Текст книги "У черницях"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Панас Мирний
У ЧЕРНИЦЯХ

(Продовження «Лимерівни»)

Драма в 5 справах і 6 постановах

Справляють:

Ігуменя – в монастирі.

Марфа – черниця.

Серафима – черниця.

Маруся, а в черницях сестра Юліана.

Кнуриха – мати її.

Кнур – батько її.

Василь Безродний – гайдамацький отаман.

Гарасим – монастирський сторож.

Кобзар.

Черниці, люди, гайдамаки, запорожці.

Діється у другій половині XVIII віку.

– СПРАВА ПЕРША —

Велика світлиця, чепурно прибрана. По стінах у золотих рамах святі образи, у кутку їх – ціла божниця. Долівка вистелена килимами, кругом невеличкі гарні кріслечка. Саме сонце сходе і обдає хату ясним світом. Сестра Марфа порається: пил з образів стирає, долівку мете.

Вихід І

Сестра Марфа. Ач, сонце як грає; надворі гарно, весело. Земля покрилася травицею зеленою, дерево заквітчалося листом пишним, повітря чисте та свіже. Ясне сонечко все те пестить-гріє. Чудні і дивні діла твої, господи! Розпросторив ти свою руку над землею, увесь світ повив красою величною. Невеличка комашина радіє тобі; кожна пташка співає славу твою. Дивний і величний світ, господи! А в нас, правду кажучи, завжди однаково: як літом, так і зимою, як повесні, так і восени. Сумно, нудно.

Чується стук у двері.

Голоси. Господи Іісусе Христе, сине божий! Помилуй нас.

Сестра Марфа. Амінь. Хто там?

Голоси. Сестра Серафима. Можна увійти?

Сестра Марфа. Можна. Увіходе сестра Серафима, хреститься і робе низький поклон.

Вихід II

Сестра Серафима. Благодать господа нашого Іісуса Христа буде з нами.

Сестра Марфа. Амінь. На всякім місці владичество його.

Сестра Серафима (підходе до Марфи). Доброго ранку, сестро Марфо. Дозволь облобизати тебе не яко Іуда, а яко розбойник. (Цілуються).

Сестра Марфа. Що скажеш, сестро Серафимо?

Сестра Серафима. До матушки гумені, сестро Марфо. Рано ще, спочиває, мабуть? Он і ти ще не поприбирала.

Сестра Марфа. Ще не виходила з покою… Сядь он там посидь. Вона не забариться вийти. Треба до того поприбирати.

(Сестра Серафима сідає у самому куточку біля дверей, Марфа шпарко стирає пил, струшує килимці і підміта сміття).

Чого се ти, сестро Серафимо, до матушки так рано?

Сестра Серафима (побрязкавши чотками). Як би тобі сказати? Попрохатись маю…

Сестра Марфа. У мир, сестро?

Сестра Серафима. Та хоч біля миру пошвендяти. Літечко тепле настало, сонечко ясне так гріє… Тягне на вільне повітря. Хочеться повештатись по світу просторому. Побачити, як люди живуть, чи не забувають господа милосердного, почитають його храми святі.

Сестра Марфа. Торік сестра Євдокія ходила. Матушка дуже гнівилась, що малий збор принесла. Цих молодих, каже, тільки пошли, то так завжди: витріщаться на людей, а про бога не дбають.

Сестра Серафима. Ну, вже як і стару яку пошлють, що ледве ноги волоче. Доб'ється до села, та там і літечко злітує, вилежуючись у священика на перинах. Молодша все-таки більше світа збіга.

Сестра Марфа. Піди ж ти. А матушка зовсім навпаки дума; молода, каже, як молода: ще не осілася, не перегоріла, часто її гріх путає.

Сестра Серафима. От, уже і гріх! Як інший раз задивишся на людей – то вже і гріх. Навіщо ж на нас, молодих, так рано отсю рясу надягають, коли гріха бояться? Не про гріх же я повинна думати, коли наділа на себе чернечу одежу! Ти, сестро Марфо, до неї близько ухожа. Ти їй скажи оце, що я кажу. Умов її та й про мене не забудь натякнути, а я вже тобі мирського гостинця принесу.

