Текст книги "Згуба"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

– СПРАВА ДРУГА —

У павичевих горницях. Велика хата. З лівого боку вподовж стіни стоїть довгий диван, біля його стіл і декілька стульців; з правого боку – двері у другу хату, паничеву опочивальню, вона ж і кабінет. Палажка і Химка сидять на дивані біля столу, на котрім стоїть самовар.

Вихід І

Xимка. Тіточко! наллю я вам ще стаканчик; поки не смерклося – випийте.

Палажка. Про мене, хоч і налий! Люблю я той чай пити. І літом, і зимою люблю: літом він холодить, а зимою – гріє.

Xимка (наливши, загляда в самовар). От уже й погас. Як почне смеркаться, треба буде другий раз настановити. Гості ж, певно, не обманять – прийдуть.

Палажка. О-о, вони до того торгу і пішки!

Xимка. Не зовсім воно так буває. Он Феньку прохала, а – бачте, не прийшла.

Палажка І Фенька прийде. Підожди, як хлопці на поріг – і вона прибіжить.

Xимка. Я помічаю, що вона на мене чогось сердиться, а чого – не знаю.

Палажка. Потурай їй! Хіба вона на одну тебе ремствує? – На увесь мир! їй усюди погано… Збилась з пантелику дівчина та й не налучить на добру путь.

Xимка. Та чого ж його сердиться? От і мені часом буває так гірко, так тяжко! а проте – посумуєш сама собі та й облишиш… А щоб на других сердиться – ніколи!

Палажка. То ж ти. Ти інше серце маєш. Добре воно у тебе з самого роду, а Фенька – злюча. Я тобі по правді скажу: ти її остерігайся. Вона недобра і може лихого тобі заподіяти.

Xимка. Через віщо? Я ж їй, здається, нічого такого не зробила, щоб їй слід на мене мститися.

Палажка. То ти так думаєш, а вона інше гадає… Чого, бач, до тебе упадає Іван, а не до неї!.. От її зло і розбира.

Xимка. Хіба я його від неї переманювала?

Палажка. Ну, піди ж ти! І я казала, так не йме віри. Я вже їй товпичила, що на такого, як її Іван, ти і не подивишся… Що воно за чоловік? Ледащо городське, та й годі! Хвалька з себе видає та наряджається, як той павич, щоб другим у вічі кинутись, – ось, мов, ми які! А навсправжки – слова доброго не стоє!

Xимка (задумано). Бог його знає… На весіллі його вперше стріла… Красивий такий та веселий… Залицявся, у танок повів… Що ж мені – плювати було йому у вічі, чи що?

Палажка. Та облиш турбуватися про Феньку: безпутна дівчина, та й годі! Така вже змалку зародилася, – добра нікому не жадає.

Xимка. Господь його знає… Як подумаєш про своє життя – така завіна ухопе!.. Матір обдурила, кинула рідну оселю, пішла… куди? нащо?… Ох, тіточко, якби ви знали все!

Палажка. А в тебе мати ще жива?

Xимка. Були живі, як кидала, а тепер – не знаю… Прокляла мене мати і вістки об собі ніколи не подає. А знаєте, так би хотілося коли-небудь хоч невеличкою пташечкою перекинутися та полетіти до рідної оселі, подивитися, що там робиться!..

Палажка. А давно ти з дому?

Xимка. От уже третій рік на покрову кінчиться.

Палажка. Давно.

Xимка. Давно, тіточко.

Палажка. А дома ще хто-небудь зостався?

Xимка. Брат… Тепер йому уже чотирнадцять минуло, та невеличка сестра Орися. Я сама найстарша. Були і після мене, та померли… А я от зосталася на лихо матері. Хіба вона такого ждала від дочки?

Палажка. Що ж то, панич так до серця прийшовся?

Xимка. Яке там? Дурна була, дурний розум мала… Убожество, бачите, нас заїло; страшне убожество! Після батька ми зосталися невеличкими; а нас було п'ятірко. Добра ж того – тільки хата з огородом… Батько, значить, дворовим були. Як вийшла воля, то його покійний пан і наділив огородом. Задворові наділ получили, а дворові – нічого… Ну, звісно, поки був живий батько, то землю у других брали, – ми нужди й не знали… А може, і тоді нужда була, та ми, як малі були, то того не примічали; а як умер – то злидні нас з усіх боків так і укрили!..

