Текст книги "У черницях"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Вихід IX

Матушка гуменя. Сестри по Христу! Недавно я одібрала листа від братів задніпрянських. Серце моє тяжко нило, читаючи, що там коїться, що заводиться. Ворог нашої православної віри Христової знову проти нас недобре замишляє. Знову про унію плеще, до папського престолу верне. Народ у неволю запріг, усякою неправдою до себе привертає. Не зупинило його і те лихо, що ще на наших очах розгорілося там у велику пожежу, не навчили їх у миру жити і ті бої та січі люті, що розлили стільки крові людської по рідному краї. Все те марно пішло, даремно було! Пан лях, опанувавши нашим краєм, знову свої порядки заводе. Церкви православні у костьоли переробляє, уніятів священиків посилає, неволить людей до Риму приставати. А жид, як та кропива, за паном суне, оренди заводе, у тяжку неволю народ верне. Тяжко людям, гірко їх дітям, – ні перед ким свої гріхи сповідати, нема кому закону божого стерегти. Не стало пастиря – і розбігошася стадо!

Голоси. Ох! заступи і захисти їх мати божа своїм покровом святим!

Матушка гуменя. Амінь. Не журіться, сестри! Господь милосердний, посилаючи на людей кари та хвороби усякі, звідуючи їх прихильність до себе, разом з тим і поміч посилає. Покаравши наших праотців гріхом смертельним, він не пожалів свого сина єдинородного, щоб слобонити мир від того гріха. Наславши на нас неволю тяжку – він разом з тим виставив і заступників наших, страстотерпців неустанних, що скарали ворога нашого, заборонили нас від напасті. Він і тепер нас не обмине, не забуде. Мені пишуть, що знову вже начинав народ ворушитись, знову збирається у ватаги, устає мале і велике на заборону краю, за віру Христову. Уже і кров полилася. Злякалися ляшки-панки, злякалися і їх полигачі жиди і чимдуж утікають за Висло. Туди їм і дорога! Край козачий – повин[ен] зостатися тому, хто його оселив, а не хто прийшов панувати. А, проте, і наші вороги не дрімають. Король повелів посполите рушення збирати та вдарити на заступників віри нашої. Уже їх перші ряди появилися на Подолії і несуть за собою шибениці. Народ звідти, як розпуджене стадо, шарахнув в Київщину, за Дніпро. Наші навпроти їх ідуть. Бути січі, бути бою великому! Даруй, боже, тільки нашим розум добрий, щоб з'єдиночити усіх докупи, згуртити усіх до одного діла, – то за нас буде і сила, і право!

Голоси. Пошли, боже! даруй, владичице святая!

Матушка гуменя. Мало, сестри, бога просити та молити. Треба і нам братам нашим на помочі стати. Коли ми не можемо прямої помочі дати, то… буде багато калік, понівеченого січою люду, треба їх і приглянути, виховати, вигоїти. Кому, кому се найбільше пристало, як не нам, по завіту Христовому: бачиш жаждущего – напій, бачиш голодного – нагодуй, бачиш недужого – поможи йому у його хворобі. Оце я вас, сестри, на те і кликнула, щоб побалакати з вами. Треба усім за одно діло узятись, щиро за його прийнятись, щоб лад був. Може, у кого хата зайва є, – оддаймо під недужих. Я перша оцю свою світлицю під їх уступаю. Потіснімось, сестри. Черниці уклоняються.

Голоси. Буде, матушко, по глаголові твоєму. Ти наша мати – ми твої слуги.

Матушка гуменя. Спасибі вам, сестри. Може, хто з вас має думку у мир попрохатись, – залишіть ту думку. Велика праця жде вас і без миру, чимала робота знайдеться і дома. Аби господь милосердний дав її щиро і не лукаво скінчити.

Чутно дзвона. Усі хрестяться.

У церкві благовістять. Ходімо ж, сестри, та помолімося йому, милосердному, щоб поміг нам у нашому замірі, помолімося і за наших заступників, що назброїлись на ворога. Хай наша щира молитва їм допоможе!

