Текст книги "Спокуса"

Автор книги: Панас Мирний

Панас Мирний
СПОКУСА

Найвірнішому порадникові і найщирішому приятелю Леонідові Олексійовичу Іоніну присвячує вдячний автор

Містерія у чотирьох справах

Справляють:

Адам – перший чоловік.

Єва – його жінка.

Голос з неба.

Янголи.

Лев – цар звіроти.

Звірота.

Дрібні пташки.

Луципір – старший над нечистою силою.

Арефа – його жінка.

Іродча – їх син.

Сатанаїл та Анциболот – Луциперові підручні.

Нечиста сила: домові, відьми, вовкулаки.

– СПРАВА ПЕРША —
РАЙ

Починає на світ благословитись. За далекими горами червоніє край неба; рожевий світ його блимає по верхів'ї гір, а круті їх боки укриває чорна темнота. Над раєм – долиною куріється сизий туман і, чіпляючись за гілки високого дерева, тихо здіймається вгору. Кругом тихо – ані шерхне; все спочиває, прикрите вранішнім холодком, – мліє серед тихого сну… Аж ось – далеко-далеко – за темними горами зажевріла невеличка іскорка і, спалахнувши, довгою огнястою ниткою застрибала по горах… Ось друга мчиться їй навздогінці, третя… четверта… Цілий сніп золотого світу забуяв понад горами і почав осідати на їх верхів'ї золотим маревом. Заблищали гребні гір, заіскрили; чорна темнота затремтіла і, присідаючи, почала ховатись по крутих ярах та глибоких долинах, а сизий туман, порідчавши, вище посунув угору. Рушився тихий вітрець; загойдався димчатий полог сизого туману; зашепталося листя на дереві; заіскрила блискуча роса на траві. Почувся над раєм тихий гомін, і здаля донеслася голосна пісня.

Пісня:

 
Слава безмірная богові нашому,
Господу правди й добра!
Всесотворителю, життя подателю…
Слава, і честь, і хвала!
 

Дрібні пташки (просипаючись, щебечуть).

 
Світ, світ, світочок!
Спустивсь на наш садочок,
Та поробив слідочок —
Позолотив пісочок.
Світ, світ! Світає…
Нас до гурту скликає:
«Збирайтеся, подруженьки,
До нашої задруженьки,
Усі разом заспівайте,
Ясне сонце привітайте…».
Світ! світ! світ!
 

Звірота (лупнувши очима, позіхнула – заревла).

 
А-гу, а-гу!
Пора вставать!
Пора вставать та світ вітать,
Що з-за гори до нас іде,
За руку сонечко веде!..
А-гу! А-гу!
 

Єва (лежачи на драбині, що була привішена вірьовками з лика до гілки розлогого дерева і товсто вимощена зверху пахучою травою, – кинулась і, розплющуючи очі, перевела їх на другу, поруч привішену, драбину, де ще спав Адам).

 
Адаме, Адаме!
Мій друже коханий!
Вже світ забуяв понад раєм…
Пора нам вставати, молитву складати
Тому, хто його засилає.
 

Адам (прокинувшись, мерщій скочив з драбини на землю).

 
Світ, світ буяє,
А темнота зникає…
Слава всевічньому!
Все живе, уставай
Та молитись давай
Предковічньому!
 

Янголи (носячись понад раєм у сонячному світі, співають).

 
То не світ над землею встає,
То вам звістку господь подає,
Що не діжде нечистая сила,
Щоб вона вас отут полонила…
Славте всевічнього!
 

Адам (голосно гукає).

 
Ой, годі спати,
Пора вставати, —
Прокидайтеся!
Божая сила
Світ нам явила…
Просипайтеся!
Йде сонце ясне,
Із-за гір красно
Усміхається;
Тіка темнота
В чорні ворота
Та жахається.
А світ за нею
Змива росою
Той слід нечистий,
Прогорта доріжки,
Вистила стежки
Силі пречистій.
Мерщій вставайте,
Росу збирайте
Та вмивайтеся.
Змивайте плями,
Що сни наслали,
Очищайтеся!
 

Адам, нахиляючись до трави, жменями збирає росу і почина вмиватися нею, – спершу вимив руки, потім промив очі, а далі – і все обличчя. За Адамом почала вмиватися Єва, а за нею – все живе, що було в раї: звірота, птиці, жаби, ящірки, гадюки. Як усі позмивалися, Адам знову почав говорити.

 
І омилися,
І очистилися,
Тепер на молитву ставайте.
Від усього серця,
Що в грудях б'ється,
Господа бога благайте.
 

Все живе колом оточує Адама та Єву. Адам, ставши на одно коліно і звівши голову вгору, починає чуло вичитувати.

 
Господи, боже ти наш.
Царю і неба, й землі!
Ти – батько єси задля нас,
Ми – діти покірні твої.
Помилуй же нас і прости,
Коли помилялись в чому,
На путь твій святий наведи,
Навчи нас закону твойму,
Щоб ми, недостойні тебе,
По слову твоєму жили
Імення твоє пресвяте
У серці й душі берегли.
Господе правди й добра,
Державцю святих твоїх сил!
Борони нас від всякого зла,
Прикрий омофором своїм!
І ми тут, прикритії ним,
Лицем до землі припадем
І славу тобі і хвалу
До самого неба зашлем…
Славте господа всі, величайте його!
Уклонися йому увесь світ, вся земле!
Він великий є бог, над богами господь,
Його воля свята хай над нами вита!..
Слава господові нашому, слава!
Вовіки і віки – слава!
 

