Текст книги "Маруся Богуславка"

Автор книги: Пантелеймон Кулиш

        Куліш П. О.

МАРУСЯ  БОГУСЛАВКА

«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».

Иоанн Грозный

«Ой, бородачи!.. Многому злу корень – старцы и попы!»

Петр Великий

Староруська поема

(1620 – 1621) 

ПРИСВЯТ

 
Тобі… О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срібло, розтоплене в горнилі,
Щоб світу возвістить про свято урочисте
Твоєї похвали, мій духу світлокрилий?
 
 
Ні, не землі, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не знаєм, як тебе, яким ім'ям назвати,
На пам'ять між, людьми, на шану віковічну.
 
 
Там, де, мечта душі, витають херувими,
Дадуть ім'я тобі, зорі новорожденній…
Як перло між перел, між душами святими
Сіятимеш в своїй красі благословенній.
 
 
Сіяй і проливай в серця людські відраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над світ увесь возлюблять щиру правду,
Про неї родяться, за неї помирають.
 
 
А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мій дух і я твоїм диханнєм
Повіну на серця, як райська прохолода,
Як жизні вічний хір, весни благоуханнє.
 
 
Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се ісповідь, твоє сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!
 

ПІСНЯ ПЕРВА

ДУМА ПЕРВА

 
Музо, правди староруської вовік жива богине,
Серця чистого і розуму свободного святине!
 
 
Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,
Відцурались візантійського і римського попівства.
 
 
Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,
Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.
 
 
Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,
Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.
 
 
Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись
І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.
 
 
Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,
Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.
 
 
Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,
Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.
 
 
Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,
Дивовижу свого темного розбійницького часу:
 
 
Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.
 

***

 
Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,
А на прізвище, по спомину й переказу, Державець [1]1
  – Державець – феодал у Великому князівстві Литовському, Польщі і підвладних їм українських землях у XV-XVIII ст. Мав право довічно або протягом певного часу користуватись державними земельними маєтностями, однак не міг ці маєтності продати, подарувати, заповідати, закладати під борги.


[Закрыть]
 
 
Бо його шляхетні предки завелику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.
 
 
І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.
 
 
Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.
 
 
Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,
Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.
 
 
Не злякавсь шляхів татарських
і пустинь тих українських,
Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.
 
 
Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,
Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,
 
 
З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,
Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.
 
 
Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,
Підступної проповіді польсько-римської противник.
 
 
Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава, [2]2
  – Богуслав – тепер місто в Київській області. Відоме з 1195 p. У 1981 p. збудовано пам'ятник Марусі Богуславці.


[Закрыть]
Де козак не знав і не питав, чия воно держава.
 
 
Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,
Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.
 
 
Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,
Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.
 
 
Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога і Святу Покрову [3]3
  – Покрова – свято православної церкви, яке відзначається 1 жовтня за ст. ст.; встановлене на пам'ять про подію в Константинополі в середині Х ст. Під час війни з сарацинами 1 жовтня юродивий Андрій і його учень Єпіфаній побачили в повітрі Матір Божу, яка молилася за мир, розпростерши свою покрову (омофор) над християнами. Греки того ж дня перемогли. Тому церковному богослужінню в цей дань було надано особливої величності. На честь Покрови Божої Матері є акафіст (стоячий молебень).


[Закрыть] що було затишно.
 

ДУМА ДРУГА

 
Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,
З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.
 
 
Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,
Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,
 
 
І пани його й усі міщане вельми полюбили,
Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,
 
 
Що попа, приблудного волоха, [4]4
  – Волохи – загальна назва середньовічного населення Придунайських князівств і Трансільванії, з якого сформувалися румунська і молдавська нації.


[Закрыть] в хибах поправляє,
І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.
 
 
І зібралась у них у неділю рано чорна рада, [5]5
  – Мається на увазі загальнокозацька і загальнонародна рада, в якій брали участь і представники селянства, міщан та інших верств населення, тобто «черні». Одна із найвідоміших «чорних рад» влітку 1663 p. біля Ніжина описана П. Кулішем у романі «Чорна рада. Хроніка 1663 року».


[Закрыть]
Врадила на чорній раді однословно вся громада:
 
 
Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків – по півкопи,
І тим скарбом висвятить його в Печерському [6]6
  – Тобто в Києво-Печерській лаврі, православному чоловічому монастирі, заснованому у 1051 p. Антонієм Печерським. У XI ст. став центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. В XII ст. дістав назву лаври, яка відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури. В XVI-XVII ст. була центром антиуніатської боротьби.


[Закрыть] на попи.
 
 
А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,
Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати.
 
 
Вихваляло все Поросся нового попа – й миряне,
І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане.
 
 
«Хоч у нас, – мовляли, – церква шатами не знакомита,
Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».
 
 
Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби:
Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби.
 
 
На бенкети суті в курені до них не поспішався,
Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався.
 
 
А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,
Що казав, як думав, щиру правду козакові.
 
 
Він картав у церкві козаків докірними словами,
Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.
 
 
І полковника козацького, й обозного, [7]7
  – Обозний – одна з найвищих виборних адміністративно-військових посад на Україні в XVII-XVIII ст. Були генеральні і полкові обозні. Керували артилерією, відали організацією війська.


[Закрыть] й гетьмана [8]8
  – Гетьман – на Україні в XVI – першій половині XVII ст. воєначальник козацького війська на Запоріжжі, глава реєстрових козаків. З 1648 p. гетьман Б. Хмельницький став правителем України. Після його смерті гетьмана обирала генеральна військова рада із наступним затвердженням царським урядом (а часом і чорна рада). Згодом були гетьмани Правобережної (до 1704 p.) і Лівобережної України (до 1722 і з 1750 до 1764 pp.). З 1708 p. гетьман призначався царем. У Польщі (XV-XVIII ст.) і Литві (XVI– XVIII ст.) – вищий воєначальник.


