Текст книги "Байда, князь Вишневецький"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

АКТ П'ЯТИЙ

СЦЕНА ПЕРВА

У Вишневці під церквою.

Купа ярмаркових круг кобзаря.

Кобзар

Якої ж вам, браташше, заспівати?

Чи про ясного пана між панами,

Що не схотів по-панськи князювати

І побратавсь навіки з козаками?

Чи про того, що мусив свині пасти

Серед сільської челяді-дрібноти,

Та знявсь угору, мов той дуб гіллястий,

І прихиливсь до голої голоти?

Хома Плахта. Що за дотепне слово в цього Шерешира! Як на кого націлить, дак справді мов з лука вшереширить.

Турецький Святий. Ну вже так, що вшереширив! Побратавсь, ка, навіки з козаками, а, мабуть, чи не посваривсь навіки. Дарма що тому десятий год минає, а козаки не подарують йому, що зайнято в полон мало не всю Судню раду. Він знав про бесурменське наступаннє та й не з'ясував гетьманові.

Один з ярмаркових. Про козаків ще можна міркувати і так і сяк, а це річ певна, що Ганжа і вмираючи йому своєї неволі не подарує.

Другий. Ге, ге! тепер вони хіба на тім світі зустрінуться. Того десь у Криму запроторено, а той потонув у Московщині, мов у безкрайому морі.

Третій. Я й досі дивуюсь, що чого цей Байда зараз подавсь на Муравський шлях, [113]113
  – Муравський шлях – один із стратегічних шляхів 16 – 17 ст., яким користувалися кримські татари для нападів на Лівобережну і Слобідську Україну та Росію. Починався з Перекопу, проходив південними українськими шляхами, далі – територією Харківського полку і йшов до Тули.


[Закрыть] скоро побив бесурмен? Покинув і здобич недуванену, [114]114
  – Дуванити – ділити, розподіляти.


[Закрыть] і турецькі коні не пайовані. [115]115
  – Пайований – поділений.


[Закрыть]

Четвертий. Чого подавсь? Таж він не знав, що Ганжу Андибера вхоплено, то й боявсь помсти за безчестє.

Третій. За яке безчестє?

Четвертий. От тобі на, за яке! Не про що й потаїв Байда бесурменське наступаннє: аби Ганжу збезчестити.

Турецький Святий. І Ганжу, і всіх тих, що за Січову честь були озвались. Ось нехай, мов орда вас голими руками переловить, а я ще більшої здобуду собі слави.

П'ятий. І оце б то Байда боявсь Ганжиної помсти! Се вже курзу-верзу, кошелі плету. Як я бачив його на Босфорі, то, здається, коли б вискочив до нього з пекла той, що держить на руках Іуду, а з пельки рига полом'єм, дак і йому б затопив меча в черево. Не було тоді тілько крил у Байди: а то наче архангел з огняним мечем побивав турків, далебі! Не людською, божою силою воював сей лицар.

Турецький Святий. Що ти розносивсь із своїм Байдою, мов дурень з писаною торбою? Ти подивився б, як ми з Ганжею усе море навкруги городами освітили.

Шестий. Було б з нас і того дива, що Байда бився сам на сам із турецьким султаном. Поти бивсь, поки в руках од мечів самі держална позоставались. Тоді вхопив поганця та й роздер йому щелепи, як у Києві святий Самсон леву. [116]116
  – Знаменитий фонтан у Києві на Подолі (в районі Червоної площі) з фігурою Самсона, який роздирає пащу лева.


[Закрыть]

Семий. Ти казане кажеш, а я від самих ганжан чув, як загатив Ганжа Чорне море турецькими галерами. Тим-то й не було за козаками погоні.

Восьмий. О-хо-хо-х, братчики! полетіли наші орли різно.

Шестий. Нема нашого Байди, нема нашої слави!

Турецький Святий. Нема нашого Ганжі, нема нашої честі й поваги!

Хома Плахта. Коли б ти, брате, не пропив своєї кобзи, то й заспівав би оце про городи навкруги моря. А то Шерешир і співатиме, як Байда роздер турчинові щелепи. Що люде плещуть, те й співатиме. На те він кобзар.

Турецький Святий. Ні, вже цього-то не буде! Співай, Шерешире, про Ганжу Андибера! Співай, коли не хочеш бачити кобзи в друзках!

Костир. Годі тобі, п'яному, до тверезого сикатись. Як пхне, то й ногами вкриєшся. Он дивись, який бідаха шкандиба. Дивітесь, небожата: це якась непевна людина. Бач, як його скалічено! (Увіходить Ганжа, з утятою рукою). Здоров бувай, козаче-небораче! Де це руки, так як і я, збувся, лихої години здобувся?

Андибер

(млявим гласом)

Сам бачиш, батьку, де. Моя свитина,

Подряпане обличчє й тіло голе

Виявлюють, що за лиха година

Мене туряла через Дике Поле.

