Текст книги "Земля (збірник)"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

* * *

Робітниця в панських покоях не знала, як воно зчинилося, що нараз син Івона Федорчука, Михайло, опинився перед її душею. Думала над тим тільки, чому весною цвітуть дерева, зеленіють лани й ластівка гніздо ліпить. Воно прийшло було, а коли було вона його здалека або зблизька бачила, заходила з нею зміна, з якою не вміла собі здати справи.

Знала, був добрий для неї і не так, як інші. Він був багатший, як інші ґаздівські сини, але проте говорив із нею, як із рівною собі. Як просив сірнички, або води, або коли питав, чи пан дома, то все був дуже чемний. Не заходив собі ніколи з нею в жарти й не плів пустих слів. Туга за ним зростала в ній чимраз сильніше, ставала чимраз більш докучлива. Вона ж не була дитиною, їй було вже двадцять років, не була ні глуха, ні сліпа. Знала, що любила його.

Неначе злочинство, крила се в своїй молодій смутній душі, не знаючи, що з тим почати, та купала ту свою любов ночами в своїх сльозах… До ворожки боялася йти, а хоч би й пішла, то що вона їй скаже?.. Вона ж була бідна наймичка, а він син багатих родичів.

Стала така поважна й похмура, що її окружения се майже спостерегло. Вона сама не запримітила сього.

А її мати та брат усе грозили їй від часу до часу, що видадуть її замуж за горбатого сусіда. У нього була й хата, і поле, і худоба… і він був, як говорили, добрий чоловік…

Незамітно уклалася лінія болю коло її молодих невинних уст…

* * *

Було се одного вечора в липні.

Анна ходила до жінки старого Онуфрія по гриби й саме вертала домів. Їх хатина стояла під панським ліском, і вузька стежечка вела від неї через поля попри бурдей Івоніки, аж до сільської дороги. Було пізно. Чудовий, ясний, тихий вечір. Небо із незвичайно випуклою глибиною було засіяне зорями, а між ними місяць жаристий і свідомий побіди. Далечина була лагідна й виразиста, а над полями, на які спала рясно роса, здавалося, розпростерта срібна сітка.

Нива з гречкою простягалася ніжним біливом коло високого й буйного жита, а там далі краплі роси блистіли, мов осталі, на житі і пшениці зачіплені сльози проти місячного світла. Десь-не-десь знімалася з мокріших місць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки перекликувалися численно й оживляли широко і далеко далечінь. Крім того – жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокій ночі, що наближалася повільним кроком і гіпнотизувала все магічним місячним світлом.

Анна йшла спішно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скісно між гордим житом. Жито сягало їй майже по груди й було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збіжжя Івоніки, через яке йшла стежкою і яке від часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе.

Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрія, чула різні новини. Він оповідав, що до нього заходив оноді Івоніка, хотів від нього купити один штубей [76]76
  Штубей – вулик.


[Закрыть], але Онуфрій не продав; він не продає, як казав, нікому своїх бджіл, бо свої бджоли має він лиш для себе; йому оповідав Івоніка, що у нього всі такі згризені, що Михайло вже в жовтні забирається і що він, Михайло, дуже зажурений.

Неустанно шукає собі роботи. Ба сеє візьме в руки, ба теє. Ба йде в поле, ба вештається коло товарини, коло бджіл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завірюха і сніги не звалили взимі до землі, то знов покопує шанці по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмірно водою, то знов бере сокиру в руки… Все хоче лишити татові в порядку, як піде, бо… може, ніколи не поверне! А Марія плаче, що далі буде треба керницю для її сліз копати… Але вони всі дурні, – сказав до неї опісля Онуфрій. – Він був в Італії, у Відні й вернув зате з гонорами додому. Але всі люди в оцім селі – останні дурні, – се сказав він Івоніці на всі його жалі.

Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець піде. В її поважній душі зарився вже здавна біль розлуки і зростав чимраз більше. Вона вже здавна знала, що він мусив іти; знала се скорше, як всі інші. У пана, де родину Івоніки любили й шанували, говорили не раз про се, що хлопець не буде й не може бути увільнений і буде мусити відслужити у війську свій час. Але вони не вірили й усе пробували на різні способи урятувати сина. Тепер же пересвідчилися, що там правду говорили. З ним самим не говорила вона ніколи про се, що він піде. Він приходив тепер доволі часто на панське обійстя. Перед двома тижнями приніс від свого батька меду для пані в дарунок. Передав їй, і вона віднесла мед до покоїв. Коли хотіла відтак миску вимити і йому віддати чисту, сказав:

– Лиши се! (Тикав їй, помимо того, що була бідна наймичка.) Се вже дома зроблять! Що ти робиш, Анно, і як маєшся? Я іду позавтра з татом на ярмарок на Петра в місто. Хочемо одну корову продати й молоді бички купити. Що тобі звідти привезти?