Усі (гукають за Адамом, аж по раю луна іде).

 
Слава господеві нашому, слава!
Вовіки і віки – слава!
 

Адам. Амінь!

Усі. Амінь!

Насуває над раєм біла, як сніг, хмара і почина спускатися на землю білими крупами.

Адам. Манна пада! Манна пада! Господь посилає нам манну. Ходімо підкріплятися нею.

Усі розходяться в різні сторони. Адам і Єва, узявши дві чималих лушпаїни з горіхів, почали у їх збирати манну, а назбиравши повні, посідали рядком під деревом і почали їсти.

Єва. Ну й чого-то така смачна манна оця? Уживаєм щодня, а не докучає!

Адам. Бо господній се хліб… його воля свята!

Єва. А по правді скажи: чи тебе не кортить коли-небудь чого й іншого з'їсти?

Адам. І на думці нема. Та й чого?

Єва. Як чого?

 
Хіба в нас у раї їстівне не росте?
Он куріпка – дивись; молочай он буя;
А козельці заглядають аж в очі!
Або – он, на кущі, – як пасльон почорнів?
Аж сміються виноградові грона!
 

Адам.

 
Та й дурниця яка в твою голову йде!
Тож – живе, а живого господь
Заказав нам ніколи не їсти.
 

Єва.

 
Та я чула про се. Тільки дивно мені:
Нащо ж волю господь на усе нам подав,
Попустив, що захочем робити?
 

Адам.

 
Ну, то що? Волю – дав, а проте – наказав,
Як отут нам поводитись треба,
Щоб не вскочити в гріх.
 

Єва.

 
Ото й дивно мені!
Коли воля – то на все уже воля.
А то: воля – одно, а закон – не дає
Їй широко розпросторити крила:
І те можна, і те, а до того – то й зась!
Бо закон не велить, щоб не вскочити в гріх…
Задля чого ж оце, розкажи ти мені?
 

Адам (хитаючи головою).

 
Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?
Щось недобре в душі твоїй коїться, Єво!
 

Єва (сумно).

 
Не втаюсь: там щось є,
Щось непевне заклюнулось в неї
І полоха спокій мій, і спать не дає.
Чудні сни мою душу лякають щоночі!..
От і вчора: приснилось мені,
Що стоїш ти отам – на поляні
Гордий силою, що у тебе вона
Так і скаче із очей твоїх чорних,
Так і прище з усії постанови —
Владних рук, бистрих ніг і високого стану.
І та сила твоя так і тягне мене,
Так і вабить під захист могучий…
Там, – здається мені, – не боятимусь я
Анічого на світі; від всього забороне
Ота сила твоя і… щаслива, до тебе горнуся,
Заглядаю у вічі огненні твої,
Припадаю до високої груді,
Щоб спочити край серця твого,
Що так шпарко підкидається – б'ється…
І от, – чую, – як та ласка моя
Прокрадається в душу до тебе
І пестить починає її,
І голубити тихим спокоєм…
І мене ти на руки береш,
І колишеш тихесенько – тихо…
 

Адам прикро та ласкаво задивляється на Єву.

 
І заснула під тим доглядом я.
Вже не знаю, чи довго я спала, чи ні,
Тільки разом, мов шпигнув хто, – проснулась…
Коло мене тебе вже нема,
Якась неміч мене всю посіла,
Пов'язала мої руки і ноги,
Не дає очам глянути ясно!
У душі – страх піднявсь, серце – жаль навернув
І несказана туга насіла…
Чую я – пропадає навіки те щастя моє,
Що воно вже ніколи не вернеться знову!
 

Адам з жалем дивиться на Єву.

 
І від ляку й жаху разом кинулась я…
Ти лежиш на своєму ліжкові
Й тихо спиш… На великую силу
Перетерпіла я отой страх і той сон,
Поки знову заснула… Не знаю,
Що ясує цей сон?
 

Адам (понуро).

 
А чи молишся ти
Щиро богові, як спати лягаєш?
 

Єва.

 
Як і завжди – молюсь.
 

Адам (зітхнувши).

 
Ох, молися!.. Молись,
Бо тебе се лукавий доводе до сього.
 

Єва.

 
А лукавий – то хто? Ти де бачив його?
 

Адам.

 
Хоч не бачив, оже знаю про його.
 

Єва.

 
Кажеш: знаю? Розкажи ж ти мені,
Покажи, щоб я знала, кого стерегтися.
 

Адам.

 
Його бачить не можна: то – дух.
 

Єва.

 
Дух?… І бог – дух? і лукавий – то дух?
Як же їх розпізнати, збагнути?
 

Адам.

