Текст книги "Він і вона"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

(Вона, ще в плащі і капелюсі, сидить, задумана, на софі). Слава богу, що те все вже минуло! Ох! Як же мені було тяжко йти! Чоловік, справді, щось таке, що його треба побороти... Як то він казав? «Сю недугу поборемо напевно». Він сказав се так по-доброму і так щиро, що я йому вірю. Все наново мушу застановлятися над його словами. Отже, я ще можу жити! (Ховає з пристрасним рухом лице в подушку софки). Жити!... жити!..

Чому я така зворушена? Чому щось співає в мені, а поміж то втискається насилу образ... Але ні, се ж лише нерви... Ті ненависні, безумні нерви.

* * *

(Він, другого дня). Так. Я вже сказав їй своє. Вона була в парку, я приступив до неї і дав розмові такий оборот, що міг сказати, що хотів. Відтак сказав я, що маю до неї одну просьбу.

Яку? – вона дуже здивувалася.

Таку просьбу, щоб вона позволила мені назначити самому гонорар, коли вилічу її вже зовсім.

Вона поблідла, мов сніг, і, розуміється, не зрозуміла мене.

Се (так баламутив я), що вона мені принесла, годі прийняти. Нехай не питає, чому; я вже такий дивак і т. д.

Вона відповіла ледве чутно і в уриваних реченнях, що не хотіла мене тим уразити і що прецінь без того не могла прийти. Се зрозумів я. Kurz und gut, [28]28
  – Коротше кажучи (нім.).


[Закрыть] ся справа вже злагоджена, і я вдоволений цілковито. Вона – прегарна істота. Скільки чистого, непорочного чуття! Я при ній немов зміняюся... Такий ангел! Ну, я вже кажу: просто з неба злетівший ангел, і навіть – не німкеня! Вже що правда, то – не гріх: така женщина – то, справді, прегарна істота.

Вона не їде до Цюріха. Не може покинути хоровиту матір саму, а крім того, не має грошей. Чи з наших дівчат сказала б се котра так одверто і любо? Певно, що ні. Сказала б скорше: Mama erlaubt es nicht. [29]29
  – Мама не дозволяє (нім.).


[Закрыть] Коли виздоровіє цілком,– казала,– тоді й подумає над тим. Давно було це її найгарячішим бажанням, але тепер нема в неї сил. Розуміється, я відраджував їй такий намір. Was zum Kuckuck, [30]30
  – Що за чорт (нім.).


[Закрыть] що за лихо з тою Швейцарією? А то і вона! Коли згадаю те все, то вискочив би зі шкіри та розбив усі ті ідеї поступу «на прах»!

* * *

(Вона у себе, сидить при фортеп'яні, сперта о спинку крісла, викликує лівою рукою поодинокі тони й неначе вслухається в них). Пообіддя було прегарне, лагідне... таке справдішнє, поезією переткане, осіннє сонячне пообіддя. Щось кращого не можна собі уявити... В алеї, обсадженій густо липами, здибала я його.

Не знаю... він такий дивний... ні, властиво не дивний, але такий... сказати б... він знає все. Я, що не мішаюся так легко, мішаюся при нім. (Усміхається сумовито). Цілком так, начеб у мене була нечиста совість. Чи се, може, тому, що він чоловікові немов аж у глибину душі заглядає? А відтак його очі! Я не знаю... але вони такі жаркі... палять так страшно... о, страшно! Ні, тепер уже я нічого не знаю...

В його поведінні зі мною є стільки лагідності й щирості! (Усміхається, як перше). Неначеб я була яка пташка або щось подібне. І я йому вдячна. Перед ним я й покорилась би.

* * *

(Він у себе). Нині говорили ми знов з собою, і вона була така сама мила і гарна; говорили ми і про її народ. При тім засіяли її очі, і вона немов оживилася. Кількома словами розповіла мені історію свого народу, його барвну минувшину, коли ще не знав ні польського, ні російського гнету. Як на Русі були свої князі... як українці-русини були народом свобідним... на чолі відважне козацтво... «В наших народних піснях (оповідала) заховалася історія наша, заховалося наше горе і щастя. Впрочім, вона змішана з історією москалів та поляків, і тому великий світ не знає про нас майже нічого». Поляків ненавидить щирою ненавистю, і коли поясняла мені їх поступування з руським народом, очі її горіли неприязним жаром. Я розумів її. Впрочім, хто вміє ненавидіти, той уміє і любити. Правду сказавши, між нашим жіноцтвом нема такого патріотизму, як у слов'янських жінок.

Її ненависть до поляків розумію. Що вони нетолерантні і лицемірники, се знана річ. При тім грають вони роль мучеників і звуть себе «упавшими греками». Schӧnes Hellenentum das, die «polnische Wirtschaft»! [31]31
  – Гарний це еллінізм, «польське господарство»! (Нім.)


[Закрыть] – нема що казати. Впрочім, і я не маю причини боготворити їх. Одного разу їхав я з двома дамами в однім coupe. [32]32
  – Купе (фр.).


[Закрыть] Обі розмовляли з собою по-французьки, забавлялися дуже добре. Я сидів мовчки, французка спитала польку, чи вона говорить по-німецьки, а тая, закопиливши уста, відповіла: «По-німецьки говорять лиш собаки!» Якби мені коли був хто розповідав таке, я був би не повірив йому, але я чув се власними ушима. Шкода, що то не був мужчина! Їй-богу, я був би визвав його на поєдинок. А так що буду з дамою починати? І я сказав лише до свого серця, як каже десь Заратустра: «Блискавице моєї мудрості, випали їй очі!»

Висідаючи, сказав я їй по-французьки кілька слів, котрих вона ніколи не забуде...

* * *

(Він у себе, цілком змінений, дуже поважний і дразливий). Що се таке? Три тижні приходила точно, а тепер уже не показується. Сього я не можу стерпіти і не стерплю! Ха-ха! Лікар не може жити без пацієнтки, а вона? Їй поліпшилось уже, приміром, хрипка уступилася вже зовсім, але ж вона знає, що не є ще цілком здорова.

(По хвилі задуми). Вона має щось против мене, не говорить майже нічого, а на сміх, про котрий споминала раз, що Заратустра назвав його «святим», забула зовсім, Стала нервова і змарніла. Очевидно, терпить. Ну, а вже я! Herr Gott! Herr Gott! Дураком був я ще перед шістьма тижнями, хлопцем був я!

(Люто). Може, цей московський страхопуд сказав їй що на мене? Він має привілей ходити в дім її родичів, він не є лікарем. Або, може, занедужала її мати? Вона ж для неї живе! Та ні! Тоді була б мені просто о тім спімнула,– вже настільки стали ми товаришами. Першого тижня оповідала мені стільки, особливо в парку, де я виходив їй назустріч, а тепер... і там її не видати вже цілий тиждень, хоч погода не була ніколи така гарна, як тепер. Коли вона завтра не прийде сюди або до парку, то піду до неї додому й скажу їй усе!

Тепер я вже знаю, що мені нема без неї життя, що моя сила без неї є нічим, що без неї не можу жити! О Заратустро, Заратустро! «Чоловік – то щось таке, що його треба побороти!» – кажеш ти. Я відчуваю, що ти правду кажеш. Чоловік – то щось таке, що його перемагається: лиш не знаю, чи доконче треба його побороти?

* * *

(Вона лежить на софі нерухомо, з лицем, зверненим до стіни). Як він мене нищить, а хотів мене вилічити! Не можу до нього йти. Я люблю його; я того свідома. Боюся з ним стрічатися, бо... ха-ха! найшла причину, чому мішаюся при нім. Я люблю його! Ах! Тепер знаю сама по собі, що можна – як каже німець у прегарній пісні – належати до таких, що гинуть, коли люблять!..

Се не казка. Я відчуваю, як любов підтинає мої сили. Деякі остаються при тім здорові і рум'яні, інші знов плачуть, зітхають і потішаються, а я стала поважна і втомлена...

І він став іншим. Чому ж би то? Став тихий і поважний і лякається мене. Коли приходжу, а він отвирає мені двері (чи він бачить, як я надходжу?), зворушується страшенно. Таке зворушення можна зрозуміти лиш тоді, коли його бачиться. І власне – те розуміння, те розуміння! Відтак замовкаємо обоє, щось тяжко в серці перемогти. Тоді можна лиш дрібними справами займатися, і то все зветься – любов!

Вона поважна, як смерть.

Те, що я маю його завсігди перед душею, то чудова річ. Тепер нема для мене ні будуччини, ні минувшини; лиш одно є,– що я люблю його! Коли бачу його вже здалека, в тій хвилі зміняюся. Се є те могуче щось, що «нищить мене». Я обертаюся і втікаю алеєю, мов та сполохана серна, так що люди уступаються з дороги. І то не трусливість, о боже мій, ні! (В гіркій розпуці). Се – любов! Боюся, щоб не поглянув на мене...

* * *

(Він у себе, надвечором. У коминку горить весело огонь, а він збирається йти до неї). Я стрітив її в одній алеї, в котрій не надіявся ніколи стрітити її. Вона надходила чимраз ближче... а коли підійшла вже цілком близько, побіліла, мов сніг. Те саме відчув і я також у себе. Станувши проти себе, ми не змогли навіть привітатися. Її голос здавався беззвучним. Я споважнів, як перед тим ніколи в житті. Ми знали вже всі свої думки. Вона ледве держалася на ногах, і так сіли ми на першу-ліпшу лавку.

– Чому не приходила? – питаю я її зміненим голосом.

Відповіла, що не могла, а відтак замовкла.

І я мовчав. Опісля взяв я обі її руки і притис їх до свого лиця. Вона вже прецінь знала, що стала мені так несказанно дорогою, хоч я не сказав їй ще того словами.

– Але, проте, чому таки не приходила? – спитав я знов, як перше.

Не могла. Чи я сього не розумію? Вона підупала на силах...– прошептала.

Однак... я її любив, любив! Чи вона сього не знає?

Знає, але се, може, мені лиш так здається...

О ні, тисяч раз ні! Сього ж не можна не знати, коли воно правда!.. Воно є правдою! Я просто нездалий до нічого, коли не бачу її.

Вона також. Вона призналася до того так тихо, що я ледве зачув.

«Ми належимо вже до себе»,– сказав я їй і обняв її.

Вона сполохалася, мов та голубка.

«Сього вона не знає напевно»,– відповіла, звернувши на мене допитливо свої широко отворені непорочні очі.

Чому ж би вона не знала сього напевно? Чи не любить мене?

О, любить, але...

Але?

Любити а належати комусь назавсігди – се щось інше.

«Се одне й те саме,– сказав я.– Де двоє любляться, належать уже до себе, і я саме хочу, щоб вона належала мені».

«Але ж тут іде о се,– закинула вона,– коли ті двоє «належать уже до себе», то чи зможуть вони тому для себе бути завсігди чимсь, поваги й любові гідним? Се в подружжі дуже велика й трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало! І саме вона не є того певна, чи зможе мені назавсігди остатися такою, щоб я міг її найбільше любити й поважати, чого вона бажає всіми силами? І чи я почуваю в собі силу – остатися для неї завсігди наймилішим і поваги найгіднішим? Тоді стало б наше подружжя тим прегарним відношенням, що визначає людину...»

Сказавши се, обняла моє рам'я і притиснула до нього своє лице.

Ніколи в житті не забуду я сеї хвилі.

Я обіцяв їй все, чого бажала. Я відчуваю, що коли додержу сеї обіцянки, не остануся лиш для неї «поваги гідним». Я ж розумію, що вона хотіла сказати тими словами.

Вона б хотіла, щоб я став якимсь «вищим» чоловіком – Übermensch!..

І так вона вже моя суджена: її родичі знають вже про се, і я йду тепер до неї на чай.