Текст книги "Маруся Богуславка"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

ПІСНЯ ТРЕТЯ

ДУМА ПЕРВА

 
Над степами сонце сяє,
Вітер подихає,
Подихає, мов у кобзу
Тихострунну грає.
 
 
Поначіплювано густо
Струни золотії
На степи, балки з річками,
Байраки крутії.
 
 
Сяє сонце, вітер віє,
Тирсу нахиляє,
До струни струна на кобзі
Стиха промовляє.
 
 
Бачиш оком, чуєш ухом,
Серцем розумієш,
А сказати-заспівати
Голосно не вмієш.
 
 
Несказанно, невимовне
Кобза промовляє,
І святими почуттями
Серце надихає,
 
 
І возносить серце вгору
Від земного лона,
Мов крилаті духи-коні
Бога Аполлона [42]42
  – Аполлон – у давньогрецькій міфології син Зевса і Лето, брат Артеміди. Був богом музики, проводирем муз. Згодом набув дару насилати хвороби й виліковувати їх, провіщати майбутнє.


[Закрыть]
 
 
Щоб споглянуло з-під неба
На се жизні море,
Де, мов хвиля гонить хвилю,
Віра віру боре;
 
 
І широкої набралось
Правди та свободи,
Що насильство витісняє
З людської природи;
 
 
І поезії спасенним
Надихом сповнилось,
До всіх вір і всіх язиків
Рівно прихилилось.
 
 
І поезії, й братерства
Праведним натхненнєм
До всіх кротких духом кротким
І благоволеннєм.
 

ДУМА ДРУГА

 
Рушив табір, і в концерті
Скрип коліс гарбових
Злився з копотом і ржаннєм
Коней табунових
 
 
І, мов стадо голубине
Замигтіло крильми,
Крутять в полі веремія
Делібаші кіньми.
 
 
Кругом табору танцюють
Той танець татарський,
Що не раз крутив-морочив
Голови лицарські.
 
 
На юнаків-делібашів
Старці позирають,
Про свою юнацьку славу
Любо споминають.
 
 
І холодне в грудях серце
Гріє кров гаряча,
І завзятість оживає
У душі козача.
 
 
На юнаків-делібашів
Дивляться дівчата,
І мов іскрами стріляють
Зорі-оченята.
 
 
Познають своїх летучих,
Що, мов блискавиця,
В степових пилах, у тучах
Зникне й загориться.
 
 
Про юнаків-делібашів
Кобзарі співають,
Дзвонять в струни, невмираків
Хвалять-прославляють.
 
 
Обгорнула юрт молодіж,
Мов густії тучі,
Що вітрами гонить-крутить
Гуррикан летючий.
 
 
Серед юрту гарби-будки
Стиха коливають;
Білі поли, мов лебіддє,
Крила надимають.
 
 
І кричать колеса в будках
Серед співу й дзвону,
Як колись в нас на Посуллі [43]43
  – Місцевість навколо ріки Сули, лівої притоки Дніпра (тепер у Сумській і Полтавській областях).


[Закрыть]
Заволоки з Дону.
 
 
Се доспівувалась пісня,
Що діди Бояни [44]44
  – Боян – славетний давньоруський співець-гусляр другої половини XI – початку XII ст. Згадується у «Слові о полку Ігоревім». Тут Боян вживається у загальному значенні: співець, гусляр, кобзар.


[Закрыть]
Древнім русичам, нам рідним,
Голосно співали.
 
 
Під перстами в них живії
Струни промовляли
І хоробрим золотії
Славу рокотали.
 
 
І, мов стадо лебедине,
Співи розлітались,
Не в одній вони людині
Любо відзивались.
 
 
І лицарське на Вкраїні
Серце залунало
І луну із серця в серце
Аж до нас дослало.
 
 
І ясним, незлобним оком
Світ ми обіймаєм,
Між Заходом і Востоком
Бучі споминаєм.
 
 
І вбачаємо в тих бучах
Спільну жизнь єдину:
Про Гординщину [45]45
  – Гординщина – Очевидно, йдеться про ординщину: період монголо-татарського іга – традиційну назву системи експлуатації руських земель, встановлену після нашестя орд Батия в середині XIII ст. Остаточно скасовано у 1480 р.


[Закрыть] сумуєм
І про Україну.
 
 
Лях, москаль, татарин, турчин
Проміж себе браттє:
Розлучило їх попівське
Нависне завзяттє,
 
 
Як любові й правди Бога
Без попа познаєм, -
Всіх братів ми до одного
Серцем привітаєм.
 
 
Як туман попівський зникне
В сяєві науки,
Міліонам по всім світі
Буде менше муки.
 

ДУМА ТРЕТЯ

І

 
Коло своєї на колесах хати
Кривавий їхав Міч з людьми близькими,
І поруч нього жінка. Два бахмати,
Гривасті ступаки, ішли під ними.
Бунчук червоний віяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
І голосом потужним заливався
Кобзар іззаду, рокотав і в струни,
Та до пісень його гетьман не дослухався.
 

