Текст книги "Царівна"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

XV

Було це пізньою осінню, в рік по смерті Марко, коло десятої години перед полуднем.

В старім парку міськім устелилося по стежках і алеях сухе, з дерев упавше листя грубою верствою [138]138
  Верства – шар


[Закрыть]. Дерева з ясно-жовтим злотаво-блискучим або червоним листям, освіченим сонячним світлом, з-помежи ще зелених дерев впадали вже здалека в очі. А поміж величезними, рядом стоячими яворами і густо засадженими іншими деревами головної алеї зависала рання мряка великими безформними шматами.

Свіжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.

В парку панувала тишина, і лиш кілька помічників огородника і кілька малих дівчат снувалося по алеях, змітали листя з доріг і вивозили кудись.

Крім них, не було нікого видко.

Мовчазний парк з своїми алеями, з своїми дорогами до їзди і нерухомими мармуровими статуями лежав в своїй осінній красі поважно, мов якийсь замкнений аристократичний світ, котрий випрошує собі всякого голоснішного й живішого руху, з винятком звуків пливучої води або пташиного щебетання. Об'ємисті групи старих бородатих смерек здавалися темно-сині, а між ними миготіло криваво-червоне листя білих беріз, облите ранішнім промінням сонця, мов полум'ям.

Понад всім тим сіяло синє, безхмарне склепіння.

Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увійшла в парк і звільнила хід. Ідучи містом скорим ходом, огрілася надто, і тінистий холод та тиша, що царювали тут, вразили її мило.

При ставі, що широко розлився; а обгороджений ажуровими штахетами, лиснів з трави мов якесь величезне дзеркало, станула мимоволі.

Вода мала для неї незрозумілу притягаючу силу. Вона сперлася о штахети і споглядала з задумливою цікавістю на гладку, нерухому, дзеркальну площу.

В ній відбивалося так виразно погідне осіннє небо з поодинокими білими хмарочками і вершки дерев, жовті, зелені, темно-сині, червоні. Все бачилося тут, лиш здавалося все нерухоме, мов закляте і мов на глибокім недостижимім дні.

Їй стало гаряче, і вона розіпнула пальто. Опісля зігнулася глибше над водою і в такій поставі якийсь час дивилася в глибінь.

Її обгорнуло чувство подібне до туги, забажалося їй почути на своїм тілі холодну воду, але не оцю, лиш іншу, рвучу. Спершу мусила би надпливати на неї звільна, мов граючись, мов несміливо, приманююче, а відтак чимраз скорше і скорше, чимраз живіше. Мусила би напирати на неї, поривати її. Вона боролась би з хвилями, поринала би в них, сміялась би в них, сміялась би голосним, бутним сміхом і аж відтак розкошувала би в них.

Ціле прегарне барвне окруження здавалося їй в воді кращим, ніж казка.

Нараз помітила себе. Чи так виглядала вона? Чорний жалібний стрій і довга крепа, спадаючи з капелюха аж до землі, робили її ще вищою. Однак її обличчя видавалося їй іншим, як звичайно. Великі блискучі очі дивилися з лиця так спокійно, однак заразом так вижидаюче! Чого вони ожидали, чого? Чого ж би? Вона усміхнулася, їй пригадалася її повість.

Нагадавши це, здалося їй, мовби життя лежало перед нею як один прегарний, празничний день, як якийсь світ ясної, препишної, не знаної досі краси.

«Полудне, – задзвеніло щось в ній, – полудне.»

Так, її полудне зближалося, це відчувала вона всіма нервами, в ній співало щось тисячами голосів про його, а її окруження заповідало його.

І чому ж би ні? Вона не бажала ніколи чогось неможливого, не жадала чогось такого ані від людей, ані від обставин. Вона й не спускалася ніколи на силу других, не була і трусом, мала відвагу! Вона й не хотіла милостині від долі – всього того не було для неї. Вона чулася такою сильною і здатною до життя, що, здавалося, для неї не існувало нічого, чого не могла би побороти!

