Текст книги "Байда, князь Вишневецький"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

АКТ ЧЕТВЕРТИЙ

СЦЕНА ПЕРВА

Турецька галера, закидана трупом, серед козацьких човнів.

Увіходить Байда з побратимами і іншими козаками, всі покривавлені.

Байда

Хвала тому, хто світом управляє

Чи – хто нам дав хоробре серце й розум!

Після сієї крів'яної бані

Не хутко схаменуться бусурмани.

Поторопивши, туляться під скелі.

До Золотого Рога повтікали.

Сам Соліман, здається, взяв гостинця,

За те що попасав на нас ординця.

Ну, козаки, спасибі вам за працю!

Справдешніми були ви лицарями.

Тепер галера ся ціни не має:

Бо кров'ю краще золота сіяє.

Козаки

Хвала тобі, наш любий князю Байдо,

Що не подав нас туркам на поталу,

Що вирятував наше отаманнє,

[Розпудив бесурмен, як вовк отару].

Байда

А де ж гетьман ваш? Я його не бачив

Серед мечів блискучих, гуку й грому.

Козаки

Гетьмана нашого вхопили турки...

І запроторили в куну галерну,

В той самий час, як ти з'явивсь між нами

З гримучими орлами – лицарями.

Байда

То привести й його сюди годиться:

Нехай і він із нами веселиться.

Козаки

Ведуть уже, ведуть бідаху.

Приводять Андибера в кайданах.

Байда

Ганжо!

Чи не скарав же бог тебе за зраду?

Андибер

(упавши йому в ноги)

О князю-батьку! дай обмити слізьми

З твоїх чобіт кров християнську чесну,

Що з бусурменською в бою скипілась!

Я бачу, що й твоя кров дзюркотала:

Бо перев'язано тебе аж тричі.

Байда

Встань, Андибере. Дякуй силі вищій,

Що не дає загинуть християнству.

Хоть пакостять його і суєвірство,

І зрада, і єхидство, і темнота,

Да сила вища править всім у світі

І правдолюбців має на приміті.

Андибер

Не встану, батьку, докіль не почую,

Що ти мені простив моє безумство.

Байда

Безумного і право не карає.

Сльоза твоя гріхи твої змиває.

Вставай, струсни з себе гидкі кайдани,

Поперев'язуй благородні рани.

Гей, деменний! [96]96
  – Деменний – стерновий, рульовий.


[Закрыть] верни на Босу Скелю,

Позабираймо військо та гармати.

Ми леву челюстей ще не роздерли,

Хоть недовіркам добре носа втерли.

Галера, а за нею човни пливуть з напруженими парусами.

Козаки

(співають)

Ой гук, мати, гук:

То козаки йдуть

І веселая та доріженька,

Куди вони йдуть.

Куди вони йдуть,

Береги гудуть:

Поперед себе та й облавою

Бусурменів пруть.

Байда

Що ж се ви, браттє, любе товариство,

Мов жарт жартуєте із Андибером?

Поперев'язували чорні рани,

А на руках і на ногах кайдани.

Один із отамання

Не жартом се ми робим, батьку князю:

Дивись, його кругом обстала рада.

Від черні тут стоять козацькі чури,

Від старшини – усі громадські мужі.

Байда

Що ж се за рада?

Другий

Судня рада, князю.

Байда

Ви Андибера хочете судити?

Третій

Нехай тобі про се відкаже, батьку,

Старіший з козаків, Костир безрукий.

Се наш речник. Давно вже чорна ряса

Прикрила бідоласі куксу й горе,

Та Ганжа їздив до Святого Спаса [97]97
  – Святий Спас – Межигірський монастир поблизу Києва. Повна назва – Межигірський Спасо-Преображенський монастир.


[Закрыть]

І викликав його ще раз на море.

Байда

Про що ж вам, рицарям, піп у поході?

Попа й у кіш козацтво не пускає,

А на шляху татарському зустрівши,

На інший шлях негайно повертає.

Четвертий

Ні, дід Костир у попи не пошився:

Калікою до Спаса притулився.

Калік ченці у попи не приймають,

А клобуком покритись дозволяють.

Байда

Про що ж каліка вам старенький здався,

Такий, що вже й од миру заховався?

П'ятий

Про те, що між козацтвом ще ніколи

Щаслившого в походах не бувало.

Він і Острозькому-гетьману в полі

Своєю долею поміг немало.

