Текст книги "Земля"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

XIII

Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на великодні свята.

– Мама та, брат не будуть над тобою стільки збиткуватися, – казав їй, – а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм!

На те вона усміхнулася.

– Вже най би так, як ти кажеш.

– А мама та й брат що казали, як ти пішла від них? – спитав. Обоє знаходилися в поповім городі. Вона чистила стежки, а він, перескочивши невисокий тин, лежав у цілій своїй довготі на землі, щоб його здалека ніхто з хати не заздрів.

– Та що! – відповіла. – Мама казала, що я її знати не хочу, а брат – що я стріляю за якимсь голодником, та як коли мене з ним переловить, то поб'є, що попам'ятаю його. «Ти, – каже, – даєш йому всі крейцари на тютюн, чи чорт знає на що, а мене та й тих, що тебе вигодували, знати не хочеш». Не вірить, – додала, – що панотець мало платить. Каже: «Я колись прийду та розвідаюся, ти, мудрагельнице панська!»

Михайло зморщив чоло і збив кулак.

– Гай, гай, – погрозив похмуро, – коби він лише коли мені в руки не попався. Я добрий, доки добрий, але нехай ніхто мене не зачіпає, бо в мене кулак тяжкий.

– А я вже волю за менше служити, та й у панотця, та й тут у селі, ніж десь у жида або в німця, та й не снити, коли ти прийдеш.

– Чекай, чекай! Дасть бог, усе мине! Тоді будемо інакше в трубу грати! – потішав, притім вийняв цілого лева з кишені та й простягнув із ним до неї руку. – На, сховай собі! Сховай собі або купи, що хочеш! Се я собі при війську ушпарував для тебе. Хотів тобі хустку купити, але не ставало. То вже купи ти собі сама, коли захочеш.

Вона не хотіла прийняти.

– Або я вже не годна собі заробити на хустку? – боронилася. – Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!

Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози.

– Анно. Анно!. – говорив щирим, неголосним голосом. – Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? – Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.

Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.

– Кажи що! – просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз'ясненими очима.

– Та що казати, Михайлику? – відповіла вона. – Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, як би мені щось душу підгризало! Щодня. тоді раз. а тоді раз. не раз аж плачу! Не раз прямо так, як би мені хто казав: «Так має все бути!»

Він сплюнув крізь зуби.

– Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!

– Не можна, Михайле! – сказала вона поважно. – Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!

Він махнув рукою.

– Ет, звик! – сказав. – Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай боже, смерті. Якби я знав, що маю загинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!

– Без тата й мами на чужині! – додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.

– Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають.

Вона зітхнула глибоко.

– Ей боже добрий!. День перед тим, заки я сюди приїхав, – тягнув він далі, – саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного раза як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся там. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако [98]98
  Чако – головний убір в австрійській армії.


[Закрыть]та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугілля. Я все мусив дивитися на ту труну.

«Вайльо, яка вже чорна! – гадав я все собі. – Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! – гадав я. – Та й я можу!»

– Іди, йди! Не говори такого! – зганила його дівчина з переляком. – Ще в лиху годину скажеш!

– «Гей, то буде твоя мамка радуватися, – гадав я собі, – як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!» – тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.

– А вона не знала, що він був слабий? – спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.

– Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» – казав. Врешті, він хотів тепер іти на урльоп та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», – говорив заодно, сарака.

– Сарака!

– Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла. Геть без пам'яті була, такий жаль!

– Мамині очі добачили його смерть за плечима! – обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе.

– Та й таки добре знала, що не увидить його більше!

– А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!

Обоє замовкли.

– Я лиш того боюся! – обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання, – А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він.

Знов урвав.

– Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще сам перебути, – почав знов. – Такий мені довгий здається та нудний!

– Та й мені! – повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.

В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.

– Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже – гай, гай! – аж свиснув на потвердження своїх слів.

– Якби ти мав там умерти, Михайле, – обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства, – то я не знаю, що би тоді було! Не дай боже, Михайле! Михайле, не дай боже!

Він усміхнувся.

– Якби я се знав, то скорше приволікся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже бог святий кликав перед суд.

Знов замовкли.

– Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана, – обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. – Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.

– Так кажуть, – повторив задумчиво Михайло. – Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожурилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.