Костир. Так, синку, бачу. Се ти втікав з ординської неволі. Се тебе тернові сховища так обдерли-обшарпали. Не літа се тебе зогнули, не старощі снігом притрусили. Се тебе неволя скорчила, велика туга зморщила. А доконала твою козацьку молодецьку силу болюча кукса, що й видко, як вона крізь ганчірку гарячу крівцю цідила. Знаю, синку, й рубані, знаю й стреляні рани: що рубані, мовляв, широкі, а стреляні глибокі; що рубані кров'ю зійшли, а стреляні к серцю прийшли... Як же це тебе, синку, лихо спіткало?

Андибер

Се, батьку, в мене тілько ще півлиха,

А ціле лихо – десять літ неволі,

Та ворогу з біди моєї втіха,

З моєї лютої, гіркої долі!

Костир. Аж десять літ! О милосердний господе! Мене держано в скиту неволею тілько десять день, да й то кожна година здавалась мені роком. Лучче мені на волі нищуном при божому дому пробувати, аніж неволею в розкошах скитувати.

Андибер

Дак це ти справді той Костир спасенний,

Що слобонив козацтво від погоні?

Костир. А ти ж хто такий, синку, що мене знаєш?

Андибер

Хто був я, нічого про те питати...

Тепер я кукса – Куксою й зовуся.

Костир. Як же ти зробився куксою, синку?

Андибер

Я день у день важкі ворочав жорна

Під карбачем-арапником татарським.

Мене за ногу ланцюгом узято...

Ноги втинати річ була даремна.

Вужем степів сухих не перелізти,

Кульзі до рідної країни не добратись.

Як загнилась нога, за ліву руку

Приковано мене до жорен клятих.

Мурзак забув сокиру коло мене...

Дождавши ночі, я подрав сорочку,

На голе тіло натягнув свитину

І, руку втявши, рам'єм обматавши,

Пошкандибав німим степом по зорях.

О воленько, душе всього живого!

Нема над тебе радощів на світі;

Нема розкошів більших козакові,

Як соколом куди хотя летіти!

Турецький Святий

Кобзарю! залиши про Андибера думу,

Про помсту Ганжі над срібляниками.

Прислухайсь, як з неволі бідолаха

Втікав тернами, дикими степами.

Аж десять літ він мучивсь на прикові,

Ворочав жорна татарюзі злому

І втяв руки собі задля святої волі...

Такого ще й не снилося нікому!

Хома Плахта. Аж десять літ? Лишенько! То, може, ти, козаче-небораче, знаєш про нашого Ганжу? Може, чував, як йому там у неволі живеться?

Андибер

Я Ганжу знаю, як себе самого...

Ми десять літ укупі бідували...

Обох нас рівно й дуки, і нетяги

Мов волоцюг-собак, позабували.

Хома Плахта. Позабували? Ні, Ганжі Андибера козацтво довіку, до суду не забуде. Ось на, покріпись горілицею та розкажи нам про нього. Сьогодні в нас Пречиста, храмове свято. Меду про сей день понасичувано, [117]117
  – Меду... понасичувано... – наварено меду (для пиття).


[Закрыть] горілок понакурювано, пива понаварювано. Уся Горинщина зібралась у Вишневець ярмаркувати.

Андибер

(випивши)

Лий, брате, ще: бо й горло пересохло

І мов язик прилипнув до гортані...

(П'є).

Ще лий, а то у животі поморхло,

Так наче в чабаці або в тарані.

Костир. Я помічаю, діти, друзі, по цьому козакові, що він замолоду стояв дорого. Бачте, як од горілки випростується!

Турецький Святий. Такого заввишки не знайти й на всьому ярмарку.

Хома Плахта. Бравий був козарлюга, та проклятуща неволя заїла.

Андибер . Ні, не неволя, ви мене заїли.

Хома Плахта. Як ми?

Костир. Ого ревнув! Неначе з бочки...

Андибер

Ви й слухати і знати не хотіли,

Що в нас нема там на хребті сорочки;

Що літом пряжемось ми там на спеці

І тремтимо зимою без кожуха;

Що не зісталось бранцеві-сердеці

Нічого, тільки визівнути духа.

Турецький Святий. Ні, горопахо Козурю! не кори нас таким докором. Про тих чур козацьких та про мужів громадських таки й правда, що не чували, а про самого Ганжу Андибера ми й [у] піснях співали, як його аж тричі в утеках наздоганяли, ув Орду завертали та ще в гіршу каторгу завдавали.

Андибер

Оце ж його й держали на прикові,

Вповаючи, що за свого гетьмана

Козацтво скинеться хоч по корові

Та й викупить у бесурмена-хана.

Ні, ви співали тут собі здорові,

А ми в тім лютім пеклі погибали

Та смерті в господа собі благали.

Ярмаркові тиснуться до Ганжі Андибера.

Костир. Годі ж уже, синку, нарікати на щербату ко-зацьку долю да на тяжку неволю. Ось на, покуштуй оковитої з мого боклага.

Андибер

(п'є нахильця)

Дай ще ковтнути. Оковита добра...

По животу новим здоров'єм грає.

У ключ кипить козацька кров хоробра;

Душа, мов пекло, полом'єм палає.

Турецький Святий. Дивись, Хомо, не той чоловік став!

