Текст книги "Хто ти? (1963)"

Автор книги: Олесь Бердник

«КОНТРЖЕНИХ»

Оленка повернулася додому об одинадцятій. Вона вже забула про матір, про Олену Антонівну, про їхнє враження від Миколи. Все ясно, світло, гарно! Чудовий, щасливий світ! Вони з Миколою одружаться і поїдуть в село. їм нікого і нічого не треба. Є руки, голова, гаряче бажання… Все інше прийде…

Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридору. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.

– Ой мамочко! Яка я щаслива!..

На неї дивилося дві пари очей. Одні – мамині – пронизливі, чорні. Другі – Олени Антонівни – примружені, насмішкуваті. Обидві мовчали. Ніби хто линув холодної води на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі похололо.

– Чого ви… так дивитеся… Що трапилося?..

Дівчина оглянулася. Може, щось з батьком?

Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.

– Що трапилося? – зловісно озвалася мати, посуваючись до неї. – Привела якогось босяка та ще й питаєш, що трапилося? В яке дурне становище ми потрапили? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!..

– Без роду, без племені, – підхопила Олена Антонівна з другого боку.

Без квартири, без роботи! – додала мати.

Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.

– А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над колінами! Нерозгладжені. А піджак, як мішковина! Та через самі тільки штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж – не подивилася б! Ти така красива і лізеш в петлю… Опам’ятайся!..

На віях Оленки заблищали сльози. Вона, знетямлена, оглушена криком двох сердитих жінок, не розуміла, чого від неї хочуть. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:

– Чого ви хочете від мене? При чому тут штани? Я його люблю… Ви розумієте? Я люблю…

Олена Антонівна схилилася до неї, облесливо зашепотіла:

– Яка ти ще дівчинка… Любиш, то й милуйся на здоров’я… Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг… А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину, з положенням…

Оленка з огидою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?

А Олена Антонівна атакувала далі:

– Для тебе є справжній жених, а не якийсь приблуда!

– Який жених? – жахнулася Оленка.

– Русанов! – урочисто проголосила Олена Антонівна. – Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик! Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку.

– Благородний, багатий, відомий, – підхопила захоплено мати. – Заслужений діяч. Що тобі ще треба?

Вони туркотіли в вуха Оленки, а вона з подивом і жахом згадувала свій недавній візит до Русанова. Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись, повідомила, що в неї є чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася на протязі багатьох років, зламалася тоді під бурхливим натиском. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до «жениха».

Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на муки. Відчувала на собі чуже плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна, ніби кайдани. Все було чуже, огидне, важке… як кошмар… Десь в свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від недобрих очей і рук… Та ноги механічно несли її далі…

– Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш в високе общество… Будеш сама собі господиня… І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурною! Я вже пожила, слава богу, знаю, яке життя і що воно варте.

Ось мідна табличка. Величний напис: «Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов». Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину:

– Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.

Вона натиснула кнопку дзвінка. Двері широко розчинилися.

З’явився високий, видний чоловік в коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блискавичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.

– О дорогі гості! Прошу вас…

Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів;

– Німфа…

Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним в глибину широкої і довгої кімнати, потім в другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жити в таких кімнатах, певне, сумно і незатишно…

Русанов розсадив гостей в м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.

– У вас, Оленко… дозвольте вас так називати?.. у вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам в кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані. Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспективна робота. Не можна допускати, щоб пропадала марно така краса. Мій дім відкритий для вас! Я вас запрошую – приходьте. Ми з вами подружимо, я допоможу вам!..

Він говорив, говорив без угаву, водив їх по кімнатах, показував картини – унікальні, чудові, грав на роялі сонати і п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності:

«Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного в мене з цим розумним, може, навіть добрим, але зовсім чужим чоловіком?»

А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний в повній перемозі над чудовою здобиччю:

– Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою натхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите – я самотній в цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам – мій дім може стати вашим домом.

Олена Антонівна сяяла. її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що «пташка» спіймана в міцне сильце…

Так було ще недавно. Але зараз… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула велику радість неповторного кохання! Ніколи! Нізащо!

– Русанов – хороша людина, – спокійно сказала Оленка. – Тільки при чому тут я?