Палажка. Ще б пак! Де вже одній матері з малими дітьми та нужди не терпіти?

Xимка. Вірите, – часом шматка сухого хліба не доставало! а про одежу уже і казати нічого. Звісно, на нас мати сердилася, часто гримала, а найбільше на мене, бо я найстарша була… Не привертало оце нас до матері: ми все її сердитою щитали. А вона, може, й сердилася від того, що як не билася, як не клопоталася, а куди не кинь, то все недостача. Недаром кажуть, що добро тільки робить людей добрими, а злидні та лихо – злими… Поки я мала була, то боялася не слухатися матері, а стала підростати… Хотілося молодій, як і другим, пожити, часом і погуляти, нарядитися не в те дрантя, в якому мене водили.

Палажка. Звісно, як молодій дівчині.

Xимка. Подруги, дівчата, бувало, як зберемося, то все плещуть: та тебе, Химко, якби нарядити краще, то ти б як та панночка виглядала… Тут і хлопці почали задивлятися-зачіпати… Я й справді вбила собі в голову, що я красива… А тут і панич приїхав на літо додому.

Палажка. Оцей самий?

Xимка. Та цей же… Він десь учився, чи що, та ото вже, скінчивши науку, прибув на батьківське добро відпочити. Непоказний він з себе, – от як бачите, – високий, сутуловатий, та тільки добрий, обхідчастий зо всіма. Стрів якось мене, почав зо мною розмовляти… А далі почав присоглашати їхати з ним у город, за хазяйку бути… От моя дурна голова і пішла кругом від думок!.. Довго я не подавалася, – як таки кинути матір та поїхати з паничем? Що люди скажуть та що й мати заспіває?

Палажка. Звісно, звісно… Перший ступінь завжди страшний!

Xимка. Почало літо минати, панич ще більше пристає. Я тобі й те, я тобі й друге: і одежу справлю гарну, городянську, і плату тобі положу таку, що, як не схочеш у мене жити, то щоб нужди ніякої не знала; а в мене жити буде тобі добре, будеш сама собі хазяйкою і господинею… А як же я матір покину? – питаю. – Так, каже, я тобі скажу, коли буду їхати, а ти вийди за хутір; я тебе візьму з собою, та й поїдемо… Завдав мені загадку таку, що я не спала й не їла, аж на лиці змарніла!.. Помітила мати. – Чого се, питає, – недужа, чи що?… Мовчу, бо як його похвалитися матері?

Палажка. Та звісно.

Xимка. А тут і час паничевого виїзду наближається… Завтра, каже, перед вечором їду. Виходь… Вийшла я і не за тим, щоб з ним їхати, а щоб йому сказати, що я не поїду. Як же почав він мене умовляти та улещати! І кучер, що панича віз, теж каже: та чого ти, дурна, кородишся? їдь: добре тобі буде!.. Взяли мене удвох, посадили на бричку та й повезли… І от уже швидко три годи мине, як я отут живу!.. Через місяць, а може, й через два, як я покинула матір, приїздив той самий кучер, що одвозив нас. Розказував, що мати спершу побивалася за мною, горювала та плакала, поки не дозналася, де я… Вона думала, може, яке нещастя лучилося: утопилася або звір заїв… А як дозналася, то страшно розгнівалася на мене і прокляла… заказала, щоб я ніколи вже не верталася до неї… Отаке-то, тіточко, вчинилося!

Палажка. Ох, чого, Химо, не буває на віку! Недаром кажуть: вік прожити – все равно що довгу ниву перейти, – не раз спіткнешся і поколешся.

Xимка. Та вже нікому, мабуть, отак, як мені! що й сама накололася, і другим загнала – от таку завбільшки! – спичку у саме серце.

Палажка. Чого тобі? Ще тобі гріх і на бога ремствувати. Що не гаразд ти перед матір'ю вчинила, то – правда; а що сама, кажеш, накололася, то – другим гірше є… От хоч возьми Феньку: зовсім з пуття збилася; так і пропаде!

Xимка. А мене що жде?