При тім узяв її за руку й шукав її погляду. Жаріюча полумінь так і обгорнула її, і вона вирвала руку назад. Він, очевидно, жартував. Так питають звичайно, коли їдуть на ярмарок. Лише її дика душа не могла увійти в той жарт, і вона відповіла майже жорстоко:

– Що хочете!

– Я тобі принесу «файний» перстінь! – сказав він непевно.

Відтак увійшов один із слуг у кухню, і він віддалився мовчки.

Тепер було вже по Петровім ярмарку. Вона лиш чула, – старий Івоніка був майже що другого дня у пана, любив усіх дома, мов батька й матір, – що спродали свою найкращу й найдорожчу корову і що Михайло за нею плакав. Але її треба було спродати, – оповідав він, – бо не міг запускатися багато з товаром на зиму. Все те потрібувало надзору і праці, а він сам не зможе всього як слід допильнувати. Зрештою, йому буде потрібно грошей, і Михайло буде також при війську потрібувати грошей.

Всюди стрічала його ім'я, чула щось про нього, чула, як його вихвалювали все і все… Ой Боже, нехай уже буде, як Бог схоче! Вона могла свою долю хіба Богу повірити. Всюди визирало щось смутного, але, певно, вже її доля була така… Вона схилила голову і прискорила крок. Вже пізно стало. Ніч настала вже вповні.

Вона оглянулася, а кругом нічого, лиш поля й поля, лиш небо і звізди. Ген далеко по однім боці, куди вона прямувала, біліли заслонені почасти садовиною стіни поодиноких сільських хат, а цілком далеко, на легкім згір'ї, здіймалися між верхів'ям старих лип два високі комини панського дому.

Мала ще перейти цілу ниву жита Івоніки, відтак конюшину, а відтак ще минути хату Докії, і аж потім вийде на доріжку, що веде до панської хати.

Близько неї крикнула перепелиця, захована в житі, відтак перелетіла їй майже перед лицем; сверщки цвіркали, здавалося, саме коло неї, а якби хто хотів оглянутися за ними, добачити їх там, звідки продзвеніло їх цвіркотання, та воно доходило знов з іншого місця. Се була їхня сверщкова тайна, якою дразнили нічних мандрівників.

Нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збіжжя і підійшла прямо до неї. Се був Михайло.

Вона перелякалася. Він з'явився, неначе з-під землі виринув. Її єство підлягало могутньому впливові неожиданої хвилі й не могло від нього освободится.

– Добрий вечір, Анно! – сказав сердечно, знімаючи капелюх, і подав їй руку. – Відки вертаєш так пізно?

– Від Онуфрія з грибами, – відповіла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом.

Він мовчав хвилю і дивився на неї. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, її голова була схилена низько на грудь, а руки спущені вділ. Ніч була така погідна і прозора, така прегарна й тиха, – нічого, крім цвірінькання сверщків…

Він бачив виразно її голову і її сумовито закроєні уста.

– Анно! – почав зворушено. – Глянь на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфрія. Я ждав і визирав цілий час за тобою… хотів із тобою говорити.

Сказавши се, поклав обі руки на її рамена, оглядаючись заразом притім лякливо позад себе. І він був соромливий і полохливий; ніколи в житті не промовляв ще так до дівчини. А як і вчинив се, то не довіряв і самій тишині ночі й мовчазним нивам.

Вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. Ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.

– Анно! – тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе. – Ти мовчиш так, якби я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? Сею стежкою йде кождий, хто хоче. Ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш! Я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. Я люблю тебе!

Вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. Щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.

– Я тебе люблю, Анно, вже віддавна! Ти така гарна й добра! Хочу тебе взяти за жінку, тебе одну! Тебе одну-одніську! Ти мусиш мені сказати, чи ти хочеш і чи любиш мене?

Паралізуюча повага усунулася з її душі. Вона обвила його шию руками й повисла на ній.