Костир. Гей, козаки, діти, друзі! се перед вами не заволока незнаний. Се ваш Ганжа, ваш Андибер Фесько, гетьман Запорозький, батько козацький!

Ярмаркові. Батьку ж ти наш!.. Гетьманоньку ж ти наш!.. Хлібодарничку ж ти наш!.. Славонько ти наша, честе наша!.. Здобиченько ти наша, похвала наша!

Андибер

Я не гетьман, не Андибер, не Ганжа.

Я кукса – Куксою і зватись буду...

Що з мене сила насміялась вража,

Я їй цього до суду не забуду!

(Ударивши по стоячій бочці і висадивши дно).

Турецький Святий

Се він! се Ганжа! Ганжина се вдача!

Його рука! Його залізна сила!

Не зникла в каторзі снага козача!

Завзятості орда не придушила!

Андибер

На Півневім Скоку пропав той Ганжа,

Що вас водив полями та морями:

Там з нього сила насміялась вража,-

Піймавсь у лика перед козаками.

Тепер він Кукса... Торохти ж громами,

Скалічений нетяго-заволоко!

(Ударивши по лежачій бочці і висадивши клепку).

Помстись над дуками-срібляниками,

Помстись над їх заступником жорстоко!

Турецький Святий

Наш рідний батьку! ми тобі поможем

Помститись над людськими ворогами.

Хома Плахта

За правосудним помаганнєм божим

Топтатимеш срібляників ногами.

Турецький Святий

Сьогодні я воли продав остатні...

Ось гроші! Справ собі гетьманські шати.

Хома Плахта

А я позгортував усякі злидні хатні,

Щоб жінку на храму відпоминати.

Та ні, нехай без поминок царствує...

Ось гаманець на чоботи-сап'янці.

Костир

А се Костир свій чересок дарує,

Щоб красувавсь єси в пернатій шапці. [118]118
  – Перната шапка – шапка, прикрашена пір'ям.


[Закрыть]

Один з ярмаркових

Гурра! дивись, попростилали рядна;

Хто що розгорив, вергає-скидає,

Одежею козацькою гетьмана

І чобітьми, і грішми спомагає.

Другий

Гурра, гетьмане, Ганжо Андибере,

Красо й хвало козацького народу!

Нехай тобі дорогу слава стеле

Від сходу сонця до його заходу!

Становлять Ганжу Андибера на бочці.

Андибер

Козацтво, діти, друзі, небожата!

Над Байдою ваш Кукса візьме гору

Топтатиме під нозі супостата

І завіта знов з вами до Босфору.

Як повний соняшник цвіте-сіяє,

Так засіяє море пожарами

І збагатить нас на весь вік безкрає

Добром турецьким, злотом, талярами.

А ти, Стамбуле, не пишайсь гаками:

Байдуже нам про ті залізні роги!

Затрусишся знов перед козаками,

Як заревуть, мов на Дніпрі пороги.

Спускається завіс. Чути кобзи, цимбали, бубни, співи.

СЦЕНА ДРУГА

У Вишневці на замку Крестова світлиця з предківськими портретами.

Увіходить княгиня Вишневецька в чернечій одежі.

Княгиня

Залізний лист мені приснився ранком...

Вертається з Московщини мій сокіл.

Король йому баніцію прощає,

До служби кресової закликає...

Пауза

Ох... Десять літ – ні, десять сотень років...

Як серця нашого стає!.. О синку!

Де ти?.. Розмаявши ворожу хмару,

Ти сам узявся хмарою і зникнув.

Тобі було противно дяку слухать;

Не любі стали й ті пісні хвалебні,

Що кобзарі тобі на честь складали,

Твоє велике діло вихваляли.

Пилами й туманами обгорнувся,

На матір, на сестру не озирнувся.

Не нам, жінкам, лицарське серце знати,

В печалі й тузі словом розважати.

Ми за гріхи якихсь незнаних предків

Покутовати сотні років мусим...

Чернець... Заковане в залізо серце

Для жінки і для матері не б'ється.

О, скілько вас докупи тут забралось,

(Дивлячись на предківські портрети).

І вдачею лицарською з'єдналось!..

Олегу й ти, чубатий Святославе!

Зоставили насліддє ви криваве.

А ви, наслідниці княгині Ольги!

По ній зостались вам одні тривоги,

Безсонні ночі, сльози одинокі,

Зітхання, мов церковний склеп, глибокі.

Се, мабуть, вища присудила воля,

Щоб їм лягати трупом серед поля,

А нам над ними думками літати,

Криваві рани слізьми обмивати.

Увіходить Катруся в чернечій одежі.

Катрусю, дорога моя дитино,

Єдина втіхо, споминко єдина

Про ті літа, як я, щаслива мати,

У парі вас надіялась вбачати!

Сьогодні десять літ, як ми вернулись

У Вишневець із-за лихих Порогів,

Де печеніги дикі загніздились

І в дикарів нових переродились.

Ти десять літ одежу чорну носиш,

За матір господа благаєш-просиш

І маєш тихую надію в бозі,

Що вже вона на райському порозі;

Що з раю прабабки її вітають,

Твоє подвижництво благословляють

І дякують пречистих душ цариці,

Що прийняла дівочі обітниці.