– Мама таки хоче найбільше через тебе йти, – сказала Анна, а відтак додала – А може, й через Саву, аби покинув Рахіру.

Тут Михайло підвів журливо брови вгору.

– Ой, той Сава, той Сава, – сказав він протяжно, – він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора ввечір трактую його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: «Брате, – кажу, – Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?» Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі позеленіли й засвітилися, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіка напасти, і зойкнув: «Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрі!» – та й увалив собі кулаком по коліні. По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадав, йому й до голови не приходить. Я йому не казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів [99]99
  Матригуни – чар-зілля.


[Закрыть]дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здурів ще.

– Вона й на мене недобра! – обізвалася Анна. – Від часу, як виділа, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: «Лизунка!» А як я оглянулася і хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо за паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся.

– Лиши біду, нехай щезає від тебе! – радив спокійно хлопець, сплюнувши далеко від себе. – Нема з ким говорити!

– Нема! – відповіла вона слухняно.

Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татові, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне.

– Вже мовчім і далі, як мовчали досі! – радив він. – Мама розповість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре!

При розлуці наказував:

– Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу!

А вона сказала поважно, що «добре».

Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: «Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!»

Чомусь мало так бути, бог знає! Вже здавна. здавна. здавна вже. Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі в них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху і усміху надальше.

XIV

Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, яr звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирипували хати.

Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може, таки ще добре з рік.

Тепер мала його в себе, мов у гостях. На різдво, на Великдень і на святу неділю. І так, як тішилася ним, коли приходив, так і сумувала, як відходив.

– Прийшов, розорав серце й пішов! – жалувалася перед своїми двома білоголовими старенькими сусідками, що приходили її опісля потішати, а до нього говорила, прощаючися: – Ідеш, синку, і не застанеш мене, може, вже більше, як повернеш!

Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці.

Вижидала того дня, мов сходу сонця. Коби лише бог святий допоміг, аби перебув щасливо ті маневри. Мав їх відбувати в іншім краю через три неділі. Там-того року не пішло йому на них щасливо. Як хотіла йти до святого Івана, просто тягнуло її туди піти й помолитися, аби перебув їх щасливо, та й не вспіла. Кілька день перед святим Іваном станула, не хотячи, на залізні граблі і пробила собі ногу. Мусила більше як тиждень бідувати та штигулькати з палицею, заки нога загоїлася. З призьби каліка мусила придивлятись, як Домніка або інші добрі люди сповняли за неї ту абу сю роботу. Як було їй пішком іти в таку дорогу, як до Сучави? А навіть хоч би й залізницею? Як би була там перебилася між стільки народом?

Не йшла. А Івоніка також не міг із дому віддалятися. Робота всюди кипіла. Саме під час жнива припадало. Він лише що до їди забігав до хати, а так, то все день у день пересиджував у бурдею і в полі. Жнива й покоси розпочалися, і кожний день приводив із собою свіжу, наглячу роботу. Ніяк було йому йти на прощу. Та й, мабуть, тому не відбув хлопець щасливо маневрів.

Саме як відбувалися, царювала тяжка спека. Марширували до Галичини. Маршируючи одного разу через село, спинилися тут на відпочинок.

«Все кинулося до води, – оповідав опісля Михайло, прибувши додому на відпустку. – Я гинув за водою. Ми посивіли з пороху, почорніли зі спеки. Ми марширували з ранку від третьої-четвертої до другої по обіді, а все рівниною, все полем, все у спеці так, що з нас лише піт ллявся.

Як же по такім марші в такій спеці опинилися в одному селі – хто б не кинувся за водою?

Все гуртом пігнало до керниці. І я кинувся до неї. Гинув за водою. Ви ще не знаєте, як то хочеться пити під час маневрів. Гірше, як у нас у жнива. Сто раз гірше.

Я стиснувся між інших, аби зарвати крапельку води, та й і не снилось мені, що мало мене подибати за кілька хвиль.

Не хотячи, штурхнув я одного лейтнанта, що враз із нами тиснувся до води. Та й скоїлося.

Він оглянувся. Доки жити буду, не забуду його очей, чорних, великих, як спалахнули іскрами, і його лиця, що від спеки і злості почервоніло та туй-туй кров'ю не заллялося.