А з Полюсом, преславним запорожцем,

По самий Кочубей [98]98
  – Кочубей – Качибей, порт на північному узбережжі Чорного моря, що виник у 24 ст. Після захоплення турками (15 ст.) називався Хаджибей. Пізніше тут було засновано м. Одесу.


[Закрыть] гуляв степами...

Ще бувши чурою, підвусним хлопцем,

На герці грав у долю з мурзаками.

Шестий. Отим-то Ганжа не поскупивсь на свою здобич, що здобув понад Горинню: справив Межигірському Спасові за Костиреву душу срібну шату, зробивсь і оброчником Спасовим задля ради його, аби викликати на Чорне море такого характерника, що знає, покіль можна пліндрувати і як без погоні додому втікати.

Семий

І поталанило ж нам у поході:

В Дунайські гирла холоду нагнали,

Галер з десяток на пожар пустили,

Безкрає море добре пліндрували

І трапезондські пристані спалили.

Восьмий

Да з талану зробив він безталаннє,

Через пиху свою та мудрованнє.

Дев'ятий. Годі-бо вже, годі! Може, сьому бідоласі Ганжі на світі жити менш, ніж найменшій комашці, а ти йому пихою допікаєш. Нехай старий словами Ганжу картає: на те він своє право має. Ось вислухай-бо, князю-батьку, що тобі Костир про Ганжу скаже.

Байда. Нехай говорить. Слухатиму пильно.

Костир. Тут, князю, річ така. Кажу я цьому Андиберові: "Буде з тебе, пане гетьмане, тієї слави, що безкрає море добре спліндрував, а по берегам холоду всюди нагнав. Раджу я тебе, старою головою: на більшу здобич не надься, у Босфор не вганяйся, до Січі-матері, до батька Великого Лугу вертом вертайся". – "Ні,– каже,– дідусю: не зарікаюсь я й Царгород спліндрувати, султана турецького бранцем узяти, восточному цареві на Москву гостинця з Січі подати". Ну, Костир своє сказав та й води в рот набрав. А тепер знов прийшла черга старому говорити, необачного верховода громадським судом судити.

Десятий. Гаразд старий Костир говорить, мов у великого дзвона дзвонить.

Байда

Вже недалеко Боса Скеля, діду.

Кінчай: бо й там багатo часу вгаєм;

А нам аж поти плавать небезпечно,

Поки безкраїм морем загуляєм.

Одинадцятий. Батьку князю! безпечен про небезпеку бувай. З нами плистиме характерник: цей зна, чим погоню двернути.

Дванадцятий. Вже наготовлено й вагітну молодицю. Випалять багаттєм з черева дитину, дак ворогам і засліпить.

Байда

О козаки! зветесь ви християне

І так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки-погане

Навчили у віки якісь далекі.

Дванадцятий. Ні-бо, князю наш і батьку: дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертаннєм погоні, а тепер ще приправить чернечими молитвами, то певно вже наздогінцям засліпить.

Байда

(махнувши рукою)

Суди вже, діду, Ганжу Андибера,

Та в річ розлогу дуже не вдавайся:

Бо се Босфор, не комиші Дніпрові:

Бувай короток у речницькім слові.

Костир. Я вмію й коротко говорити, а коли хочеш, князю, перемовчу й печерського мовчальника. Нехай козаки-небожата, як самі знають, так судню раду й закінчають.

Одинадцятий. Ні-бо, дідусю: ти розпочав, ти і закінчай. Благаємо тебе всім кошем і всіма куренями.

Дванадцятий. Благають тебе і чури козацькі, мужі громадські...

Костир. Коли так, дак-от який мій присуд буде, чесне козацтво, православне християнство. – Феську Ганжо Андибере! озвавсь єси запорозьким гетьманом та й запровадив козаків у дияволову пельку та й погубив народу християнського не десяток, не сотню, да й не тисячу. За це повинен єси смерти.

Козаки. Амінь! амінь! амінь!

Один з отамання. То прив'яжемо ж його до щогли, та й нехай кожен одважить йому киякою стілько, кілько в кого ваготи на серці.

Костир. Ні, козаки, діти, друзі! Тепер кожен, з великого жалю, буде його тяжко києм окладати, кров християнську проливати. Не честь воно буде нам і не подоба. А лучче ось як учинимо: гарматних куль йому в пазуху накладемо та в воду без гріха й упустимо.

Козаки. Гаразд! гаразд! гаразд!

Андибер

Панове браттє! я вас не благаю,

Покірним серцем смерть од вас приймаю.