ІІ

 
«Моя Заїро! Ти моя єдина,
Так як душа у тілі, серце в грудях…
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жінок між нас поганський вік намножив).
Ніколи він із рук не переходив
У другі руки на святому ложі:
Бо проповідував закони чисті Божі».
 

ІІІ

 
Так Міч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волоссєм і очима
Являла тип найкращий України.
Той кроткий тип, що серце херувима
Заніс до нас із Тігра до Євфрата, – [46]46
  – Ріки в Південно-Східній Азії в Туреччині, Сірії та Іраку. Долина рік – давній центр цивілізації.


[Закрыть]
Не той, що у жалю ваги не знає,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любові вре, в ненависті палає
І цілий Божий світ ні за що не вважає.
 

ІV

 
«Ти божество моїм очам являєш, -
Рече Заїра, між людьми людина, -
Бо блискавками на войні метаєш,
А. дома, мов до матері дитина,
До мене голову на лоно хилиш,
Палкому серцю жаждеш прохолоди,
Всім таборянам добродійства чиниш
І нагороджуєш походні шкоди
І всі кривавої войни труда й пригоди». -
 

V

 
«О, де ж би я знайшов спочивок любий
Після літання дикими полями,
Приятелів і слуг безцінних згуби
Та боротьби за жизнь із ворогами?
В саду в «сестри», що, мов стебло, кадила,
Що, мов лелія, вознеслась із праха,
[І раєм нам земну юдоль зробила,]
По благості до нас, людців. Аллаха, -
В твоїм саду, моя любов і сестро мила!..
 

VI

 
Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим
Звелів твойму слузі іменуватись,
Щоб на землі твоєї правди й слави
Войною та ясиром допевнятись;
І, мов той гуррикан ширококрилий,
Я мчусь, куди мій дух повеліває…
Дає мені твоє натхненне сили
Губить лихе, що правду зневажає…
Не мій. Аллахів міч, невірних погубляє.»
 

VII

 
І чистий сніг-завивала схилився
Над чорною, як ворон, бородою;
І вид його ясний затуманився
Якоюсь погаданкою тяжкою.
«О нене! – стиха, мов мала дитина,
Промовив Кантемир. – Про що ти,
Свята, пречиста, ангельська людино.
Погибла від козацької голоти?
Невже ж се за гріхи твого палкого сина?
 

VIII

 
Ніхто не рятував тебе від смерти,
Як я з мечем кривавим на джавурів,
Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти
З лиця землі невірних гайдабурів…
Тепер знов образ твій мені з'явився
У тім обличчі, як печаль, гіркому…
Про що?.. Невже ж за тебе не помстився
Твій син плачущий на цім кодлі злому,
На ворозі сьому, в завзятості страшному?
 

ІХ

 
А ти, про що ж і ти з'явився, брате,
Мені вві сні вже воїном дорослим?..
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобі сосудом богоносним
Зробилась… Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, і Бога в серці
Я покажу тобі мого святого…
Ним я живу, ним серце в мене б'єтся…
О, сне! Ти показав мені мене самого…
 

Х

 
Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,
Що з матернього серця засвітилась,
І се було угодно Магомету,
Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,
Та тінь свята, що і в юдолі смерти
Свого синка, зітхаючи, шукає?
О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що знає,
Яких близьких людей там на Вкраїні має». -
 

XI

 
«Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справді тінь живої ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бідолашної дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочиває.
У довгім сні воскресне жизні сила,
Прокинеться від сну аж над Дунаєм:
Тоді про все життє в гіркої розпитаєм».-
 

XII

 
«Мій сон мені, сеструню, не доснився…
Я кинувсь братнє видмо обіймати,
Дивлюсь – чавуш до мене нахилився
Від беклербека посланець крилатий:
«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,
Коло Кілії [47]47
  – Кілія – місто на лівому березі Кілійського гирла Дунаю (тепер Одеської області). Відоме з XIV ст. У другій половині XVI – на початку XVII ст. козаки здійснили ряд походів на Кілію. Найбільш значними з них керували С. Наливайко і Г. Лобода в 1594-1595 pp. Кіліімське поле згадується в багатьох народних думах (див., наприклад, «Думу про козака Голоту»).


[Закрыть] славної, джавурів
Побито, і Редшид-баша в Босфорі
До падишахових блискучих мурів
Галерами пригнав з човнами гайдабурів».
 

ХІІІ

 
Заїро, спогадай тепер про Бушу [48]48
  – Буша – місто-фортеця Брацлавського полку (тепер – село Ямпільського району на Вінниччині). В 1617 р. коронний гетьман С. Жолкевський зобов'язувався не допускати козацьких походів у Туреччину, але не зміг цього виконати.


[Закрыть]
Про договор святий і ляцьку зраду…
Я на Цоцорі голову Зулушу
Відтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.
 

XIV

 
Зовуть мене Османовим пророком…
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!
 

XV

 
Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали…
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!
 

XVI

 
Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання…
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!»
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, -
І блискавкам його в степу не перегнати.
 

XVII

 
Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.
 

ДУМА ЧЕТВЕРТА

 
Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.
 
 
По переказу, з давнезних
Аравійських давен [49]49
  – Тобто з часів далеких, дохристиянських, старозавітних.