В сій хвилині здавалося їй, що її душу освічує сонце, що воно миготить крізь її нерви, пронизує її, що в її жилах гонить кров скорше і що чує голосне життя в собі і кругом себе.

На час прижмурила очі, мовби боялася, щоби то раювання її душі не згубилося через якесь інше враження. Їй було так мило і гарно тепер. саме, саме тепер. Коли створила по хвилині очі і побачила свій власний образ у воді, впали їй в очі її незвичайно червоні уста.

«Я гарна!» – заговорив в ній якийсь голос.

«Так», – і вона почала приглядатися собі. Вона була дійсно гарна. Сніжно-біла, а до того великі, як сталь сіяючі очі. Стать її була гнучка і струнка, отже, була цілком гарна, в тій хвилині навіть дуже гарна. «Царівна», навинулось їй на думку. Однак тут не було нікого, лиш вона сама. В ній заворушилася туга, така ніжна і непорочна, мов те безхмарне склепіння, синіюче у воді глибоко-глибоко. Вона уявила собі Орядина, а біля його себе.

Він був гарний. так, отже, він і вона. Це було би гарно, «цілковито», як сказала би Марко і як повинно бути.

На її лиці появилася ледве замітна краска. Вона усміхнулася тужливо, однак майже в тій самій хвилині спаленіла ще сильніше, мовби хто заглянув проти її волі нечайно в її душу. Відтак відвернулася насилу від свого образу і покинула то місце, зворушена, з гарячим, спущеним поглядом, та відійшла скорим кроком в одну з тінистих доріг. Але її думки погнались, мов ті барвні мотильки, далі. Так, він був гарний мужчина, і в нім була «раса», а що справді любила у його, то його руки. Вони мали в собі щось з інтелігенції і були гнучкі і майже жіночі. Напр., коли звисали нерухомо з поруччя крісла. Ті його руки була би так радо держала в тій хвилині у своїх руках.

По довгім часі оце знов думала вона над якимись певними відносинами між ним і собою, в котрих він і вона займали б якесь становисько, грали для себе посполу якусь роль. Звичайно відсувала від себе все, що мало характер якого «закінчення». «Так, як воно є, – думала звичайно, – є добре і не потребує змінятися». Багато з інших подій не могло інакше зложитися, – думала вона собі, – і тому було би нерозумно викликувати щось насилу або надто вже потягати до якої вини. Правда, його поведення боліло її, особливо те, що він немов встидався своєї колишньої любові до неї. Але тому й прозвала його в своїм серці «нерозумним» і була би лучче умерла, чим виявила перед ним, що займалася ним. В тій хвилині була її душа так переповнена ним, що вона забула все, чим провинився супроти неї, та була би з ним «поєдналася». Їй здавалося, що вона могла би побороти всі його хиби і вплинути на нього так, щоб його химерна натура випросталася, чула в собі силу за двох, і то цю певну, спокійну силу, що не обманює ніколи. Коли б він находився тепер десь тут в парку, вийшов з якоїсь алеї проти неї, напр., з он тої широкої, обсадженої так густо липами, що їх віти спліталися разом. Показався наперед здалека, а відтак надходив чимраз ближче і ближче.

Ах, вони би стільки говорили! Вона мала би йому стільки сказати! Адже її в'язало з ним стільки спільного! Перше – колишня любов, а відтак їх колишні зависимі обставини, їх терпіння в молодих, найкращих літах і інтереси їх народу – багато речей в'язало їх; вона й не хоче розбирати всього. Між іншим сказала би йому.і те, що він занедбався «духово», став поверховий, плиткий, що над ним взяла верх буденщина вже наскрізь, і він не зреалізує ніколи ані одної з тих ідей, котрими одушевлявся давно, коли не опреться тим впливам буденщини. Так, оце розповіла би вона йому. А він би розлютився за це і придумав би вмить якусь «філософію», що її ніби збивала би. Вона сміялась би сердечне! Ціла їх бесіда велась би так живо, весело; вона ж була нині так сонячно успособлена, як вже давно ні.

Ах, як він її раз любив!