[Закрыть]
Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.
 
 
«Бо вони, – рече, – Дніпром на море випливали,
Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;
 
 
Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,
А награбивши турецького немов добра, гуляли.
 
 
В погулянках славились морським походом та хвалились,
Що за віру б то благочестиву християнську бились.
 
 
І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,
Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.
 
 
А пропившись
І, мов крем'ях той, оббившись,
 
 
Свою рідну Україну пліндрували,
Милосердного гріхами прогнівляли;
 
 
Божий бич, татар, на села накликали,
Много християнських душ занапащали»…
 
 
На попа за се козацтво нарікало,
І на часточку йому не подавало;
 
 
По чужих церквах акафісти наймало,
Роківщиною його ніже не обмисляло.
 
 
Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,
На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.
 
 
Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,
Та пахущими на божниках квітками й рушниками,
 
 
Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,
Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.
 
 
Байдуже було старому про багатство:
«Не від сього, – рече, – миру наше царство»…
 
 
І на те з старою не вважали,
Що попи їх із попадями минали,
 
 
Інде попасу веселого собі шукали,
Від убогої гостини потай утікали.
 
 
Один тільки й пан прихильний обібрався,
Товстогубим між козаками звався.
 
 
Не любив також і сей бенкетувати,
А любив з попом у Біблії [9]9
  – Біблія – стародавня пам'ятка писемності, зібрання різних за формою та змістом релігійних і світських книг. Творилася з II ст. до н. е. до II ст. н. е. Складається з Старого (Ветхого) і Нового Заповітів. Якщо християнська релігія визнає усю Біблію за Святе Письмо, то іудаїзм тільки Старий Заповіт.


[Закрыть] читати.
 
 
До попа частенько став сей пан ходити,
І без чарки про спасенне говорити.
 
 
Хто казав: любив він попадю старую,
Хто казав: ще й більш попівну молодую.
 
 
Замолоду він якось не оженився,
І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:
 
 
Дак лизав старий до молодої губки,
Буркотав, як сивий голуб до голубки.
 

ДУМА ТРЕТЯ

І

 
«І не кажи мені,
І не турчи мені:
Не хочу слухать-знати,
Щоб за нелюбого
Да товстогубого
Марусеньку віддати». -
 

II

 
«І не проси мене,
І не гризи мене:
Шкода про се й казати,
Щоб із злиденником
Та безземельником
Марусеньку звінчати.
 

III

 
І батько, й дід його,
І рід, і плід його
Се все було ледащо:
Бо козакуючи,
Статки гайнуючи,
Позводились нінащо».
 
 
Так старенький із старою
День у день сварився,
А козак із їх дочкою
Тайкома любився.
 
 
Була гарна вбога панна,
Краля-королиця:
Як ясна зоря, рум'яна,
Як сніг, білолиця.
 
 
Народила мати доню -
Мов намалювала;
Надала їй щастє-долю,
Щоб біди не знала.
 
 
А біда не за горами,
Ходить проміж нами…
Очі з чорними бровами
Миготять сльозами.
 
 
Миготять, мов блискавиці,
З-під густої тучі,
Як стоїть коло криниці,
Свою долю ждучи.
 
 
«Не ходи вже, доле й воле,
Вранці до криниці:
Продають мене за поле,
За важкі червінці». -
 
 
«Ні, покіль на небі зорі
Місяця стрічають,
Покіль на безкраїм морі
З вітром хвилі грають,
 
 
Товстогубу не придбати
Чорних брів дівочих!
Завтра будемо єднати
Козаків охочих,
 
 
І полинемо з вітрами
На безкрає море,
І поробимось панами,
І забудем горе.
 
 
Побудуєм собі пишні
Хати на помості,
І вчащатимуть велишні
До нас дуки в гості.
 
 
Оксамити, златоглави
Будемо носити,
Килимами крити лави,
Меди-вина пити.
 
 
Бо мене старшим обрали
Над всіма старими,
Щоб на море я човнами
Вилітав, мов крильми.
 
 
А у мене – як заграє
Моречко з вітрами,
Мені духа підіймає
Вгору, мов руками.
 
 
Грають, грають-примовляють
Кобзарі великі:
Будуть грати-примовляти
По всі вічні віки.
 
 
О, се дивна кобза – море!
Дивні в кобзи й струни!
Як заграє, відчиняє
Предковічні труни.
 
 
І виходить з них лицарство,
Що на морі билось,
Більшою, ніж пишне панство,
Славою покрилось.
 
 
І я, Маню, буду славен
Проміж лицарями,
Проміж дуками-панами,
Проміж кобзарями.
 
 
Будуть Левка Кочубея
По Вкраїні знати,
І під струни про Мурея,
Що він бив, співати. [10]10
  – «Гайдамаки, як хочуть, бувало, нагнати холоду гречкосіям-доматорам, дак біжить конем з пістолем та й гукне: «У хату, мурею (турчине), а то запалю!» То чоловік схилиться попід лісою да в хату! (Так мені оповідували старезні люде.)» – примітка П. Куліша у рукописі іншої редакції.


[Закрыть]
 
 
Будуть Левка Кочубея
Знати й за морями,
Споминати, мов Енея, [11]11
  – Йдеться про місію Енея (сина царя Анхіза і богині Афродіти), який після падіння Трої перебрався до Лаціуму (Італія), де його нащадки заснували Рим.