Іде, за нею черниці.

Заслона пада.

– СПРАВА ДРУГА —

Біля церковного цвинтаря зібралися люди: чоловіки, жінки, парубки, дівчата. Всі прибрані по-празниковому. Коло брами сидить Кобзар з невеличким хлопцем і співає святі псальми, кругом його народ зібрався, слуха, жіночки стиха зітхають.

Вихід І

Кобзар (грає і співає).

 
Бачить господь, бачить правий,
Що мир погибає,
Архангела Михаїла
В Назарет посилає.
 

Надходить купа чоловіків і товпляться поміж жінок. Передній обірваний найпаче напирає.

[1-й] чоловік. Кажеш, кобзар? Де ж той у гаспида кобзар?

[2-й] чоловік. Бачиш купу жінок, – отож і він.

[1-й] чоловік. Чи бач, обліпили, як бджоли вулик. (Йдучи до купи, гукає). Гей, ви! розступіться. Розступіться, подоляни, – нехай горе погуляє! (Кидається між жінок).

Декілька жіночих голосів. Що там?… (Угледівши обірванця). Ох, лихо! оце який страшний. (Розступаються).

[1-й] чоловік (розпиха жінок). Так, так. Дорогу дай! дорогу! Пан Личаковський іде.

[1-а] жінка. Справжній Личаковський. Дивіться, які у його личаки. По рогозині пов'язав біля ніг – та й узувся!

[1-й] чоловік. Пустіть мене до кобзаря! Пустіть!

[1-а] жінка. Оце проява! Що воно таке?

[2-а] жінка. Хіба не бач? У гайдамаки зібрався.

[1-а] жінка. Такий обірваний? Та він і до Дніпра одежі не донесе.

[2-а] жінка. А нащо вона йому? За Дніпро передасться – там ляхи багато надбали для їхнього брата.

[1-й] чоловік (підходячи до кобзаря). Здоров, старче божий.

Кобзар (мов не чує, співає).

 
Лети, лети, архангеле,
До Марії-діви.
Повідай їй, непорочній,
Про наші заміри.
 

[1-й] чоловік (до кобзаря). Ось годі тобі. Перестань, діду, скиглити псальми. (Бере його за руку, котрою той грає).

Кобзар (до хлопця). Миколо! Хто се такий?

Поводатар. Чоловік, діду.

Кобзар. Що за чоловік? Чого тобі треба від мене?

Чоловіки. Гарасиме! не руш старця. Хай грає.

Гарасим. Та що він грає таке? Скиглить, а не грає.

Кобзар. Тобі не любо – то й не слухай, одступися.

Гарасим. Еге, не любо! Співай мені про Хмельницького, співай, як ляха били, жида вішали. А то співає якогось Лазаря.

Кобзар. Ти візьми уха у руки та слухай ними. Не про Лазаря се, а про самого господа Христа.

Гарасим. Ну, і про Христа. Хіба ми не знаємо, що його, милосердного, за нас жиди розп'яли. Знаємо і почитаємо. Тільки то давня річ. А ти співай про недавнє. Співай про бої, співай про січу. Коли ти спра[в]жній кобзар, а не бабій, не лірник. Хай лірники гудуть про Лазарів та чечоток виспівують, а ти ушквар такої, щоб серце боліло, щоб усю душу тобі перевернуло від жалю.

Кобзар. Та ти запорожець чи гайдамака?

Гарасим. Коли б я був або тим, або другим, то я б узяв тобі та кобзу побив, щоб ти не мурликав того, що не пристало кобзареві.

Кобзар. То ти се, чоловіче, й сердишся? Я, бач, такий, кому що до вподоби, те й співаю. Чи божественної, то й божественної, а чи козацьку думу – і її заспіваємо, аби хто мав хіть слухать.