Увіходить Тульчинський оддалеки.

Вволи ж тепер мою сердешну волю,

Усолоди гірку самітню долю

Тому, хто став бездітниці за сина,

Ким захистилась наша Україна

Він десять літ до тебе не лицявся,

Про любощі ні словом не озвався.

Невольник мовчазний твоєї волі,

Чатує з козаками в Дикім Полі;

З окритою залізом головою,

Стоїть готовий день і ніч до бою.

Що мовчки ти для матері чинила,

Те мовчки він чинив для побратима.

Вас двоє в світі, двоє душ високих,

Сердець на дружбу і любов глибоких.

Такими душами сей світ держиться,

Ім'я господнє на землі святиться.

Катруся

Княгине-мамо! я не без користі

Він дику, люту силу войовничу

До подвигів спасенних нахиляє.

Він дише правдою, святої правди,

Завіту рицарства, достерегає.

Одна у нього хиба – нововірство;

Та, слухавши його оповідання,

Сама в чернецтві ти вже не вбачаєш

Людської жизні вищого призвання.

Катруся

Так, не вбачаю, мамо: бо черниці,

За мур від горя жизні заступивши,

Про власне, монастирське, горе дбають,

Для світу ж ніби справді вимирають.

Тим часом ні в гаремах мусульманських,

Ні по улусах степових татарських

Біди й наруги більшої не знають,

Яку козацькі жени в нас приймають.

Оце ж довіку буду дівувати,

Жінок нещасних в тузі розважати,

Покинутих сиріток доглядати,

На добрий путь, на розум наставляти.

Княгиня

Моя голубонько! хіба ж не можна

Круг рідної сім'ї сиріт збирати

І тим козачкам нещасливим тугу

В їх бідолашній долі розбивати?

Катруся

Не можна, бо сім'я – душі зневага,

Се – рваннє серця, матінко-княгине:

Однаково і рицар, і нетяга

Свого часу дітей і жінку кине.

Ось ряд черниць, сумний, як склеп підземний.

Се женщини гіркі, з мечем у грудях...

Наш вік – жіноцької журби вік темний,

Біди, невиданої ще на людях.

В тебе пронизане в самої серце

Мечем кривавим, як огонь жерущим,

На горе всім, хто горнеться до тебе,

На радощі ненавидникам злющим.

Княгиня

О бідний побратиме мого сина,

Найкраще серце, розуме найвищий!

Чи не була б дочка моя щаслива,

Коли б не знала, чим се время дише?

Твої нововірні оповідання

Про світ широкий, про науку правди

З дівочого веселого кохання

Зробили сум без пильги, без одради.

Тульчинський

(наблизившись)

Княгине!

Княгиня

Ах! ти тут, мій орле сизий?

Тульчинський

Я тут і чув сердечну, щиру мову,

І перебить не смів: бо ви снували

Найвищого життя тонку основу.

Та край наш мріями низькими дише.

Колись, читавши, будуть дивувати,

Що він собі руїнне право пише

І все з землею надиться зрівняти.

Княгиня

Як? що?

Тульчинський

Вернувся Андибер з неволі

І зветься Куксою: бо без руки вернувся.

Він хоче на срібляниках помститись

За те каліцтво, що в Орді здобувся.

Княгиня

Хто ж провинив йому в його нещасті?

Тульчинський

Князь Байда.

Княгиня

Тим, що вдарив, мов із хмари

Нежданий грім?

Тульчинський

Ні, тим, що Судню раду,

Мов череду, обскочили татари.

Княгиня

То син мій провинив своїм лицарством,

А Ганжа мститься над срібляниками?

Тульчинський

Срібляники у нього всі, хто між козацтвом

Живе порядними будинками й хатами.

І перш усіх – княгиня Вишневецька;

За нею він погрожує Острозьким,

Сангушкам, Радзивіллам, всім княжатам,

Що не в ладу з гультяйством запорозьким.

Княгиня

Погрожує... на що ж він уповає?

Де в нього військо? В чім його потуга?

Тульчинський

На ярмарку до Кукси пригорнулась

Уся голота, що не любить плуга.

Орда ся на Вкраїні з давніх-давен

Проміж людьми дбайливими вгніздилась;

Тепер вона знаряддєм небезпечним

В руках лихих комишників зробилась.

Учора Кукса в гуньці, без сорочки

Пришкандибав; сьогодні гетьманує,

І хто не викотить йому горілки бочки,

Того дере, пліндрує, в пень руйнує.

З горілкою, мовляв, уся вселенна

Під нашим присудом козацьким буде,

Почезне панська сила навіженна,

І раюватимуть всі вбогі люде...

Княгиня

Єхидна проповідь!

Катруся

Що ж нам робити?

Тульчинський

Те, що робили предки – зачинитись,

До себе всіх статечних прилучити

І з печенігами новими битись.

Наш замок повен живності і зброї;

Сердець прихильних маємо доволі...

Не нам лякатись челяді п'яної,

Там де блищали славою герої!

