355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ольга Кобылянская » Земля (збірник) » Текст книги (страница 13)
Земля (збірник)
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 23:45

Текст книги "Земля (збірник)"


Автор книги: Ольга Кобылянская



сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)

З чигаючим поглядом у чорних блискучих очах надходила молода дівчина, мов кітка, безшелесно до сидячої над шитвом похиленої Анни. Анна відчувала чимраз більше близькість надходячої, одначе удавала, немовби не бачила її. Її гнівало се, що буде приневолена говорити з он тою, як її називав Михайло, молодою «відьмою», відповідати на всякі її допити; вона ж була славна з своєї хитрості і витривалості у виграбуванні всяких новин. Опинилася врешті коло неї.

– Боже помагай, Анно! – промовила підхлібним голосом.

– Дякувать! – відповіла Анна. – Куди дорога?

– До Єлисаветки Онуфрійової. Маю принести собі взірець до ґердану, що хочу висиляти на храм. А що ти робиш?

Анна почулася в душі враженою тиканням несимпатичної дівчини. Вони були вправді в однаковім віці, але що Рахіра взагалі не тішилася доброю славою і звикла була чути про неї лише легковажні слова, так тепер подразнила її інтимність, що мусила відповісти їй доволі сердито:

– Роблю те, що видиш!

– Шиєш весільну сорочку? – сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра.

– Може, й весільну! – відповіла Анна коротко.

Рахіра помовчала хвилину. Відтак кинулася до іншої тактики. Підняла одну ногу вперед себе і поглянула на неї журливо.

– Перескакуючи он той шанець, я так роздерла собі ногу на терні, що ледве можу далі йти. Мушу трохи сісти! – сказала в зовсім іншій модуляції голосу.

– Сідай! – пробуркотіла Анна, окинувши її збоку похмурим поглядом. Відчула. Тепер лише сама цікавість прикувала її біля неї.

Рахіра усіла й дивилася якийсь час мовчки, як Анна то впихала, то витягала голку в полотно.

– Для кого оця сорочка? Се мужеська?

– Так.

– Се тонке полотно! З такого шиються весільні сорочки!

Анна не обзивалася.

– Я тобі всього добра з душі рада, Анно, – тягнула вона живо далі, – ти маєш велику гризоту! Коли твоє весілля?

Анна почервоніла.

– Коли мій милий захоче! – відповіла змішана.

– А жінки в селі гомонять, що він уже тебе покинув і має другу!

Аннин голос задрижав.

– Так! Хто ж се каже?

– Одна жінка казала мені! Так казала: «Якби Анна була розумна та не затаювала всього, то він був би її мусив узяти, а так вона мовчить, якби боялася свойого права, тим часом він собі другу найшов, а з неї лише дзвони пустив. Хто її візьме з дитиною? Хто схоче чужу дитину годувати? За яке право, за який довг?» От так казала та жінка.

Анна задрижала з жалю й обиди.

– Та вже вона побачить, хто такий мене візьме! – відповіла, глибоко зворушена. – Нехай не журиться мною! Я вже собі дам раду; нехай другі себе пильнують!

– Се і я їй сказала, – тягла Рахіра гладко далі, – але вона ще доложила: «Анна, – каже, – робить сором і хлопцям, бо в наше село приходять люди із сусідніх сіл у свати, та що собі подумають? Скажуть, що у нас такі хлопці, що збавляють дівчат, а відтак на сміх їх пускають. Не приймуть у своє село. Все сватав кождий дівчину, як таке лучалося. Кождий ішов до панотця, покаявся, панотець насварили і звінчали, а тут? Сором, та й сором!»

Рахіра вп'ялила свої блискучі очі вигребуще в лице противниці і, помовчавши хвилину, додала:

– А відтак ще сказала: «Я б була від Анни всього надіялася, але вже такого стиду мамі і братові наробити, де брат хоче в порядного ґазди засватати дочку, то, ану, де і хто таке чув? Тепер нехай іде до жидів на службу!»