Як мав би на гаку ребром висіти,

То лучче в морі воду мовчки пити.

Байда

Панове! я сказав би вам, що Ганжа

Преславний воїн, лицар знаменитий;

Що ним козацтво наше українське

Гримить, блищить і славиться по світу.

Та знаю, ви не вважите на силу,

На смілий дух, на той огонь лицарський,

Котрим він дива доказав на морі

І навіть на нещасному Босфорі.

А подаю вам, браттє, до уваги,

До присуду козацьке давнє право.

Се право маю я, панове, браттє.

Я визволив його від смерті кров'ю,

Моєю і моїх трьох побратимів:

Бо ми окрились ранами тяжкими.

Костир. Що ж, браттє? чого мовчите, мовчки? Князь Байда гаразд говорить. Так воно й є. Се козацьке право давнє. Визволив князь Байда Ганжу Андибера кров'ю християнською. Християнська ж кров, панове браття, велика річ: нею і від моря козаки відкуплялись. Раз ми тонули на безкраїм під велику хуртовину. А я, не вам кажучи, почувавсь у тяжкому грісі. А в якому грісі, коли б ви знали? У страсну п'ятницю, саме в обляги, як Христос у муках кінчився на хресті, нализавсь постової кваші. Молодий був ще й дурний. Озвався, бачте, спасенником серед козацтва, щоб аж три дні випостувати, а паскою, що нас з Києва од родичів подано, на морі розговітись; озвавсь та й нажерся крадькома кваші. А ми, бачте, задумали святкувати святки на морі, то кожен постував по своїй спромозі. Стали ми верстати здобичну козацьку дорогу, вже не одно купецьке судно й спліндрували. Дякуючи господеві, тілько що почали розговлятись, коли ж лихо! завіяли разом усі вітри; вре Чорне море хуртовиною. Отаман і каже: "Оце ж, панове молодці, не дурно Руське наше море так вре та грає: хтось між вами великий гріх на собі має". Так як про того Поповича Олексія співа Шерешир ваш, так якраз і промовив отаман. "Сповідайтесь,– каже,– панове молодці, милосердному богу, Чорному морю і мені, отаману кошовому, в Чорне море впадіте, війська козацького не губіте..." Так мене цим словом і вразив у серце.

Байда похитує головою.

Козаки. То ти й признався?

Костир. Ато все військо погубити? Признавсь і про інші гріхи: як і старих людей у домівці зневажав, і малих дітей конем топтав, і божим домом п'яний гордував, шапки проти церкви не здіймав, хреста на себе не клав. Ну, почали вже мені хусткою очі в'язати, щоб сердите море вгамувати. А один старий козак: "Ей,– каже,– козаки, друзі, небожата! ви сього козака не топіте, не губіте, а лучче йому мізинної пучки втніте, крові християнської в Чорне море впустіте". Що ж би ви думали, панове браттє? Скоро стало море кров християнську зачувати, зараз почало й утихати. Тим же то я вам велю й раю: нехай цей Андибер живе-поживає, милосердного бога за все військо козацьке благає.

Козаки. Згода! згода! згода! Нехай Ганжа живе-поживає, мов троянда в саду, цвіте-процвітає!

Байда

Спасибі, козаки, що Ганжу слобонили!

Хоть ви й Молоховим судом судили, [99]99
  – ...Молоховим судом судили... – вирішили принести в жертву. Древні фінікійці, у релігії яких Молох був богом природи, сонця, йому в жертву приносили людей. Це ім'я стало символом ненажерливості.


[Закрыть]

А справу добру військову вчинили,

Лицарством чесним тут себе явили.

Козаки

(розбиваючи на Ганжі Андибері кайдани, співають)

Ой гук, мати, гук:

Запорожці йдуть,

І веселая ж та доріженька,

Куди вони йдуть.

Куди вони йдуть,

Береги гудуть:

Поперед себе та й облавою

Бусурменців пруть...

Байда

Прощай, Стамбуле! не вдалося Ганжу

Тобі на гак залізний почепити.

Ще він твої не раз галери буде

Посеред моря Чорного топити;

Не раз від голосу його струснеться

Твоя пещена челядь азіатська,

Не раз твоєю кров'ю обіллється

"Веселя доріженька" козацька.

Один з побратимів

Усе б гаразд, коли б не коні, князю!

Другий

Велика се, ненаградима шкода!

Байда

Моя найбільша: бо Арап мій, Буря...