[Закрыть]
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.
 
 
З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.
 
 
І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.
 
 
І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:
 
 
«Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло…
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.
 
 
Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.
 
 
Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.
 
 
Надо мною склеп неначе…
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?
 
 
Коло мене щось мов ходить…
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?
 
 
Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.
 
 
Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.
 
 
Ні печалі, ні зітхання…
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада». -
 
 
«Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло». -
 
 
Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос…
В бідолашної бабусі
Зів'яв білий волос.
 
 
«Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?» -
 
 
«Ні, паньматко, – відказав їй, -
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.
 
 
Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце».
 
 
І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.
 
 
Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.
 
 
Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.
 
 
Да не дивиться небога,
Чим орда пишалась,
Через що за Сян дорога
Золотою звалась. [50]50
  – Сян (Сан) – ріка в Польщі на її кордоні з Україною, права притока Вісли. П. Куліш виводить цю назву через сутозолоті жупани, в які одягалися ординці, йдучи на Україну та в Польщу.


[Закрыть]
 
 
І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.
 
 
«Які Левко? – насилу шепче, -
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?» -
 
 
«Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили». -
 
 
«Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся…
Може, знаєш, де шукати…
Де моя Маруся».
 
 
І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.
 
 
«Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! -
 
 
До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. -
 
 
Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома – голуб тихий». -
 
 
«Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? -
 
 
Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?» -
 
 
«Паньматусю!» -
«Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий…
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі». -
 
 
«Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
 
 
Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?..» -
 
 
«Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос…
 
 
Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.
 
 
Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.
 
 
І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.
 
 
І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.
 
 
Налітає – турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає».
 
 
Сумно Кантемир споглянув:
«Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро…
 
 
Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?..»
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.
 
 
«Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?» -
 
 
«Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.
 
 
Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.
 
 
І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.
 
 
І з'охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.
 
 
А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,
 
 
Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати…» -
 
 
«Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа».
 
 
І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.
 
 
«Нене! – каже. – Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.
 
 
А побачити побачиш:
Ось тобі порука -
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка». -
 
 
«Справді я її побачу?» -
«Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі».
 
 
Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:
 
 
«Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю…
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.
 
 
Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!» -
 
 
«Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому». -
 
 
«Що за ніжне в тебе слово!
Якої ж ти віри?
Хіба ж так, як ми, говорять
І турки невіри?» -
 
 
«В мене мати, люба нене,
Була християнка,
Із Гусятина, [51]51
  – Гусятин – тепер місто в Тернопільській області на р. Збруч. Відомий з 1559 р.


[Закрыть] з Підгір'я,
Бранка-полонянка.
 
 
Над колискою моєю,
Так, як ви, співала,
І по-вашому про Бога
З хлопцем розмовляла.
 
 
А пророк наш побратався
З розп'ятим Пророком,
Як огнем святим займався
Над усім Востоком.
 
 
Він Маріїного Сина
Мав за путеводню [52]52
  – Відомо, що мусульманство складалося під значним впливом християнства та іудаїзму, а сам Мухаммед часто вживав вирази із християнського вчення. В той же час така подібність пояснюється і спільністю джерел культурних традицій арабів і євреїв.


[Закрыть]
Ясну зорю, як спускався
У гріхів безодню.
 
 
А цуравсь тих душ мерзенних,
Що з його науки,
3 його правди наробили
Всім народам муки,
 
 
Передвічного сім'єю,
Родом наділили
І лукавством та брехнею
Небеса затьмили…
 
 
І моя Заїра – бранка,
І її на крила
Наша буря-негаданка
З-над Сули вхопила.
 
 
І як Бог сестру Адаму [53]53
  – Йдеться про Єву, дружину Адама, першу жінку і праматір роду людського: «І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама».


[Закрыть]
Виліпив із глини,
Мені з неї тато-мама
Подругу зробили.
 
 
Освітили її розум
Чистим словом правди -
У нещасті до відради,
В щасті до поради.
 
 
І твоя дочка, вповаю,
Зрозуміє Бога,
І високого достойна
Зробиться порога». -
 
 
«Вона Бога розуміє, -
Прорекла старенька, -
Бо молитись, було, вміє
В мене ще й маленька.
 
 
Знає змалку рушниками
Божники вкривати
І пахущими квітками
Всі боги квітчати». -
 
 
«Всі боги? Мовчи, бабусю,
Про боги між нами;
Бо єдин той, хто вкриває
Землю небесами». -
 
 
«Ні, добродію, мовчати
Не в силах про віру,
Хоч би й шию мені класти
Кату під сокиру». -
 
 
«Так! – понуро усміхнувся
Кантемир. – Сокира
Не страшна – хто не здобувся
Більш як на кумира.
 
 
Слухай, бабо. Русь я знаю
Не десяток років…
Де спіткаю, всіх стинаю
Ваших лжепророків.
 
 
І тебе, попаде, стяв би
Зе безбожну душу,
Та впиняє мене мати…
Милувати мушу.
 
 
Моя мати так дитину,
Як і ти, втеряла,
І твоє вона обличчє,
І твій погляд мала.
 