Тут Анна підняла голову. Була цілком біла. Її очі стемніли аж вчорне, і несказанна погорда і ненависть пробилися в них.

– Ти! – просила вона. – Чого ти прийшла сюди й під'їдаєш мене твоїми мельдунками? Іди собі геть, звідки прийшла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що люди про тебе розказують!

Рахіра зірвалася миттю на рівні ноги. Витріщивши свої круглі очі широко на Анну, мовчала хвилинку… Та лише недовгу хвилинку. В слідуючім уже моменті урвалася нитка її терпеливості і чисто градом посипалося їй з уст:

– Ти… ти… ти знаєш, що люди про мене розказують? Ти, що в тебе шкіра на плечах самими синцями вкрита, ти, що завтра будеш милостині від людей просити? Ти знаєш, що люди про мене розказують? Агій на твою голову, що таке знаєш? Ану, кажи зараз, най почую! – кликнула без віддиху з непоборканими рухами. – Лише не бреши, як Івонічина Сойка коло бурдея, а кажи правду!

– Хочеш знати що? – відповіла вже й собі роз'ярена Анна. – Зараз тобі скажу. Ти, кажуть, така злодійка, як твій тато, і не страшно тобі перед жодним гріхом, як йому. Ти дала Саві матригунів та й розволочила його за собою, як теля на мотузку, що він не слухає ні тата, ні мами, ні нікого. Так. Ти гадаєш, що про се ніхто не знає? Га? Ти гадаєш, що він тебе засватає і ти будеш розводитися на Івонікових ґрунтах? Зараз-таки! – розсміялася вона на ціле горло, потрясаючи головою в якійсь розбурханій бутності. – На се почекаєш ти ще трохи! Таких ґаздинь, як ти, Івоніка на своїх ґрунтах не потрібує! Злодійських невісток та чарівниць він не потрібує, на те можеш спуститися. І нічого тобі не поможе, ані твоя матригуна, ані твої різні ворожбитства, а мене не маєш шпигати, бо тобі до вінчання також не вільно вінка брати, се всі знають, а Сава тебе не засватає! Впрочім…

Вона хотіла ще щось доказати, та Рахіра опинилася вже близько неї, відсапуючи широко випнятими грудьми. Вона взялася попід боки і кричала:

– То він тебе засватає, га?

– Мене ні, але й тебе ні. Івоніка і Марія ніколи на те не дозволять! Я знаю! – кликнула Анна дрижачим голосом із цілковито збліднілим лицем.

Се було найгірше, чим можна було вразити Рахіру, і перед чим жахалася, мов перед їдовитим шпиганням голки, її очі заіскрилися недобре, одначе й вона розреготалася, як перед хвилею Анна, на ціле горло.

– Мене Сава не засватає, кажеш, – спитала вона, – і ти се знаєш? Він тобі казав? Можеш забожитися? А хто пішле до тебе сватів, ти, покойова на ласці, коли ти так усе добре знаєш? Котрий з багацьких синів? Чи, може, собі вибереш, котрого схочеш? Їх у тебе стільки, що перстенів у багачки на пальцях. А може, ти вже вибрала та забула, як його на ім'я охрестили, та й через те лишишся з сивою косою? Може, се старий Петро, що сидить у своєї сестри на ласці, як ти тепер, а може, се Сава тебе візьме, як не мене? Га? Або, може, візьмеш його брата Михайла? Він буде, може, колись двірником, хвалився раз перед Савою, то й ти будеш попри нього пані двірничка. Старий Івоніка і Марія відчинять двері заздалегідь перед тобою, а й в куми можеш їх запросити… – і, не докінчивши речення, розреготалася наново на ціле горло.

На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружинах. Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши їй дико п'ястуком.

– Ая, ая, абись знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала! – процідила білими устами й погаслим голосом. – А заки він стане двірником і відділить тобі твою партику, я тобі її дам від себе.

Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молодої дівчини, і голосний відляск пішов воздухом.

Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками на Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила її майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад.

– А як Михайло буде двірником, – кликнула беззвучним голосом, – а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із села, як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хочеш! Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшла?

Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, що, пасучися, віддалився трохи від давнього місця.

Рахіра не пішла за нею.

Вона боялася тої роз'юшеної постаті й тих сильних п'ястуків, яких силу щойно спізнала.

Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи раз по раз п'ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутально грубі і обидливі слова.

– Чекай, чекай! – кінчила кожде нове речення зневаги якимсь співучим голосом. – Попам'ятаєш ти ще оце! Попам'ятаєш ти ще, хто така Рахіра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знаю, чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще до того з торбами! Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай!

Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільно-нескорим кроком із нещасного місця назад.

Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком противну сторону на пашу й уже ані разу не оглянулася більше. Їй стало цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почуття, що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі вже здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чула лише, що їй тепер добре…

* * *

Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердана. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому.

XV

Того вечора зайшов Сава до Рахіри, і так пересиділи обоє до опівночі.

Ніч була ясна й тиха; вони сиділи на призьбі, говорячи та сперечаючися.

Вона була страшенно зворушена, і її круглі очі прискали раз по раз іскрами. Оповідала йому приключку з Анною, може, по раз шостий, і все наново наказувала йому віддати їй, Анні, «партику», інакше грозила:

– I не подивлюсь у той бік, де йдеш: очі тобі видряпаю, як приступиш на крок до мене!

Він обіцяв їй твердими словами покарати Анну. Був сам так глибоко обурений образою, заподіяною дівчині, що товк від часу до часу п'ястуком по призьбі, неначе мстався вже на неприятельці, одначе се не вдовольняло дівчини.

– Та коли почастуєш її? – допитувалася нетерпеливо. – І як се зробиш? Я б се хотіла знати, – найліпше, я б таки хотіла десь заховатися і дивитися, як ти частуватимеш двірничку!

– Не журися тим! – відповів він глумливо, з похмурим поглядом у своїх сталевих очах, що ніколи не спочивали. – Се вже моя річ. Я почастую її, де подиблю, на полі або й на дорозі. Відтак нехай іде до суду й подає мене.

– Колись, як вона сидітиме сама в полі при товарі, без свідків.

– Тепер зараз я сього не можу зробити, бо вона буде зважлива, – додав, – але трохи пізніше, як уже й сама забуде. Я піду на наше поле… а наше поле об межу з Докіїним ланом, і там охрещу її. Зайду до неї цілком тихо, так, якби хотів спитатися, чи вона не має при собі глечика з водою, та й стану перед нею. Стану перед нею, – тягнув дальше нараз з обличчям зовсім зміненим, неначеб переживав у дійсності сцену, яку малював саме словами, – і буду на неї дивитися. Відтак спитаюся: «Слухай, Анно, хто така Рахіра? Хто вижене її з села?» А відтак почастую її поличниками то вправо, то вліво, що земля зігнеться під її ногами та й в очах почорніє. А відтак спитаюся її: «Відки ти знаєш, що Сава Івонікового Федорчука не засватає Рахіри? Відки ти знаєш, що вона відьма та й дає йому матригуни? Виділа ти те та й маєш на те свідків?» Потім промине їй вже охота чіпати тебе та й називати відьмою, не бійся. Не прийде охота й тоді, як Михайло стане двірником, а вона його жінкою. Спустися лише на мене, лиши мені те.

Він зблід страшенно й предивно під час тих небагатьох слів. Його очі зайнялися чудним блиском, збільшилися незвичайно і стали зимні, мов лід. Все те стояло у дивному контрасті до його ніжних, дитинячих черт. Його груди піднімалися й опадали, а він сопів, неначеб що лиш напружився тяжко при фізичній праці. Вона вхопила його за руку і глянула вдоволено на нього.

– Ти… як ти оце зробиш… як ти оце зробиш… – вона ледве могла промовляти з повздержаної утіхи, – то я не знаю що… Інакше я б і їй, і Докії, і всім тим, хто ховають ту гаспиду в себе, запалила хату над головою. Бігме, Саво, що запалила би!

