Текст книги "Неділі в серпні"

Автор книги: Патрик Модиано

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Як і доти, Вількур підстрибував перед нами, заступаючи дорогу. – Нам з вами треба владнати деякі справи, хіба ні? А то їх владнає хтось інший...

Тепер він уже ладен був розпочати бійку. Я уявив собі, як перехожі оточують нас і ми вже не можемо вийти з їхнього тісного гурту, як хтось кличе поліцію і з-за рогу виїжджає патрульна машина... Саме цього, без сумніву і прагнув Вількур.

Я штовхнув його знову. Тепер він ішов поруч із нами, не відстаючи й не випереджаючи нас. Кров уже капала йому з підборіддя.

– Нам треба поговорити... В мене для вас багато цікавих новин...

Сильвія взяла мене під руку, і ми звернули вбік, але Вількур одразу, мов восьминіг, учепився за мене.

– Ви не можете піти просто так! Я... Я теж існую! Треба між нами все владнати... А то за це візьмуться інші!

Вількур стискав мені руку, вдаючи, ніби це – дружній жест. Щоб звільнитися, я різко стусонув його ліктем під ребра. Він застогнав.

– Ви хочете, щоб я влаштував на вулиці скандал? Щоб я закричав «тримайте злодіїв»?

У цю мить його обличчя перекривила дивна гримаса, ніс здався кривим.

– Я завжди стоятиму на вашому шляху. Якщо, звичайно, ми не домовимось. Це єдиний спосіб не допустити, щоб втрутилися інші люди...

Ми з Сильвією кинулися бігти. Від несподіванки Вількур добряче відстав. Наздоганяючи нас, він когось штовхнув, і двоє чоловіків зупинили його й зажадали, щоб він вибачивсь. Ми забігли до якогось підворіття, а тоді через провулок і двір вискочили на Англійську набережну.

На бульварі Гамбетта я знову подзвонив з телефонної будки Нілам. Довго лунали гудки, але ніхто не відповідав. Повертатись додому нам не хотілося, і ми сподівались, що Ніли запросять нас до себе. В них ми були б для Вількура недосяжними.

Але за хвилину, на цій сонячній вулиці, серед людей, що простували до моря, сутичка з Вількуром здалася нам сміховинно незначною. Остерігатися не було жодної причини. Ми так само, як і решта людей, маємо право скористатися з цього теплого зимового дня. Вількур, хай він хоч гопки скаче, не завадить нам почати нове життя. Що він нам зробить? Цей чоловік для нас просто не існує...

– Чому він так вистрибував перед нами? – спитала Сильвія. – Здається, він у якомусь ненормальному стані...

– Так, вигляд у нього не такий, як завжди.

Те, як Вількур нас переслідував, досить невпевнено погрожував, свідчило про його безсилля. Йому бракувало почуття реальності. Навіть кров, що виступила в нього з губи й потекла по підборіддю, здавалася тепер не справжньою, а бутафорською, як у кіно. А та легкість, з якою ми позбулися Вількура, також збентежила нас.

Ми посідали на осяяній сонцем лавці в парку Ельзасу й Лотарингії. Діти з'їжджали з гірки, гралися в пісочниці, гойдалка раз у раз злітала вгору, і цей ритмічний рух, мов коливання маятника, зрештою нас заспокоїв. Якби Вількур проходив тут, він би не помітив нас серед решти людей, що наглядали за своїми дітьми. Та навіть коли б і помітив, то що з того? Ми вже давно вирвалися з тієї непевної місцевості, якою була для нас долина Марни, де від стоячої води йшов запах твані... Того дня небо було таке блакитне, фасади білих і рожевих будинків такі яскраві, що той привид Вількур проти цих барв просто не міг нічого вдіяти. Він їх не витримає. Він розчиниться в цьому повітрі, що пахне мімозами... Часом я проходжу повз віллу, де жило подружжя Нілів. Це на бульварі Сім'є, метрів за п'ятдесят від рогу, де стоїть будинок колишнього готелю «Регіна». Та вілла – один із небагатьох приватних будинків, які ще збереглися в кварталі. Та немає сумніву, що залишки старої забудови незабаром щезнуть зовсім. Ніщо не спинить прогресу!