Мені б за нього і півцарства мало.

Третій

Ми думали, що турчин вб'є Арапа,

А той йому, мов барс, у шию впився...

Четвертий

Як з каменя підкова креше іскру,

Із нього вибив духа копитами.

П'ятий

І півгодини турку не дозволив

На кобилиць гарячим духом дихать.

Байда

Шкода коня! Сей кінь – моя емблема.

Або мене уб'є напасть і кривда,

Або я правдою возьму над ними гору.

Товаришу моїх боїв кривавих,

Лицарської моєї честі й слави!

Я на тобі сидів, як на престолі,

І царював на бойовому полі...

Шкода коня!

Один з отамання

Пресвітлий князю й батьку!

За те, що визволив єси галеру нашу,

Ми під полки твої поставим коней.

Другий

Татарські в нас поводяться бахмати:

Вони тебе, мов буря, будуть мчати.

Третій

Дамо, дамо!

Четвертий

Ми не вірмене, князю.

П'ятий

Ми не жиди, не крамарі, не скнари.

Шестий

Все забирай, що маємо на Січі.

Семий

Не жаль оддать тобі і тих кожухів,

Що цар про люту зиму надсилає.

Байда

Спасибі, козаки. Тепер же знайте,

Що я везу стару додому неньку

З сестрою любою: то ви галеру,

Де кров лилась, кругом пообмивайте,

Турецький труп у воду пометайте,

Козацький гунями понакривайте.

На морі в кобзи ми над ним задзвоним

І в глибокостях чесно похороним.

Чути похоронну музику. Спускається завіс.

СЦЕНА ДРУГА

Великий Луг.

Увіходить Ганжа Андибер.

Андибер

Знов у раю!.. О батьку ти наш, Луже!

Не сподівавсь ізнов тебе вбачати...

Яка гидота лізе там у вічі,

На тім затоні, пакоснім Босфорі!

На гори гори скрізь понавертало;

Все деревом чудним позаростало.

З-за дерева будинки визирають,

Угору башти щоглами стріляють.

Блищать мечеті, мов на християнство

Пекельна пелька гострі скалить зуби...

Ти не такий, Великий Луже, друже,

Козацьке втечище, наш батьку любий!

В твоїх затонах, комишах розкішних,

Понад твоїми луками й сагами,

Не бачить око Вавілонів [100]100
  – Вавілон – стародавню місто в Месопотамії, столиця рабовласницької держави Вавілонія у 19 – 16 ст. до н. є. (територія сучасного Іраку).


[Закрыть] грішних.

Пишаєшся ти, батьку, яворами,

Дубами кучерявими, вербою

Та івою, що висне над водою.

Вживає добру тут козак рибаху,

Куліш із салом, путрю, соломаху,

В твоїм просторі широко він дише,

По Дніпрових річках, вітках гуляє,

Твоє сумне, як монастир, затишшє

Бандурою та співом звеселяє

І, викохавши духа у пустині,

Шукає правди й волі на Вкраїні.

Там брату брат і рідний батько сину

На шию душманом лихим сідає.

Нема там злюкам присуду ні впину,

Убогого живцем дукач ковтає.

І той не дбає там про правду й волю,

Що має у всьому талан і долю...

О Байдо! доки ти над козаками

По-панськи будеш згорда байдувати,

Знечевля гору брать над ворогами,

Ласкаво Андибером гордувати?

Увіходить Костир.

Костир

Із ким ти гомониш тут, синку?

Андибер

З Лугом.

Костир

Із Лугом вітер тілько розмовляє.

Андибер

Се батько мій: я рідного не знаю;

А Січ у мене, заволоки, мати.

Мені із ними любо розмовляти,

Мені про них одрадосно співати.

(Співає).

Ой Січ мати, ой Січ мати,

А Великий Луг – батько.

Ой що в Лузі добре заробити,

Те й у Січі пропити.

Та літає орел, та літає сизий

По високій високості:

Ой плаче, плаче та козак старенький

А по своїй молодості.

Ой ти, молодосте, одрадосте!

На серденьку своя воля...

Ой що люде п'ють та гуляють,

Тілько моя гірка доля.

Костир. Ну, тобі, синку, ще рано плакати по молодощах, та й чим твоя доля гірка?

Андибер

(співає)

Влучи, мій батьку, добру годину,

Заложи руку за пазушину,

Одірви д серця люту гадину.

Люта гадина бока проїла,

Під самим серцем гніздечко звила.