Гарасим. Слухатиме, коли уха має. А ти кобзарського звичаю не каляй! От то що. А то добрався до церкви, зна, що тут жінок сила невидима, ану, мов, розжалоблю їх серце… по шажику скинуться, по шажику. У-у, кобзар!

Кобзар (сердячись). Та що ти справді мені таке, що почав учити? Пан ти мій? підданий я твій? Хлібом ти мене будеш годувати, коли його не стане? Дивись, знайшовся учитель! Куди пак! Миколо! Ходімо звідси. (Замусувався уставати).

Гарасим. От бач, я таки тебе пропік, що й утікати збираєшся. Не втікай, старче божий. Не потурай на те, чого язик-лепетя не накаже. Ось я тобі дам сороковку, а ти заспівай мені козацьку-гайдамацьку. Страх як люблю я ті козацькі пісні. Я, бач, старче божий, при цьому монастиреві сторожем, змалку тут виріс, то мені надолужило чернече життя та їх святі співи. Хоч би мені довелося побачити того запорожця або гайдамаку. От люди! Заспівай хоч мені про їх.

Увіходять сестри Марфа і Серафима.

Вихід II

Жінки. Ось ідуть сюди черниці. Вони тебе заженуть на стійло.

Гарасим. Куди пак, боюся я їх. А хто там такий? (Розгляди). А, се ті, що ангельський голосок мають, а чортову думку.

Сестра Марфа. Чого се ти, Гарасиме, тут валяєшся!

Гарасим. А що? Ти спрос?

Сестра Серафима. Підожди, ось вийде сестра Марія, вона тебе спитає.

Гарасим. Сестра Марія? Та вона ще мені похмелитися дасть. (До кобзаря). Лаштуй, старче божий, кобзу, співай гайдамацьку.

Кобзар (грає і співає).

 
Ой горе, горе! та нещасна доля!
Виорала Марусенька мислоньками поле.
 

Народ насуває.

Гарасим (спершу хиляється, коли ж кобзар придав жалю в голос, зриває з себе шапку і кида об землю). Рви ж моє серце, шматуй мою душу!

Кобзар.

 
Чорними очима та заволочила,
Дрібненькими слізоньками все поле змочила.
 

Жіночі Голоси. Ох! та й співає сей кобзар не певне. Аж плач розбирає.

Сестра Серафима. А дивись, дивись, сестро Марфо, на отого парубка чи чоловіка, що за красивий, як картина!

Сестра Марфа. Де?

Сестра Серафима. Та он! (Указує між народ). Сліпа?!

Сестра Марфа. Вродливий, нічого бога гнівити. Ні, он, он, сестро Серафиме… Жупан з вильотами. От краса неписана. (Углядівши Марію, що надходить до їх). Ох, мені лихо! Марія іде! Марія іде! Сестро Серафимо, Марія.

Сестра Серафима (піднімає голос до людей). Чого ви зібрались? Куди ви зібрались? до шинку ви прийшли? Он храм божий, а вони заставили сліпця пісень мирських співати. Побійтесь бога! посоромтеся святого місця!

Вихід ІІІ

Увіходе Маруся.

Сестра Марфа (їй назустріч). Чи ви бачили коли таке, Маріє? Гляньте, що завів п'яний Гарасим. Нализався, що й лик не в'яже, та й заставив сліпця перед храмом божим пісень співати.

Гарасим (углядівши Марусю). Марусю! Маріє! Ідіть сюди! Сюди до нас. Тут ось кобзар співає, про ваші мислоньки співає, про ваші слізоньки заводе. (Плаче).

 
Та зорала Марусенька мислоньками поле!
 

Маруся (тихо до Гарасима). Дядьку Гарасиме! Як же се так можна? Сьогодні таке свято рокове, храм у нас, а ви он – людей смішите.

Гарасим. Хто, я? Та брешуть вони, сороки, хоч і чорні. Як же я смішу, коли он усі плачуть і я плачу.

Сестра Серафима. То диявол у тобі плаче, гріхи сльозами збігають.