Він обіцяв ще раз сповнити своє слово, і вона вкінці успокоїлася. Пізніше всунулася безшелесно в хату, де старі спали, і винесла тютюн і пляшку з горівкою.

– Тепер напийся! – прошептала вдоволено й підсунула йому під рот трунок. Сама усіла на землю, підібгавши під себе ноги на орієнтальний лад, і напихала люльку. Се був для неї найкращий момент, найбільше пожадана хвилина. Курила радо, до пристрасті, але не сміла того робити інакше, як тайком, бо мати била її за се, а вона боялася глуму людей. Ні одна дівчина в селі не курила, се було лише у циганів звичаєм, а вона не хотіла уходити за циганку. Ніяким способом, ні за що в світі… Супротивлялася тому з цілою амбіцією своєї дикої, неуговканої вдачі. Але так, уночі, коли вони сиділи на самоті й ні одна людська душа не доторкалася їх, могла собі поступати до вподоби.

І він любив, коли вона курила, бавився тим, мов забавкою. Купив їй сам у поблизькім містечку, що притикало до їхнього села, люльку, й любувалися в тишині незрадливої ночі оцею приємністю.

А що тепер були дні гарячі, то вона ходила лише в сорочці підперезана. І так сиділа й тепер у його ногах. Густе неподатне волосся спадало їй дрібними кучерями на чоло, а коротка груба коса теліпалась при скорих рухах її голови по плечах, мов жива. Курячи, гляділа ненастанно на Саву. Припала до нього цілою пристрасною своєю душею. Тішилася, бачачи, що справила йому приємність принесеним трунком, що він оживився ним і став говірливий. Іноді й побоювалася його. Та все, коли трохи попив, було легше дібратися до нього або випросити що-небудь у нього. Ніч була така ясна, круг них виднілися всі предмети так докладно, що можна було з легкістю виразно почислити дрібне листя вишневих дерев, що здіймалися довкола нужденної хатини. З темної зелені малого яринового садка визначувалися стрункі білі мальви гучним ростом угору, а їх білі цвіти, здавалося, в деяких хвилях немов блідніли між густим листям у магічнім сяєві місяця. Зі східної сторони хатини, десь за садком, закричала смутно, переразливим голосом сова. Рахіра зачула се.

– Хтось умре! – сказала сухо, звертаючи свої блискучі очі в ту сторону, звідки дався почути віщий оклик. – Звідки вона кричить?

Він здвигнув плечима.

Оклик повторився і, як уже тепер здавалося, зовсім в їхньому сусідстві.

– Агі, се таки близько коло нас! – кликнула.

– Боїшся? – спитав він і глянув поважно на неї.

– Ні.

– Не бійся, ти не вмреш!

Вона всміхнулася і показала свої білі, блискучі зуби.

– Най мої вороги гинуть! – сказала.

По хвилині, під час якої мовчали обоє, обізвалася:

– Не скажеш-таки нічого старим про се? А я б їм таки навмисне все розповіла. Нехай потішаться трохи, як чорною годиною. Я їм не до вподоби, то, може, вона приросте їм до серця!

Але він похитав головою. У нього прокинулася інша думка. Він хотів собі се заховати. Воно могло йому колись пізніше ліпше придатися. Колись і проти самого Михайла стати в пригоді. До того хотів колись Михайла захопити з дівчиною і вже тоді… Його очі засяли, як передше, зимним блиском, що чимраз більше ріс, погойдалися по землі від одного предмета до другого, і він замовк. По якімсь часі спер голову в руки, а ті на коліна, втопив очі в землю і промовив:

– Сього року має тато прекрасну пшеницю! Саме та, на котру я сам орав і котру до кінця досівав!

Вона виймила на хвилину люльку з-помежи зубів і спитала:

– Та й що?

– Ніщо! Але та земля, на якій ми сього року ту пшеницю сіяли, дуже добра! Всі наші ґрунти дуже добрі! Земля товста така та красна, що хоч що посій, то все пишно виросте!

– Се ти вперше знаєш? – спитала вона із легким глумом. – Ціле село знає, що ґрунти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, мабуть, ліпші.