 
Не зневаж її, Заїро,
Не гордуй старою:
Бо безумство з неї здіймеш
Тільки з головою.
 
 
У тих розум, в сих безумство,
Так попи зробили,
Що царства ввели в безпутство
І передрочили.
 
 
Та не ся, ще гірша думка
Мені серце крушить,
Кров самумом і гаркуром
Без сушила сушить.
 
 
Чого брат мені приснився
З дивними речами,
Як до мене нахилився
Вістовець з листами?
 
 
О Заїро, сестро! Чую,
Лихо невимовне,
Що та іскра потухає,
Що та кров холоне.
 
 
Іскра Божа, кров пречиста
З праведного серця…
І погасне, захолоне,
З Богом не зіллється.
 
 
Люба сестро і дружино!
Мусимо не кіньми
До Стамбула ми летіти,
А бистрими крильми».
 

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

ДУМА ПЕРВА

І

 
Стамбул… Яке страшне, потужне слово!
Європо! Ти була його злякалась,
І пустота життя твого лихого
В тривозі деспотів твоїх озвалась…
Два рази вже ти правду на Босфорі
Безумством християн твоїх гасила,
Аж ось на Білому й на Чорнім морі
Ще раз нова запанувала сила
І давню боротьбу з лукавством поновила.
 

II

 
Як згасло світло, що з гори Сінаю
Від громового слова засвітилось,
І вістю кроткою, благою з раю
Між галілейських рибаків явилось, – [54]54
  – Тобто голос і сила впливу Божого слова. На горі Сінай Бог з'явився Мойсею і євреям, яких він вивів з Єгипту, у вигляді вогню і проголосив десять своїх заповідей та комплекс морально-етичних основ подальшого життя народу. Гора Сінай «димувала через те, що Господь зійшов на неї в огні». Далі йдеться про проповідування Ісуса Христа у Галілеї, зокрема його чудо на Генісарейському озері.


[Закрыть]
Тоді душа пророка Магомета
Серед омани правди возжадала,
Огонь її диханієм поета
У темряві поганства роздувала
І чоловічество від кривди рятувала.
 

IІІ

 
I сила правди, чистоти, свободи
Базар-Єрусалим опанувала
І лжею отуманені народи
Культурою новою осіяла.
Обман і лжа вказали їй дорогу
В четвертую столицю християнства,
Де всі храми невидимому Богу
Сповнились темним ідольством поганства,
Затулою гріхів, покровом тунеядства.
 

IV

 
Стамбул… Перед сим іменем потужним
Народи Западу возтрепетали
І, правду борючи кагалом дружним,
Свої царства від пагуби спасали
У Римі новорожденим поганством…
їх деспоти магометан псували,
І, гроші сиплячи між мусульманством,
Потужний дух розкошами всипляли,
Кругом султана честь і правду потребляли.
 

V

 
«Великоліпного», як мур, підмили, [55]55
  – Солиман II Великоліпний царював од 1520 до 1566 рoку.


[Закрыть]
І похиливсь колос, і яничари
Та спаги навкруги його могили,
Мов дикі низовці, забунтували.
І бореться іслам з єхидним Римом,
І шарпає його лихе козацтво,
І затуманює пожежі димом
Жадне крові й руїни гайдамацтво.
Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство?
 

VI

 
У бебехи буйними головами
Твої вожді преславні повривались,
Танцями бранок, винами, медами,
Перелюбством паскудним повпивались.
А буй-тури, котрих вони водили
На християнство, соромили Бога,
Гірких вдовиць, сиріт, нетяг душили»
Постали злидні, ґвалт, журба, тривога.
Коло султанського високого порога.
 

VII

 
Редшиде й Кантемире! На Востоці
Ви зорями новими заблищали.
Істочник жизні обрели в пророці,
Ісламу славою і честю стали.
Од вашого меча недавно на Цоцорі
Ліг трупом безголовим лях олживий,
А на тім руськім невпокійнім морі
Втеряв свій пишний цвіт козак зрадливий,
І полом'єм взялись його поселки й ниви.
 

VIII

 
Як поле в них буяє бодяками,
Так забуяли серед Цареграда
Невольницькі базари козаками:
Очам одрада, воїнам награда!
І, мов грядки в садах цвітуть маками,
Гареми мусульманські забриніли
Дівчатами вродливими й жінками,
А руські діти весело обсіли
З пилавом мисочки, мов голуб'ята білі.
 

IX

 
Султанськими дітьми вони зовуться…
Чи раб, чи пан був батько нечестивий,
На всіх їх рівно милості поллються.
Тут не орудують пани лестиві
Людьми, як бидлом. Правда і одвага
Дорогу стелять кожному однако.
За правду й віру шана і повага
Жде і тебе, козаче-гайдамако,
Гультяю без ума, без совісті бурлако!
 

X

 
Проспись, п'янице, й розумом мізерним
Урозумій, кому ти поклонявся!
Яким обманщикам, сіпакам скверним
З душею й тілом у полон оддався!
Не для того ми грека звоювали,
Щоб кров гарячу із людей точити,
А щоб єдиного Всевишнього познали;
Батьків безумних необачні діти
І мертвим ідолам покинули служити.
 