Він оглянувся, кажу, та й витягнув мене з гурту. Тут потряс мною з цілої сили, а відтак як всадить мені кулаком межи очі – боже! Всадив мені межи очі кулаком, а відтак в ніс, а відтак тарахнув ще по губах. Так мене справив, що потім камрати не пізнали. Кров мене обілляла, і я стратив світ з-перед очей. Вже як мені потім було, лише бог один знає та й я. Голова боліла, аж лускала, а ще в такій спеці! Лице запухло, аж скривилося, боже! Син нашого пана, що був тоді також на маневрах, той молоденький, що лише рік служив, радив, аби я замельдувався хорим, але я не міг сього зробити. В доктора я був би мусив сказати, що мені є, хто мене так справив, а я сього не хотів робити. Той лейтнант мусив би був прийти перед капітана, що був добрий пан і за такі речі тяжко карав, і я собі гадав, що най уже йому бог заплатить за мене. Та й хто б мені, врешті, був заручив, що він за мою скаргу не пімстився б на мені? І як ще мене зганьбив, та й що я міг зробити? Що такий простий рекрут значить? Їх так багато, так багато, кажу, що коли один загине, то й сліду по нім нема. А всі вони мусять стояти послухом перед старшими. Дарма що ті старшують і кулаком, і збиткуванням. Панич радив, мабуть, добре, та я вже махнув на все рукою. Нехай його судить лиха година, як він мене за мою провину осудив тоді! Я плакав, як дитина, і качався в гарячці по землі, аж інші термосили. Я проклинав. Боже, як я вже проклинав, але відтак, як настав поранок, я все-таки підвівся та й поволікся дальше. Бог мене не опустив. Я і то перебув. Декотрі з моїх камратів похорувалися зі спеки і мусили лишитися, а один німець помер, сарака, таки під час маневрів. Також зі спеки.»

Таке лучилося хлопцеві під час тамтих маневрів, бо не могла, як задумала, за нього помолитися, так зате сього року вона ходила на прощу до святого Івана. Ходила. Дала панотцям на чотирнадцять службів божих. Сім службів за Михайла, а сім за Саву. Нехай їм на щастя вийдуть. Вона молилася з цілої душі за свої діти, понесла святому, що могла. Меду, полотна, рушників і свічок, а навіть і один гарний скорцик (килимок) в додатку.

Тепер ожидала своєї дитини за пару неділь. А по тому. по оцих двох місяцях відпустки мав відтак лише ще кілька місяців служити і потім уже навсе вертався додому. Зітхала і дивилася очима, що сміялися, кудись вперед себе в далечінь. Бог добрий дає всього діждатися. Але ж бо й молилася!. Їй здавалося, що коли лише вступила в церковне подвір'я, між високі старі мури, то опинилася тут коло самого бога святого. А вже коли опинилася посеред церкви, запахи зілля та кадила так і тягнули до бога.

І скільки побожних було тутки! Хорих, нещасних, калік і темних. і все клячіло [100]100
  Клячіти – стояти навколішках.


[Закрыть], все цілувало святу землю, все молилося й приносило дари. Гуртом із ними молилася й вона. І Анна ходила з нею. Як смерть бліда увійшла до церкви. Не сказала ні словечка. Відтак кинулася на землю. та лежала майже з годину, молилася і била поклони, неначе мала назавсіди зі світом розпрощатися.

Тоді вона любувалася нею і думала: «Ади, яка побожна, як молиться», – але потім усе вийшло наверх. Показалося, чому в неї було таке нечисте сумління. Всі дізналися. Ціле село знало.

Анна мала стати матір'ю. Як? Що? Ніхто нічого не знав. Вона до нічого не хотіла признатися. Скільки й допитувано в неї, скільки намовлювано, грожено – все надармо. Мовчала, як камінь.

І вгадати було годі.

Вона ніколи з хлопцями не товаришувала, а на танці майже ніколи не заходила. Була тиха й працьовита, держалася від усіх здалеку, а нещастя спинилося біля неї. Се був недобрий з роду, що пхнув її в таку тяжку годину, але й вона не була добра.

Так їй того треба було. І вона справді пірнула в тяжке горе. У панотця вимовлено їй службу, а додому не сміла показуватися. Там її до крові збито, коли не могла вже затаїти нещастя. А коли просилася, аби мати лишила її при собі, то викинули з хати. Навіть речей, що їх мала дома і яких відтак домагалася, не дали їй, а сперли її грубими словами.