Однак тоді вона не була такою, як тепер, була ще дитиною. Коли б це тодішнє прожите можна тепер знов прожити, яке ж сильне і самосвідоме було би воно, в тім не було би страху ані перед тіткою, ані перед якимсь іншим світом! Вона мала би відповідати лиш перед собою самою, перед своїм «я», котре не щадило себе, а було для неї тепер першою і послідньою інстанцією, над котрою працювала і котра коштувала їй стільки труда і майже кривавих сліз.

Так, тоді «любилися» вони дуже, але не цілувались ніколи. Вона не цілувала в своїм житті нікого.

Вона відчула якесь вдоволення, що; осталася аж така чиста. Тоді був би він цілував її уста, а опісля помазані уста румунки, а може, ще й других, подібних до неї. Вона задумалася нараз над своїм колишнім «я», і воно здалося їй якоюсь ніжною, безпомічною, освітленою істотою, котра не мала нічого спільного з тою, котрої очі споглядали ще перед хвилиною так дожидаючо. Відчула, що коли би то її колишнє «я» було обиджене, то обиду ту могла би відчути повно лиш тепер. Сонце почало припікати, і вона сховалася в тінь алеї.

Опавше листя стелилося грубо по дорозі, і її нога аж потопала в нім; однак вона гралася ним і ходити в нім було їй приємно. На гарних корчах, що росли між деревами і прикрашували алею, висіла велика павутина, а зрошена ранішньою мрякою, лисніла проти сонця, мов срібна сіть. По гіллі дерев і між листям шолопалися тайком великі боязливі птахи; інші сміливіші гойдалися бутно по галуззі, а знов деякі голосно щебетали. Все те, здавалося, пануючу тишину ще збільшало. Чим глибше вона заходила, тим більша тиша окружала її. Парк лежав ще в півсні, і їй здавалося, що находилася в лісі. Вдихаючи повними грудьми пахучий воздух, силувалася майже несвідомо затерти чувство самотності.

Якийсь туркіт повозу збудив її з задуми.

Вона чула, як він над'їжджав чимраз ближче і що мине її небавом.

Не звертаючи голови в ту сторону, уступилася набік з дороги. Аж коли повіз минав попри неї, підняла очі. Вони подибалися з двома великими чорними, майже нерухомими очима якоїсь молодої дами, а опісля з очима Орядина.

Чи вона відклонилася? Цього не знала напевно.

Її щоки горіли, мов по якім ударі, і вона лиш бачила, як довга спина цеї дами зігнулася ніби з питанням до його. Між обома дамами (і якась старша сиділа там) зазріла вона мимоволі ще раз його лице. Їй здавалося, що воно мало вигляд таких лиць, що готові все до послуги.

Механічно звернулася в іншу алею і так само без думки усілася на першу лавку, що подибала.

Чи не покрилося все рум'янцем сорому? Все, що було з нею досі однодушне?

Вона була би припала до землі, була би зарила лице в листя зі встиду, що її душа роздяглася до наготи, а на те лучилося їй оце!

Вона відчула, як на неї впливало щось таке, що була би найрадше землю розривала. Така ганьба!

Так сиділа вона на лавці з заслоненим обличчям, похилена глибоко до землі.

Оскаржувати когось? Напр., його? Ах, то не випадало! Її чувство справедливості було надто вироблене, щоб могла то вчинити. Між ним і нею не було прецінь ніяких певних відносин, і тому він не був винуватий, а вона з тими довгими плечима не була також винна. отже, що?

Вона затяла зуби і була би вголос ридала, однак погамувалася і била тільки мовчки п'ястуком о поруччя лавки. «Марко! Марко!» – простогнали її уста. Чому не було його тут, щоби вступився за неї; ні, коли б він тут був, то їй таке було би не лучилося. По якімсь часі успокоїлася трохи. Що обходило її те все? Нехай він жениться з тою з довгими «плечима», що була йому така інтересна і що знала другими так славно кермувати; вона була багата, а Наталка (вона ступала так гордо, коли переїжджала повз неї) боролася з обставинами до утоми. Вона, певно, не знала нічого про Наталку і про її знайомство з Орядином, не чувала нічого про його минувшість, його приватне життя, про румунку. Вона росла у своїх родичів в теплі і на сонці, мов та пальма в оранжереї, доки не з'явився він. Для того було би несправедливо ненавидіти її.