XI

 
Дивись, ледащо, як у нас гуляє
Народ веселий у святій свободі.
А в вас раює і достаток має
Хіба паливода, харцизник, злодій…
Чи чуєш? Се сліпі старці співають
Про ваших лицарів і в кобзи дзвонять.
У нас невіри вольності вживають
Більш, ніж у вас ті, що мерці хоронять.
І в пекло до чортяк стадами душі гонять.
 

XII

 
Споглянь: у нас батьки із матірками,
Прибувши з Лехистану, з України,
Розпитують собі між козаками,
Де їм шукать у полоні дитини.
І ні один із нас ні бранця не потаїть,
Ні бранки: бо в Корані золотими
Словами нам прописано, щоб навіть
До ворогів були ми милостиві,
Не вимагаючи великої поживи.
 

XIII

 
Споглянь на сих туркень, що по базарах,
В покривала закутані стидливо
При спагах, муфтіях і яничарах
Розпитують землячку нещасливу,
Яке життє і горе на Вкраїні?
Чи довго ще вона держатись буде?
І чом не кинуть при лихій годині
Гірких тих займищ бідолашні люде
Та не оселяться в якій чужій країні?
 

XIV

 
Споглянь: он козакам-вовкам туркеня
Червінці роздає в ім'я пророка…
Не оскудіє милостива жменя
Прибутками з Заходу і з Востока.
На голову – хто нам шукає згуби -
Ми сиплем жар своїм запомаганнєм;
А ви про милость трубите у труби,
Самі ж обманами та вимаганнєм
Щодня багатитесь, ненаситні стяжаннєм.
 

ДУМА ДРУГА

І

 
І се ти чуєш, бідолашна мати
Марусі Богуславки, по базарах, -
По тих, де мусять матірки шукати
Своїх дітей, мов ярок по отарах.
Тебе веде по городу Заїра,
Голубка тиха, що у золотому
Сидить в гнізді в страшного Кантемира,
Мов у ковчезі Ноєвім святому, [56]56
  – У Ветхому Заповіті Ной – нащадок Адама в дев'ятому поколінні, правнук Єноха, син Ламеха. Персонаж повіствування про всесвітній потоп, влаштований Богом як помста людям за їх гріхи. Своїм праведним життям Ной заслужив прощення, і Бог наказав йому збудувати ковчег, узяти туди свою дружину і синів з невістками, а також «птаства за родом його, із худоби за родом її, із усіх плазунів землі за родом їх, – по двоє з усього увійдуть до тебе, щоб їх зберегти живими». Його сини Сим, Хам і Яфет стали родоначальниками людських рас.


[Закрыть]
І не завидує на всій землі нікому.
 

ІІ

 
Страшним ім'ям його дітей лякають
В багатій Польщі і на Русі вбогій.
Кривавого Меча на Віслі знають;
Ревуть про нього Дніпрові пороги…
І лев сей лютий, сей дракон крилатий
Найкращим ділом в пишнім Цареграді
Вважав собі джавурку проводжати
В будинок, що втонув у вертограді,
В так названі тепер Царицині Палати.
 

ІІІ

 
Ув оксамит стареньку нарядили,
У золотом гаптовані патинки,
І до вподоби у всьому годили,
Як госпожі вельможній і великій.
Корилась мовчки мати нещаслива:
Байдуже їй про позолоту суту,
Ждала одного: щоб, покіль жива,
Побачити дочку хоч на минуту,
А що їй казано, приймала, як отруту.
 

IV

 
Попереду каваси виступали,
Цяцьковані, страшні, як уголь чорні…
Зуздрівши їх, дорогу всі давали,
Вірмене, греки і жиди проворні.
А ззаду йшли під бунчуком червоним
Татаре гурмом, степові орлята,
Що загніздились понад морем Чорним, -
Орда легка, на гроші небагата,
Багата волею, незнаниєм потентата.
 

V

 
«Чи бачиш, нене, мури сі криваві,
Що перед нами неба досягають?
Вони за предків наробили слави;
Про них багацько кобзарі співають».,
Стара здригнулась: бо крівця червона
Стікала з муру, де гаки стирчали.
На них голодна крякала ворона,
А долі пси у шматтє трупа рвали
І, страшно гризучись, гарчали і вищали.
 

VI

 
«Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький…
На ній, за гак залізний зачепившись,
Висів ваш Байда, Митрик Вишневецький, [57]57
  – Згідно із українською народною піснею «В Цареграді на риночку» («Пісня про Байду»), Байда був підвішений на залізні гаки у Стамбулі. Куліш ототожнює Байду із князем Дмитром Вишневецьким (див. драму П. Куліша «Байда, князь Вишневецький»).


[Закрыть]
На зрадницькім учинкові вловившись.
Служив султанові, та мов скаженний
Утік від нього і здобувся ласки
У ворога його, в Москві мерзенній,
Мов качка на ставку гнилому ряски,
Да й став нас воювать сей пинда навіжений.
 