Сестра Марфа. Ох! сестра Марфа сама така, коли б їй хоч на тиждень вирватися у мир.

Сестра Серафима. То й ти просися.

Сестра Марфа. Просися! Просилася раз, так… У тебе, каже, тільки й думки, що про мир; а в черниці поступила, у чорне нарядилась. А я як у черниці поступала? Хіба я охотою йшла? Батько віддали. Іди та й іди, богу будеш молитися за нас. Батько ж і досі десь по світу вештається, правду кажучи, гірку п'є; а я – молись тут за його!

Сестра Серафима. І тобі, значить, сестро, як і мені. Тільки мене ніхто не віддавав сюди, а самі взяли. Як швендяла татарва по сих краях, батька-матір у ясир погнали, а мене невеличкою кинули. Гуменя Митродора, хай її свята душенька у раю спочиває, узяла до себе. Тут я вигодувалася, виросла, тут і чернечою рясою мене покрили.

Двері рипнули, одхилилися, показалося обличчя Кнурихи.

Сестра Марфа. Хто там?

Кнуриха. Добридень вам. Чи можна увійти?

Сестра Марфа. Ідіть, ідіть.

Увіходе Кнуриха і Маруся.

Вихід III

Кнуриха. Доброго здоров'я вам.

Сестра Марфа. Здорові були. А що скажете?

Кнуриха. Чи до матушки гумені доступитися можна?

Сестра Марфа. Ще матушка не виходила з покою. Ще, видно, богу молиться. А ви чого до неї?

Кнуриха. Та в нас діло; важне діло. Чи не можна як матушці переказати, щоб допустила нас до себе на самоті переговорити.

Сестра Марфа. У нас немає самотніх переговорів. Матушка гуменя не любить. Вона каже: ми всі Христові служимо, всі повинні перед ним повсякчас з чистою душею пристати, перед усім миром своїми вчинками похвалитися: дивіться, мов, усі, які ми є, – чи чорні – то й чорні, а критися та таїтися ні перед ким не слід. Бог милосердний усе бачить, він наш найвищий судія.

Кнуриха. Звісно, ви черниці, йому служите, об йому одному радієте. А ми, миряни – зовсім інша річ. У нас часом як не покриєшся з чим – то виплетуть на тебе таке…

Сестра Марфа. Гріх критися, гріх. Скритность – один з семи смертельних гріхів, що доводять душу християнську до погибелі.

Сестра Серафима (підходячи до Марусі, що сумна і бліда стоїть трохи ззаду матері). Благодать господа нашого Іісуса Христа будь з тобою, дівчино. (Хрестить її). Бачу я по обличчю твоєму, блідому та похмурому, що з сокрушенним серцем прийшла ти до нас. Не крийся, повідай нам, що учинила єси, живучи в миру? Облегчи своє серце, ослобони свою душу од гріха тяжкого, покайся. Господь милосердний, що всіх до себе приймає і всім прощає наші провини, і тебе прийме в своєму царстві небесному, аби покаялася перед ним з чистим серцем… (Суворо до неї). Чого ж ти мовчиш? Кажи, що зробила? Може, ти душу християнську запакувала? Дівчина ти чи молодиця? Кажи!

Маруся тремтячи оступається за матір.

Кнуриха. Це моя дочка. Вона недугувала, нещасна. Ще й досі не оправилася, слаба дуже. Всього боїться, не лякайте її.

Сестра Серафима (грізно). А, оступаєшся? Ховаєшся? Від кого ж ти ховаєшся? Від господа милосердного криєшся? Куди ж ти сховаєшся? Не сховаєшся від його ока всевидящего! Кажи, що учинила… Боїшся? Дух темноти погибельний боїться ясного лиця праведного. Да воскресне бог и расточаться вразі єго!..

Маруся. Ох! Мамо… мамо. (Схиляючись на матір, омліває).

Кнуриха. Дочко моя, дитино моя! Не лякайся, моя сизая, це люди добрі. (До Марфи). Поможіть, будь ласка, довести мені її до стільця. (Марфа помагає Кнурисі усадити Марусю). Чи немає водиці хоч капельки… напитися їй, збризнути…

Сестра Марфа. Я зараз. (Швидко виходе і ввіходе з кухлем води).