Однак він.

Її ціла душа перенялася нараз сильною жадобою закинути йому якийсь брудний вчинок. Він мусив в її очах упасти, щоб їй полегшало. Вона пірнула думками в його минувшість і їй пригадався один випадок. Раз попалася йому якась невинна істота в руки, і він використав її темноту і незнання в свою користь. О, це був дуже підлий вчинок і гриз її, мов черв'як, але на тім не скінчилося. Вона хотіла ще винайти щось інше. Спрятала лице тісніше в долоні і під час коли її уста тремтіли злобно, вона блукала думками далі. Різнородні думки плуталися і вганяли в її голові, однак жодна не вдоволяла її. Аж по якімсь часі підняла бистро голову, і її очі заіскрилися зимним ледовитим блиском. Вже щось має! Вона була полька, полька! Він ненавидів поляків, а її висмівав навіть, але що мала маєток.

Так, вона належала до цього народу, що угнітав і переслідував українців цілими віками, корив, батожив його, розбивав його силу і висисав його кров; понижав його і глумився над ним при кождій нагоді, накидував насильно своє панування, а до світла і висоти не допускав; орудуючи брудом і підлістю, сам зростав, а тим часом її народ. О боже, боже, де правда?

Перед її зворушеною душею встала нараз ціла сумна історія її народу. Виринула горда козаччина, станула і теперішність; той визисканий, на нічо зведений, що не зазнав ні добра, ні спочинку, що його доля – годувати кривавою працею сильнішого фарисея!

Вона розсміялася гірким сміхом.

І він, що знав об тім всім, ростив давно сам ненависть в її груді до них, він, висунувшись працею одного такого раба наверх, ліз тепер ворогам тим під ноги, повзався і запродався!

Запродався! Так, бо він її не любить.

Ох, чому ж не охоронив його талісман любові! Чому не йшов за голосом серця, перед котрим кориться все, котрий єднає і найлютіших ворогів і перед котрого потугою щезають всі різниці; о, чому не любив цеї польки?

Чи він збожеволів, чи упав дійсно так низько?

Вона підвела голову, слухаючи гомону з тої сторони, в котру покотився екіпаж. Чи він не вертав ще, щоб вона прозвала його тим прізвищем, яке заслужив собі?.

Опісля піднялася в цілім своїм гордім рості, піднесла руку і погрозила нею в сторону парку, а уста її прошептали з неописаною погордою якесь одніське слово.

Тепер була вже спокійна, не мала з ним нічого спільного і не мала жодної страти. Ліпше вмерти, ніж станути з таким п'ятном перед своїм народом, сто раз ліпше вмерти!

Вона силувалася відвернути думки від його і від цілої тої справи, хотіла отрястися з них, мов від чогось улазливого, пригноблюючого, однак його лице з огидно услужливим виглядом і великі чорні вибалушені очі тої дівчини пхалися їй раз у раз перед душу. Вона була майже гарна і виглядала по-панськи; те признавала вона їй охотно.

Нараз пригадалася їй її праця, і мов камінь упав їй з серця. Вона піднялася з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіплялися були до неї, і відітхнула легше. Нагадавши це, немов віджила.

Що вона могла забути свою працю!

Адже в ній спочивав її світ, ожидало її якесь щастя! І вперше відчула те цілковите вдоволення, яке подає праця тому, котрому здається, що життя не зберігає для його вже нічого більше. Так, праця не обманила ще нікого, бодай того ні, хто шукав в ній відради і шукав більше, чим буденного щастя.

XVI

Було це з кінцем грудня і між четвертою і п'ятою годиною по обіді.

Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снігу, що сипалися мов безтямки з небес, металися шаленим летом у воздусі. Вони клубилися, розліталися і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устелялися білим пухом.