Я міркував про це якось уранці, повертаючись із прогулянки в парку Арен на пагорбі Сім'є. Біля вілли я зупинився. Недавно у занедбаному парку коло неї почали зводити будинок. Подумки я запитав себе, що вони робитимуть з віллою – розваляють її чи збережуть і залишать поруч із новим будинком. Може, є надія, що вілла зостанеться, адже вона зі своїми дверима та вікнами у вигляді невеличких арок ще в доброму стані й нагадує палац «Малий Тріанон» у Версалі.

Вілла впадає в око не відразу, бо стоїть трохи збоку від бульвару й на пагорбі. Щоб розгледіти її над підпорним муром із балюстрадою треба стати на протилежному боці бульвару, на розі проспекту Едуарда VII. У нижній частині муру, якраз посередині, є ґратчаста залізна хвіртка, за якою кам'яні сходи ведуть угору до вілли.

Хвіртка весь час відчинена, бо тепер за нею будівельний майданчик. На мурі висить білий щит із назвою будівельної компанії, прізвищем архітектора, підрядчиків і датою, коли одержано дозвіл на будівництво. Нова споруда матиме ту саму назву, що й вілла: «Шато-Азюр». її новий власник – фірма СЕФІК, що міститься в Ніцці, на вулиці Тондюті-де-л'Ескарпен.

Одного дня я пішов туди, щоб запитати прізвище людини, в котрої фірма СЕФІК купила віллу «Шато-Азюр», і мені розповіли подробиці, які я, проте, вже знав. Колись вілла належала американському посольству, і воно наймало її приватним особам. Я розумів, що мої запитання могли здивувати, навіть викликати підозру в службовця фірми – привітного блондина, який розмовляв зі мною, і я ні на чому не наполягав.

Навіщо все це? Я кілька разів намагався довідатися щось про віллу ще до того, як фірма СЕФІК придбала її й розпочала будівництво. Але тоді, як і на вулиці Тондюті-де-л'Ескарпен, у відповідь на свої запитання я нічого певного не почув.

Сім років тому вілла ще мала звичайний собі вигляд. Не було будівництва, не було щита на підпорному мурі з балюстрадою, а ґратчаста хвіртка була замкнена. Край тротуару стояв довгий сірий автомобіль з дипломатичними номерами. Це була та сама машина, якою Ніли підвозили нас із Сильвією до вілли «Свята Анна» того вечора, коли ми з ними познайомились. Я подзвонив. До хвіртки підійшов чорнявий чоловік років сорока, в темно-синьому костюмі.

– Вам чого?

Він говорив різко, з паризькою вимовою.

– Я побачив машину свого друга,– сказав я, показуючи на сірий автомобіль. – Я хотів би його побачити.

– Кого саме?

– Пана Ніла.

– Ви помиляєтесь, пане. Це машина пана Конде-Джонса.

Він стояв за хвірткою і пильно дивився на мене, ніби прикидаючи в думці, якої небезпеки від цього незнайомця слід чекати.

– Ви певні, що машина належить саме йому?

– Звичайно. Я його шофер.

– Але тут жив мій друг.

– Ви помиляєтесь, пане. Цей будинок належить американському посольству.

– Мій друг був американець.

– У будинку живе американський консул Конде-Джонс.

– Давно?

– Вже півроку. – Він поглядав на мене так, ніби я був несповна розуму.

– А міг би я побачити цього пана?

– Вам призначено зустріч?

– Ні. Але я американський громадянин, і мені потрібна його порада.

Привласнивши собі американське громадянство, я несподівано викликав у чоловіка довіру.

– В такому разі ви можете побачитися з паном Конде-Джонсом відразу, якщо хочете. У нього саме приймальні години.

Він відчинив хвіртку, чемно – мабуть, через моє «американське» громадянство – впустив мене й провів до вілли.

Біля порожнього басейну перед віллою в одному з крісел із світлого дерева сидів чоловік. Він курив, трохи відхиливши назад голову, ніби підставляв обличчя слабким променям сонця.

Він не чув, як ми підійшли.