– Ти любиш мене? – прошептала врешті. – Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бідна… Я нічого не маю… Я не маю поля… Але я тебе люблю…

– Я не питаю за поле, зозулько…

– Але я тебе люблю… знаєш?

– Хотів знати…

Поцілувалися.

З цілою повагою, яка була їй властива, пробилася її глибока любов; з цілою потугою молодої лиш десь-не-десь культурою діткненої душі, розлилася вона тепер і розігралася гучно. Була цілком сповнена любов'ю, цілком перейнята тим надсильним, досі завсіди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням.

Але так, як воно зложилося, було майже не до увірення. Найпорядніший, найліпший хлопець у селі й один із найпожаданіших любив її. Її, що нічого не мала, була убога і лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився, яка не істніла для нікого, крім для своїх хлібодавців.

– Я стільки по ночах наплакалася! Бог один лиш знає! – прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь.

– Чому, любко? – питав він, гладячи її чорне, у світлі блистяче волосся і притискаючи її до себе, мов дитину.

– Бо так! Як було мені не плакати? Все було таке смутне! В мене нема ні жміньки землі, ні грошей. Моє серце підгризало щось, мов червак. Я ані знала, що ти мене любиш, ані що…

– Ані що хочу тебе за жінку взяти? – докінчив він речення й усміхнувся. – Але тепер уже знаєш! Тепер не потрібуєш уже плакати! Віджени смуток і візьми замість нього мене! А як тобі знов коли стане на серці тяжко, то вийди й поцілуй мене! Доки я ще тут, цілуй мене! Доки я ще тут…

– Та й доки я жива по світі ходитиму, Михайле! – сказала, обнявши його дико за шию і надставляючи з несказанною щирістю молоді, непорочні уста до поцілунку.

– І доки я по світі живий ходитиму! – сказав глибоко зворушеним звуком, із щирою вірністю й сердечністю, і поцілував її. Був несказанно щасливий у тій тихій, ясній, місячній ночі, сильно зворушений і розжалоблений і притім собі зовсім новий. З ним ніколи не бувало, як тепер.

Було так чудово й гарно і що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дівчина, що не мала собі пари й не була нікому рівна.

– Я тобі перстінь приніс, що купив на Петра в місті! – сказав він і витягнув його із-за ременя. Відтак засунув його їй на палець.

– Тримайся мене, Анно, як я піду! – промовив поважно. – А я тобі також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весілля!

– Ти не повернеш скоро, Михайле! – сказала й зітхнула.

– Чого зітхаєш? Не зітхай! Не смути мені ще більше серця, я й так із жалю землі не виджу. Дома не виджу нічого, крім сліз. Мама заєдно плаче, а тато зітхає мовчки. Я все собі гадав, що воно не прийде до того.

– Я се знала, Михайле! Я чула, як пан і пані говорили, що нічого не поможе, що ти будеш мусити свій час відслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата і твою маму. Я лиш перед своєю мамою боюся і перед братом. Вони все грозять мені сусідом…

Вона урвала і притулила, як перше, голову до його грудей. Він мовчав хвилину, погладжуючи наново її голову ніжно, а відтак сказав:

– Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На Різдвяні свята дістану, може, відпустку і приїду. У мене є надія, що все буде добре. Дотримай лиш мені слова, а як я верну з війська живий, тоді не буду боятися твоєї мами, ні твого брата.

– А твої родичі, Михайле? – спитала вона і, піднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очі.

Він здвигнув плечима й усміхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала би самої королівни, але він мав те пересвідчення в серці, що здобуде її для себе. А батько його знов дуже любив його, і коли батько пристане на те, мати мусить пристати.

– Ти тим не журися! Оставай лише надальше у пані й будь мені вірна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре.

Вона почала тихо плакати.

Він запримітив се.

– Тепер уже плачеш! Я ж іще не пішов і не вмер! Пожди ще з плачем! – потішав її, а тим часом огорнуло й його якесь почуття смутку. – Поцілуй мене радше ще раз!

Він обняв її пестливо рукою й підняв їй голову.

Тут вона схаменулася.

– Я мушу вже йти! – сказала полохливо, пригладжуючи собі волосся. – Я забарилася! Боже мій! Що там скажуть? А я цілком забулася! Скажу, що в Онуфрія забарилася. А там, у Докії, вже спустили з ланця великого пса, а мені прийдеться минати її хату.