[Закрыть]
Перед королями.
 
 
Бо Левко твій до султана
Знайде шлях-дорогу
І всю шатами зодягне
Україну вбогу.
 
 
Бо Левко твій бесурмена
Спліндрує-зруйнує
І самого королеві
В'язнем подарує».
 

ДУМА ЧЕТВЕРТА

 
І весела, і щаслива
Мріями коханка,
І ясніша уродлива
Весняного ранка.
 
 
Як на світі любо жити,
Милого любити,
З його мислями навіки
Душу й серце злити!
 
 
«Чи ти чуєш, паньматусю,
Що Левко говорить?
До твоєї він Марусі
Мов у дзвона дзвонить.
 
 
Каже милий, є десь море,
Гонище безкрає,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сіяє.
 
 
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покіль його й віку.
 
 
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величні з нами дуки
Знай бенкетувати». -
 
 
«Моє щастє, моя доня,
Радуюсь від серця,
Що мені на старість доля
Молода всміхнеться.
 
 
Буде мати в вас сидіти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледіти,
Дякуючи Богу.
 
 
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панській високості
З вами й їй пожити». -
 
 
«Ні, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всміхнуся.
 
 
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати».
 

ДУМА П'ЯТА

 
Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всіх святих благала:
 
 
Козакові помагати
Турка воювати,
Кораблі його прокляті
На пожар пускати.
 
 
«Ти ж, владичице небесна, -
Слізно промовляла, -
Що на полі і на морі
Нашим помагала!
 
 
Покривай твоїм покровом
Байдаки козацькі,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманські,
 
 
А з них зброю, срібні кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своєї слави!»
 
 
Старосвітська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противні думки
З серця викликала.
 
 
Бо не з шаблі, з плуга жити
Його предки вчили,
Рідну землю боронити
Щоснаги, щосили.
 
 
За козацтво він частенько
З жінкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
 
 
Від сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-під його густого вуса
Буркотіло слово.
 
 
Звав і він богів із неба
Против азіатства,
Та цурався, мов Ереба, [12]12
  – Ереб – у античній міфології одне із начал всесвіту: вічний морок, породження Хаосу; Ереб – батько Ефіра і Гемери, яких народила богиня ночі Нікс; підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд.


[Закрыть]
Бурліїв-козацтва.
 
 
На коханнє ж залицяннє,
На слова Левкові
Дав із жінкою в розмові
Присуд козакові:
 

І

 
«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мріями своїми!
Сі безземельники -
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
 

ІІ

 
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай їх цураються,
З ними не знаються
Отецькі чесні дочки.
 

ІІІ

 
Бо за п'янюгами
Та волоцюгами
Орда сюди вганяє,
І не одно у нас
(Скажемо в добрий час)
Село від них палає».
 
 
«Я довідався, чого се,
Козаки охочі
Пропивають у шинкарки
Нащадки жіночі,
 
 
І дзижчать, мов злющі оси,
І гудуть шершнями,
Будять нас посеред ночі
Гуком та піснями.
 
 
Знай, моя голубко, лихо
Та й велике сталось:
На Цоцорі безголов'є [13]13
  – Йдеться про битву під селом Цецорою поблизу Ясс у 1620 р. під час Хотинської війни 1620-1621 pp. В цій битві польські війська С. Жолкевського зазнали розгрому.


[Закрыть]
Над панами склалось.
 
 
Кликав пан гетьман коронний
За Дністро й охочих, -
Обізвалась купа сивих
Та підпарубочих;
 
 
А середні загукали,
Мов базар жіноцький:
«Нехай знає-пам'ятає
Ясний пан Жовковський [14]14
  – Жовковський (Жолкевський) Станіслав (1547-1620) – польський державний і військовий діяч. З 1588 p. коронний польний гетьман, з 1613 p. – великий коронний гетьман, з 1617 p. – канцлер. Командував польським військом під час повстання С. Наливайка у 1594-1596 pp. Загинув у битві під Цецорою.


[Закрыть]
 
 
Як пани нам на Вільшанці
Леєстри писали, [15]15
  – Йдеться про Вільшанську угоду 1617 р., укладену між П. Сагайдачним і С. Жолкевським в урочищі Суха Вільшанка на Київщині. Угода передбачала скорочення козацького реєстру, повернення нереєстрових козаків у підданство шляхти і підпорядкування Запорозької Січі Польщі. Нереєстрове козацтво не визнало цієї угоди, і вона так і не була втілена в життя.


[Закрыть]
Козаків старих до плуга,
До коси вертали»…
 
 
«Як же, злющі, одібрали
Із Цоцори вісті,
Миттю до коша зібрали
Тисячу і двісті». -
 
 
«Які ж вісті, мій панотче»? -
«Дикі, жено мила!
Розметала нас, мов клоччє,
Бесурменська сила.
 
 
Стяте голову з гетьмана
Великорозумну,
Що всю Русь обороняла
Та й Ляхву безумну.
 
 
Стято й подано гостинця
У Стамбул страшного,
І висить вона в воротях
У царя гнівного». -
 
 
«Ох, мій Боже»! – «Не лякайся:
Се не все ще горе,
А ось лихо, що зібрались
Козаки на море!
 
 
Будуть море пліндрувати,
Пити да гуляти,
А нас кляті азіати
У полон займати.
 
 
Будуть пити, в кобзи грати,
Здобич прославляти,
А ми – той Стамбул завзятий
Бранцями сповняти!
 