Палажка. То бог знає, що тебе жде. Оже, дивлячись на тебе, то – від тебе ще твоя доля не втікала: сама ще ти молода…

Xимка. Що з того, що молода?

Палажка. І красива… Та й панич же, може, надба чого-небудь тобі.

Xимка. Та спасибі йому. Хвалився якось: вже, каже, шість сотень положив на моє мення у банці.

Палажка. От бач, ну й чого ж тобі? То якби він тебе не жалував та зобіжав, а то, бач, як старається про тебе. Чи й розійдетесь ви, то буде чим вік прожити.

Xимка. Я об тім не турбуюся, тіточко; а мене печія пече, як подумаю, що я таке?… Содержанка паничева, та й годі!

Палажка. Ті-і!.. об чім турбуєшся? Хіба ти заміж не мусиш вийти?

Xимка. За кого? Хто мене візьме таку?

Палажка. Яку? Якби в тебе не було нічого або дітвора тебе обсіла, то то так! А то тільки моргни, – перший хазяйський син тебе візьме!

Xимка. А потім буде докоряти та паничем очі вибивати?

Палажка. А трясці не хоче? Хіба він сліпий, що не бачитиме, кого бере? Чого ж йому докоряти? Можна йому й одказати, бачили, мов, очі, що купували!

Xимка. Та все, тіточко, не гаразд. Краще, якби все було як слід.

Палажка. То, може, у вас там по селах ще придержуються цього звичаю, а у нас, у городі – уже про його й думати забули. Хіба мало усяких береться, та й живуть собі, та ще як гарно живуть!

Xимка (задумано). Ох, тіточко! Як ви мене звеселили своєю розмовою… дух мій угору підняли… Ще, значить, наша доля не вмирала?

Палажка. А ти думаєш, умерла? Облиш журиться!

Xимка (весело). Му, тепер же хай ідуть наші гості, – от яка буду весела!

Палажка. Веселись. Одно тільки пораю тобі: не дуже ти вбивай на того красня – Івана, – то непутяща людина: добра він тобі не принесе, а тільки зіб'є з пантелику.

Xимка. Та вже ж як заграє, то потанцювати можна?

Палажка (усміхнувшись). Можна… Чому не потанцювати? Танцюй, та тільки розуму не протанцюй!

Xимка (весело). А дзуски не хоче?… Я, тіточко, тільки потанцюю… Ну і люблю ж я ті танці, он як – люблю! А ви самі знаєте, коли мені доводиться танцювати? (Кинувшись). Що ж се я? Забалакалася з вами та й не туди, що самовар зовсім погас. (Хапається за самовар). Я, тіточко, зараз; тільки доллю та розведу самовар… минуточкою… Бо як прийдуть наші гості, а тут і самовара нема. Що вони скажуть? Ото, скажуть, хазяйка!.. Я зараз… минуточкою! (Виходе з самоваром).

Вихід ІІ

Палажка (журливо). Дитина, зовсім дитина… Весело й слухати, як вона щебече: тут плаче, тут і сміється – все разом… Отак і мені колись було за мого молодого часу. Наче живий, він устав передо мною, як вона розказувала про себе… І дивно: так само кинула батька і матір, як от і вона… Повіяла в чужу сторону за другим, думаючи того химерного щастя до себе залучити… А де воно, те щастя?… Розвіялося димом по чужому полю!.. На кого всі надії складала, той обдурив, кинувши одну між чужими людьми з малою дитиною… Та й тією господь не дав очей нарадувати: до году не дожило – померло… Зосталася я одна, на весь вік одна… чужою наймичкою, чужим попихачем… Як буду вмирати, то нікому буде і очей закрити, якщо не знайдеться яка чужа добра душа!.. Ох, краще про се не думати. Живи, як живеться… Видно, така вже божа воля та наша нещасна доля! (Зажурилася).

Вихід ІІІ

Xимка (убіга). От я і вже, справилася. А ви, тіточко, сумуєте?

Палажка. Та так… Зосталася одна та й задумалася.

Xимка. Не сумуйте, тіточко. Ударимо лихом об землю! От прийдуть наші гості, погуляємо!

Палажка. Гуляй уже ти, молода; а я своє одгуляла.