– Як-то при чому? – здивувалася Олена Антонівна. – Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш – на курорт поїдеш, захочеш – Лежатимеш на подушках… Ти повна хазяйка!

– Слухайся Олену Антонівну! – гримнула мати. – Вона тобі добра бажає. Чого надулася? Спробуй не послухатися – я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку…

СОН І ДІЙСНІСТЬ

Миколі снився дивний сон. Ніби стоїть він в порожній велетенській кімнаті, якій не видно кінця-краю. Ні стелі, ні стін, ні вікон. Тільки звідусіль падають на підлогу сині химерні тіні. Вони повзуть, насуваються на Миколу, сплітаються в якісь образи. Зненацька а тих тінях з’являється Оленка. Та ні – це мовби не вона, її обличчя, її стан, її руки, а очі – ні! Вони блудливі, обманні, нещирі, а на вустах – фальшива посмішка.

Микола простягає руки до Оленки, щось питає її. Але вона мовчить. За її спиною видно привид. Це чоловік з самовдоволеним обличчям фата. Він цинічно підморгує Миколі, простягає руку до Оленки.

Застогнавши, Микола прокинувся. Він витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився навколо.

У вікно заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, що тривожно коментував бої в Європі.

Микола швидко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Зупинився над чемоданом, задумався. Що за химерний сон? Він ніколи не думав про Оленку так погано. Може, з нею щось трапилося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… Загс. І прощай, Київ. Вони з Оленкою підуть у нове, незвідане життя. Навіть не віриться, що щастя так близько…

Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним почуттям попрямував до Історичного музею. Там вони мали зустрітися.

Микола, хвилюючись, міряв широкий майданчик, поглядав на годинник, де поволі-поволі рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи паспорт. Час, як навмисне, повз черепахою. Микола старався відігнати зайві думки. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його неповторними стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних, гармонійних обрисах, а в свідомості вже зароджувалася чудова, ледве чутна мелодія.

«Храм створено з музикальних акордів, – вражено подумав Микола. – Основа світу – гармонія. І прогрес… прогрес, безумовно, боротьба за встановлення повної гармонії в світі»…

Він заплющив очі, відчув трошки гордості за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди симфонії. Так. Так! Сильніше. Вище! Це увертюра до симфонії про вселенський похід людства до великого щастя і правди. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитний купол неба, гуде земля під ногами мільярдів!

Микола, забувшись, змахнув руками, диригуючи невидимому оркестру. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі, будинки, людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово поглянув на годинник. Вже пора. Десята година ранку. Вона ніколи не запізнювалася. Невже щось лихе? Може, захворіла?..

Микола ще десять хвилин терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч – він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богдана, він повернув назад. Може, вони розминулися? Може, Оленка пішла іншою дорогою?

Та минуло півгодини – її не було. Пролетіла година – Оленка не з’являлася.

Микола, вже не на жарт стривожившись, нарешті вирішив піти до будинку Оленки. Він сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.

Відкрила мати Оленки, Марія Іванівна. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилась, крижаним голосом запитала:

– Що вам потрібно?

– Де Оленка? – навіть не помічаючи її вигляду, схвильовано промовив Микола.

– Нема Оленки, – одрізала мати. – Нема і не буде. Залиште її в спокої…

– В спокої? – аж кинувся від несподіванки хлопець. – Що це значить? Я не розумію вас…

– Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.

– Вона… це сама сказала? – помертвілими губами прошепотів Микола.

– Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.

Микола стояв, мов сновида. Він вже не чув, що далі говорила мати, не бачив зацікавлених, які визирали з сусідніх дверей. В свідомості дзвеніло без угаву: «Заміж. Заміж. Заміж. Оленка виходить заміж».

Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо сказала:

– Ви знайдете собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що б ви дали їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів. Я бажаю вам щастя…

Двері зачинилися, грюкнули, ніби одрізуючи Миколі частину серця. В грудях щось болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думці, мрії!

Сині очі – озера правди – випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? І так щиро дивитися, обманюючи? Чому ж тоді можна вірити?