 
Вирвавсь я із рук єхидних,
В хижих єзуїтів,
Та й попавсь в криваві лапи
Наших людоїдів.
 
 
Як ті душі погубляють,
Так сі людське тіло,
Та ще й дякуй, мов за добре,
За спасенне діло!
 
 
Подивись, он над ворітьми
Значка-комишина:
Се заслужена попівська
Плата-роківщина.
 
 
Повтикають комишини,
Ратища по дворах
Та й шукають на горілку
Жита по коморах.
 
 
Човнове се в них зоветься…
Хто не йде на море,
Приймай мовчки від гультяйства
І наругу, й горе!
 
 
Ой ви, праведники Божі!
Де ж шукати правди?
Всюди кривда, лжа, тіснота,
Всюди повно зради».
 
 
І оглянув піп, зітхнувши,
Божники з богами:
Мріють мовчки чудотворці
Попід рушниками.
 
 
«Знаєш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячці,
Без пуття годити.
 
 
Є Москва, народ заможний,
Кажуть, і правдивий…
Править нею цар побожний
І благочестивий.
 
 
Haші предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допікали.
 
 
Чув я, в Києві говівши,
Дехто з України
До Москви втікати хоче
При лихій годині.
 
 
Бо докучили вже нашим
Ниці єзуїти,
А до гурту їх пристали
Ще й вовки-уніти.
 
 
Хоч і топлять запорожці
Клятих супостатів,
Та аби в них по коморах
Скрині жакувати.
 
 
Хочуть наші займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити. [16]16
  – Як зайняв цар Олексій Михайлович за Хмельниччини Білу Русь, дак визволені з-під ляхів міщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них ні жиди, ні козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)


[Закрыть]
 
 
Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втікаймо, покіль цілі,
У царську країну,
 
 
Бо я бачу, не бувати
Правді тут між. нами,
Покіль буде панувати
Жидова з ляхами.
 
 
А козацтво, хоч з ордою
Б'ється і воює,
Її оком позирає,
Її серцем чує.
 
 
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон мені приснився:
Що Дніпро під зимню пору
Широко розлився.
 
 
Ох, розлився не водою,
Кров'ю він людською,
І козацтво наше плавле
По крові з ордою.
 
 
О святії чудотворці!
Умоліте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога».
 

ДУМА ШОСТА

 
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман із моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїні горя.
 
 
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари…
Людський плач і голосіннє -
Під самії хмари.
 
 
Кинувсь піп з дяком у церкву,
Слізно Бога просять,
А піддячі не співають,
Голосно голосять.
 
 
Зачинивсь Господь на небі
З усіма святими:
Мабуть, люде прогнівили
Вчинками лихими.
 
 
Налетіла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
 
 
І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сіромаха. [17]17
  – Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.


[Закрыть]
 
 
«Не схотів, – мовляють, – з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
 
 
І Аллах, защитник правди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові осади
В руки правовірних.
 
 
І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
 
 
І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пійшли гуртом єхиди
У ясирну муку.
 
 
Через лютих людоморів
І благих карає:
На Цонорі, мов на морі,
Хляби одверзає.
 
 
Позирнувши в ті безодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хоробрих
Пополох жіночий.
 
 
І Зулуш, кому в лицарстві
Рівного немає,
Головою наше царство,
Порту [18]18
  – Порта – вживана в європейській літературі і дипломатичних документах назва уряду Османської імперії, а часом і самої імперії.


[Закрыть] прославляє…» [19]19
  – Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.


[Закрыть]
 

ДУМА СЬОМА

І

 
І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, -
Промовив бородатий татарюга, -
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга, [20]20
  – Йдеться про дружину турецького султана Османа II (1605-1622) Милікію, яку П. Куліш вважав Марусею Богуславкою. Більш-менш вірогідних історичних даних про Марусю Богуславку нема. Роксоланою називалась Настя Лісовська (1505-1561) – українка з Рогатина (тепер Івано-Франківської області), дружина турецького султана Сулеймана II. У 1520 р. потрапила у татарський полон і була продана у султанський гарем. Відігравала значну роль у політиці Османської імперії. З її ім'ям пов'язано спорудження ряду архітектурних пам'яток у Стамбулі і його околицях. У тексті однієї із попередніх редакцій поеми Куліш зробив такий коментар: «Хто не знає чи забув про Роксолану, попівну-бранку з Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною імператрицею в султана Солимана І, нехай читає про неї в ХХХ-й главі моєї «Истории воссоединения Руси».


[Закрыть]
Гаремне божество, відрада у турботі».
 

II

 
Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.
 

III

 
Попаде! З радощів тобі признаюсь»
Що я – твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату». -
 

IV

 
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…» -
«Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських». -
 

V

 
«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую»,-
«Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». -
 

VI

 
«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!» -
«Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить». -
«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? -
«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» -
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» -
 

VII

 
«Не накладаю, ні! Бо я між ними
Немов на світ удруге народився
І думками про божество святими,
І правдою без хиби просвітився.
Аллах один; нема у нього роду.
Всесилен він, не требує підмоги;
Цурається мерзенного народу,
Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги». -
 

VIII

 
«Коли ти думками святими справді
Там просвітивсь, то дай же нам зашиту
Від татарви у нашій рідній хаті,
Щоб не спліндровано нас, не побито». -
«О, ні! Нехай джавур горить-палає
Із ідольством своїм гидким, мізерним;
Нехай огонь зрадливих пожирає,
Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє»! -
 

IX

 
«Мій братику!..» -
«Попаде! Нас навіки
Розділено з тобою. Ся хатина
Мені сестра й рідня; а ви, каліки
Умом, чужі мені, немов скотина». -
«Так хоч хатину пощади святую,
Де вмерла мати, по тобі журившись»! -
«Ні, я по-свойому її вшаную:
Мов дух, перед Аллахом засвітившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!
 