VII

 
І на Мосток Мертвецький пхнули
Його з високих піднебесних мурів,
Щоб мук його страшенних не забули
Зрадливі ваші козаки-джавури,
Бо не схотів признати за пророка
Посланника Аллаха, Магомета,
І не спасла його рука висока
Ісуса вашого із Назарета,
І полетіла в ад його душа жорстока». -
 

VIII

 
«Ні, певно, в рай!» – промовила старенька,
Не боячись турецької потуги. -
«Коли б мене не зупиняла ненька, -
Рече той глухо, – я б не чув наруги.
О божевільна Русь! Який би з тебе
Великий світ постав серед народів…
Коли б у темній темряві у тебе
Сліпорожденний піп не верховодив
І розуму твойму єхидно не зашкодив!..
 

IX

 
Стара яго! В мою глибоку дуту
Ти серцем матері чуйним прозріла,
Що слова я свого додержать мушу,
Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипіла».
«Невіро! – знов рекла нещасна мати, -
Щоб знав єси, що в нас Ісус наш значить
І з ним сосуд пречистий благодати,
То дай мені дочку мою побачить,
Тоді готова й я від тебе смерть прийняти». -
 

X

 
«О роде лютий, роде нещасливий! -
Промовив Кантемир, з гніву поблідши, -
Нехай тебе тиран немилостивий
У руки візьме, у залізні кліщі!
Живи, як пес у нього на прикові,
Вищи та скигли, потваре пекельна!
Не мавши волі і в людському слові
Біснуйся, мов за ґратами гієна,
І мук твоїх нехай жахається вселенна!
 

XI

 
Заїро, сонце любе, райське, тихе!
Пожалься над дурною попадею:
Вона зробила діло в нас велике
З Марусею вродливою своєю.
Увесь парадний шмат своїх гаремниць
Порозсилав Осман, куди схотіли;
Зоставив тільки тридцятьох служебниць,
Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли
І виповняти все, що повелить, летіли.
 

XII

 
Хасеки-Хуррем [58]58
  – Хасеки-Хуррем – Так називали Роксолану, дружину султана Сулеймана II. Див. примітку П. Куліша у тексті нашого видання.


[Закрыть] се нова в нас буде;
Нові звичаї пійдуть у сералі;
Нові засядуть у дивані люде;
Нові порядки заведуться в краї.
Одна біда: ся друга Роксоляна
Х а с е к и – Х у р р е м назвою гордує,
Без ласки позирає на Османа,
їсть нехотя і знай сумує;
Но сумом тим ще більш високий дух чарує.
 

XIII

 
При ній він, кажуть, мов дитина смирна,
До неї доторкнутися не сміє,
І, мов убога, боязка людина,
Перед царицею потужною німіє.
Коли б ти бачила, як звеселився,
Як став мене прилюдно обіймати,
Довідавшись (Редшид мені хвалився),
Що у мене Хасеки-Хуррем мати… -
«Вези її, вези в Царицині Палати!»
 

XIV

 
І, мов за покликом гучним Османа,
Галера золота під бунчуками
Назустріч припливла і привітала
З гармат гетьмана із двома жінками.
«Одна яса гетьману та гетьманші,
А друга – рідній матері Хасеки,
Великої й могущої султанші». -
Так донесли галерні греки,
Хибкі потурнаки, в ісламі недопеки.
 

XV

 
Босфорські води, мов срібло, кипіли
Під веслами галери золотої,
І очі очаровані гледіли
На город Софії, колись святої, [59]59
  – Йдеться про Константинополь, захоплений у 1453 р. турками і перейменований ними у Стамбул. У 532-537 pp. за вказівкою імператора Юстиніана І (бл. 482-565) був споруджений храм Софії. Вважався святинею християнської церкви до 1453 р. Згодом турки перетворили храм Софії на мечеть, а у XVI-XVIII ст. добудували чотири мінарети.


[Закрыть]
Тепер служебки грішної пророка,
Покутниці за лжу на аріанство, [60]60
  – Аріанство – течія в християнстві, засновником якої був александрійський священик Арій (кінець III ст.– 336). Аріани заперечували, зокрема, єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (тобто Ісуса Христа). Вселенські собори 325 і 381 pp. засудили аріанство як єресь. У дещо зміненому вигляді аріанство (як соцініанство) було відоме у Польщі, а також на Україні і Білоруси в XVI-XVII ст.


[Закрыть]
На ту звізду туманного Востока,
Та за гоненнє на несторіанство, [61]61
  – Несторіанство – християнська єретична секта, заснована константинопольським патріархом Несторієм у першій половині V ст.


[Закрыть]
Котрим спасти свій ум хотіло християнство.
 

XVI

 
«Заїро! На всьому широкім світі
Нема й не буде другого Стамбула.
Мов золоті Аллах розвішав сіті
Вподовж свого квітчастого авула.
Крізь золото сади благоухають.
Понад снігами мурів зеленіють,
І мінарети, місяцем вінчанні,
На горах райських, благодатних мріють!»
А води дзеркалом прозирчастим леліють!» -
 

XVII

 
«Благословен Аллах! – рече Заїра, -
Вінець землі віддав він правовірним.
Хранителям правдивості і мира,
Служителям своїм нелицемірним». -
«Так, міч наш правду й мир обороняє;
Жезлом желізним пасемо народи,
І покіль він в руках у нас сіяє,
Не хлинуть із небес потопні води
І за людські гріхи не знівечать природи.
 