І не доста на тім. Скільки разів здибали її брат або мати, стільки разів діставала від них поличника.

– Чи на оце я тебе вигодувала? – кричала стара на ціле горло, хоч би й серед дороги, а брат, бувший драгун, лише затискав зуби і мовчки бив у лице. – Оце маєш за гонор, що мені ти справила, – сичав, – за гонор!

Найгірше гнівало їх, що не хотіла признатися, хто мав бути батьком дитини. Бризкали найгрубішими словами в лице, підсували найбрудніші вчинки.

Ходила бліда, зі змарнілими щоками і з очима, як голодна собака! – як приповідала Домніка. А що трималася завсіди здалека від усіх, як убога дівчина, не зносилася ближче ні з дівчатами, ні з іншими газдинями, то не мала між жінками майже жодної для себе прихильної душі, що була б заступилася за неї в її горі.

Лише одна була їй прихильніша, як усі інші. Се була Докія. Вона прийняла її до себе за щастя і за здоров'я, за поману своєї доньки, що плакала за мамою майже не щодня, відколи опустила її хату і стала під розкази свекрухи й чоловіка, якого, щоправда, не дуже й любила. Докія, отже, забрала її до себе і обіцяла не покидати в тяжкій годині.

Василь запивався тепер, як і перше. Петро ходив на роботу, і його тижнями не було дома, а вона гарувала сама всім дома. До того, ослабла ще більше від часу, як донька пішла від неї; і вона не могла завсіди удержати всього сама своїми руками в відповіднім ладі. Тому, з огляду на свою неміч, на доньку і з самого милосердя над нещастям молодої дівчини, мусив найтися і для неї кутичок у її хаті і найшовся-таки.

Вона одна знала про тайну дівчини. Дівчина призналась їй, але благала майже на колінах, аби вона не зрадила її. Перед ніким, ніким. Михайло сам усе скаже. Прийде час, і він сам скаже. Так урадили.

– Як хочеш, доньцю, – відповіла жінка, – але чи се тобі на добре вийде?

– Добре, добре, – впевняла дівчина.

– Ну, може, й твоя правда! – сказала повна задуми і поваги Докія. – Що твоє має бути, того не візьме тобі ніхто, чи буде хто про се знати, чи ні. То вже правда. Ми з Івонікою задумували звінчати Михайла з Парасинкою; поля наші споювалися разом, неначеб земля сама бажала того, та й ади, що з того? Старий хотів. Марійка хотіла, я хотіла, молоді були б хотіли, але бог не хотів. Усе буде так, як що має бути.

В душі думала ще інакше. Мала те святе переконання, що старі Михайлові ніколи не приймуть такої бідної невістки, як оця нещасна дівчина, їм ніколи не припадала інша до вподоби, крім Парасинки, а хоч би наостанку старий Івоніка пристав на такий вибір сина – він був чоловік добрий і щирий, як кавалок хліба, – то зате Марія не попустить від свого ні за що на світі.

Вона неначе чула, як стара нарікає: «На моїй гірко заробленій землі маю жебрацькі діти годувати? Що вона має? От тоту дранку, що її покриває? Мій син потрібуе ґаздині й потрібує землі!»

Але вона не зраджувала дівчині нічого зі своїх думок, не хотіла вбивати її надії. Її положення було й без того гірке, невідрадне.

Так зажила Анна в Докії, працюючи і ховаючися перед людськими очима. Числила дні до повороту Михайла, а з тим і дні злиднів і горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому і тут остатися два або, може, й три місяці. На святого Михайла мав говорити з татом і мамою.

При війську казав йому один молодий дячок, що його патрон, святий Михайло, се дуже могучий і важний святий і що дуже добре всякі важні справи розпочинати або кінчати в день святого патрона.

Оцей великий день припадав на двадцять першого. Саме тепер було посередині серпня. До приходу Михайлового було ще добрих чотири чи шість неділь. Одначе час скоро збігав. Збіжжя звозилося з поля, тут і там косилося ще дещо – і праця не уставала.