Гарасим. У мене хоч вони сльозами збігають, та в мені не зостаються, а ти свої прикрила чорною одежею, то думаєш і свята? Знаємо ми вас: ангельський голосок, а чортова думка!

Сестра Серафима. Як ти смієш мені такі грубі речі казати? Підожди, я матушці гумені пожаліюсь.

Маруся (до Гарасима, що поривається щось сказати). Гарасиме! я попрошу вас змовчати. Ідіть краще відсіль та ляжте виспіться.

Гарасим. Щоб я пішов? Нізащо! Співай, старче божий, а що ж ти тільки бренькаєш?

Кобзар (котрий досі тільки вигравав, заводе пісню).

 
Наїхали до Марусі козаченьки в гості,
– Марусенько пані! Чи є твій пан дома?
 

Маруся. Діду, старче божий! Чуєте, діду! Храм божий недалеко, не вподобало мирську тут співати. Перестаньте.

Кобзар. Бач! а він одно намігся: гайдамацьку йому! Бог же його знає, я сліпий, не бачу нічого. А він, лукавий чоловік, ще б у церкві заставив співати.

Маруся. Бачте, дядьку, ви і старця до гріха довели.

Гарасим. Гріх! Який там гріх? Співати гріх? Бога славити гріх? Де там та церква? Церква за три гони, а вони – гріх! (До кобзаря). Обіцяв я тобі сороковку. І дав би, коли б був доспівав, а тепер – дзуськи.

Кобзар. Господь з твоєю сороковкою.

Гарасим. А не хоч співати – піду спати.

Маруся (виймає гроші і дає дідові). Нате вам, діду, обіцяне.

Кобзар. Спасибі вам.

Маруся. Ідіть, Гарасиме, ідіть. Бо матушка гуменя як побаче – негарно, скаже.

Гарасим. Ет, матушка гуменя! Піп вона – мене родила? Батько вона мені? мати?

Маруся (прихиляється до його і щось шепче). Е-е, їй-богу?

Маруся. Ви хіба не вірите мені?

Гарасим. Вірю, вірю. Щоб я Марусі не повірив? Усі збрешуть, усі обдурять, а вона – ні. Праведна душа! В царстві небесному будеш. Ій-богу, будеш, як умреш. Бо ти знаєш, що кому бракує, ти бачиш, що кому недостає… Я, Марусю, тільки минутку засну… хіба мені багато треба? На одно око – та й зовсім! А там – гляди ж, Марусю, щоб сороковка була похмелитись. Іду, зараз іду.

Іде, за ним Маруся.

Вихід IV

Люди. Таки хоч обіцянками вирядили. Ну, лизнув, нічого сказати, як ради празника святого.

Сестра Серафима (до Марфи). Отак вона завжди: як п'яницю, то й криє, безпутника якого, то й покриває. А нас з тобою певно оце одрапортує матушці гумені.

Сестра Марфа. Ага, казали на мене, як я була келейницею, то Марфа все доводе. Та при мені не було нічого такого, що тепер настало.

Сестра Серафима. Хто ж про тебе казав? Одні, може, недоброжелателі твої.

Сестра Марфа. Тепер краще, небійсь, стало, як мирянки почали заправляти нами. Чорної ряси мерщій хочеться! Лащиться так та догоджає. Підожди, надінеш, – тісна вона тобі стане.

Сестра Серафима. А хіба вона чорної ряси добивається?

Сестра Марфа. А вже ж не чого! Ради неї ж то так і пада до гумені; усе доводить, що де не видере. Та ще й матір узяла собі на підмогу. Ну, вже життя тепер настало-нічого сказати!

Сестра Серафима. А дивись, дивись. Он той високий, чорнявий моргає. Ходімо туди, за цвинтар у лісок, може, й він вийде. Хоч побалакаємо. (Моргає на чорнявого і поривається іти).

Сестра Марфа. Ти ж і того мани, що свита з вильотами.

Сестра Серафима робе знак рукою і виходе, за нею Марфа.