Вона підняла одною рукою з землі кошик із грибами, а другою обняла ще раз його шию.

– Будь здоров, Михайле; добраніч і приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися і слова не зломлю. Вже най буде, як буде!

– Може, чей, не застрілять мене! – жартував він вимушено. – А коли мене й поцілить яка куля, то, може, не загину відразу. Я міцний, і недурно кажуть, що я як той медвідь. Сава вимовляється все тим, коли не хоче мішки з насінням виносити на під. «У тебе плечі, як у медведя, – каже він, – неси ти!»

Вона ступила вперед і подалася вперед.

– Я вже йду, Михайле, вже пізно!

– Я тебе підведу!

– Ми не маємо тут обоє місця, бачиш? Стежка така вузька, а що мені з того, як ти будеш іти за мною?

– То я піду вперед тебе! – відповів він весело.

– Так я не буду видіти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видіти твоє лице.

– То я буду йти побіч тебе.

– То хіба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти!

– Ще й ослабнеш з того! – сказав він із здержуваним усміхом, і вона усміхнулася.

– Потолочимо колосся! – сказала вже цілком лагідно й щасливо, погладжуючи пестливо рукою тяжке золотисте колосся, між яким тепер темнів високий блават [77]77
  Блават —волошки.


[Закрыть]! – А се ж гріх, воно таке гарне!

– Так іди ти вперед мене! – промовив він. – Нехай тебе добре затямлю! Коли піду вже геть звідси, буду між чужими й сам чужий, як буду на варті стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обоє нашим полем – буду гадати – ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Відтак ти обернешся й усміхнешся до мене, а я поцілую тебе…

У тій хвилі вона подалась у ході з жахом о один ступінь назад. Заєць біг житом і перебіг блискавкою стежку близько її ніг. Вона розсміялася.

– Бодай же тебе! Як же я злякалася!

– Бо ти дівчина! – відповів він із легким глумом у голосі. – Я ловлю їх, як мухи!

Десь у гущавині жита обізвалася знову перепелиця.

Вона станула мимоволі і заслухалася.

– Перепелиця підпілітькає, – сказала майже побожно, – а сверщки галасують, мов наймити.

– Бо ніч ясна; вони люблять місячні ночі. Галасом своїм заповнюють тишину, мов цітками! – відповів півголосом.

Обоє звернулися назад до місяця і дивилися хвилину в освітлену, виразну і лагідну далечінь і назад – на ту стежку, якою йшли.

Перед ними простиралися лани, пишні й багаті, місцями знижуючися, а місцями здіймаючися у лагідні згір'я. Вони мов збивалися коло лісових оаз, що темним тлом стояли позад ланів.

– Усе спить, – сказала вона шепотом, неначе боялася голоснішим гомоном збудити що-небудь у природі. І справді. Здавалось, що все вокруги спало. Високе буйне збіжжя, білі, сріблисті ниви гречки, а далі струнка понура кукурудза. Легка імла, що тут і там знімалася прозорими серпанками над поодинокими місцями піль, здавалося, оберігала дрімучу ростину в тихім сні.

Малий лісок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у теміні, а над усім здіймалось ясне, величаво-високе небо з своїм блискотом зірок і м'яким срібним світлом місяця, що безгомінно пронизало темінь літньої ночі і творило з неї пречудовий, тихий, своєрідний світ.

Обоє мовчали.

Вони все ще стояли, звернені назад проти місяця і проти тої сторони, з якої вона вертала.

Вона дивилася довгу хвилю в далечінь, неначе забула про себе, так витріщилася туди. Нараз заблис переполох, її очі розплющилися широко.

– Михайле! – обізвалася раптом і боязко. – Дивися, видиш?

– Що таке? – спитав.

– Іди очима назад тою стежкою, якою я прийшла…

– Ну, і що ж?

– Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як він он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землі? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лісок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цілком докладно. Дивися на малу стайню коло бурдея, на плоті висить довге пасмо білого полотна.

– Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке?

– А тепер дивися! Кусень від бурдея направо відділений багнистою левадою, де все застрягають коні возом, як вивозять скошений той рогіз; тепер гуляє там шматами легка імла, на крок звідти лежить панський лісок. Він тепер дрімає, видиш?

– Чому б не видів? – спитав на те зчудовано на її дивні допити. – Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лісок веселий, мов хлопець.