Костир. Скажи ж мені, синку, про що се ти мені так сумно співаєш? Що се в тебе за гадина така під самим серцем?

Андибер

Ся гадина така ясна-блискуча,

Як та, що перву жінку спокусила,

А праотцеві нашому, Одаму,

Та й нам усім турботи наробила.

Вона вповзла в наш рай з двома жінками,

Щоб начинити колоту між нами.

Костир. Невже се мова про Байду, синку?

Андибер

Ой батьку! ти в спасенності не знаєш,

Куди сей дука осяйний прямує:

З козацьких подвигів, боїв кривавих

Кайдани вічні козакам готує.

Тепер забуто, як ми капудана

Під Варною чайками обгорнули,

Як у Босфорі пишного султана,

Мов дику грушу в полі, струсонули.

Тепер козацтво знать не хоче Ганжі,

Виспівує про Байдине рубаннє,

А він завзятих тільки підкуражив

Зробити нашій праці закінчаннє.

Та ще побачим, хто себе прославить

Між лицарями на всі вічні роки:

Чи той, хто про козацьку долю дбає,

Чи той, хто дбає про свій рід високий.

Костир. Не збагну твоєї думки, синку. Обидва ви лицарі великі; тілько що ти мене не послухав, а то й не попавсь би на тому Босфорі, як вовк у западню.

Андибер. Не хто, як ти, й наворожив мені цю ганьбу, вражий дідугане. Я й тобі не подарую.

Костир. Це вже дурниця, синку. На кого сердишся, а на кому серце зганяєш.

Андибер. Лучче скажи мені, чи справді молода черниця вмира? Я, поки там сидять баби в тім Січовім замковищі, не ступлю й ногою ні в один курінь.

Костир. Коли б не занедужала, да б не ступила бабська нога на Хортицю. Князь хотів просто провадити обох на Русь. [101]101
  – ... проводи обох на Русь – тобто на Україну.


[Закрыть] Мене прошено читати над нею Псалтир. [102]102
  – Псалтир – книга псалмів, одна з книг Старого Завіту (частини Біблії). Складається із 150 релігійних пісень, або псалмів.


[Закрыть] Бо тут катма книжок. Палять і писане, й друковане. А я весь Псалтир знаю напам'ять од "Блаженъ мужъ" та аж до "Малъ бьхь". От і покликали. Дак стара як зирнула, так і завищала.

Андибер. Чого ж вона завищала?

Костир. Ге, чого! Скажи попереду, яке тобі діло, чи вмре черниця, чи одужа?

Андибер. Таке, що вмре вона в нас і нехотя. Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину. І стара вмре, і Байда вмре. На те я Фесько Ганжа Андибер. На те я ні батька, ні матері не знаю. Батька брацлав'яне своєю магдебурією [103]103
  – Магдебурія – Магдебурзьке право, середньовічне міське право. Міста, яким воно було надане, частково звільнялись від центральної адміністрації та влади феодалів і створювали орган самоврядування. В 13 – 18 ст. Магдебурзьке право мали і деякі міста України.


[Закрыть] почепили за злодійство на шибениці, матір він сам продав у ясир, а я знявсь на ноги серед поросят, гусей, телят. Об мене козаки-дуки змалку потирали руки; міщане з мене по кушнірнях [104]104
  – Кушнірня – майстерня по обробці хутра.


[Закрыть] заткало робили, а пани так як собака цибулю любили.

Костир. Що бо се ти провадиш, синку?

Андибер. Те, що чуєш, батьку.

Костир. Щоб за те нікчемне жіноцтво да й самого Байду стратити?

Андибер. Або що? Наш суд рівен із царським.

Костир. А він же тебе двічі од смерті слобонив.

Андибер. Слобонив, аби повеличатись. Знайте мене, князя Байду: я того Ганжу і за такого не важу, щоб із ним боєм битись або помстою мститись. Слобонив мене од залізних гаків і од чорних раків, та я не про себе самого дбаю – козацьку честь і повагу обороняю.

Костир. Таж Хортиця остров князький!

Андибер. А присуд на йому козацький. Де козаки кошем стоять, там і козацький присуд. Ну, та що про се балакати! Кажи, чого завищала стара?

Костир. Того, що перед нею палено туркеню, двертаючи погоню.

Андибер. Де ж ви її палили?

Костир. Да там же таки, на капудановій галері, як поплив Байда з побратимами передню пасти.

Андибер. Ну?