 
Нам не дано снаги, як збагнути їх нам,
То істоти без облуди, без тіла…
Бог є дух, чистий дух, як те небо, ясний,
Як те сонце, блискучий – яскравий,
Як повітря прозоре – невидимий-легкий,
А могучий – його силі кінця-краю немає.
Він – усе… Небо те – і високе, і синє,
З його зорями, місяцем, сонцем ясним,
Земля ся – із горами й водою,
Із усім, що на їй і під нею живе,
Росте, плава, і ходе, і дише, —
Все то він появив. Його творча рука
Із нічого усе те зробила;
Його сила свята – над усім тут віта,
Його воля – нам усім тут керує!
Що в нас волос? А й він не спаде
З голови без господньої волі святої…
Такий – бог… Він – і правда, й добро,
Він – і ласка та милость без міри
До того, хто отут по закону живе;
Гнів страшний – задля тих, хто не хоче
Покоритись закону його… А лукавий? То, Єво,
Дух нечистий, дух гордощів, зла,
Супротивник лихий божій волі.
 

Єва.

 
Що ж він, рівня йому? Другий бог?
 

Адам.

 
Бог – один; а лукавий був у його слугою…
От як янголи служать йому,
Херувими або серафими, —
Все то слуги його… І лукавий служив
Край престолу господнього, Єво,
Та потайно в собі гонобив
Горді думки, що він усе зможе,
Як і бог; що він – рівня йому;
А далі – ще почав і других підбивать
Не коритись святій божій волі.
От за це то його наш великий господь
Від престолу свого і одринув…
– Іди, каже, – лихий, геть від мене, мерщій,
Йди на землю. Там в ярах та проваллях,
Куди світ і удень не доходе,
Пробувай з своїм родом довіку!
Непроглядна темнота хай криє тебе
Від очей моїх; а коли попадешся
Ти на очі яснії мої,
Хоч би трапилось те й незнарошне, —
То тоді вже жалкуй на самого себе! —
От від того часу й почав, Єво, отут
На землі керувати лихий серед ночі.
Світа – страшно йому, через те він удень
І ховається по ярах та проваллях,
Де довічна темнота буяє.
А як сонце – господнього світу краса
Забажає спочити і темная ніч
Вкриє землю своїм пологом чорним, —
Тоді, Єво, тоді і лукавий з ярів
Виходжа та й почне сновигати
По землі, почне сіяти чаклі свої
Та тенета тонкі розставляти,
Щоб спіймати у їх душу якую…
Через те то вночі й стерегтися його
Треба, Єво… І ти стережися,
Боронися від лукавого чаклів.
 

Єва.

 
Яким побитом?
 

Адам.

 
Молитвами тільки.
Господь мудро зробив, що нас сном обдарив.
Як хто спить – то лукавий того
Не займа, бо до тіла йому байдуже,
Стереже він одну тільки душу,
Щоб чим-небудь її довести до гріха,
Та наструнчить проти господа-бога.
Через те то і треба благать повсякчас
Його ласки святої, щоб він захистив
Нашу душу від лукавого чаклів:
Щоб, як ми поснемо, він її допустив
До свойого престолу на схову.
Як він пусте – то й спимо ми гаразд,
Поки й світ не загляне у вічі;
А як в кого, бува, забариться душа
Долетіть до престолу чи розгніва чим бога, —
То така цілу ніч без притулку літа
По широкому світу й не знає,
Де спочинок знайти… Бува іноді так,
Що провідать про тіло своє прилетить,
Тоді ото й сни тому сняться.
 

Єва (журливо).

 
Я ж, здається, щиро тут завжди молюсь,
Кожне слово молитви ловлю,
Що проказуєш ти. А проте – кожну ніч
Сни все сняться… Чого то, Адаме?
 

Адам.

 
Може, вдень чим грішиш?
 

Єва.

 
Вдень, Адаме,
Тільки [з] змієм одним я гуляю.
Він подобавсь мені: голова вся горить
Якимсь сяєвом сизо-червоним,
Мов її заквітчав злотим хто віночком.
А у вухах – невеличкі сережки бряжчать
Та висвічують, немов зорі на небі.
І таке все те любе, Адаме, мені,
Так подобалось, що аж руки сверблять
Поздіймать ті оздоби із змія
І на себе надіть.
 

Адам.

 
То-то й є!
Оце ти і грішиш перед богом.
Це, бач, заздрість посіла тебе.
Заздрість – гріх!..
 

Єва.

 
Що ж казать,
Як бажається в те нарядитись?
Он як хочеться!.. Якось я йшла
Поз протічок й незнарошне зирнула
У ковбаньку… Аж – гульк! – звідтіля
Засвітили до мене чиїсь очі веселі,
Чиєсь личко всміхнулось привітно мені.
«Хто ти будеш?» – спиталася я.
«Хто ти будеш?» – воно одгукнулось.
Я злякалась та навтьоки – драла!
Коли змій нагодивсь. Він плазав
До протічка водиці напитись.
Перестрів змій мене, зупинив та й пита:
«Куди се утікаєш так прудко?»
Я й кажу; а він – як зачмиха, та так,
Що від реготу аж покотився!..
«Та то ж, – каже, – сама ти і є!
Твоє личко у воді то одбилось».
Не повірила я. Та тоді вже, як вдвох
Ми вернулись ізнов до протічка
І як він перегнувсь, щоб напитись води,
А з води почала виглядать голова
Така сама, як була і у змія, —
Тоді тільки і я дойняла тому віри.
Нахилилась і я та й дивлюсь, мов на те,
Як змій п'є, насправжки – на себе.
Любо, бачиш, мені видивлятися там,
Як колишеться кругле обличчя,
А на личку тому повні щоки горять,
Червоніють, як крайнеба уранці,
Зуби білі – блищать, устоньки – майорять,
Наче ягоди стиглі, червоні,
А з очей іскорки так і скачуть!
«Дивно, дивно! – подумала я, —
Невже то моє виглядає обличчя?
Невже я – така? А що б же було,
Якби золотим тим віночком,
Що змій носе, заквітчати мої
Оті кучері, як льон той, біляві,
А сережки ясні почепить
В білі уха?»
 