– Так, веселий, як хлопець! – повторила майже механічно. – Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти «сусідній» ліс, що чепить позаду багнистої левади межи бурдеєм і веселим хлопчиськом? Таємний і страшний, видиш ти? Він віддалений добрий кусень від вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се «сусідній» ліс! – додала, чудно зворушена, майже нетерпеливо, і в її голосі пробився несказанний біль, і мов слізьми затремтіло.

– Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама… Я страшенно боюся… дерева такі темні… воно так страшно… я не знаю… я не знаю…

Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко отворені, майже витріщені очі від того лісу не зводячи, неначе мала візію [78]78
  Візія – видіння.


[Закрыть], держалась одною рукою його і, здавалося, була всіма змислами [79]79
  3мисли – чуття.


[Закрыть]там, у далечині, коло згаданого лісу.

– Все… воно мені… так… коли… я там… – говорила розірвано й боязко. – Коли дивлюсь… туди. А… нині… де воно так ясно… дивися… як ясно… напрочуд… ясно… Звідти іде щось!! – скричала нараз несамовито в дикім переляку. – На тебе й на мене!..

Кинулася до нього судорожно і, мов ослонюючи його, обхопилась його бурливо руками і притиснулася лицем до нього. Слід за тим попала в конвульсивний плач, що його приводить із собою лиш несподіваний, несамовитий перестрах.

Майже в тій самій хвилі обвів і він її руками. Його пройняло холодом, волосся стануло йому дубом. Тримав її міцно, притиснувши до себе, і витріщився гострим поглядом в указаний напрям. Він не боявся і не бачив нічого. Його бурдей, до якого мав небавом вертатися, лежав спокоєм повитий і справді, мов скулена старенька в намітці, ослонений ззаду густою деревиною, а там далі, направо, за багнистою левадою, на тлі, де здіймалися легкі прозорі імли й неначе на границі другого села, лежав сам для себе «сусідський» ліс. Чужий, невеличкий і лиш рідко побережниками звідуваний. Неначе добро без властителя, де кождий міг ограбувати дерево й доволі часто ограбував, так лежав він.

Він знав його аж надто добре. Зрубував там у нім часом сухе гілля, кілля до плота й переводив не одну ніч в його глибині. Але тепер не бачив нічого. Йому й не впало там нічого в очі. Ні вднину, ні вночі, і вона мала, певно, лиш пустий привид.

– Ти дівчина, – успокоював її рівним голосом, але наглий переполох, який перейшов від неї на нього, дзвенів ще й у його голосі, – і тому боїшся! Перехрестися! Бог з нами, і я проведу тебе аж додому. Там нема нічого, і тобі лиш щось привиділося. То була мряка.

– Се не була мряка! Воно летіло крізь мряку! – говорила розірвано і хлипаючи, піднімаючи на хвилю голову й дивлячись йому переконуюче й заразом з докором в обличчя. – Воно летіло… на мене… і на… тебе!

Нараз урвала. Завернула звільна, неначе невидимою, зростаючою міццю силувана, голову знов просто в синявий, освітлений напрям, де на полях, що знижувалися, темнілися тепер оази лісів… Дивилась туди хвилю вигребущими, заляканими очима, з болісно зморщеними бровами, не звертаючи ні погляду, ні голови ані на хвилиночку від того місця. Нараз обхопила пальцями його рам'я міцніше. Почала мов у болю стогнати, а відтак легко зойкати: – Вже знов… вже знов… – а відтак скричала, як перше, з несамовитим перестрахом. – Знов летить!

Він пірвав її з собою.

Вона плакала голосно, а він смертельно перелякався.

– Ходи! – кликнув, хрестячися та дзвонячи зубами. – Тут нечисте місце! Ходи! – І, піднявши з землі гриби, що вона в перестраху опустила, обвів її рукою й потягнув дальше.

Ішли, притулившись тісно одне до одного, між високим збіжжям.

Вона утирала очі рукавом, оглядаючись раз по раз боязко поза себе, перемагаючи все наново напливаючий плач, і йшла послушно за ним, коли місцями мусив сам ступати вузькою стежкою.

– Не вертай сею дорогою! – просила благаючим голосом і притискаючи його руку до себе. – Я боюся!

– Мені не станеться нічого, голубко! – відповів рівним, поважним тоном. – Мені не страшно! Я не боюся!