Сестра Серафима (сіда собі одсторонь і, перебираючи чотками, вичитує). Яко исчезает дым… яко тает воск…

Кнуриха (дає води Марусі). Марусю! На, хлесни водиці. Промочи свої уста смажні. Ач – слаба яка. Казала: підождемо, дочко, поти вкріпишся хоч трохи, так ні. У черниці та й у черниці.

Сестра Марфа. Так вона до нас?…

Увіходе гуменя.

Вихід IV

Матушка гуменя. Мир вам, сестри. (Марфа і Серафима потупляють голови). Благодать господа нашого Іісуса Христа будь з вами!

Сестра Марфа і Сестра Серафима. Амінь.

Кнуриха (шепче до Марусі). Марусю! Марусю! Матушка гуменя,!? – Підведися, поклонися їй.

Маруся устає і кланяється.

Матушка гуменя (до Марфи). Сестро Марфо, що це за люди?

Кнуриха. До вашої милості прийшли. З великою просьбою до вас.

Матушка гуменя. З якою?

Кнуриха. Коли дозволите нам на самоті з вами побалакати.

Матушка гуменя (глянувши на їх, переводе очі на Серафиму). А ти, сестро Серафиме, чого?

Сестра Серафима. Милості прохати, матушко гуменя. Благословіть по миру поскитатися.

Матушка гуменя. Сього року, сестри, нам і в обителі треба буде попрацювати. Предстоїть великий труд господу: мир буде в нас і ми в миру. (Сестра Серафима, похнюпившись, закопилює губу). Так ти, молодице, хочеш зо мною на самоті побалакати?

Кнуриха. Коли ласка ваша буде нас вислухати.

Матушка гуменя. А то дочка твоя чи родичка?

Кнуриха. Дочка, матушко.

Матушка гуменя (до черниць). Вийдіть, сестри.

Марфа покірно виходить.

Сестра Серафима (виходячи, скоса дивиться на гуменю, кривить її). Мир буде в нас і ми в миру! (Виходить).

Вихід V

Матушка гуменя. Ну, кажи, молодице, яке там діло у тебе.

Кнуриха. Ми прийшли, матушко, прохати вас – прийміть нас до себе.

Матушка гуменя. Як до себе? У черниці?

Кнуриха. Еге.

Матушка гуменя. Ти вдова чи мужня жона?

Кнуриха. Мужня, матушко.

Матушка гуменя. А як же ти чоловіка одного кинеш?

Кнуриха. А що йому станеться? Він старий, і я не молода. Його й добрі люди доглянуть там.

Матушка гуменя. Добрі люди! Світ не без добрих людей, і в йому найдуться вони. Тільки ти забуваєш, молодице, що то все чужі, ти одна йому найближча, найдорожча. Ти з ним шлюб брала, руки в'язала. А що в'яжеться на землі – буде в'язане й на небесі. Знаєш?

Кнуриха. Знаю, матушко. Що ж, коли немає мені радості в миру, немає спокою душі.

Матушка гуменя. У тебе чоловік недобрий?

Кнуриха. Гріх бога гнівити, гріх за його лихе що сказати. Добрий він у мене.

Матушка гуменя. То що ж жене тебе до нас?

Кнуриха (указує на Марусю). Вона, матушко, рветься, її молода душа захотіла. Немає їй радості в миру, а з нею й мені.

Матушка гуменя (прикро дивиться на Марусю, що бліда стоїть похилившись). Вийди стара, я на самоті з дочкою побалакаю.

Кнуриха виходе.

Вихід VI

Матушка гуменя (подивившись ще раз на Марусю, геть одходить і сідає). Дівчино! Як тебе зовуть?

Маруся (тихо). Марусею.

Матушка гуменя. Іди до мене ближче. Іди, не бійся. (Маруся підходить). Та кажи по правді, не втаюй нічого. Усе, все кажи, що було з тобою в миру, які гріхи пестило серце твоє, носила душа твоя. Все передо мною виложи. Може, що я і пораю тобі, може, і поможу в чому. Ти така ще молода, тобі ще жити та жити, а ти, бач, чернечим одягом покритися захотіла, все рівно що вмерти захотіла. Що ж тебе довело до сього?