Адам (прикро заглядаючи на Єву).

 
Що б, питаєш, було?…
Ти й без того принадно-вродлива!
 

Єва (граючи очима, радо).

 
Я вродлива?… Невже я вродлива?
 

Адам.

 
Не дратуй! А то я…
 

Єва (лукаво).

 
Ну, що ти?
 

Адам (палко).

 
З'їм тебе! Так цілком й проглину!
 

(Кидається до Єви, а та, постерігшії, швидко схопилася і, заливаючись реготом, полонула, як коза, поміж кущами і незабаром скрилася з очей. Адам, важко дишучи, приліг на траву і до якого часу лежав тихо. Потім підвівся і почав говорити).

 
Що за швидка та скора оця Єва!
Прудкіше оленя, вертлявіше лисиці,
Як серна та – струнка, утішная та жвава!
Несказана подяка богові за те,
Що він послав мені утішницю такую.
Спасибі, господи! Скажи тільки, чого
Коли на неї я як-небудь задивлюся,
То серце в грудях ходором заходе
І заколотиться-заб'ється шпарко так,
Немов хто кулаком застука дуже?
Дух затинається, а в голові – спалахне
Огонь жаркий… І тягне щось мене
До неї, й сум такий проймає,
Коли вона де довго забариться…
Я до сього часу не відав неспокою,
Не почував негоди в своїм серці…
Скажи ж ти, господи: чи гріх це, чи не гріх?
Як гріх, – то одверни лице моє від його,
А як не гріх, то… хай той Євин сон
Мерщій справдиться поміж нами!
 

Схиля голову; задумується.

Заслона помалу спускається.

– СПРАВА ДРУГА —
У ЦАРСТВІ ЛУКАВИХ

Ніч. Страшенне провалля у горах – чорне-безоднє, з тієї безодні виглядають гребінчасті скелі. Одні, наче спичаки, здіймаються гостро угору; другі – перегнулися набік, здається, от-то гепнуть своєю верховиною униз; треті круглими копицями порозлягалися; а ще далі – наче купиння засіялося по болоту чи печериці під тином, – безліч усяких скель розляглося вподовж провалля, – скільки оком кинеш. По деяких скелях поп'ялися колючі кущі терну та глоду; де-де маячать дикі груші. Унизу в проваллі щось булькоче, гуде, не знати – чи то вода з високості у яр рине, чи, здавлений поміж горами, вітер виє. На скелях почіплялася всяка нечиста сила: на одній – Сатанаїл розлігся; на другій – Арефа розсілася; коло неї невеличке Іродча порпаеться; на третій – Анциболот обдивляється на всі боки: там – домові, худі, як хорти, з довгими хвостами, ганяють з скелі на скелю; відьми на днищах шугають, мов кажани, то сюди, то туди, і тільки їх розпатлані коси мов ті кінські хвости, маються в повітрі; вовкулаки, позгинавшись в каблучки, сплять, хропучи так, що аж луна йде.

Арефа.

 
Ох, сумно як! Чого забрались ми
У це глухе ненависнеє місце?
Здається, гіршого нема на цілім світі,
А ми мов залюбки для себе обібрали.
 

Сатанаіл.

 
Спитай Луципіра. Він, певне, краще зна,
Чого подобалось йому глухе оце провалля!
 

Арефа.

 
Спитай!.. Я, може, десять раз питала, —
Мовчить, немов йому позакладало уха!
 

Анциболот.

 
Гаразд подобалось? Як велено осісти!
 

Арефа.

 
То що, що велено? Хіба другого місця
Більш не було?
 

Сатанаїл.

 
Послухай ти дурного,
То й сам небавком дурним станеш!
 

Анциболот.

 
А ти, небійсь, розумний дуже вдався?
Отим-то і застряв у цім проваллі!
 

Сатанаїл.

 
А сам де будеш, мосце-пане?
Ти краще вже мовчи, бо в тебе тільки й є
Того добра, що шия довга, як мотузка,
А мозку в голові – завбільшки із зернину!
Мотай же шиєю та знай одно: мовчи.
 

Анциболот.

 
О, ти розумний в нас, коняча голово!
Завбільшки з макортеть, а аж гуде порожня…
 

Арефа.

 
Чого змагаєтесь? Ось годі, перестаньте!
Та краще ви мені по правді розкажіть,
Чого забрались ми у це провалля кляте?
 

Сатанаїл.

 
Дивися, як тобі подобалась та правда!
Спитай Луципіра, як хочеш правди знати.
 