Х

 
Там сльози матері, як Божі зорі,
Засяють у мене перед очима,
Як серцем потону в блаженстві, в морі
Серед утіх, достойних серафима.
А на землі – земне…
Моя царице!
Сідай зо мною на коня-бахмата,
Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.
Нехай горить стара, мізерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».
 

XI

 
У попаді в очу позеленіло…
Дочка, татарин, божники з богами,
Усе пішло кругом і зашуміло,
Мов гай густий під бурею-вітрами…
Кудись вона біжить чи завірюха
Її на дикі крила підхопила
І мчить крізь полом'є та дим, і духа
У грудях бідолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.
 

ПІСНЯ ДРУГА

ДУМА ПЕРВА

 
Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній!
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.
 
 
Утомившись закривати
В Богуславі людям очі,
Димом сховища сповняти
І душити крик жіночий.
 
 
Понагачувала трупу
Повні сіни коло хати
Та й пійшла живого лупу [21]21
  – У автографі – трупу. Це очевидна описка: у попередній редакції маємо лупу. – Ред.


[Закрыть]
В дикім полі доглядати.
 
 
І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полі на роздоллі
Про нескошену билину.
 
 
Не билина в чистім полі
З-під коси твоєї встала:
Сирота стара в недолі
Пам'ять-розум утеряла.
 
 
Підвелась і по пустині
Диким поглядом блукала…
Опинившись на могилі,
Серед степу промовляла:
 
 
«Де се я, і що се з нами
Сталось-приключилось?
Ні світлиці, ні кімнати…
Се мені приснилось.
 
 
Се я сплю… О, як же серце
Тяжко замирає!..
Степ, могила… і криваве
Сонечко сідає.
 
 
У димах сідає сонце
Чи в кров поринає?
Вітер з полом'єм по полю,
Мов по морю, грає.
 
 
Ні села кругом, ні духа…
Скрізь галки літають,
І собаки, мов на звіра,
Скиглять-завивають.
 
 
Що ж се за пожежа сталась
Серед України?
Потонуло все, почезло…
Нігде ні хатини!
 
 
О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?
 
 
Ні! Під дзвоном королівським
Сплю я на могилі…
Чи то ж люде, як горіли,
В дзвона б не дзвонили?
 
 
Задзвоню, чи не прокинусь…» -
Встала й задзвонила.
Затремтіло ветхе тіло;
Серденько занило.
 
 
І озвалося до дзвона
Скигленнє собаче, -
Мов душа в пекельних муках
Під землею плаче…
 
 
О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце…
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розіллється.
 
 
Я забула, як заснула,
Чим була, живучи…
Темна темрява бгорнула
Мізок мій болючий.
 
 
Ніби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Ніби нас благословила,
Радуючись, ненька.
 
 
Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?
 
 
А, згадала!… Я з'єднала
Доню за султана,
За всесвітнього гетьмана,
Злющого тирана.
 
 
Таж він хлепче кров людськую,
Мов собака воду, -
І за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!
 
 
За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим раєм
Нам стару хатину!
 
 
Мов за змія-людожера
Дочок оддавали, [22]22
  – Можливо, Куліш має на увазі відомий мотив боротьби Кирила Кожум'яки (а також і Георгія-зброєносця) із змієм, в якій Кожум'яка переміг і визволив доньку князя. Легенду про Кирила Кожум'яку Куліш опублікував у «Записках о Южной Руси», зазначивши при цьому, що ця легенда походить із далекої старовини.


[Закрыть]
Що ченці там у печерах
Страшно змалювали…
 
 
От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слізьми ллюся,
Світонька не бачу.
 
 
От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся…
Полечу до неї в пекло
Та хоч подивлюся!
 
 
О, коли б її побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизні й смерти…
 
 
Я знайду в турецьку віру
Кучман, шлях Татарський: [23]23
  – Тобто Кучманський шлях. Одне із відгалужень Чорного шляху (починався в Перекопі, перетинав пониззя Дніпра, проходив між верхів'ями Інгульця, Тясмнну і Росі в напрямі Умані, Тернополя), яким татари ходили у свої походи в XVI-XVIII ст. на Поділля і Західну Україну. Поблизу Тернополя з'єднувався із Чорним шляхом.


[Закрыть]
Як везли, вона все дерла
Подарунки панські, -
 
 
Подарунки ті криваві,
Що татарин клятий
Засліпив голубці очі,
Щоб її піймати.
 
 
Він кармазин златоглавий,
Гаптуваннєм шитий,
Розіслав у нас по лаві,
Щоб її зловити.
 
 
Загорілась тогді церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю світлицю вкрили.
 
 
Дери, доню, ту огиду,
Парчі й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньці для приміти.
 
 
Буду в руки златоглави
Прокляті хапати
І знаки твої криваві
Слізьми обливати.
 
 
А пожар собі під ноги
Слати-підгортати,
В золоті твої чертоги
Путь гірку верстати.
 
 
Бачу, як вони зіяють.
Вирлами дракона,
На Вкраїну позирають,
Мов безодня чорна,
 
 
Не боюсь вас, кляті вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.
 