Катруся

Княгине-мамо, й ти, козаче правий,

Справдешний рицарю серед козацтва!

Додасть підмоги вам дівча без слави,

Без імені, без батька, без багатства.

Як пухли з голоду козацькі діти,

Конали в недузі та в холоднечі,

Я звикла по холівах тих ходити,

Що не зосталось ні вікна, ні печі.

І не одну безматірню дитину

Від болесті тяжкої рятувала,

Збирала сиріт в затишну хатину,

Сорочечки біленькі надівала.

Вертаючись нетяги у холіви,

Своїх дітей в черниці познавали

І на шпиталик дітський із поживи

Своєї пай нескупо відділяли.

Такі нетяги будуть наші люде:

Бо люба й дорога отцю дитина...

Тульчинський

Ні, ясна панно! так воно не буде:

Любіша їм і над дітей руїна.

Завзявшись битись із срібляниками,

В п'яних піснях зачнуть того хвалити,

Хто вирізав отецькими руками

Прихильні до панів козацькі діти.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Там же.

Увіходить вістовець.

Вістовець

Пресвітлая киягине! я заїхав,

Далеко з Шляху Чорного звернувши,

Щоб ви про новизну щасливу знали,

Котра сповнить веселостю ваш замок,

Є над Дніпром село Манастирище,

Село козаче на землі чернечій.

Туди везу я князю лист залізний...

Княгиня

Залізний лист? Мені сьогодні снилось,

Що син мій із Московщини вернувся.

За сим листом чи клейтом королівським.

Вістовець

Вернувсь, княгине: сон правдивий снився...

Увіходить Байда, весь сивий.

Байда

Правдивий сон, і ось я сам...

Княгиня

О боже!

Припав метелицею серед літа!

Байда

Се не метелиця, зима московська...

Московські лаври се мене вкривають:

За правду інших там не заробляють.

Княгиня

О синочку!

(Хоче обняти).

Байда

(припавши на одно коліно)

Благослови, матусю,

На поприще нове шукання правди.

(Цілує руку).

Княгиня

Ще в тебе поприще нове?

Байда

Велике.

Се в мене тілько й щастя і одради.

Княгиня

Хіба ж тобі, мій сину, мій герою,

Не ввірилась земля Московська люта?

Байда

О, добре ввірилась! Там погибає

Все, що встає за правду...

Княгиня

То про що ж ти

Вбивавсь із літа в білу зиму, синку?

Байда

Там воювать за правду стоїть праці.

Земля – як море-океан широка.

Кипить вона і рибою, і звірем;

Кипить і грає силою-снагою,

Удачею, одвагою людською.

Там тілько б велетням на світ рождатись,

На всю вселенну доблестю пишатись.

Та глибоко в ту землю кривда в'їлась,

В серцях підлиз царських закоренилась.

Вони обстали трон високим муром,

Премудрого зробили самодуром.

Крізь золоті самодержавства крати

Рикає лев сей,– трусяться палати,

А можновладство підступного слова

Все дужчає, мов гідра стоголова.

Воно й мою правицю притомило,

Погнуло і мою лицарську силу.

Та до мене весь цвіт Землі зібрався:

Ті, що з царем Казань завоювали;

Ті, з ким він Астрахані допевнявся;

Ті, що Сибір широкий здобували...

Чути труби, жоломійки, тулумбаси.

Самусю-брате! дай себе обняти.

Катрусю! дай себе поцілувати.

Се не зима московська вас вітає:

Московська Русь до себе прикликає.

Не в труби, не в жоломійки се грають:

Серця правдиві до сердець гукають.

Царська земля неправдою боліє...

За мною йде, в кім іскра правди тліє,

І кличе покликом до всіх великим,

Хто не піддавсь у нас жаданням диким:

"Гей, люде щирі! правди, правди, правди!

Нема без правди ні в чому одради!

Рятуймо Русь і Київську, й Московську,

І вольну Новгородську, й славну Псковську!

Бо татарва нова по ній нуртує,

Століття кривди й мороку готує".

Княгиня

Мій сину-орле! я не розумію

Твого завзяття й задуму нового.

Не Русь од кривди мусиш рятувати,

Своє гніздо од рарогів [119]119
  – Рароги – порода яструбів.


[Закрыть] спасати.

Байда

Чув, бачив, знаю, й добре розумію

П'яну й безрозумну хижацьку мрію.

Я б Ганжу-Куксу розтоптав ногами,

Та всобитись [120]120
  – Всобитись (уособитись) – вступати в усобицю.


[Закрыть] не хочу з козаками.

Сьогодні козаки – знаряддє зради,

А завтра – воїни святої правди.

Сам Кукса, що хотів нас руйновати,

Мені в поході буде помагати.

Княгиня

Куди ж се знов поход у тебе, сину?

Байда

На Задністрянську, нене, Україну...

Княгиня

В Волощину? [121]121
  – Волощина – Волоська земля, феодальне князівство на південному сході Європи, що виникло в середині 14ст. з 16 ст. перебувало під владою Туреччини. У 1859р. об'єдналося з Молдовою в єдину державу, яка з 1861 р. дістала назву Румунія.