– Я се й перше знав! – відповів він звільна і все задумчиво. – Але відколи Михайло пішов, знаю се ще ліпше. Як чоловік сам сіє, сам оре, сам сапає, – спізнає все ліпше. Але той кусник – він лежить недалеко від бурдея і від нього найближче до цісарського гостинця – я б його дуже хотів мати. Я б собі хотів там поставити хату. Але, – додав, сумніваючися, – чи мені його тато дасть? І Михайло казав раз, що там було би дуже добре поставити хату. Навкруги мали би ми свої ґрунти. До дороги близько, в бурдею не буде можна все сидіти. Ми оба не зможемо в бурдею сидіти.

– Старий не дасть тобі того лану! – закинула рішучим тоном Рахіра.

Він не відповів.

– Старий не дасть тобі його! – повторила вона роздразнено. – Він дасть його Михайлові, а як уже дасть, то захоче, аби ти мене покинув…

Очевидно, він мав ті самі слова на устах, бо докинув так само нетерпеливо й роздразнено:

– Він зараз зачне говорити про гріх і скаже, що з гріхом на душі чоловік ніколи хісна з землі не здобуде, та й таке інше. Я знаю! Я вже наперед знаю…

Вона гляділа вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним у неділю до церкви. Всі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж миналися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових ґрунтах! Вона, Рахіра!

Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя. Прилягла до нього цілою своєю ненаситною, гарячою вдачею, з цілим голодом молодої дикої натури, що, зіллявшись ще і з іншим життям в одно, ніяк не могла розстатися хоч би й у думці від неї і всіх об'яв і вимог, які її за собою потягали.

В погоні за удержанням того її грубого, уявою вимріяного щастя деморалізувалася несвідомо чимраз більше, не жахаючися ніяких, хоч би найпідліших, учинків для заспокоєння своїх бажань.

Так, як вона собі уявляла, як думала та як хотіла, – мусило статися. Інакше й не могло воно бути. Він хотів її, вона хотіла його, він мав дістати землю від родичів, а все інше майже не існувало для неї.

– Ти! – вирвалося нараз нетерпеливо із її уст. – Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?..

– Та й я маю ще до війська йти! – відповів похмуро. – Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!

– І тебе? Таже вже Михайла відібрали?

– Та так, але я мушу за себе служити! – сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:

– А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?

– Авжеж!

– А ти б конче мусив?

– Гадаєш, ні? Тоді тим більше!

– Чому тим більше?

– Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?

– Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? – спитала.

– Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають!

Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму.

По якійсь хвильці спитала:

– А як воно буває, як дома є лише один син?

– Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: «Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити».

Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:

– Як Михайло прийде, то ти будеш мусив йти. А за-ким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю. – Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав… Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.

– Та я не мушу йти до війська, – сказав.

– Але ж ти сам казав, що мусиш іти…

– Я відріжу собі один палець… або ні – то ти мені даси щось від твоєї тітки з М. – яке зілля, якийсь трунок, щоби мене на той час звалило… Я стану марний, і мене не відберуть. Я не боюся жовнірства, – додав з притиском, – але я не хочу служити. Я там буду волочитися зо два-три роки з ґвером, а за той час утрачу найліпшу землю. Мені лише про землю ходить, лише про землю. Все інше мені байдуже. Нас є двоє на ту землю: маємо однаково й добру і слабу дістати.

– В тебе таке саме право, як у нього! – потвердила вона лакомо.

– Таке саме, а може, ще й більше!

Замовкли обоє. Так сиділи якийсь час. Згодом запіяв когут. Було по півночі. Він прокинувся зі своїх гадок, хотів піднятися з місця, але вона вхопила його за руку й затримала.

– Лишися вже тут оцю ніч, – промовила півголосом. – Дома не будеш ліпше спати, як тут.