 
Вже вона мені стихенька
Світить свічку-зорю
І веде мене ясненька
На страшну Цоцору.
 
 
Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
І досталось його тіло
Татарюзі в руки.
 
 
А велика головище
Котиться по полю…
Я піймаю та й сховаю
Диво під полою.
 
 
За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.
 
 
Бо повісить цар-невіра
Диво те під зорі,
Щоб і Польща, й Україна
Потонули в горі.
 
 
Прикує його невіра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята віра
Побивала наших.
 
 
«Хто мені, – рече, – те диво
Знайде на Цоцорі,
Той у мене засіяє
Високо, як зорі.
 
 
Буде первим чоловіком
По царі-султані
І блищатиме, як сонце,
В золотім жупані»…
 
 
Ой чого ж се побіліла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомліла
І вся Україна.
 
 
Побіліла ти, долино,
Панським білим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуваннєм-лупом.
 
 
Побіліла трупом панським
Поруч із козацьким,
І вквітчався труп не маком,
Порубом лицарським.
 
 
Я по мертвих не ридаю.
Голошу-співаю,
З сіроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.
 
 
Годі, вовці-сіроманці,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бідолашна мати.
 
 
Ухопіте, розірвіте,
Бо воно голосить,
І в глухих богів рятунку
Від ординця просить.
 
 
Погоріли всі світлиці
І церкви з богами,
Залягло під попелами
Поле облогами.
 
 
Сіймо-сіймо здуру сльози
По степу-облозі:
Ані правди, ні відради,
Ні надії в Бозі».
 
 
Не мара вночі блукає,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганяє
Божевільна мати.
 
 
То ридає, то співає,
То з печалі рветься,
То на Бога нарікає,
В землю грудьми б'ється.
 
 
І, не знаючи дороги,
До Дністра простує…
Мов крилаті в неї ноги,
Пузирів не чує.
 
 
Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тілі мученім юнацька
Сила воскресала.
 
 
Ясувала бідна мати
Бідної Марусі -
Дух потужний і завзятий
Нужденної Русі.
 
 
І мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летіла.
 
 
Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
Їй під ноги слався.
 

ДУМА ДРУГА

І

 
О Дністре, знаний проміж лицарями,
Порогу руської землі кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами [24]24
  – Очевидно, йдеться про братів Щасного і Юрика Струсів, героїв «Пісні про смерть братів Струсів» (1506). Як зазначає І. Франко, ця пісня не дійшла до нас, і тому він наводить, зокрема, таке свідчення про братів: «Того самого часу (1506) два Струсі, молоді брати і хоробрі войовники, погибли в битві з волохами. Про них іще й досі співають жалібні пісні, що в русинів звуться думами…» Далі І. Франко пише, що у битві «Щасний відразу був убитий, але Юрик бився з волохами доти, доки його кінь постріляний не впав під ним».


[Закрыть]
Поза тобою здобували слави:
Волощину, [25]25
  – Волощина – Волоська земля: назва Молдавського князівства в староукраїнських пам'ятках, народнопоетичній творчості та мовній практиці українців у минулому.


[Закрыть] мов щит, із рук турецьких
Ми довго рвали вкупі з поляками,
За приводом Серп'яг [26]26
  – Серп'яга (Іван Підкова; ?-1578) – один із керівників спільної боротьби українців і молдаван проти турків. У 1577-1578 pp. був молдавським господарем. За наказом Стефана Баторія страчений у Львові.


[Закрыть] та Вишневецьких [27]27
  – Вишневецькі – український дворянський рід. Найвідоміші з них:1) Дмитро Іванович (?-1563), який у 1554-1555 pp. на острові Мала Хортиця збудував замок, перебував на службі в Росії. У боротьбі за молдавський престол зазнав невдачі і був страчений у Стамбулі. П. Куліш та інші історики саме його вважали Байдою; 2) Ярема (Єремія; 1612-1651) – відзначився у війні 1648-1654 pp. на боці Польщі.


[Закрыть]
Блукали в полі вовчими слідами,
Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.
 

ІІ

 
Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком
Гидоти всякої, що назбиралась
У посварках Заходу із Востоком,
І лютостю обох їх провонялась.
О Музо! Одверни від неї очі:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втікай із їх кубла голодна й боса,
Як бігла бідна мати манівцями,
Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.
 

ІІІ

 
Обдерта по тернах… Зима упала
На голову злиденній за годину.
Тепер її й Маруся б не впізнала,
Коли б вернулась звідти на Вкраїну,
Де «чотирма концями світу» править
Той цар, що величають тінню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, і німця давить,
І Риму гордого втирає рога,
Дарма, що королі там товпляться в порога.
 

IV

 
О серце матірне! Ти б не злякалось
І Люцифера [28]28
  – Люцифер – назва вранішньої зірки (Венери). В християнській традиції одно із позначень сатани. Воно йде від ветхозавітного пророцтва про загибель Вавілона.


[Закрыть] у його потузі,
Бо в тебе вже нічого не зісталось,
Нічого у твоїй важенній тузі…
Дивується волошин, стрівши бабу,
Як се Дністро перебрела старенька
І, сміючись, говорить, буркулабу: [29]29
  – Буркулаб – сановник волоський, губернатор і комендант.


[Закрыть]
«Води їй по коліно: бо п'яненька,
Дарма, що зморщилась і зсохлась, як опенька.» -
 

V

 
«Не смійся, – каже той, перехрестившись, -
Се відьма з Лисої гори [30]30
  – Лиса гора – історична місцевість на Печерську в Києві, на південний захід від Видубичів. Назва пов'язана із старовинними легендами про шабаші відьом і перевертнів на цій горі.


[Закрыть] втікає.
Мов середа на п'ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втирає.
Не зупиняй, нехай її лукавий
Несе від нас на Буджаки татарські.
Там Кантемир, мовляли, Міч Кривавий [31]31
  – У праці «Отпадение Малороссии от Польши» Куліш пише про нього як ватажка буджацьких татар. Уже після означених автором у поемі історичних подій Кантемир в 1624 р. був розбитий козацькими загонами С. Хмелецького.


[Закрыть]
Прости нас, Господи, пророк султанський,
Сю відьму верне знов до чортової лави.»
 

VI

 
Глузує буркулаб. Вертавсь додому
Зі Львова саме, від попів побожних.
Подав на шату Юрові Святому [32]32
  – …Юрові святому… – Георгію Побідоносцю. В християнських і мусульманських переказах це воїн-мученик, з іменем якого пов'язаний мотив драконоборства. Зображується, як правило, на коні. Вступив у битву із змієм-людоїдом і, перемігши його, визволив дівчину.


[Закрыть]
Срібла від земляків, бояр вельможних;
Так мислі вже благочестиві в нього
На язиці веселому вертілись
І гладив живота свого товстого,
Жартуючи з очей, що не дивились
На Божий світ од сліз і в чорну землю врились.
 

VII

 
Не дивляться на Божий світ, а знають,
Як манівцями втрапить до Царграда, [33]33
  – Царград – давньоруська назва міста Константинополя.


[Закрыть]
Звідкіль їм зорі-оченята сяють
Із обмурованого міцно саду.
Високий мур! Вона про нього чула…
Хто не чував про нього на Вкраїні?
Страшні будинки клятого Стамбула
Ввижались матері й малій дитині.
Кобзарська пам'ять їх і досі не забула.
 

VIII

 
Коли б добитись їй туди живою,
Вона б зуміла крізь той мур пробитись…
Вона б його розбила головою
Жовковського, – аби їй подивитись,
Аби заглянути в ті очі-зорі
І, не спитавши ні про що, втонути
У несказанному блаженстві-морі,
І до страшного суду [34]34
  – у християнстві кінець світу, суд Ісуса Христа, який вдруге прийде на землю, над усіма людьми, які коли-небудь жили на світі. Для цього всі люди воскреснуть і дістануть за вироком Христа або вічне блаженство в раю, або вічну кару в пеклі.


[Закрыть] так заснути,
І про все горенько, про всю біду забути.
 

ІХ

 
«Ось-ось вона! Ось, котиться по полю
Розумна голова, що рятувала
Всю Польщу й Русь! Я під полою
Її сховаю, і, як розбивала
Вона страшного ката-супостата,
Так розіб'ю той мур страшенний нею»
О доню, утікай сюди від ката;
Сховайся під наміткою моєю, -
Я в Київ проведу тебе попід землею.,
 

X

 
Святі ченці там ходи покопали
Аж до самісінького Русалима, [35]35
  – Русалим (Єрусалим) – місто на півдні Західної Азії, розташоване на р. Кедроні поблизу Мертвого моря. Місце паломництва християн, іудеїв та мусульман. Поблизу Єрусалима на горі Голгофі був розп'ятий Ісус Христос і згодом похований у гробі в скелі.


[Закрыть]
Щоб люде від невір туди втікали,
Ховались із добутками своїми.
Там на Великдень [36]36
  – Великдень – одне із головних свят у християнстві, пов'язане із смертю та воскресінням Ісуса Христа.


[Закрыть] стиха дзвони дзвонять,
І люде гомонять, і щось співає.
Нема на світі людям оборони, -
Сира земля їх од біди ховає,
І суду Божого страшного дожидає.
 

XI

 
Як тато вернеться з Москви, ми будем
В московській займанщині тихо жити
І горюваннєчко своє забудем…
О, якби тільки до тебе добігти!…
Вже недалечке. Ось біліють мури,
По мурах кров гаряча червоніє…
Сади кругом у воду потонули…
О, визирни ж із них, моя надіє!
Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!..
 

ХІІ

 
Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорніло?..
Імла перед очима розіслалась,
І серце, мов той камінь, заніміло…
Хитається земля… Іде кругом… Не встою».
Де ж мури під садами поховались?
Се я крізь землю йду… О доню, доню!»
І падає, і по землі послались
Ті патли сиві, що відьомськими здавались.
 

ДУМА ТРЕТЯ

І

 
«Аллах! – рече над нею татарюга,
Високий, огрядний і бородатий, -
Се милосердію твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
І закривавлене стареньке тіло.
Мабуть же не з добра, а з страху смерті,
Воно через степи й терни летіло.
Так поховать його спасенне буде діло.
 

ІІ

 
Махай до юрту, бравий мій козаче,
Звели сюди приїхати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над білою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повеліває
Святий Коран [37]37
  – Святий Коран – основна книга мусульманської релігії. Складається з релігійних міфів, у яких Мухаммед висловлював своє нове осмислення навколишнього світу і людського буття. В основному склався в середині VII ст. Має 114 сур (частин), поділених на 90 мекканських і 24 мединських.


[Закрыть] на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних,
І милосердія єлей в серця вливає».
 

ІІІ

 
Помчавсь Ахмет і курявою вкрився,
Зсів із коня татарин бородатий
І вухом странниці до серця нахилився…
«Ні, ще злиденної своєї хати
Душа не кинула!..» І здобуває
Бальзам з саків ловецьких і тростинку
В смажні і мертві вже уста вправляв,
І стиха влив лікарства капелинку.
«Благословен Аллах однині і довіку»!
 

IV

 
Сим словом іскру жизні він вітає.
Стара прокинулась і гострим зглядом
У вічі, мов ножем, йому штирхає.
Морщини, мов гадюки, в'ються адом.
«Де, коршаку, ти дів мою голубку?» -
Промовила, і знов погасли очі.
Татарин, із саків доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить
І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.
 

V

 
«О, знаю, знаю! – каже стиха. – Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання іскорка… Про що природа
Знов улила у твій каганчик масла?
Я бачу образ матері моєї…
Так на землі без пам'яті лежала,
Як вирвано дитину з рук у неї,
А ваша хата полом'єм палала
І навкруги земля, мов пекло, гоготала.»
 

VI

 
Скрипить гарба в степу… Ахмет вернувся,
І милосердний батько сина посилає,
Щоб сіна де на добрий в'юк здобувся.
З ним лойтрака він гарно вистилає;
Кладуть стару на сіно і тихенько
Везуть у балище на водопійло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Проміннєм степ червоним золотило,
І, мов дрімаючи, на небеса гледіло.
 

VII

 
Над водопійлом в балищі кочують
Татаре з кіньми, з вівцями й волами…
Кругом їх юрта, по горбах чатують
Їх сторожі з луками й сайдаками.
Земля чужа та длань міцна Аллаха
Незримо скрізь простерта над хоробрим.
Не відає жіночого він страха;
З своїм мечем, кинджалом, луком добрим
Лякає ворога, мов степового птаха.
 

VIII

 
Втікай, волошине, важкий, бокатий,
Із займища свого на тихих водах
Од степової на колесах хати:
Се попасається орда на переходах!
Ввесь тук твоїх долин і згір'я злачні
Оддав Аллах під табуни татарам…
А ви, купці, джавури необачні,
Платіть за чату добре яничарам,
Щоб не згубити вам лічби своїм товарам!
 

ІХ

 
Дурних невір за їх гріхи великі,
За ідольство їх і обман народу
Віддав Аллах своїм синам навіки
З восходу сонця до його заходу.
І повелів їх землю назирати
З її добутками і всім багатством,
Як назирає з хмар орел крилатий
Дрібне, дурне і полохливе птаство,
Щоб животворний тук з їх займанщини ссати.
 

Х

 
Так сина сей самарянин [38]38
  – Самарянин – житель Самарії, спершу біблійного міста, а згодом області в Палестині


[Закрыть] навчає,
Бистрого, як легка стріла, Ахмета,
І милосерде він, і злість являє
В ім'я свого пророка Магомета.
Сусід страшний для Польщі й України!
Бог та пророк; не хоче більш він знати
Ніякої священної доктрини…
Світ, правда, честь – оце його догмати:
Світ у Корані, честь і правда у булаті.
 

XI

 
«Мечем Кривавим я зовусь, мій сину,
В ім'я Того, хто милосерд без міри,
Хто заповідав нам мету єдину -
Всю землю покорити правій вірі.
Тяжкі гріхи впинили предків наших
Од наступу на землі християнські:
За брехні наших гетьманів найстарших
Аллах вернув їх під царів поганських,
І, мов об скелю, ми б'ємось об мури лядські.
 

XII

 
Колись давно, мій сину, на Заході,
Де небо нахилилось над землею,
І море-океан гуляє на свободі,
Облігши світ безоднею своєю, -
Ми всі царства були завоювали,
Розкішне Біле море, [39]39
  – Білим морем звали турки море Средиземне з його Іонікою.


[Закрыть] мов руками,
З Заходу і Востоку обіймали,
Під гордий Рим ходили байдаками,
Із пишних базилик престоли срібні брали.
 

XIII

 
Тепер у тих царствах сидять погане,
І королі їх лижуть папі ноги,
А правовірні наші мусульмане
І від козацтва дознають тривоги.
Но прийде час, що, мов на морі хвилі,
Ми встанемо страшні перед джавуром.
Не обороняться поганці нечестиві
Ні шаблею, ні порохом, ні муром…
На пожарищі в них ми станемо авулом.
 

XIV

 
Осман, [40]40
  – Осман – Йдеться про Османа II (1605-1622), турецького султана з 1618 р. За його правління турецькі війська зазнали поразки у Хотинській війні 1620-1621 pp. Уклав у 1621 р. Хотинський мир. Згодом був убитий яничарами.


[Закрыть] високий учень мій в лицарстві,
В кого я душу влив полом'яную,
Тепер сидить, як божество, на царстві
І наготовив їм войну страшную.
Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю…
Я матір повезу до роду в гості,
А ти з Добруджі [41]41
  – Добруджа – історична область між нижньою течією Дунаю й узбережжям Чорного моря. Південна Добруджа тепер перебуває у складі Болгарії, Північна – Румунії.


[Закрыть] та з лісного краю
Отабориш воювників при мості.
Сю працю я тобі з братами поручаю.
 

XV

 
Вже наш ясир дійшов до Цареграда,
А всі добутки, певно, за Дунаєм…
Жде від Османа щедра нас награда,
Та й по базарах грошей назбираєм…
Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати
Відхаяла сю бідолашну жінку,
А я проїду повіз наші чати,
І буду в юрті за малу хвилинку.
Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати.
 

XVI

 
Сьогодні по вечері буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас із стада…
Та щоб відхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних:
Він милосердієм нам душу надихає».