[Закрыть]

Байда

Що об Дунай обперлась,

Від гір до моря Чорного простерлась,

Дністром од польського меча прикрилась,

Щитом нам од Туреччини зробилась.

Шукав я правди по світах широких,

Коло престолів золотих високих;

Та бачу, що шкода її шукати,

Окрім своєї взброєної хати.

Я збройну хату за Дністром збудую,

Уз ріки й море башти помурую.

Тогді [правицю простягну цареві,

А ліву руку – панству й королеві].

Хто б ні озвався правду боронити,

Всім рівно будуть козаки служити.

Нехай живе по нас вовіки слава,

Що іншого ми не жадали права.

Княгиня

Мій сину-орле, соколе мій ясний!

Великі в тебе, вікопомні мислі;

Та чує серце матернє безщасне -

Поб'є недоля сі надії пишні.

Байда

А ти, Самусю, друже мій між друзьми!

Чи віруєш в мою лицарську долю?

Тульчинський

Поки свободно дихатиму грудьми

І ненавидітиму тьму й неволю!

Байда

Се наша заповідь свята козацька,

Се наша віра праведна лицарська,

Нехай ми всі за неї трупом ляжем,-

Ми свій завіт потомству перекажем.

Орлице-нене, соколихо ясна!

Не плач, утри залиті слізьми очі.

Недоля ваша над всі долі щасна:

Бо дух наш родиться в душі жіночій,-

Дух повен жертви, повен занедбання

Себе самого для добра людського:

Нема в людей святійшого призвання,

Нема й у бога луччого нічого!

Княгиня

Катрусю, чуєш? Ось де нововірство

Із вірою старою понялося:

Ось чим козацтво предківське наслідство

Хранити для потомків завзялося!

Нам, кажеш, серце наскрізь меч проймає...

Не бійся гострого, моя дитино,

Як не боїться воїн, що лягає

У полі трупом за свою країну.

Тульчинський

Достойне слово матері героя,

Достойне й діло огняного слова...

Нехай же і моя перед тобою

Озветься мовчазна, несміла мова...

Байда

Ні, брате! Десять років німування

Промовили за тебе більше правди,

Ніж співи трубадурного лицяння

І струни голосної серенади.

Катрусю! по всьому широкім світі,

Де рицарство з неправдою воює,

Нема нікого в мене на приміті,

Хто женщину так високо шанує.

І не знайти довіку в християнстві

Такого доблесного Паладина,

Що десять літ був сироті за брата,

А побратимській матері за сина.

Пишалась би й великая цариця

Таким преславним рицарем-слугою,

Що чатував у полі й на бойницях,

Готовий по всяк день і час до бою.

Та не до всякої цариці сватом

Прибуде Байда з тими, що під лавром

Московським срібним на весь світ сіяють

І правду над багатства прокладають.

Я врізав би свого живого серця,

Оддав би раю цілу половину

Тому, хто для коханого кубельця

Вбеспечує, як муром, Україну.

Ми, люде правди, родимось для жертви,

Ми кривду жертвою одоліваєм;

Без нас були б людські діяння мертві:

Ми їх безсмертним духом надихаєм.

Нехай же над твоєю головою

Вінець у бога жизні возсіяє:

Жіноча жертва нарівні з мужською

Грядуще царство правди приближає.

Дай, сестро, рицарю без плями руку

На трудну жизнь, як героїня жизні,

На всяку жертву і на всяку муку,

Що б ні судилося твоїй отчизні.

Катруся

Мій братику! твоє велике слово

І погляд божеський на наші муки

Освічують, мов сонечко весіннє,

Мою захмарену сирітством душу.

Убога розумом і млява серцем,

Не мушу в вас позаду зоставатись:

От вам обом рука, що до загину

За правду жизні буду подвизатись!

(Дає Тульчинському правицю, а Байді ліву руку).

Байда цілує Катрусю в уста, Тульчинський,

припавши на одно коліно, в руку.

Княгиня

(надіваючи молодим персні)

Благослови ж, всевишній, вірну пару

І дай їй вік новий благовістити!

Байда

Далекий, може, вік святої правди,

Спасенних душ надії і одради!

Заручені цілуються. Спускається завіс.

Чути весільну музику, та вона переходить у плач.

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Судня світлиця над залізними гаками в Цариграді.

Великий візир засідає в дивані [122]122
  – Диван – рада вищих сановників у султанській Туреччині.


[Закрыть] з башами. [123]123
  – Баша (паша) – титул військового і цивільного урядовця в султанській Туреччині.


[Закрыть]

Візир

Так, воїни – ігралище Фортуни,

А нації – се хвилі попід вітром...

Куди жене їх таємнича доля,

Предвічного недовідома воля?

Чого встають, киплять та й засинають

І про своє враннє не пам'ятають?

Вре боєм хуртовинне Руське море

І напирає на Стамбул потужний,

Немов, йому на сором і на горе,

Воскрес Олег той віщий, харалужний.

Вре боєм гірше моря степ козацький

І на форпост наш, Ясси, [124]124
  – Ясси – столиця Молдавського князівства в 16 ст.