– Тут щось нечисте… на тебе й на мене, Михайле, – промовила в розірваних реченнях, тулячись тісніше до нього. – Я се виділа тепер!

– Що ти таке виділа?

– Щось страшного, не знаю напевно що! Щось престрашного… закривавлені, вогняні шмати… з двома розжареними, несамовитими очима, що зближались до нас у шаленій скорості. І так скоро, як воно летіло до нас ураз із лісом, так само скоро зникло. Боже, що се могло бути?!

Його пройняла дрож, і він перехрестився. Був забобонний, як батько й мати, як взагалі більша часть люду його села.

– Місячні ночі все таке з собою приводять! – сказав опісля в поучнім тоні, щоб вона успокоїлася. – Але воно не може хрещеному чоловікові заподіяти лиха! Ади, там недалеко панського дому, де виїжджається вже з толоки на дорогу, коло малого яру, яким можна найборше дістатися до нашої хати з толоки. Там також нечисте місце! Завжди, як місяць вповні, показується там великий чорний пес. Той пес гуляє на одному місці і не пропустить жодного чоловіка дальше, доки не схоче. Ні за що в світі не пропустить!

– Ти видів його? – спитала боязко.

– Ні! Я ні, але старий Петро казав, що бачив його раз! Він вертав – оповідав одного разу – пізно з села додому! Ніч була ясна й місячна, як нині. Він ішов сам. Чим ближче доходив до того місця, тим більше ослабав у колінах. І нараз станув перед ним величезний пес із огняними очима і витріщився на нього. Він і собі вилупив очі на нього. А коли відтак здіймив руку, щоб перехреститися, пес зник, а він, знаєш, він лежить, як сніп, на землі!.. Вже пізно по опівночі прийшов до себе, здіймився з землі й поволікся додому. Казав, що ще три дні по тім чув слабість у колінах із страху. – Воно вже так буває! – докінчив кріпшим голосом, – і в таких хвилях треба все лише про хрест пам'ятати, треба зараз перехреститися. Відтак не видиться вже ніколи нічого!

– А я забула про хрест, Михайле! – сказала вже відважно і спокійніше й усміхнулася, мов дитя, з вогкими ще від сліз очима, неначе відкриваючи щось нового, – і тому виділа я те ще раз. Але тепер буду вже все пам'ятати про хрест, – і, сказавши се, перехрестилася побожно, склонившися глибоко до землі. Відтак обізвалася, відітхнувши: – Тепер я вже не боюся! А нині так ясно, що можна б цітки збирати! Але ще нема півночі! А я таки страшно перепудилася! – завернула вона на попередній предмет. – І що се могло таке бути, що я бачила? Що се могло таке бути? І ніби знаю, що воно було, а прецінь не знаю!

– Не згадуй! – обізвався він щиро. – Нехай воно від нас щезає!

– Нехай щезає! – повторила поважно, а по хвилі додала: – Зі всього я лиш припізнилася! Пані наказувала не бавитися допізна, а я якраз забавилася [80]80
  Забавитися – забаритися.


[Закрыть]! Ходім швидше, Михайле! Дома будуть мене ще потрібувати!

І прискорили мовчки кроки. Ішли все ще вузенькою стежкою полем, та лиш уже тепер високою кукурудзою. Шовкове листя її неначе шепотом відзивалося до них, коли одно або друге, переходячи повз струнких ростин, десь-не-десь діткнулися або й відпирали її зі стежки руками. По недовгім часі спинилися недалеко білої хати Докії, а заразом коло дороги, що вела до панського дому. Тут обняв він її.

– Поцілуй мене тут ще раз, зозулько! – просив ніжно. – Далі не піду з тобою, бо люди будуть видіти! Не треба тепер!

– Не треба, не треба! – відповіла живо, обнімаючи його тісно за шию.

– Бог вилить! – закинув півголосом і поцілував чисті її уста.

– Лиш Бог один видить! – відповіла з цілої душі, відтак розсталися.

Вона пішла, а він остався ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою дорогою, а відтак як минула білу хату Докії, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерічка, так ішла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей.

Він чув себе вповні щасливим. Вона його любила й хотіла на нього ждати і… буде його жінкою.

Відтак перехрестився і пішов назад стежкою, що вела в ясно освічений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрімаючи, закутаний у синяво-сріблисту мряку й вижидав його з отвертими дверима і двома дрібними, проти місяця зверненими, тепер ясно-блискучими віконцями…