Маруся (боязко). Матушко. Я безталанна… нещасна…

Матушка гуменя. Чого ж ти безталанна, нещасна? Любила, може, кого, та зраджено тебе? Кажи, не бійся, все кажи.

Маруся. Любила, матушко.

Матушка гуменя. Кого ж ти любила?

Маруся. У нас годувальник був. Василем звали.

Матушка гуменя. Ну, та й що?

Маруся. Та й покинув нас, змандрував.

Матушка гуменя. Чого ж він покинув? І він же тебе любив?

Маруся. Не знаю, матушко. У мене подруга була, Наталя. Красива з себе. Він її любив, і вона його тяжко любила і душу свою запакувала за те кохання.

Матушка гуменя. Душу? Ну, се гріх, гріх тяжкий від бога. Душа, Марусю, божа, і коли ми її запакуємо ради мирського чого, то се тяжкий гріх.

Маруся. Вона сама не винувата, її довели до того.

Матушка гуменя. Хто ж її довів?

Маруся. Та, бачте, вона любила Василя, одного його, і думала за ним бути, а мати її не хотіла віддати за Василя, бо у Василя не було нічого, звісно, приймак, що ж у його є? От мати і найшла їй другого чоловіка, багатого.

Матушка гуменя. Та силою віддала?

Маруся. Ні, не силою. А хитрощами.

Матушка гуменя. Як хитрощами?

Маруся. Так. Або й вона не хитрила, а мати того чоловіка, за кого Наталя пішла, свекруха, значиться. Там така злюча удалася! От раз їй як Наталя гостро одказала, вона і задумала помститися, та й почала робити так, щоб Наталю собі за невістку мати. Направила сина, щоб Василя записати у пікінери. Його і записали, а батько мій пораяли йому зійти з дому, поти той набор пройде. Батькові, значиться, то і на руку було: вони мали його собі зятем назвати. Ну, от і вирядили його. Я його гень-гень за село проводила і попрощалась з ним, як сестра з братом. А Наталя недалечке була, угляділа нас, як ми прощались, та подумала, що Василь її не любить, а мене любить, бо він цілувався зо мною. Після того ото і згодилась піти за Шкандибенка. І горе ж їй було за тим заміжжям! Вона все терпіла та мовчала, аж поти не почула, що її обдурили, тоді взяла та й зарізалася.

Матушка гуменя. Зарізалася? І гріха не побоялася.

Маруся. Я вже не знаю. Певно, не побоялася. Як зарізалася, Василь звернувся і якраз на той час надійшов, та як углядів те… плакав, побивався над Наталею. Та що ж? уже не вернеш. Узяв знявся та й знову змандрував, у гайдамаки пішов.

Матушка гуменя. Ну, а ти ж як? Тебе він, значить, не любив?

Маруся. Господь його знає. Певно, ні. Та мене все так налякало, що я над подругою своєю поклялася піти у черниці, спокутувати гріхи і її, і батькові.

Матушка гуменя. А батькові чого?

Маруся. Та й батько ж помагали Наталю віддати за Шкандибенка. Вони самі винилися у тому перед Василем. І вони, значить, не без гріха були.

Матушка гуменя. А ти знаєш, дівчино, що гріх батька судити.

Маруся. Я їх і не суджу, матушко. Мене тільки все те так налякало… Я побачила, що немає правди в миру, немає щастя, щоб не вело за собою другому нещастя. От я і сказала собі: зречуся тебе, світе, хоч красний та неправедний. У тобі тільки горе людям, а радощів немає. Піду від тебе у інший світ, покриюся чорною одежею і буду правди шукати у самого господа.

Матушка гуменя (подумавши). Хвала тобі, молода душе, за твій розум добрий та твої святі заміри. Тільки одно тобі скажу: ти ще не була між нами, не бачила, що часом заводиться під чорною одежею. Чи матимеш ти силу в собі подавити всі ті потайні чернечі гріхи, які з усіх боків обступлять тебе?

Маруся (дивуючись). Які ж, матушко, у черниць гріхи?