XVIII

 
Коли ж підіймуться джавури з праху
Та завдадуть Османлисам зневагу
Мечем і правдою, тогді Аллаху
Зістанеться оддать їм перевагу.
І скаламутиться Дунай широкий
Від нашого безчесного втікання…
І Порти пишної поріг високий
Страшенного дознає поругания…
Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!
 

XIX

 
Нехай над світом той господарює,
В кого душа міцна в міцному тілі,
Хто правду серцем чистим, чесним чує,
Хто в слові вірен, непохибен в ділі.
А ви, фальшиві мідяки-червінці,
П'яниці, бабії та лежебоки,
Блудні з паршивої отари вівці,
Занепаду Османлисів пророки!
Да буде ваш уділ кривавий і жорстокий!» -
 

XX

 
«Не говори так страшно про недолю,
Мій соколе, мій орле сизокрилий!
Не зуповняй даремною журбою
Душі твоєї вірної Заїри.
Дивись, які картини перед нами
Над водами небесно-голубими!
Як у воді висять доми з садами,
З піддашшями, з терасами своїми,
А білі голуби, немов сніги над ними!
 

XXI

 
Дивись, які мечеті мармурові!
Які легкі кіоски та стрільниці!
Мов парчами окутані діброви,
З них золоті летять угору шпиці.
Над ними хмари тихим раєм сяють
На небі чистому, як дух пророка:
То херувими з неба визирають,
Промінне Божого благого ока,
Едемські сторожі спасенного Востока!»
 

ДУМА ТРЕТЯ

І

 
Тим часом, як Заїра любовалась
Священної природи малюваннєм,
Душа, примучена недолею, озвалась
Новим страданием на чуже страданнє.
Не золотом галера величалась,
Не довгими хвалилась бунчуками:
Вона цвіла, пишалась і втішалась
До поясниці голими гребцями,
Здобутими в бою рабами, козаками.
 

ІІ

 
Кругом срібло і золото блищало,
І сонцем рай із неба осміхався,
А в хирнім тілі сонце замирало,
Що так язик із язика знущався.
Стара не знала й не хотіла знати,
Що козаки на морі виробляли
І чим би стались мечеті й палати,
Коли б вони Стамбул опанували
Та свій закон невірам показали.
 

III

 
В тій церковці, в тому бабинці-раю,
В куточку тім небесного жилища,
Де чоловік її, по давньому звичаю,
Благословляв різню та пожарища,
Аби чужа була, не наша віра,
Аби не наш язик звав Бога правди, -
В тій церковці запекла злість кипіла
В серцях завзятих темної громади,
Що адом дихала на пишні царегради.
 

IV

 
До пояса нагі, плечисті чуприндири,
Леви Порогів, лицарі Лиману,
Сиділи в ряд, без волі і без сили
Метнутись на грізного бусурмана.
Залізні кайдани їм повпивались,
Мов зуби Цербера, [62]62
  – Цербер – у старогрецькій міфології триголовий злий пес з хвостом і гривою з гадюк, який охороняв вхід у підземне царство.


[Закрыть] у голі ноги;
Гребли всі влад, аж потом обливались,
Бо потурнак ходив між ними строгий
І карбачем крутим їм додавав підмоги.
 

V

 
«О чоловіче, – прорекла старенька, -
Невже ти в серце Господа не чуєш?
В нас і на скот помахують злегенька,
А ти сих в'язників, мов кат, катуєш!
Дивись, які страшні, криваві смуги
На плечах, мов вужі, понабрякали!
Такої безсердечної наруги
Ще людські очі звіку не видали.
Вони ж на весла й так щосил понадягали». -
 

VI

 
«Вельможна пані, – каже той по-лядськи. -
Шкода тобі над ними вболівати:
Бо падло се, сі трупи гайдамацькі
Однаково собаки будуть рвати.
Мені ще й ксьондз казав, щоб козакові
У присяганні віри не діймати,
А як сидітиме вже на прикові,
Дак жалощів до злющого не мати:
«Бо, – каже, – на розбій його рождає й мати». -
 

VII

 
«Яка ж тогді се буде в тебе віра,
Щоб, як на падло, на людей дивитись
І, переваживши німого звіра,
Своїм запеклим варварством хвалитись?
Ні піп, ні ксьондз нас на таку науку,
На звірство нас таке не наставляє,
Щоб чоловіку завдавати муку,
Коли своє він діло виповняє.
За се ж тебе Господь судом своїм скарає». -
 

VIII

 
«Аллах тепер суддя мій, мосціпані!
Покинув я ваш присуд християнський.
Тепер моя наука вже в Корані:
Я турчин і слуга райза султанський».
І смуги знов по спинах простяглися,
Нові рубці криваві набрякали.
Котилися горохом і лилися
Гіркі по щоках, да не утирали, -
Робити веслами бідахи пильнували.
 