Арефа.

 
А ви не знаєте?
 

Сатанаїл.

 
Не нашого ума то діло!
Помовкли.
 

Арефа (через скільки часу).

 
Ну й глухо ж як! Хоч би наш соловейко,
Той головатий пугач, почав уже співати.
 

Іродча.

 
Ти кажеш, ненечко, що тобі сумно?
А хочеш – я тобі в сопілочку заграю.
 

Арефа (усміхнувшись).

 
Ану, заграй. Тільки веселу, сину,
Бо поснемо ще, не діждавшись батька…
Його щось, видно, дуже забарило.
 

Іродча (бере очеретянку і почина вигравати).

 
Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду!
Я на гору зійду.
Я на гору зійду,
Що-небудь живе знайду,
Та і буду водить,
Та і буду дурить,
Поки в яр не заблудить.
А в яру його надушу,
Та витягну з його душу,
Та й повішу на грушу,
Та і буду дзьобать,
Та і буду клювать,
Щоб і наших було знать!
 

Сатанаїл і Арефа регочуться.

Арефа.

 
Ох, синочку! І де се ти навчився.
Від кого перейняв таку чудную пісню?
 

Іродча.

Ні від кого, мамо: я сам її вигадав. Грався отам на горах з совами. Вони репетують як навіжені, з голоду вигукують: «Хоч зайця дай! Хоч мишу дай!» А я їм кажу: ось не репетуйте, я вам пісні заспіваю. Узяв очеретянку та відразу і заспівав їм оцієї.

Сатанаїл.

 
Розумний, що й казать! У батька вдався.
 

Арефа.

 
А може, в матір?
 

Сатанаїл.

 
Та і в неї
Замолоду було добра того чимало.
Яку було Луципір не напише
Цидулку чи листа до любої Арефи, —
Вона його так махом й прочитає!
А у других аж очі рогом лізуть,
Поки там розбере хоч одно слово…
Що то й казать: розумні ви обоє,
То вже такого й сина появили!
 

Арефа (до Іродчати).

 
Іди лишень відсіль, пограєшся де-небудь,
Поки прибуде батько на вечерю.
 

Іродча виходе.

Арефа (задумано).

 
Чого замолоду колись-то не бувало?
Усі на мене – он як задивлялись!
То як постарілись, поганими вже стали,
На інших почали тепер вже витріщатись!
 

Сатанаїл.

 
Хто витріщається?
 

Арефа.

 
Та вже ж не я!
Спитай того, кого ми тут щоночі,
Вій не змикаючи, до ранку дожидаєм.
 

Сатанаїл (лукаво).

 
Діла у нас зайшли! Великії діла!
 

Арефа.

 
Діла!.. Крути вже та верти,
Тільки мене ніколи не обдуриш.
Догадуюся я, якії там діла
Додержують його глухої ночі…
Десь, видно, вже накинув своїм оком
Когось молодшого… тепер ми, бач, старі,
Нікчемні стали… У-у, триклятий!
А як колись-то присягався
Та падав аж до ніг… Отак-то вам і вір!
Хоч би на сина зглянувся, що вироста
Без догляду, немов безбатченко чи сирота…
О-о, клятий, клятий! Не я буду,
А вже довідаюсь, до кого він унадивсь
Та й одчитаю!.. Буде знати,
Як зраджувать мене; а преподобниці внижу
Обличчя все коростою та віспою гнилою!
 

Сатанаїл.

 
Та і завзята ти! Уже і кару пригадала.
 

Арефа.

 
Нехай не зраджує мене, триклятий!
 

Сатанаїл.

 
Відкіль ти знаєш, що він зрадив?
То тільки вигадки твого жіночого ума
Та й більш нічого!.. І що воно таке,
Оці жінки? Тільки злигайся з ними,
То і пиши пропало все! І на ступінь
Коханця від себе не одпустили б.
Немов тільки вони одні на світі й є;
Все задля їх покинь… А світ же то не малий,
Багато клопоту й окрім жінок в йому!
 

Арефа.

 
А певне знаєш ти, що він не зна другої?
 

Сатанаїл.

 
Почім я знаю? Що я знаю,
То те й кажу: великий світ цей, не осягнеш
Його відразу, а нишпорки його усі
Треба провідати – часу не мало згаєш!
От через це й забаряється Луципір.
 

Арефа (журливо).

 
Ох! Може, й так… Яка я нещаслива,
Що неймовірная така вдалася…
Ані хвилиночки нема мені спокою!
 

Анциболот (витягуючи довгу шию).

 
Та не журись! Бо онде за горою,
Здається, він верта.
 

Арефа (радо).

 
Невже він, справді?
 

Анциболот.

 
Повіяло звідти холодним вітром.
Чутно пугачеві заводи.
О-о, бач!.. І соловей наш заспівав.
Він баче здалека й тоді тільки щебече,
Як слід зачує… Певне, він.
Іти поки що відпочити.
 

Опукою суне за гору у провалля. Потягло холодним вітром. Домові, відьми й вовкулаки, зачувши той вітер, мерщій почали зникати в проваллі. Зостались тільки Сатанаїл та Арефа. Вітер ще дужчий розпочався. Ось з-за гори, поміж небом і землею, чорним страховищем замаячив Луципір.