Жінка. То на тебе, чоловіче, черниця моргала?

Чоловік. А я по чім знаю. (Виходе).

Жінка. Крути та верти – не знаєш! А небійсь, потяг, як собака за м'ясивом.

Стара бабуся. Ну, вже тепер і черниці настали!

[2-а] жінка. Та вони й давно такі були. Хіба воно як під чернечою рясою, то не та й душа? однаковісінька! А надто ще як молодою пострижуть.

Увіходе Кнуриха.

Вихід V

Кнуриха. Здорові були, добрі люди!

Жіночка. Здрастуйте.

Чоловічий голос. Здорова така, коли кращих немає.

Кнуриха (усміхаючись). Кращі пішли до кращих. Чи нема тут між вами, добрі люди, кого з Броварок?

Жінки (озираючись на чоловіків). З Броварок нікого немає? Он – черниця питає.

Кнуриха. Та я така і черниця, як і ви. Тільки що в чорній одежі.

Чоловіки. З Броварок?

Кнуриха. Еге.

Чоловіки. А де ті Броварки? Це за Піщаним?

Кнуриха. Та вони ж.

Кобзар (до поводатаря). Миколо! Хто се за Броварки питає.

Хлопець. Якась старенька тітка… У чорному вся, наче черниця.

Кобзар (до Кнурихи). А нащо тобі, тітко, Броварки.

Кнуриха. А ви, діду, звідти.

Кобзар. То я хоч і не звідти, та й не здалека. Кажи, що тобі треба?…

Кнуриха. Ви, бува, діду, не знаєте у Броварках Остапа Кнура.

Кобзар. Ну, то що?

Кнуриха. Чи не чутно там за його чого: живий ще?…

Кобзар. Що ж за його чутно? Чутно було, як його годувальник покинув – сумував дуже, а як кинули жінка та дочка, то почав пити. Нащо, каже, тепер мені те, що надбано за довгі літа трудового життя? Кому воно достанеться? Кинули мене близькі – пропадай же і добро моє! А далі оханувся, знявся та й собі кудись пішов.

Кнуриха. Куди ж він пішов?

Кобзар. А господь його знає. Люди казали – відшукувати жінки та дочки, а дехто плів, що за годувальником за Дніпро передався. Тепер народ той швендяє і сюди і туди, як бджоли, що згубили матку. Одні з-за Дніпра біжать, другі за Дніпро тікають, – і не розбереш нічого.

Вихід VI

Увіходе гуменя, за нею Маруся, а далі сестри Серафима і Марфа похнюпившись.

Матушка гуменя (гнівно). Так оце то ті тихі та смиренні. Оце то ті, що, налягаючи чернечу рясу, завіт приймали одхаснутись від усього мирського, тікати диявола і гріха його. Оце так одхаснулись, оце так утекли! Таке свято, люду скільки зібралося, а вони з чоловіками пішли по лісам блукати.

Чутно голоси з народу: «Ага! піймалися» Задасть тепер вам гуменя жару!».

Маруся (тихо). Матушко гуменя. Вибачте мені… Он люди дивляться… чужі.

Матушка гуменя. То що, що чужі? Вони – не криючись перед чужими, що затіяли, хай же перед чужими і покуту приймуть.

Голоси з народу. Ходімо відсіля далі. Гуменя во гніві.

Народ потроху виходе за браму, зостається один кобзар з хлопцем.

Маруся. Матушко! То гріх їх… наш… чернечий. Хай ніхто не знає, що інколи трапиться з нами.

Матушка гуменя (геть одходе). Ти завжди за їх заступаєшся. Завжди мені перечиш.

Маруся (слідом за нею). Матушко! Ви во гніві тепер… І гнів – гріх. Ви самі, заспокоївшись, ін[а]че на їх вину глянете, коли вона була.

Кобзар. Хлопче, що се так глухо тут стало. Де ж народ подівся?

Хлопець. За цвинтар повиходив. Тут он гуменя на черниць чогось гримає.