Наталка придивлялася завірюсі з задумою.

З її вікна було видко в далечині одну часть міського парку. Він тягнувся далеко і становив великанську картину, котра пишалася кождої пори року іншою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступне, сповитий в білявих мряках, мов у заклятім сні.

А нині! Хто би відважився нині заглянути в його глибінь, підслухати, як перешіптуються старі великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галуззя і стане вгинати їх корони! Він божеволіє довгими пустими алеями, глузує собі з них і свище.

Вона пішла би.

Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось опертися примані такого вихору, і висунулася тайком надвір, щоб «летіти». Вітер грав її волоссям, розвіявши його буйно, і бив ним в лице і плечі. А вона, дрібна, мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними, мов крилами, сміялася голосним сміхом, викликуючи раз по раз:

– Бабуню! я лечу, лечу, лечу!.

– Дурненька, – ніби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге неподатливе її волосся. – Ти, певно, хотіла, щоби тебе кудись вітер поніс і щоб собі головку розбила!

– Я не дала би розбитися, бабуню. Я би вхопилася чого-небудь і держалася б сильно, сильно. Я хотіла би літати, бабуню.

– Лиш пташки літають, а ти не пташка!

– Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!

– Я казала, донько, казала!

– Тому й я літала би, бабуню. – І прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо. – Куди б я залетіла, бабуню?

– Куди би хотіла.

– Де ж, напр.? Де птахи залітають?

– В полудневі, теплі краї, дитинко.

– В які теплі краї?

– В такі краї, де сонце дуже гріє, а ночі ясні, як дні, де тепла далеко більше, як у нас, і де немов вічне полуднє. Там, напр., ростуть дерева, а й цілі ліси дуже великі й красні, вічно зелені, буйні, горді, сягаючі аж під небеса. Там ростуть великоколисті пальми, кокосові дерева, мирти, олеандри, прегарні цвіти; там літають великі барвні птахи, яких у нас нема, і такі самі мотилі; там літають золоті мушки, прозорі, барвні комахи. Там живуть пишні олені, красні дикі звірі, леви, тигри; там ніколи не скошувані трави хвилюють, як море.

– Иой, бабуню! – кликнула вона і розсміялася з якоїсь нервової розкоші, а тілом її пробігала дрож, – йой, йой!

– Що, душенько?

– Я хочу в теплі краї!

Її широко створені оченята зоріли з лелієво-білого личка дивним блиском, мов бачили те все перед собою.

– Кажи ще, бабуню! – натискала нетерпеливо, не зводячи очей з уст бабуні.

– Там гарно жити! Там такі тихі, глибокі, цілком сині води, що перед ними аж страх збирає, і величезні ріки, що біжать із скал, а спадаючи з них, прискають шумом, мов перлами, і наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою і силою того всього чоловік німіє!

– А на все те світить сонце? – перебила вона нараз без віддиху.

– Світить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казці. Знаєш?

– Знаю. А потім?

– А потім є там такі ліси, котрих віку ніхто не знає; вони стоять вічно у воді, у дзеркалі. На тій воді плавають водні цвіти і різнородні дикі птахи. От таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глибінь таких лісів не годен жоден чоловік зайти. Там гарно жити; для того і птахи летять туди, однак туди летиться через море!

– І я летіла би через море.

– А якби утомилася?

– Ні, ні, я не втомилася би!

– Звідки ж ти то можеш знати?

– Але ж я не хотіла утомитися! Я би летіла, летіла, з цілої сили летіла би, щоби не втомитися. Ти чуєш, бабуню?

– Чую, рибчино!.

І так стоїть вона й тепер мов в ожиданні безнадійнім. Її лице бліде, утомлене. Уста стулені скорбно, лише очі в неї промінні і повні думок.

Кругом неї тишина. Її артистично уряджена кімната нині її пригноблює. Цвіти в коші, якісь пової і випещені пальми немов дрімають, в тій тиші вона неначе чує життя власної душі.