Її головна праця була: носити робітникам харч у поле, доглядати товарний на стернях, поїти її і шити. Вона шила гарно і скоро (се мусила їй сама зависть признати), і завдяки протекції Докії діставала від деяких ґаздинь роботу, і капнув за те десь-не-десь дрібний гріш у руку.

Одного разу пересиджувала Анна знов із товаром у полі й шила. Сиділа під якоюсь самітною деревиною, під деревиною, що її колись на знак межі засадив хтось он тут, і шила якусь чужу мужеську сорочку. Її уста склалися мимоволі до суму, а на лиці малювалася турбота. Переживала дійсно гіркі дні. Вчора переказувала їй мама через старого Петра, аби забігла додому, бо має їй щось важного переказати. А вона знала, чого мама від неї хоче і що її там жде, коли піде.

Не хотіла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є і нажене.

«Як знаєш для чужих робити, то знаєш і гроші прятати!» – були звичайні її докірливі слова, а відтак наступала обида.

Але їй було вже доволі того. Вже не ставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайності ослабленою. Не могла не раз і кусника хліба проковтнути, хоч голод так і не переставав їй дошкулювати, А все через гризоту і плачі. З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію.

– Адіть, адітьі – розводилася перед Докією. – У святого Івана чинилася така божа, неначеб не дивилася в житті на що інше, як на святі ікони, а тепер показалося, що їй було в голові!

Докія боронила її, а врешті, хто годен усі язики в обмові застановити? До того, Домніка причинювалася чимало до роздразнення тої жінки проти неї. Так, бодай, впевняла її Докія.

– Аби позір від себе відвернути, обмовляє інших, – говорила, – гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службі у жида. (Тут сплюнула). Я лише дивуюся, що Марійка тримає з нею компанію. Се така хитрунка й шахрайка, якої світ не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Віддалася за боввана, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього понашахровувала. Вже й обі вдовиці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, дивуються не рад її лакомству до всього, та проте язиком своїм обмотає кожного, як павутина, і здобуває на свій бік.

Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця.

«Коби хоч він тут був! – мовляла чимало разів до свого серця. – Коби хоч він тут був, усе було б інакше! Нехай би й мовчав, ще й цілий рік нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був!»

– Ти не посмієш мені на ніщо покласти, як будеш моєю ґаздинею! – говорив їй пестливо, коли приходив іноді на пару день на відпустку додому, і вона жалувалася, що тут або там уривається з праці. – Я тебе буду як у дзеркалі тримати.

Плакала за кожним разом, коли згадувала оці його слова. Говорив усе так, що мусила плакати. Такий був любий. І тому любила вона його так. тому мала таке серце для нього. була би вибрала те серце для нього. Вона боролася. лише бог один знає, як вона боролася. а наостанку не змогла. Та й так. Обтерла шитвом очі, що зайшли великими сльозами, і затиснула губи. Відтак підняла похилену голову і позирнула на товар, що пасся. Був тут, недалеко неї. Тримався все вкупі й пасся пильно, її погляд полинув дальше понад стерню, там, де поля незамітно знімалися в легкий котел, і спинився мимоволі на них. Там збилася в купу зелена густа деревинка, дрібна оаза; а коло неї, мов низьке гніздо, білівся бурдей. Бурдей Михайлів. А там далі зеленіли ліси. «Сусідній» і малий панський. Несказанний смуток защемів у її грудях. Вона згадала той вечір, коли Михайло говорив із нею перший раз, що її візьме за жінку, і як відтак злякалася перед «сусіднім». Вона всміхнулася смутно. Чого було тоді лякатися? Перед чим? От, дурна була! Він був коло неї, вона була як та птаха вільна, вони йшли удвох разом. Надворі було ясно, тихо, і чого було лякатися? Що то було проти оцього тепер?

Вона зітхнула. Аж тепер було чого лякатися. Над нею збиткувалися, глумилися з неї, її гнала рідна мама і рідний брат із хати, прогнали зі служби, де працювала щиро, спочинку ніколи не мала, а проте її ніхто не жалував. Щастя, що була ще годна робити. Ніяк не годилося сидіти на ласці з заложеними руками. Аби знала, що з ніг колись упаде, не закладе ніколи рук.

Але, може, бог допоможе їй, що вона колись Докії за її добре серце віддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честі, як вони собі думають. Покаже, покаже. І вона й він покажуть. Докія стала для неї рідною матір'ю, а старий Петро – де-де був уже її брат коли для неї такий, як він! Ніколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив і булку від Мендля з Гоппляцу для неї.

– Їж, сарако, – говорив і втискав на силу булку в руку, коли вона соромилася взяти. – їж, небого. Тільки добра твойого, що з'їси!

Вона все підозрівала його, що він знає про її тайну від Докії, але мала заразом те пересвідчення, що він їм ні в чім не пошкодить. Умів сварити й лаяти на цілу хату могучим своїм голосом, зривав ним усіх з ніг, непокоїв сусідів, а робітників, коли надзирав їх у полі або коло стодоли, держав мов кліщами при роботі, та проте був він добрий і щирий, а серцем м'який, мов той справедливий шовк. Вона прала йому білля, передаючи його білим як сніг, і виконувала насліпо всі його прикази в господарстві.

Василь мало журився нею. Йому було байдуже, чи вона була тут, чи ні; ба було майже догідно. Коли він не раз по цілих днях пересиджував у Мендля на Гоппляцу за столом, Докія все-таки не бувала цілком сама дома.

Днина була гаряча, і до заходу сонця було ще далеко. Великий мотиль літав плавучим, кокетним польотом у поблизькості дівчини, сідаючи то тут, то там на хвилину коло неї, неначеб бажав, щоби вона подивляла його оксамитну, темну красу. Польові коники дзикотіли в стерні неустанно й оживляли мило тишину, що розлягалася далеко-широко округ неї на полях. Трохи оподалік від неї, на сусіднім загоні, накладали два чоловіки снопи на фіру, а врешті, було безлюдно в її окруженні.

Нараз спонукало її щось підвести погляд від шитва. Якесь прикре почуття перешибло її від голови до ніг. Вона стала вразлива останніми часами. Проти неї взялася звідкись, неначеб із землі виринула, Рахіра і зближалася живим кроком чимраз більше. Вона мусила на неї поглянути. Вони обі зналися лише переходом, не говорили ніколи з собою довше, як кілька хвилин, та проте не почували до себе взаємно ніяких приятельських почувань.

Рахіра не любила Анни, бо та не вдавалася з нею ніколи в балаканку, що молода цікава циганка над усе любила, та й ще за те, що вона сказала їй одного разу прямо в очі перед іншими дівчатами:

«Чому ти не розчешешся? Твоя голова розпатлана, як вивернений киптар!» А всі присутні дівчата реготалися весело. Сього не могла вона їй ніколи забути. А Рахіра була Анні немила, бо чула про неї від Докії і Михайла, а переважно від осіб, нею найбільше шановних і люблених, – саме пусте.

Окрім того, знала, що Рахіра була хитра, мов лисиця, цікава до обурення і що – як зачула останнім часом – тішилася її горем.

«Вона уникала в неділі танців на Гоппляцу, літала понад конюшиною, доки не вернула з медком на ніжках», – глумилася перед Савою, а Сава розповів іншим хлопцям; зачув се і старий Петро та приніс додому.

З того вийшло, що між ними прокинулася неприязнь і ворохобила тайком тут і там молоду напівдику кров. Рахіра йшла до доньки старого Лопати, в лісок, з якою мала вічно інтереси задля ціток і ґерданів, а що далеко й широко не було нічого такого, що могло б викликати в її лакомній душі глибоку увагу, то, побачивши дівчину при товарі, порішила без вагання задержатися на часок коло неї і побалакати з нею. Може бути – думала – вдасться їй он тут на самоті видобути з неї тайну, що саме тепер була для всіх жінок і дівчат найцікавішим предметом, а дальша доля поважної дівчини неабияким предметом балакань і вгадування. Кожна з них була б над усе бажала бути тою першою, яка б дізналася щось певне про героя в Аннинім житті і роз'яснила цілу таємничу загадку, що всіх мов за ніс водила.

«Як бджола в потемки будує стінку, так і вона зачинялася перед людьми та тче свою долю!» – говорили одностайно білоголові сусіди Маріїні, дві вдовиці старухи, і здвигали байдужно плечима, їх одних уже ніщо не цікавило, хоч би Домніка або Марія не знати що розказували.