[Закрыть] напирає,

Щита, що викував меч оттоманський,

Із наших рук, мов буря, вириває,

Чи се людське безумство, чи укрита

В тім бушуванні мисль якась велика,

Що чернь завзята, здобиччю несита,

Знай рине й рине, мов стихія дика?

Сераскир

Не буде більше ринути: бо Ясси

Пожерли цвіт і силу недовірків.

Сей Томза, лізучи на господарство,

Явив себе Немродом-звіроловом: [125]125
  – Немрод (Німврод) – легендарний засновник Вавілонського царства


[Закрыть]

Уполював такого козарлюгу,

Якого світ не бачив од Олега.

Попавсь у наші руки славний Байда,

Герой земель і вод, князь Вишневецький,

Що так над нами високо возносив

Червоний хрест козацький, знамя зради.

Візир

Дивуюсь вельми, як се Андиберу,

Безрукому п'яному гайдабурі,

Фортуна пофортунила загнати

В тенета лева, рицаря без страху!

Сераскир [126]126
  – Сераскир – головнокомандуючий військами, вищий воєначальник у султанській Туреччині.


[Закрыть]

Каліка сей – душа того козацтва,

Що в нього здобич – віра, честь і правда.

Прийняв їх Байда у свою дружину,

Щоб злидні їх у Яссах полатати;

Вони ж, польстившись на його скарбницю,

Давай вози походні жакувати -

Під самий час, як наші наступили

І з Томзою полки його тіснили.

Не раз уже сей Ганжа зрадив Байду,

Та в Байди розум, волею аллаха,

За зраду падишаха, помутався,

І сторожкий стратегик не дознався,

Що Андибер із Томзою з'єднався.

Візир [127]127
  – Візир – титул міністрів і вищих сановників у багатьох мусульманських країнах, зокрема в Турецькій державі.


[Закрыть]

І ти, щасливий із щасливих воїн,

Двох наших ворогів, духів Ереба,

Своїм мечем, вовік благословенним,

Побив, мов двох титанів-Зевсоборців. [128]128
  – Титани-Зевсеборці – у давньогрецькій міфології божества старшого покоління, діти Неба й Землі, які повстали проти нових богів-олімпійців, що разом із Зевсом скинули бога Корона і запанували на Олімпі. За допомогою сторуких велетнів гекатенхейрів олімпійці здобули перемогу і вкинули титанів до підземного царства (пекла).


[Закрыть]

Сераскир

Пишаюсь боєм з українським левом:

Оборонявсь, як Бріарей [129]129
  – Бріарей – один із струнких велетнів, при підтримці яких, згідно з грецькими міфами, олімпійським богам вдалось перемогти титанів.


[Закрыть] сторукий,

І вергав смерть, немов яка машина:

Бо в нього, кажуть, серце б'ється рівно.

А сей безрукий велетень, сей Ганжа,

Доставсь мені без крив'яної жертви:

Бо ниций Томза зрадив гайдабуру

І заплатив кайданами за службу.

Візир

Так, воїни – ігралище Фортуни!

Капудан-баша

Або людської зависті й єхидства.

Князь Байда вирвав Ганжу із неволі,

І се йому відплата за рятунок.

Візир

Предвічний таємничими путями

Веде до слави й щастя правовірних.

Се два великі воїни в джавурів,

Дві їх руки, правиця і лівиця,-

І ми обидві їх на балвохвальців

Вворужимо мечем свого пророка

Або ж обидві разом повтинаєм

І Русь, і Польшу, і Москву скараєм.

То перше, кажеш, приведуть нам Ганжу?

Капудан-баша

Він перше Байди провинив пророку:

Нехай йому і поклониться перш Байди.

Да ось уже й ведуть.

Увіходить Ганжа Андибер, у залізних кайданах.

Візир

Що, Ганжо? бачив

Гаки залізні тут, під замком?

Андибер

Бачив.

Візир

На сі гаки зопхнуть тебе з бойниці,

І, зачепившись, ти на них повиснеш.

Андибер

То що ж? Повисну.

Візир

І круки голодні

Тобі живому повиймають очі.

Андибер

Нехай.

Візир

А доїдять внизу собаки.

Андибер

Байдуже. Смерті я не звик боятись,

Від неї й на печі не заховатись.

Візир

Я був колись таким, як ти, джавуром

І так, як ти, бив на "проклятих турків",

І так, як ти, попався у неволю,

І так, як ти, готов був погибати.

Та просвітив мене пророк великий.

І занедбав я ваші мрії дикі.

Покинь олживе ідолопоклонство

Во ім'я пророка правди, Магомета,

І будеш з нами чесно панувати,

Єдиного на небі прославляти.

Андибер

Цур вашому дурному Магомету

І вашому гидкому пануванню!

Господь наш не один живе на небі,

З Отцем живе і Син єдинородний, [130]130
  – Син єдинородний – Ісус Христос.


[Закрыть]

А з Сином – Мати, Діва пресвятая

А з ними – всі святі і преподобні.

Нас, християн, вони благословляють,

А вас, невір, навіки проклинають.