Її уста кривляться від легкого глуму, і вона думає: «Чому я жду? Чому вірю я?» Вона думає про свою працю. Їй відіслали рукопис повісті і то без всякого пояснення. Від часу до часу мучиться вона думками, з якої причини вчинили це і чому не прийняли її? Чи вона була без вартості? Чи, може, не відповідала «великій публіці»? Пишучи її, думала вона про публіку, хоч, щоправда, мало. Її товаришки упевняли її, що це неможливо, щоб ся повість не придалася, а однак. однак відкинули її! Вона гризлася дуже, була трохи не в розпуці, і чула, що коли повість не придалась би справді, то це був би найтяжчий удар в її житті. Опісля порадила їй Оксана одного видавця, про котрого знала напевно, що приймає подібні праці, як Наталчина. Вона й послухала її і відіслала рукопис туди.

Тепер вижидала відповіді.

Сама не знала, чому вірила, що там приймуть працю. Правда, поміж то чуття мішалося і почуття сумніву. Вона ніколи не мала щастя, однак чому не мала би його сим разом мати? А знов. чому б мала його мати?

Вона відвертається від вікна і проходжується повагом кілька разів по кімнаті.

І не знати, чому все таке мертве і бездушне? Таке тупе! Напр., ціле її окруження, меблі, образи, а навіть цвіти! Вона спинилася біля свого ліжка, над котрим находився образок. Христос на Оливній горі. Недалеко його висить револьвер. Він набитий. Пані Марко казала його якраз перед своєю недугою очистити і знов набити. Він висів завсігди у неї над ліжком; до того привикла вона ще з дому свого батька на Угорщині, котрий казав, що жінці зброя потрібніша, як мужчині. Тепер висить над її ліжком.

Вона усміхнулася іронічно.

Їй не треба зброї. До неї не прийде ніхто грабувати; впрочім, вона не боїться нічого. Але оця зброя – то одна річ, не така тупа і мертва, як всі прочі. Це була така річ, що вимагала на кождий випадок боротьби і сили.

Опісля спиняється її погляд знов на образі Христа. Вона любила цю картину дуже. Це також щось таке промінне, освітлене саме собою! Ніякий ум не сотворить людянішої науки від його. І Наталка нагадала собі це речення Христа, що покійна Марко повторяла у своїй недузі.

Приступивши до вікна, вп'ялила знов кудись свій погляд. Вона думала про смерть цієї женщини, про те, що потім сталося, і про Марка. І тут кепкувала собі доля з неї. Звела їх разом, щоб пізналися, а відтак розвела – чи не навіки? Він не пише до неї, мабуть, забув її, і вона не має про нього нічого. В глибині її серця спочивав його образ, мов свята пам'ятка, котру береться лиш раз в рік у руки. Так, він остався для неї чимсь, що піддержувало довір'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, її життя таке одностайне й безбарвне, що лиш ті у його матері прожиті роки є в її житті красні, особливо ті з ним прожиті шість неділь. Бо яке ж воно взагалі? Коли б вона хотіла писати історію свого життя, то яка ж була би то сумна й одностайна повість! Її життя – то лише те, що вона перечула! Чи це може бути інтересне? Або то, що вона стільки тужила, або стільки передумала! То не належить до офіціальної історії жінки і не мало би жодної вартості. Під «історією жінки» для «широкої публіки» розуміється щось зовсім інше.

Однак вона була собі сама винна, що в неї не було такої історії. Вона ворохобилася, не хотіла в ожиданні буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цілі, і попала в якісь конфлікти. Чи видобудеться з них і побідить те, що старається неустанно мутити спокій її душі і гамувати її в її намірах? За все те, т. є., що не ступає дорогою буденщини, покутує вона. Вона покутує радо, з якимсь вдоволенням, з гордістю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всім тим самотня, і що то почуття самотності гризло її, куди б і не повернулася. Щоправда, тому було винно почасти і її становище в суспільності, воно паралізувало її вартість.

Не раз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначалися або поважною умовою працею, або якими-небудь іншими спосібностями. Іншим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь роль, що в ній терпіла несказанно. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чулася вона такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з своїх думок і почувань?

