Текст книги "Зимова повість"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

5

– Свобода – це мотузка, намащена милом з двох кінців. Все міняю обліцовку… Лампа… Все… – він почув цей голос, який линув, немов у діжу або десь здалеку, згадав, чітко вирізав з пам'яті: як муха повзла по білій порепаній стіні, і пам'ятав, що тоді він боявся обпектися, а звідти несло жаром; як він дивився зверху донизу, сидячи у когось на руках, – на чоловіка з втягнутими ребрами, запалим животом. Цей чоловік подався якось боком, біла стіна вимаячувала чорний, обстрьобаний светр, а на стіні тріпалася тінь від здоровенної голови, за вікнами – великими і стрільчастими – летів безмежний глибокий простір, а чоловік булькав словами крізь пощерблені, гнилі зуби. І через незліченну товщу років, багато років, поминувши неминучу вічність забутого, йому треба було здогадатися, а швидше пригадати, як той чоловік пішов, скоцюрблений і миршавий, до дверей, а по сволоках, підвіконнях, стелі, стінах, у світлі гасової лампи, – ламалася тінь; через тонни думок, десятки втеч і відсидок тримати незрозумілий образ нещасного, гидкого чоловіка, щоб потім в один день дізнатися, що то був батько, якого він уже пізніше не бачив, – хіба маленька фотокартка людини, більше схожої на вчителя філології.

Він ступав по товченому шклі: запах погарі, смалятини розпирав ніздрі, а він ішов – поверх за поверхом, міняв калейдоскопом думки, і вже наприкінці, зупинившись біля вузького більма вікна, відчиняючи червоні, з облупленою фарбою двері, – зрозумів: його загнано в цей велетенський кам'яний мішок, і єдине, чим може зарадити собі нормальна людина – це втекти; але втікають ті, що здаються, або ті, які ні на що не здатні. А йому лишається – померти. Для нього це і є необхідністю, яка не потребувала доказів, самозречень, запевнень. І то добре, – думав. – Смішно було б прожити серед кам'яних склепів і не померти серед них. Смішно й безглуздо шукати в цьому місті щось роками. Та перед цим йому треба вбити Генерала. Це, єдине, певне, в житті він зробить із задоволенням. Це не буде війна. Це буде зведення особистих рахунків, як і там, у тому вольєрі, коли він слухав переламані пострілами істеричні голоси хлопчаків.

Тож треба те зробити, бо нічого не лишилося, як тільки чекати смерті, в нудній смерті – короткий відпочинок.

Посеред кімнати стояв диван, навколо лежали розкидані бляшанки, в прогнутому шклі вікна, видувалося місто, голубий морок устеляв приміщення, – він сів на диван, пожбурив ногою ковдру, бляшанки проторохкотіли врізнобіч. За вікнами скрипів трамвай, і по кутках лунало громом.

Він прочинив вікно. За стінами туман снував між будинками й ліхтарями. Не поспішаючи, він відшукав плиту, присів і став розламувати стілець – лаковані ніжки неслухняно випорскували з рук. У діда виходило все, дід вмів робити всяку всячину, не те, що його батько – читати книжки, ховатися від урядової міліції, сидіти по божевільнях. Правда, це треба сприймати як само собою зрозуміле – воно є, і це не треба ставити за приклад. Правда, він і такого не може, лише вміє бути один, ні за чим не жаліти і знає, напевне знає, що може кожну хвилину загинути. Еге ж бо, думав, намахана країна, в якій батько боїться бачити сина, а син гордує батьком.

Трамвай виповз із-за пагорба, прокотився у вигнутій шибці. По вулиці цибатий підліток, в кожусі і по-військовому затягнутий паском, тягнув голос. Голос журно виривався і накочувався у сувоях туману:

– Го-о-о-лосуу-у-уу-уй-те-е-е за Генерала-а-а… за Генерала-а-а-а… го-го-о-о-лосуйте за Генерала-ла-ла-ла…

Так, віслючки, голосуйте за Генерала, він зараз друга людина після Всевишнього. Одні не мали Бога, інші прийшли з Богом. Сам чорт ногу зламає.

А будинок старий і добрий. Від будинку завжди надходить заспокоєння: від східців, кручених поручнів, дверних бронзових ручок. Раніше з вікон будинку було видно старовинну вежу. Особливо вночі, коли на вежі, в порожнечі ночі, займалося світло.

Він думав про те, скільки знав Генерала. Напевне, давно, ще тоді, коли той не був Генералом, а ловив кожне сказане більш-менш розумне слово, пхався по тусовках, зазирав у рота і кишені іноземцям, писав недолугі вірші, трактати по переворотах, а трохи пізніше по ресторанах ґвалтував кельнерш. Але щось за ним стояло. Можливо, тінь того, що є зараз. Швидше так. І треба не мати взагалі в голові ні Бога, ні чорта, щоб не вгадати, чим це скінчиться.

Диван зі спущеною на підлогу ковдрою – брунатна підбивка прогнулася, коли він сів, м'яко замуркали пружини, а він повагом опустився, глянув на себе в тріснуте навпіл старовинне люстро, що навпроти, і те, що накотилося на нього в кімнаті Лефа, те, що вдарило в груди, вдавило плечі, – відплинуло, потягнулося слизькими від туману та мокрого снігу вулицями. І він вирішив, що так повинно бути.

Об люстро бився білий аркуш паперу, по кімнаті гуляв протяг, від плити пашіло жаром, і в грубі вибухали ніжки стільця.

Кімнатою пролетів джміль. Це здивувало. Джміль зробив коло, сів на аркуш паперу, що колихався від протягу, і в кімнаті запала тиша. Він почув стукіт власного серця, а потім вирішив, що джмеля відігріло тепло. Ніщо так не руйнується, як ілюзія мертвого міста. Танки ввійдуть, і барикади вибухнуть, але це лайно із закрученими вусами зникне і з'явиться. В якій ролі?

Потім він подумав про Оксану, але нічого не міг згадати, окрім теплої спальні з високою стелею, вираз очей і ще щось таке, яке забувається так швидко, як усе попереднє. Оксана не була першою, як і та жінка, яка приходила до нього, де росли велетенські яблуні, а голуби на світанку билися в шибки протилежного будинку.

Східцями хтось підіймався. Він весь витягнувся, міцніше втягнув ніздрями запах погарі, смалятини. Звідки. Кроки по хвилі врівноважено, спокійно, впевнено наближалися до його кімнати.

Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, – німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.

Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.

– Що, свинопаси, вирішили пробздітися?

– Здоров, – сказав той, що з вип'яченою губою. – На тебе чекає Генерал.

Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.

Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.

– Що йому треба?

– У Генерала не питають, що від нього треба, – сказав другий.

– Да, – він говорив не повертаючи голови, – свинопаси завжди хворіли на манію величі.

– Збирайся.

Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.

Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.

– Поїхали, – промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.

– Свинопас ти, і лишишся свинопасом, – сказав він, коли авто підкочувало до палацу.

– Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.

Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.

Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, – на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.

Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.

Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті – всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:

– А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.

– У-у-у, сволота… – прогудів губатий.

Генерала майже не було видно з-за столу.

– Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. – Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.

– Як ся маєш?…

Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.

– Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.

– О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?

– Не відмовлюся.

– Сідай.

– Тільки вийшов.

– Та перестань.

– На 'кий хрін я тобі здався.

– Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…

Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.

– Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?

– Я дуже радий тебе бачити, – сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.

– Давай вип'ємо, – він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.

– Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.

– Для чого ти мені це говориш – я не беруся рятувати батьківщину.

– Як знати… Як знати… – очі Генерала вигулькнули десь ізсередини.

В кімнату зайшов Леф.

– Пізнаєш? – Генерал добродушно реготнув, потер руки.

– Налий нам коньяку, – наказав Генерал Лефові.

– Я б краще поцідив чифірю, – мляво, немов з тієї сторони кабінету, почув свій голос.

– Ти вільний.

Леф із потупленими очима, в яких нічого не можна прочитати, подався задом, крутнувся балеруном і тихо, як не було, зник.

– Ти здивований?

– Хто хоч раз влазив у таке лайно, як улаштування держави, не може здивуватися. – Він процідив коньяк крізь зуби, але зробив це так швидко, що по миті пожалкував. Додав: – Тільки шкода, бо цей мітив дуже високо.

– Ще коньяку?…

– Давай.

Надворі заскрипіло, подалося назад, ударило луною по стінах, майнуло, розтяглося прозорою страпатою тінню гайвороння.

– Підемо прогуляємося?

Він знав закінчення таких прогулянок: чіплявся поглядом за червоні важкі штори, але погляд не знаходив нічого певного, обтрушувався попелом, тлів на вікнах, і йому нічого не лишилося – зупинитися на обличчі Генерала й усміхнутися.

– Радий тебе бачити… – Генерал говорив у себе, потім штовхнув люстро, що навпроти, і коли воно прочинилося, перед ним простягнувся коридор, знову одноманітно вставлений підсвічниками у людський зріст.

– Хочеш пройтися цим коридором?

– Ну… А ти як думаєш?

– Ти цікавий чоловік.

– Можливо…

Вони спускалися донизу поміж високих підсвічників і білих дверей. Білі кахлі віддзеркалювали постаті, на стінах чорніли вказівники.

– Майже як у Лаврах.

– Чому майже? – хіхікнув, більше ахнув Генерал, і видно було, що з того він дуже потішений. Діставшись кінця коридору, вони зупинилися біля дверей.

– Одчиняй, – бовкнув Генерал, дивлячись попереду себе.

Вони опинилися в кімнаті, що нічим не відрізнялася від шкільних кабінетів. В кінці, за рядами низьких столів, на тому місці, де повинна знаходитися шкільна дошка, на металевому, з нержавіючої криці гачку висів Леф. Поруч, розкачуючи помпою бензинову лампу для обігрівання автомобілів, присівши на кінчики чоботів, сопів носом один із сьогоднішніх візитерів. По всьому видно, що йому заважає черево.

– Пройдемося.

– Ну спробуємо, – він зловив знайоме відчуття, те, що приходило в тюрмі, коли хололи ноги, і піт градом висипав на спині.

– Мовчить… – Генерал склав руки на череві, нахилив голівку, достоту католицький піп.

– Мовчить.

– Ну нехай. Ми не поспішаємо. Правда? – Генерал усміхнувся, вуса задерлися догори, Леф завив на гачку.

– Що ти про це думаєш?

– Хрін його знає! – він довгим, протяжним поглядом ковзнув по стелі, білій підлозі і зупинився на Генералові. – Мені здається, свинопаси рятують свого пастуха.

– Хм… Хм… Батьківщину, – з притиском сказав Генерал, і його мініатюрне личко ліліпута з давно забутої дитячої книжки загострилося. – Батьківщину, – й уже м'якше: – Це звучить якось алегорично, я би сказав – роман-тич-но. – Генерал протягнув останнє. Здоровань розпалив лампу і витріщився на Генерала – німо, не міняючи пози. Леф протяжно, низьким голосом завив.

– Ти почекай, з тобою ще ніхто нічого не робив, голубчику, – пробубонів здоровань. – Генерале, кликати дітей?

– Так. Можеш, рідненький. Можеш. – Генерал махнув ручками, склав кулачками досередини, закліпав очима, ворушкими, наче краплини ртуті.

Він відкинув кілька років, повернувся до тюрми, і все далі, в пам'яті лишаючи обгорілі стовпи свідомості, відзначаючи, що очі Генерала нічого не говорять, як і тоді, коли знав його, розхристаного, зачумленого, змученого щоденним онанізмом по безкоштовних партійних кльозетах; цей погляд подібний до тисячі людей, подібний до погляду Оксани, вимовляв все і нічого, туго й уперто накочувався на чиюсь безколірну постать, відходив, полишаючи одну тільки відповідь – жити або померти; цей погляд не шукав компромісу, бив, як віддзеркалені люстра на оточуючих, і, знаючи Генерала навіть не близько, не можна вгадати – смерть чи життя.

Він побачив, як діти вервичкою, потилиця в потилицю, з білими бантами, розтріпаним волоссям, з розтуленими губами метушилися біля стільців – знову визирнули очі Генерала, очі Оксани, очі дружини Лефа; лопотіли перед ним дитячі губи, визирали з-за спинок дитячі голівки, а Генерал розповідав йому про те, як Леф похвалявся, що спав колись з однією літньою жінкою – правда, цікава психологія – а потім уподобав її малолітню доньку, і мати застукала цю свинюку, і зараз бачиш… не бачиш? га? недоколиханий претендент на гетьмана… похвалявся за чаркою коньяку… да-а-а, інтелігент зі збоченою психікою, а ви, сволото, всі зі збоченою психікою… ну не ти, старий… а він… претендент на престол; діти сиділи нерухомо, захоплено сопучи носами, здоровань упрівав за бензиновою лампою, бліді, жовто-брудні відсвіти на кахлях, Генерал говорить, не міняючи інтонації – світло мерехтить, як глибокої осені вікна квартир.

– Розпочинай, – вибило його з механічного монотонного плину думок і муркаючого котячого тону Генерала.

Леф заверещав.

– За дітей не хвилюйся. – Генерал доброзичливо усміхнувся, і він побачив легенький оскал, чітку лінію, начебто кілька років тому, коли все розпочиналося. – Війна буде. Як би ти там не хотів, але вона вже розпочалася. І ця дітвора в швидкому плині часу перетворилася на солдатів і повій. Такий закон будь-якого часу. І хто придумав що є час? Його не існує. Це порожня абстракція. Це богохульство. Розумієш? Ти розумний чоловік і повинен це втямити. Зараз думати шкідливо. І чому зараз? В будь-які віки.

У повітрі запахло смалятиною. Леф звився вужем. Голе тіло борсалося в брудно-жовтому світлі.

– Ввімкни вентилятори, балбесе. Не псуй мені і дітям настрою.

Генерал витяг носовичка. Біла хустинка майнула у куцих пальчиках, затулив обличчя. Генерал голосно відшмаркав.

– Мовчить, – крізь вуркотіння і гуркіт вентилятора гарикнув здоровань і помахав клаптиком якоїсь записки. По всьому, на такому папері була написана записка Лефа.

– Тобі цікаво знати, що стояло в кінці? – запитав він Генерала.

– Зовсім ні. Це не спішно. Я ще трохи пограюся. Краще тобі подумати. Я вже подумав. Такі люди на дорозі не валяються, а батьківщині зараз конче потрібні люди, ні, просто необхідні тверезі голови.

Він клацнув губою.

– Я зараз думаю про інше, Генерале, зовсім про інше. Ти, напевне, вбив якусь нісенітницю в голову.

– Горе мені з вами. Горе.

Вони вдвох проводжали струмінь вогню, що облизував Лефа – зіниці витончилися до вістря голки.

– Леф нічого не скаже, Генерале, – сказав він і здивувався, що вже сказав «генерале» вдруге.

– Ти так думаєш?

– Не будь ідіотом, – Леф прив'язаний до сім'ї, і ще – дурний як пень.

– А звідки… – Генерал розчаровувався, зіниці його ширилися, займали волячі білки, і скоро очі по-кролячому зарухалися у просторі – як щось цілком окреме.

– Тут не треба бути великим психологом, щоб не сказати, як твої свинопаси перестаралися…

– Так… Треба кінчати… Забуваємо все-таки, що ми не німці. – Генерал ще раз голосно відшмаркався. – Покличте ката.

– Здорово живеш.

Увійшов кат. Перше, що кинулося у вічі, то це здоровенна голова, розміри якої не міг навіть приховати балахон; він дивився на його похилі плечі, на постать, що чітко окресленою плямою вирізнялася на тлі білих кахлів; згорблена постать пересувала ногами, а дві руки, трохи загнуті наприкінці, билися об коліна. Він подолав натиск нудоти, – зіниці забігали стінами, стелею, в голові загупало: сизі пагорби, маленький порт, повії, матросня; кат присів навпочіпки, і виднілася його потилиця з червоною шкірою, всіяна дрібними прищами.

– Що з тобою? – Генерал дав знак катові.

– Нічого, просто ніяк не можу звикнути до смерті.

– Не чекав такого від тебе, старий.

– Тільки твої свинопаси, в яких ні царя, ні Бога за душею, можуть забути, що таке смерть, – збрехав він, невідривно дивлячись на ката.

– Генерале, – прогудів кат крізь балахон. – Він уже помер.

– Здох, дурню, здох. Померти можу тільки я. Понабираєш потолочі…

Вони прямували довгим коридором з безліччю підсвічників у людський зріст, Генерал дріботів ніжками попереду, і стояки, здавалося, проходили крізь нього; вони зайшли до кабінету, що тоскно плавав у рожевому світлі, Генерал впав у крісло, запхнув сиґару до вузенького рота, клацнув запальничкою і, глибокодумно, простягнувши погляд до портрету жінки, одягненої в голубу сукню, зазначив:

– Не люблю орденів. Не люблю власних портретів.

– Ну, то не з твоєю зовнішністю.

Генерал повів бровою, витримав павзу, кинув начебто ненароком:

– Я наказав відливати дзвони. Церкви пустують. Люди занедбалися і стужилися за Богом.

– Як знаєш…

– Знаю… знаю…

За вікнами безперервно йшов сніг. Сніг падав великий і лапатий, танув на стінах, і здалеку будинки зизили плямами. Коли він повернув голову, то Генерала не було на місці. Зайшов чоловік, який, мабуть, заміняв Лефа.

– Генерал перепрошує, але в нього справи.

– Ну то виведи мене в місто.

– Йдіть за мною.

Чоловік, за яким він ішов, статурою нагадував Лефа.

На виході, коли великі дубові двері сапонули вологу, ад'ютант сказав: «Генерал просив зателефонувати», – і безпристрасне бліде обличчя ад'ютанта розпливлося у посмішці, яка нічого не промовляла.

По небу пливла чорна хмара. Він зупинив таксі, і вже в авті відчув, як його тіло розм'якає, валиться на сидіння слабко й безпомічно.

В центрі міста вони зупинилися, – застрягли у натовпі. Прорвало каналізацію, густа пара снувала засніженою бруківкою, а люди збивалися докупи і голосно обговорювали подію. В натовпі він побачив циганку. Та, підбочившись, спокійно спостерігала за всім, що творилося. – Останнє, про що він сьогодні подумав, як східцями котилася безголова лялька.

6

Він покинув квартиру десь під вечір, коли займався фіолетовий присмерк. Пішов кількома вулицями, що здіймалися і ламалися в перехрестях поворотів, зупинився і подивився догори. Сніг падав з неба важко й густо, глухо рипів під ногами, просвічувався зсередини сонцем, набирав голубого кольору і зникав десь там, у проваллі кварталів. Над головою заскрипіла траверса підйомного крану. Він краєм ока пробіг по жовтій стіні, зловив траверсу, що розхитувалася від вітру, провів її поглядом – туди і назад – перевів очі на дорогу, яку замітало снігом, і посунув між похилених парканів. В стьобаках снігопаду він побачив смугастий кортеж Генерала. Кортеж проїхав так швидко, що він навіть не встиг подумати про небезпеку, лише розсміявся з власного переляку, перебираючи подумки всю розмову від початку і до кінця.

На майдані біля метро він знову зустрів кортеж Генерала. За снігом нічого було розібрати, але він чітко побачив Генерала, Секретаря і Ката. Кат сидів ліворуч від бокового шкла, в червоному балахоні. Запитав себе: чому Кат сидів ліворуч? І вже потім подумав, що колись давно бачив цю велетенську голову.

Він зайшов до кав'ярні, по східцях мокрих і сирих, оглядаючись на власну ріденьку тінь. Він зайшов до кав'ярні, стіни якої нічого не говорили, до кав'ярні, що нічого не нагадувала, не наштовхувала, не будила думок. Його ошпарено крутило. Він тупцювався, калатався думками у вирі людей, обпікав пальці до горнятка з кавою і нарешті сів навпроти великого, із сизим відливом вікна. Біля великого вікна, де приглушено чути клацання рулеток, – і приходив до тями. Сидів навпроти вікна, стискаючи горнятко тонкими, посередині вузлуватими пальцями. Думав про те, що кав'ярню цю не знав, і вже, на жаль, не потрапить сюди, але тут йому до вподоби. До вподоби дивитися, як сновигають люди, як обличчя ховаються за обличчя – розчинитися, убгатися в себе – з-під брів глипати на сизе вікно, де люди відрізняються від цих, що ходять в залі, бо мали звідси вигляд маленьких, чорних комах, яких ось-ось накриє густа попона снігу. Він посьорбував каву маленькими ковтками: за спиною глухо деренчали рулетки, за вікном літали комахами люди, падав сніг, а в ніс бив запах кльозету і блювотини. Потім він чітко, ясно побачив очі Генерала – краплинки чорної смоли, і спіймав себе на тому, що вже думає про нього як про Генерала. Це заспокоїло. Та спокій несподівано урвався. Йому захотілося додому. Неначе кинуло у глибоку до сині яму. Стривожившись, він подався наперед, напинаючи в грудях пружну холоднечу, як то робив у в'язниці.

До зали увійшов патруль – офіцер і двоє солдатів з двоколірними нашивками. Офіцер різав по сторонах сірими очима. По всьому, ще в недалекому минулому цей тип мав властивість помавпувати перед люстром, виміряти кількість сантиметрів від скроні й до підборіддя, доки не з'явився той вираз. До всього звикаєш, – майнуло.

Шинелі на солдатах висіли, як на вагітних, і ще дитячі, схожі на обскубаних горобців, голови хлопчаків з цікавістю нишпорили по приміщенню. Він провів поглядом патруль і в наростаючій тривозі відчув, як тремтять руки. Згадав домівку. Вдома робити нічого, й для чого повертатися додому? Як з туману, виринаючи, провалюючись у пам'ять, він уявив матір, свій будинок. Посміхнувся про себе. Холодно, чітко, як лезом ножа, зрізав кілька років і подумав, скільки там не був. Його повело по колу: він повертався і повертався додому, старався уявити матір, як вона ходить по натопленій кімнаті, вмикає телевізор, шукає там свого сина і більше нічого не помічає; але варто повернути голову, зупинитися на шклі велетенського вікна, а за вікном сліпуче біло лежав сніг, то до нього прийшов спогад, той спогад, який він так холодно, спокійно відкинув: розбиті вікна, притрушені пилюкою ковдри, грудневий протяг ворушить дитячі листівки з видами на море, а надворі лежала зима. Зима чорна, тепла, без снігу. Це було перед самим арештом, і це він пам'ятав, і це сходило на нього неймовірно реальним злом і десь на тому кінці тверділо запеклою ненавистю. Подумавши про те, він пробрався крижаним спокоєм. І він більше нічого не пам'ятав.

Дві молоденькі повії в червоних пальто міряли одна одну поглядами. Обидві гарні, стрункі, породисті, з чорними, по-тваринному пекучими очима; повії курили, не помічали патруля, і крізь цигарковий дим прицінювалися. Він ніколи не любив жінок з темними очима, але траплялися тільки такі, як на зло.

Допив каву і перевальцем подався до виходу. На проході він зіткнувся з патрулем. Офіцер тупо йорзав сірими очима по рожевих фіранках, що обвисали сусідній прохід. Солдати вели повій. Ті огиналися, хихотіли, просили прикурити, один з патрульних жадібно поїдав поглядом їхні округлі сідниці. Зі східців долинув голос, хтось говорив:

– Генерал дозволив публічні будинки. Читали указ? Тепер поменшає цієї нечисті.

Він засунув руку до кишені і намацав клаптик записки.

– Так, таки-так, – відповів інший голос і додав: – Найважче звикати до чогось.

На обличчі офіцера затіпався м'яз, і тільки по тому, як офіцер різко зупинився, можна судити, що він нервує. Офіцер плавно, по-зміїному повернув голову, притримав рукою гладко виголену щоку, наказав облишити повій.

– Беріть цих.

– Пане офіцере!!! Пане офіцере…

– Ходімо, – буденно сказав офіцер, і зовсім по-цивільному попрямував до панцерника з написом «Міліція», тонкий стек поклацував за чоботом.

Він закурив цигарку, за густими хмарами пробивалося сонце, повії червоними плямами маячили проти снігу, щулилися від холоду і не знали, що робити. Він ще раз глянув на повій, на кав'ярню, і коли дивився на будівлю, то вже забув про офіцера, дівок, двох добродіїв, яких запхали до панцерника, і вкотре здивувався, що не був тут зроду. І це також востаннє.

Над містом проревли винищувачі. Зробили останнє коло перед заходом сонця.

Офіцер оглянувся, – він уловив чітку, з вигином, лінію скули, що починалася від великого сірого ока і ховалася у підборідді.

Перетинаючи брудну смуту шосе, що шамкотіла під колесами авта, він почув, як тінню накочується, пливе теплими хвилями, веде місто. Він уже йшов, просто йшов, розм'яклий і слабкий, більше у владі снігу, міста, вулиць, ніж у собі, доки не зупинився – немов проламав у часі тонку перетинку. Тоді зрозумів, що хоче бачити те місце, де росли яблуні, і до нього приходила жінка, яка все говорила про кохання, він не вірив, дурив її, до нестерпного дратувався, стояла тиша. Сніг лежав тонко – від краю і до краю. Біло й тонко, із завислим над ним могутнім диском червоного сонця. Потягнувши, як пес, ніздрями повітря, він угледів невелике обійстя, потім око надибало ще декілька дворів, і вирішив, що потрапив на окраїну. Дороги тут він не знав – пробирало на холод, збиралося на їдкий мороз.

Під парканом, що розліновував темними смутами сонце, підпираючи прогнуті опори, зяяло сірою підбивкою віко труни. Пройшовши трохи далі, він угледів труну; обличчя покійника обдимало вітром, і злипле від морозу волосся мерця з гострим видом ворушилося чорними змійками над чолом. З хати швидко вийшло двоє, прикрили труну, звалили її на плечі і понесли до іншої хати через добрий шмат двору, далі пустирища. Він сидів, невідривно слідкуючи поглядом за двома, як погойдується труна в призахідньому сонці на квадратних плечах, як лускає сніг під черевиками; він ще з хвилину сидів, грівся у затишку двору, де тхнуло перегноєм, а за хвилину звівся й подався слідом за тими, що несли покійника. З сусіднього двору, освітленого наполовину схованим за горизонтом сонцем, так що частину пустирища обшматував віхоть наступаючого зимового вечора, виходили жінки, розкладаючи по лавах – тільки-но виструганих, що пахли сосною – рибу з відрізаними головами.

Він безпомилково віднайшов дорогу, що врізалася в ряди голих тополь; за годину ходи, як червоно заливалося над гостроверхими антенами, і сірий гриб туману опускався на місто.

Над містом лив дощ.

Він проминув кілька зупинок, потому зупинився, нишпорячи по освітлених прожекторами вікнах, мокрій бруківці, а далі, нічого не відшукавши, заскочив у трамвай і, гойдаючись на сидінні, заплющив очі, тупо поглинутий калатанням коліс, згадував шлях до театру. Трамвай проскочив кілька неосвітлених кварталів. Зіскочивши на брудний асфальт, він зразу ж опинився перед округлою чашею театру.

В театральному буфеті із одвислими шторами під мелодії маршів, що надокучливо налазили один на одного з невидимої радіомережі; під монотонне гудіння кондиціонера, що заповнював несподівано запалу тишу, – випив шклянку червоного вина, зажував солоною бринзою, ніжно, майже з ностальгією згадав кав'ярню. За столиком, що навпроти, зсунулася скатертина, на пошкрябаній брунатній поверхні лежала пара цигарок, один стілець перекинувся, другий, зачеплений за край, розвернутий до вікна. Вікно вузьке, стрільчасте, з прочиненою в ніч кватиркою. В прочинену кватирку тугим джутом уривалося повітря, здуваючи парусом фіранку, зяйнувши проваллям двору, що перетинався, наче рубцем, недобудованим недогризком стіни; з невидимої сторони міста стіна тьмаво освітлювалася електричним світлом; швидше освітлення падало десь з другого поверху невидимого будинку, і тому в око впадала тільки нижня частина стіни, рідке латаття снігу, і як сніг лягав на землю, устелену мертвими калюжами.

Від побаченого залягав спокій.

Він підійшов до буфетника, який ліниво, сонно поклав голову на кулак, і слухав чергове повідомлення.

– Що говорять? – запитав і замовив ще одну шклянку вина.

– Та… Знову про поміч нам звідти.

– Зубна паста?

– Щось таке, – сонно відповів на те буфетник, наливаючи у шклянку. Вино здулося білими бульбашками у гранчастому шклі.

– Все місто просмерділося м'ятною зубною пастою.

– При тих і того не було, – кинув буфетник, враз оглядівся: – Аби не танки.

Він повернувся до столика, випив вино, і подумав: не знай вік людей, то можна вирішити, що вони придурюються.

Прикурив, пожбурив сірника. Сірник погас і, описавши в повітрі тонку сіру дугу диму, упав на підлогу. Буфетник зловив сірника безколірним поглядом на лету, відвернув голову і втупився на портрет жінки в синьому, що висів над проходом.

– Генерал має смак? Га?

– Так.

З проходу вигулькнув чоловік у чорному плащі, – він подумав, що бачив десь цього чоловіка. Це перша ознака страху, – вирішив.

– Слухай, – спокійно заговорив через усю залу. – Ти не знаєш, де Жид?

– Ти що?!!! Того?!! – буфетник повертів навколо скроні.

Він поклав недокурену цигарку на блюдце й підійшов до буфетника.

– Я тебе знаю. Ще до Генерала, – швидко заговорив буфетник, подаючись назад. – Твої фотокартки в газетах часто траплялися моєму синові.

– А де він?

– Хто? Α-a, син?

– Так.

– Він служить у Генерала.

– Молодець.

– Так.

Протяг здибив фіранку. Сніг жовтими плямами густо сповзав по стіні.