Микола скрипнув зубами, вдарив кулаком по стіні, скрикнувши від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Всі вони такі – жінки. Не треба йому любові, нетреба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме… а минуле залишиться тільки сном… мрією…

Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, експромтом написав на ньому вірш огризком олівця. Зробивши трикутником конверт, написав адресу, прізвище, вкинув до поштового ящика.

Йшов по вулиці, опустивши голову, не дивлячись на людей, без цілі, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, фальшивим здавався принадний сміх жінок.

Тепер замість музики в душі звучала тягуча, низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тиснула його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій…

Через годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований чемодан свій жалюгідний скарб, він приготувався до від’їзду…

ВТЕЧА НА ВОЛЮ

Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалась, щоб не заплакати. Микола ждав її, вірив, а вона запізнилася. А втім, не її вина. Батько, як завжди, напився, йому стало погано з серцем. Довелося везти в лікарню, ждати кілька годин.

Їй було сумно і бридко. Дитяче почуття до батька жило в душі, шукало виправдання всьому, що б він не зробив. Але душа щиро, чесно зривала всі покрови традиції. Вона бачила найнижче падіння… і в тому падінні не було навіть бажання піднятися знову вгору, до ясного життя. Лише чарка, сивушний дим, дурне, вульгарне базікання.

І серце Оленки владно вистукувало свою єдину волю: їй непотрібні ці люди темного світу примар. Навіщо їй вчорашній день? Скоріше до нього – єдиного, світлого, ніжного…

Сходи… Майданчик… Гуляють пари, ходять екскурсанти. Його нема! В Оленки серце впало. Вона кинула погляд на годинник – дванадцята година. Може, він пішов до мами. Безумовно, це так. Хутчій туди…

Виймаючи з сумочки ключ, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила трикутний конверт. Витягла, прочитала адресу. Їй. Від кого це?

Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутник. На порозі вже чекає мама, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно і чомусь улесливо блищать.

– Ну як?..

– Що як, мамочко?

– Поїдеш до Русанова?

– Ой мамо, мені не до того. Де Микола?

Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, закричала:

– Коли ти перестанеш мучити мене? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, виховувала, годувала. А ти так віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу і тягаєшся з ним. Так запам’ятай, що нема твого Миколи! Нема і не буде! Я прогнала його!..

Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом поглянула на матір.

– Як… прогнала?.. Ти мариш…

– Прогнала і все. Він більше не прийде. Я прошу тебе – не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи – вийдеш за Русанова?

Ясні очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, тремтячими руками одягала своє сине, святкове плаття, схлипувала:

– Досить з мене… Досить такого життя…, Я вже не можу терпіти… Усміхатись, коли не смішно! Хвалити, коли не подобається! Захоплюватись, коли гидкої Досить! Досить! Досить!

Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не маючи змоги заглянути в душу дочки.

Ти божевільна! Це той босяк закрутив тобі голову! Щоб знала – не пустила б на поріг!

– Він чистіший від усіх вас! – крикнула Оленка. – Чого ви стаєте на моїй дорозі? Не хочу я ваших Русанових! Не хочу я бути товаром! Гидко, гидко, гидко!..

Вона похапцем розгорнула трикутний лист, побачила підпис – Микола… «Від нього», – тьохнуло в серці.

Не читала, а вбирала болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:

«Оленко!

Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Я просто прощаюся з своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду самотньо по своїй. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірш. Він і є моє прощальне до тебе слово».

Оленка всміхнулася скрізь сльози. Милий, смішний! Навіть в таких випадках віршем пише! Мати про щось їй говорила, та дочка не чула її. Вона болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:

 
Сиві тіні впали на підлогу…
Проти мене – серед тіней – Ти,
І нема в моєму серці бога,
Щоб йому молитву понести.
Ти чужа. Про це мені говорять
Невдоволені чомусь вуста,
І обличчя, що не знало горя,
І фальшива посмішка пуста.
Що ж, іди. Постали перед нами
Перепони древні і пусті —
Привид фата з пошли ми речами,
І міщанське щастя на путі.
Не зумів! Ти вибрала дорогу,
Де не буде горя і мети.
Сині тіні впали на підлогу
І, мов тінь, переді мною ти…
Будуть в мене друзі, як захочу,
Хоч і серцем залишуся сам.
Бо Тебе віддав я темній ночі,
А Любов нікому не віддам.
 

Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. Любить. Любить. Хай сердиться, хай гнівається, та все ж – любить!

Вона метнулася до шафи, вхопила паспорт диплом. Поклала все це в сумочку. Як вона могла вагатися, боятися чогось. До нього, хутчій!

– Куди ти? – оторопіла мати.

Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася. Важко дихаючи від хвилювання, сказала:

– Я йду до нього, мамо! Ти чуєш – до нього! Я без нього жити не можу…

– Ти божевільна! Зачекай! Оленко…

Та дочка була вже далеко в коридорі. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці синє платтячко, загорілі ноги, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.

– Оленко!..

Не почула, не хотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала в двері кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав в одній руці фанерний чемодан, в другій – торбу з начинням. Побачивши Оленку, випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.

– Оленка… ти прийшла… Як, що? Ти ж сказала, що не любиш… Ти ж пішла до жениха…

Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:

– Дурненький мій! Як міг подумати… Ти забув клятву крові… Хіба я могла жити без тебе?.. Я кинула все. Я йду з тобою. Навіки! Назавжди!

– Оленко!

– Миколо!

Він поцілував мокрі щоки, вії, задихнувся від щастя. Схопив знову чемодан, тицьнув їй торбу.

– Біжімо. Подалі від цієї цвілі. В нове життя, Оленко…

– Я готова… Тільки одне…

– Що, ластівко моя?

– Я отак… як стою…

Вона показала порожні руки, провела поглядом по собі. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.

– Тим краще, моя смішна! Все почнемо спочатку…

Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Вільно, широко зітхнули, мов скидали з плечей, з душі, з совісті якийсь тягар. Засміялися. Схопившись за руки, дружно рушили в новий, незнайомий світ…

Мелодія третя
В РІДНОМУ ЛОНІ

ДОРОГА

Поїзд мчав Миколу і Оленку на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким в смарагдовій зелені весни линули мимо степи України, говорили поглядами, в тиші сердець. Пили розкіш природи відкритими душами, інколи переглядались, навіть в зітханні розуміючи одне одного.

– Оленко…

– Миколо…

І знову сонячні тіні на обличчях. Знову щастя, радість проносяться поруч, огортаючи їх в барвисті убори мрій.

– А хто нас зустріне?

– Мати, сонечко моє…

– А батько?

– Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році…

– Значить, мама одна? – сумно прошепотіла дівчина.

– Ще є дід… Тільки його дома зараз нема…

– А де?

– Заарештували…

– За що? – злякалася Оленка.

– Нізащо… Він ріже в очі всім, що думає. Декому не сподобалося… Набрехали – і все. Забрали… Розумний дід. Тричі навколо землі плавав. Він був моряком. За царату…

– А може, розберуться, Миколо? Може, випустять?..

– І я гадаю, що так… А все ж таки прикро. Недавно писала мені мати, що в божевільню його забрали. Перевіряють, може, він не в своєму умі…

Оленка стиснула руки Миколи. Густі брови її, мов хмарки, затінили сині очі, затуманили личко.

– Як боляче, друже… що на землі не все добре… Що є поряд з радістю так багато нещастя…

– Це вічна боротьба, сонечко… Наша країна піднялася, щоб вибороти право на щастя для всіх! І, по-моєму, – найголовніший бій іде в душі людини… Я ще не вмію цього висловити… але серцем почуваю, знаю…

– Я розумію тебе, Миколо… І знаєш – я подумала: найголовніше – це щирість, правда. І перед іншими, і перед самими собою… Я збагнула це на своєму прикладі… Я обманювала себе багато років, сподівалася на випадок… А випадок – тільки для пасивних, для щасливчиків долі… А тепер мені – ясно і чисто. Я щира перед світом!..

– Це правда, Оленко.

Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.

Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години ждали машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона їхала до цукроварні, що була недалеко від Зеленьок, рідного села Миколи.

Авто весело котилося дорогою, то поринаючи в долини, сповнені багнюкою від недавньої грози. то вихоплюючись на пагорби, між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мов супроводжуючи шлях молодих весільними піснями.

Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, шепотіла:

– А може, я не сподобаюсь твоїй мамі?