Він усів на місці, не сказавши ні слова, і обняв її рукою за шию. Вона прошептала йому кілька пестливих слів до вуха і притулилася до нього, мов ласиця, одначе він не всидів довго. Нараз устав, неначе на якийсь внутрішній приказ, неначе його гнало звідсіля щось геть, і, відсунувши її руки від себе, піднявся живо з місця. Його очі почали за чимось то сюди, то туди блукати, а відтак спинилися на пляшці з горівкою. Станув.

– Є ще тут що? – спитав.

А відтак, відкривши ще трохи трунку, приложив пляшку до уст і випив усе до останньої краплі…

– А тепер уже йду! – сказав.

Вона встала за ним, простягнувшися коло нього безшелесно, мов кітка, і випровадила його аж до перелазу. Опісля подали собі руки.

– Не забудь за Анну! – пригадала вона ще востаннє.

– Не бійся! – відповів, усміхаючись. Але той усміх споганив його ніжні дитинячі черти до крайності…

* * *

«Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я її забуду!» – думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея.

«Побожна! Полізла з мамою на прощу, скавуліла перед усіма іконами, понесла світло та гроші, а тепер – ади! – як кертиці [128]128
  Кертиця – кріт.


[Закрыть]
, як борсуки лізли десь під землю, аби їх ніхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх!!»

Ціле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом відчув він велике вдоволення й несказанну злорадність. Тато й мама докоряли йому за його зносини з Рахірою, мов за проступок, називали найтяжчим гріхом, набивали вуха від рана до вечора прерізними осторогами та грізьбою, що нічого від них не дістане, а он тут пішов старший, звів дурну наймичку й хотів їм у хату ніби невістку впровадити…

Був би майже вголос розсміявся, такою смішною видалася йому оця ціла справа в тій хвилі. «Капітан», як його мати іноді називала, будучий «двірник»!

«Так, таки так! Мама! – говорив у нім якийсь голос дальше. – Вона вже отворить очі і сплесне в ручечки, як довідається про те. Буде вже мати собі потіху».

Одначе його серце не сміялось довго. При спогаді про матір замовкло і схолодніло в його душі. Знав. Так як мати не припустить ніколи в хату Анни за невістку, так не прийме й Рахіри ніколи до себе. Ніколи!

Неначе вовчиця, кинеться до нього й буде відривати його від дівчини, коли прийде вже до шлюбу. Відчув інстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбі за його щастя. Ні батько, ні Михайло, ні люди, ніхто інший – лише вона одна! Одна-однісінька вона.

Мимоволі збилися його руки в п'ястуки.

– Мамо! мамо! – просичав ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п'ястуки. Всюди стрічав її. Всюди було її повно! Здавалося, був би її здавив, так дуже станула йому нараз в дорозі й з такою свідомою ненавистю згадав її в ту хвилину.

Його груди піднялися із внутрішнього зворушення й ніздрі задрижали. Був страшний в оцій хвилі. Якби була Марійка його тепер побачила, була б без сумніву сказала: «Тепер він знов якийсь без ладу!» До того гризла й мучила його вічна тривога, що не дістане ніякої землі. Почув себе неначе відкиненим, неначе без вартості й відчув, що не може бути без землі… Але і без Рахіри не міг лишитися.

«Рахіра – або земля!..» – сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме. Всі закутки хати відзивалися до нього, як станув лише на порозі дому. Ба навіть і сама земля мала лише ті одні слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збіжжя, шелестіла кукурудза, перемінялося все в те одно: «Рахіра – або земля!»

Се випивало його кров і виводило з рівноваги. Під час тих двох років, коли був приневолений служити їй удвоє стільки, вона прикувала його до себе більше, як батько й мати.

А Рахіра знов говорила: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?»

І справді, з чого їм жити?

А її покинути не приходило йому навіть на думку, не снило навіть. Попросту – не міг бути без неї. Його чоло зморщилося хмарно.

«Рахіра – або земля?..»

А відтак сказав у нім голос виразно й голосно: «А чому не одно й друге?»

Так, чому ж не одно й друге?

«І одно, й друге!» – заспівало в нім, і він почув нараз вдоволення, немов був уже в посіданні одного й другого дорогого скарбу.