Костир. Ну, ми її гарненько взяли, роздягли. Молодших не було, самі біловусники: то ніхто й не согрішив, на голу дивлячись. А вона, проклятуща, звісно, кричить, мов порося перед Великоднем. А навіженним черницям треба повискакувати з галерної хатини. Молодша як позирнула, так і беркицьнула. То й кажуть, що справді вмира.

Андибер. Не вмре поки що. Жіноча смерть – кошача смерть. Я ж був убив Кабашну Настю, а вона таки долізла до замку. Не вмре й ця: згине під козацькими киями.

Костир. Та невже-бо таки, синку, ти на таке наваживсь? За нашого часу такого не бувало.

Андибер. Не бувало за вашого часу в нас і скиту, [105]105
  – Скит – тут: відлюдне житло християнського ченця-пустельника.


[Закрыть] а тепер буде.

Костир. У Січі б то в вас буде скит?

Андибер. Не в Січі, а в Великому Лузі.

Костир. Де ж він тут буде?

Андибер. Отут, о! на Півневім Скоку. Оце те й місце. От під цими розложистими дубами викопаємо печеру, кшталтом зимовника, та й буде скит.

Костир. Хто ж у цім скиту скитуватиме, синку?

Андибер. Хто ж, як не ти, батьку!

Костир. Я, синку?!

Андибер. Ти, батьку.

Костир. Ні, я вертаюсь на Русь, до Межигорського Спаса.

Андибер. Добре й тут буде тобі, діду.

Костир. Я лучче знаю, де мені добре.

Андибер. А отаманнє ще лучче зна. Вже ми присудили, щоб доживав ти віку між нами, козаками. Бо січовик не без гріха. Повскакували інші в гречку й поза морем. Треба ж комусь одмолювати або хоч покуту накидати. А ти в нас один такий письменник і спасенник.

Костир. Я, синку, така ж грішна людина, як і всі.

Андибер. Ні, батьку, ми тебе за святого вважаємо. Остерегав єси нас од Босфора,– на твоє й вийшло. Обіцяв одвернути погоню,– не було й погоні. А Псалтир знаєш увесь напам'ять іще з-під дякового дубця.

Костир. Ні, синку, лучче ми пришлемо вам за Пороги попа та збудуйте собі церківцю.

Андибер. Церква свята, да піп грішний. Так усюди по городах кажуть.

Костир. Не хочу я в Великім Лузі скитувати.

Андибер. Не хоче інший і гетьманувати, та шкода проти рожна прати.

Костир. Завтра, синку, аби подужчала молода черниця, рушаю за князьким почтом на Русь. Уже під неї і кінські носилки зроблено.

Андибер. Нехай би лучче Байда звелів під себе мари зробити.

Костир. Ой синку, синку! приставив єси до багаття горщика, та коли б він у тебе на голові не тріснув.

Андибер. Віщуй, віщуй, старий круку! Не боюсь твого віщування.

Увіходить вістовець.

Вістовець. Високоповажні батьки! Судня рада йде.

Андибер. А Байду на суд позвано?

Вістовець. Я сам його звав і на голому мечі судову цешку [106]106
  – Цешка (судова) – судовий знак, виклик на суд.


[Закрыть] подав.

Чути бубни й суремки.

Костир. Дак оце вже й Судня рада на Байду!?

Андибер. Три справи, батьку, сьогодні на судовій вазі важитимем: перва, щоб тобі в нас у Лузі дубовати, [107]107
  – Дубовати (дубувати) – холонути, дубіти, мерзнути.


[Закрыть] про наші гріхи скитувати; друга, щоб Євине кодло спокусливе заразом з Байдою скарати; третя, щоб нову Січ на Чортомлику заснувати. [108]108
  – У 1593 р., після зруйнування Запорозької Січі кримськими татарами, нова Січ була заснована на острові Чортомлику, або Базавлуку.


[Закрыть] Дванадцятеро мужів громадських і тридцятеро наших чур козацьких не ступили ступнем на Хортицю, скоро пристала до пристані капуданова галера з бабами. Я ще на морі з човна на човен скакав, угрущаючи козацтво нашої старої матері на безчестя не попускати. Оце ж її збезчещено, сплямовано: то постане нова, неплямована Січ на Чортомлику. Вибирай, коли хочеш, під скит найлюбіше тобі врочище. З Чортомлика недалеко буде і до Півневого Скоку, і до Скоку Білого Коня, і до Вовчого, і до Овечого.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Там же.