Матушка гуменя. А ти думаєш, у їх немає? За їх гріх швидше береться, чим за мирян, до їх він мерщій пристане, ніж до кого другого. Серед самотної тиші лукавий непримітне гніздо своє у їх серці звиває, будить у душі помисли грішні, заплоджує заміри лукаві. А найбільше він над молодими неокріплими душами коверзує. Стара від його відмолиться та відчитається, а молода душа – молиться-молиться, та, дивись, і здасться на його доводи. А треба тільки раз здатись, раз послухатись, тоді вже усе пропало.

Маруся. То ви не раєте мені у черниці йти? Що ж мені робити на світі, де мені тії правди шукати?

Матушка гуменя. Я тобі не то що не раю. Коли задумала спастись, то краще нігде не спасешся, як у черницях. Я тебе тільки питаю: чи матимеш ти силу у собі захистити свою душу від каверзів лукавого? Коли ти хоч ненароком пожалієш, що наділа чорну одежу – то гріх тобі більший буде, ні[ж] якби ти про неї ніколи не думала. Ти ще молода така, до тебе життя повернулося своїм гострим боком, непривітною стороною, то ти думаєш і все так буде. Пройде рік-другий, болячі виразки підгояться, серце захоче знову жити, душа запросе радощів та веселощів. Що ти тоді будеш робити?

Маруся. Я буду господа молити, щоб захистив він мене від того.

Матушка гуменя. Мало, моя дочко, молити. Треба повсякчас його у собі мати, у своєму серці носити. Все, все на світі забути, батька, матір, близьких і вірних людей, одного його знати, його святу правду любити.

Маруся. Я і люблю її, матушко.

Матушка гуменя. Любиш? Любиш думкою, любиш помислами своїми… ні, ти люби всім серцем своїм, всею душею своєю.

Маруся. Я і серцем і душею буду любити, тільки навчіть мене, матушко.

Матушка гуменя. На се немає науки. Добра воля та чесний намір тому тебе научать.

Маруся. Не по лихій же я волі йду, не по лукавому заміру прошуся. Мені світ не милий, радощі не милі, важка туга моє серце сушить, гіркими слізьми душу напуває.

Матушка гуменя. Мало того, дочко, мало. То все мирські діла, світові речі. Треба віри більше, щирої віри та охоти… От що я тобі, дочко, пораю. Я прийму тебе до себе. Поживеш ти рік-другий, побачиш життя наше трудне, роздивишся наші порядки. Чи пристане воно до душі твоєї, чи вподобаєш їх своїм серцем… І я до тебе пригляджуся, і я побачу, чи годна ти черницею бути, у Христові невісти постригтися. Чи так, дочко?

Маруся. Добре, матушко, спасибі вам за раду. (Склоняється перед нею).

Матушка гуменя (кладе їй руки на голову і молиться). Да благословить тебе господь і всі заступники божі на добре діло. Покрий, свята пречисто, її немощну душу своїм покровом святим! Укріпи її розум молодий, напути на все добре; захисти своїми молитвами од всього злого, гріха смертного, жалю мирського, і да благословиться ім'я твоє по всій землі… Кажи: амінь.

Маруся (падаючи на коліна). Амінь.

Матушка гуменя. Тепер вставай, дочко. Будемо сестер скликати, їм свою волю об'явим.

Маруся устає і одходе. Гуменя гука: Сестро Марфо! Сестро Марфо!

Вихід VII

Сестра Марфа (увіходе). Я тут, матушко ігуменя. Який наказ буде?

Матушка гуменя. Зови сестер на раду.

Марфа виходе, і незабаром роздається дзвонок. Через скільки часу чується стукіт, тихий гук. Увіходять черниці і, низько вклоняючись гумені, становляться [по] обидва боки її уряд.

Вихід VIII

Матушка гуменя. Сестро Марфо! а де ж молодиця?

Сестра Марфа. Вона там (указує на двері).

Матушка гуменя. Поклич її.

Марфа виходе і ввіходе з Кнурихою, котра становиться у порога коло дочки, навпроти гумені.

Сестра Серафима (до другої черниці). Чи бач, сестро, яких блазнят до себе поприймаємо. (Указує головою на Марусю).