Сатанаїл (углядівши Луципера, до Арефи).

 
Годі тобі журитися.
Пора перестати,
Бо он летить із-за гори
Коханець крилатий;
А сирота Сатанаїл
Піде спочивати.
 

Сунеться у провалля. Прилітає Луципір і, окрутнувшись разів скільки над проваллям, спускається на саму найвищу скелю, поруч з тією скелею, де сиділа Арефа.

Луципір.

 
Ху-у! Утомився як! Хоч трохи відпочити.
 

Арефа.

 
А де барився так?… Вечеря захолола.
 

Луципір.

 
Не до вечері тут. А другі де поділись?
 

Арефа.

 
Хіба то рано, думаєш? Пора і спочивати.
 

Луципір.

 
Голіннії до сну… Поклич Сатанаїла!
 

Арефа.

 
Ну, а вечеря як? Нехай іще підожде?
 

Луципір.

 
Кому вечеря, а мені… Поклич, кажу, Сатанаїла!
 

Арефа (набік).

 
Видно, натріскавсь пундиків у когось,
Та до свого вже й рота не наверне!
Нащо ж тебе ми з нею дожидали?
 

Луципір.

 
Ще й мимрить щось… Мерщій Сатанаїла!
 

(Арефа зникає у проваллі. Луципір, хижо заглядаючи в темноту),

 
І все вона одна стоїть перед очима!
Ніяк її не здихаюсь… Неначе та мара
Чи тінь яка занадто чарівна,
Куди не вдарюся, – за мною все слідкує!
Де сю ніч не літав? В які світи не кидавсь?
А раю навіженого минав, немов боявся
І глянути туди, – і все – вона… вона…
В думках, перед очима… все стоїть!
І неповинним поглядом проймає наскрізь серце,
Мотає жили у мені якимсь непевним чаром;
Вродливим личеньком, мов силою якою,
І мане, й тягне… Будь проклята
Хвилина та, коли я вперше її вглядів!
 

(Хижо регоче. Від того реготу луна у горах, як грім, гогоче і аж до неба сягає. Кругом починають збігатися чорні хмари і страшенними клубками вистилати усе небо).

 
Що я це мовив? Мов нещасний
Чи немощний той виродок землі,
Води, повітря й сонячного світу,
Що сам не відає, задля чого зачався,
Нащо росте, коли і як сконає
І мучиться, не знаючи того, у муках скніє,
І від немочі склада одні прокльони, —
Так я оце почав їх тут складати
На втіху ворогу моєму, на погибель
Своєму родові? О, ні! Сього не буде.
Я краще лапами із рота вирву
Язик той немощний, що вимовляє їх,
І розтопчу, як черв'яка, ногою!
Забуду, розучусь навіки говорити,
Як ще коли-небудь промовлю оте слово —
Слово прокльону!..
 

(Гука)

 
Сатанаїле! Гей!
 

Появляється Сатанаїл, заспаний та закустраний.

 
Де був? Не мусив підождати?
 

Сатанаїл.

 
Ми довго дожидалися тебе, великий пане,
Аж сон наліг, – пішли перепочити.
 

Луципір.

 
З якого це часу такії утлі стали?
Ухоркались роботою важкою?
А як спитать: багато наробили?
 

Сатанаїл.

 
Я – землю обдививсь, Анциболот – всі води.
 

Луципір.

 
Ну, що ж?
 

Сатанаіл.

 
Все спочиває, пане, аж рутить.
 

Луципір.

 
Як ви оце?
 

Сатанаїл (жартівливо).

 
Та й ми таки смикнули храпа,
Перебалакавши з Арефою чимало.
 

Луципір.

 
Все теревені правили? Ну, що ж вона?
 

Сатанаїл.

 
Вона все скаржиться на це глухе провалля,
Все добивається: чого сюди забрались?
 

Луципір.

 
Чого ще тій, шерепі, не достало?
Хіба ви чим-небудь не догодили?
На страву, певне, добули, чого бажала?
 

Сатанаїл.

 
Я сот зо п'ять приніс гадюк усяких,
Та жаб Анциболот примчав мішок чималий.
 

Луципір

 
З сього добра наїдку не багато!
Можна б й ласішого чого-небудь добути…
Від сього, певне, й кирпу гне, шерепа,
Вона на ласощі у нас охоча дуже!
 

Сатанаїл.

 
Про це вона нічого не казала.
 

Луципір.

 
Ну, а про що?
Сатанаїл кородиться.
Кажи вже, не вагайся!
 

Сатанаїл.

 
Усе на тебе ремствує, великий пане,
Що ти її одну тут кидаєш надовго.
 

Луципір.

 
А що ж мені, – сидіти біля неї
Та слухати її жіночі ляси?
 

Сатанаїл.

 
Це й я казав. – Багато, кажу, діла
Землею керувать. – Так не доймає віри.
– Яке там, каже, діло, коли все
Наладжено як слід? А обдивитись можна
І за короткий час. А то ж – за цілу ніч
Його не діждешся, хіба перед світом прибуде,
Як вже ховатися пора в глуху цю яму…
І не посидимо ніколи так як слід,
Не поговорим по душі, як би годилось!
Догадуюсь я, каже, що щось інше
Його там припиня; що ми тепер старі,
Нікчемні стали вже; що він когось
Молодшого накинув своїм оком
Та, підлабузнюючись, і бариться ото!
 