Xимка. Я, тіточко, качку спекла, закуски, що позоставались тоді, як у панича були гості, – припасла… Пляшку вина сховала, доброго вина! Закусимо, вип'ємо, потанцюємо!.. Ви не повірите, яка я після вашої розмови стала весела, – наче гора з плечей звалилася! Так би, здається, і пішла в танок, якби було з ким, і без музики танцювала б!.. І сама не знаю, чого це мені так стало весело?… Видно, не перед добром.

Чутно за коном гру на гармонію. Химка кинулась.

О-о… чуєте! Ідуть! ідуть!.. (Вибігла з хати).

Вихід ІV

Палажка (сумно). Ох, гуляй і веселися, поки ще молода та журба тебе кругом не опанувала!

Голос Феньчин за коном. Ідіть, ідіть… Там уже давно вас ожидають, од нетерпєнія аж губи кусають.

Голос Химчин. Гармонію принесли?

Голос Іванів. Ось вона!

Голос Химчин. То коли так, жалуйте, просимо у хату.

Увіходе Химка, за нею – Іван з гармонією, за Іваном – Федір.

Вихід V

Іван. А єслі би, значить, без гармонії, то поворочай спиною назад?

Xимка. Атож!

Іван. Доброго здоров'я, тьотушка, Пелагея Кондратьєвна.

Палажка. Здоров, тітчин п[л]еміннику, коли в тебе була тітка.

Федір. Здрастуйте, тьотушка… Та у його как тих тьотушок, то і не полічити; родной только нету.

Іван. Нашто мне родния, когда і чужія жалуют? Вот одна только Пелагея Кондратьєвна завсегда протів меня ідьоть.

Палажка. Не йду я ніколи ні про[ти] тебе, ні за тебе.

Xимка. Та годі вам… Ти, Іване, завжди почнеш змагатися. Краще сідайте, а я зараз самовар унесу.

Федір. Ехто можно. (Сіда).

Xимка (наткнувшись на Феньку, що стояла за Дверима і підслухувала). Ох, господи! Се ти, Фенько? Як ти мене злякала.

Фенька (за дверима). Можна до вашої компанії пристати?

Xимка. Та я ж тебе давно прохала. Іди, – у гурті веселіше буде.

Фенька увіходе, а Химка виходе.

Вихід VI

Іван (набік). Треба чорта хату холодити! (До Палажки, сідаючи біля неї). Ви кажете, што ні за меня, ні проти меня… безразлично… Ето і будеть то, што я говорил: не жалуєте меня.

Палажка. Хай тебе рідна мати жалує.

Іван. Не било отродясь.

Фенька. Вот і я до вас прийшла. Здрастуйте.

Федір. Моє поштеніє. (Протягує їй руку).

Фенька (не подаючи руки). До тебя і речь? Пойди, умойся!.. Я до тьотушки прийшла. (Сіда біля Палажки).

Палажка (до Івана). Що ж, ти без матері родився?

Іван (жартовливо). Без нея… Бабушка в бур'яні поймала.

Палажка (до Феньки). Дивись, яких зразу в мене племінників та племінниць набралося! І той гука: тьотушка! й друга потріпує: тьотушка! Яка я вам тьотушка? Палажка, та й годі.

Іван. Так не уштиво.

Федір. Уштивіє: тьотушка.

Палажка. О-о, ще й третій племінничок знайшовся? Тю-тю на вас!

Федір (до Феньки). А ви што ж меня, мамзель, зобидили?

Фенька. Не чіпляйтеся, мусью, бо очі заплюю!

Федір. Видиш, ви какі? Не тронь меня! (Сідає біля Івана).

Фенька. Такіє і єсть.

Зривається іти і знову трохи не спіткнулася на Химку, що вносе кип'ячий самовар.

Xимка. Стій, стій! Самовар. (Станове самовар на стіл). Куди ж се ти? Зараз будемо чай пити.

Фенька. Пейте без меня. (Виходе).

Вихід VII

Xимка. Що це з нею таке? Прохала ще вдень прийти – не прийшла. А це забігла, та зразу й вилетіла.

Іван. Дрок укусив… Такая єсть лошадиная муха, дрок називається! (Регоче).

Палажка. Чи не ти, бува, його з собою приніс?

Федір. Ужасть сердитая! Руки не подала… Как тигрица лютая!

Іван. І без нея обойдемся… Єще веселеє будеть.