Кобзар (підводиться). Одведи ж і мене, хлопче, до людей. З ними все ж охвітніше.

Устають і виходять.

Матушка гуменя. А то ще ні? Не я бачила з вікон, як вони зуби скалили… А ти, сестро Серафимо, що то руками вироблювала таке?

Сестра Серафима. Не знаю, матушко гуменя. Може, чотки перебирала.

Сестра Марфа (штовхнувши). Та мовчи!

Матушка гуменя. Чотки перебирала! Чотки руками перебирала?… І гріха ти не боїшся, сестро, твоїй матері у вічі неправду казати? Зараз же мені ступай у свою келію, удар сто поклонів пречистій, щоб зняла з тебе гріх неправди, гріх лукавства, і за цілий день не смій показуватися нікуди. Я тобі забороняю ради такого свята і в церкві бути. Іди собі.

Сестра Серафима (низько кланяється і йде). Чули ми вже сю пісню не раз! (Виходе).

Матушка гуменя. А ти, сестро Марфо, і ти туди? Не ждала я від тебе такого ніколи.

Сестра Марфа. Матушко гуменя! Я не винувата, їй-богу, не винувата. Сестра Серафима каже: ходімо у лісок, подишемо чистим повітрям. Я й пішла.

Матушка гуменя. Пішла. Гріха не побоялася – пішла. От же тобі кара за се. Сьогодні у нас, опріч церковного свята, і друге буде свято. Оцю молоду дівчину за її святі заміри та богоугодні діла маємо ми покрити чернечою рясою, прийняти між свої сестри. Певні ми, не закаляє вона чину чернечого, а ще, не дивлячись на її молоді літа, буде служити приміром для других.

Маруся (склоняється). Матушко гуменя! От перед усім світом поклянуся, – не знати мені другої радості, як радість о господі нашому, не мати інших замірів – як возвеличати його дивні діла.

Матушка гуменя. Амінь. Іди ж, дочко, та приготовся. А ти, сестро Марфо, не сподобишся бачити сії нашої радості. Як почнеться посвященіє – вийди з церкви йди у свою келію. Оце тобі наш наказ. Іди собі. Одведи її, Марусю, та й сама іди, приготовся.

Маруся і Марфа виходять. Підступає Кнуриха.

Вихід VII

Кнуриха. Почула голос матушки гумені і йду поблагословиться.

Матушка гуменя. Благодать господа нашого Ісуса Христа буде з тобою. Що це ти, стара, і тебе до миру кортить.

Кнуриха. Вийшла, матушко, проходитися. Дивлюся – народу зібралося, як того квіту весною. Пішла подивитися. Кобзар співає, люди слухають. Та й кобзар лучився з наших країв. Спитала його і про свою домівку, чи не чув, бува, чого про чоловіка?

Матушка гуменя. Ну, то й що?

Кнуриха (сумно). Утішив мене: спершу, каже, пив, а то й зовсім кудись змандрував.

Матушка гуменя. Твоя господи воля! Зате я тебе, стара, утішу: знай, що твою дочку постригаємо сьогодні у черниці.

Кнуриха (хреститься). Сподоби її, господи, тобі чесно та праведно послужити!

Матушка гуменя. Жду я від неї вірної господньої слуги, справної черниці. Такої щирості, такої дотепності я ще ні в кого не стрівала: повесні вона до нас поступила, а от за одно літо – грамоту пройшла, чернечі правила, як «Отче наш», знає.

Кнуриха. Даруй, господи, здоров'я учительниці щирій за те!

Матушка гуменя. То от же у мене була раніше і сестра Марфа, та таки як не то, то й не то: цілий рік один час[ос]ловець товкла, другий – псалтир. А ся – зразу тобі усе поняла. До того – серце у неї добре, до людського горя прихильне.

Убігає Остап Кнур, обірваний, неголений.

Вихід VIII

Кнур (кидаючись до жінки). Жінко – Оришко!

Кнуриха. Господь з тобою! Що ти за чоловік?