Луципір.

 
Так он яка її вкусила муха?
Що ж, може й правда те: жінки це носом чують!
А їй учеплено не малий писок…
 

(Помовчавши).

 
Скажи мені, Сатанаїле… Тебе я до землі
Пристановив дозорцем… Чи ти її гаразд
Всю обдивляєшся?… Усе про неї знаєш?
 

Сатанаїл.

 
Нема, великий пане мій, і кущика того
Чи грудки невеличкої, щоб я разів по десять
Не обдивлявся їх… Нащо та пилюга, —
Така мала, що другий й не добаче, —
А я про кожную пилиночку все знаю.
 

Луципір.

 
Ну, а про рай ти відаєш? Хоч раз коли-небудь
Його ти обдивлявсь і що таке там бачив?
 

Сатанаїл.

 
Ох, пане мій! Туди – трудна дорога:
Архангели стоять з огненними різками
І близько не дають до раю доступитись!
А я таки добувсь… Хоч сторожі і мудрі,
А я таки і їх перемудрив.
 

Луципір.

 
Ти був в раю? Розказуй, що там бачив.
 

Сатанаїл.

 
Я перше розкажу, як я туди добувся.
 

Луципір.

 
Ну-ну, кажи.
 

Сатанаїл.

 
Піймав я якось Змія
Та й мчу його на страву до Арефи,
А він, звиваючись, давай мене благати:
– Ось одпусти, блага, в пригоді тобі стану:
У рай тебе впущу і покажу всі дива,
Яких ще не доводилось тобі ніколи бачить. —
Подумав я: і справді, я в раю
Ніколи не бував і нічогісінько не знаю,
Окрім того, що нам наказано туди
Не потикатися… І заманулося мені,
Великий пане мій, – аж он як! – заманулось
Туди добутися. – А як же ти, —
Питаю Змія я, – в той рай мене упустиш?
– Влізай до мене в пащу, – каже він, —
Тільки сиди отам тихесенько якмога. —
Уліз я, пане мій. Насилу упровадивсь
У його пащу, – тісно так, що аж упрів,
Силкуючись сховатись у ту вершу.
Оже сховавсь. А Змій мій – хильки-хильки!
Та так прямісінько до раю й похилив.
Прилізли до воріт. А там стоїть Архангел,
І різка у його руках огненная палає,
А сам, як сонце те, – ясний та гарний,
Аж очам боляче дивитися на його.
Щоб не дивитися, мерщій подався я
Далі у черево: лежу – анічичирк!
І від страху увесь аж похолонув.
Ось чую з схованки – пита Архангел Змія:
– А ти, забродо, де бував? Куди з раю
Втікав оце? – А Змій ізбіднився та й каже:
– Не утікав, Архангеле, нікуди я,
А ось яка мені пригода сталась:
Якось ми розбалакались з Орлом про те,
Які дива бувають в світі білім.
йому я про комах, жуків та черв'яків
Розказую, – які вони бувають штучні;
А він – про ті дива, що з високості баче,
Як аж під небо здійметься. – Звідтіль
Я, каже, землю всю, як на долоні бачу, —
І гори, і ліси, моря – без дна і краю…
Чого, чого тільки звідтіль не видко?! —
І заманулося мені побачить те самому.
От я й прошу Орла: візьми мене з собою,
Полетимо удвох. – Злізай, мовляв, на спину, —
Полетимо. Тільки держися міцно,
Щоб часом не ввірвавсь. – Зліз на Орла я, сів
Ще й коло шиї у Орла обвився тричі.
А він як понесе, – аж голова кругом
Пішла в мене! Несе та і несе…
Уже мені і дихать стало важко,
А він все мчить. Та аж замчав під хмари.
Звідтіль земля не більша, як кулак,
Здавалася мені, – тільки маняче в очах!
– Спускайсь, – прошу, – униз, тільки помалу,
Щоб я гаразденько все видивився там,
Що робиться внизу. – Розправив Орел крила,
Та потихесеньку й почав спускатись нижче.
І як спускався він, то все передо мною
Мов розгорталися чудовії малюнки, —
З усіх боків дива усякі виринають.
Від радощів ніяк не всиджу тихо, —
То в той, то в другий бік хиляю головою.
Забув про все я на світі і тільки млію
У радощах, дивуючись на дива божі.
 

Луципір (тріпнувся, мов його хто шпигонув у серце).

 
Що ти сказав?
 

Сатанаїл.

 
То Змій сказав.
 

Луципір (хижо).

 
Ну, ну! Ти не жартуй зо мною!..
Щоб я ніколи тут не чув
Мення того, що, зсунувшись із глузду,
Промовив ти оце… Ножем в моєму серці
Стремить воно!.. Удруге – стережися.
 

Сатанаіл (помовчавши).