Фенька (за дверима). А я на ваше безголов'я сейчас возворощуся. Пойду только довідаюся, чи все благополушно у господ, та сейчас і возворощуся.

Xимка. Вертайся, Фенько, вертайся, сестрице! Я зараз чаю наллю. (Почина поратися біля чаю).

Іван. І зачєм ви ее, Хима Івановна, напрохуєте?

Федір. Только помісь одна!

Палажка. Що то воно за «помісь» таке?

Федір (сплюнувши). Мішать, значить, будеть нашому веселому собранію.

Палажка. Ось не верзи ти чортибатьказна-що своїм повстяним язиком! Говори, як тебе змалку учили говорити; а то: помісь!

Федір. Змалку по-мужицькому я говорил.

Палажка. А тепер по якому?

Федір (дивлячись на Івана). Тепер…

Іван. Ето, значить, у нас серед майстров на железной дороге допускається… вольная беседа… Ну, хто-небудь там што-небудь своє і ізмислить… Примірко: помісь… Посміються, значить, значала, а потім і всі починають так говорить.

Палажка. Не по-людському?

Іван. Зачем не по-людському?

Федір. Ми более все по-благородному.

Палажка. По якому ж воно благородному, коли тебе ні простий, ні благородний не пойме?

Федір. Конешно, простой не поймьоть, потому што он по-благородному не знаєть.

Xимка (подаючи чай). Просю покорно. Вип'ємо, тіточко, і ми з вами?

Палажка. Та про мене, то вже й буде. Скільки ми до сього випили?

Xимка. Скілько там випили? Чашечку-другу, та и усе… То ж воно коли було?

Палажка. Та налий уже, ще одну вип'ю.

Xимка (наливши, подає). От же Фенька не вертається. Так її і чай прохолоне. Хоч накрити. (Накрива блюдцем).

Іван. Ей больше і следуєть з ледком; а нам… з ромком! Правда, Федоре?

Федір. Хорош чай з ромком!.. Пам'ятаєш, Іване, как ми пили в послєдній раз у Гершка?… Уж проклятий Гершко! Єжелі, значить, захочеть догодить… Поднесеть такого… Аромат – так і ідьоть, а шмелі зразу у голові загудуть, как той американський паровоз!

Xимка (кинувшись). Стійте! Я зараз… Здається, десь ром був. (Поривається іти).

Палажка. Та не турбуйся, Химко!

Химка виходе.

От уже й появились вигадшики! Пили б те, що дають.

Іван. По одному, тьотушка, слєд… Для воспаленія чувствій.

Федір. І услажденія скуса.

Палажка. Воспалитесь і усладитесь так, що відсіля і рачки не полізете.

Іван. Зачем?… Разве ми не знаєм, де і как слєдуєт поводиться?

Федір. Биваєм і ми у благородной компанії!

Палажка. У Гершка в шинку?

Федір. Зачем в шинку?., в трахтирі!.. В шинку все больше прості бивають, а в трахтирі – благороднії.

Палажка. Ті благородні, що як свині голодні?… Благородний чоловік у себе і дома знайде, що випити та поїсти.

Іван. А проєзжий?

Федір. Ну, вот: проєзжий?… У проєзжого в дорозі нєту дома.

Палажка. Та проїжджий же не стане наливатися У вашому трахтирі!

Іван. Случається… Одного я сам виділ… Три дні сідєл – і днем і ночью… Дойшов до того, што і подвестись не можеть… Лежить да гукає: лий мені в горло!

Палажка. Поки навіки не залився?

Іван. Зачєм?… Приєхала компанія да і взяла з собою. Так за руки, за ноги взяли, в вагон укинули да і повезли. Смєху било! Несуть да приговоривають: мертвоє тєло несем!

Вертається Xимка з пляшками й мисками.

Вихід VIII

Xимка. Я вже заразом усе несу. Ось вам ром. (Станове перед Іваном пляшку). Це запіканка… А це нам з вами, тіточко, пляшка вина. (Станове перед Палажкою).

Палажка. Не турбуйся про мене: я не п'ю.

Xимка. А це – закуска. (Станове печену качку). Стійте, я зараз хліба достану.

Палажка. Та не клопочися!