Беклербек

Великий візирю! коли б тінь бога,

Наш падишах, [131]131
  – Падишах – титул монарха в деяких країнах Близького і Середнього Сходу. В Османській імперії – титул султана.


[Закрыть] почув таке кощунство,

То повелів би тут же перед нами

Язик проклятому джавуру вирвать!

Візир

Премудрості премудрого не міряй

Своїм умом, в заклятості мізернім.

Як море-океан, вона глибока;

Як небеса надоблачні, висока.

Козурю! [132]132
  – Козур (козурі) – зменшувальна назва від "козак" ("козаки").


[Закрыть] схаменись. Нехай той Байда

Таким безумним і запеклим буде,

Щоб тьму над світ, а чесну жизнь над муки

І над гидке здиханнє прокладати...

Андибер

Як! Байда, кажеш?

Візир

Байда Вишневецький.

Андибер

Хіба ж його не страчено ще вчора?

Хіба за гак ребром не зачепився

І не висить-кричить великим гласом,

Що Магомет, пророк ваш, харцизяка,

А Сус Христос – творець землі і неба,

І ви його ще й досі не добили,

Гірких речей його не заглушили?

Візир

Жив і здоров, загоїлися й рани,

Що ними весь під Яссами окрився.

Дознавшись про його неволю, мати

Збула всі статки, все позакладала

І вчора прибула до Цариграду,

Та падишах їй відказав на викуп:

"Коли єси всі українські замки,

Поля, луги й степи позаставляла;

Коли б сріблом та золотом Стамбул мій,

Як місяцем і сонцем, осіяла:

Не випущу й тогді його на волю.

А схоче він пророку поклонитись

І з нами, правовірними, осістись,-

Зроблю його в дивані головою

І в царстві первим паном підо мною".

Андибер

А Байда що на се?

Візир

Не хоче й знати:

Йому любіше на гаках стирчати.

Андибер

То й я не хочу знати.

Візир

Ти завидник

І подражатель Байдин, Андибере.

Що він ні зробить славного й дурного,

І ти в ту ж стежку, дивлячись на нього.

Андибер

В ту стежку? Ні, своя тропа у мене.

Ось слухай, турчине. Коли ви Байду

Пхнете з бойниць на ті гаки залізні?

Візир

Сьогодні, зараз.

Андибер

І я сам побачу?

Візир

Побачиш.

Андибер

(затрусившись)

І мені дозволять Байду

Самому пхнути на гаки з бойниці?

Візир

Про се є кат у нас.

Андибер

Коли дозволять

Мені при Байді ката заступити,

Готов я з вами брат за брата жити.

Зроблюсь потурнаком і занедбаю

Всі радощі мого святого раю.

Капудан-баша

Що за ненависть люта!

Сераскир

Що за серце!

Візир

Ні, що за розум і наука віри!

О підла чернь! куди тебе провадять

Обманщики, кудлаті лицеміри? -

Геть з ним!

Андибера виводять.

Дзвенять уже кайдани

З металу благородного.

Увіходить Байда, у срібних кайданах.

Нещасний,

Великодушно необачний князю!

Ти вже покинув суєвірство кляте,

Ти мислиш тверезо про бога правди...

Один би ще ступінь, і лик пророка,

Спасенний лик, твоїй душі б одкрився!

Та ні, ти гинеш, благородна жертво

Отчаяння!

Сераскир

Що за постава пишна!

Таким він був під Яссами, як наші

Його кругом, як хмари, обступили.

Коли б тепер меча йому вернути,

Він і в кайданах здався б Іскендером. [133]133
  – Іскендер (Іскандер) – так називали Александра Македонського у країнах Близького і Середнього Сходу, завойованих ним.


[Закрыть]

Візир

Надумавсь, князю?

Байда

Не соромте сили

Пустим ляканнєм запорожця Байди.

Візир

Ти хочеш гинути?

Байда

Не хочу, мушу.

Візир

І за що ж гинеш, рицарю великий?

Байда

За правду. Не знайшов я правди в Польщі,

Ні в вашім гарнім царстві, ні в Московськім,

А в нас вона на Русі-Україні

Сліпа й глуха, як мрець у домовині.

Родивсь я рано: ще закон і віра

І в нас одні, і в турка-безувіра,

І в москаля, що широко сягає,

І в поляка, що високо літає.

Не хочу жити. Буде з мене.

Візир

Князю!

Забудь про наше темне безувірство,

Забудь і про козацьке дике звірство,

Забудь про масу. Ми серед лукавих,

Жорстких сердець і розумів мізерних -

Оазиси, невидимі верблюдам

І вожакам їх, ницим недолюдам.

Живи, як ми живем. Признай пророка,

І буде тінь твоя у нас широка

Байда

Я житиму не тілом, а душею,

Надією великою моєю.

Настане інший вік і інші люде:

Над ними правда царювати буде.

А з вашого пророка ви зробили

Те, що [з свого лукаві християне].

Його ім'ям великим освятили

Своє хижацтво і життє погане.

Не хочу жити з вами.

Візир

Поміркуй же,

Якою смертю помирати мусиш.