 
– І от я, – каже Змій, – не знаю, як й коли
Од шиї одмотавсь та з радощів танцюю
На спині у Орла… А це й незчувся, – плись! —
Так і клезнув із спини у повітря,
Та вниз опукою, мов грудка та, пустився…
Не знаю, як й коли я долетів
На землю… Тільки як прочумавсь,
То бачу, що лежу я на горі високій,
А унизу у мене рай синіє.
Тоді я зліз з гори і поплазав мерщій
Сюди… – Архангел подивився,
Та й каже Змієві: —То-то у тебе боки
Пооддималися, – набив чималі гулі!
Іди ж, – мовля, – та більше на таке не квапся,
Щоб не добувся ще чого й від мене! —
Ну, ми тоді із Змієм й поплазали
У самий рай… Й чого тільки, чого
Не показав мені в раю тоді той Змій?
Такої розкоші та дива я не бачив
Нігде іще!.. Яких там птиць, звір'я,
Рослини всякої?! Якраз серед раю
Стоїть там яблунька, а яблучка на їй —
Одно другого кращеє. І дивна сила в їх:
Як покуштує хто, то зразу все дознає —
І добре, і лихе… От тільки заборона
Наложена на яблучка оті, —
Щоб аніхто не смів їх куштувати,
Бо вмре.
 

Луципір (призро).

 
Плещи про забобони!
Кажи лишень, що ще ти бачив там?
 

Сатанаїл.

 
Ох, пане мій! Бодай мені, старому,
Очі полопались!.. Я бачив там таке,
Що й в думці не згадать і в казці не сказати!
Я бачив там… людей! – Недаром каже Змій,
Що то царі земні. То, справді, перші стоти,
Яких земля отут коли-небудь носила!
Вродливі, статурні, принадливі та любі…
Він – гордий силою своєї віри в того,
Кого ти заказав мені на мення величати.
 

Луципір (грізно).

 
Ти знову за своє? Про його знову плещеш?
 

Сатанаїл (не слухаючи).

 
І віра та його всіх прихиля коритись
Одному слову, погляду або руки вимаху!
Ну, а вона… І слів не доберу,
Щоб ними розказать тобі про її вроду…
Хороша, що й казать! – вечірняя зоря
На небі синьому… Оже у неї очі —
Ясніші від зорі, бистріш від блискавиці!
Вона ними і гладить любо-мило,
І разом аж до дна всього тебе прониже!
А чоло білеє знялося над очима
І гордо вигляда з-під кучерів білявих,
Що, мов віночок той, його прикрили зверху
Спускаючись на плечі рясним хмелем,
А личенько рожеве та тендітне,
Мов ранком небо те в ясну погожу добу!
А устоньки – червоні, аж палають!
А шия круглая – тендітна та принадна,
Мов з мармору її хто виточив на диво!
А лоно повнеє у неї так і грає,
Мов хвиля на воді в погоду тиху, —
То вгору здійметься, коли вона зітхає,
То непримітне припаде до її груді
І знову здійметься, колишеться тихенько!
А руки білії – з пальчужками тонкими!
А ноги бистрії – статурнії та жваві!
Як йде вона, – то все в неї сміється
Утіхою, принадою, красою;
А як біжить, – то вся іскрить і грає
Такою жвавістю, що в очах аж рябіє,
Дух затинається, у жилах кров холоне,
Ключем кипить у серці дивування!
 

З-за гори показується смужечка світу.

Луципір.

 
Чого замовк?
 

Сатанаїл.

 
Великий пане мій!
Світ з-за гори встає і сліпить мені очі.
 

Луципір.

 
Не бійсь. Ось я тебе крилом прикрию,
А ти тільки мерщій доказуй.
 

(Піднімає крило і прикриває ним Сатанаїла).

Сатанаїл.

 
Вже небагатечко доказувать зосталось,
Оже навряд чи докажу сьогодні.
 

Луципір (махнув крилом. Темні хмари загойдалися, почали зступатись і закрили світ).

 
Не маж тільки, то доведеш до краю.
 

Сатанаїл.

 
Ну, як побачив я отих людей,
То й думаю: якби моїм панам
Та на послугу їх? Ото б то радість
Великая була!. А отому…
 

(ткнувши угору лапою)

 
Досада!
 

Луципір.

 
Я сам їх бачив. Раз вночі
Я землю облітав і, як усе поснуло,
Над раєм зупинивсь… Як вглядів я її,
То трохи не зомлів… Усе, все закипіло
У мені, од жилочки й до кісточки малої!
Й жага мене такая обняла
Своїми мати їх… Сатанаїле! Чуєш?
Я хочу її мати!? Ти знаєш, що то – хочу?
Хоч трісни!., згинь!., а добувай!
 

Вискакує з-за гір Арефа, гнівна, розпалена.

Арефа (страшенно репетує).

 
Так от задля кого ти забаряєшся щоночі?
Так от тобі нащо Сатанаїла треба?
Я чула все, про що ви тут змовлялись…
Не діждешся, триклятий, щоб ти здох!
Я тобі очі видеру, всесвітня ненажеро!
 

(Кидається люто на Луципера. Тут – гогонув страшенний грім, світнула блискавиця. Луципір з Арефою і Сатанаїлом онукою посунулися униз. З-за гори показалася рожева смужечка світу. Хмари заклуботались і почали розходитись на боки).