ІX

 
Поглянула з плачем на Кантемира
Старенька попадя і промовляє:
«А ти ж мені казав, що ваша віра
Вам милосердіє повеліває!» -
«Повеліває, нене, навіть і до злюки,
Та не до зрадника, котрий здіймає
На нас хижацькі, розбишацькі руки:
Таких наш суд без милості карає
І віддає новим потурнакам на муки.
 

Х

 
Сей з тих ляхів, що острах на Цоцорі
Віддав мені у руки, мов отару,
А козаки, з тих, що на Чорнім морі
Редшид загнав під шаблю яничару…
Немилостивий кат! Бо тяжко мститься,
Що козаки панів ляхів не люблять.
Нехай катує: дух наш веселиться,
Як вороги один одного гублять
І про свою вражду між мусульманством трублять.
 

XI

 
Попи й ксьондзи се дві нечисті сили,
Що піднялися душі всім спасати
І миром вашим так заколотили,
Що будете вовіки рабувати…
Ти кривишся, тобі се гірко чути:
Дак знай же, що й мені гірка ся чаша, -
Така гірка, мов випив я отрути.
Однакова з тобою доля наша.
Той Кочубей – мій брат єдиний. Ти вжахнулась?
 

XII

 
І є тобі чого жахатись, нене.
Я був у нього в тій страшній хурдизі,
І син моєї матері від мене
Так одвернувсь, мов був я син тигриці.
Аллах дав нам обом свій образ чистий,
Вложив обом у груди щире серце, -
І насміявсь із Бога дух нечистий,
Що духом тьми, отцем олжи зоветься:
Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.
 

XIII

 
Він хоче вмерти в тій поганій вірі,
Що ідольством назвав пророк великий,
Що нею дурнів дурять лицеміри,
Сповняючи їх кров'ю море й ріки.
Він хоче голодом себе убити,
Мов той орел, що крильми не владає:
Не хоче голови під нас хилити,
І смерті, як верблюд води, жадає, -
Готов хоч на гаках страшенних тих висіти.
 

XIV

 
Сьогодні вранці на Мосток Мертвецький
Козацького зіпхнули осавула,
І він повис, як Митрик Вишневецький,
І до чортяк душа його шугнула.
Левко ж на люту смерть байде дивився,
Мов на яку мальовану картину,
За душу праведну, мовляв, хрестився
І прославляв щасливу ту годину,
Що ляже й сам в таку ж криваву домовину». -
 

XV

 
«О душе бідної дочки моєї! -
Простерши руки, попадя сказала. -
Не знаючи ще доленьки своєї,
Достойне серце ти собі ізбрала…
О, не на те, Марусенько, уздріти
Тебе бажаю, щоб ті златоглави,
Одежу пишну на тобі хвалити,
Дівоцької огиду чести й слави,
І встряти у твої розкоші та забави!
 

XVI

 
Ні, серце рідне, духу мій небесний,
Моя молитво рання і вечірня!
Мій образе святий, мій віку чесний,
Моя надіє райськая надзірня!
Навчу тебе багатством гордувати,
Як прахом тим, що топчемо ногами,
В убожестві та в муках умирати,
Гнушаючись Господніми врагами,
Як непрощенними пекельними гріхами!»
 

XVII

 
Мов та струна тонка тремтить на лірі,
Від голосу сумного Азраїла,
Так затремтіло серце у Заїри,
Душа таємним горем заболіла…
«Попаде! – каже Кантемир. – Не знаю,
Чи злобою кипіть, чи плакать мушу,
Бо на Заїрі сльози помічаю…
Росою Божою кипучу душу
Сі сльози холодять, і я твій жаль прощаю».
 

XVIII

 
Попи, се все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люде людям смерті в Бога молять
І дивляться на нього, як на ката».
Оце блищать Царицині Палати,
Дивись, у воду мармуром ступають,
Мов дорогі пишнобарвисті шати
Від пороху земного обмивають.
І пахощі кругом, і щастє розливають.
 

XIX

 
А он твій брат назустріч нам виходить.
В великій ласці він тепер в султана.
Увесь у золоті, як бачиш, ходить:
Нема в нас більшого над нього пана.
Твоєї се дочки будинок власний,
І зветься він Царицині Палати…
Іди; а я – туди, де брат нещасний
На світ широкий дивиться крізь грати,
Мов пугач степовий, рарогів брат крилатий».
 

XX

 
На мармур і порфир стара ступає
В передвірку царських палат Марусі
І до землі чалмою припадає
Той брат Івась, що з рук у паньматусі
Сестра маленького на ручки брала,
Саджала в купіль з маку й материнки,
Обмивши гарно, у кімнаті клала
На пухові білесенькі перинки
І пісеньок, покіль засне, йому співала.
 

XXI

 
«Геть, Каїне, антихристе від мене, -
Промовила, і очі одвернула. -
Амінь! Щезай, чудовище пекельне!»
І, мов голубка, мимо полинула.
Летить, а перед нею пишні двері
Немов рука незрима відчиняє…
її Маруся, мов едемська пері,
Летить назустріч, вся, мов рай, сіяє,
І до колін своїй матусі припадає.