Увіходить Судня рада.

Один з громадських мужів. Феську Ганжо Андибере, гетьмане Запорозький, батьку козацький! мужі громадські і чури козацькі проміж себе судили, речником тебе настановили.

Андибер. Дякую за честь і шану всю чернь військову, всю старшину низову. Сідаймо ж кружка, панове-браттє, преславне отаманнє, а молодші нехай стоя прислухаються, звичаїв козацьких набираються. Діду Костирю! чи бажаєш ти в Великому Лузі скитувати, милосердного бога за нас благати?

Костир. Панове козацтво, чесне лицарство, православне християнство! не хочу я в вас у Великому Лузі скитувати: бо в Межигорського Спаса буду за вас голосніш милосердного бога благати.

Андибер. Хто навчен, той спасен. Не раз єси на своїм віку отаманував, то й стусани козацькі коштував. Оце ж, або під Військовий суд нахиляйся, або з душею прощайся.

Другий з громадських мужів. Добрий речник з нашого гетьмана, тяжко добрий.

Третій. Гаразд говорить.

Четвертий. На все лихо вдався, ні в кого позаду не зістався.

Андибер. Оце ж, дідусю, обмислимо тебе смачною їжею й теплою одежею, живи в нас у скиту, поживай, а втікати не думай і не гадай. Чи чуєш, батьку?

Костир. Чую, синку.

Андибер. Коли чуєш, та не розумієш, то й кісточки в утеках посієш.

Увіходить Тульчинський.

Тульчинський

Князь Вишневецький вам, шановна радо,

Своє вітаннє посилає.

Андибер

Ми князя Вишневецького не знаєм:

У Судню раду Байду позиваєм.

Тульчинський

Шукайте ж Байди на землі козацькій,

Коли вона в вас є, а не на панській.

Андибер

Земля козацька там, де козаки постали.

Ми за Хортицю з ханом воювали.

Ми двадцять і чотири дні Орду громили,

В облюзі сидючи, конину їли.

Тульчинський

Хортиці сим ви ще не заслужили...

За неї бився предок Вишневецьких,

Козак болгарський, Святослав Великий,

І череп свій оддав ватазі дикій,-

Такій як ви,– що перш із ним дружила,

А потім на Дніпрі-Славуті вбила

І з черепа його ковша зробила.

Один із громадських мужів. Панове громадо, чесна радо! Чи не годиться йому за це пинфи дати...

Другий. Щоб не дождав удруге серед ради стояти, з громадських мужів кепкувати, з козацьких чур глузом глузовати?

Андибер

Посел – осел: що положи на спину,

Те й пре, не має ні страху, ні впину.

Третій. Праведна річ гетьманська.

Четвертий. Справа в нього щира козацька.

П'ятий. А знаєте що, панове радо, лицарська громадо? Коли б ми були в Байди коней позаймали, то й без суду б його скарали.

Андибер

Не честь і не подоба, миле браттє,

Таке в Великім Лузі виробляти,

Щоб військовий гостинець-подарунок,

Мов у ординця здобич, одіймати.

Шестий. Правду мовляв Захарко Риндя, що наш Ганжа на все лихо здався, ні в кого позаду не зостався.

Андибер

(до Тульчинського)

То як же це, мосьпане, буде в тебе?

Се Байда скинув байдуваннє з себе?

Тульчинський

Як гуньку, що скаженні пси терзали

І піною своєю сплямували.

Андибер

Князь Вишневецький... Ну, нехай панує,

Нехай з панами козаком гордує.

Нема землі своєї... Ніде стати

Нетязі козаку й коня попасти.

А може, прийде час, що горді дуки

В нас наберуться доброї науки

І будуть з нами землями ділитись,

Як жито під серпа, під нас хилитись.

Скажи це слово князеві, мосьпане:

Воно колись мов з неба громом гряне.

Семий. Хоч таланом-фортуною й бере гору Байда над Андибером, а розумом – ні, не заломить!

Восьмий. Хто до чого родивсь: один до панування, другий до гетьманування.

Тульчинський

Не з тим прислав мене князь Вишневецький,

Щоб вас, козацтво славне, зневажати.

Один між вами тільки й є, що дише

Руїнним духом давніх печенігів,-

Тих, що ковші із черепів робили,

Притулки руські в попелі палили.

Князь не гордує вами, чесна радо,

І буде давнім робом байдувати,

Коли дозволите йому нетягу

На божий суд перед меча позвати.