Кнур. Не пізнаєш? Не пізнала. Я – твій чоловік, Остап. Бач – обірвався як, обносився.

Кнуриха. Чого тобі треба від мене?

Кнур. Як чого треба? Я тебе шукав, моя голубко, увесь світ сходив шукаючи. Усю Задніпрянську сторону зміряв, стрічного і поперечного питав – чи не бачили де, не чули. І от де привів господь тебе зустріти.

Матушка гуменя. Се твоя жінка, чоловіче?

Кнур. Моя, добродійко. Рідна моя. Ми з нею закон брали, одно одному присягали не кидатися, – а от вона взяла і покинула мене. З дочкою намовилися… Як я не просив, скільки я не молив, лаявся, сварився, ні – покинули.

Матушка гуменя. Вони мають хіть, чоловіче, посвятити себе богу. Гріх їм боронити.

Кнур. Як богу? Від живого чоловіка богу? Де се видано, де се слихано?… Своє добро, своя худоба, а вони – богу.

Кнуриха. Жалко тобі свого добра – і гляди його сам, а нас, Остапе, не силуй.

Кнур. Дурна твоя голово! Як же я сам управлюся? Чи подереться що, – треба його залатати, сорочку – випрати… Чиє ж то діло, як не жіноче? Ти глянь на мене – до чого я дожився. Зараз мені ходімо додому! А дочка де?

Матушка гуменя. Дочки своєї, чоловіче, уже до себе не візьмеш.

Кнур. Як не візьму? Хто батькові забороне узяти її? (До жінки). Де вона, кажи, де?

Матушка гуменя. Вона вже черниця.

Кнур. Господи! О господи! Хто ж смів постригти її без мого відома? Без батькової волі, хто смів се зробити?

Матушка гуменя. Ти не кричи так, чоловіче, се тобі не в своїй хаті, а в чужій господі та ще й біля божого дому.

Чутно забій у дзвона.

Он – чуєш, у церкві дзвонять. Краще зайди у церкву та богу помолися, а тоді й до мене зайдеш, коли хоч, та тихо та мирно побалакаєш, а не желіпаєш тут перед людьми на увесь рот. Прощайте, мені ніколи. (Виходе).

Кнур. Оришко! так як же се? Марусі, значить, лишилися?

Кнуриха. Маруся вже не наша.

Кнур. А не гріх же воно буде? Хіба я не чоловік твій був, хіба я не батько їй? То так ніхто мене не питав, мого благословенія не брав.

Кнуриха. Хіба ж тобі не казали ми? Коли ж ти перечив.

Кнур. Перечив… Як же його не перечити, як його не противитись? Одна ж вона у нас. Нащо ж ми трудилися-працювали, навіщо добро те збирали? Хіба ж я чого лихого їй жадав, хіба ж я зле замишляв? Я ж хотів, як краще… А все ти, жінко; всьому ти виною. Все ти їй набивала у голову: у миру немає щастя, у миру немає долі.

Кнуриха. А то ще там щастя було? Якого вона щастя зазнала?

Кнур. Тю-тю, навісна! Чого ж ти хотіла? Щоб те щастя змалечку за нею ходило, з пелюшок її стерегло. Вона тільки що на ноги знялася… світа ще не бачила.

Кнуриха. Буде й того, що бачила. Добре вона що бачила? Ти ж сам крутив, та вертів, та й довертівся до того, що одна душу запакувала. Хай же хоч друга спасе свою.

Кнур. Ну, не бити тебе за такі речі? Убити б тебе треба! Хіба ти не зазнала радості, хіба ти не зазнала щастя, носячи свою дитину на руках? Чого ж ти її хочеш, як ту квітку, засушити-зав'ялити? Яка ти мати своїй дитині. Чи подумала про те, що вона ще не змишленна. Що ще і в неї прокинеться серце, обізветься душа, на кого вона тоді жалкуватиме? На мене?… Убити тебе! Убити!

Увіходе Гарасим.