– Пане Конде-Джонс...

Той перевів погляд на нас і всміхнувся.

– Цей чоловік, пане, хоче з вами поговорити. Він американець.

Конде-Джонс підвівся. Він був невеликий на зріст, кремезний. Чорне, зачесане назад волосся, великі сині очі, вуса.

– Чим я можу вам допомогти?

Він сказав це по-французькому, без найменшого акценту, і так лагідно, що мені аж потепліло на серці. Вираз, який він ужив, означав не просту ввічливість, а тактовну уважність до мене. Принаймні саме це я почув у його голосі й інтонації. До того ж у мене вже так давно ніхто не питав: «Чим я можу вам допомогти?»

– Я хотів поцікавитись про одну річ,– пробурмотів я.

Шофер тим часом пішов, і тут, біля цього басейну, мене охопило якесь дивне відчуття.

– Про що саме?– – Він доброзичливо дивився на мене.

– Я сказав неправду... Я сказав, що я американський громадянин...

– Американський чи ні, любий друже, яке це має значення?..

– Я хотів спитати, хто жив у цій віллі раніш.

– Раніш? – Він обернувся й голосно гукнув:

– Поле!

Шофер з'явився відразу, ніби ховався десь зовсім поруч, за деревом чи за муром.

– Принесіть нам чогось випити.

– Зараз, пане консуле.

Конде-Джонс жестом запросив мене сісти в одне з крісел із світлого дерева, а сам сів поруч. Шофер поставив біля нас тацю з двома склянками жовтуватої рідини. Пастіс? [Розведений водою анісовий лікер] Конде-Джонс зробив великий ковток.

– Я вас слухаю.

Він, мабуть, був задоволений, що має нагоду з кимось поговорити. Напевно, обов'язки консула в Ніцці не дуже його обтяжували, лишалося багато вільного часу, і його треба було чимось заповнити.

– Раніш я бував тут досить часто. Тут жило одне подружжя... Ті люди називали себе власниками будинку.

Я не міг, звичайно, розповісти йому про все. Існування Сильвії я від нього приховав.

– Як було їхнє прізвище?

– Ніли. Він – американець, вона – англійка. Вони їздили на вашій машині, тій, що стоїть перед входом.

– Це не моя машина,– відповів Конде-Джонс і одним духом допив свій пастіс. – Коли я приїхав, вона тут уже була.

Але потім той автомобіль зник. Щоразу, підіймаючись на пагорб Сім'є, я сподівався побачити його край тротуару перед віллою. Але його не було. Якось я навіть подзвонив біля хвіртки, щоб переконатися, що у віллі справді нікого немає. Ніхто не вийшов. Так я зрозумів, що Конде-Джонс виїхав, забравши автомобіль з дипломатичними номерами, і ніхто його в Ніцці ще не замінив. Пізніше, завдяки тому щиту на мурі з балюстрадою, я довідався, що вілла американському посольству вже не належить і що скоро її, можливо, не стане зовсім.

Востаннє я зустрівся з Конде-Джонсом одного вечора в квітні. Я лишив йому свою адресу, і він надіслав мені невеличкого люб'язного листа, в якому запрошував мене в гості й повідомляв, нібито має намір розповісти про віллу «Шато-Азюр» щось таке, що, як він писав, може мене зацікавити.

Він сидів у тому самому кріслі, що й під час нашої першої бесіди, біля басейну, дно якого було вкрите пожовклим листям та сосновими шишками. А втім, Конде-Джонс, певно, нерухомо просидів там від самого початку виконання своїх «дипломатичних функцій», як він сам висловлювався, трохи глузуючи з себе. Бо хоч посадою консула можна й пишатися, а все ж таки було неясно, в чому ті його «функції» в Ніцці полягають. Він розумів, що ця посада в нього остання, що сюди його «вислали» і він сидітиме тут до самої пенсії.

І ось цей час настав. Після двадцяти років сумлінної служби при посольстві Сполучених Штатів у Франції Конде-Джонс мав повертатися до Америки. Він хотів, щоб я прийшов сьогодні й узяв папери, які мене цікавлять, а також для того, щоб, як він потім сказав, «обмити» його від'їзд.