Xимка. Які там клопоти? Хліб тут, у шахві. (Біжить у другу хату і незабаром виносе хліб, пироги і тарілки і все те розстановлює по столу).

Палажка. Навантажила повен стіл!

Федір. То не про нас… Вот – про нас. (Бере пляшку рому). Правда, Іван? (Одпива з півстакана чаю і долива ромом). Лить і тобі?

Іван. Уцяпни!

Федір. Куди? Надпий же!

Іван. На блюдце одлий.

Федір одлива з півстакана і долива ромом. Іван, помішуючи ложечкою, пробує.

О-го, забирательний!

Xимка. Панич казав, що то ром страшенно кріпкий. Він як чай п'є, то тільки по ложечці у стакан вливає.

Федір. А вот ми попробуємо, чи правду панич кажеть… Іван! Душа міру знає? (Дивиться на Івана. Той хитнув головою. Федір, перехиливши стакан, почав навхильці пити. Допивши до половини, станове)… Єсть дух!.. Разві мало не доходить до того, што в Гершка пили.

Xимка. Тіточко! невже ж і ми не вип'ємо з вами? Уже ж як гуляти, то – гуляти! (Налива вина в чарку Палажиі і собі).

Іван. Ето хорошо. І мені будеть с ким цокнуться. (Бере стакан і цокається з Химкою; потім помалу п'є).

Xимка. Тіточко! Нуте й ми з вами.

Палажка. Та я ж нічого не п'ю.

Xимка (трохи надпивши). І-і, боже, яке добре! Ось хоч пригубте, тіточко! (Подає чарку Палажці).

Палажка. Од тебе не одчепишся. (Бере чарку, надпива). Справді, добре.

Xимка. То-то. Випийте ж повну.

Федір. А мені і цокнуться ні з ким? Приходиться самим з собою. (Підніма стакан, цока ним себе по лобу, а потім миттю випива). Хху-у!

Іван (з півстакана надпивши). Крутой та солодкий!.. Паровозом пройшов по животу.

Xимка. Може, другий?

Іван (мота головою). Ні.

Федір. Можна другой, но – перепочивши.

Палажка. Куди вже тобі другий пити, коли ти й від першого захитався.

Федір. По ехтому і перепочить нада… Хху-у!

Xимка. Краще рому не пийте. Хай йому! Поп'єтесь та й не заграєте, і не потанцюємо… Закусіть краще, а як схочеться випити – ось запіканка.

Федір (п'яно). І запіканки вип'ємо!

Іван. Да, закусить нада… Будто шестірньой скородить!

Xимка. То он – качка. Жирний був селезень! Просю покорно. Чого вам? Ось ніжка. (Кладе йому на тарілку ніжку і подає).

Іван. Ні. Етого я не люблю.

Xимка. А чого ж? Груднинки, може?

Іван (мота головою). І то – нет… Вот (указує).

Xимка. Куприк? Що ж тут їсти? Сама кістка!

Іван. Лакомий кусочок!

Xимка (кладе на тарілку куприк). І що тут лакомого? (Сіда і п'є потроху чай).

Іван (одламує носик від куприка і їсть). У-у, смак!

Федір (протягуючи руку до пирогів). А мені – перожка… У меня мать попадя била і перожков їсти навчила.

Палажка. Чом же ти у попи не постригся, коли в тебе мати попадя була?

Федір (кутуляючи пиріг). Не захотєл.

Палажка. Видно й по тобі.

Федір. Я і в бурсі бил.

Палажка. Скажи краще: під бурсою валявся, як з шинку п'яний ішов.

Федір. Не – у бурсі… І кашу бурсацькую єл.

Палажка. Не видно, щоб тобі багато доставалося бурсацької каші: чоловіком би був.

Федір. Много єл.

Іван. Та ну, не бреши. Надоєло твої брехні слухати! Думаєш, справді в шинку алі в трахтирі?

Федір (підводячись). Я – нічаво… Я только пойду провєтрюсь, жарко тут, ху-у! (Поточуючись, виходе).

Палажка (собі підводячись). Та й я піду на часок, довідаюся, де це наша Фенька. (Іде).

Xимка. І справді: чому вона не йде? Ходімо силою її приведемо. (Схоплюється і йде. Іван придержує її за спідницю).