Текст книги "Царівна"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

– А я, я! – відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.

– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам'я [22]22
  Рам'я, рамено – рука.


[Закрыть]?

– Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! – вмішалась тітка. – Вже цілком перехрестили нашу Наталочку. ха-ха-ха.

– Еге, гм, еге! – воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.

Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.

– Ій-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене. – І не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?

– Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?

– Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися – страх! Я його за те, що «пік» за греку [23]23
  Грека – грецька мова.


[Закрыть], а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам подобається? – І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.

– Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.

Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

– Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?

– Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.

– Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та паутинка.

– Вона має бути далеко молодша від його, споминав вуйко.

– Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?

– Ні, а потім. мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!

– Він зве вас Лореляй, – закинув Орядин.

– І не мав що ліпшого придумати! – відповіла я, мимоволі сердито. – От. німець!

Він усміхнувся.

– Не говорити б нам ліпше о чім іншім? – спитала я.

– І я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, – замовкли.

Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.

– От що тепер сказав би я до хвилини. – обізвався він.

– Що? – я глянула на його спокійно, вижидаючи.

– Сказав би: тривай ще, ти така гарна!

– Чим гарна?

– Тим, що переживаю її з вами. Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:

– Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кождої хвилини.

– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.

– Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.

– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими.

Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.

– Ви мене не зрозуміли, – сказав опісля лагідно. – Мені, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі ніякого суду про вас, т. є. [24]24
  Скорочене написання то є (тобто).


[Закрыть]аж до ції хвилини, коли я міг оце прочитати. За це також вибачте мені.

З тими словами виняв хутко з грудної кишені свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пізнала, і мені з лиця зникла потім вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла.

– Це вам Зоня передала? – були одинокі мої слова.

– Зоня. Але вам це прикро?

– Прикро!

– Не гнівайтеся! – просив він. – Праця ваша не находиться в негідних руках.

– Але йшла через негідні руки!

– Забудьте це!

– Хіба можна?

– Можна. – І він усміхнувся. – Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знаю, що ваша праця була писана «кров'ю вашого серця», і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилі, коли я мовчала) не розумію: чому це ви, мабуть замість mottо [25]25
  Епіграфа (італ.).


[Закрыть], поклали стишок над працею:

 
Еs кlіngt mir oft im Herzen
Wie ein verlorener Klang,
Der sich vergebens sehnet
Zu tonen im Gesang
Ich kann das Lied nicht finden
Zu dem er taugen mag,
Er wird wohl still verklingen
Im letzten Herzenschlag… [26]26
Часто мелодії щиріВ серці моєму бринять,Прагнучи в світі широкімПіснею гордо лунать.

[Закрыть]
 

 
Слів не знайду я, щоб вилить
Душу палкую свою.
Мабуть, ця пісня зі мною
Ляже в могилу мою.
 

– Він, правда, перечеркнений цілком, однак ви хотіли його покласти?

– Я хотіла, – відповіла я, – я мусила хотіти, хоч він і не має нічого спільного з темою розвідки. У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не «чуття», – поправилась я мимовільно, – лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсігди задоволені? – звернулась я живо до його. – Завсігди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?

– Ваша праця! – відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

– Яка праця? – спитала я іронічно. Він зчудувався.

– Ну, я маю на увазі писання.

– Справді? Не що інше?

– Ні.

– Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ; цілою душею, не розриваючись!

– То потоніть!

– Я би хотіла.

– Зробіть це якимсь обов'язком для себе.

– О, цього не треба, в мене є досить волі і я люблю писання так само, як напр., і музику, лише що.

– Що?

– О нічо, нічо! – і тут я урвала.

– Що? – домагався він цікаво.

– Я зроблю це якимсь обов'язком, – відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті «легенди», і що її донька теж така.

«Щоб ти не посміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість [27]27
  Брусоватість – незграбність, неотесаність.


[Закрыть]своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.

– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб'юся.

– Не піддавайтеся ніяким впливам, – обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, – і кріпіть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливі на щоденщину!

– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.

– Можна.

– А тепер. тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! – просила я. – Він дістався без мого відома в Зонині руки.

– Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!

– Для вас може він її ще менше мати.

– Противно [28]28
  Противно – навпаки.


[Закрыть]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим [29]29
  Загорілий – палкий, завзятий.


[Закрыть]поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. – Все інше, – говорив, – тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язками. – Вкінці спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.

– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, – відповів він нетерпеливо на мої слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

– Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

– Щоби бути досконалим, – відповів він, – треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно [30]30
  Мильно – помилково.


[Закрыть]в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? – спитав Орядин. – Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії [31]31
  Квестія – питання.


[Закрыть]бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної [32]32
  Дотичний – відповідний.


[Закрыть]епохи, – і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.

Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.

Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:

– Я, може, не повинен був об тім говорити?

– Чому? – спитала я спокійно.

– А тому, що. але ні, – поправився зараз, – з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. – Трохи згодом сказав: – Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?

– Не маю.

– І не мали ніколи?

– Дитиною мала я бабуню.

Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.

– Ми ступаємо одною дорогою, – сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився.

Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались – далеко.

Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені.

Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.

– Хотів ще з вами попрощатися, – сказав і подав удруге руку.

* * *

– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тітка під час повороту додому.

– Говорила.

– І що він за чоловік?

Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він «поступовець» [33]33
  Поступовець – передова, прогресивна людина.


[Закрыть].

– Гай, гай! – загомоніла тітка. – Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.

– І я мав честь говорити з ним, – обізвався вуйко з колючою іронією. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?

– Ха-ха! – сміявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні [34]34
  Толкування – переклад.


[Закрыть]держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти [35]35
  Нота – оцінка.


[Закрыть]. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum [36]36
  Страховищем, спогадом, що викликає гнів (лат.).


[Закрыть]на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.

– Чую, що він соціаліст! – замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.

– Мене це зовсім не дивує, – відказав професор. – Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium [37]37
  Середовище (лат.).


[Закрыть]до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він «поступовець»? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.

– Кажу, пане професор.

Він засміявся знов, а тітка закашляла.

– Знаєш, Наталочко, – обізвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?

– Що, вуйку?

– Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони – духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!

– А що найприкріше в цілій справі, – докинув професор, – це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!

– Справді, заразливе! – кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.

Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:

– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові «Stunden der Andacht» [38]38
  «Години молитви» (нім.).


[Закрыть]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть – чистить душу.

– Амінь! – шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.

– Коли собі бажаєте, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.

– Дякую, – відповіла я, – але я тепер читаю Шекспіра.

– То я буду просити о ті книжки, пане професор! – кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.

– Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Не дурно і його дядько незадоволений з його, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! – замітив вуйко.

– Певна річ, що лише боїться, – підтвердила тітка. – Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер [39]39
  Куфер – скриня.


[Закрыть]подорожній запертий завсігди обережно!

– Ну, вже він впадає кожному в очі, – додав вуйко. – Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передусім про себе, а опісля про «народ». Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу, що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. – Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо – і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!

– Лено! – скрикнула тітка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.

Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!.

* * *

На заході, саме над «Чорним яром» і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де «Зубчаста Лиса» злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок.

Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем.

В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним. Ах, я тому така весела!

Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кождим рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію.

* * *

Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і на бажання вуйка ми мусили всі на нім явитися.

– Концерти снуються людям в голові, – нарікала тітка сердито, – і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?

Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав'язати святочну краватку «по-людськи». Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.

– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп'яні та співає. Ти, правда, не завважав того, тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!

І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.

– Годі ж бо, годі, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу, і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.

– І мене лише тото одно помиряє з ними, – відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав'язала «святочну краватку» сама, як звичайно.

– По концерті будуть і танці, мамочко! – кликнула Лена з побічної кімнати. – Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду брати в концерті участі. Могла би ще дістати трему [40]40
  Дістати трему – розхвилюватись.


[Закрыть], помилитися в грі – нащо мені сорому?

– Чуєш, Мілечку, що за скромна дитина?

– Добра і учтива дитина, – відповів вуйко голосним шепотом.

Тітка зітхнула, піднявши журливо чоло вгору.

– Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.

– А то чого? – спитав вуйко з нетаєним зчудуванням. Тітка усміхнулась гірко.

– Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся, чому? Хто її тут побачить?

Вуйко зрозумів її вмить.

– Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! – відповів скоро. – Обі мусять виїхати, показатися світові!

– Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, – вона замітила, що я чула їх розмову.

– Наталко, щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном і поглядом.

В мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.

– Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!

– Тіточко! Я не знаю. я не можу вам цього напевно приректи [41]41
  Приректи – пообіцяти.


[Закрыть], – відповіла я, мішаючись.

– Що?

– Не можу приректи напевно. Він для мене завсігди такий привітний і ласкавий, що це було би нечемністю відповідати йому грубістю. Він. він ніколи мене не образив ані словом, ані поведенням.

– Ха-ха-ха! – розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.

– І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він любиться в тобі, тому що з тобою балакає, і що він може тому з тобою й ожениться?

– Тітко! – вирвалися з жахом слова з моїх уст, і гаряча полумінь обілляла мене. – Тіточко, я цього ніколи, ніколи не гадала!

– Ага? Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому ж ти почервоніла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?

Я чула, як спаленіла ще більше і як слова оборони застрягли мені в горлі.

Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!

Тіточко, ви не маєте ніколи наді мною милосердя!

– Що? – скричала. – Ти говориш мені такі слова? Мені, що власне я змилосердилася над тобою і стала тобі другою матір'ю? Що було би нині з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!

– Чому би не знала, тіточко? Знаю!

Вона засміялася так, як перше, а вуйко обізвався журливо:

– Ти все ліпше знаєш від тіточки, Наталко, все що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенням. Не знаю, звідки набралося в тебе стільки того розуму. Іди! Іди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дівоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тільки свого власного розуму, що робиш тітці все наперекір? Ти повинна йти насліпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер іди й принеси мені з кишені моєї буденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але ні, погоди!. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, напр., що то таке соціалізм? Доки він нічого певного в руках не має, доти він нуль, і доти не повинен ані женитися, ані дівчині про любов говорити. Це теж якісь передчасні зворушення, котрі я зовсім не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хліба, тоді най приходить; а тепер – іди!

Я пішла.

– Ти бачив її очі, Мілечку? – чула я ще. – Бачив, як побіліла? Імпертинентне [42]42
  Імпертинентний – нахабний, зухвалий.


[Закрыть], завзяте сотворіння!

Орядин брав дійсно участь в концерті. Грав на скрипці якусь чудову угорську фантазію в супроводі фортеп'яна.

На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, і я була би найщасливішою людиною в світі, коли би мене були музики вчили. Та ба!

Але я любуюся і грою других. П'ю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглибимого смутку і кріпшаю. Справді, я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднімаються якісь голоси в моїй душі і, злившись з нею в одно, дзвенять одною піснею. Тоді здається мені, що це пісня моєї істоти. Я не могла під час його гри відірвати від нього погляду.

Як же прегарно грав він, а й сам який був гарний!

Моє серце рвалося до нього, обнімало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонію? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він, мабуть, відчув мій погляд, відгадав. Раз мусив через хвилину в грі станути. Під час того звернув голову саме в ту сторону, де я сиділа, і його погляд спинився на мені – так гарно! Мені станула вся душа, всі думки в очах, а він усміхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опісля здавалося мені, що вираз його лиця зміняється, так мовби відкрив що в моїм лиці.

З моєї пам'яті виринули нараз тітчині й вуйкові болісні слова, і мій вид затемнився сльозами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах.

Коли скінчив грати, посипалися грімкі оплески. Він склонився потрохи змішаний і, відгорнувши волосся з чола, зійшов, утомлений, в залу.

По концерті почалися танці. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя ціла істота розуміла тепер лиш його одного, линула до нього в дивній суміші горя і втіхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.

І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мій шептав мені раз по раз до вуха, що гуляю знамените і що я «прегарний мотиль»!

Я сміялася. Я сміюся завсігди, коли мені приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – сміятися панам в лице, але ж я не можу їх за те подивляти! Насміюся з них добре, насміюся й поверну спокійна додому.

Минаючи в танці Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрінутись, хоч хотіла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цілком новий препишний стрій!

Під час малої паузи в танцях надійшов і він до мене. – До вас годі добитися, – говорив, усміхаючись. – Я жду вже півгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве діждався.

З тим подав мені рам'я й ми пішли, як багато інших пар, проходжуватися по залі. Він говорив мені щось про танці і що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всі погляди й слідили цікаво. І чому ж дивилися так всі на нас? Чим різнилися ми від других пар? Може, я справді така «велика», як Лена не раз мовила, і впадала при нім в очі? Але ні! Я лише трошки вища і тонша від Лени – так це не могла бути та причина; а він був гарний і елегантний, ростом трохи вищий за мене – і я не могла так «страшно» при нім виглядати!

Чи він не спостеріг, як за нами зверталися голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що зверталися зі злим виразом! Ні! Але все ж таки зверталися!

Він не бачив нічого.

Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.

В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.

– Я й забув спитатися в вас, – казав він, – як вам подобалася концертова музика?

– Добре, – відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, напр., чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу?

– Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.

– А в іншім ви щасливі? – спитав він жартома.

– На такі питання треба багато відповідати. Передусім треба мати й дар бути щасливим.

– А в вас того дару нема?

– О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я властиво натура страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячкове, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?

– Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп'яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): – Ви знаєте, хто був мій батько?

– Знаю!

Мовчанка.

– Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам'ятаю її.

– І я свою ледве пам'ятаю, – замітила я півголосом.

– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!

– Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!

– О; в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, напр., характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього, ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.

– О! Чому ви так говорите?

– То не говорити вам того?

– Ні!

– Коли мені хочеться вам це сказати!

– То ви справді такі?

– Справді.

– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!

Він поглянув на мене зчудованим поглядом. – Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.

– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?

– Тепер ви іронізуєте.

– О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.

– Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам'яті, – промовив потім зниженим голосом. – Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите?. – Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам'яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу ніч, а вона не спала зі мною також цілу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворі переслалася. Проснувшися, мені хотілося бавитись. Вона встала – ах, її мусила боліти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся її було цілком розплетене і вкривало її стать золотим плащем майже до землі. Вона піднялася на пальці, щоб уломити мені галузочку цвітучої акації – і так бачу я її донині, так, як спинається на пальці, з піднятими вгору руками, в якійсь ясній легенькій одежі. Тоту картину, чи ліпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донині у своїй пам'яті і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю її. Чому вбилося те все в тій хвилі в мою пам'ять? Чому не в іншій, напр., в такій, коли давала мені щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цікаве?. І до цього образу з тої хвилини нав'язує моя уява різнородні інші картини, різнородні події, і я так люблю її! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити враження на ціле життя – не правда ж?