– Завтра я від'їжджаю,– промовив Конде-Джонс. – Я залишу вам свою адресу у Флориді. Якщо будете в Америці, радо з вами зустрінуся.

Він мені симпатизував, хоч відтоді, як я вперше подзвонив у ґратчасту хвіртку вілли «Шато-Азюр», ми зустрічалися всього три чи чотири рази. А може, я просто був єдиний, хто порушив його «дипломатичну» самотність у Ніцці.

– Мені боляче покидати Лазуровий берег... – Він замислено подивився на порожній басейн і занедбаний парк, що пахнув евкаліптом.

Шофер подав пастіс. Ми сиділи поруч біля басейну без води.

– Я маю для вас новину. – Він подав мені великий синій конверт. – Мені довелося звернутись до посольства, в Париж...

– Безмежно вдячний вам за турботи.

– Прошу. Мені й самому було цікаво... Прочитайте ці папери дуже уважно. Вони на це заслуговують...

Я поклав конверта собі на коліна. Він іронічно подивився на мене.

– Ви казали, що прізвище вашого приятеля було Ніл?

– Так.

– Скільки йому було років?

–Близько сорока.

– Тоді це те, що я подумав... Йдеться про історію з...

Конде-Джонс шукав потрібного слова. По-французькому він розмовляв бездоганно і все ж таки час від часу спинявся – це була, без сумніву, звичка дипломата,– щоб підібрати точніший вираз.

– ...про історію з привидами.

– З привидами?

– Так, так. Ви самі побачите.

Із чемності я не хотів відкривати конверт при ньому. Він пив свій пастіс маленькими ковтками, милуючись парком і останніми променями надвечірнього сонця.

– В Америці мені буде нудно... Я звик до цього будинку... Дуже дивна вілла, якщо вірити цим паперам... А втім, я ніколи не чув тут жодного підозрілого звуку. І не бачив уночі жодного привиду... Правда, сплю я дуже міцно... – Він по-дружньому поплескав мене по руці. – Ви добре робите, що досліджуєте таємниці цих старих будинків на Лазуровому березі...

У конверті я знайшов два бланки – такого самого кольору, що й конверт,– американського посольства. Текст був надрукований на машинці рожевими літерами: «Шато-Азюр», вілла на бульварі Сім'є в Ніцці, у 30-х роках належала Вірджілові Нілу, громадянину США, власникові фірми косметичних виробів та парфумів «Токалон», дирекція якої містилася в Парижі – вулиця Обер, 7, та вулиця Помп, 183, а також у Нью-Йорку, на 20-й Західній вулиці, 27. У 1940 році, коли почалася окупація, Ніл повернувся до США, а його дружина залишилась у Франції. Оскільки Сполучені Штати вступили у війну, фірма «Токалон» підлягала передачі німецьким окупаційним властям. Однак пані Ніл, уродженій Бордьє, пощастило довести своє французьке громадянство, і це дало їй змогу очолити фірму свого чоловіка».

Проте у вересні 1944 року, після визволення Франції, становище пані Ніл ускладнилося. Як виявилося, «в період німецької окупації вона підтримувала в Парижі та на Лазуровому березі тісні стосунки з Етьєном-Полем Леандріні, 16 травня 1916 року народження, останнє відоме поліції місце проживання: Париж, XVI округа, проспект Фош, 53, засуджений заочно 21 червня 1948 року за співробітництво з окупантами до двадцяти років примусових робіт із повною конфіскацією майна, а також позбавленням французького громадянства та забороною проживати у Франції протягом двадцяти років».

Посольство повідомляло, що віллу «Шато-Азюр» конфісковано у вересні 1944 року «внаслідок розслідування діяльності Етьєна-Поля Леандріні, з яким пані Ніл перебувала в тісних стосунках». Конфіскували віллу американські війська. У червні 1948 року було досягнуто угоди, згідно якої пан Вірджіл Ніл, директор фірми «Токалон», передав віллу «Шато-Азюр» посольству США у Франції».