Але ні! Вона не боїться. Вона вискаже все пером і аж тоді стане їй легше, але чи її народ дасть їй право промовляти до його, чи вона спосібна до того?.

Надворі лютилася завірюха так, що заслонювала всякни вид.

Вітер бив снігом о шиби, розносив його цілими масами, вив за углом хати і в комині.

Ах, коли б вона уміла музику, напр., вміла грати на фортеп'яні, або коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би поодинокі тони і вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би їм ще й тоді, коли б вони, розплинувшись уже в завмираючий звук, існували б лиш в пам'яті. Тоді не була би її душа така самотня.

За нічим їй не жаль, лиш за тим, що її не вчили музики. О, яка сила чуття пішла би в неї в тони! Ні, вся її сила виллялася б в них, і вона чулася б щасливою, її гру назвали б, може, пориваючою, а тим часом її думки пригноблювали мов недуга!

Якби тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту завірюху, як би вона радувалась!

Впрочім, це не була правда, що він жениться з тою «з плечима». Вона не бачила їх більше разом, а одна з її знайомих оповідала їй, що він кепкує собі «з тої» і що вона йому цілком байдужа. Перед кимсь там мав навіть сказати, що старий мусить розум своєї доньки добре маєтком наштукувати [139]139
  Наштукувати – доточити, додати.


[Закрыть], бо вона своїми «приватними чеснотами» не прив'яже нікого, і що в неї виплекані лиш панські примхи. Може бути, розповідала, що то вона залюбилася в нім, але він в ній ледве. Впрочім, що йому шкодить бувати в такім елегантнім домі? Вона не вірить, щоб він з нею женився; він займе нині-завтра независиме становище і поведе до шлюбу яку доньку своєї нації.

Отже, її комбінації були фальшиві, і вона засуджувала його несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й не бажає від його чого іншого, він їй байдужий. Нехай любить, кого хоче, нехай ним другі кермують, але прийти до неї і побалакати з нею може він. Чому вона має проводити життя так безкровно?

Її обгорнула майже нетерпелива туга за ним.

«Коби прийшов, коби прийшов!» – така думка вчепилася її і дзвеніла в її душі.

Читати або писати вона нині не може. Все те не вдоволяло би її нині; таке заняття заспокійне, заслабе; вона відчуває нараз всю мертвоту такого заняття, його безпомічність і неміч супроти такого настрою, в якім находилася саме нині. Вона надто занепокоєна; її душа перенята якимсь передчуттям, і вона просто мучиться.

Немов утомлена, опускається в кінці на фотель, опирає голову недбало о його поруччя і слухає. Раз як лютує метіль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко її ніг віддихає спляча Діана. Приглядається напівзамкненими очима цвітам і їх листю; силується підхопити, як ростуть. То знов думає над бог зна чим.

В сінях створилися голосно двері і почулися скорі кроки. Вона прокидається немов зелектризована, її серце зворушується болісним передчуттям і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає вона той хід; ні, тепер вже впізнає його з певністю. Піднявшись блискавицею, йде до дверей і отвирає їх.

– Орядин!

– Це я!

– Ах, я знала, що це ви!

Вона цілком зворушена. Вона хотіла би, щоб він відразу скинув бурнус [140]140
  Бурнус – пальто.


[Закрыть], отряс його з снігу, щоб усів і говорив. Утихомирює Діану, що збудилася і гаркотить, стріпує йому з шапки сніг і вдихує радо свіжий воздух, що він його вніс з собою в кімнату. Вона говорить і сміється. Говорить раз по раз, що вона знала, що він прибуде. Опісля просить усісти.

Тут! Або ні, тут, може: тут вигідніше, ліпше. Або там на кріслі, в котрім саме тепер вона сиділа. Там паде на ноги світло полум'я з коминка, в котрім горить огонь.

Вкінці сидять уже обоє. Вона обняла білими руками коліна і дивиться на його своїми великими блискучими очима дожидаючи, її незвичайне оживлення впливає на його стісняюче, і він відгортає раз по раз нервово з чола волосся. Опісля усміхається.

