Я побачив її погляд і почув останню фразу, яку вона прошепотіла мені на вухо:

– І я стану вдовою...

В обох у нас вихопився нервовий сміх. Потім вона вимкнула нічник і міцніше притислась до мене.

Машина стояла під платанами перед готелем – там, де так допізна товклися гравці. Але тепер їх уже не було, і лампочки під деревами не горіли. Сильвія захотіла вести машину сама. Я сів поруч, її валіза лежала впоперек на задньому сидінні.

Востаннє ми проїхали набережною Варенни, і коли я про це згадую, машина в моїй уяві рухається дуже повільно. Я бачу тополі на невеличкому острові посеред Марни, бачу на ньому високу траву, портик і гойдалку, до яких ми добиралися плавом так давно, коли вода ще не була така каламутна... Там, на другому березі річки, темною масою здіймався Шенв'єрський пагорб... Востаннє промайнули кам'яні будівлі, нормандські вілли, дерев'яні дачі, бунгало початку століття, збудовані на гроші розпусних дівчат... І парки, де росли липи. Великий ангар Спортивного Центру на Марні... Огорожа й парк навколо «Палацу на островах»...

Перед поворотом праворуч у місячному сяйві востаннє з'явився вареннський пляж, де все й почалося... Трамплін, роздягальні, альтанка, всі оті будівлі, що того літа нашого дитинства здавалися нам казковими, а цієї ночі стали мовчазними й пустельними назавжди...

Це була та подія в нашому житті, після якої ми почали відчувати тривогу. Змішане почуття вини і невпевненості, потреби від чогось тікати, не знаючи напевне від чого... Ця втеча закидала нас у найрізноманітніші місця, доки завершилась отут, у Ніцці.

Коли Сильвія лежала поруч зі мною, я не міг стриматися, щоб, узявши діамант між пальці чи розглядаючи, як він сяє на її шкірі, не сказати собі, що він принесе нам біду. Хоча ні. До нас за нього билися інші, інші носили його на шиї чи пальці, а він переживав віки, твердий і байдужий до того, що спливає час, і до того, що він сіє смерть. Ні. Тривога народилася зовсім не від цього холодного каменя з голубим блиском, а від самого життя.

І все ж таки на самому початку, відразу після того, як ми покинули Варенну, в нашому житті був короткий проміжок, повний щастя й спокою. Це було в Болі, у серпні. Ми найняли на Бузковій вулиці кімнату, вікна якої виходили на майданчик для гри в міні-гольф. До самої півночі нас заколисували голоси та сміх гравців. Не привертаючи уваги, ми сиділи за столиком під соснами, перед критою шифером зеленою будкою, де видавали ключки та білі кулі для гольфу.

Те літо видалося дуже спекотне, і ми були певні, що нас тут повік ніхто не знайде. По обіді ми підіймалися на насип і видивлялись, на якому пляжі цього дня більше людей. Тоді спускалися на той пляж, знаходили вільне місце і простягалися на рушниках. Ніколи ми не почували себе такими щасливими, як у ті хвилини,– загублені в натовпі, серед пахощів усіляких кремів для засмаги. Діти навколо нас зводили з піску замки, а продавці з лотками переступали через тіла, пропонуючи морозиво. У ті серпневі дні ми були, як і всі, й нічим не відрізнялися від решти людей.