Нетяга сей зробив із Байди дуку

І вас, дітей, на батька підіймає,

На батька, що свого добра не має

І землю й воду з вами розділяє.

Девятий. Се, пане гетьмане, про тебе річ, не про кого.

Десятий. Дідусю Костирю! ти в нас письменник і спасенник. Ти зазнаєш козаччину древню, що за Полюса, за Претвіча, [109]109
  – Претвіч – Претвіц Бернард, польський магнат, староста барський, у 1547 і 1548 рр. на чолі козацьких загонів виступав проти татарських нападників.


[Закрыть] за Лянцкоронського, [110]110
  – Лянцкоронський – Предслав Ланцкоронський (р. нар. невід. – 1531), українсько-литовський магнат, перебував на службі у князів брав участь у боротьбі проти татарських набігів.


[Закрыть] за гетьмана Острозького, [111]111
  – Гетьман Острозький – Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460 – 1530), князь, український магнат, перебував на службі в польських королів і великих князів литовських Александра Ягеллона, а пізніше Сигізмунда І, від якого за свої військові дістав титул великого гетьмана литовського, тобто головнокомандуючого військами. К.І. Острозький не був козацьким атаманом і не мав відношення до утворення вільного козацтва не Україні (хоч фольклорна традиція це йому приписує). Популярність його як козацького ватажка виросла завдяки успішній боротьбі з татарськими небігами, яку він вів, очолюючи литовське військо та загони надвірних козаків, що їх організовував, зокрема, перебуваючи на посаді черкаського старости. На цьому й грунтується легенда про нього як гетьмана козацького.


[Закрыть] за Остапа Дашковича [112]112
  – Остап Дашкович – Дашкевич Євстахій (р. нар. невід. – 1535), український магнат, литовський воєвода. Був канівським, а пізніше черкаським старостою, створював загони надвірних козаків. Разом з кримськими татарами організовував набіги на землі Російської держави (1515, 1521). Йому належить проект про збудування на Дніпрі ряду фортець для оборони від татарських нападів. Деякі історики минулого (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич) вважали його одним з перших гетьманів та організаторів запорозького козацтва. Це не відповідає дійсності.


[Закрыть] постала. Ти на всякі предківські перекази тямущий, пам'ятаєш всякий глагол невмирущий... Скажи нам: чи має право князь Вишневецький божим судом од Судньої Ради оборонятись?

Костир. Має. Бо й Судня Рада іноді помиляється, а божий суд ніколи. Від божого суду, мовляли древні козаки, не вхилиться ні багатий на гроші, ні багатий на силу, ні багатий на розум.

Одинадцятий. Не помиливсь єси, пане гетьмане, що старого Костиря настановив низовим скитником.

Дванадцятий. Ну, кажи ж тепер нам, пане гетьмане: чи впокоришся перед Судньою Радою? Чи вийдеш на божий суд перед того обуха, що на Старці лежав єси від нього, як узимку муха?

Андибер

А то не вийду? На широкім світі,

Поза морями, поза Босфорами

Нема мені воювника страшного...

І на чортяку битиму самого!

Увіходить вістовець.

Вістовець (задихаючись)

Орда! Орда, панове Судня Радо!

Костир

Оце ж тобі і божий суд, гетьмане!

Андибер

На суді цим, твоїми молитвами

Оборонятимусь, мій чесний отче.

Вістовець

(здихавшись трохи)

Іде, гуде, пили курять під небо;

Отари січові під ноги топче.

Тульчинський

А Січ безпечна. Той, кого хотіли

Згубити ви, байдужен в замковищі.

Давио вже чати всюди розсилає

І кримця й турка в гості визирає.

Вістовець

(здихавшись, іде)

І турки йдуть з Очакова страшного.

Все дике поле вкрили бунчуками...

Налічено їх сорок без одного,

До впаду будуть битись з козаками.

Хортицький замок хочуть розметати,

Дойти в воді скарбниці військової.

Всі курені козацькі зруйновати

І не зоставить ні душі живої.

Андибер

То вдармо ж, як із хмари, на поганця!

Грими у бубни, довбишу, до бою!

Ви, чури, мчітесь вихрями до шанця,

Давайте гасло нашою Грізною!

Чути гармату.

Тульчинський

Реве! Пішла луна понад водою.

Се вже байдує наш підсудник, Байда.

Андибер

О, киньмося ж, зотнімось із ордою!

Гризе мене, мов гадина, досада.

Спускається завіс. Чути татарський наскік.