І що ж вона поробляла?

Вона сміється. Вона аж мучилася в тій самоті. Думала вже кинутися у метіль і йти куди-небудь. Відтак числила віддихи сплячої Діани; потім думала про бога, чи властиво про Ісуса Христа, і що це на її думку зовсім не мудро вважати себе великим, тому що не віриться. Що Фламмаріон викликав раз давно в ній чудні ідеї, котрі її вдоволяють в квестії [141]141
  Квестія – питання.


[Закрыть]релігійній, і що він мусить бути благородний чоловік. Потім сміялася знов. Це все неінтересне; нехай він щось оповідає. Це він дуже гарно зробив, що відвідав її саме нині; це просто добрий учинок; вона нині так чудно настроєна, особливо з полудня, прикрі чуття просто давили її.

Її нервовість, повна ожидання, виводить його з рівноваги, і він, придивляючись їй, як говорить, мішається сам, здається, йому недостає відваги говорити.

Вкінці оповідає, що був в її батьківщині, що відвідав і її кревних, привіз їй листи і поздоровлення від панни Марії і від тітки. Катя вже цілком доросла панна, котра, мабуть, скоро віддасться. Все осталося там по-старому, гори, котрі вона так любила, місто, люди. лиш вуйко по-старівся замітно. Впрочім, він казав її, «одиноке дитя одинокої його сестри», поздоровити і переказати, що її фотографія висить над його ліжком, та що він її так завсігди любив, у тім високім ковнірі Стюарт і з спущеними косами; він її не забуває і навіть вибирається відвідати. Зоня за кілька неділь вінчається з своїм давнім поклонником, з колишнім правником. чи Наталка собі пригадує? Він співав заєдно з нею дуети прегарним баритоном.

О, вона пригадує собі.

Він оповідав, а вона перебивала йому питаннями, двома-трьома нараз.

Спогади з рідних сторін відсвіжилися в ній так сильно, що вона мов бачила все перед собою… Дім, в котрім виросла, кімнату, в котрій мешкала разом з бабунею. Дім Маєвського з височенними старинними смереками перед ґанком, його «панський» плеканий город з білими штахетами. А відтак їх город, де до алеях вона не раз бігала, мов стріла, а діти ловили її, одного разу навіть і він. Тоді зачепилося її довге волосся за якийсь корч, і він спіймав її. Ах, вона сміялася тоді так сердечно, а всі діти разом з нею; а в його аж очі горіли з якоїсь шаленої утіхи.

У всіх тих спогадах, що минали попри її душу образами, виринали прегарні гори буковинські, улюблені її поодинокі скали й яри.

Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер ділив її від того лиш час.

– Все те було таки дуже гарне! – відозвалася вона нараз вголос і споглянула на його.

– Що таке?

– Все те, що було; минувшість. Чи не так?

– Для мене вона мертва.

– А для мене ні!

– Це звичайно так у жінок.

– Що?

– Ну, жінки кохаються звичайно в минувшості.

– А мужчини ні?

– Взагалі ні. В мужчин переважно будучність на оці.

– Отже, й у вас так?

– Чому би і в мене не мало так бути?

– Давніше були в вас інші думки.

Він сміявся.

– Давніше!

– Ви переконували мене, що не вірите в ніяку будучність.

– Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би, впрочім, розбирав такі слова!

Вона дивилася зчудована на його.

– А я думала.

– Ви думали! Я сам думав тоді, – казав він, усміхаючись, – значить: в тій хвилині думав, коли говорив це. Однак, боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслідно. Його пориває могуча струя життя з собою, і кождий рік, ба кожда днина відоб'є на нім своє п'ятно і він зміняється несвідомо. На властиву квінтесенцію життя приходить чоловік аж з часом. Впрочім, я мав тоді почасти й слушність. Будучність – то як блудне світло. Вона спиняє уживати краси життя, вона – то старість. В погоні за нею роздроблюємо сили і ледве добачуємо те, що нам подає теперішність.