Матушка гуменя. Сестри мої! Отся молодиця з дочкою прийшли до нас проситися, щоб прийняти їх у черниці. По уставу нашої церкви, по завітам святих отців, ми можемо у свою братію прийняти або удов, або незамужніх дівчат. Молодиця каже, що в неї чоловік живий. Через се ми і не можемо уважити її щирого бажання. А проте, мені здається, що гріх нам буде гонити її від своєї обителі. Хай, коли хоче, живе у нас, придивляється до наших звичаїв, призвичаюється до наших порядків, і тоді, коли господеві милосердному угодно буде призвати її на послугу собі, надінемо на неї чернечі убори. Чи так, сестри?

Декілька голосів. Буде по глаголу твоєму, матушко ігуменя.

Матушка гуменя. Чуєш, молодице? Ми тебе не можемо прийняти у черниці, та й не гонимо тебе від себе. Коли хоч, зоставайся у нас, будеш трудитися, будеш робити, – буде тобі від нас і захист, і одежа, і страва.

Кнуриха. Спасибі вам, матушко гуменя, за вашу ласку. А дочка ж моя як?

Матушка гуменя. Щодо дочки, то дочка твоя може поступити. Тільки я їй не раю так згаряча се діло Робити. Життя наше трудне, далеко трудніше, ніж життя серед миру, треба себе дуже пильнувати, щоб уберегтися від гріха, захиститися від лукавого. На кожному ступні, кожну хвилину він стереже нас, більше стереже, ніж мирян, бо йому одрадніше одну з нас з путі господнього совратити, ніж десяти мирськими душами овладати. Треба, кажу, дуже берегтися, велику силу духа мати, щоб від його захиститися. Вона ж у тебе молода, ще не то що не жила, а тільки збиралася жити. Господня воля на першому ступні, на порозі її життя стріла її гіркою долею, тяжкою утратою, гарячими слізьми. Путі господні невідомі! Може, то для того, щоб звідати, наскільки її душа молода здібна буде, – його святая воля! Ми, живучи тут, не знаємо, що там (указує на небо) за нас написано. Ми одно знаємо, що і суха волосина не спаде з голови без волі всевидящего.

Декілька голосів. Істинно, матушко, істинно, його святая воля! (Хрестяться, важко зітхаючи).

Матушка гуменя. А проте святі отці, угодники божі, зоставили нам свої устави, по котрим самі сподобилися узріти престолу божого і другим повеліли іти. З святих їх писаній ми знаємо, що то були важкі путі; дужі духом, сильні вірою – і вони часто згиналися під тим хрестом, що взяли на себе, і молили єдинородного підкріпити їх немощні сили. Тож, кажу, були мужі дужі духом, сильні вірою. А хіба можна те сказати про молоде дівча, котре ще не взріло і життя, не знало його важкої ваги? Гірка утрата повернула її думки до господа, до його правди святої. Честь і слава молодій душі за те, честь і слава батькові і матері, що напучували дочку на той шлях. Оже не можна сказати, що і далі буде так. Неокріпла душа ще може захоче життя мирського, недуже серце переболіє і запросе радощів, а в нас тільки й радості, як би господу угодити, його святий завіт виповнити… Треба свою душу загартувати у його вірі святій, своє серце одвернути від усього мирського, треба великий скус пройти, щоб сподобитися чесно і свято носити чернечу одежу. Через се ми і не раємо їй так швидко її надягати. Хай і вона, як і мати, побуде у нас, придивиться до нашого життя важкого, хай послух спершу перейде, то тоді уже. Я її до себе беру, сама буду напучувати її на все добре, учити закону божого, уставу чернечого. І тебе, сестро Марфо, попрошу показувати їй все, що треба, бо бачу, що пора вже і тобі спочинок дати, пора тебе на волю від свого дозору одпустити.

Сестра Серафима (до Марфи). Отак, сестро Марфо, добулася ласки! Ще більшої здобудешся, як почнуть мирянки гумені прислужувати.

Матушка гуменя. Так, дівчино, чула нашу волю? Згоджуєшся на нашу раду?

Маруся. Спасибі вам, матушко. Згоджуюся.

Матушка гуменя. Сестро Марфо! Розведи ж мирянок по келіях, бо тепер ми з сестрами почнемо іншу річ, про інші діла, про котрі не всім варт слухати.

Марфа одводить Кнуриху у одні двері, а Марусю у другі і, вертаючись, займає місце позаду гумені.