– Обов’язково сподобаєшся, – ніжно відказував Микола. – Моя мама чудесна. Ви з нею подружите. Вона одразу читає в душі людини…

Оленка щасливо всміхнулася.

– Якщо читає – я не боюсь…

Півторатонка зупинилась біля лісу. Тут шофер повертав ліворуч. Він висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованою Пикою…

– Далі на своїх, друззя! Гоніть троячку – і в путь…

Микола розплатився, зліз з машини, допоміг Оленці. Шофер цмокнув, поглянувши на личко дівчини, похитав головою. Підморгнув.

– А в тебе, кореш, губа, як кажуть, не дура! З такою красунею можна пішки йти тищу кілометрів.

Оленка почервоніла. Шофер дружньо засміявся, просигналив.

– Прощавайте. Не соромся, дівчино. То я пошуткував. Хороша пара ви! Бажаю щастя!

– Спасибі, – одказав Микола.

– Поспішайте завидна. Бо вода розлилася здорово. П’ять кілометрів до села. Як море. Будете гукати, якийсь рибалка перевезе.

Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою бензинного диму, рушила. Скоро вона зникла серед молодої посадки сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.

– Смішний, – знизала плечима Оленка.

Нічого. Він щирий, – заперечив Микола.

Вони вступили в ліс, пішли покрученою стежечкою рядом а піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном, співом птахів. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:

– Справжній храм краси…

– Далі ще краще, Оленко…

Незабаром дорога закінчилася. Вона зникала під водою. Поміж деревами синіли гори правобережжя, блищала в променях призахідного сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка!

– Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна…

– Виходь хутчіше, застудишся…

– Ага, боїшся, щоб я не вмерла… А я ось візьму – і вмру… Щоб ти плакав…

Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув міцно до грудей. Вона не пручалася, затихла. Заплющила очі. Ждала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як в свідомість влетів могутній, незнайомий вихор, напружив тіло, хмелем оповив голову. Хлопець затремтів од жаги, піддався їй і хотів уже падати в безодню…

Зупинила його зозуля. Гучно пролунало десь ніжне, цнотливе: «Ку-ку! Ку-ку!»

Вихор прокотився далі, в невідомість, в небуття чи в свою схованку. Микола зітхнув, обережно одступив від Оленки. Вона стояла з заплющеними очима, похитувалась.

– Оленко, – тихо покликав Микола. Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:

– Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?

– Ку-ку! – радісно прокувала зозуля. Дівчина розплющила очі, зблідла. Розгублено поглянула в той бік, звідки чулося кування.

– Так мало, зозуле? Тільки один рік?

– Ку-ку! – підтвердила зозуля.

– А скільки жити Миколі? – з острахом запитала Оленка.

– Ку-ку, – була категорична відповідь.

– Один рік, – засміявся Микола. – Малувато дає мені віку пташка. Оленонько моя, не треба сумувати. Це все забобони…

– Я знаю… Тільки чомусь тривожно стало мені…

– Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Бачиш – сонце падає. Скоро вечір…

– Де ж ми його знайдемо?

– Треба шукати. Може, рибалки десь плавають. Он дивись, якісь тіні… Два човни. Бачиш – закидають сітки?..

Микола піднявся на горбик, гучно крикнув:

– Еге-ей! Рибалки-и! Перевезіть!..

Луна покотилася поміж вербами і вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло;

– Ідіть к бісу-у! Не валяйте дурня-а-а!

Оленка розгублено поглянула на Миколу. – Чого це вони так?

А хто їх знає? Зараз лов риби заборонено, може, вони просто бояться… Значить, не перевезуть?

– Ці – навряд… Треба ждати ще кого-небудь…

Червона куля сонця сіла за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер. Похолоднішало.

Оленка сіла на траву, з винуватим виглядом сказала:

– А я втомилася. І їсти хочу… І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його.

Докірливо похитав головою:

– Чого ж ти одразу не сказала. Візьми… Він витяг плащ, закутав Оленку, тицьнув їй в руку пиріжок з м’ясом, куплений на вулиці в Києві.

– Їж. І відпочинь. А я пройду понад берегом. Може, знайду човен…