Зазначалося також, що «пан і пані Ніли не мали дітей». Конде-Джонс підкреслив цей рядок зеленим чорнилом і дописав на берегах: «Одне з двох: або ваші знайомі – просто привиди, або в них є еліксир молодості, виготовлений у лабораторіях фірми «Токалон». Сподіваюся, ви цю таємницю розгадаєте. Бажаю успіху!»

І все ж це був не сон. Його справді звали Вірджіл Ніл. Я навіть зберіг візитну картку, яку він дав мені під час нашої першої зустрічі, написавши на ній номер телефону вілли. І я щоразу діставав картку з кишені перед тим, як набрати його номер у телефонній будці на бульварі Гамбетта. На картці тільки стоїть (я ще раз перевірив це сьогодні ввечері): «Пан і пані Ніл». Адреси там нема.

Єдине свідчення нашого знайомства з Нілами (якщо вони звалися справді так і якщо повірити у привиди чи в еліксир молодості, про який казав Конде-Джонс) і єдиний доказ на користь того, що то був усе ж таки не сон,_ це їхня візитна картка та знімок нас чотирьох – Сильвія, я та Ніли, – зроблений на Англійській набережній одним із вуличних фотографів, що підстерігають там туристів.

Я ще й досі бачу того фотографа щоразу, коли проходжу повз «Середземноморський палац»,– він чергує там завжди, фотограф вітається зі мною, але апарата на мене не націлює – мабуть, відчуває, що я вже не турист і з натовпу не виділяюся. З цим містом я вже злився.

Того дня ні Сильвія, ні Ніли навіть не побачили, як він нас сфотографував, і я непомітно взяв у нього рекламний проспект з адресою. Через три дні я, нічого не кажучи Сильвії, зайшов до його ательє на вулиці Франції. Я завжди зберігаю такі фотокартки – ці свідчення існують довше, ніж тривали скороминущі хвилини прогулянок у сонячному надвечір'ї, коли ми були щасливі... Ні, ніколи не слід відвертатися від цих вартових часу з фотоапаратом на шиї: вони чатують на мить, щоб назавжди спинити в ній нас. Я знаю, про що кажу: Фотограф... Адже я теж був фотографом...

Я хотів занотувати всі подробиці нашого спілкування з Нілами так, ніби складаю донесення для поліції або письмово відповідаю на запитання слідчого, який не тільки допомагає мені розгадати цю таємницю, а й ставиться до мене доброзичливо, навіть по-батьківському...

Я мав зателефонувати тому Вірджілові Нілу протягом тижня. Це було якраз після нашої зустрічі з Вількуром. І Ніла «втішило», як він висловився, те, що ми таки нагадали про себе. Вони з дружиною, мовляв, згаяли десять днів на «непередбачену ділову поїздку», але тепер будуть «раді» пообідати з нами, якщо це нас влаштовує, другого дня. І Ніл дав мені адресу ресторану, де ми й зустрілись о пів на першу.

Італійський ресторан з фасадом гранатового кольору стояв на вулиці Поншетт біля підніжжя Замкової гори. Ми з Сильвією прийшли перші. Нас посадили за столик на чотирьох, замовлений Нілом. Крім нас, у залі не було жодного відвідувача. Кришталеві люстри, білі гладенькі скатертини, на стінах-картини у стилі Гварді [Гварді Франечко (1712-1793) – італійський художник, представник венеціанської школи], на вікнах візерунчасті грати... Монументальний камін, у глибині якого ліплений герб із квітками лілеї... З невидимих гучномовців лунали мелодії відомих пісень у виконанні симфонічного орестру...

Думаю, Сильвія поділяла мій острах. Адже ми нічого не знали про людей, що запросили нас на обід. Чому Ніл так хотів зустрітися з нами? Чи варто списувати це на рахунок тієї притаманної декотрим американцям невимушеності, з якою вони, ледве познайомившись, уже звертаються до вас на ім'я і показують фотокартки своїх дітей?

Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам'ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах – твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова – без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам'ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив:

– А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.

– Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж... Там ми й познайомились.

Вона ствердно кивнула головою.

_ А ви? – раптом запитав він. – В якій галузі працювали в Парижі ви?

– В галузі художньої фотографії.

– Художньої фотографії?

– Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.

Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:

– Ви одружені?

_ Так, одружені,– відповів я, пильно дивлячись на Сильвію.

Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.

Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;

– Сподіваюся, ваша подорож була приємна?

Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:

– Так. Ми їздили у справах.

– У яких саме?

Він не чекав такого прямого запитання.

– Ну... Це пов'язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса...

– Ви давно цим клопочетесь?

_ Та ні. І тільки у вільний час. – Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття. – Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.

Нілова дружина знов усміхнулась.

– Так... Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,– проказала вона з таким самим непритомним виглядом. – Виробництво – це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут.

– Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби... Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх...

Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс. Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: «Отже, ви хочете відновити фірму «Токалон»? – І вже ближче, просто на вухо: – Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?»

Сильвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.

– Глядіть, щоб він не розтанув!

Це був не жарт. Коли Сильвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.

– У вас гарна прикраса, – всміхнувся він. – Чи не так, Барбаро?

Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.

– Він справжній? – запитала з дитячим виразом на обличчі.

Ми з Сильвією перезирнулись.

– Так, на жаль, він справжній,– сказав я.

Моя відповідь начебто здивувала Ніла.

– Ви певні? Камінь досить чималий.

– Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,– пояснив я. – І це нас неабияк обтяжує.

–А ви віддавали його на експертизу? – запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.

– Звичайно... В нас є всі папери на цей діамант. Він називається «Південний хрест».

– Вам не варто носити його з собою, – сказав Ніл. – Якщо він справжній

Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?

– Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.

Ніл насупив брови.

– А що робити? – провадив я. – Найняти сейф у банку?

– Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.

– За штамповку? – Ніл не зрозумів цього слова.

– Ми б його продали,-мовив я. – Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...

Ніл задумливо дивився на діамант.

– Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.

Я знизав плечима.

– Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.

– Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.

– Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сильвія.

Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:

– Запрошуємо до нас на каву.

А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.

Сильвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.

– Божевільні! – кинув Ніл. – Їм аби швидше!

Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.

– Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають на службу... – Потім звернувся до мене: – А вам не доводилося служити в якійсь конторі?

Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:

– Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!

Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом «Шато-Азюр».

– Цю назву віллі дав мій батько, – сказав Ніл. -Він збудував її перед війною.

Його батько? Це мене трохи заспокоїло.

Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац «Тріанон» і здалася мені розкішною.

– Барбаро, будь ласка, каву.

Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.

Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів'яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.

– Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,– промовив він.

Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.

– Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи. – В його голосі наче почулися щирість і сум. – За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?

Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.

– А ваш батько й досі тут живе? – запитав я в Ніла.

– Мій батько помер.

– Пробачте...

Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.

– Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...

Сильвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились – так наче він злякався, що Сильвія побачить щось підозріле.

– Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.

Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сильвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?

Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.

– Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз... -Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сильвію якомога далі від дверей. – Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.

Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: «Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?..»

_ Мій батько помер двадцять років тому,– мовив Ніл. – Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною... – Він стенув плечима й показав поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки. – Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.

– А де ж ви живете решту часу? – поцікавилася Сильвія.

– У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл. -Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.

Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.

Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сильвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.

Згодом мова зайшла знову про «Південний хрест». Ніл звернувся до Сильвії:

– То ви справді бажаєте продати свій діамант?

Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сильвії. Я вирішив, що це – всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сильвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.

– Так, ми хотіли б його продати,– озвався я.

– Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.

Ніл говорив вочевидь серйозно.

– Ви не матимете з ним клопоту,– промовив я заспокійливо. – Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...

– Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,– сказала Сильвія. – Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.

– Скільки ви за нього хочете? – промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей...

– Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,– сухо сказав я. – У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.

– Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,– озвалася Сильвія.

– Ван Клееф? – перепитав Ніл.

Це гучне ім'я змусило його замислитись.

– Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку! – заявила Сильвія.

Барбара Ніл холодно посміхнулась:

– Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.

А я подумав: «Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?»

– Я міг би знайти для вас покупців,– знов проказав Ніл. – Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?

Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.

– Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав? – тихо запитав я.

– Звичайно.

– Хочете чогось випити? – запропонувала Барбара Ніл.

Я кинув погляд на Сильвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сильвію і тихо спитав: