Текст книги "Спокуса"

Автор книги: Панас Мирний

Заслона пада

– СПРАВА ТРЕТЯ —

Обставини другої справи Сатанаїл і Анциболот сидять поруч на скелях.

Сатанаїл.

 
Ну, вчора в нас й баталія була!
 

Анциболот.

 
Між ким?
 

Сатанаїл.

 
З Арефою Луципір бився.
 

Анциболот.

 
За що?
 

Сатанаїл.

 
Казать багато – слухать мало!
Ти чув, як скаржилась Арефа вчора
На те, що бариться Луципір десь-то?
І похвалки які тому складала,
Хто забаря його край себе довго?
А вчора і довідалась: підслухала, про кого
Вели ми з ним удвох отут розмову.
 

Анциболот.

 
Про кого ж ви шепталися?
 

Сатанаїл.

 
Та все ж про неї —
Про Єву ту з раю, що як Луципір вглядів,
То так і закрутивсь увесь з нестямки, —
Забув про все на світі… Як почула
Арефа те, то так й плигнула в вічі,
Так пазури свої йому у баньку й вгородила!..
Мало не винесла зовсім із лоба ока.
 

Анциболот.

 
Що ж він, подякував за те Арефі?
 

Сатанаїл.

 
Подякував же так, що, певне, і довіку
Подяку знатиме… Він як піймав її
За довгу гриву та як почав маніжить на всі боки,
То їй і дихати не хочеться, а він – лупцює!
Прохатись почала – немов оглух, не чує
Та все кладе, усе їй накладає —
По голові, по спині і під боки!..
Зробилась чорна вся, як та печінка,
А далі з непереливки гукати стала:
«Рятуйте, в кого є хоч крихта жалю в серці!
На смерть мене Луципір забиває!»
Тут Іродча на той крик нагодилось…
Побачило, як віє матір батько,
І жалко стало матері малому
Та на Луципера як кинеться!.. Розумне
Воно у їх, – відразу догадалось,
Як матері допомогти, – за хвіст зубами
Луципера як ухопило!.. Нестямився,
Сердега, від того і, кинувши Арефу
Та хвіст під себе підібгавши,
Почав качатися та скавучати…
Мабуть, з годину так усе качався.
 

Анциболот.

 
А потім Іродча почав учити?
 

Сатанаїл.

 
Ні, не займав… Видко, прочах тим часом.
 

Анциболот.

 
Самому, значиться, досталось на горіхи?
 

Сатанаїл.

 
Не без того, бач… На те та й бійка!
А все-таки Арефі більш дісталось.
 

Анциболот.

 
А ти не чув, задля чого оце
Скликають нас? Чи не для того,
Щоб їх на мир звести?
 

Сатанаїл.

 
Не знаю.
Догадуюсь: навряд чи задля того.
Луципір не такий, щоб згоди добуватись:
Йому як воювать, то вже до краю!
 

Анциболот.

 
Та він такий. Тільки – цур-пек
Його вояцьким тим замірам.
 

Сатанаїл.

 
А що таке?
 

Анциболот.

 
Нема спокою
Від їх нікому.
 

Сатанаїл.

 
То вже таке!..
А що тобі спокою заманулось?
 

Анциболот.

 
Хіба тобі його не хочеться добути?
 

Сатанаїл.

 
Вже хоч-не-хоч, а давнього не вернеш,
То нічого і згадувать про його.
 

Анциболот.

 
А я, бач, інше думаю… Мені здається,
Що це на нас тільки така покута.
А як спокутуєм її, то й знову
Повернемось туди, звідкіль сюди прийшли.
 

Сатанаїл.

 
Тобто по-твоєму – прохати опрощення?
 

Анциболот.

 
А що ж? Як провинивсь, то слід і уклонитись.
 

Сатанаїл.

 
Дурниця ся тільки тобі верзеться!..
У кого і за що прохать нам опрощення?
Прохати – це признать, що він старший над нами,
Що перед ним ми в чомусь винуваті.
Чим він старший? І в чім ми провинились?
Однакова в нас сила, що і в його.
Вини ніякої нема за нами.
Тут кожному своє: йому – одно робити,
А нам – друге… Життя він множе,
А ми. життю скорочуючи віку,
Допомагаємо нове тут зачинати…
Отак все колесом іде та верне,
До віку вічного отак іти все буде.
Нема тут правого і винуватого немає,
Немає старшого, бо сила у нас рівна.
 

Анциболот.

 
Співай!.. А меншому – не бути старшим.
От хоч би й ти: Луципера зовеш же паном?
 

Сатанаїл.

 
То що? То поведенція така вже завелася.
А що Луципір зможе тут без нас зробити?
І я, і ти, – то тільки його руки,
Що ними він на світі тут керує.
Без нас – нічого він, і ми без його —
Ладу не знайдемо; а як укупі,
То все гаразд іде. Він – привід подає,
А ми – той привід до ладу доводим…
От тобі й все!.. Та ось й Луципір суне.
 

Появляється Луципір. Хвіст у його підібганий, одне око передряпане Він помалу видирається на гору, а, видравшись, довго умощується, щоб зручніше сісти.

Сатанаїл і Анциболот (уклоняючись).

 
Поклон тобі від нас, великий пане,
І доброго здоров'я на всі віки.
 

Луципір.

 
І вам здоров'я доброго, мої ви побратими!
Гаразд, що це зібралися до гурту.
Сідаймо ж тут рядком та побалакаймо ладком.
Я, бачите, покликав вас на раду;
Треба пораятись про одно важне діло.
Нема мені покою через його,
А через те – і всім нема спокою.
От хоч би й вчора тут… аж соромно признатись!
Та не про те кликнув я вас на раду,
А ось про що: не знаю, чи відома
Тобі, Анциболоте, Єва з раю?
Може, й тобі доводилось де бачить,
Сатанаїл же знає її добре.
 

Анциболот.

 
Я чув тільки про неї, а не бачив.
 

Луципір.

 
То і гаразд, що ти її не бачив,
Бо, вглядівши, позбувся б супокою,
Як я його позбувсь… Так от тепер й годиться
Пораятися нам, як той спокій добути, —
Тобто – який ярміс нам пригадати,
Щоб Єву у наш гурт найшвидше залучити.
 

Сатанаїл.

 
Якщо її одну, то невеличку частку
Ми справи виграєм, а з нею треба разом
Й полигача її – Адама залучити.
 

Анциболот.

 
Хіба вони обоє дуже вперті?
Великий пане наш! Ти тільки промов слово.
То я тобі водою їх добуду
У три мига! На хвилю підійму їх
Та і примчу тобі прямісінько під ноги.
 

Луципір.

 
Ну, спроста так цього не втнеш ти зразу:
Вони твою і воду зачарують.
 

Анциболот.

 
Ова-а! Невже вони від русалок здатніші?
Того ж добра у мене повні хвилі!
 

Луципір.

 
Що русалки твої? Принадні – правда,
Та тільки то бездушнії облуди,
А їх – мені зовсім, з душею треба.
 

Сатанаїл.

 
Водою ти своєю їх нізащо
Не полониш. Тут інше щось-то треба
Пригадувать.
 

Луципір.

 
Крутни, Сатанаїле,
Своїм ти розумом. Його у тебе в голові
Чимало міститься… Ти тільки поверни!
 

Сатанаїл.

 
Великий пане мій! Мені здається,
Що перше всього Змія поєднати
Годиться нам. То – мудрая тварюка!
І досподоби він придався дуже Єві,
Хоч і не сам, а ті дрібні оздоби,
Що вчеплено йому на голову та уха, —
Заклюнули у неї заздрість в серце.
А вже як шашіль та у кого заведеться,
То хоч які припони поламає,
Як тільки дещицю оту пообіцяєш.
До того ж в Єви в голові жіночий розум,
Хоч довгий він у неї та тоненький,
Як волосина та, й гнучкий, як волосина, —
Так і хиляється, куди його повернеш…
А це – на руку нам ковінька добра!
 

Анциболот.

 
Якщо вам Змія треба, то добути
Беруся я. Він до води охочий
І бовтається в ній трохи не щодня.
 

Луципір (нетерпляче).

 
Зажди! Нехай Сатанаїл докаже
Своє попереду… А то – патяка.
 

Анциболот.

 
Ну, коли так, то я й мовчати буду.
 

Сатанаїл.

 
Я все сказав тобі, великий пане!
Більш доточать нічого вже не маю.
 

Луципір.

 
А певний ти, що Змій нам допоможе?
Не змилить нам, бува, якщо до скрута
Йому тут прийдеться?
 

Сатанаїл.

 
Про те – не знаю.
Додам тільки: хіба ми покладатись
На Змія будемо?… Робити нам самим
Все треба, а Змій – хай буде для облуди.
 

Луципір.

 
Тобто це як?
 

Сатанаїл.

 
А ось як, пане:
У Змія хто-небудь із нас сховається гарненько,
Щоб в рай доскочитися, а там вже і без його
Орудувать почне.
 

Луципір.

 
Це думка мудра!
І нічого її у довге відкладати.
Анциболот хваливсь, що Змія нам добуде, —
Хай зараз добува!
 

Анциболот поривається.

Сатанаїл.

 
Зажди, великий пане!
Тепер і я скажу, як ти казав недавно.
 

Луципір.

 
А що, пане?
 

Сатанаїл (затинаючись).

 
Не знаю, що й казати…
 

Луципір.

 
Кажи, кажи… Все викладай до краю.
Не бійсь того, що, може, воно здасться
Нам навпаки… На те і рада,
Щоб все тут викладать без заборони.
 

Сатанаїл.

 
Я мав казати про вчорашнє лихо,
Бодай воно ніколи не верталось!
 

Луципір (насуплюючись).

 
А до вчорашнього тобі якеє діло?
 

Сатанаїл.

 
Мені – ніякого. От тільки – задля справи,
Що ми задумали, коли б воно не стало
Навперейми.
 

Луципір.

 
Чого ж воно то стане!
 

Сатанаїл.

 
Того, мій пане, що Арефа,
Певне, на всіх нас гнівом дише.
А гнів – то недоладна сила.
Вона годиться там, де рвати
Чи руйнувать потрібно, задля діла ж,
Де хитрощі вперед пустити треба,
Там гнів нам буде дуже шкодить.
 

Луципір.

 
Хіба й шерепу ту ти думаєш на поміч
З собою взять?
 

Сатанаїл.

 
Навіщо її брати?
Й без неї справимось. А от в чім лихо:
Якщо вона дізнається від кого
Про нашії заміри й спересердя
Почне нам шкодити… От я про віщо дбаю!
 

Луципір.

 
А як вона нашкодити нам мусе?
 

Сатанаїл.

 
Нашкодить як.?… Хіба Арефа й Єва
Не ягоди з однакового поля?
Обидві, бач, жінки й породи однієї,
Одна другій більш віри буде мати…
Я буду завертку, приміром, так крутити…
А як Арефа навпаки її поверне,
Що з того вийде? Тільки – пшик!
 

Анциболот.

 
То правда. Як ладу немає
Між усіма, то задля справи – лихо.
 

Луципір.

 
То це мені її прохати треба?
Іти з поклоном до тії шерепи?
Луципір ще не зсунувся із глузду,
Щоб це зробив!
 

Сатанаїл.

 
Навіщо це робити?
Воно й само тут зробиться, як пан не забороне
Мені з Арефою гарненько пошептатись.
 

Луципір.

 
Про мене – хоч весь вік шепчися з нею!
 

Сатанаїл.

 
Навіщо увесь вік? Мені і півгодини
Доволі буде… А от що треба,
Щоб пан нам ласкою своєю допоміг.
Жінкам ніщо на світі, як та ласка!
 

Луципір.

 
Нехай її ласка лиха година!
Не діждеться вона від мене ласки.
 

Сатанаїл.

 
А як не діждеться, то нічого і справи
Розпочинать… І райської красуні
Не доведеться бачити, як свого уха.
 

Луципір (скрикує).

 
Не муч мене, лихая Сатанюго!
Роби що хоч. Роби що знаєш,
Тільки добудь її.
 

Сатанаїл.

 
Великий пане!
Я все зроблю, що тільки зможу,
Що від мене одного то залеже.
Хай тільки не кородиться і той,
Від кого маю ждати підпомоги.
 

Луципір.

 
Якої ждеш від мене підпомоги?
 

Сатанаїл.

 
Поки з Арефою я буду гомоніти,
З Анциболотом ви по світу політайте.
Не забаряйтесь тільки: через годину, —
А якщо швидше, то ще й краще, —
Сюди вертайтесь ви… Тоді само вже діло
Покаже нам, що треба учинити.
Не треба тільки натягать отоси,
Як хочемо впрягти у віз коня;
А як впряжем, то й пуга не зашкоде!
 

Луципір (здивовано).

 
Ну, та й крутій же ти, Сатанаїле!
Роби усе, що загадав вчинити.
Як зробиш до ладу – озолочу
Тебе всього… Ох, мука мені, мука!
Огнем пече мене моє бажання…
Збирайсь, Анциболоте, будемо летіти.
 

(Обидва зникають).

Сатанаїл.

 
Озолочу?! Нащо здалась мені вона,
Обіцяна тобою позолота?
То – легкодухим забавка, а не тому,
Хто за усіх повинний працювати,
Та розум свій напружувати так,
Що зо дна голови аж мозок вгору верне!
Не позолоти я бажаю. Не про неї
Я дбаю тут, а про щось інше —
Корисніше і краще позолоти…
Як виграємо справу, то вона
Блищатиме ясніш від позолоти
І самому державцеві досади
Такої втне, що від нестямки
Аж зашкварчить… От в чому сила!
І будуть всі казать, і будуть знати,
Що виграв справу ту – Сатанаїл!
Що силою своєю він з державцем
Урівні став… зробився сам державцем…
Ні, краще не гадать про це, бо аж морозом
Сипле за спиною… За працю!.. Чув,
Сатанаїле? Мерщій берись за працю!
(Подумавши, почина гукати).
Арефо, гей! Арефо!.. Ой, Арефо!
 

З'являється Арефа, уся закустрана та синя, як печінка. Вона ледве шкандибає, обпираючись на Іродча.

Арефа.

 
Хто желіпає тут, немов його різачка
За пуп вхопила?
 

Сатанаїл (набік).

 
Сама… сама наводе,
Спасибі їй, з чого почати треба
 

(хапається за живіт руками і в'ється на всі боки).

 
Ой, ой!.. Ой, лишенько!., вона,
Вона, триклятая, живіт увесь скрутила!
Підводе печінки!., всього мене судоме!..
Ой, поможи, Арефо!.. пропадаю.
 

Арефа (сердито).

 
Обтріскався чогось та й желіпаєш?!
 

Сатанаїл (стогнучи).

 
Не знаю, матінко!.. І ріски не було
У роті в мене… О-о, пробі, пропадаю!
Змилосердись, Арефо… В тебе зілля
Про всяку всячину в запасі є.
Подай мені хоч невеличку чарку,
А хоч півчарочки… Ой, пробі, пропаду!
 

(Хапається за живіт і сова ногами).

Арефа (жалісливо).

 
Та не кричи, бо більш боліти буде.
Зажди хвилиночку, я зараз принесу.
 

(Мерщій зникає і незабаром вертається з шкаликом і чаркою у руках).

 
Знайшла перцівочки. На, чарупину випий.
 

Сатанаїл стогне. Арефа, хапаючись, налива у чарку і подає Сатанаїлові.

Сатанаїл.

 
Не можу я нічого в руки взяти…
Будь ласка, приведи до рота чарку.
 

Арефа.

 
Добігався?!
 

(Нахиля чарку до Сатанаїлового рота, той тихо випива).

Сатанаїл.

 
Ох, животкова!..
Чи бач, як то легесенько пішла, —
Немов хто теплою рукою
Провів по животу… Ох, легше стає… легше!..
Спасибі, матінко, заступнице ти наша!
 

(Затихає, коли-не-коли потроху здригуючи).

Арефа (з докором).

 
Тепер і матінка, й заступниця! А вчора,
Небійсь, як матінку напасть спіткала,
То помочі й не дав.
 

Сатанаїл (зводячись).

 
Ти думаєш, що в мене
Не обливалось серце кров'ю? Ох, ще й як!
Та що ж ти вдієш?
 

Арефа.

 
Ще й що вдієш?
Буцім не знаєш сам, що треба було діять?
А от як самого тут лихо прикрутило,
То не до кого кинувся мерщій,
Як не до матінки!
 

Сатанаїл.

 
До кого ж більш, як не до неї?
Одна ти тільки в нас і милосердя маєш.
Другі усі про себе тільки дбають,
А ти – за всіх стараєшся.
 

Арефа

 
Що, більше не болить?
 

(указуючи на пляшку)

 
Може, прогонича ще одного пропустиш?
Чи буде й так?
 

Сатанаїл.

 
Мабуть, не треба.
Відразу все рукою мов зняло!
Арефа поривається іти.
Куди ж се, матінко, заступнице ти наша?
 

Арефа (вказуючи на пляшку та чарку).

 
А це де діти?… В руках держатиму?
 

Сатанаїл.

 
Нехай он син добро те однесе,
А ти посидь, погомони зо мною.
 

Арефа (подаючи Іродчаті пляшку й чарку).

 
На, однеси!.. Та тільки обережно,
Щоб не спіткнувся де та не розбив.
 

Іродча.

 
Хіба дурний я, мамо, щоб спіткнувся?
 

Арефа.

 
Часом й з розумними таке буває,
Як де заґавиться. Неси ж та жди мене,
А я тут трохи погомоню.
 

Іродча зникає, Арефа сідає поблизу Сатанаїла.

Сатанаїл.

 
Оце гаразд, що сина одіслала.
Малий ще він, – не все повинний знати…
А ми на самоті удвох з тобою
Любенько поговоримо про учорашнє.
 

Арефа.

 
Знайшов про що балакати! Немов що добре.
 

Сатанаїл.

 
Якби про добре, то про його
Й балакать нічого: воно й само
За себе скаже. А про вчорашнє лихо
Слід й побалакати, бо через його
Нема ладу ніякого між нами.
А без ладу що за життя! Безладдя!
 

Арефа.

 
А хто ж той лад в безладдя повернув?
 

Сатанаїл.

 
Та воно, бач, як добре розібрати,
То хіба й ти, Арефо, без вини?
Ти ж перша кинулась Луципірові в вічі.
 

Арефа.

 
Нехай не робе так, превражий син!
 

Сатанаїл.

 
Як робе? Ти знаєш, як він робе?
 

Арефа.

 
Авжеж, що знаю… Учора ви
Про що змовлялися? Ти думаєш, не чула?
 

Сатанаїл.

 
Ото-то й є, що чула, та не знаєш.
 

Арефа.

 
О, ви багато знаєте!.. Куди які розумні!
А ти найнявся це за його заступатись?
 

Сатанаїл.

 
От, бачиш, ти й мені спички загониш в серце!
Ну і чого, скажи, така ти нетерпляча?
От через це й ладу нема. Бо ти не хочеш
Про згоду дбати.
 

Арефа.

 
Він, бач, хоче,
Ганяючись щоночі за другими?
 

Сатанаїл.

 
За ким – другими?
 

Арефа.

 
Як за ким?
А про кого плескав тобі він, щоб добути?
Бо жити, бач, без неї він не може!
 

Сатанаїл.

 
Я розкажу тобі, як хочеш, все по правді,
То ти й сама побачиш, хто тут винний.
 

Арефа.

 
Кажи!.. Моя душа все добре чує.
 

Сатанаїл.

 
А ти душі своїй не сповіряйся,
А більше розуму питай… Цей побратима,
Хоч і холодний з себе, як та крига,
Зате дошукується правди всюди.
А от, твоя душа – то перша сестра з серцем,
А серце – водиться із почуттям, та й годі,
А почуття – сліпе, нічого знать не хоче, —
Хиляється, мов п'яне, на всі боки…
Що із його в житті за поводатар?
От через це душі й не сповіряйся,
А якщо хоч, то я тобі доладне
Все розкажу, про що ми тут змовлялись.
 

Арефа.

 
Ану, кажи, які нові ще брехні!
 

Сатанаїл.

 
Не брехні – правда сущая!.. Ти в ямі
Оцій живеш та нічогісінько й не знаєш,
Що там заводиться на світі білім.
А ми літаємо усюди та й дізнались,
Що за дива наш ворог собі множе.
Ти, може, чула від кого про ту місцину
На сій землі, що раєм вона зветься?
То сторона – так-так! Не цих ярів та скель,
Де й серед дня нічого не побачиш.
А там тобі – усе, як на долоні:
Рослина всякая, звірота, птиці…
Добра багато там!.. І над отим добром
Старшим наставлено… якби ти тільки знала
Кого?… І в сні тобі не снилось
Такеє диво! їх там пара:
Він і вона. Ну, що то за хороші,
Що за принадливі на лихо придалися!
Рівняючи до себе, їх наш ворог
Із глини виліпив і свою душу
Надхнув у їх… То диво – ну, так диво!
Другого на світі такого не побачиш…
От ми з Луципіром й замислили, Арефо,
Під привід свій раю того добути.
Трудне це діло!.. Що там сили
Ворожої, – то і подумать страшно!
І вся та сила сторожить, як ока,
Із окола, а у середині – Адам, —
Те диво, чоловік двоногий, —
Своєю вірою його оберігає;
А помічницею йому слугує Єва…
От ми… того Адама й його Єву
Спокусить хочемо і на послугу
Тобі їх повернуть, щоб ти, Арефо,
Й собі тут мала підпомогу.
 

Арефа.

 
Нащо мені здалась та підпомога?
Обходилась без неї й обійдуся!
 

Сатанаїл.

 
А старість йде?… Невже самій
Вік біля печі поратись?… Ще поки сила —
То сяк і так… Та й те сказати:
Тобі – Луциперовій жінці,
Стовбичити коло такого діла
Та мурзатись у сажі коло печі?
Ні, ні, Арефо, не пристало
Тобі казати це… Давать порядок
Повинна ти та загадати,
Кому і що зробити треба,
А сповнити наказ – другі повинні!
 

Арефа.

 
Якби ж у нас був лад, то так би і годилось.
 

Сатанаїл.

 
Не можна відразу усе настановити
Як треба чи як слід. Потроху та помалу
Воно настановляється… От бачиш,
Луципір про той лад оце й клопоче;
А ти?… Таке надумала про отой клопіт,
Що соромно й хвалитись, щоб таке
Коли-небудь заклюнулось у голові в Арефи!
 

Арефа.

 
Чому ж про це він не хваливсь мені ніколи?
Чого все криється, неначе який злодій?
 

Сатанаїл.

 
Та й чудернаста ти! Ми мали це зробити
Потайно від усіх, щоб здивувать тебе,
Щоб знала ти, як він тебе шанує…
А ти?… Та годі вже плескати
Про ті помилки… Ти краще погадай,
Що ти лежиш собі, як пані, як цариця…
А за дверима там – стоїть твоя піддана,
Наказу жде… Та ще яка піддана?
І хто піддана та? Кому рідня?
Найстаршому із наших ворогів,
Що велича себе державцем всього світу!..
Подумай тільки ти: яку йому образу
Ми вчешемо оцим? Якії кипні
Будуть кипіть від того в його серці?!
Аж дух захоплює, як я про те згадаю!
 

Арефа (замислившись).

 
Невже оце мене він так шанує?
Невже то так клопочеться про мене?
 

Сатанаїл.

 
А ти не віриш?… То – хай мене наверне
Важка ця скеля, що на їй сиджу,
І розтовче, як ту погану жабу!
Нехай мені полопаються очі!
Хай подавлюся я, шматка до рота не довівши,
Коли брешу!
 

Арефа.

 
То – дурно я
Той покліп на його складала?
 

Сатанаїл.

 
Авжеж, дурнісінько!
 

Арефа.

 
І він розгнівивсь?
І залишив про те, що перше мав зробити?
 

Сатанаїл.

 
Не те щоб зовсім залишив, тільки охота
В його не та вже.
 

Арефа.

 
Ти скажи…
Скажи йому, що я жалкую дуже,
Що те укоїлось… нехай мене пробаче.
 

Сатанаїл.

 
Я то скажу… Та тільки краще,
Якби його сама перепросила.
 

Арефа.

 
Радніша б я… Так де ж його візьмеш?
 

Сатанаїл.

 
Він швидко вернеться… Хваливсь мені,
Що він з Анциболотом трохи
На пригру полетить… Та он вони вертають.
 

Появляються Луципір з Анциболотом.

Арефа.

 
Ох!., не знаю, як. до його й доступитись.
 

Сатанаїл.

 
Сміливіше, Арефо… одним махом!
Від несподіванки мерщій свого доскочиш.
 

Луципір і Анциболот спускаються на сусідні скелі.

Арефа (підходе до Сатанаїла і становиться навколішки).

 
Прости мене, Луципере, що я…
Не знала я, дурна… ох, далебі, не знала!
 

(Плаче. Сатанаїл і руками маха і головою киває на Луципера).

Луципір.

 
Чого не знала ти? як очі видирати?
 

Арефа.

 
Прости мене… довіку я… не буду…
 

(Плаче).

Сатанаїл.

 
Змилосердись, великий пане мій!
Нам треба згоди задля справи.
 