Так, обоїх! Се вистарчало йому. Він лише сього хотів. Се був початок і кінець його мрій і бажань. Оце власне. І сього хотів він усіми нервами свойого єства, хотів до кінця свого життя. Бажав сього свідомо й несвідомо, лише жив і дихав тим…

* * *

Ішов іще полем до бурдея. Ніч була така ясна й лагідна, така тиха, неначе хотіла розійтися в лагідності і красі. Десь-не-десь стояло мовчки, не шевелячися, не жате ще збіжжя, дрижала роса на колоссі, або товпилися один по однім снопи в кланях [129]129
  Клани – полукіпок.


[Закрыть]
, кидаючи відсторонь велику неповоротку тінь коло себе.

Він ішов у напрямі поля, тою самою стежкою, що знижалася, мов котел, що колись ішли нею Анна з Михайлом. Його позір спинився на бурдеї і деревині, що обдавала його темною тінню, а відтак мимоволі на «сусіднім» ліску.

Він лежав так темно й густо, так спокійно, неначеб ждав на кого. Все оставав однаковий і поважний. Хлопець успокоївся, поглянувши на нього, й інші образки заповнили його душу. Звідти він часто крав дрова. Там зрубав він одного разу цілого дубка і спродав жидові, і до сеї днини не знав про се ніхто, іншим разом украв татові два штублі [130]130
  Штублі – колоди.


[Закрыть]
, спрятав там і знов спродав жидові, і тато на те не прийшов. А знов раз, саме в середині літа, забрав мамі кусень полотна, що білилося, закопав там – і ніхто й не писнув за ним.

Він був там певніший, як дома. Сей ліс ставав йому не раз у пригоді, не був далеко від бурдея, а що найліпше – все, що в лісі роблено, не було гріхом. Чи вкрасти що, чи крадене заховати, чи чинити там добре або зле – се все не було там гріхом. Уже як ліс кінчився, як лишилася остання деревина за спиною і чоловік ступив на рівне, чисте поле, так лишився за ним і всякий гріх, і він був свобідним, чистим, як передше…

Прискорив кроки.

Побачив зайця, як той гнав уперед нього конюшиною високими скоками. Він мусив його дістати.

Ніч була така місячна й тиха, все спало, і ніхто не перешкодить йому вбити звіра. В бурдеї мав пишну батькову стрільбу, що ніколи не хибила, а вбивала на місці. Так мав би що понести завтра до жида на Гоппляцу. Жиди самі дичини не їдять, але вони скуповують її для панів до міста.

Он там виринув він знову із конюшини, темний і зграбний. Піднявся на задніх лапах і стеріг вухами. Саме аж просилося гримнути в нього… Він не йшов уже з бурдея, а біг. Забув уже й землю, й Рахіру, і вся вага, що тяжіла йому ще перед хвилею на душі, була неначе здута; він відчував і знав лише одно: того звіра он там він мусив спалити. Його гнало до того, неначе мусив се зробити за всяку ціну, неначе мав тим відзискати всю рівновагу свойого єства.

Легкі, імлисті постаті, що висіли недвижно перед «сусіднім» лісом над вогкою, багнистою левадою, здавалося, ворушилися, оживлялися й незамітно усувалися з місця. Здавалося, зливалися ніжно в одну масу і, здіймаючися побідно вгору, мостили, приманюючи таємничими рухами, дорогу до темної, вижидаючої глибини лісу.

Одна звізда на небі найшла своє місце невигідним і замінила його. Величезним лукуватим розмахом кинулася в простір і спинилася срібною мерехтячою точкою на противнім місці безкрайого голубого неба.

Одиноко й опущено лежав бурдей напереді горстки тих лісових дерев, що збилися до купи садовини, а його два дрібні віконця вилискувалися щиро до ясного місяця і до широкої площини, що розлилася перед ним.

Стара Сойка, здавалося, мала лихий сон. По довгім вештанню з одного кута свого обійстя в інше сіла й завила, її голова була сим разом спущена до землі, а її виття повне болісних, зловіщих вібрацій.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю