Текст книги "Зимова повість"

Автор книги: Олесь Ульяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Олесь Ульяненко
Зимова повість

1

Він завше прокидався, коли за стінами лив дощ; дощ падав спроквола, проціджувався, немов крізь решето, напочатку схожий на мжичку, потім крівлями в'язниці торохкотіли важкі, налиті зимовою вологою краплі; тоді він підіймався, підступав до заґратованого вікна й дивився, як вода стікає в калюжі, вітер ганяє оберемки води, а понизу мертво залягало. Цей дощ нудно повторювався цілий тиждень, не подібний на осінню приреченість – приносив спогади про кущі зеленого аґрусу, облиплі квітом соняшника засмаглі жіночі литки; а після зливи калюжі лежали тремтливими ртутними плямами, а він ще з добру годину, проводжаючи сонце, впирався поглядом у рожевий розруб між землею і небом, вертав на нари, витягувався у повен зріст; заплющував очі. Він лежав годинами, рахуючи краплі, уявляв аґрус – кошлаті, великі ягоди з росою на ворсі, де під кущами земля умащена перегноєм; далі спадало на думку, як колись, у такий час, він нудився від того, що не міг нікого полюбити: лежав у крихітній комірчині з низькою полавою, забитий прілими стінами – у темряві, де на подвір'ї росли розлогі з облущеною корою яблуні; яблука падали на землю, бризками соку лякали голубів, голуби клубками тепла билися об шибки; до нього приходила жінка, але за рік ув'язнення, слідства, суду – образ її стерся, і він, навіть у камері, згадував жінку тільки як той ланцюжок, що єднав той світ, за стінами, з голубами, яблунями, низьким небом і ще чимось. Це потім заворушилося, заворохобилося, задудніло, виперло з грудей, відтак наздогнало сірим коридором, – коли до камери ввійшов чоловік, одягнений по-військовому: запитав його ім'я, по-батькові, прізвище і виголосив про час виконання вироку; це тяглося довгим коридором з безліччю дверей – відчуття котилося рівно, гладко, але повз нього, набирало потужної хвилі, коли його вели на розстріл. І він очманів від того, як воно хутко зникло біля дверей, що їх відчинили тюремники, від котрих линув густий дух мила, солодкого жіночого поту, домашньої кухні. На східцях він тужив мізки, хотів утямити в останні хвилини життя, навернути пам'ять на породжене в камері, але ступивши на широке подвір'я, прослизаючи під склепіння арок, навислих погорі ґратів, пірнаючи знову у вузькі артерії коридорів, то вирішив: він ні до чого не хоче повертатися. Його лише дратували спини сторожі, запах мила і безкінечне бабахання ходи – цокотіння підбитих крицею чобіт. І чим довше йшли, то він глибше падав на дно свідомості, але – без подиву – нічого там не знаходив, окрім маленького вогника жалю, чогось невикористаного.

В кімнаті без вікон йому вичитали вирок, як вичитують школярам абетку, а він зиркав на тонкі губи чоловіка, котрий читав, на зелену муху, що гасала, билася об свіжо-вибілені стіни, стримував утому в ногах, і знову водив зіницями зелену муху. Йому дали підписати папір; він поставив хрестика, процідивши крізь зуби, що неписьменний. Коли запропонували шклянку горілки, то відмовився, закурив і з приємністю слухав, як потріскує цигарка в непробивній тиші. Вийшли на подвір'я, що лежало вологе від дощу, і він уперся поглядом у подовбану стіну. Солдати повагом, не поспішаючи принесли дерев'яного щита із засохлими плямами крові. Двоє, котрі стояли позаду, попрохали закласти руки за спину, щоб вони наділи наручники, але він сказав, що цього робити не варто; перевальцем подався до щита, повернувся обличчям до шестірки людей, які вже лаштували пістолети.

Він стояв, випнувши підборіддя, задерев'янілий, бачив, як згори засвітився ліхтар і засліпив очі; почув клацання запобіжників на пістолетах, а відтак голос, по якому він упізнав тонкогубого чоловіка. Ліхтар погас, і він довго не бачив, як чоловік читав гугнявим голосом наказ про амнестію.

– Ну, нічого, свинопаси, не хвилюйтеся, я до вас ще повернуся, – сказав накінець і відчув, як холодний піт стікає рівчаком спини.

2

В кав'ярні він випив шклянку червоного вина.

З вікна спостерігав, як виповзають трамваї з-за рогу, як сонячний промінь б'є навскіс у шибку, як ідуть люди, а під ногами людей шурхотить осіннє листя та листівки; він мляво прокручував думки, пережовував шкарубкий сир, запивав червоним вином і роздутими, як у жеребця, ніздрями втягував приторний запах кави. Він знав, що треба покинути це місто, але, попри здоровий глузд, не хотів цього робити.

Над містом проревли винищувачі. Винищувачі зробили коло й поверталися на базу. Шклянки на столах затремтіли.

– Коли все це закінчиться… – сказав бармен і глянув на нього. Він знизив плечима, проковзнув поглядом по шибці – у вікно падало високе і чисте небо. Допив вино, вийшов на вулицю, на виході сказав «дякую». Трамвай проповз червоною стіною. Він прочитав на боці трамвая уривки реклам, повторив про себе, що це швидше схоже на катафалк, і, засунувши руки в кишені, побрів до першої телефонної будки. Дорогу перебігла кішка. Він спостерігав за кішкою, доки та не зникла у дворах.

Телефон не працював, і він несподівано для себе розсердився.

На майдані він купив на останні гроші у вантажника пляшку горілки. Небом пливли переливи дзвонів. Усівшись на лавці, він годував крихтами голубів. Навпроти сидів чоловік. Чоловік уважно читав листівку, а краєм ока поглядав за тим, як він годує голубів.

– Це неподобство, – нарешті промовив чоловік.

– Що саме?

– Амнестія.

Від цього слова йому скрутило м'язи, і десятки колючих голок шпигонули в пах.

– На носі вибори, – продовжував чоловік.

– Так. Знову виберуть Генерала. Чи не занадто дешева ціна за незалежність.

– Не думаю.

– Навіть читаючи списки розстрілів?

Чоловік глянув на нього переляканим, розчарованим кислим поглядом.

– Я тільки з лікарні, – спокійно кинув чоловікові.

– Холодно, – чоловік склав учетверо аркуш, попрощався і пішов геть.

Він довго й обридливо шукав майстерню, плутаючи вулиці, назви; пам'ять важкими ціпами вибивала з голови нові імена, нові прізвища, а він ховався у вирі людей, що сомнамбулами пхалися попід будинками, лихоманково висвітлюючи очима один на одного. Під вечір зашамотів дощ. Перше і єдине, що він згадав чітко за сьогоднішній день, як дощ будив його під вечір і на світанку в камері.

Він сидів, пив горілку з безпритульним, вже сутеніло, за годину прийшла похоронна процесія, й у вухах лунали протяжні звуки духової оркестри, а дощ обмивав пудру з посинілого обличчя покійника.

Він п'янів: перед зором пропливали теплі прохідні двори, з неба трусила мряка, шлунок пекло від голоду й горілки, крутило потилицю, а груди давила ядуха. Потім він зрозумів: груди давило там, де повинна влучити куля.

Дивлячись на безпритульного на вулиці в потоці ліхтарного світла, на людей, він допив горілку і згадав номер телефону.

3

Вона стиналася в солодких спазмах, борсалась у нього на грудях, затихала, вигиналася спиною і стегнами і в одну мить відсахнулася на його простягнену руку, й у темряві кіптюжилося її попелясте волосся. Кімната здіймалася високою стелею. В кімнаті, що дулася поніччю і потом, духмяніла молоком, просмерділа котами, він, лежачи на білих простирадлах, згадав діда.

Вперше за цей час, що високо летів над ним.

І спогад не прийшов, – спогад сидів у ньому десь глибоко. Весь час. Значить, то не спогад, – вирішив. – Щось більше.

І те більше напнулося, як пружина: гори хрумкої зелені, дзвін коси, бджоли високо в небі. Це так, як хтось стояв за стіною і тихо постукував. А він ходив по тих кімнатах, де відбивалися удари підборів об стелю, переливав воду із безлічі шклянок, не витирав її, – вода так і чвиркала під черевиками, потім на другий день, в потьмаренні голови, бачив, як на червоній підлозі проступали білі вилинялі плями, – там, де розливалася вода. А в кімнати вривався запах креозоту, принесеного вітром. Вітер перегортав давно нечитані книжки, ворушив купки попелу від цигарок, і купки ворушилися сірими мурахами.

Він закурив. Переливом воску мерехтіло світло, а в щілину у фіранках, вповзала фіолетова смута ранку. Смута впікалася у розсипані по підлозі цигарки.

– Про що ти думаєш? – Оксана перевернулася, зламала голубими складками простирадла. Сіла. Він затягнувся і провів поглядом рожеву пляму від цигарки. Вогник вихоплював її чіткий профіль: розкидані кучері, маленькі груди, трохи затонку, витягнуту шию. Нижня, припухла від укусу губа, дрібно тремтіла. Він був радий, що не бачить її очей, і думав: скільки б не проходило років, то він боятиметься натрапити на її погляд. Коли вона їсть, спить, займається коханням. Але знав, – скільки б не проходило років, він шукатиме щось у тих очах.

– Про те, як людині мало треба, щоб щось відчути на смак, – він лежав і слухав, як хтось ходить за дверима. Приходить і відходить. Він знову повернувся до діда. На цей раз вже насильно, щоб не думати про те, чого не хотів згадувати.

– Звідки ти родом? Скільки тебе знаю…

– Яка різниця… – мовив він на те, прислухаючись до кроків за дверима, і гадав, що нічого так не надає урочистості й значимості, як безпідставний, надуманий страх.

Він поцілував Оксану в скроню, ліг на спину і вдав, що спить.

– Ти не спиш, – сказала вона.

– Ні, – йому не хотілося говорити.

– Скажи щось.

– Пам'ятаєш море? – він бовкнув навгад, можливо, це було не з нею. В ті дні, коли місто сичало недобудованими барикадами, він мало пам'ятав жінок, з якими спав.

– Так. Тоді була зима. У фліґелі, який ми займали, гуляли страшні протяги, я тиснулася до тебе, ти хворів, і тобі вічно здавалося, що за тобою хтось прийде.

Потягнув ніздрями повітря: на той час він пристрелив якогось важливого типа, ситуація в країні помінялася так швидко, що ніхто на це навіть не розраховував, і він потрапив між двох полювань. Біля моря хворів на сухоти, палив у каміні дрова до нестерпного жару, дивився, як зжирає полум'я дрючки, як виповзає сік з-під кори, а однією рукою погладжував «Міні-Узі» і чекав. Але ніхто не з'являвся, приходила Оксана, і тільки вона приходила – він ховав зброю. Сухоти він не вилікував і покинув море. А перед тим блукав серед п'яної матросні, що святкувала якийсь празник, сидів у портовому борделі, лише мимохідь згадував Оксану, а потім тужно, з берега, проводжав білий пароплав, не дивився на небо і відкашлював кров'ю у чорну хустку. Хустка ще пахла жінкою, але він не міг дати собі відповідь, згадати, хто подарував її. Тільки нишпорив поглядом по людях, що ходили взад та вперед, зупинявся на повіях, і червоні від диму та хвороби очі двома кулями зависали у просторі. По бруківці мірно тупала чоботами матросня, люди до чогось готувалися, й те, до чого вони готувалися, було невідоме для них, що його аж брало зло, і він пив з дня в день, дивився на чорну хустку, знову випивав шклянку горілки, й так доти, поки не покинув це містечко. Він покинув це місто, коли воно спорожніло, і він покидав його назавжди. Але місто залишилося в ньому і повернулося прокляттям.

Оксана встала, підійшла до вікна, вигинаючи гарну спину, і він бездумно ковзнув по вигину поглядом. Оксана прочинила вікно, сказала «ой», і в прочинену амбразуру ввірвався гуркіт винищувачів. Звуки зламалися і завмерли в кімнаті. Він подумки провів літаки на базу. Стало тихо. Він уловив запах власного поту.

– Сніг, – видихнула Оксана.

Він подумав про діда. Подумав, що не пам'ятає діда мертвого. І уявив Генерала.

– Сніг, – повторила Оксана.

В кімнаті мявкнула кішка, і хтось ходив за дверима.

4

Ці колись теплі двори зламаними літерами тоскно стриміли у перших накипах білого снігу, над вичищеним вітром, немов шкло, небом. Облізлий кіт провів його писком, коли він вийшов і ступив першим снігом, виносячи з пам'яті високу стелю, гру сонячних зайчиків, рожеве плече Оксани, свою тінь на порцеляні.

Від першого снігу паморочило голову; ворушив закислими очима кіт, а по дві сторони вулиці німо снував натовп.

Він ступив першим снігом, зайшов до підземного переходу, купив пачку цигарок у баби, що черепашилася на вході, і попростував до метро. Біля метро він зупинився, назустріч йому йшов патруль, і легкими дрижаками по ногах стьобнуло тепло.

Тоді він розвернувся, спокійно розгріб руками шеренгу сутенерів-азіатів, подався нагору. В метро нестерпно смерділо щурами.

Сонце скотилося, відбилося від снігу й засліпило очі. Він перетинав майдан з думкою про те, що за ним хтось слідкує, і від цього пробирало до самого хребта. Майданом проїхав панцерник з написом «Міліція», і він зрозумів, що то старий напис. Десь посередині майдану він повернув голову. Позаду йшли люди, назустріч людям пливли ліхтарні стовпи. Сніг і мряка облизували бетон майдану. Він притримав крок, упнув очі додолу і все брів, брів, доки не наткнувся на стіну жовтого будинку. Він став згадувати, де бачив цей будинок, цей будинок жовтого кольору, і коли, в який час, будинок застряг у пам'яті чорною цяткою. Що це не той будинок, що це інший будинок, – він знав напевне, і якщо помилився, то йому обов'язково треба здатися, стати до стінки зі скрученими руками і з насолодою прийняти кулю в потилицю. На більше він не здатен, як тільки безглуздо і героїчно загинути, перед цим не наклавши повні штани. Йому запершило в горлі, захотілося випити шклянку вина й, відшукавши потойбіч жовтої будівлі кав'ярню, несподівано для себе віднайшов той будинок, де спліталися зразу кілька провулків, засмічених червоними одноповерховими сараями. На мокрій, порепаніи стіні, легко погойдуючись від протягу, теліпався наспіх приклеєний портрет Генерала. Піднімаючись східцями, втягуючи ніздрями вологу, він думав, що всі плітки стали пророцтвами, а пророцтва плітками.

Підіймаючись східцями, йдучи довгим коридором, він, що не вірив ні в провидіння, ні в пророцтва, враз почув солодкий присмак на губах – чи то від передчуття зустрічі тих людей, які не тримають його за живого, а то й більше – хочуть, щоб такий чоловік зник геть з їхнього життя. Натискаючи на ґудзика електричного дзвінка, дивлячись у прочинені двері, він ще не бачив нічого, окрім мертвого отвору, а на обличчя валом хлюпнулося тепло – тепло домашнього смороду. Він на мить уявив, як випливуть з темряви вішалки в стилі ампір, як проковзне, заблимає бліде обличчя хазяїна, як той відрекомендується Лефом, а тонкий, погнутий у суглобах палець поманить на кухню, і вже по дорозі до Лефа дійде, хто прийшов. На кухні Леф блискуче, зі знанням справи, вибере позу, розпочне бундючно щось роз'яснювати, непомітно намацуючи опору, і все, сказане невиразним белькотінням, липко хлюпатиметься з його тонкогубого рота невдахи. Далі у Лефа забігають очі, запас мужності розтане, провалиться в запаморочливу безодню страху, щоб іноді раз по раз випірнати звідти обличчям великорозумного політика.

– Проходьте… Мене звати Леф…

Він ступив крок, дивився і думав, що йому підламує ноги, бачив, як у Лефа тіпається нижня губа, а очі двома вуглинками ворушаться на жовтому обличчі.

– Ти!?. Проходь на кухню…

Він дивився на Лефа. Такі доморослі, як Леф, мають якусь силу, що виховує із них справжніх теоретичних убивць.

У нутрощах хруснуло і стало м'яким, як віск: спало вікно з безкінечною білизною двору, в тріснуту шибку сотався пар, на кухні тхнуло картоплею з оселедцями, а в повітрі з неймовірною швидкістю накрутилося, з гуркотом, скреготінням ударило в груди, висмикнуло його, завертіло в просторі між вішалками стилю ампір та довгим світлим вікном, де за рамами тихо лежав білий вузький двір.

Жінка чорною смугою перегородила снігопад у розхресті віконних рам. Потім повільно, безпорадно, вимушено плив поглядом по килимах, де скавуліли цуценята, а погляд бився у рамках вікна, де неживо лежав сніг; він зупинявся поглядом і на жінці й розумів, що то не та жінка, яка приходила до нього туди, де гупали яблука, курилися пагорбами сади; і він уявив цю жінку, тонку, зі зміїною талією, що майнула в розхресті віконних рам: як вона б'ється на підлозі, немов у корчах епілепсії, цілує в кошлаті гострі коліна Лефа, а Леф здіймає догори по-гороб'ячому обличчя й усвідомлює себе… Де він в чорта підібрав її? Десь, певне, на вокзалі або серед гуртожитків. Леф, просяклий наскрізь нездоровим тяжінням до людей зі збоченою психікою, людей, розплюснутих життям, як і та жінка, що була в нього, і яка пішла від нього.

Він знову подумав, що всі плітки стають пророцтвами, і щодо генералів, і щодо простих смертних.

Вони сиділи один проти одного.

– Що скажеш? – запитав Леф.

– В метро смердить щурами.

– Перестань. Вічно ти. Давай до справи.

– Чую голос мужа.

– Ти коли вийшов?

– Я вийшов по амнестії. Втішся. – Він клацнув губою і розстібнув блискавку на куртці.

– І для чого ти заявився до мене?

– Авжеж, вкрасти твою нову пасію.

– Я не про те.

– І я не про те.

– Ти добре знаєш – я м'яко відношуся до вашого угрупування, ба більше: я був його членом. Але час змінює наші погляди.

– Слушно, але у в'язниці я мав досить часу, щоб усе осточортіло. Навіть батьківщина, якій ти ні на хрін не потрібний.

– Не варто в цьому домі говорити про такі речі. Тим паче я зараз на партійній роботі…

– Пронумеровуєш списки розстрілів?

– Дарма ти так. Я стараюся якнайбільше їм завадити.

У розбиту шибку вповзав пар. Снігова січка вщухла, в небі зависла іграшкова кулька сонця…

– Скоро Новий рік, – сказав він.

– Для чого ти прийшов? – Леф натягнув голос. Лефові страшно. Він розумів. Жінка виглядала з-за дверей. Худа, довга, як ніколи схожа на самого Лефа, і він подумав, що це якраз те, чого Леф шукав.

– Боротися за демократію.

– Не блазнюй, ми всі за неї боремося.

Леф говорив, випльовував слова, немов лушпиння, він його не слухав, лазив думками по кімнаті, ловив краєм ока половину жіночого обличчя, яке визирало з напівпрочинених дверей, бездумно зупинявся на Лефові – так, у ньому є щось від недоколиханого помічника вбивці. І це той, який просторікає про помпезний кінець свого життя, але не пам'ятає ні вчора, ні сьогодні й навіть свій день народження нахабно забуває і вимітає зі свідомості. А разом з тим раб рабом, передусім власної душі, викарбовує в пам'яті себе кумиром натовпу. Це з тих, що мітять на місце Генерала, але посідають місця нудних клерків; з тих, кого диво викинуло з-під теплих, просмерділих власними анальними газами ковдр на самий верх життя.

– І Генерал?

– Так.

– Ну й лайно ти, Лефе. А загалом ти просто йолоп, а такі речі навіть час не лікує.

– Не допустити великого кровопролиття – це ціль його і наша.

– Генерал введе танки, хочеш ти того чи не хочеш, бо кров завжди оплачувалася кров'ю. Що зі студентами, Лефе? Га, чого мовчиш…

– Я думаю, що це питання вирішиться задовільно.

– Задовільно…

Його перевели в іншу камеру. Зранку. Він добре знав, як вичитується вирок, але вирок не вичитували, а просто перевели в іншу камеру. І він укотре ліг на нари в довгому чеканні своєї смерті, і в тому довгому чеканні короткого спалаху, що звалося кінцем усього, хтось покликав його. Вперше він побачив, як запалюються ліхтарі, а далі у вольєр вбігли люди; як запшикали гвинтівки, а люди стали дряпатися на стіни, ще нічого не тямлячи, і хтось потім з наглядачів тихо, шепочучи, розповів про студентів, які влаштували бойкот. Це вже потім, коли студенти зламаними ляльками лежали розкидані по всьому подвір'ї, а охорона в розхристаних мундирах за ноги стягувала трупи. І тоді, вперше за стільки років, у протилежному вікні він побачив обличчя Генерала. Генералові завше бракувало зросту, й в амбразурі виднілася тільки голова. Генерал усміхнувся йому – усміхнувся щиро і помахав рукою. А його тільки дратували закручені догори вуса Генерала.

– Він тобі, до речі, дарував життя.

– Життя дарує Бог, а не генерали. Навіть таким падлюкам, як Генерал, що займався онанізмом по службових кльозетах.

Лефова дружина поставила перед ним каву.

Він заплющив очі, відкинувся на спинку стільця, чув шарудіння цуценят, згадував діда, повертався назад до засніженого майдану, і з того всього вигулькував протяжний, безбарвний голос Лефа.

– Лефе, мені потрібна адреса Жида.

Леф повернув голову до дружини. По хвилі її постать бовваніла зі щілини дверей.

– Ти взявся за старе?!

– Ні.

– Для чого тобі адреса Жида?

– Щоб тобі більше не хотілося стукати. Зрозумів.

– Ні.

– Коли ти вже стукнеш на мене, то сказане давно не буде правдою.

– Не розумію, – Леф отетеріло уп'явся очима в запітнілу шибку.

– Мені треба адресу Жида.

Нарешті Леф щось зрозумів, по-гороб'ячому закліпав повіками – шукав опори, але не знаходив її. Двері у Лефа за плечима протяжно вискнули, потягли затхле повітря і зачинилися. Так, Лефе, то не та жінка – не та.

– Ти… Як ти смів…

– Лефе, не повторюй істерик першої дружини. І я тобі нічого не сказав.

– Я не знаю адреси Жида. Можу дати ключі від квартири, – видавив Леф.

– Ти мужня людина, – сказав він на виході. – Будувати світле майбутнє, коли чорнозаді азіати торгують нашими дівчатами.

– Ця проблема вічна.

– Ні, Лефе, нація перестає бути нацією, коли дозволяє торгувати своїми жінками.

Вже на східцях він повернув голову і побачив Лефа у темній амбразурі. Леф уже відійшов від вибуху переляку, встиг обдурити власні думки та здогади – напускав непробивну міну.

– Тобі тільки тридцять років. Мені безмежно жаль тебе… Повір. Я не маю нічого до тебе за минуле… За неї…

– Перестань, Лефе, то вже мазохізм, а партійні працівники повинні бути з криці, – він клацнув губою, і коли Леф непомітно, озираючись, кинув йому папірця, він підібрав зібгану брунатну кульку і вийшов східцями на білий сніг.

Дорогою німо сунув вертеп. Дзенькала коза, п'яний Ірод волікся позаду. Вертеп ішов, чавлячи перший сніг.

Він перевів погляд. Дорогу перетинав панцерник з написом «Міліція». З вікна на нього дивилося вузьке гостроносе обличчя дружини Лефа. Йшов сніг. Калюжі після короткої відлиги замерзли.