Луципір (до Арефи).

 
Ну, годі скиглити… На перший раз прощаю.
 

Арефа (радо).

 
То ти простив мене? О, вірная дружино!
 

(Припадає до Луципірової лапи і палко цілує).

Луципір.

 
Ну, годі, годі вже… Сідай зо мною рядом
Та будемо справляти мирову.
Скликайте всіх сюди, – побенкетуєм.
А ти, Анциболоте, Змія
Нам з раю приведи. Нехай і він побаче,
Як весело у нас… Тільки не забаряйся!
 

Анциболот (здіймаючись).

 
В одну хвилиночку, великий пане!
 

(Зникає).

Луципір.

 
А ти, Сатанаїле, на наших погукай.
 

Сатанаїл (б'ючи в долоні, гукає униз).

 
Гей, вовкулаки! домові!
Відьми із Лисої гори!
Водяники, лісовики!
Патлатії вихровики!
І все завзятеє лицарство
З Луципера страшного царства!
Мерщій збирайтеся в гуртки
Та мніться, наче ті хорти,
Сюди – з цимбалами, бубнами
Та голосними скрипочками,
Потіште ви свого царя
Та скрикніть разом всі: ура!
 

Чутно здалека страшенний посвист, ляскучі заводи, гук, брязк і несамовиті вибухи. Появляється Іродча з очеретянкою у роті; за ним лавами сунуть вовкулаки, домові, водяники, лісовики, вихровики і вся нечиста сила.

Іродча (виграючи на очеретянці).

 
Ой, ду-ду, ду-ду, ду-ду! Я на гору зійду…
 

Вся нечиста сила (співає).

 
Плече з плечем наставимо,
З руками руки – вряд!
Луципіра прославимо, —
Державцеві він брат!
Ми всі за його встанемо,
За нашого царя,
І ворога здолаємо…
Ура, ура, ура-а-а!
 

Колом оточують місце, де сидить Луципір з Арефою. Появляється Анциболот. За ним біжить протічок і мчить на хвилях Змія.

Анциболот.

 
Оце тобі і наше царство, Змію.
А он наш пан
 

(вказує на Луципера)

 
Вклонись йому низенько.
 

Змій.

 
Я чув давно про твою мудрість, пане.
Давно мене кортить чолом тобі ударить, —
Прийми мене до себе, в свою службу.
В розумного служить, то – іграшки, не служба,
А в телепня упертого – лихая мука!
 

Луципір.

 
Спасибі Змієві за його щире слово…
Його ми з радістю приймаємо до себе.
Ти, кажуть, сам мудрак. Мені таких і треба,
Бо маю взять ваш рай в свою кормигу.
 

Змій.

 
Хороша сторона, – брехати не годиться, —
Одно в ній нудно, те, що – як сьогодні,
То так і завтра, – все єднако, —
Добро та віра, більш нічого…
Надолужа життя таке і геть-то!
 

Луципір.

 
У нас тут веселіш. А нуте, друзі,
Потіште гостя ви танком веселим
Чи піснею завзятою… А ти, Арефо,
Поклопочись, чим гостя нам вітати.
 

Арефа (набік).

 
Ну, та й хороший він в своїй ясній кибальці!
Якби мені таку на мої роги?
 

(До Луципера).

 
Я зараз, друже мій, в одну хвилину!
 

(Зникає і швидко вертається, несучи в одній руці підставу, на котрій стоїть барило і кухоль, а в другій – на тарілці усякі наїдки. Все те підносе до Змія з низьким поклоном).

 
Прошу пригубити моєї запіканки!
 

Змій (підніма голову і вмочає язика у кухоль).

 
О, добра ж то яка! Нектар смачний, та й годі!
Ще не доводилось мені добра такого пити.
 

Арефа.

 
Прошу покорно всю. Як добра, то і другу
Ми наллємо. Вживайте на здоров'я!
 

Змій п'є; Луципір махає на нечисту силу.

Нечиста сила (разом підхопила, співає).

 
Плече з плечем наставимо,
З руками руки – вряд!
Луципіра прославимо, —
Державцеві він брат!
Ми всі за його встанемо,
За нашого царя,
І ворога здолаємо…
Ура, ура, ура-а-а!
 

Змій (п'яніючи).

 
Ура-а-а!
 

Починається несамовитий танок.

Заслона пада.